Теоретико-методологічні засади дослідження психічних станів людини
Історико-психологічний аналіз становлення системного поняття "психічний стан". Принципи та процедури дослідження проблеми психічних станів людини. Системні описи психічних станів екстравертованої та інтровертованої свідомості людини в нормі та патології.
| Рубрика | Психология |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.09.2015 |
| Размер файла | 80,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Специфічні підходи до проблеми емоцій продемонстрували дослідження, проведені в школах психоаналізу (A.Adler, S.Rado, D.Rapaport, T.Szasz), гештальтпсихології (L.Klages, F.Krueger), екзистенціоналізму (F.Buytendsijk, J.Sartre). Досить велика кількість теорій емоцій, в яких вони аналізуються переважно як узагальнені емоційні стани, об'єднані під назвою „вимірювальні” (Г.Спенсер, В.Вундт, Е.Даффі, Д.Ліндслі). Окрему групу вимірювальних теорій емоцій становлять теорії, пов'язані з аналізом емоційної експресивної міміки (Ч.Дарвін, Р.Вудворт, Х.Шлосберг). Велику групу сучасних теорій емоцій, які роблять суттєвий внесок у вивчення їх когнітивно-емоційної природи, об'єднують під узагальнювальною назвою „когнітивні” (М.Арнольд, S.Lazarus, G.Mandler, S.Schachter, С.Томкінс, К.Iзард). Їх справедливо вважають спорідненою з тими класичними та сучасними філософськими і психологічними працями, що відстоюють ключову роль емоцій у психічному житті людини (Ч.Дарвін, Г.Спенсер, С.К'єркегор, В.Джемс, Д.Дьюї, З.Фрейд, Р.Вудворт, П.Якобсон, П.Симонов, Д.Сингер та ін.).
Здійснене в роботі порівняння поняттєвого апарату декількох підходів до проблеми емоційних явищ демонструє, при певній близькості розуміння деяких понять, значну кількість розходжень. Цей факт значно утруднює орієнтацію у великому масиві теоретичних та експериментальних даних, накопичених як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками проблеми, і підтверджує необхідність їх систематизації.
Системний аналіз масиву наукових даних про емоційні стани (4.1.3, 4.1.4) виявив, що фізіологічні та психофізіологічні характеристики емоційних станів неможливо представити без відтворення у загальних рисах історії досліджень, спрямованих на з'ясування їх мозкової або позамозкової природи. Це, по-перше, теорія біологічного походження людських емоцій від афективних та інстинктивних реакцій тварин (Ч.Дарвін, Г.Спенсер, Т.Рибо та ін.). Органічна теорія емоцій Джемса-Ланге спростовує біологічний ретроспективний підхід до них, але при цьому відриває прості емоції від свідомості і прив'язує їх, без можливості розвитку, до внутрішніх органів (вегетативні, вісцеральні, гуморальні реакції) як їхніх носіїв, що було кроком назад у порівнянні з біологічними поглядами Ч.Дарвіна та його послідовників.
Поступово експериментальні психофізіологічні дослідження, які ставили за мету підтвердити головні висновки теорії Джемса-Ланге, спростували їх. Так, В.Кеннон довів, що необхідно остаточно перенести центр емоційних процесів і станів з периферії до центру, тобто з внутрішніх органів до мозку, і ввести емоційне життя людини в склад усієї її психіки. Однак в поглядах на емоції значної кількості більш пізніх дослідників (Д.Ліндслі, М.Арнольд, Е. Гельгорн, та ін.) можна знайти відгомін саме теорії Джемса-Ланге.
Що стосується даних про нейрофізіологічний субстрат емоційних станів, то В.Кеннон, Ч. Шерингтон, М.Лермітт, В.Вільсон, П.Симонов та ін. прийшли до висновку, що головну роль у ньому відіграє зв'язок між таламусом та корою великих півкуль. До психофізіологічних характеристик емоцій можна віднести різноманітні периферійні зміни в діяльності внутрішніх органів, які регулюються симпатичною нервовою системою з її підкорковими центрами в таламусі та гіпоталамусі.
Вивчення психологічних характеристик емоційних станів у контексті аналізу психопатології емоційного життя розпочав З.Фрейд, критикуючи однобічну органічну теорію Джемса-Ланге за ігнорування самої психологічної суті емоцій. Підтвердженням стали дослідження А.Адлера (емоції утворюють характер), К.Бюлера (місце емоційного стану в системі інших психічних явищ), К.Левіна (механізм перетворення одного емоційного стану в інший, заміщення емоційних переживань тощо). Але, незважаючи на ці докази саме психологічної природи емоційних явищ, подальші їх дослідження в зарубіжній психології в основному концентрувалися на однобічному вивченні фізіологічних характеристик, розпочатому теорією Джемса-Ланге (Д.Ліндслі, М.Арнольд, Е.Гельгорн, Дж.Луфборроу та ін.). Це призводило до того, що багатий експериментальний матеріал досліджень емоційних явищ у зарубіжній психології у 60-70-ті роки обговорювався переважно з боку їх фізіолого-поведінкових характеристик.
У вітчизняній психології в цей період значного поширення набув комплексний психофізіологічний напрямок дослідження емоційних явищ (П.Анохін, П.Симонов, Г.Шингаров та ін.). Але оскільки і тоді, і зараз психофізіологічна проблема була й залишається невирішеною, виникають труднощі у виділенні серед накопичених цими дослідженнями цінних експериментальних даних суто психологічних характеристик емоційних явищ. Такими характеристиками, як свідчить відома в радянській психології дискусія 1971-1972 рр. (Ф.Бассін, Б.Зейгарник, Я.Пономарьов, М.Ярошевський та ін.), були визнані так звані „значущі переживання” як внутрішня суб'єктивна даність психічного явища будь-якої модальності.
Ф.Бассін значно розширив традиційний зміст переживання-споглядання у бік активного процесу адаптивної перебудови свідомості (переживання-діяльність) і наблизив його до понять про такі механізми, як психологічний захист (З.Фрейд), комплекс меншовартості (А.Адлер), перенесення мотиву на ціль (О.Леонтьєв) тощо. Продовжувач розпочатого Ф.Бассіним вивчення психологічної природи переживання-діяльності Ф.Василюк, визнаючи відсутність і у 80-ті роки цілісної психологічної теорії переживання та складність цієї задачі, зробив відчутний крок у напрямку її вирішення.
Цінним джерелом для вивчення психологічних характеристик емоцій слід визнати описи їх феноменології, які у найбільш упорядкованому вигляді вперше були представлені у філософських працях Р.Декарта, Д.Юма, І.Канта, Б.Спінози. Слід відзначити в цьому плані праці П.Якобсона, М.Левітова, В.Вілюнаса, які містять деякі дані з феноменології емоційних явищ, джерелом яких в основному виступали твори художньої літератури, але не в структурованому вигляді. Згідно з нашим підходом слід розрізняти емпіричні (результати експериментальних досліджень), теоретичні (результати теоретичного аналізу) та художні (уривки художніх творів) описи емоційних явищ, кожний з яких містить ті чи інші феноменологічні дані для системного дослідження.
У підрозділі 4.1.5 подано системний опис упорядкованих конкретних емоційних станів, відповідних нормі та патології (стрес, фрустрація, горе, манія, клінічна депресія тощо). Наприклад, підгрупа нормальних емоційних станів з пониженою психофізіологічною активністю (печаль, горе, функціональна депресія). Узагальнення доступних даних експериментальних досліджень цих емоційних станів (Л.Гримак, К.Ізард, Б.Ліндслей, П.Симонов та ін.) показало, що на нейрофізіологічному рівні вони пов'язані з пониженням нейронної активності та відносною перевагою парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи. Результати біохімічних досліджень гуморально-гормональних зрушень в організмі людини свідчать, що під час цих станів фіксується різною мірою знижений рівень біогенних амінів (норадреналін, допамін, серотонін) у клітинах головного мозку та симпатичного відділу вегетативної нервової системи. При цьому спостерігається уповільнення усіх фізіологічних функцій людини, брадикардія.
На психофізіологічному рівні цих станів спостерігаються погіршення у функціонуванні сенсорних та сенсомоторних процесів. Суб'єкти цих станів скаржаться на такі вегетативні реакції, як важкість в обличчі, грудях, кінцівках; розлади апетиту (булімія, анорексія) та сну, зниження сексуального потягу, почуття втоми, погіршення усього фізичного стану, аменорею. Зовнішньо у стані печалі вони мають типову міміку.
Типовими психологічними характеристиками цих емоційних станів слід вважати уповільнення психічних процесів та знижений, пригнічений, дискомфортний, песимістичний щодо світу, себе, інших людей настрій, найглибший ступінь якого (з поліпшенням увечері) відзначається у людини в стані функціональної депресії. Супроводжуються ці стани також психологічними переживаннями внутрішньої порожнечі, втрати, самотності, безбарвності життя, слабкості, провини, сорому, тривоги, неповноцінності, суму, неможливості контролювати ситуацію, невмотивованої неприязні до близьких та друзів, постійного невдоволення та роздратованості.
Системоутворювальною соціально-психологічною характеристикою цих станів (по наростаючій від печалі до депресії) виступає афективно виражене негативне, вороже ставлення до світу, себе, інших людей, майбутнього (що дає підстави відносити ці стани до емоційних). Поведінка людей у цих станах коливається від можливої альтруїстичної у стані печалі до пасивної, безпомічної, дезадаптованої з реакціями уникнення (скарги, прохання, плач, роздратованість) у стані функціональної депресії.
У підрозділі 4.2 представлено процедуру системного аналізу та синтезу групи вольових станів, який виявив, що проблема цих станів розроблена недостатньо. У жодному сучасному навчальному посібнику із психології таке важливе психічне явище, як воля людини, не розглядається у зв'язку з її психічними станами, що значною мірою зменшує науково-практичну цінність такого матеріалу.
Перша спроба у радянській психології виокремити вольові психічні стани серед інших і проаналізувати їх пов'язана з ім'ям М.Левітова. І хоч здійснений ним аналіз вольових психічних станів не є системним, він залишається єдиною спробою наукового представлення проблеми у вітчизняній психології. Тобто і вольові психічні стани людини, які згідно з нашими висновками виконують важливу функцію активного регулювання психічного життя людини, потребують детальної систематизації.
У роботі розглянуто аналіз Л.Виготським трьох історично сформованих напрямів теоретичного осмислення волі, її проявів у дорослої людини та дитини: гетерономний (Г.Еббінгауз, І.Гербарт, В.Вундт, Б.Спіноза та ін.), автономний (Августін, Е.Гартман, А.Шопенгауер та ін) та афективний (У.Джемс та А.Бергсон). На наш погляд, саме останній намагався перевести пояснення природи волі у площину психічних станів.
Вітчизняні психологи початку ХХ століття працювали над цією проблемою в автономному напрямі, а саме: розуміння волі як первинної людської активності (О.Лазурський, М.Ланге, В.Боровський, М.Войтоніс, Л.Виготський). Подальші зміни в розвитку психологічного вивчення волі пов'язані з утвердженням у психології саме цього напряму: психоаналітичні теорії мотивації (З.Фрейд, У.Макдауголл); біхевіористські, когнітивні теорії (Дж.Роттер, Г.Келлі, Х.Хекхаузен, Дж.Аткінсон, Д.Макклелланд); окремі теорії (Р.Кеттел, Ж.Нюттен, С.Рубінштейн, П.Анохін, П.Симонов, В.Вілюнас, Є.Ільїн та ін.).
У роботі здійснено (4.2.2) аналіз поняттєвого апарату проблеми вольових станів, який показав, що у сучасних вітчизняних довідникових виданнях визначення поняття вольового стану відсутнє, а визначення волі майже не різняться, бо позбавлені її суб'єктивної специфіки в порівнянні з іншими психічними явищами (мислення, емоції тощо), яка пов'язана у людини з відчуттям довільності, внутрішньої свободи вибору рішення, дії, вчинку (Л.Виготський). Зрозуміло, що вивчення цієї специфіки волі можливе тільки через вивчення відповідних психічних станів людини і тому в роботі представлені погляди вчених, які це підтверджують (У.Джемс, С.Рубінштейн, М.Левітов та ін.).
Таким чином, у наведених авторських поглядах спостерігається як деяка схожість точок зору, так і значно більша їх відмінність, що значною мірою ускладнює визначення поняття „вольовий стан” та його обсягу. На наш погляд, змінити цю ситуацію на краще може тільки систематизація інформації про цю групу психічних станів.
Структурний аналіз масиву наукових даних про вольові стани (4.2.3) виявив, що їх фізіологічні та психофізіологічні характеристики у працях різних психологів, як правило, не висвітлюються детально. Наприклад, У.Джемс тільки в описі стану рішучості, пов'язаному з суб'єктивно неприємним для людини почуттям зусилля, відзначає напруження її волі з метою підсилити послаблену нервову діяльність. Усі інші нормальні вольові стани, за Джемсом, протікають на фоні середньої психофізіологічної нервової активності, яка передбачає внутрішню рівновагу між нервовими центрами. Патологічні вольові стани (неможливість нормальних вольових актів або нестримне здійснення ненормальних вольових актів) він пов'язує зі значним підвищенням або зниженням психофізіологічної активності нервової системи.
Л.Виготський, обґрунтовуючи свої експериментальні дослідження волі, виокремлює у вольовому стані два відносно незалежні один від одного нейрофізіологічні механізми:
1) пов'язаний з моментом рішення і створенням штучного умовного рефлексу,
2) пов'язаний з функціонуванням уже побудованого церебрального шляху і виконанням вольового рішення. С.Рубінштейн вважає, що кожна людина має якийсь характерний для неї в звичайних умовах нейротонус, обумовлений динамічним співвідношенням її кори та підкірки. Звідси нормальний вольовий акт передбачає деяку оптимальну, тобто не надто слабку і не надто сильну, імпульсивність діяльності кори (знижена імпульсивність викликає абулію, підвищена - стрімкі, неусвідомлені дії). Подібне обґрунтування фізіологічних механізмів вольових станів рішучості-нерішучості подає і М.Левітов. Не можна не погодитися з думкою П.Симонова про корисність використання даних із психофізіології гіпнозу для розуміння психофізіології усіх вольових станів.
Здійснений у роботі аналіз психологічних та соціально-психологічних характеристик вольових станів показав, що специфіка функціонування психічних процесів у цих станах та супроводжувальні їх переживання висвітлюються лише деякими вченими. У.Джемс, наприклад, наголошує на особливій ролі уваги та мислення у вольовому стані. Сама поява у свідомості декількох об'єктів мислення як ідей (мотивів) поведінки, між якими коливається наша увага, за його думкою, породжує в людини неприємні переживання неспокою, нерішучості, що може продовжуватися тижні, навіть місяці і формувати стійкий пригнічений настрій.
Положення теорії волі (С.Рубінштейн) повністю підтверджуються нашими висновками про активну регулювальну функцію вольових станів, яка проявляється у забезпеченні свідомих, цілеспрямованих дій, з допомогою яких людина планово досягає поставлену ціль, підкорюючи свої мимовільні імпульси контролю свідомості і долаючи перешкоди. Реалізується ця функція саме на психологічному та соціально-психологічному рівнях вольового стану через зміну як ставлення людини до потреби, яка виникла, так і супутніх переживань. Про це свідчать апраксичні розлади волі та психічні стани, що виникають унаслідок навіювання (гіпнозу), тобто автоматичного перенесення рішення щодо дії від однієї особи до іншої. Таким чином, не може йти мова про вольовий стан, поки людина не в змозі активно змінювати своє безпосереднє емоційне ставлення до дійсності на опосередковане власним інтелектом.
У підрозділі 4.2.4 представлено системний опис упорядкованих конкретних вольових станів, відповідних нормі та патології (упевненість, нерішучість, боротьба мотивів, абулія тощо). Наприклад, підгрупа нормальних вольових станів з оптимальною психофізіологічною активністю, в яку входять такі стани, як рішучість (без вольового зусилля), стриманість, упевненість (віра), каяття, об'єднана у більшості випадків такою спільною нейрофізіологічною характеристикою, як протікання на середньому рівні активації мозку, який є найбільш сприятливим для умовнорефлекторної діяльності, пов'язаної з прийняттям суб'єктом вольових рішень та їх реалізацією. Ще однією спільною характеристикою цих станів можна вважати відсутність у людей, які в них перебувають, відчутних коливань показників вегетативних функцій та ЕЕГ, що свідчить про здійснення високого рівня вольової регуляції.
Характеристики сенсорної та моторної сфер людей у цих станах також перебувають, як правило, у зоні оптимальності, тобто у них відзначається висока активність та координованість перцептивної діяльності та рухів. Такими ж виглядають і характеристики їх психічних функцій: концентрована увага, активне мислення, зайняте оцінюванням альтернативних ідей (мотивів), прийняттям рішення та усуненням зайвих емоцій.
Дещо по-різному виглядають психологічні характеристики „настрій” та „психічні переживання” цієї підгрупи вольових станів людини. Так, у людини в станах стриманості та каяття можливий як суто позитивний, так і ближчий до негативного варіант настрою (психологічно комфортний, оптимістичний або різні рівні психологічно дискомфортного, песимістичного). Більша однорідність психологічних характеристик спостерігається в стані рішучості (без вольового зусилля) і в стані впевненості (віри). Як правило, люди у цих станах перебувають у різних варіантах піднесеного, бадьорого, оптимістичного, життєрадісного настрою, який змінює дещо напружений, пов'язаний з процесом прийняття рішення. Аналіз ставлення як системоутворювальної соціально-психологічної характеристики підтвердив, що і в цій підгрупі вольових станів саме ця характеристика є головним чинником їх компонентного складу та емоційного забарвлення.
У підрозділі 4.3. подано процедуру системного аналізу та синтезу мисленнєвих станів, який показав, що їх можна вважати дуже мало вивченими. Про це свідчить відсутність у літературі наукового визначення поняття „мисленнєвий стан”, достатньо повного опису множини конкретних мисленнєвих станів. Психологи тлумачать природу мислення як вищої психічної функції людини переважно операційно. Що стосується мисленнєвих станів, то, як правило, вони спеціально не обговорюються, хоча приховано присутні в багатьох концепціях мислення як його суто людська складова.
Наприклад, навіть У.Джемс, відомий своєю точкою зору на усі психічні явища як на неповторні стани свідомості, розмірковуючи над природою розумової діяльності людини, не зупиняється на пов'язаних з нею психічних переживаннях (психічних станах). У представників асоціативної психології (В.Вундт, Г.Еббінгауз, Д.Мюллер, Т.Циген та ін.) експериментальне вивчення розумової діяльності зводилося в основному до вимірювання швидкості послідовних вербальних асоціацій. Згідно ж із відомим визначенням Г.Еббінгауза, мислення являє собою дещо середнє між нав'язливою ідеєю (обсесивний стан) та стрибками ідей (маніакальний стан).
Представники вюрцбурзької школи (О.Кюльпе, Н.Ах, К.Марбе та ін.) вважають, що у процесі мислення роботу суб'єкта спрямовує певне завдання, його детермінуючий вплив, що й відрізняє цей процес від загальної розумової діяльності. Але показово, що при цьому використовується поняття установки для позначення психічного стану, який виникає у суб'єкта, котрий приймає завдання, і який відіграє важливу роль у його вирішенні. У загальному уявленні психологів-гештальтистів (В.Келер, М. Вертгеймер, К.Коффка та ін.) про природу мислення не йдеться про психічний стан суб'єкта. При цьому, на їх переконання, процес вирішення завдання полягає в тому, що під впливом певної напруги, яка виникає в людини у проблемній ситуації (тобто психічного стану. - В.Ю.), частини цієї ситуації переструктуровуються в новий гештальт.
Натуралістична психологія (Ж.Піаже, А.Валлон та ін.) на противагу вюрцбурзькій школі не протиставляє мислення та практичні дії людини, але мисленнєві психічні стани в концепції також не аналізуються. Вивчаючи природу мислення в програмі історико-генетичного дослідження вищих психічних функцій, Л.С.Виготський прийшов до висновків, які багато в чому суперечили концепції Ж.Піаже. Перший етап цього дослідження (20-ті роки ХХ ст.) присвячений вивченню суто операційних компонентів мислення, які він убачав у психічних знаряддях переходу від різних форм практичних дій до мовно оформлених дій. Головним завданням другого, незакінченого, етапу (30-ті роки) Виготський висуває вивчення взаємозв'язків між ним та емоційно-мотиваційною сферою, тобто психічними станами.
Найбільш виразно риси психічного стану проглядають у розумінні психологічної природи мислення С.Рубінштейном, який вказує на такі його особливості, як обов'язкову наявність у суб'єкта: подиву, здивування, суперечностей, тобто яскравих ставлень та переживань, що повністю збігається з поняттям про певний психічний стан. Добре відома в психології концепція О.Леонтьєва, згідно з якою в генетичному плані мисленнєві дії та операції походять від зовнішніх через їх інтеріоризацію. Але при цьому він багато уваги приділяє мотиваційному компоненту мислення (особистісний сенс), вважаючи, що саме він виражає усвідомлене ставлення суб'єкта до дійсності.
Певні ознаки саме психічного стану в процесі мислення має установка і в грузинській психологічній школі (Д.Узнадзе, М.Еліава, А.Прангішвілі та ін.), хоч, як правило, автори це поняття не використовують. Уявлення Г.С.Костюка про психологію мислення, в якому робиться акцент, перш за все, на його активній аналітико-синтетичній природі, спрямованій на активний пошук відповідей на питання, які виникають у людини, також демонструє риси психічного стану.
М.Д.Левітов перший у радянській психології в контексті загальнопсихологічної проблеми психічних станів поставив питання і про розумові психічні стани як стани з активним функціонуванням уваги, пам'яті, мислення та інших пізнавальних процесів і обов'язковою участю емоцій та волі (цікавість, допитливість, здивування тощо). Але оскільки згідно з результатами нашого системно-функціонального аналізу психічних станів різні розумові (пізнавальні) психічні стани виконують різні психічні функції (перцептивні стани - реактивне відображення; мисленнєві стани - активне відображення), то й описувати їх треба окремо.
Системний аналіз масиву наукових даних про мисленнєві стани (4.3.2.) виявив, що їх фізіологічні та психофізіологічні характеристики не вивчались спеціально жодним дослідником, оскільки така підгрупа психічних станів не виокремлюється навіть М.Д.Левітовим. Тому опис цього рівня мисленнєвих станів неможливо здійснити без аналізу фізіологічних та психофізіологічних характеристик процесу мислення як такого. У цьому зв'язку слід відзначити, що вже давньогрецькі мислителі висловлювали думки щодо ролі мозку в чуттєвому та абстрактному відображенні дійсності (Демокрит, Епікур). Але тільки в ХІХ ст. розпочалися конкретні наукові дослідження нейрофізіологічної організації мислення (І.Сєченов, В.Бехтерєв, І.Павлов).
У наступних відповідних дослідженнях можна простежити три напрямки:
1) традиційне вивчення другої сигнальної системи умовнорефлекторними методами (М.Красногорський, М.Кольцова, А.Іванов-Смоленський та ін.),
2) пошук більш адекватної логічної моделі функціональної організації нервових та психічних процесів (П.Анохін, М.Бернштейн, К.Судаков та ін.),
3) вивчення конкретних мозкових механізмів мислення та мовлення (П.Анохін, П.Симонов, Н.Бехтерєва, М.Ліванов, К.Судаков та ін.).
Великий інтерес становлять результати сучасних нейрофізіологічних та нейропсихологічних досліджень системної організації роботи мозку, яка забезпечує вищі психічні функції людини, у тому числі й мислення (О.Лурія, Н.Бехтерєва, Дж.Брунер, О.Адріанов, Е.Симерницька, К.Судаков, Ю.Пратусевич та ін.) Згідно зі сформульованим О.Лурія принципом прогресивної латеризації функцій мозку ліва півкуля відіграє суттєву роль у мозковій організації мислення. Не менш важливу роль у ній відіграють, як виявилось, підкіркові утворення (таламус, гіпоталамус, стріопалідарна система).
За результатами вітчизняних та зарубіжних досліджень (М.Кордюкова, 1976, M. Wagner, R.Hannon, 1981) змін ЕЕГ під час конкретних видів мисленнєвої діяльності спостерігається досить суперечлива картина (депресія альфа-ритму, екзальтація альфа-ритму або посилення тета-активності на фоні зменшення амплітуди та кількості альфа-хвиль), яку можна пов'язати саме з мисленнєвим психічним станом досліджуваних.
Психологічні та соціально-психологічні характеристики мисленнєвих станів, як показав наш аналіз, спеціально не вивчались жодним автором, але в уявленнях про психологічну природу процесу мислення багатьох з них можна виокремити відповідну інформацію. Наприклад, У.Джемс, розмірковуючи про психологічні умови, потрібні для початку мисленнєвих операцій, вказує на практичний або естетичний інтерес, який ми розглядаємо як когнітивний компонент такої системоутворювальної соціально-психологічної характеристики будь-якого психічного стану, як „ставлення”.
Ще більшою мірою ця тенденція проявляється в поглядах С.Рубінштейна на психологічну природу процесу мислення. Учений описав усю гаму емоційних переживань суб'єкта, що перебуває в процесі мислення, а насправді саме в мисленнєвому психічному стані, виокремлюючи в них негативний та позитивний варіанти, які можна представити як їх різну емоційну забарвленість. Не залишає без уваги він і притаманні процесу мислення вольові переживання (вольові зусилля), пов'язані з потребою долати перешкоди, які виникають у ході мисленнєвих операцій.
У підрозділі 4.3.3 подано системний опис упорядкованих конкретних мисленнєвих станів, відповідних нормі та патології (зацікавленість, нудьга, психастенія тощо). Наприклад, підгрупа нормальних мисленнєвих станів з оптимальною психофізіологічною активністю (внутрішня зосередженість, здивування, зацікавленість, сумнів), які є психічними формами перебігу акту мислення, спрямованого на вирішення певного завдання, об'єднана такою спільною нейрофізіологічною характеристикою, як середній тонус кори з наявністю в ній (переважно в лівій півкулі) ділянки стійкого та концентрованого збудження. Незначні падіння опору шкіри (за показником ШГР) спостерігаються в цих станах під час нескладної діяльності мислення, значні - супроводжують пошук рішень складних завдань.
Психологічні характеристики мисленнєвих станів цієї підгрупи відображають феноменологічну своєрідність кожного з них. Так, для мисленнєвого стану внутрішньої зосередженості, під час якого у фокусі свідомості перебувають переважно думки людини, пов'язані, наприклад, з розв'язанням математичної задачі, самоаналізом тощо, характерна активізація таких двох психічних функцій, як увага та мислення. Настрій людини (позитивний або негативний) та її психічні переживання (задоволеність-незадоволеність) у цьому стані значною мірою спричиняються успішністю здійснюваної мисленнєвої діяльності. У системоутворювальній характеристиці „ставлення” спостерігається превалювання когнітивного компонента (виражений пізнавальний інтерес) та вольового компонента (стійке тяжіння до об'єкта з ціллю пізнання).
У підрозділі 4.4. представлено процедуру системного аналізу та синтезу перцептивних станів, яка виявила, що вони спеціально дослідниками не виокремлювались, хоча відповідні тенденції у деяких з них спостерігалися. Предметом психологічного вивчення перцепція людини стає тільки у другій половині ХIХ ст. До цього усі сенсорні явища, і особливо зорову перцепцію, вивчали філософи, фізики, математики, фізіологи, діячі мистецтва, відкривши деякі важливі закономірності останньої (акомодація, змішування кольорів тощо).
Психологи ж запропонували спочатку недиференційоване уявлення про сприймання як про дискретну сукупність відчуттів (В.Вундт), а потім дещо ускладнене, але теж мало диференційоване уявлення про сприймання як сукупність відчуттів, асоціативно пов'язаних з усім змістом психіки (У.Джемс). При цьому слід відзначити, що питання перцептивних станів ці вчені не торкалися.
У подальшому психологічному вивченні перцепції доцільно розмежовувати такі два основних напрямки, як структурний (аналіз об'єктів сприймання та їх образів) та функціональний (аналіз активної природи сприймання). Найбільш вагомий внесок у розвиток структурного напрямку психологічного вивчення людської перцепції зробили представники гештальтпсихології (М.Вертгеймер, Ф.Шуманн, К. Бюлер, Е.Рубін та ін.), результати експериментальних досліджень яких стали важливим етапом у формуванні поглядів на перцептивні процеси, але не на перцептивні стани.
У вітчизняних дослідженнях цього напрямку вивчення перцептогенезу було розпочато М.Ланге, продовжено В.Бехтерєвим та його школою, Б.Ананьєвим, Б.Ломовим, Л.Веккером, В.Ганзеном та ін. Великий внесок зробили радянські вчені в загальне визнання кільцевої структури механізму сприймання, основу якої становить сєченовське рефлекторне кільце (М.Бернштейн, П.Анохін, О.Леонтьєв, Л.Веккер), але подібну фізіологічну основу мають і психічні стани людини.
Функціональний підхід до психологічного вивчення перцепції розпочинався із розгляду сприймання виключно як процесу побудови образу з допомогою активних дій, які розвиваються в онтогенезі (К.Бюлер, Ж. Піаже та його школа). Значно збагатили цей напрямок дослідження таких радянських психологів, як С.Рубінштейн, О.Леонтьєв, О.Запорожець, Б.Ананьєв, Б.Ломов, В.Ганзен, Л.Венгер, О.Гіппенрейтер, В.Зінченко та ін. (класифікація перцептивних дій, їх етапи та функції тощо). Перцептивні психічні стани не стали предметом цих досліджень, але в багатьох одержаних на їх основі теоретичних положеннях можна побачити ознаки саме цього складного та цілісного психічного явища (С.Рубінштейн, О.Леонтьєв, В.Ганзен , Є.Кринчик).
В.Ганзен перший у радянській психології чітко поставив питання про зв'язок перцептивної діяльності людини з її психічними станами, запропонувавши розглядати сприймання в широкому розумінні як процес безпосередньої інформаційної взаємодії суб'єкта з об'єктом (середовищем). А від якості і кількості зовнішньої стимуляції (інформаційного потоку) залежить психічний стан людини (сенсорна депривація, інформаційний стрес тощо).
На користь розглядання людської перцепції з точки зору психічних станів свідчать численні патопсихологічні її дослідження (В.Кандинський, В.Бехтерєв, К.Гольдштейн, О.Лурія, Є.Кок, М.Лебединський, Дж.Міллер, С.Я.Рубінштейн, Б.Зейгарник, О.Дубінін, Є.Ротенберг, Дж.Брунер, Л.Постмен, А.Шафер, Г.Марфі, Г.Віткін та ін.), в яких вивчено як окремі процесуальні порушення сприймання (ілюзії, галюцинації, псевдогалюцинації, агнозії тощо), так і порушення, пов'язані з перебудовою мотивації перцептивної діяльності. При цьому зв'язок із психічними станами суб'єкта простежується в обох групах перцептивних розладів.
Усе викладене вище дозволило зробити висновок, що є всі наукові підстави для виокремлення перцептивних станів як окремої підгрупи психічних станів людини, що виконують важливу функцію реактивного відображення.
Системний аналіз масиву наукових даних про перцептивні стани (4.4.2) виявив, що до їх фізіологічних та психофізіологічних характеристик можна віднести результати експериментальних фізіологічних досліджень сенсорно-перцептивної сфери людини, які розпочалися задовго до відповідних суто психологічних. Так, уже в ХVII-XVIII ст., тобто на початку розвитку фізіології як науки, був відкритий рефлекс як принцип функціонування саме органів відчуття (Р.Декарт), проводилися дослідження фізіологічних механізмів відчуттів (особливо зорових) та сприймань (Х. Шейнер та ін.). У першій половині ХІХ ст. цей напрямок досліджень продовжили Г.Гельмгольц, Я.Пуркиньє, І.Мюллер, Е.Вебер та ін., установивши багато найважливіших фактів з фізіології зору та слуху та запропонувавши відповідні теорії.
Великий вплив на подальший розвиток фізіології сенсорно-перцептивних процесів мали вчення про нервізм та рефлекторна теорія нервової діяльності, які базувалися на великій кількості фактів, зібраних протягом усього ХІХ ст. (І.Сєченов, І.Павлов, С.Боткін, В.Бехтерєв, А.Остроумов та ін.). У цьому ж столітті була експериментально доведена роль великих півкуль головного мозку у виникненні відчуттів та довільних рухів (М.Флуранс) та розпочато вивчення функціонального значення різних відділів ЦНС з використанням методики подразнення та видалення певних ділянок головного або спинного мозку (Г.Фритш, Е.Гитциг, Ф.Гольц, Г.Мунк, В.Бехтерєв, Л.Лючиані).
Характерною рисою розвитку фізіології в ХХ столітті був перехід від вузько аналітичного до синтетичного розуміння усіх життєвих процесів людини, у тому числі й сенсорно-перцептивних. Найважливішим досягненням цього періоду вважається створене І.Павловим учення про ВНД кори великих півкуль головного мозку, в якому він розширив та поглибив рефлекторну теорію. Послідовниками І.Павлова в цьому напрямку досліджень були декілька поколінь радянських фізіологів: М.Красногорський, А.Іванов-Смоленський, П.Анохін, Є.Асратян, Е.Вацуро, М.Бернштейн, К.Кекчеєв, М.Ліванов та ін. Сюди ж слід віднести праці таких психологів, як С.Кравков, Б.Теплов, О.Лурія, Б.Ананьєв, В.Мясищев, Є.Соколов, Є.Бойко та ін.
Згідно із сучасними дослідженнями (В.Кейдель, Дж.Сом'єн, Д.Х'юбел, В.Швирков та ін.) нейрофізіологічними механізмами сенсорно-перцептивної діяльності людини, тобто і відповідних психічних станів, є функціонування сенсорних систем як частин нервової системи. У процесі приймання та передачі сенсорних сигналів (світлових, звукових, нюхових, температурних тощо) здійснюється багаторазове перетворення та перекодування сенсорної інформації, яке завершується впізнанням сенсорного образу.
На базі зовнішньої та внутрішньої інформації, яку отримує мозок з допомогою усіх компонентів відображувальної системи, регулюються фізіологічні функції організму, формується психічна діяльність суб'єкта, його психічні стани. Сигнали, які виникають при збудженні інтероцепторів серця, судин, нирок, інших органів часто мають неусвідомлений, підпороговий характер (за І.Сєченовим „тёмные, смутные”), але дуже чутливо впливають на настрій та поведінку людини (особливо статеву та харчову).
Переконливим підтвердженням специфіки функціонування фізіологічного та психофізіологічного рівнів перцептивного стану людини є багаторічні дослідження агнозій, тобто розладів упізнавання предметів та їх зображень, ситуацій, кольорів, звуків тощо (К.Гольдштейн, О.Лурія, Дж.Міллер, М.Лебединський, Є.Кок, Є.Хомська, Б.Зейгарник, С.Я.Рубінштейн та ін.), які є моделлю дезавтоматизації процесу сприймання.
На користь виокремлення психологічних та соціально-психологічних характеристик перцептивних психічних станів свідчать погляди низки відомих учених на розвиток та природу людської чутливості. Так, Г.Фехнер (1860) створив схему формування психічного образу (сприймання), включивши як основні етапи цього процесу, так і науки, до яких кожний з них належить:
1) подразнення (фізика),
2) збудження (фізіологія),
3) відчуття (психологія),
4) судження (логіка).
В.Джемс, аналізуючи природу людської перцепції, досить чітко виокремлює в ній той аспект, який належить до фізіологічної психології (діяльність нервової системи, її перцептивний механізм), і той, який належить суто до психології (відчуття та сприймання). Сприймання ж об'єкта він називає одиничним актом свідомості, який не зводиться до простої сукупності відчуттів, а обов'язково доповнюється певним психічним змістом (досвідом) суб'єкта. Тобто, як нам здається, мова йде про перцептивний психічний стан і його психологічні та соціально-психологічні характеристики.
Цікаву точку зору на розвиток та природу людської сенсорно-перцептивної діяльності сформулював С.Рубінштейн. На його думку, первісна примитивна чутливість була недиференційованою єдністю перцептивних, афективних та моторних моментів, відбиваючи в нерозчленованому поєднанні властивості об'єкта та стан суб'єкта. У подальшому розвитку кожний розвинутий акт рецепції став двостороннім: з одного боку, він відображає певну частину дійсності, яка впливає на рецептор, а з другого - у ньому, тією чи іншою мірою, відображається стан суб'єкта, його організму.
У роботі представлено специфічні психологічні особливості, за даними багатьох дослідників, усіх видів відчуттів: больових, температурних, дотикових, нюхових, смакових, слухових, зорових. Наприклад, С. Рубінштейн, здійснив досить глибоке узагальнення найбільш типових психологічних проявів органічних відчуттів (негативні серцеві відчуття викликають стан страху, печінкові - роздратування, шлункові - апатію тощо). Психологічний вплив зорових відчуттів кольору на психічний стан сприймаючого суб'єкта проаналізував В.Ганзен. На його погляд, оптимальний психічний стан викликають об'єкти (зокрема витвори мистецтва), які задовольняють п'ять принципів гармонійного цілого і, навпаки, порушення цих принципів призводить до негативного стану у представників різних народів та часів. Одночасно це свідчить про універсальність механізму біологічних, фізіологічних, психічних процесів та станів людини.
Найбільшу кількість даних про соціально-психологічні характеристики перцептивних станів можна знайти у представників функціонального напрямку вивчення перцепції (С.Рубінштейн, О.Леонтьєв, О.Запорожець, Б.Ананьєв, Б.Ломов, В.Ганзен, Л.Венгер, О.Гіппенрейтер, В.Зінченко та ін.). Особливо цінним у цьому плані є здійснене С.Рубінштейном відокремлення поняття про мимовільний акт сприймання об'єкта з кінцевим результатом у вигляді образу від поняття про довільне сприймання (спостереження) з кінцевим результатом у вигляді образів та усвідомлення ставлення суб'єкта до них. Усі важливі характеристики виокремленого В.Ганзеним операторного рівня відображення цілісних об'єктів повністю збігаються із соціально-психологічними характеристиками перцептивних станів людини й значно поглиблюють їх.
Складну системну природу перцептивної діяльності (перцептивних станів) людини підтверджують патопсихологічні дослідження механізму галюцинацій та псевдогалюцинацій як одного з найбільш поширених симптомів розладів сприймання у душевнохворих (Є.Ескіроль, В.Гіляровський, В.Кандинський, П.Клерамбо, В.Бехтерєв, І.Павлов, А.Іванов-Смоленський, Є.Попов, С.Я.Рубінштейн та ін.).
У підрозділі 4.4.4 подано системний опис упорядкованих конкретних перцептивних станів, відповідних нормі та патології (сіноя, монотонія, галюциноз тощо). Наприклад, підгрупа патологічних перцептивних станів з фоновою підвищеною активацією (галюциноз, делірій, аменція) об'єднана таким провідним симптомом, як розлади в перцептивній сфері хворого. На нейрофізіологічному рівні цих станів, згідно з теорією І.Павлова, можуть спостерігатися, на фоні збудженої кори, ділянки неповної загальмованості в стані гіпнотичних фаз (зрівняльної та парадоксальної). Крім цього, можливі: патологічна інертність процесу збудження в першій сигнальній системі, фазові процеси та патологічні домінанти у вищих відділах аналізаторів. Спільною психофізіологічною характеристикою цих станів можна вважати моторну збудженість.
За психологічними та соціально-психологічними характеристиками галюциноз є психопатологічним станом, в якому спостерігаються напливи інтенсивних зорових, слухових, дотикових, вербальних галюцинацій (фігури людей, тварин, сценоподібні картини, фантастичні образи, голоси, комахи, які повзають по шкірі, мікроби тощо). Розвитку галюциноза, як правило, передують і супроводжують його переживання тривоги, страху, хвилювання. Свідомість у хворих залишається непотьмареною, зберігається критичне ставлення до галюцинацій.
У процесі інфекційних хвороб або інших інтоксикацій (алкогольна, наркотична тощо) у людини можуть виникати делірійний та аментивний синдроми, для яких характерні переважно зорові галюцинації, хоча можливі й вербальні. При цьому стан делірію супроводжується нестійкістю настрою, балакучістю, непосидючістю і разом з тим негативними переживаннями (тривога, роздратування, образа) та непослідовністю, безладністю мови, розладами сну, гіперестезією та світлобоязню.
Специфічною особливістю аментивного стану, при наявності усіх перелічених симптомів делірію, є наявність у хворих інкогеренції (асоціативного безладдя), яка проявляється в тому, що вони окремі елементи дійсності сприймають правильно, а синтезувати їх (навіть своє „Я”) у ціле не можуть.
У підрозділі 4.5 представлено спробу системного опису змінених станів свідомості. Починаючи з першої вітчизняної монографії, присвяченої психічним станам людини (М.Левітов), жодна з подібних праць (Ю.Сосновікова, О.Прохоров, Л.Куліков та ін.) не містить навіть згадувань про змінені стани свідомості, які, представляючи її інтровертовану складову, створюють повний обсяг поняття „психічний стан”, що пов'язаний як зі свідомою, так і підсвідомою психічною діяльністю.
Проведене дослідження виявило, що від давніх часів змінені стани свідомості (гіпнотичний стан, ясновидіння, телепатія тощо) пов'язували з різними видами релігійних та марновірних поглядів, називали їх магічними і пояснювали як спіритичні (втручання вищих розумних істот) або окультистичні (втручання невідомої сили природи) явища. К.Агриппа (ХV-ХVІ ст.) вперше висловив психологічну думку, що різні магічні дії можуть здійснюватись і виключно силами людської душі, яка перебуває у магічному стані. Більш систематизоване психологічне пояснення змінених станів здійснили Б.Шиндлер (1857) та М.Перті (1861). Досить глибокий для свого часу науковий аналіз змінених станів свідомості (сон зі сновидіннями, лунатизм, передчуття, автоматичне письмо, гіпноз, транс, екстаз тощо) представив А.Леманн (1900).
Значний науковий інтерес на початку ХХ ст. викликала актуальна і зараз книга В.Джемса „Різноманітність релігійного досвіду” (1902), в якій вчений найвищою формою стану зміненої свідомості назвав стан „космічної свідомості”, що характеризується найбільш глибокими містичними переживаннями. Філософсько-психологічне осмислення крос-культурної різноманітності духовного досвіду людства В.Джемса а також дослідження Е.Шюре (1914), Р.Бекке (1915), Ю.Ніколаєва (1913) значною мірою сприяли виникненню у другій половині ХХ ст. трансперсонального руху в психології, який, маючи альтернативний традиційній психології характер, зробив змінені стани свідомості людини предметом свого вивчення та освоєння. Важливими для становлення трансперсональної психології стали також новаторські погляди на природу людини, її несвідомого З.Фрейда, К.Юнга, К.Ясперса, Л.Бінсвангера, Ш.Ауробіндо, В.Франкла та ін.
Найбільш вагомий внесок у розвиток трансперсональної психології зробили такі сучасні психологи, як Дж.Велвуд (J.Welwood), Д. Големан (D.Goleman), Ч.Тарт (C.Tart), С.Гроф (S.Grof), А.Маслоу (A.Maslow), Д.Лукоф (D.Lukoff) та ін. В.Налімов одним із перших серед радянських учених почав наукове вивчення стану медитації, розглядаючи його одночасно і як засіб розширення внутрішнього досвіду людини, і як форму самогіпнозу, і як засіб визволення свідомості особистості від семантичної скутості через звільнення спонтанності і занурення в глибини своєї психіки.
Значний внесок у психологічне вивчення змінених станів свідомості зробив С.Гроф, який, підтримуючи думку своїх наукових попередників (В.Джемс, Р.Ассаджиолі, К.Юнг, А.Маслоу та ін.), про те, що і спонтанні, і культивовані змінені стани свідомості слід розглядати як вікно у підсвідоме, використав одержаний експериментальний матеріал з ЛСД-терапії для створення опису несвідомої сфери людської психіки (психодинамічні, перинатальні та трансперсональні переживання).
Окреме місце серед станів зміненої свідомості займає стан, який у наш час називають гіпнотичним, і який знали й використовували багато народів давнього світу (Греція, Рим, Єгипет, Ізраїль, Індія, Асирія та ін.). Спроба науково пояснити природу гіпнотичного стану у вигляді магнітно-флюїдної теорії виникла у середні віки і пов'язана з ім'ям Ф.А.Парацельса (ХVІ ст.) та А.Месмера (ХVІІІ ст.). Серйозне вивчення цього явища розпочав англійський хірург Дж.Бред (1841). Серед тих російських учених, які в цей час і дещо пізніше також займалися проблемою гіпнозу (І.Сєченов, В.Данилевський, Б.Бродовський, А.Гіляров, Б.Кирилов, О.Лазурський та ін.) слід виділити В.Бехтерєва, з його численними відповідними публікаціями і доповідями.
Найбільш яскравий період визнання і подальшого наукового вивчення гіпнозу (1880-1890) мав місце у Франції, де у 1889 р. відбувся присвячений йому перший міжнародний конгрес, серед учасників якого були Ж.Шарко, В.Джемс, З.Фрейд, В.Бехтерєв, П.Жане та ін. Таким чином, з кінця ХІХ ст. гіпноз як змінений стан свідомості поступово перестає вважатися чимось таємничим і починає входити в коло природних явищ. Але і в наш час відсутня загальноприйнята наукова думка про природу гіпнозу, його об'єктивні критерії. Три основні тенденції психологічного пояснення природи гіпнотичного стану проявляються у таких трьох групах теорій, як теорії павловської школи (частковий сон), теорії експериментальної психології (навіювання, дисоціація свідомості суб'єкта) та психоаналітичні теорії (перенесення, еротизм, містичність).
Таким чином, аналіз найбільш вагомих теоретичних та експериментальних досліджень такого надскладного психічного явища, як змінені стани свідомості, дозволив зробити висновок, що існує більш-менш сталий обсяг цього поняття, який потребує опису з системних позицій.
У підрозділі 4.5.4 здійснено спробу системного опису впорядкованих конкретних змінених станів свідомості, відповідних нормі та патології (екстаз, транс, сп'яніння тощо). Наприклад, транс як змінений стан свідомості зі зниженою фоновою активацією відзначається деякою розмитістю змісту та багатозначністю, які виникли досить давно. Традиційно на першому місці за використанням цього поняття перебуває автогіпноз, тобто мається на увазі такий трансовий стан між сном та пильнуванням, який може викликати у себе кожна нормальна людина після певної підготовки.
М.Ериксон, відомий автор техніки наведення трансу, відзначає такі психофізіологічні ознаки цього стану: розширення зіниць, фіксація погляду, уповільнення мигального та ковтального рефлексів, зменшення кількості рухів, розслаблення м'язів, більш повільне та ритмічне дихання, зниження пульсу та частоти серцебиття, розгладження м'язів обличчя та зміна його кольору, ослаблення реакції на зовнішні шуми, спонтанна ідеомоторна поведінка, гіперестезія, анальгезія та ін.
На психологічному та соціально-психологічному рівнях трансу відзначається внутрішня зосередженість уваги, відгородженість від зовнішнього світу, заглибленість у власні думки та така сама, як у гетерогіпнотичному стані, гіпермнезія. Головні переживання трансу залежать від очікувань людини, які діють на неї як самонавіювання (індійські йогини переживають нірвану, християни бачать рай та пекло, спіритичні медіуми спілкуються з духами померлих тощо).
ВИСНОВКИ
Підбиваючи загальні підсумки проведеного дослідження, можна сформулювати такі основні висновки, які засвідчують розв'язання поставлених завдань:
1. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і вирішення принципово нової наукової задачі подолання негативних наслідків впливу методолого-інформаційної кризи в сучасній психології на теоретичне й емпіричне вивчення проблеми психічних станів людини, що виявляється в розробці системних теоретико-методологічних засад цього процесу, створених одержаними в дослідженні поняттєвими характеристиками психічного стану як системи та системними описами впорядкованих груп психічних станів екстравертованої та інтровертованої свідомості людини в нормі та патології.
2. Обґрунтовано, що у психологічній науці можна виділити два напрямки системного пізнання, які перебувають на різних рівнях розвитку: 1) досить довгий і продуктивний процес висунення системних ідей про природу психіки; 2) досить обмежене через відсутність загальновизнаної методології використання загальнонаукового системного підходу в конкретних психологічних дослідженнях. Найбільший внесок у створення методологічних засад другого напрямку зробили: Л.Берталанфі (модель „відкритої системи”), Л.Виготський (методологія системного аналізу психологічних знань), Б.Ломов, В.Ганзен, М.Роговін, М.Ярошевський (системні методологічні принципи в психології), В.Ганзен (технологія конструювання системних описів у психології).
3. Обгрунтовано та реалізовано три процедури розробки системних теоретико-методологічних засад вивчення психічних станів людини: 1) історико-психологічний аналіз становлення системного поняття „психічний стан”, 2) системно-логічний аналіз та синтез поняття „психічний стан”, його обсягу, 3) системний опис впорядкованих груп психічних станів екстравертованої та інтровертованої свідомості людини в нормі та патології.
4. Виявлено психологічні особливості еволюції усвідомлення системної природи психічного стану в донауковій, філософській та науковій психологіях. У первісних людей відбулося формування і розведення понять про тіло, душу з її станами та дух з допомогою ірраціональної інтуїції. Розвиток філософської психології (від античної до сучасної філософської думки) розпочав процес становлення системного психосоматичного розуміння природи психічних станів людини. Поглибленню розуміння системної природи психічних станів сприяло і сприяє їх вивчення засобами наукової психології, які потребують постійного вдосконалення.
5. Розкрито зміст основних поняттєвих характеристик психічного стану як системи:
1) компонентний склад (дані художніх, емпіричних та теоретичних описів),
2) інтеграційний фактор компонентного складу (стани базової свідомості),
3) системоутворювальний фактор компонентного складу (ставлення людини),
4) структура компонентного складу (відношення між елементами компонентного складу, які утворюють чотири підструктури відповідної структурної моделі психічного стану),
5) функції компонентного складу (інтеграція, відображення, регулювання),
6) системне визначення,
7) класифікація множини конкретних психічних станів, які входять до повного обсягу поняття „психічний стан”, за п'ятьма групами (емоційні, вольові, перцептивні, мисленнєві, змінені).
6. Розроблено структурну модель психічного стану, яка складається з чотирьох підструктур в їх певних взаємовідношеннях:
1) ієрархічна - утворюється характеристиками кожного з чотирьох основних рівнів психосоматичної організації суб'єкта психічного стану: фізіологічного, психофізіологічного, психологічного, соціально-психологічного;
2) координаційна - розкриває наявність у кожному психічному стані суб'єктивної (переживання самої людини) та об'єктивної (дані дослідника) сторін;
3) диференціальна - розподіляє характеристики психічного стану на три групи (загальні, особливі та індивідуальні);
4) інтеграційна - утворюється характеристиками фонової психофізіологічної активності базової свідомості суб'єкта як наскрізної складової усіх конкретних психічних станів.
7. Обґрунтовано, що інтеграційним фактором компонентного складу будь-якого психічного стану виступає базова свідомість, яка об'єднує такі обов'язкові наскрізні умови свідомої (екстравертованої) та підсвідомої (інтровертованої) психічної діяльності людини, як фізіологічна активація, увага, пам'ять, інформаційний синтез, мовлення. Авторська модифікація континууму станів базової свідомості (від стану втрати свідомості до зміненого стану свідомості) уточнює і конкретизує цей інтеграційний фактор усіх конкретних екстравертованих (емоційних, вольових, перцептивних, мисленнєвих) та інтровертованих (змінених) психічних станів людини.
Подобные документы
Психологія і проблеми функціональних станів людини, методики їх дослідження та прояви при заняттях тхеквондо. Дослідження впливу функціональних станів на розвиток особистості: експериментальна і контрольна групи, кількісний, якісний, порівняльний аналіз.
курсовая работа [41,7 K], добавлен 07.03.2009Поняття екстремальних психічних станів; їх класифікація за родом занять особистості, за глибиною переживань, тривалістю та ступенем усвідомленості. Характеристика стресу, фрустрації, кризи та конфлікту як основних феноменів критичних життєвих ситуацій.
лекция [26,8 K], добавлен 11.02.2011Поняття та психологічне обґрунтування процесу саморегуляції. Особливості рівня суб'єктивного контролю в працівників органів внутрішніх справ. Специфіка психічних станів, що характерні для працівників ОВС в залежності від рівня суб'єктивного контролю.
дипломная работа [125,5 K], добавлен 16.02.2011Поняття про негативні психічні стани особистості та їх види. Особливості депресії у студентів. Організація та проведення дослідження рівню їх тривожності та прояву депресивних станів. Форми роботи психолога щодо подолання у них депресивних проявів.
курсовая работа [387,0 K], добавлен 08.03.2015Сутність, класифікація та головні особливості психічних станів. Фізіологічні основи і зовнішні вияви психічних процесів. Джерела і причини напруженості. Фобія як патологічний страх. Коротка характеристика головних причин виникнення нервового стану.
контрольная работа [25,0 K], добавлен 26.08.2013Теоретичні аспекти дослідження проблеми впливу життєвих ситуацій на психічний стан особистості. Психічні стани особистості в різних ситуаціях життєдіяльності. Зміст та підходи до класифікації психічних станів особистості, негативні психічні стани.
курсовая работа [74,9 K], добавлен 19.10.2011Функціональні обов’язки практичного психолога в умовах освітнього закладу. Задачі та методи діагностики психічних станів та психічних процесів. Особливості застосування тестових методик в процесі діагностики. Розробка схеми спостереження за учнем у класі.
отчет по практике [3,9 M], добавлен 03.06.2014Поняття емоційних станів у психології. Підбір психолого-діагностичних методик для дослідження переживання емоційних станів. Проведення експериментального дослідження для визначення особливостей переживання емоційних станів у чоловіків та жінок.
курсовая работа [55,4 K], добавлен 24.01.2011Експериментальне дослідження особливостей сприймання і розуміння дітьми емоційних станів людини. Психолого-педагогічні програми формування та корекції психоемоційної сфери старших дошкільників. Результати впровадження комплексної програми корекції.
дипломная работа [5,9 M], добавлен 16.03.2014Дослідження змінених станів свідомості в XIX - середині XX століття, її функцій (протистояння патологічним тенденціям, десинхронізація людини із собою) та ознак (релігійний екстаз, ритуальний транс, стан гіпнозу, сон в активній фазі, втрата критичності).
реферат [30,3 K], добавлен 11.06.2010
