Софійність київського християнства як релігійно-філософський і етнонаціональний феномен

Доведено, що увесь цей довгий період Київська митрополія була не тільки церковно-релігійним, а й національно-політичним і національно-культурним центром, який виконував етноформуючі й етнозберігаючі функції для русичів-українців. Протягом трьох століть церква в Україні існувала в умовах литовсько-польської державності, зберігаючи релігійну, культурну, національну ідентичність українського народу, підтримуючи його в боротьбі проти денаціоналізації і асиміляції завдяки східному обряду як основі православної і греко-католицької церков, слов'янської культури та етноконфесійної ідентичності. Залишившись догматично однаковим з московським православ'ям, українське православ'я розвинуло своєрідні риси і форму функціонування, з-поміж яких виокремимо соборність, демократизм, толерантність до інших релігій і культурних традицій, схильність до екуменізму. Цей період завершується Берестейською унією (1596 р.) і початком зумовленої унією міжконфесійної і міжнаціональної боротьби, в якій “Русь нищила Русь”.

У ХV-ХVІ ст. триває посилений політичними і економічними чинниками перехід провідних верств українського народу на латинський обряд, що спричиняє значні втрати інтелектуальних сил країни. Єзуїти, які з'являються на Правобережній Україні після Люблінської унії (1569 р.), стають головним чинником її денаціоналізації. Церковнослов'янська культура в умовах польської державності і експансії латинської культури втрачає свою етнозберігаючу цінність, стає все менш потрібною і корисною, ні до чого не придатною поза церковним ужитком. Її візантійські джерела, як відзначав М. Грушевський, висохли, вона “не йшла в ногу з часом”, особливо з європейським Відродженням і Реформацією.

Тому зазначений період, підкреслюється в дослідженні, став для Київської митрополії часом активного відродження софійної спадщини київського християнства, що відбувалося завдяки її прилученню до двох фундаментальних філософсько-богословських течій - неоплатонізму та ісихазму. Софійний характер неоплатонізму виявився у вченні про еманацію Бога у світ, тотожність світової першооснови з внутрішнім “Я” людини, про можливість сходження людини до Бога через надрозумовий екстаз. Ідеї неоплатонізму в цей час сповідувала головним чином громадсько-політична еліта, яка гуртувалася навколо нових культурно-освітніх центрів - греко-слов'янсько-латинських шкіл. Однак частина духовенства і освічених світських людей вбачала можливість подолання церковної кризи і поступово відродження у поширенні ісихазму, що свідчить про спроби подолати кризові явища в українському православ'ї за допомогою практики замкненості і консерватизму, ранньохристиянського традиціоналізму.

В дисертації підкреслюється, що унія спричинила глибоку релігійну і національну кризу, яка вийшла за межі ХVІ ст., гостро позначилася на історії українського народу, викликала довготривалі церковні і національні конфлікти. Однак релігійна боротьба не була зовсім деструктивною. Два релігійні табори - православні й уніати - були поставлені перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної полеміки. Як одні, так і другі стали послуговуватися засобами гуманістичної культури, що наближала до себе уніатів і православних. Необхідність виправлення і продовження унії на новій основі - поєднання двох церков українського народу на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної і греко-котолицької спільноти віруючих - зрозуміли видатні ієрархи цих церков, митрополити православний Петро Могила і уніатський Йосиф Веньямин Рутський, хоча здійснити ці плани не вдалося.

Як узагальнюючий підсумок нашого дослідження у даному розділі слід зазначити, що в цей період український народ почав глибше усвідомлювати себе єдиним, цілісним суб'єктом світової історії. Наприкінці ХVІ - початку ХVІІ ст. пробуджується й набуває драматичної напруженості ідея національного самоусвідомлення. Це зумовлюється тим, що у цей час українському народові доводилося обстоювати право на своє етнічне існування, на самостійний і незалежний культурно-національний розвиток. І в цих обставинах роль національної помісної церкви набула особливого значення. Українському народові потрібна була держава, яка б політичними, дипломатичними, врешті, військовими засобами відстоювала його право на життя і свободу. Київський митрополит П. Могила був одним з перших в Україні православних мислителів, які не лише вдавалися до загально- філософських рефлексій політико-правового змісту, а й близько підійшли до самої ідеї української держави в її теоретичному виразі.

У п'ятому розділі - “Софійне вчення у вітчизняній релігійно-філософській думці” - обґрунтовуються софійні києвохристиянські витоки способу філософствування українських мислителів Г. Сковороди і П. Юркевича, що знайшли своє відображення у “філософії серця”, та її вплив на формування “філософії всеєдності” (В. Соловйов, С. Булгаков, П. Флоренський).

В дисертації показано, що вчення Г.Сковороди про “невидиму натуру”, тобто Бога, спирається на софійну філософсько-богословську традицію. Ця “невидима натура” ототожнюється Г. Сковородою з Премудрістю, яка вважається взаємозагальним законом, живою, таємничою, розлитою по усьому світі і володіючою всім силою. Сковородинівська доктрина про Софію Премудрість Божу розвиває ідею про розмаїття людського буття, в якому здійснюється перехід людини від буденної свідомості до філософської. І в цьому “сходженні” велику роль відіграє серце, яке характеризує внутрішній світ людини, мікрокосмос, її символічне, піднесене, величне світосприймання. “Сердечна стежка”, устелена любов'ю, почуттям прекрасного, розумінням світу як символу, веде, за визначенням Г. Сковороди, до філософської мудрості, софійної, екзистенційної закономірності у бутті.

Послідовником Г. Сковороди у цих поглядах був П. Юркевич. Він вважав, що зосередженням духовного життя в людині є серце (почуття), а не розум (мислення). В контексті києвохристиянської софійної методології він зазначав, що життя духу набагато складніше знань про нього. За “філософію серця” П. Юркевича, багатогранний, багатий життям і красою світ може відкриватися людині з позицій всеузагальнюючих цінностей людського роду. Отже, приходимо до висновку, що “філософія серця” є прямим розвитком софійної традиції київського християнства.

Ідеї П. Юркевича не знайшли підтримки у представників демократично-радикальної частини російського суспільства ХІХ ст. Проте їх використав так званий релігійний ренесанс у Росії на початку ХХ ст. Традиційно закорінені в Україні софійне вчення і християнський платонізм стали у пригоді для модернізації та виведення із кризи православного богослов'я, ортодоксальність якого і буквальне слідування візантизму призвело до втрати його духовного авторитету. Софійне вчення на тлі російської ментальності систематизувалося і перетворилося в концепцію софіології в межах “філософії всеєдності.

Розвиваючи своє християнське розуміння “філософії всеєдності”, В. Соловйов вважав за необхідне створення цілісної культури в дусі первісного євангельського християнства. Він намагався подолати конфесійні поділи і з позицій універсального християнства не вважав себе ні православним, ні католиком. Православна церква вороже поставилася до софіологічних пошуків цього мислення. Навіть православність і ортодоксальність його наступників С. Булгакова і П. Флоренського не допомогли їм домогтися позитивного ставлення православного офіціозу до софіології.

Аналізуючи релігійно-філософську творчість С. Булгакова, дисертант вирізняє два типи його софіології. Це так звана моністична софіологія, або вчення про “єдину тварно - нетварну, небесно - земну Софію”. Другий тип починає формуватися з “Агнця Божого”, де автор говорить про дві Софії - божественну і тварну. У цьому сенсі, за С. Булгаковим, Софія поєднує небо і землю, Бога і людину в єдине ціле, вона є “Отець”, “Син”, “Святий Дух” або “Свята Трійця”. Отже, булгаківська Софія є не ідеальним уявленням, а живою особистістю, а саме - іпостассю, яка не ототожнюється з жодною божественною іпостассю і тому виступає як четверта. Вона не є власне Богом, не бере участі у внутрішньому Божественному житті, оскільки тільки забезпечує “сходження любові Божої” до людини.

Вчення П.Флоренського про Софію як “душу світу”, інстанцію, що лежить між Творцем і творінням було застосовано для спроб виправдати Бога, показати його залежність від творіння. Таким чином софіологічна теодицея П. Фло- ренського мала на меті обґрунтувати соціальну значимість церкви у сучасному світі. П. Флоренський ставить питання про необхідність розвитку софіології не лише на грунті теоретичного богослов'я, а й церковно-релігійної практики у поєднанні з народним благочестям (шанування Софії в слов'янському народному благочесті).

В Україні особлива роль у розвитку софіології належить В. Зеньковському, представникам “школи київського гуманізму”, які в основу своїх релігійно-філософських поглядів поклали софійну методологію. У сучасній Україні софіологічна проблематика є предметом уваги як світських дослідників, так і богословів. В концептуальному плані як сучасне російське, так і українське православ'я виявляють готовність до асиміляції софійної спадщини київського християнства.

У шостому розділі - “Софіологія і православне богослов'я ХХ століття” - розглядається православно-богословська суперечка навколо софійного вчення в середині 30-х рр. та софіологія в контексті православної концепції “християнського служіння світові” (70-80 рр.).

В дисертації зазначається, що на межі 20 - 30-х рр. полеміка навколо софіології С. Булгакова набула гострої форми. Підкреслено, що церковний поділ історичного російського православ'я зумовив формування трьох юрисдикцій: власне Російської Православної церкви на чолі з Патріаршим місцеблюстителем митрополитом Сергієм (Страгородським) у Москві і так званого “емігрантського церковного розколу”, що включав у себе “білу" церкву на чолі з митрополитом Антонієм (Храповицьким), першоієрархом Синоду Руської Православної Церкви за кордоном (РПЦЗ), яка розташувалася з часу свого виникнення у 1921 р. у сербському містечку Карловці, та "грецьку" церкву, якою керував з Парижа митрополит Євлогій (Георгієвський) і яку підтримував Православний духовний інститут, де працював С. Булгаков. Розслідування щодо софіології охопило всі три церкви і завершилося указами патріаршого місцеблюстителя Сергія, в яких йшлося, що софіологічне вчення "змінює догмати православної віри" і рекомендувалося відкинути його як "загрозливе для духовного життя".

Але в богословській літературі процес обговорення софіологічної тематики все-таки розпочався. І тут можна виокремити дві діаметрально протилежні праці - “Суперечка про Софію” В. Лоського, яку він написав з метою теоретичного обгрунтування указів митрополита Сергія, і “Дух великого інквізитора” М. Бердяєва, в якій представник “київської гуманістичної школи” виступив на захист С. Булгакова.

В. Лоський у своїй праці зазначає, що вчення С. Булгакова про Софію тісно пов'язане зі гностицизмом, оскільки від гностиків ним сприйняте вчення про Логоса як посередника між Богом і тварним світом. Вчення отців церкви з цього питання, вважає В. Лоський, спирається на тезу про те, що таким по-середником є Боголюдина, в якій поєднано Божество і людство. У С. Булгакова, за В. Лоським, відсутнє також справжнє розуміння апофатики.

М. Бердяєв, хоча і не займався софіологічною проблематикою, але усвідомлював усю важливість цього напряму релігійно-філософської думки. Не знаючи істинної сутності цієї суперечки, він водночас вважав, що софіологія С. Булгакова вибиває грунт з-під церковних ієрархів. Звикнувши упродовж багатьох століть правити в церкві на основі страху пастви перед пеклом, вони, на думку М. Бердяєва, використовували свою владу лише для того, щоб спрямувати одних віруючих на шлях вічності, а інших - на шлях нескінченних мук. Вони виправдовували свою владу, створюючи у віруючих образ Бога-мстителя, який був готовий в будь-який момент покарати людину за найменший гріх, і тому трактували втілення Ісуса Христа виключно утилітарно. Тому в суперечці митрополита Сергія і С. Булгакова основним М. Бердяєв вважав не питання про Софію, а питання про боговтілення.

Таким чином, софіологія С.Булгакова мала трагічну долю і залишилася неприйнятною для православного богослов'я цього періоду. Однак питання використання софіологічної теми в богословській думці було поставлене і вищерозглянуті головні елементи суперечки 1935-1937 рр. засвідчують, що воно настільки широке, що не могло бути вичерпане під час цієї тяжкої полеміки.

У повоєнний період з боку як Руської православної церкви, так і православних кіл еміграції ніхто не ризикнув розпочинати нову суперечку. Більш того, відновлення церковних репресій поставило перед православним богослов'ям цього етапу нові завдання з пристосування до існуючих реалій соціалістичного суспільства. Тому доля багатьох богословських питань “релігійного ренесансу початку ХХ ст. в Росії” опинилася в руках нового покоління православних діячів, які виявили свою готовність асимілювати їх відповідно до нових реалій соціального служіння церкви.

Дослідженням встановлено, що істотні модерністські корективи у православне богослов”я вносилися у 60 - 70-ті рр. Філософські прийоми апологетики релігії, однак, посилювали кризові явища в православ'ї, оскільки порушували рівновагу між ірраціоналізмом і раціоналізмом на користь останнього. Після Помісного Собору 1971 р. православне богослов'я намагалося поставити модернізаційні процеси 60-х рр. під контроль, чому служили ірраціоналізм і містика, які у найбільш концептуальній формі були подані софіологом П.Флоренським. Він намагався спрямувати свої знання в галузі філософії та природничих наук на об'єднання “оновленої” ідеології православ'я із “святоотечеськими незмінними традиціями”, а досягнення раціоналістичної філософії і науки включити у таку “систему всеєдності”, яка б стимулювала створення “універсального богослов'я”.

У зв'язку з цим доводиться, що, продовжуючи спроби пристосувати православ'я до сучасності, богослов'я в цей період поступово переходить від декларування суперечливості християнського віровчення до осмислення соціально-морального дискурсу, зокрема проблеми людини. І тут православні теоретики використовували положення софійної спадщини київського християнства і особливості українського православ'я, що мали відому практику залучення релігії до соціально-моральної проблематики. У межах концепції “християнського служіння світу” у 70-80-х рр. починають розроблятися положення “богослов'я революції”, “богослов'я земних цінностей”, “богослов'я миру”, “богослов'я культури” та інші види богослов'я, які були зорієнтовані на людину сучасного суспільства.

У висновках автор підводить підсумки здійсненого дослідження і узагальнює отримані результати.

Висновується, що софійність київського християнства сформувалася як релігійно-філософський і етнонаціональний синтез ідей спрямованих на подолання розриву між теодицеєю і антроподицеєю, який був притаманний візантійському і римському християнству; поєднуючи теоцентризм з антропоцентризмом київське християнство сприяло формуванню і ут-вердженню власної духовної культури, етнонаціональної ментальності і своєрідності типу особистості.

Конкретизуючи цей генеральний висновок, автор доводить:

- у світовій і вітчизняній релігійно-філософській софійній проблематиці виокремлюються три періоди: дохристиянські уявлення античності, гностичні софіологічні побудови і християнська софіологія, елементи якої знаходимо у працях отців і вчителів церкви, а також середньовічна містика і доктрина софіології російської “філософії всеєдності”. Першому періоду вчення про Софію притаманне натурфілософське розуміння світу як єдиного цілого. Основною темою другого етапу було антропологічне вчення про зв”язок з природою і абсолютом. Головна тема третього етапу софіології - буття Бога в його тісному єднанні зі світом;

- специфіка київського християнства виявила його особливості, що відрізняються від східного і західного варіантів християнства, а саме: воно не було ні ортодоксально візантійським, ні, тим більше, ортодоксально католицьким. У контексті засвоєння духовної традиції Сходу і Заходу київське християнство спиралося на кирило-мефодіївську традицію. У широкому аспекті теоретики київського християнства використовували софійну традицію у європейській філософсько-богословській творчості - від Платона до отців церкви;

- через софійність київське християнство утверджувало свою самодостатність та істотну відмінність від свого візантійського прототипу, схильного до показової обрядової релігійності, формальних зовнішніх ознак богопоклоніння, що нехтував основним християнським принципом - внутрішнім вдосконаленням і первісною християнською духовністю. Софійність київського християнства у парадигмальному вимірі “Бог - світ - людина” усувала споконвічний релігійно трактований антагонізм, долала прірву і неможливість поєднання між трансцендентним Творцем і Вседержителем та гріховною, “падшою”, приреченою людиною;

- теоретики київського християнства сформували ідею безпосереднього спілкування людини з Богом, що породила внутрішню, інтуїтивну, екзистенцій- ну релігійність українця. Вона стала тлом розуміння віри як почуття серця, що згодом трансформувалося у специфічно українську “філософію серця”. Софійно-гуманістичний характер київського християнства розвинув і доповнив П. Могила у богословській ідеї про теозис - уподібнення людини Богові, її наближення до нього і єднання з ним, обґрунтувавши таким чином києвохристиянські витоки антропоцентричного богослов'я;

- софійна теоретико-методологічна засада київського християнства трансформувалася у духовних пошуках українських полемістів, філософській творчості викладачів Києво-Могилянської академії, “філософії серця” Г. Сковороди і П. Юркевича, набула оригінальності в софіологічних побудовах “філософії всеєдності” В. Соловйова, С. Булгакова, П. Флоренського і фактично стала підґрунтям філософської школи так званого київського гуманізму, представленої на початку ХХ ст. М.Бердяєвим, Л.Шестовим, В.Зеньковським;

- у ХХ ст. провідні релігійні мислителі Росії роблять спробу відмовитися від “мертвого догматизму”, візантійської ортодоксальної “ідеології порядку” Московської патріархії і зайнятися пошуками більш витончених форм адаптації церкви до існуючих реалій. Ці пошуки з метою напрацювання асиміляційних ідей так званого релігійного ренесансу привели православних богословів до софіології. Ми маємо всі підстави стверджувати, що російська релігійна філософія початку ХХ ст. своїм корінням проросла з києвохристиянської духовної традиції і сформувала специфічно слов”янський феномен - “філософію всеєдності” (Г. Сковорода, П. Юркевич, В. Соловйов, С. Булгаков). Серед них чільне місце посідає П. Флоренський, оскільки його софіологія внесла в релігійно-філософські пошуки православного богослов'я “догматичну ясність”;

- тема софійності у наш час також є актуальною. Найбільш плідно над нею працюють такі українські філософи, як І. Бичко, В. Горський, С. Кримський. Останній подає процес пізнання як трансценденцію Софії, розширення пізнання як спробу реалізації не тільки практичних завдань, а й руху до подолання кінцевості людського існування, “намагнічування його вічністю”, здійснення “величі Духу”. Тема софійності вітчизняної духовності є надзвичайно актуальна на сучасному етапі національного і духовного відродження України, подолання міжконфесійних конфліктів, розвитку громадянського суспільства.

Основні положення і висновки дисертації викладені у таких публікаціях:

Монографії, розділи в монографіях:

1. Харьковщенко Є.А. Софійність київського християнства. - К.: Наукова думка, 1996. - 100 с. ( 6.05 обл.-видав. арк.)

2. Харьковщенко Є.А. Софійність київського християнства. Видання друге, доопрацьоване. - К.: Наукова думка, 2003. - 224 с. (16,8 обл.-видав. арк.)

3. Харьковщенко Є., Глушак А. Церква в Київській Русі від введення хри-

стиянства до занепаду Київської держави // Українська церква між Сходом і Заходом. - К.,Український центр духовної культури, 1996. - С.5 - 45.

4. Харьковщенко Є., Глушак А. Особливості Київського християнства //

Історія православної церкви в Україні. - К.: Четверта хвиля, 1997. - С.8 - 22.

Статті в наукових фахових виданнях:

5. Харьковщенко Є.А. Північнопричорноморський вплив на становлення київського християнства // Культура народов Причорноморья. - Симферополь, 2001 р. - №22. - С.134 - 138.

6. Харьковщенко Є.А. Церква в Київській Русі: спроби побудови незалежної митрополії // Гуманітарний вісник Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Науково-теоретичний збірник. - Переяслав-Хмельницький, 2002. - Вип.3. - С.245 - 253.

7. Харьковщенко Є.А. Роль кирило-мефодіївської традиції у формуванні особливостей київського християнства // Українське релігієзнавство. - К., 2003. - №27- 28. - С.101 - 109.

8. Харьковщенко Є.А. Християнство і літературний процес в Київській Русі: особливості і тенденції розвитку // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. - К., 2003. - Вип.11.- Ч.І. - С.23 -29.

9. Харьковщенко Є.А. Софійна традиція та її роль в розвику духовної культури доби київського християнства // Філософія, культура, життя: Міжвуз. зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. - Вип.22.- С.184 - 193.

10. Харьковщенко Є.А. Світоглядно-історичні особливості розвитку україн-ського православ'я у період від 1620 до 1921 років // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.- Тернопіль, 2003. - Серія: Філософія. - №11 - С.121 - 126.

11. Харьковщенко Є.А. Релігійно-політичні чинники київського християнства // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропет-ровськ, 2003. - №6 (32). - С.118 - 122.

12. Харьковщенко Є.А. Унія як релігійно-політичний чинник творення наці-

ональної церкви // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Івано-Франківськ, 2003. - Вип. 5. - С. 33 - 40.

13. Харьковщенко Є.А. Софіологія Володимира Соловйова // Перспективи. Науковий журнал. - 2-3 (22-23). - Одеса, 2003. - С.130 - 134.

14. Харьковщенко Є.А. Софіологія і сучасне православне богослов'я // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта, 2003. - №3. - С.397 - 402.

15. Харьковщенко Є.А. "І розпалило їх жадання віри..." (Християнство і релі-гійно-культурні зрушення на землях сучасної України у І тис. н.е.) // Людина і світ. - К., 2004. - №1. - С.20 - 25.

16. Харьковщенко Є.А. Софійне вчення у філософії Г. Сковороди та П. Юр-кевича // Нова парадигма. Альманах наукових праць. - Київ - Запоріжжя, 2004. - Вип.35. - С.6 - 12.

17. Харьковщенко Є.А. Сучасна православно-богословська концепція культури // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта, 2004. - №4. - С.307 - 312.

18. Харьковщенко Є.А. "Слов"яни жили охрещені?” (Дискусії та контро-версії навколо Володимирового хрещення) // Людина і світ. - К., 2004. - №2. - С.31-35.

19. Харьковщенко Є.А. Духовні цінності у сучасній православно-богословській інтерпретації // Актуальні проблеми духовності. - Зб.наукових праць. - Кривий Ріг, 2004. - Вип.5(2). - С.64 - 72.

20. Харьковщенко Є.А. "Софія Премудрість Божа" (Софійність києвохристи-янської традиції) // Людина і світ. - К., 2004. - №3. - С.20 - 26.

21. Харьковщенко Є.А. Сутність софіології С. Булгакова і П. Флоренського // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропет-

ровськ, 2004. - №1(33). - С.76 - 79.

22. Харьковщенко Є.А. Євангелізм київського християнства // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наукових праць. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. - №14. - С.217 - 224.

23. Харьковщенко Є.А. Принцип софійності в проекті універсальної унії митрополита Петра Могили // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ, 2004. - №2(34). - С.68 - 72.

24. Харьковщенко Є.А. Феномен “двовір”я” як характерна риса київського християнства // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.праць. - Філософія. - Чернівці: “Рута”, 2004. - Вип. 198. - С.114 - 117.

25. Харьковщенко Є.А. Софійне вчення в історії світової і вітчизняної духо-вності // Українське релігієзнавство. - К., 2004. - №29. - С.98 - 106.

26. Харьковщенко Є.А. Переконання і догмат (Суперечка навколо софіології С. Булгакова) // Людина і світ. - К., 2004. - №5. - С.26 - 31.

Статті в інших виданнях, тези доповідей:

27. Харьковщенко Є. Особливості способу філософствування в українському християнстві // Тези повідом. ІІІ круглого столу: Історія релігії в Україні, Київ-Львів, 3-4 травня 1993р. - С.120 - 121.

28. Харьковщенко Є. Софійний характер релігійності в Київському христи-янстві // Тези Міжнарод. наук.конф.:Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу, Тернопіль, 29 квітня 1995р.- С.103 - 104.

29. Харьковщенко Є. Софійний характер Київського християнства в контексті сучасних процесів національно-духовного відродження // Збірник "Релігія і церква в контексті реалій сьогодення." - Київ, 1995. - С.79.

30. Харьковщенко Є. Софійне розуміння віри як “почуття серця” // Тези Все-українс. колоквіуму "Феномен релігії". - Київ, 20 - 21 червня 1996 р. - С.9 - 10.

31. Харьковщенко Є. Булгаков С.М., всеєдності філософія, євангелізм, паулі-нізм, середньовічна містика, Соловйов В.С., софіологія, Софія, Флоренський П.О. // Релігієзнавчий словник. - К.: Четверта хвиля, 1996. - С. 49, 67, 112, 237, 302 - 303, 312 - 313, 313, 357.

32. Харьковщенко Є. Візантізм і київське християнство // Християнство і ду-ховність. - Наукове видання. Збірник матер. Другої міжнар. наук. конф. циклу “Християнство: історія і сучасність”. - К.: Знання, 1998 - С. 107 - 110.

33. Харьковщенко Є. Особливості християнства в Україні // Освітній науково-методичний журнал “Рідні джерела”. - К., 1999. - №1. - С. 32 - 35.

34. Харьковщенко Є. Феномен софійності давньоруського християнського світогляду як архетип української культури // Історія релігії в Україні. Праці ХІІ-ї міжнарод. наук. конф. - Львів, 20-24 травня 2002 р. - Кн.ІІ. - С.448 - 452.

35. Харьковщенко Є. Антиномізм у сучасному православному богослов'ї // Актуальні питання соціально значущої діяльності церков і релігійних органі-зацій в Україні. Збірник матеріалів. - К., 2004. - С.125 - 130.

36. Харьковщенко Є. Паулінізм київського християнства // Історія релігії в Україні. Праці ХІV-ї міжнарод. наук. конферен. - Львів, 11-13 травня 2004 р. - Кн. ІІ. - С.400 - 404.

Харьковщенко Є.А. Софійність київського християнства як релігійно-філософський і етнонаціональний феномен. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2004.

Дисертація є цілісним історіософським, філософським і релігієзнавчим дослідженням сутності, витоків, особливостей трасформації в київському християнстві, а згодом в українському і російському православ'ї, феномена софійності.

У дисертації виокремлюються і досліджуються такі періоди софійної проблематики: дохристиянські уявлення античності, гностичні софіологічні рефлексії, християнська софіологія, середньовічна містика і софіологія російської “філософії всеєдності”.

Встановлено, що київському християнству були притаманні такі особливості і риси, як християнський універсалізм, толерантне ставлення до різних релігійних центрів на Сході і Заході, несприйняття клерикального месіанства, візантійського цезарепапізму і римського папоцезаризму, ранньохристиянська орієнтація, паулінізм як форма заперечення богообраності будь-якого народу і відповідно церковного імперіалізму, вироблення власного слов”янського обряду, патріотичність і софійність.

Обґрунтовуються софійні києвохристиянські витоки способу філософствування українських мислителів Г. Сковороди, П. Юркевича, що знайшли відображення у “філософії серця”, та вияви софійного вчення на тлі російської ментальності у його систематизації і перетворенні на концепцію софіології у “філософії всеєдності”, в чому велика заслуга належить таким мислителям, як В. Соловйов, С. Булгаков, П. Флоренський.

Софіологія у православному богослов'ї ХХ ст. розглядається в контексті православно-богословських суперечок навколо софійного вчення в середині 30-х рр. та у зв'язку з православною концепцією “християнського служіння світові” (70 - 80-ті рр.).

Ключові слова: Софія, софійність, київське християнство, філософія серця, філософія всеєдності, софіологія.

Харьковщенко Е.А. Софийность киевского християнства как религиозно-философский и этнонациональный феномен. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2004.

Диссертация является целостным историософским, философским и религиоведческим исследованием сущности, истоков, особенностей трансформации в киевском христианстве, а затем в украинском и российском православии феномена софийности. Софийность киевского христианства сформировалась как религиозно-философский и этнонациональный синтез идей с обозначенным дискурсом преодоления разрыва между теоцентризмом и антропоцентризмом, присущим византийскому и римскому христианству; объединяя теодицею и антроподицею киевское христианство способствовало утверждению самодостаточности и оригинальности собственной духовной культуры, этнонациональной ментальности и своеобразия типа личности.

В диссертации исследуются следующие периоды софийной проблематики: дохристианские представления античности, гностические софиологические рефлексии, христианская софиология, средневековая мистика и софиология российской “философии всеединства”.

Установлено, что периоду официального принятия христианства в Киевской Руси предшествовали столетия его проникновения, неофициального и даже государственного существования на автохтонных и прилегающих к ней землях, усвоение христианского учения русичами благодаря северо-причерноморскому опыту христианизации (І - ІV вв.), религиозно-культурным изменениям на северо-восточной периферии Европейского континента (ІV - VІІІ вв.) и перманентному процессу христианизации ”русской земли” (VІІІ - Х вв.)

Доказано, что киевскому христианству были присущи такие особенности и черты, как христианский универсализм, терпимое отношение к различным религиозным центрам на Востоке и Западе, невосприимчивость клерикального мессианизма, византийского цезарепапизма и римского папоцезаризма, раннехристианская ориентация, паулинизм как форма отрицания богоизбранности какого-либо народа и соответственно церковного империализма, кирилло-мефодиевская традиция и собственный славянский обряд, патриотичность, софийность.

Показано, что софийно-гуманистический характер киевского христианства развил и дополнил П. Могила в богословской идее о теозисе - уподоблении человека Богу, его приближении к нему и единству с ним, тем самым подтвердив киевохристианские истоки антропоцентрисского богословия.

В диссертации обосновываются софийные истоки способа философствова-ния украинских мыслителей Г. Сковороды, П. Юркевича, нашедшие отражение в “философии сердца”, и проявления софийного учения в российской ментальности, о чем свидетельствует его систематизация и преобразование в концепцию софиологии в рамках “философии всеединства”, в чем большая заслуга принадлежит таким мыслителям, как В. Соловьев, С. Булгаков, П. Флоренский.

В работе отмечается, что софиология в православном богословии ХХ в. рассматривалась в контексте православно-богословских дискуссий вокруг софийного учения в середине 30-х гг., которое в конечном счете было признано неправославным и осуждено как ересь. А также в связи с православной концепцией ”христианского служения миру” (70-80-е гг.), в рамках которой разрабатывались “богословие мира”, “богословие земных ценностей”, “богословие революции”, концепции микро-, макро-, мегадиаконии, идея о “культурообразующем” начале религии. Элементы софиологии, в особенности мыслящего в пределах “церковной ограды” П. Флоренского, использовались в этот период для уравновешивания модернистских инициатив с традиционализмом.

Софийные представления ХХ в. в Украине последовательно отражены в трудах В. Зеньковского, который через понятие софийности изъяснял и ”процес творения”, и духовную связь между Творцом, творением и миром, которая осуществляется ”наивысшим элементом души” - сердцем.

Тема софийности в наше время столь же актуальна. Наиболее плодотворно над ней работают украинские философы И. Бычко, В. Горский, С. Крымский. Последний процесс познания представляет как трансценденцию Софии, а расширение познания как попытку реализации не только практических задач, но и как движение к преодолению конечности человеческого существования, ”намагничивание его вечностью”, осуществление ”величия Духа”.

Ключевые слова: София, софийность, киевское христианство, философия сердца, философия всеединства, софиология.

Kharkovshchenko E.A. Sofijnist' of the Kiev Christianity as a religious-philosophical, ethnic-national phenomenon. - Manuscript.

The thesis for gaining scientific degree of Doctor of Philosophy on the specialization 09.00.11 - religious stady. - Taras Shevchenko Kiev National University. - Kiev, 2004.

The dissertation is a complete historio-sophiсal, philosophical and religion science research of essence, sources, transformation features in the Kiev Christianity, and later in Ukrainian and Russian orthodoxy of Sofijnist' phenomenon.

In the dissertation are marked and investigated three periods of Sophia problematics: pre-Christian ideas of antiquity, Gnostic sophiological constructions and Christian sophiology, medieval mysticism and sophiology of Russian "philosophy of the unity".

It is established, that to the Kiev Christianity there were inherent such peculiarities and features as Christian universalism, the tolerant attitude to the different religious centres in the East and the West, aversion of clerical messianism doctrine, Byzantine Caesar-popism and Roman pope-Caesarism, early-Christian orientation, Paulinism, as the form of Peculiarity objection of any people and accordingly church imperialism, working up a specifically Slavic ceremony, patriotism and Sofijnist'.

Sophia Kiev-Christian sources of the Ukrainian thinkers' philosophizing are proved, representations of which G. Skovoroda, P. Yurkevich found in "philosophy of heart", and displays of Sophia doctrine on the basis of Russian mentality on its systematization and transformation to the concept "philosophy of the unity", the big merit of which belongs to such thinkers as V. Soloviyov, S. Bulgakov, P. Florens'ky.

Sophiology in orthodox theology of the XX century is examined in a context of Orthodoxy-theological disputes around Sophia doctrine in the mid 1930's and because of the orthodox concept of "Christian service to the world" (1970's & 1980's).

Keywords: Sofia, Sofijnist', the Kiev Christianity, Philosophy of heart, Philosophy of the Unity, Sophiology.

Размещено на Allbest.ru