Мотивація та емоційно-почуттєві аспекти релігійності

Як бачимо з таблиці 1.5, відповідь, що передбачала віру у всемогутнього Бога, вибрали більше половини опитаних свідків Єгови, понад 2% православних і близько 6% баптистів. Обіцянку безсмертя вибрали більше половини свідків Єгови, близько 19% баптистів і менше 3% православних. Православні та баптисти більше, ніж свідки Єгови, приділяли увагу доброчесній моралі: православні - 130 із 867, баптисти - 70 із 199, тоді як свідки Єгови - 20 із 174.

Вивчення уявлень віруючих про причини їхньої релігійності буде неповним, якщо не враховувати хоча побіжно уявлень про причини відходу від неї. Серед отриманих відповідей були такі: «Відійшов від релігії під впливом своїх дітей і лекцій про релігію» (колгоспник, 1906 р. н., освіта 4 класи), «не було часу вірити; старалася виховувати дітей (11 осіб), годувати, зодягати і навчати в школі» (домогосподарка, 1906 р. н., освіта 4 класи), «чоловік мій не вірив у релігію, був партійний, з'ясував мені цей обман і перестала вірити» (колгоспниця, 1900 р. н., малописьменна), «повністю відійшов від церкви в 1961 р., коли відбувся перший політ у космос» (колгоспник, 1917 р. н., початкова освіта), «роки колективізації змусили просто забути дорогу до храму божого» (колгоспник, 1893 р. н.)¹⁰⁸.

Колгоспниця М. (с. Нова Слобода Буринського району Сумської області, 1910 р. н., малописьменна, православна) зазначала: «Після війни моя віра сильно похитнулася, бо пережила багато горя, зневірилася в божій допомозі. Коли фашисти зайняли село, то спалили багато хат, в тому числі й мою. Почала будувати нову. Потім окупанти вдруге спалили хату й знову довелося будувати. На моєму утриманні тоді була стара мати і чотирирічна донька. Зараз живу добре, тому що дочка працює і від колгоспу велика допомога і увага, а не тому, що існує якийсь бог». Жителька с. Слобідка Гощанського району Ровенської області Т., яка була віруючою до 1962 р., зазнала невдач у сімейному житті. Перший чоловік залишив її з малою дитиною, а вийшовши заміж за другого, вона стала матір'ю ще трьом дітям. Невдовзі він помер. Т. заявляла: «Бога нема. Якби він існував, то не став би так сильно карати. Нехай я грішниця, але немовля, якому всього 6 місяців, не встигло ще нагрішити. За що ж він і цю дитину карає? Коли б не люди, не знаю, як і жила б далі: хата розвалилася, а в мене четверо дітей. Спасибі товаришам чоловіка, які після роботи і у вихідні збудували нам дім. Все це допомогло мені переконатися, що ніякого бога немає»¹⁰⁹. В. Мельничук (44 роки, виключена з громади ЄХБ, колишня п'ятидесятниця) заявляла: «Я була віруючою і просила бога, щоб мій чоловік прийшов додому здоровий, але оскільки чоловік прийшов додому інвалідом без ноги, бог мене покарав, то я йому більше не вірю¹¹⁰». В останьому випадку спостерігалася не відмова від релігійної віри, а від виконання релігійних обрядів та приписів. Що цікаво, що подібними висловлюваннями віряни пояснювали і виникнення та посилення релігійності. Очевидно, що основна причина такої полярної реакції була прихована в самій людині, її психологічній структурі, здатності сприймати виклики зовнішнього світу.

24,58% опитаних євреїв пояснили свій розрив з релігією пережитим під час війни¹¹¹. Низка колишніх іудеїв, що проживали в Закарпатті, причини свого відходу від релігії пояснювали так: «Коли втратив дружину й дітей у концтаборі» (лікар В., 60 р.); «Як дізнався про звірства гітлерівців у

Освенцімі» (товарознавець К., 44 р.); «Коли був у таборі і втратив усіх близьких» (адвокат Л., 39 р.)¹¹². Такі висловлювання не були поширеними. Загалом більшість віруючих з-поміж причин відходу від релігії бачили втрату віри в Бога, розчарування в священнослужителях, вплив антирелігійної пропаганди тощо.

Слід відзначити, що уявлення віруючих про причини їхньої релігійності та відходу віруючих від релігії не завжди співпадали з реальними причинами. О. Дем'янов щодо останніх справедливо вказував: «Як правило, багато згадують лише привід, який сприяв розриву з громадою віруючих, ті самі фактори, під впливом яких впродовж низки років відбувалося приховане визрівання нових ідей, уявлень, потреб та інтересів і які є визначальними в цьому процесі, багато не називали чи ставили в один ряд з іншими, другорядними факторами»¹¹³. Ці слова можна застосувати і щодо навернення в лоно релігії.

Це одна із причин того, що причини релігійності, на які вказували віруючі, не завжди збігалися з дійсними. Іншою є те, як ми згадували раніше, що радянський світогляд заперечував існування багатьох надприродних явищ. Відтак під його впливом формулювалися запитання, що неадекватно відображали реальність; не всі питання, які містилися в анкетах, відповідали уявленням вірян. Білоруські соціологи відзначали, що 80% опитаних баптистів (1960-і роки) дали таку відповідь про причину їхньої релігійності: «Не я до бога прийшов, а бог мене покликав»¹¹⁴. Як правило, радянські анкети такої відповіді не передбачали, тому віруючий вибирав іншу, що неадекватно відображала його релігійне світобачення.

Багато віруючих, відповідаючи на запитання соціологічних анкет, часто давали такі відповіді, які могли значно відрізнятися від тих, які б вони давали у середовищі віруючих. Як приклад останніх відповідей наводимо ті, які звучали в одеській автономній громаді ЄХБ (1979 рік). Тут після молит- ви-подяки й індивідуальних прохань до Бога піднялася жінка і сказавши, що людина завжди щось робить з певною метою, стала запитувати:

«- Ось ти, сестро, скажи, навіщо ти прийшла сьогодні на зібрання?»

Відповідь: «Для того, щоб послухати слово боже».

« А ти, брате?»

Відповідь: «Щоб знайти спасіння».

«А ти, сестро?»

Відповідь: «Щоб поспілкуватися зі святими».

«А ти, брате?».

Відповідь: «Тільки тут я можу поспілкуватися зі святими» тощо¹¹⁵.

Як показує цей діалог, схожі відповіді не містилися в анкетах радянських дослідників. Вузький марксистський матеріалістичний підхід до вивчення релігійності ставав на перешкоді проведенню більш точних досліджень.

Крім того, як зазначалося раніше, релігійність не могла формуватися лише під впливом одного чинника, і тому виділяючи окремі фактори, ми сприймаємо їх не як одиничні, а лише як провідні.

Підсумовуючи зазначимо, що уявлення віруючих про причини їхньої релігійності були різнобічні. Найпоширенішими серед них були такі, що включали вплив традиції, релігійного виховання, вплив сім'ї та оточення. Особи, яким вони були притаманні, становили більшу частину вірян православних, католицьких та іудейських громад. Серед віруючих також була вагома частка осіб, які вважали, що до наближення до Бога їх спонукали горе та негаразди воєнного періоду, особисті та сімейні нещастя. Частина людей заявляла, що віра в Бога допомагала їм долати психологічні труднощі - привносила в їхнє життя радість та спокій. Спілкування в релігійній громаді, особливо в невеликих протестантських громадах закритого типу, багатьом людям дозволяло уникнути самотності. Деяких осіб до членства в таких громадах підштовхувала моральна та матеріальна підтримка, яку надавали їм одновірці.

Існували також уявлення, пов'язані з естетичною та етичною стороною релігії тощо. Менше половини віруючих вважали, що їхня релігійність зумовлена суто духовними причинами - бажанням духовно розвиватися, досягнути спасіння, «вічного життя» тощо. Частка останніх була значною в громадах євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, свідків Єгови і меншою була в громадах РПЦ, поміж католиків та іудеїв. У реальності факторів, що зумовлювали релігійність тієї чи іншої особи могло бути декілька; вони тісно взаємодіяли.

Суто релігійна мотивація побожності впродовж досліджуваного періоду поступово витіснялася нерелігійною. У досліджуваний період мало свою специфіку і співвідношення різних мотивів, що було зумовлене радянською атеїстичною пропагандою. Як правило, остання була дієвою щодо пригнічення тих факторів релігійності, які можна було назвати раціональними. Проти тих, що базувалися на людських почуттях, релігійному досвіді чи перебували під сильним впливом архетипів колективного несвідомого, антирелігійна пропаганда була малоефективна.

Часто віруючі не могли чітко визначити причину своєї віри в Бога і плутали її з приводом. Останнє свідчило про загальну слабку рефлексію населення над питаннями причин його релігійної віри (хоча вона впродовж досліджуваного періоду дещо зросла серед населення) і небажання заглиблюватися в релігійну сферу.

Загалом наближення віруючих до релігії, як і їх відхід, відбувався під впливом цілого комплексу причин, який часто називають поняттям «саме життя». Різні фактори функціонували в тісній взаємодії, доповнювали одне одного; у різних людей на різних етапах життя одні виступали головними, інші другорядними.

2. Вияви релігійних почуттів, настроїв та переживання релгійного досвіду

Однією зі складових релігійної свідомості віруючих є релігійні почуття. Дослідники й філософи дають їм різні характеристики. Ми поділяємо погляд на релігійні почуття, який висловив відомий філософ-прагматик У. Джемс у праці «Розмаїття релігійного досвіду»: «...Якщо ми погодимося розуміти термін “релігійне почуття” як збірну назву для всіх тих почуттів, які в різних випадках породжуються релігійними об'єктами, - то ми визнаємо вірогідність того, що цей термін не містить такого елементу, який мав би з психологічного погляду специфічної природи. Є релігійна любов, релігійний страх, релігійне відчуття піднесеного, релігійна радість тощо. Але релігійна любов - це лише спільне для всіх людей почуття любові, спрямоване на релігійний об'єкт. Релігійний страх - це звичайний трепет людського серця, але пов'язаний із ідеєю людської кари. Релігійне відчуття піднесеного - це те особливе здригання, яке ми відчуваємо в нічну пору в лісі чи в гірській ущелині; тільки в такому разі воно породжується думкою про присутність надприродного. У такий самий спосіб можна розглядати всі різноманітні почування, які переживаються релігійними людьми»¹¹⁶. До визначення У. Джемса можна додати, що релігійні почуття зазнавали впливу всієї релігійної свідомості, і це накладало на них певний особливий відбиток, що, однак, не робить їх цілковито специфічними.

Пересічні віруючі у 1940-80-х роках в Україні, як і раніше, переважно погано знали догматичний бік релігії, для них важливішу роль відігравали релігійні почуття. Яскраві спогади, сильні переживання були пов'язані у віруючого, як правило, із богослужінням, молитовними зібраннями. Ось характерні висловлювання:«На молитовні зібрання спонукає йти внутрішній дух, тягне дуже. Там відчуваєш радість»; «Як неділя, не всидиш удома, просто тягне до молитовного будинку. Душа співає, якась радість з'являється»¹¹⁷; «Був на молитовних зборах, поки слухаю - ніби все розумію, а вийду - нічого не знаю. Та просто приємно буває на душі, коли слухаєш проповідь»¹¹⁸; «Я піду до церкви, поговорю з богом, і душа моя втішиться»¹¹⁹. Домогосподарка Н. М. казала: «Я від молитви... від самої релігії почуваю радість у серці» . Колгоспниця М. І. заявила: «Коли ходжу до церкви, відчуваю багато радості»¹²¹. Від віруючих часто можна було почути таке: «Якщо сповідь приносить утіху, заспокоює серце, звеселяє душу, то хіба все це не говорить на користь бога?»¹²². Ці слова підтверджують важливість релігійних почуттів і є прикладами того, що, звертаючись до Бога, віруючі відчували втіху, радість, душевний спокій. Релігія впливала на них через царину людських почуттів. Тому їхня віра опиралася передусім на ці почуття, і вони, незважаючи на силу антирелігійної пропаганди, казали, що «все-таки щось є». Коли внаслідок боротьби з релігією зникали різні важелі впливу Церкви на формування і підтримку віри, почуття залишалися і відігравали вагомішу роль у «спустошеній» радянською владою сфері релігійності.

Одним із найпоширеніших релігійних почуттів було почуття страху перед Богом. Теза «бійтеся Бога» пронизувала Біблію та повчання «святих отців». Зокрема, у Старому Заповіті сказано: «Бійтеся Господа, всі святі його» (Псал. 33, 10), «Служіть Господу зі страхом і радійте Йому з трепетом» (Псал. 2,11). Василь Великий повчав: «Зі страхом і трепетом потрібно стояти перед Богом, весь розум спрямовуючи до нього єдиного, тому що Він не лише подібно до людей бачить зовнішню людину, а й внутрішню». І хоча в досліджуваний період пропаганда почуття страху перед Богом втратила свої колишні масштаби, вона продовжувала звучати в словах не лише звичайного духовенства, а й церковних ієрархів. Митрополит Миколай (Ярушевич) писав: «Істинний християнин завжди носить у своєму серці страх перед грізним вироком грішникам на останньому суді». Такі висловлювання притаманні представникам духовенства всіх конфесій.

Почуття страху, насаджуваного згори, не могли не відчувати пересічні віруючі. У житті багатьох віруючих воно відігравало важливу роль. 19-річна дівчина Тетяна з Кіровоградської області під час бесіди з науковцями-релігієзнавцями сказала: «Ви думаєте, легко вірити в бога і жити по-божому? Дуже важко. Мені в кіно хочеться піти і в компанії побувати. Світ тягне мене красою і привабливістю. Але страшно бога, я боюся його. Тому я виконуватиму релігійні закони, щоб уникнути кари». М. Тепляков, який працював із матеріалами російських регіонів, прилеглих до України, зокрема Воронежчини, писав, що 40% віруючих не відчували любові до Бога, 65% більше боялися Бога, ніж любили, а близько третини не мали страху перед ним¹²⁶. О. Дем'янов на основі опитувань, здійснених у цих регіонах пізніше, дає інакші цифри: відповідно близько 45% останніх і третина тих, що відчували страх (кожен п'ятий не відповів на питання)¹²⁷. Ці цифри залежно від регіонів і періодів мали тенденцію зменшуватися або збільшуватися. Та сама ситуація спостерігалася і в Україні.

Матеріали соціологічного дослідження у Ровенській області показали, що страх Божий відчували майже дві третини віруючих. Так, А. П-к із с. Яринівки Березнівського району, який не вважав себе глибоко віруючим, казав, що постійно відчуває страх перед Богом, який «знає всі мої помисли та дії і може в будь-яку мить покарати»¹²⁸. Священик Д. К-к із Березнівського району, характеризуючи почуття віруючих, зазначав: «Страху перед Богом більше, ніж любові... Віруючий увесь час пам'ятає, що якщо він не виконує заповідь, то Бог покарає його»¹²⁹.

Страх перед божим покаранням нерідко стимулював виконання релігійних дій та формував певний світогляд, що стримував від антисоціальних виявів. Багато віруючих, які належали насамперед до невеликих протестантських течій, а також до православ'я і католицизму, були переконані, що якщо людина не боїться гніву Божого, то в неї немає стримувального начала і вона може здійснити аморальний вчинок .

Однією з причин, що штовхала окремих віруючих, особливо похилого віку, до виконання релігійних обрядів, був страх перед загробним життям, навіяний людям. Здебільшого він передавався дітям у процесі релігійного виховання. Однак міг виникнути і в дорослої людини, яка виросла в сім'ї невіруючих і отримала атеїстичне виховання. Авторові неодноразово доводилося стикатися з молодими людьми, які мали вищу освіту, були високоерудованими, не отримали релігійного виховання, однак, як вони визнавали, страх перед тим, що буде після смерті, був основною чи однією з основних причин їх активної участі в релігійній діяльності.

Віруючі переважно не знали нового богословського трактування пекла як мук совісті і сприймали його як «геєну вогненну», як це подавалося в біблійному писанні. Багато віруючих (41,3% опитаних) вважали, що Бог карає людину і в повсякденному житті . Почуття страху перед Богом великою мірою залежало і від психічної структури особистості.

Хоча почуття страху було важливим компонентом духовного життя віруючих, його роль не варто перебільшувати, як це робили окремі радянські дослідники. У радянський період воно поступово зменшувало свій вплив, адже віруючі бачили, що атеїсти не зазнають кари за своє безвір'я. 38,5% опитаних на Ровенщині віруючих заявили, що вони не відчувають страху перед Богом¹³². Частина з них переконані, що Бог існує сам по собі, а людина та її доля окремо. Це свідчить, що цим віруючим притаманні деїстичні погляди¹³³. Загалом ми можемо говорити, що страх перед карою божою в досліджуваний період віруючі відчували менше, ніж раніше. До того ж у цей час спостерігалася тенденція до його зникнення.

Один із радянських дослідників Є. Дорош спростовував твердження, яке траплялося в радянській атеїстичній літературі, ніби «основним фактором, який сприяє утриманню віруючого в орбіті релігійної свідомості, є страх перед всекараючим Богом, тобто негативні емоції». Він зазначав, що не знає, наскільки це правильно стосовно православних, однак такий висновок щодо «сектантів», а надто свідків Єгови, неправильний. Дорош наголошував, що в релігійних переживаннях «сектантів» переважає релігійна радість та втішання в ілюзорній формі. Єговістська пропагандистська література була спрямована переважно на збудження позитивних емоцій (виняток - так звані «кампанії проголошення Євангелії»). Із доступних автору 360 назв єговістської літератури лише 18,6% видань могли б викликати негативні емоції, 70% - позитивні і 11,3% були виданнями інформаційного характеру¹³⁴. Більшість опитуваних заявляли, що вони стали віруючими, аби отримати вічне життя та з любові до Бога, і лише 12% наголошували на тому, що Бога потрібно боятися¹³⁵. Ще одним прикладом для підтвердження цієї тези можуть слугувати шість пропагандистських лекцій для єговістських місіонерів, розроблені в Брукліні. Вони переважно базувалися на виявленні «абсолютної доброти». У першій лекції проповідник розповідав про майбутнє щасливе життя у «божому царстві» на Землі. Схожого змісту були наступні чотири лекції, у п'ятій згадувалося про можливу божу кару. І лише шоста лекція була присвячена залякуванню¹³⁶. Те саме спостерігалося в багатьох інших релігійних течіях. Отже, ми бачимо, що хоча почуття страху перед Богом та його карою в досліджуваний період й існувало в окремих віруючих і пропагувалося духовенством низки конфесій, однак у житті більшості не відігравало вирішального значення.

Фантазія, наповнена почуттями, певною мірою допомагала віруючим долати труднощі повсякденного життя, гасити негативні емоції, адже всі труднощі, згідно з християнським віровченням, швидкоплинні, а попереду на людину чекає «боже царство». Є. Дорош зазначав: 69% опитаних свідків Єгови вважали, що в «божому царстві» будуть кінотеатри, телебачення, пошта, телеграф і навіть медицина¹³⁷. Відтак те, що віруючі не отримали в цьому житті чи від чого утримувалися, вони сподівалися отримати в майбутньому.

Інше сильне почуття, яке поряд зі страхом виділяли теологи і духовенство, була так звана християнська любов. В одній зі статей «Журнала Московской патриархии» зазначалося, що «взаємодією страху й любові визначається весь духовний світ християнина»¹³⁸. Про любов до Бога і ближнього ішлося в Біблії, відповідно це почуття широко пропагувалася церковнослужителями всіх напрямків християнства. Воно визначалося самим гуманістичним вченням, адже в його основі лежала любов. Проте більшість віруючих у розуміння любові до Бога не часто вкладали почуття «благоговіння перед ним» чи «незбагнений захват», про які казали теологи. «Релігійна форма любові, яка називалася любов'ю до Бога, - як зазначав американський психолог Е. Фромм, - у психологічному сенсі не є відмінною» від інших видів любові. «Вона також бере початок у потребі подолати відчуженість і досягнути єдності». Вчений стверджував, що в домінантній на Заході релігійній системі любов до Бога - це, по суті, те саме, що й віра в нього, у його існування, божественну справедливість і любов¹⁴⁰. Ці слова можна застосувати й до більшості віруючих в Україні досліджуваного періоду. Емоційне ставлення важко було вловити в багатьох їхніх поясненнях. Приміром, віруюча Я. П-к (64 роки) із с. Яринівки Березнівського району Ровенської області почуття любові висловлювала тим, що «вставала, згадувала його, на роботі теж згадувала інколи, коли важко, теж згадувала, ось і все»¹⁴¹. Тут, ми бачимо, любов до Бога мала до певної міри ментальний характер.

Опитування в 1970-х роках у СРСР показало, що лише близько 12% віруючих відчували любов до Бога. Це були переважно баптисти, адвентисти сьомого дня, п'ятидесятники, істинно-православні. Понад третини не могли дати чітку відповідь, а більше половини заявляли про відсутність цього почуття¹⁴². З опитаних на Ровенщині (1960-ті роки) 67,5% віруючих (переважно православних) зводили любов до поваги і вшанування¹⁴³. Їх ставлення до Бога можна було охарактеризувати словами священика С. із Ровенського району, який визнав, що як такої «любові до Бога немає, є лише видимість цієї любові у вигляді страху порушити його заповіді»¹⁴⁴. Для більшості віруючих любов до Бога означала згадування його, поклоніння йому та виконання заповідей. Емоційна складова тут була притаманна порівняно невеликому колу.

Більшість опитаних віруючих на Ровенщині (64,3%) не знали вимог, які випливали із заповіді любові до Бога. Слова «знаю від батьків, що потрібно любити Бога, але як його любити, що для цього потрібно робити, не знаю... Які вимоги заповіді любові до Бога - не знаю» А. Б-ка (26 років) із с. Городище Березнівського району¹⁴⁵ були типові. Окремі віруючі, які знали норми й вимоги релігійної поведінки, не вважали за потрібне виконувати їх. Віруючий А. Х-ка (22 роки) із с. Першотравневе Ровенської області заявив, що до вимоги любити Бога байдужий, не дотримується і вважає її зайвою¹⁴⁶. Більшість віруючих, реалізовуючи свою віру на практиці, часто навіть не замислювалися над цим питанням.

Необхідно зазначити, що значним стимулом у пробудженні релігійних почуттів для багатьох людей служило церковне мистецтво. Діяла на людину і створювала певний молитовний настрій і сама будова церкви, її високі склепіння, і напівтемрява, яка наповнювала її . Певному психологічному настрою сприяло і внутрішнє оздоблення храмів, і богослужіння.

Сучасний російський психолог Р. Грановська пише: «Багаторазово відзначено, що у сфері релігії головне значення мають емоції. Як відомо, одні люди краще сприймають теологічні докази (їх менше), інші (їх переважна більшість) легше відгукуються на мистецтво, звернене до почуттів. Люди, які легше відгукуються на почуття, беручи участь у обрядах, духовно “резонують” під впливом музики, зображень і символів. Для них абсолют не перше, а останнє слово богопізнання. Він, безформний, невимовний, такий, що переходить межі логічних засобів, не зачіпає їхніх почуттів. Вони мають заздалегідь багато пережити й відчути, щоб усвідомити і прийняти тотожність чогось абстрактного з уявленням про Бога. Їхня віра полягає не в тому, щоб охопити розумом догматичні поняття, продумати і прийняти відомі вчення, а в підйомі душі, у безоглядній відданості»¹⁴⁸. Відомий американський психолог А. Маслоу стверджував: «Будь-яка релігія, ліберальна чи ортодоксальна, теїстична і не-теїстична, повинна бути не лише інтелектуально і морально стійкою і цим викликати повагу, а має також задовольняти емоційно (я веду мову і про трансцендентні емоції)»¹⁴⁹.

Пересічні віруючі та священнослужителі підтверджували цей вплив. Колишній священик Л. Петренко згадував: «Вищий ефект на віруючого справляє якраз церковний спів. Так, колись у дитинстві цей спів справив на мене величезний вплив і довгі роки підігрівав мій релігійний настрій. Він і привів мене в духовну семінарію»¹⁵⁰. «Якщо позбавити костьоли музики органа й хорового співу, якщо примусити ксьондзів творити молитви не вголос, а пошепки, мовчки здійснювати обряди, - якими похмурими і нудними стануть служби, наскільки менше буде відвідувачів у храмах!» - писав І. Рагаускас¹⁵¹. Ці слова можна було почути не лише з вуст багатьох православних та католицьких теологів і священнослужителів, а й від протестантських авторів.

У протестантських громадах теж багато уваги приділялося музиці - під час молитовних зібрань віруючі часто співали релігійних пісень, гімнів. «Духовні гімни, - як зазначалося у «Братском вестнике» (1981. - № 3), - є не лише доповненням до богослужіння, це невід'ємна частина богослужіння»¹⁵². За допомогою музики релігійні ідеї добре засвоювалися у свідомості віруючого. У тій самій статті стверджувалося: «У багатьох віруючих духовне пробудження початку нового життя пов'язане з уперше почутим духовним гімном». Вага естетичного компоненту в релігійних

богослужіннях, як свідчать наведені висловлювання, відігравала велику роль у активізації та підтримці релігійності.

Звернімося до конкретних прикладів, які стосуються життя пересічних віруючих цього періоду. 29% опитаних у Ровенській області заявили, що їх приваблює до храму насамперед гарний спів. Віруюча Н. Ш-ва (46 років, м. Березне) зазначала, що їй «нудно сидіти вдома, а там (у храмі. - П. Б.) - і людей багато, і співають гарно»¹⁵⁴. Член сімферопольської громади євангельських християн-баптистів В. Нікітіна так говорила про свої враження від молитовних зібрань: «У нас там гарно співають, аж душу захоплює...

Посиджу там, послухаю пісень, помолюся, і на душі легше»¹⁵⁵. Висловлювання про вплив естетичного компоненту богослужіння дослідники часто фіксували від віруючих.

Про релігійні почуття варто згадати і в зв'язку з переслідуванням віруючих у 1940-80-х роках, особливо за М. Хрущова. Гоніння прина- лежних до нелегальних релігійних течій часто давали зворотний ефект. Радянські чиновники у своїй боротьбі з релігією не розуміли очевидних речей, хоча психологи давно порушували цю проблему. Переслідувані віруючі зводили свої поневіряння у ступінь чинників, які особливо сприяють духовному зростанню, наближенню людини до Бога. В одній із баптистських праць зазначено: «Не страждати - означає не брати участі в житті і його страді, бути зайвим і нікчемним, приреченим на безробіття в найжорстокішому сенсі цього слова», «воно (страждання. - П. Б.) може бути камінням, що давить душу, а може перетворитися на скелю, на яку ми станемо, як на тверду опору» . Таке кредо стало невід ємною частиною світогляду віруючих, що належали до християнських конфесій, як завдяки історії християнства (точніше релігійних переслідувань), так і історії іудеїв, гоніння яких зображувалися у Старому Заповіті.

Певні вияви специфічних почуттів, пов'язаних із релігією, ми бачимо у віруючих, що належали насамперед до невеликих релігійних організацій закритого типу. Специфічність їх полягала в тому, що релігійне могло поєднуватися з людським, егоїстичним, інколи з підсвідомими комплексами. Багатьом представникам сектантської молоді було притаманне почуття власної винятковості, моральної вищості над невіруючими та іновірцями. Молоді баптисти-ініціативники вважали, що позаяк вони «вибрані», то можуть зазнавати гонінь¹⁵⁷. Не лише баптисти-ініціативники, а й п'ятидесятники, свідки Єгови й особливо адвентисти-реформісти, ведучи мову про свою винятковість, наводили такі слова: «Не та віра свята, яка мучить, а та, яку мучать»¹⁵⁸. Вірячи у власну обраність Богом, багато хто був готовий до випробувань заради віри. Це пропагувалося у низці творів окремих протестантських громад закритого типу, зокрема п' ятидесят- ницьких:

«Я б хотел, чтоб вид мученья Влил в меня огонь такой,

Чтоб он сжег во мне сомненья,

Все соблазны, грех плотской»¹⁵⁹.

Тяжкі страждання відтак сприймалися як запорука збереження віри.

Переконаність у власній духовній вищості існувала також у окремих старообрядців. Тривалі переслідування призвели до формування стійкого характеру, наполегливості; нерідко це набирало форми упертості¹⁶⁰. Ці психологічні характеристики могли передаватися новому поколінню, яке часто було схильне наслідувати батьків.

Релігійні почуття були наявні і в стосунках між віруючими та невіруючими, навіть у колі однієї родини. Релігійні ідеї чи їх неадекватне розуміння ставали бар'єром у стосунках батьків і дітей. Надія Г., член громади адвентистів сьомого дня с. Вівсяники Козятинського району Вінницької області, висловилася щодо своїх батьків так: «Ну й нехай їх Господь знищить, аби я потрапила в царство боже»¹⁶¹.

Інколи до виявів релігійних почуттів призводили цілеспрямовані дії духовенства, активу громад тощо. Зокрема, у деяких громадах ЄХБ у повоєнний період траплялися випадки, коли керівництво громад готувало до проповідей жінок, аби ті завершували їх риданням, що стимулювало до вияви релігійних почуттів інших членів .

Певними почуттями супроводжувався і відхід людини від релігії, часто навіть сильною емоційною травмою. Загалом це було дуже складне явище. В. Дмитренко відзначав: «Емоціональний світ віруючих заповнений глибокими і сильними релігійними переживаннями, які приносять суб'єктивне задоволення. Вони стали своєрідною потребою. Раптово позбавити людину їх, механічно відрізати шлях до звичних занять - означає спустошити емоціональний світ людини, насильно відняти в неї те, що їй здавалося найбільш суттєвим і важливим в житті»¹⁶³. Емоційні розриви з релігією в 1940-80-х роках були дуже поширені. Люди, тісно пов'язані з релігією, мусили поривати з нею внаслідок тиску з боку трудового колективу, родини, громадськості.

В окремих випадках емоційність могла сягати такої міри, за якої релігійна віра набирала істеричного характеру¹⁶⁴. «Тоді виникало, - зазначав Макс Вебер, - оте відоме з багатьох прикладів чергування неврастенічних станів, коли ледве не чуттєвий релігійний екстаз змінювався приступами нервового розслаблення, яке відчувалося як “позбавленість Бога”»¹⁶⁵. Отже, емоції, крім позитивного впливу на релігійність, могли мати й негативний.

Важливою складовою релігійної свідомості були також релігійні настрої. Релігієзнавці Б. Паригін, Б. Єрунов і В. Букін у своїй праці зазначали: «На відміну від релігійних почуттів і переживань настрій - це більш складне інтегральне утворення..., стосовно якого названі вище елементи психічного стану людини виступають лише як приватні випадки релігійного настрою особистості. А це означає, що релігійний настрій - такий стан почуттів і пов'язаних із ними раціональних елементів, які в психічній системі особистості можуть виступати як установки»¹⁶⁶. Настрої групи чи індивідів стають релігійними настроями, бувши пов' язаними з релігійними віруваннями. Вони, як справедливо зазначав Д. Угринович, забарвлюють «у певні тони весь стан цієї особистості, її ставлення до навколишнього світу. Наприклад, у представників есхатологічних сект усі явища й факти нерідко сприймаються і переживаються крізь призму прийдешнього, на їхню думку, найближчим часом кінця світу»¹⁶⁷. Найпоширеніші були есхатологічні настрої (деякі дослідники називають їх апокаліптичними).

Окремі зарубіжні автори, зокрема С. Ярмусь, зазначали, що в Україні в другій половині ХХ ст. у середовищі віруючих посилювалися апокаліп- тичні очікування та апокаліптична духовність¹⁶⁸. Автор пояснював цю ситуацію тим тяжким становищем, в якому опинилося населення в роки радянського режиму. Однак твердження про посилення очікувань кінця світу серед віруючих не зовсім правильне. Воно доречне лише для послідовників окремих релігійних течій та рухів: адвентистів сьомого дня, свідків Єгови, істинно-православних тощо. Есхатологічні очікування мали також тенденцію активізуватися в певні періоди. У цілому же для релігійного життя досліджуваного періоду характерне загальне ослаблення есхатологічних настроїв у більшості релігійних течій.

Простежмо поширення есхатологічних настроїв на прикладі окремих релігійних течій. У повоєнний період есхатологічні настрої в середовищі парафіян РПЦ були найбільше поширені в Західній Україні. Значною мірою поширення їх було зумовлене утвердженням радянської влади в цьому регіоні, в якій деякі з вірян бачили владу антихриста. Есхатологічні очікування у цей період також спостерігалися серед багатьох віруючих, що залишилися вірними греко-католицькій традиції. Однак впродовж досліджуваного періоду частка людей, для яких були властиві есхатологічні настрої, поступово зменшувалася.

Ослаблення есхатологічних настроїв спостерігалися навіть у середовищі тих течій, де вони традиційно були сильними. Працівники Ради в справах релігій (РСР) у 1970-х роках, як і раніше, зазначали, що старообрядництво в країні зазнало серйозних змін. Спостерігалася відмова від есхатологічних ідей . Тих самих змін, проте в коротший термін, зазнала й свідомість прибічників Істинно-православної церкви (ІПЦ) та істинно- православних християн (ІПХ). У 1940-50-х роках багато істинно-православних християн очікували другого пришестя Христа з дня на день, призначаючи при цьому конкретні терміни кінця світу. Пізніше окремі віруючі почали вважати, що апокаліптичні пророцтва здійснюються в невидимій для непосвячених формі¹⁷⁰. Ослаблення есхатологічних настроїв стосується й багатьох інших конфесій.

Сталіші есхатологічні настрої були в середовищі членів протестантських громад закритого типу. Зокрема, притаманні вони були баптистам і п'ятидесятникам, хоча менше, ніж свідкам Єгови та адвентистам сьомого дня. Навіть після створення ВР ЄХБ у громадах баптистів лунали проповіді про кінець світу. Так, пресвітер громади ЄХБ ст. Основа (поблизу Харкова) К. Омельченко під час проповіді казав, що в результаті неврожаю Бог послав провісника повідомити про його швидкий прихід на землю і що люди у Полтавській області вимирають цілими селами і всі страждання народу - це Божа кара за великі гріхи . Проповідник Тимофієв (с. Нововасилівка Запорізької області) залякував віруючих «кінцем світу», що настане найближчим часом. При цьому він посилався на газетні публікації, в яких ішлося про землетруси, напругу і голод у багатьох країнах світу. Проповідник-п'ятидесятник Тесленко у своєму виступі в запорізькому молитовному будинку закликав одновірців готуватися до «кінця світу», аби не бути заскоченими зненацька¹⁷². Прикладом використання есхатологічних мотивів у проповідях із метою кількісного поповнення громади може слугувати і випадок у Житомирській баптистській громаді 1969 року. Пресвітер у великодній промові говорив про те, що ще не пізно звернутися до Бога, але скоро буде пізно; люди у відчаї шукатимуть ці громади віруючих, але не зможуть знайти, бо віруючі будуть взяті на небо перед кінцем світу. Після такої промови було оголошено прийом заяв про вступ до громади¹⁷³. Есхатологічна налаштованість була притаманна баптистам-ініціативникам. Їхнє віровчення не виходило за межі євангельсько-баптистських принципів, проте література, яку вони видавали, відзначалася підвищеною есхатологіза- цією. Вона стала базою для інших ідей¹⁷⁴, есхатологічні мотиви яких посилювали та надавали їм дещо іншого змісту. Однак у контрольованих владою релігійних течіях та організаціях есхатологічні настрої, як анти- радянські вияви, ліквідувалися доволі оперативно.

У різні роки другої половини ХХ ст. пропаганду есхатологічних та хіліастичних ідей, намагаючись вийти з кризи (яка була ініційована владою), активізовували керівники п' ятидесятницьких громад. Вони поширювали міграційні настрої серед своїх одновірців, аби пожвавити внутрішньорелігійне життя громад. Віруючі націлювалися на переїзд до більш сприятливих для релігійної діяльності місць, зокрема до Сибіру та Далекого Сходу, куди в 1950-60-х роках були скеровані основні міграційні потоки .

У середовищі п' ятидесятників есхатологічні очікування особливо були поширені серед членів невеликих напрямків, зокрема суботствуючих п' яти- десятників. Приміром, у с. Кострино Перечинського району на Закарпатті десятеро людей вдягнулися в біле вбрання на зразок саванів і очікували на «вознесіння». Виснажених і непритомних, їх забрала швидка медична допомога¹⁷⁶. У с. Люта на Закарпатті суботствуючі п'ятидесятники перестали ходити на роботу, безперестанку молилися, пофарбували одяг у темні кольори. У січні 1959 року 35 осіб залишили свої домівки й оселилися в хаті і хліві проповідника Ю. Шеби. Там вони протягом майже п'яти місяців чекали на «месію». Виснажених тривалими молитвами віруючих довелося доправити у лікарню . Інколи такі акції закінчувалися трагічніше.

Доволі поширеними есхатологічні настрої були в адвентистів сьомого дня та свідків Єгови. Віруючі цих конфесій часто жили під психологічним тиском в очікуванні кінця світу. Щоб краще це зрозуміти, наведемо коротке хронологічне зведення адвентистських прогнозів за 11 років:

«1950 рік: Коли 1948 року в СРСР з'явилася атомна бомба, хвилинну стрілку було переведено, тепер показує за три хвилини 12... («Пророчество Иисуса Христа о событиях нашего времени», машинопис);

1959 рік: Можливо, цей рік останній для тебе. Будь готовий щогодини звітувати перед богом («Молитвенные чтения за 1959 год»);

1969 рік: Ми спостерігаємо навколо себе яскраві ознаки наближення кульмінаційного моменту в історії... Ми маємо докази того, що прихід нашого господа близько («Молитвенные чтения за 1960 год»);

1961 рік: Ми знаємо, що прихід Ісуса має бути тепер близько, біля дверей... Історія світу добігає кінця»¹⁷⁸.

Такі пророцтва змушували віруючих триматися в «релігійній формі».

Есхатологічні мотиви в проповідях адвентистів сьомого дня посідали центральне місце . Проте слід зазначити, що хоча адвентисти майже фанатично вірили в друге пришестя Христа, їхня віра уживалася з реальним поглядом на життя. Релігієзнавець А. Бєлов стверджував: «Для адвентистів характерне вдягання фантастики в реальну земну плоть. В адвентизмі навіть старі пророцтва про кінець світу проповідники намагаються подати найбільш реалістично»¹⁸⁰.

Роки «кінця світу» встановлювало, як правило, керівництво релігійних течій. Свідки Єгови, на відміну від інших протестантських течій, вважали, що друге пришестя Христа відбулося 1914 року, а пізніше він готував і готує велику битву - Армагеддон¹⁸¹. Н. Кнорр, який очолював бруклінське керівництво свідків Єгови з 1942 року, «призначав» початок Армагеддону неодноразово, часто через несправджені прогнози термін переносився на наступний рік, зокрема на 1959, 1960, 1961 роки .

Відома також есхатологічно-проповідницька кампанія свідків Єгови стосовно 1975 року - це була остання есхатологічна дата. 1975 рік, на думку бруклінського керівництва свідків Єгови, очолюваного президентом Н. Кнорром, - «завершальний рік шеститисячної (6000 років) історії людства від Адама», «останній рік перед Армагеддоном». Як зазначав релігієзнавець П. Яроцький, «потік “біблійних досліджень” аргументувався, як на той час, досить переконливою базою доказів, передусім навислою над людством термоядерною катастрофою, що в умовах напружених відносин між країнами НАТО і Варшавського договору, в атмосфері “холодної війни” між комуністичним Сходом і капіталістичним Заходом, як дамоклів меч, загрожувала самому існуванню людської цивілізації»¹⁸⁴. Тривога посилювалася іншими загрозами: «поглибленням екологічної, енергетичної, сировинної, демографічної кризи»¹⁸⁵. Після 1975 року бруклінське керівництво відмовилося пов'язувати «кінець світу» з конкретною датою.

У дослідженні есхатологічних настроїв цікаві і світовідчуття самих віруючих, які чекали кінця світу. А. Хаєнко, колишній свідок Єгови, у своєму щоденнику записала: «4 березня. Я почала боятися сама себе. Мені моторошно було одній, але я боюся про це розповідати. Думаю, що сміятимуться. Але я уявляю битву (Армагеддон. - П. Б.) такою жорстокою і нещадною, що хочу день і ніч просити бога, аби він помилував нещасних грішників так, як він сам нас навчав: любіть ворогів ваших і прощайте їм усі гріхи. 13 жовтня. ...Весь день, сидячи вдома я думала про Армагеддон. Це таке страшне видовище, що думати про нього страшно, а якщо уявити його, то нестерпно хочеться кричати чи ж просто померти, не доживши до цього»¹⁸⁶. Як бачимо, такі есхатологічні очікування надзвичайно впливали на психіку віруючих.

Наведемо наступний приклад. 1954 року в с. Лучинці Івано-Франківської області в період весняно-польових робіт свідки Єгови в очікуванні Армагеддону одягалися в білий одяг. А одна з віруючих, Г. Абрамець, жителька с. Делева Тлумацького району цієї ж області, очікуючи Армагеддону, запасла три центнери солі, велику кількість цукру, сірників та інших товарів¹⁸⁷. Як бачимо в цьому випадку, есхатологічні настрої сильно вплинули на поведінку окремих людей.

Прикметно, що есхатологічно налаштовані релігійні організації часто навіювали своїй пастві, ніби нерозумно займатися світськими справами, коли ось-ось може настати Армагеддон. Відповідні ідеї формували світосприйняття людей і накладали відбиток на поведінку віруючих у світському житті. Тому деякі з них інколи переставали працювати або продавали своє майно. Таке світосприйняття було також причиною небажання здобувати освіту, досягати успіхів у кар'єрі, навіть одружуватися. М. Ющук із містечка Рожище Волинської області, який добре закінчив школу, 1970 року на питання, чи не збирається він вступати до ВНЗ, відповів, що не встигне закінчити його до Армагеддону, який відбудеться 1975 року¹⁸⁸. Очевидно, що есхатологічні настрої були добрим стимулятором активізації релігійних дій відповідно до еталонів керівництва релігійних об' єднань.

Есхатологічні сподівання навіювали й релігійні гімни та пісні, які співали у багатьох протестантських конфесіях. Такими мотивами пронизана одна з баптистських пісень:

«Вечные радости там Горьки скитания здесь.

О, как хочу я туда,

Как мне не хочется здесь!»¹⁸⁹

Такі постійні творчо-релігійні впливи не могли не позначитися на свідомості віруючого.

Радянський дослідник І. Акінчіц вважав, що насиченість есхатологічних ілюзій залежала від стабільності складу конкретної протестантської громади, збільшення чи зменшення її чисельності. У періоди стабілізації зменшувалася й есхатологічна спрямованість проповідей, цю проблему рідше зачіпали одновірці у своїх бесідах. Провідне місце в проповідях есхатологічні ідеї посідали тоді, коли тривалий час молоді прозеліти не поповнювали громади чи спостерігалася втрата прибічників¹⁹⁰. Активізація есхатологічних настроїв була доволі дієвим засобом боротьби з релігійною пасивністю віруючих.

У протестантських релігійних організаціях закритого типу багато віруючих часто очікували другого пришестя Христа й кінця світу, лише під час богослужіння або читання релігійної літератури. В інший час ці ідеї «затінювалися», поступалися місцем іншим уявленням, як релігійним, так і нерелігійним¹⁹¹. У такий спосіб відбувалося роз'єднання релігійної віри з повсякденням.

Поширення апокаліптичних заяв і пророцтв про кінець світу в другій половині ХХ ст. характерне не лише для СРСР, а й для багатьох інших країн. Зарубіжний релігієзнавець Д. Лорімер зазначав, що вони надають певний сенс у наполегливості й місіонерський запал для тих, хто поширює їх, і залишають інших із невиразним та тривожним відчуттям вірогідності цих попереджень¹⁹². Проте на Заході причини, які стимулювали ріст есхатологічних пророцтв в окремі періоди, нерідко були іншими, ніж у СРСР.

Завважмо, що в досліджуваний період існував ґрунт для посилення есхатологічних настроїв. Ядерна зброя породила «великий страх», який супроводив буття людства. І водночас ожили уявлення про наближення «судного дня»¹⁹³. Страх посилювався під впливом інших факторів: екологічних катастроф, постійних воєнних конфліктів, загрози третьої світової війни тощо.

Однією з важливих проблем вивчення релігійності є релігійний (духовний) досвід. Це питання - одне з найважливіших у психології релігії на Заході, і його дедалі частіше порушують у своїх працях дослідники історії релігії. Розгляд та аналіз релігійного досвіду лежить у основі праць сучасної популярної школи трансперсональної психології і дослідників історії релігії, які на неї орієнтуються. Один із засновників цієї школи С. Гроф та його дружина К. Гроф вважали: «Дедалі більше людей, судячи з усього, усвідомлює, що справжня духовність базується на особистому переживанні і є дуже важливим і життєво необхідним аспектом життя»¹⁹⁴. Важливість релігійного досвіду в історії людства, у формуванні релігії дала можливість сучасному російському релігіє- знавцю Є. Торчинову стверджувати, що цивілізаційний підхід у вивченні релігій не може бути альтернативним психологічному - із релігійним досвідом як його об'єктом¹⁹⁵. Проте слід зазначити, що до розуміння поняття релігійного досвіду існує багато різних підходів. Проблема полягає не лише в опозиційності поглядів дослідників, які дотримувалися ідеологем марксистської ідеології та інших. Інколи релігійний досвід протиставлявся релігійній вірі, адже вона засвоювалася із соціального середовища, а індивідуальний релігійний досвід, особливо його інтенсивні форми, був породженням індивідуальної психіки¹⁹⁶. На нашу думку, соціальне середовище також впливало на релігійний досвід. Пізніше ми розглянемо це детальніше. Релігійний досвід належить до сфери глибоко особистих стосунків людини з Богом, тому фактичних матеріалів, які стосуються періоду 1940-80-х років, обмаль. Відтак для висвітлення проблеми оперуватимемо матеріалами, що їх отримали дослідники в результаті опитувань, а також суто релігієзнавчими і теологічними текстами.

Російський філософ і богослов С. Булгаков так описував релігійний досвід: «Релігійне переживання переконує людину в реальності іншого божественного світу не тим, що доводить його існування чи різними доказами переконує в необхідності останнього, але тим, що приводить його в живий, безпосередній зв'язок з релігійною дійсністю, його їй показує. На дійсно релігійний шлях вступає лише та людина, яка реально на своєму життєвому шляху зустрілася з божеством, кого наздогнало воно, на кого пролилося перемагаючою своєю силою. Релігійний досвід у своїй безпосередності не є ні науковий, ні філософський, ні естетичний, ні етичний, і подібно до того, як розумом не можна пізнати красу (а можна про неї лише подумати), так лише бліде уявлення про вогонь релігійного переживання, який пече, дається думкою».