Характеристика психологічної детермінації феномену корупції

- незадовільна система санкційного впливу на особистість з боку вповноважених органів держави, адже ніщо сильніше не підштовхує на вчинення порушення, як безкарність цих дій, учинених у минулому.

Питома вага корупційної злочинності в загальному масиві злочинів, облікованих в Україні 2015 року, становить 2,7 %. Попри незначну частку цих злочинів у структурі злочинності, украй небезпечним є недооцінювання негативного впливу корупції на економічний розвиток держави й подальше існування останньої.

Доказом поширеності корупційної злочинності в усіх сферах суспільного життя в Україні є її поділ за органами державної впади, у яких постійними є корупційні вияви. Так, за результатами соціологічного дослідження, проведеного Центром Разумкова 2013 року, корупція є найбільш поширеною в таких органах державної влади й окремих сферах: медицина - 84,6 %; правоохоронні органи - 84,0 %; судова система - 83,4 %; державна влада загалом - 82,3 %; політична сфера загалом - 79,6 %; вища освіта - 77,4 %; органи прокуратури - 76,7 %; податкові органи - 76,6 %; політичні партії - 76,0 %; митна служба - 71,9 %; місцеве самоврядування загалом - 67,8 %; економічна сфера, діяльність підприємств - 67,3 %; Служба безпеки України - 58,0 %; середня освіта - 52,7 %; Збройні сили України - 46,8 %; професійні спілки - 45,2 %; громадські організації- 39,1 % [5].

Таким чином, корупціогенними сферами є медична, правоохоронна і судова, оскільки кожна із цих сфер може бути безпосередньо пов'язана з необхідністю зберегти життя, бути в безпеці та захистити свою свободу чи права. Ці потреби є базовими для людини, тому вона готова свідомо та добровільно жертвувати частину своїх заощаджень, для того щоб отримати поза чергою та краще медичне обслуговування чи уникнути кримінальної відповідальності, яка може бути пов'язана з позбавленням волі, як наслідок - погіршенням здоров'я та загрозою для життя.

Коли з людиною трапляється біда і їй необхідно звернутися до однієї із цих сфер, здебільшого треба діяти швидко, оскільки зволікання в прийнятті рішень може спричинити незворотні наслідки. Тому коли людина сприймає ситуацію як безвихідну, вона майже без вагань зважується на корупційні дії, причому щиро вдячна особі, якій надає неправомірну вигоду за її послуги.

Для об'єктивного дослідження корупційної злочинності необхідно враховувати рівень її латентності. За оцінками вчених, правоохоронні органи виявляють не більше ніж 1-5 % злочинів корупційної спрямованості. Решта є латентними, за якими винних не притягують до кримінальної відповідальності, тому вони продовжують злочинну діяльність. Найвищий ступінь прихованості мають злочинні дії так званих VIP-корупціонерів. Особливо злісними злочинцями їх називає О. Ю. ІІІостко, оскільки це державні службовці категорії «А» і «Б», наділені масштабними владними повноваженнями [6].

Зазначені злочинці входять до особливої групи (касти) в злочинному світі. Це представники «білокомірцевої» злочинності за соціальним і службовим статусами. Ними можуть бути народні депутати України, представники Адміністрації Президента України, керівники центральних органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування та ін.

Латентність корупційної діяльності таких осіб посилюється їх політичним впливом, особливим правовим статусом, що передбачає можливість кадрових призначень, зокрема керівників правоохоронних органів. Через управлінську залежність останні здебільшого виявляють поблажливість до визначеного кола осіб, винних у вчиненні корупційних злочинів, та індиферентність у питаннях їх службових зловживань. Тобто виникає замкнуте коло: «влада - корупція - влада». Наявність цього кола й ігнорування правоохоронними та судовими органами значної кількості корупційних злочинів, учинених, насамперед, представниками українського політичного бомонду, сприятиме збільшенню частки латентних злочинів корупційної спрямованості та зумовлюватиме поширення її виявів у всіх сферах державного управління.

Фактично корупція є сучасним злочинним інструментом (засобом) політичної й економічної маніпуляції окремими державами та діяльністю їх органів. Вивчення сучасного рівня корупційної злочинності в Україні дає підстави для переходу до виконання іншого наукового завдання статті - визначення основних стратегій протидії корупції. В узагальненому вигляді вони представлені в Законі України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки» від 14 жовтня 2014 року. Головними напрямами протидії корупційній злочинності відповідно до зазначеного нормативно-правового акта є: 1) запобігання корупції в представницьких органах влади; 2) створення доброчесної публічної служби; 3) запобігання корупції в діяльності органів виконавчої влади; 4) запобігання корупції у сфері державних закупівель; 5) запобігання корупції в судовій системі й органах кримінальної юстиції; 6) запобігання корупції в приватному секторі; 7) забезпечення доступу громадян до інформації; 8) формування негативного ставлення до корупції тощо [7]. Однак ці стратегії не можна охопити вичерпним переліком, оскільки неможливо передбачити в одному законі всі заходи протидії корупційним виявам. З огляду на сучасний рівень корупційної злочинності, ефективність протидії їй на основі антикорупційного законодавства України, зазначені стратегії необхідно доповнити низкою заходів, без яких антикорупційна політика нашої держави не зможе відповідати високим міжнародним стандартам. Слушною видається висловлена в науковій літературі думка, що запобігання корупції та її виявам буде ефективним за умови науково обґрунтованого визначення корупційних ризиків у різних сферах державного управління, галузях виробництва й діяльності різних органів державної влади та місцевого самоврядування [8]. Також ефективним є посилення пропаганди життя без корупції, інформаційний вплив на свідомість громадян щодо можливості, які може дати життя без корупції. Лише за таких умов запобіжні заходи будуть ефективними, оскільки спрямовуватимуться на усунення конкретних криміногенних корупційних чинників. Держава в особі правоохоронних органів має бути замовником на проведення кримінологічних і соціологічних досліджень корупційної злочинності з метою встановлення корупційних ризиків у судовій, правоохоронній, медичній, освітянській, енергетичній, агропромисловій, металургійній, банківській, фінансовій, бюджетній, воєнній та інших сферах.

Нагальним питанням сьогодення є декриміналізація ст. 370 КК України, що встановлює кримінальну відповідальність за провокацію підкупу. На теперішній час зазначена норма є гальмом для повноцінного проведення Національним антикорупційним бюро

України й іншими правоохоронними органами оперативно- розшукової діяльності, спрямованої на виявлення службових осіб, схильних до одержання неправомірної вигоди.

Попри те, що дослідники неодноразово критикували такі законодавчі зміни, практика діяльності служби так званих провокаторів є дієвою в низці розвинутих країн світу (США, Німеччина, Грузія, Сингапур). Провокація одержання неправомірної вигоди є усталеною практикою в кадровій роботі, превентивній діяльності та перевірці службовців на доброчесність і добропорядність.

Про актуальність цієї проблеми свідчить ситуація, коли в листопаді 2017 року працівника Національного антикорупційного бюро затримала Генеральна прокуратура України під час документування ним чергового епізоду отримання неправомірної вигоди високопосадовцем Державної міграційної служби України нібито за підозрою в провокації злочину, тобто кримінальному правопорушенні, передбаченому ст. 370 КК України [9].

Однак у разі декриміналізації дій, пов'язаних із провокацією підкупу, мають бути встановлені суворі кадрові вимоги до оперативних працівників правоохоронних органів. Організацію провокацій підкупу службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування мають здійснювати працівники, що володіють комплексом відповідних професійно значущих рис, які виключають можливість появи ризиків девіантної поведінки фахівців (висока внутрішня вмотивованість, бездоганна репутація тощо). Це запорука недопущення службових зловживань під час необгрунтованого звинувачення державних службовців в одержанні неправомірних вигод або вчиненні інших службових злочинів.

Висновки

Проблема корупції не стільки кримінологічна та кримінально-правова, скільки соціально-політична і психологічна. Саме тому й стратегія превенції має бути орієнтована на економічні, соціальні, психологічні, моральні, політичні заходи (зокрема, заходи державної агітації та пропаганди антикорупційного способу життя у всіх сферах суспільства можуть забезпечити значний і вкрай необхідний нині результат. Водночас варто усвідомлювати, що цілком ліквідувати корупцію, як і будь- яке інше соціальне зло, що має міцні корені в економічному, політичному, соціальному просторі суспільства, неможливо.

Список використаних джерел

1. Johnston M. The Search for Definitions: the Vitality and Politics and the Issue of Corruption [Electronic resource] / M. Johnston // International Social Science Journal. 1996. № 149. P. 322. Mode of access: http://src-h.slav.hokudai.ac.jp/ sympo/ 03september/pdf/M_Suhara.pdf). Title from the screen.