Соціально-політичні орієнтації в ранньому та пізньому протестантизмі

Головним у єговізмі е догмат про Армагеддон. Це остання священна битва "свідків Єгови" під проводом Єгови з їх ворогами "сатанистами". Слово "Армагеддон" зустрічається у 16-й главі Апокаліпсису, де йдеться про неминучу загибель Вавилону. У творах Русселя та Рутерфорда Вавилон ототожнюється з християнством, зокрема з католицькою церквою. За твердженням єговістських теологів, Армагеддон - це тотальна теократична війна, що призведе до знищення всіх християнських і нехристиянських держав, а також католицької церкви, до встановлення царства Єгови. Єговістські богослови неодноразово пророкували настання Армагеддону: 1874, 1914, 1918, 1925, 1933, 1941, 1961,1975 роки. Після того як пророкування не виправдались, єговісти стали твердити, що кінець світу вже близько, і вказували лише на ознаки Армагеддону, до яких належать соціальні, природні катаклізми, зростання пияцтва, наркоманії, насильства, крадіжок, аморальності тощо. Якщо в минулому єговізм робив акцент на двох суперницьких силах в Армагеддон! - Єгові та дияволі, які ведуть боротьбу за "всесвітній суверенітет", то тепер замість диявола на перше місце як суперниць Єгови висувають "політичні нації", які захищають свій суверенітет і незалежність. Тому в ідеології єговізму Армагеддон нерідко пов'язується зі світовими та локальними війнами. Етапами Армагеддону єговісти вважають першу і другу світові війни, "холодну" війну, війну США у В'єтнамі, Ізраїлю з арабами тощо. Друге пришестя Ісуса Христа нині єговісти пов'язують а катастрофою всієї цивілізації. Вони доводять, що ця катастрофа є неминучою, оскільки освячена самим Єговою. При цьому вони з особливою насолодою описують страхіття, що принесе ця катастрофа, змальовують жахливі картини знищення всіх народів світу. Єговістське віровчення має апокаліптичний характер.

Теологи бруклінського центру не лише здійснили ревізію традиційних християнських догматів і самої Біблії, а й відкинули всі християнські таїнства, обряди й свята. В них є лише одне свято - вечеря спомину смерті Ісуса Христа. Віруючі збираються після заходу сонця, запрошують родичів і знайомих. Вони моляться, співають релігійних пісень, а потім споживають прісний хліб і червоне вино, що символізує тіло та кров Христову. Проте приймають ці символи лише ті єговісти, хто вважає себе помазаним духом Божим.

Єговізм відкинув протестантський догмат про спокутну жертву Ісуса Христа, доктрину "особистого спасіння вірою", замінивши їх доктринами "виправдання імені Єгови", яке досягається шляхом коментування текстів Біблії і "встановлення всесвітнього, універсального суверенітету". Для забезпечення такого суверенітету висунута альтернатива: або "відмова від національних суверенітетів і незалежності держав", або "глобальне винищення нинішньої генерації людства". Саме ці доктрини е визначальними в ідеології єговізму.

Розкриваючи свою концепцію історії, єговісти зауважують, що "не християнський Бог, а диявол з часів потопу став невидимим Богом і керівником теперішнього світу, а під його впливом сформувалися нації і народи, що роз'єднали єдність людського роду, вкинули людство в небезпечне становище, в якому немає ні миру, ні сімейної гармонії". Єдиний вихід з такого "трагічного становища сучасного людства", на думку єговістських теологів, - це створення "універсального уряду" для всього людства. Такий всесвітній уряд, твердять єговісти, був створений на небесах ще в 1914 р. під егідою самого Єгови. З того часу він нібито закликав людей відмовитися від національної незалежності на користь міфічного "універсального суверенітету" Єгови. По суті, єговістська концепція історії заперечує право народів на незалежність і національний суверенітет.

Щодо "універсального уряду", то єговістські теологи вдаються до екскурсів в історію біблійної ізраїльської теократії. Головні постулати цих екскурсів зводяться до того, що "святилище Єгови" вийшло за межі Єрусалимського храму та поширилося па нею староєврейську державу. Ісус Христос є "спадкоємцем царської династії Давида", продовжувачем відродження біблійної ізраїльської теократії. Єгова протягом історії сформував "мале стадо помазаників Божих" чисельністю 144 тис. чоловік, які складають його теократичний уряд. Переважну більшість "малого стада" становлять правовірні іудеї - основоположники християнських громад у І ст. н.е. та їхній нинішній "духовний залишок" в особі бруклінської "керівної корпорації" чисельністю 9 тис. чоловік.

Члени "залишку малого стада" після смерті нібито відразу воскресають і потрапляють у царство Боже, де входять до складу теократичного уряду на чолі з Ісусом Христом. Його друге пришестя, вчать єговісти, вже відбулося невидимо в 1914 р. Вівцям "великого стада", тобто єговістам, обіцяють вічне життя в тисячолітньому царстві Єгови, яке настане на Землі після Армагеддону. Створення "нової адміністрації для всієї Землі" єговістські теологи моделюють за зразком теократичної держави.

Особливою тенденцією сучасного єговізму є клерикалізм. Він виявляється у прогнозах глобального знищення всього людства в ім'я виправдання вселенського суверенітету Єгови; непримиренній та войовничій ненависті до прогресу людства; апології іудейсько-теократичної моделі суспільного ладу і намагання нав'язати подібний устрій усьому людству; запереченні національного суверенітету та політичної соціально-економічної незалежності народів; в екстремізмі й екзальтації на ґрунті теократичного можлизму та гегемонізму. Адже бруклінський центр вважає себе зрілою і уповноваженою Єговою новою адміністрацією теократичного уряду для всієї Землі.

Єговізім намагається тримати своїх послідовників у постійному страху і очікуванні світової катастрофи. Для нагнітання есхатологічних настроїв єговістські футурологи використовують негативні наслідки науково-технічної революції, вичерпання природних запасів сиропний, енергетичну та екологічну кризи, "демографічний вибух" і загрозу голоду для людства.

Екстраполюючи існуючі тенденції зростання чисельності населення, виробництва енергії, продуктів і промислових товарів, використання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища на декілька десятиліть у майбутнє, єговістські футурологи роблять висновок, що сучасні темпи економічного розвитку довго не триватимуть. У такому разі людство, яке гониться за привидами матеріаль ного добробуту, чекає екологічна катастрофа, масовий голод, епідемії та зубожіння. Якщо Єгова не втрутиться, то людська цивілізація загине. При цьому ігнорують той факт, що вирішення глобальних проблем можливе на шляхах міжнародного поділу праці та розумного використання досягнень науково-технічного прогресу.

Бруклінський центр вдається до численних ідеологічних кампаній і посилення централізованого управління сектою. У своєму розпорядженні він має величезні засоби для друкування та поширення, релігійної літератури, які постійно модернізуються за останнім словом техніки. Мільйонними тиражами різними мовами світу видаються журнали "Пробудись", "Вартова башта" та інша література, провадяться щорічні міжнародні конгреси, на які збираються сотні тисяч єговістів. У різних країнах світу діють 30 тис. корпорацій старійшин, які поширюють єговістську літературу, близько 50 тис. проповідників, що займаються місіонерською діяльністю. Проте ідеологічно єговізм набагато слабкіший порівняно з його пропагандистським технічним потенціалом. Його підточують екстремізм і невдалі спекуляції на проблемах сучасності бруклінських футурологів.

Ідеологія єговізму неоднаково сприймається віруючими. Соціологічні дослідження, проведені в різних областях України, свідчать, що близько половини опитаних свідків Єгови в основному сприймають модерністське віровчення бруклінського центру, 48,8 % опитаних виявили невідповідність бруклінському розумінню Біблії та інтерпретації глобальних проблем сучасності. Слід врахувати специфіку змісту і форми проведення молитовних зборів єговістів. Молитовні зібрання єговістів - це своєрідні семінарські заняття, на які віруючі приходять не лише для того, щоб помолитись і послухати проповідь, а, головним чином, щоб вивчати бруклінську літературу про Біблію і самим коментувати Святе Письмо. Віруючі беруть участь в обговоренні прочитаного, відповідають на поставлені запитання, виступають з коментарями й рефератами. Крім того, на таких зборах формуються специфічні" стосунки між присутніми, що характеризуються певною емоційно-психологічною солідарністю, груповою релігійною думкою, яка морально вплітає на кожного віруючого.

Більшість свідків Єгови в нашій країні позитивно зустріли реформи, політичне та національне відродження України. Вони сумлінно працюють у сфері виробництва, їхня моральна свідомість орієнтована не лише на релігійні, а й на світські духовні цінності. Під впливом соціальної дійсності віруючі поступово долають відчуженість і замкненість. Багато з них задоволені своєю професією, наслідками праці. Зростає їх інтерес до наукових знань, засобів масової інформації, зокрема до телепередач на суспільно-політичні та науково-природничі теми. Все це істотно впливає на духовний світ сучасних віруючих.

Єговізму властива чітка структура організаційного управління. Низовою ланкою є група чи студія, яка об'єднує 6-7 віруючих. Крім молитовних зборів, вони проводять один раз на три місяці збори груп території. Декілька груп об'єднуються в обводи, останні в певному регіоні утворюють округи. Ними керують пастирі, наглядачі й старійшини. Далі йдуть крайові комітети, що очолюються слугами Єгови. Вони безпосередньо підпорядковані Міжнародному бруклінськрму. центру. Всі слуги та службовці на місцях призначаються лише керівною корпорацією головного управління кадрів у Брукліні. Єговістські теологи обґрунтовують необхідність ієрархічної системи кліру в своїй організації посиланням на ранньохристиянські громади, де були єпископи, пресвітери, наглядачі й старійшини.

В управлінні на рівні всіх підрозділів єговізму провідна роль належить корпорації старійшин. Структура корпорації на рівні зборів території така: голова корпорації, якого змінюють щорічно; наглядач проповідницького служіння; наглядач за вивченням Біблії і відповідної літератури; наглядач теократичної школи; наглядач фінансів; наглядач території; правовий комітет. Така система управління єговістськими громадами дає змогу суворо регламентувати релігійне життя віруючих, забезпечувати належну дисципліну в організації. Інститут корпорацій старійшин запроваджений у кожній місцевій громаді єговістів. У світі сьогодні налічується понад ЗО тис. єговістських громад і відповідна кількість корпорацій старійшин. В Україні діє близько 570 єговістських громад, які об'єднані в "Релігійну організацію свідків Єгови України".

Нині налічується більше 344 млн. протестантів, об'єднаних у Всесвітню раду церков, створену в 1943 р. У пострадянських державах існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії (найбільша - Естонська євангельська церква на чолі з архієпископом); кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); євангельські християни-баптисти; адвентисти, п'ятидесятники, свідки Єгови, меноніти. Догматичні принципи протестантизму - спасіння власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання - є релігійним утвердженням буржуазного способу життя. У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано наряжання священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони, багато свят, спеціальних служб, пов'язаних із вшануванням святих. Відсутнє поклоніння мощам святих. Типовою протестантською церквою є церква євангельських християн-баптистів. З неї виокремилися адвентисти, п'ятидесятники, а з адвентизму - єговізм.

Висновок

Протестантизм посилює свої позиції, а число його прихильників зростає вирішальною мірою за рахунок країн, що розвиваються, і де п'ятидесятницькі, неоп'ятидесятницькі та харизматичні спільноти посідають домінантні позиції, і в сумі складає другий за кількістю контингент людей Землі, що називають себе християнами (після католиків). Пізньопротестантські спільноти є надзвичайно деномінаційно множинними. Водночас, вони є найбільш динамічними в порівнянні з будь-якими іншими християнськими спільнотами взагалі і протестантськими зокрема.

Доводиться, що в низці суспільств найдинамічніші пізньопротестантські рухи зустрічають ентузіастичну підтримку середнього класу, а також освіченої верстви, хоча головним резервом п'ятидесятницьких і харизматичних рухів надалі лишаються маси людей невисокого соціального статусу країн Третього світу, де євангелічні спільноти стають для них формою організації щоденного життя, громадського підкріплення та засобом подолання соціальної відчуженості. Цю ж тенденцію засвідчує досвід пострадянських країн, зокрема й Україна, де вихід з економічного колапсу і політичної невизначеності супроводжувався зменшенням притоку до пізньопротестантських громад.

Обґрунтовується, що еволюцію пізньопротестантських спільнот в Україні останнього двадцятиріччя визначає їх послідовна інституалізація та десектанізація, формування й поглиблення богословської думки, підвищення соціального статусу членів громад, дедалі активніша включеність у суспільно-політичні й соціально-економічні процеси та перетворення протестантизму на помітний фактор суспільно-релігійного життя країни.

Перше десятиліття релігійної свободи суттєво змінило конфігурацію протестантизму в Україні, що з одного боку вивело український протестантизм на магістралі тісних взаємодій з світовою спільнотою, з іншого - привели до зміни або перегляду тих принципів, на яких стояли протестантські церкви в радянський період.

Демократичні процеси і особливо легітимізація свободи слова в Україні спричинили певну корекцію соціально-політичних поглядів традиційних протестантів та кристалізацію власної позиції неопротестантськими церквами. Вирішення питання участі українських протестантів у політичному житті країни є неоднозначним, хоча в деяких конфесіях це питання набрало вже чітко сформованого характеру.

Після зростання протестантських громад в Україні упродовж 90-их років ХХ ст. настав період стабілізації його чисельності, а згодом і навіть деякий спад, що, крім іншого, пояснюється економічним піднесенням, коли минає шок від перетворень у стилі "дикого капіталізму", а саме суспільство вступає у фазу дорослішання. Відносна економічна і суспільно-політична стабілізація щонайменше збігається у часі з уповільненням зростання пізньопротестантських, і, зокрема, харизматичних громад.

Богословська освіта протестантських деномінацій в Україні пройшла певний шлях, який увібрав у себе і відмову від "позаєвангельського мудрування", і подальше майже безальтернативне домінування зарубіжного, головно північноамериканської теології, і конфлікт очікувань, і, нарешті, формування власне українських елементів освітнього процесу.

Подолання пострадянської спадщини, різноплановість і масштабність соціального служіння, формування системи освіти і підготовка богословських кадрів, створення загальноосвітніх шкіл та вузу, трансформація розуміння політичної участі, входження в мас-медійний простір і розуміння важливості професійної діяльності в ЗМІ, розширення впливу в сфері міжнародного релігійного життя визначили тенденції розвитку процесів у пізньому протестантизмі України.

Список використаної літератури

1. В.І. Лубковський, В.І. Теренко. Релігієзнавство. Підручник. - К.: Академія, 2000.

2. Ю.А. Калінін. Релігієзнавство. Підручник. - К.: Наукова думка, 2002.

3. Релігієзнавство. За ред. М.М. Заковича. - К. Вища школа, 2000.

4. Релігієзнавство. Навчальний посібник. За ред. С.Бубинка. - К.: Юрінком-інтер, 2001.

5. Спис О. Релігійна освіта як фундаментальний принцип прав людини: аналіз позиції протестантських лідерів // Гуманітарний вісник ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет ім. Григорія Сковороди": Науково-теоретичний зб. - Переяслав-Хмельницький, 2006. - С. 475-481.

Размещено на Allbest.ru