Автентичність особистості в інтерсуб’єктивному просторі

Автентичність особистості, таким чином, розкривається як автонаратив, котрий відображає особливості оперування різнорівневими й різноспрямованими тенденціями, що забезпечує найвищу продуктивність особистісного самоконструювання через реалізацію її множинних конструктів. Ця "множинність" полягає в тому, що особистість, бажаючи відчути свою тотожність з іншими, водночас прагне до відокремлення свого "Я", самовизначення й самоздійснення, але також прагне вирватися за межі своєї особистості в світ "потенційно можливого".

У четвертому розділі - "Методи й організація емпіричного дослідження автентичності особистості як автонаративу" - визначено парадигмальні координати дослідження, вказано методологічні засади вивчення автентичності як автонаративу, окреслено основні етапи реалізації емпіричної програми дослідження, описано застосовувані методи та методики отримання й обробки емпіричного матеріалу.

Показано, що наявні нині технології виробництва факту у психології пов'язані з класичним ідеалом раціональності, а тому швидше задовольняють дослідження, що мають природничо-наукову орієнтацію, аніж феноменологічно-герменевтичну. А саме: класична наука сприймає факт як логічну форму, що фіксує нові знання про об'єкт науки, як такий, що є відносно стабільним, постійним і має абстрактний всезагальний характер, фіксуючи універсальні й типові якості психологічних явищ і процесів; сам процес наукового пізнання спрямований безпосередньо на виявлення психологічних фактів, їх підтвердження або спростування; останні слугують критеріями верифікації теоретичних суджень. Натомість для постнекласичного ідеалу раціональності науковий факт вже не виявляється остаточним обґрунтуванням пізнання, позаяк процедури отримання є соціально опосередкованими, факт характеризують локальність, час та умови отримання, внаслідок чого він є конкретним, процесуальним й виявляється продуктом суб'єктивних визначень; примат визнається за процесом пізнання, а не його націленістю на досягнення істини.

Доведено, що для дослідження автентичності, де остання розкривається як здійснюване у формі автонаративу індивідуальне розв'язання дихотомії між обмеженістю фактичності існування особи й необмеженістю її потенційних можливостей, єдино придатними є інтерпретаційна парадигма й герменевтичні процедури отримання знання, позаяк саме вони вповні відповідають уявленню про психічну реальність як про принципово відмінну від "світу речей" внаслідок надання будь-яким явищам індивідуальних смислів і значень, відповідно до яких здійснюються дії, і творення будь-якої частки цієї психічної реальності постійно разом з іншими (інтерсуб'єктивність).

Зазначається, що визнання текстуальності та діалогічності свідомості як її фундаментальних властивостей виявилося визначальним критерієм для звернення до обґрунтованої теорії як до сукупності адекватних меті й завданням дослідницьких процедур. Окрім того, оскільки автентичність розглядається як автонаратив, то активна позиція досліджуваного і діалог як процедура спільного прочитування тексту "Я" виявляються найбільш прийнятними методичними процедурами, що дають можливість розкрити самоопис особистості як акт розповідання про себе, в якому подано самореферентну реальність суб'єктивного існування. Вони скеровують дослідницьку увагу не на об'єктивність істини, а на істинність досвіду, яку можна виявити лише після інтерпретації автонаративу з урахуванням контексту, що його оформив, і світоглядів, що вплинули на його формування.

Основним ресурсом наративного аналізу як сукупності процедур, застосованих до вивчення автентичності, є його спрямованість на процесуальні, контекстуальні, культурні і мовні аспекти конструювання особистості, найбільш значущим серед яких є процесуальність, завдяки котрій долається редукціоністська позиція структуралізму, в якій особистість зводиться до трайтів, переліку особистісних диспозицій та репертуару виконуваних нею ролей. Виключний релятивізм позиції контекстуальності, завдяки котрій особистість розглядається як продукт конфігурації елементів інтерсуб'єктивного простору, надав можливість подолати обмеження, викликані методологічним укоріненням у переконанні про цілісність, єдність та самототожність особистості як вичерпні пояснювальні схеми аналізу.

Емпіричну частину дослідження, що складалася з двох етапів, які структурно та змістовно доповнювали один одного, побудовано відповідно до стратегії обґрунтованої теорії. Фактично це означало, що усі процедури відкритого, осьового, вибіркового кодування застосовувалися як наскрізні для теоретичної й практичної частин дослідження.

Дані для роботи за методом обґрунтованої теорії отримувалися за допомогою таких процедур, як наративне інтерв'ю (Ф. Шюце - В.Ф. Журавльов - Д. МакАдамс), авторська адитивна наративна методика "Бути собою"; напівструктуроване глибинне інтерв'ю.

Процедурною особливістю дослідження було застосування вибірок двох типів: теоретичної, що є специфікою обраного методу, та емпіричної, котра зазвичай використовується в психологічних дослідженнях. Спільний обсяг вибірок - 157 осіб. Опитувані належали до різних соціальних груп (студенти, аспіранти технічних та гуманітарних спеціальностей, психологи, викладачі, лікарі, бізнесмени), що дає можливість обговорювати результати як відносно позбавлені побічних впливів.

Як одиницю конструювання автентичності особистості виокремлено текст Я, що вибудовується навколо інтеріоризованої події, тобто відрефлексованого, ампліфікованого й збереженого в пам'яті епізоду, віднесеного до певного відрізку власного життя і маркованого особистістю як істотного для неї. За допомогою тексту Я особистість конструює власну автентичність у тій реальності, в якій вона себе сприймає, а також реалізує своє ставлення до неї у вигляді стабільних конструктів. Ампіліфікований опис, який супроводжує перетворення життєвого епізоду на форму автонаративу, є продуктом рефлексивної діяльності особливого типу, змістом якої є надлишкове насичення життєвого епізоду особистісними смислами, надання йому особистісної надзначущості. На цій основі різні тексти відбираються особистістю з-поміж інших, утримуються в рамках оповідання і можуть бути долученими до вже наявного автонаративу, чим забезпечують його нон-фінальність.

Було визначено критерії, за якими було проаналізовано роль практик соціальності як текстів інтерсуб'єктивного простору, що забезпечують конструювання автентичності особистості, через інтертекстуальність, множинність варіацій та контекстуальність з'єднуючи з культурою й іншими людьми. Як було показано, автентичність особистості як автонаратив охоплює всі виміри соціальної реальності і конструюється водночас на всіх можливих рівнях. Першим є рівень індивідуального впорядкування й інтерпретації життєвого досвіду (рівень "персональних міфів"), другим та третім є рівні мікро- та макросоціальної взаємодій (тобто взаємодії індивідуальних історій), де наративи є соціально сконструйованими засобами інтерпретації реальності, нарешті, четвертим рівнем є метанаративи як культурні метаоповідання, що чинять вплив на способи конструювання і колективних й індивідуальних наративів.

У п'ятому розділі - "Особливості конструювання автентичності особистості. Психологічна структура модусів та статуси" - подано у підсумованому вигляді результати дослідження, описано модуси автентичності, особливості практик соціальності, в рамках котрих відбувається конструювання автентичності в кожному з модусів, висвітлено проблематизації, що можуть виникати у їх змістах, і охарактеризовано статуси автентичності, що відображають особливості взаємообумовленого конструювання автонаративу в інтерсуб'єктивному просторі.

На основі процедур обґрунтованої теорії зроблено висновок, що конструювання автентичності особистості як автонаративу відбувається у трьох модусах. Модус персоналізації у автонаративі змістовно представлено таким компонентами, як тілесна даність, усвідомлення психічної активності (потреби, потяги, настрої, почуття, переживання) як власної, усвідомлення себе як начала свого світу, репрезентація унікальності особистісних якостей й усвідомлення власної винятковості, предметно-речове оточення. У цьому модусі особистість, розв'язуючи специфічно заломлений базовий конфлікт, має вирішити два основних завдання, а саме: досягнення самототожності та формування меж "Я". Індикаторами успішності їх виконання є перебування в самотності та формування стилю. Конфлікт модусу персоналізації оформлюється в проблематиці меж "Я", тобто необмеженості того, що може бути включене в межі "Я", і того, що реально у ці межі включається -вирішується завдяки активації процесу самоототожнення, сутність котрого полягає у співвіднесенні особистості із собою, в результаті чого формуються уявлення про себе як про самототожну, стабільну, цілісну й унікальну особистість.

Модус уніфікації в автонаративі змістовно представлений через такі компоненти, як етичні вимоги, норми, цінності, ідеали, автономія, конформність/нонконформність, типізація, деіндивідуація, соціотипова поведінка тощо. У цьому модусі особистість, розв'язуючи базовий конфлікт, що теж набуває специфічного змісту (конфлікт між сепарацією та симбіозом, автономією, належністю; можливість множинної належності /множинної симбіотичності протистоїть необхідності власної виокремленості, конкретності, окресленості, а соціальна "розмитість" - як включення в численне коло інших - протиставляється індивідуальній чіткості), вирішує такі завдання, як досягнення типізацій та встановлення сепарації, індикаторами успішності виконання яких є сформована ідентичність та особистісна автономія. Процесом, який включається у вирішення основного конфлікту в його специфічному змісті, є самоверифікація.

Модус потенціалізації вводить в автонаратив можливість збагатити розуміння досвіду автентичності як виходу за наявне поле можливого (уміння, стереотипи, усталений спосіб життя), загалом - виходу за межі теперішнього часу, при цьому іноді переживання автентичності потребує усвідомлення можливості подолати кордони, встановлені особистістю для себе. Змістовно модус потенціалізації представлений такими компонентами, як гра, уява, сон, художня творчість, девіантна поведінка, трансформація структури буденності, віртуалізація реальності. У цьому модусі особистість, розв'язуючи базовий конфлікт (фактичність, що наявна в минулому, контрастує з множинністю, поліваріативною відкритістю, розімкненістю майбутнього), повинна вирішити два основних завдання, як-то: здійснення особистих перетворень (метаморфоз) та самотрансценденцію. Індикаторами успішності виконання є гра стилями та наявність образу власного майбутнього. А процесом, завдяки якому вирішується конфлікт модусу потенціалізації - зіставлення між конкретністю минулого й поліваріантного майбутнього - є самоінтервенція, тобто втручання у переживання власної достеменності, але з метою контролю, регуляції, здійснення спрямованого впливу.

У культурно-історичному аспекті насиченість модусу персоналізації спричинена формуванням практик, пов'язаних з наголошенням індивідуальності, самотності, самопізнання й виокремлення з оточення; модусу уніфікації - зростанням урбанізації, переходом до суспільства споживання та збільшенням соціальної стратифікації; модусу персоналізації - переходом до інформаційного суспільства, появою віртуальної реальності, індустрії розваг та гри стилями.

Семіотичні ресурси (і вербальні, і невербальні) практик соціальності, що застосовуються при конструюванні автонаративу, поділено на чотири групи: 1) тексти, персонально відібрані особистістю "для себе" як такі, що озвучують її власні смисли і є продуктом персонгенези; 2) тексти, сформовані у внутрішньому просторі окремих субкультур та груп у певний часовий проміжок як продукти мікрокультурної соціалізації; 3) тексти, що фіксують досвіди окремого етапу культурно-історичного розвитку соціуму як продукти ідеологічних впливів; 4) тексти, що є для певної культури максимально стабільними у часі, мають найбільший діапазон використання та є смислопороджувальними для усіх членів спільноти. Отже, автентичність особистості як автонаратив підкорюється загальній закономірності функціонування оповідального знання: всі культури містять певний сталий набір текстів, який обов'язково є трансгенеративним за формою передачі, а здатність конкретної особистості бути носієм культури є невіддільною від знання нею значень ключових для своєї культури оповідань.

З урахуванням вищезазначеного автентичність особистості розглядається як конструювання автонаративу з можливістю численних інтерпретацій тексту "Я" ("володіти собою", "виявляти себе", "шукати себе"), що виникають як інтертекстуальні властивості інтерсуб'єктивного простору.

Показано, що між модусами немає чітких і непрозорих меж. Мало того, деякі практики є такими, що забезпечують функціонування особистості водночас у двох, а іноді й трьох модусах. Процес конструювання автентичності як автонаративу є нерівномірним і гетерохронним: становлення того чи того модусу відбувається нерівномірно протягом усього життя людини, іноді ущільнюючись, іноді, навпаки, створюючи "плато мовчання". І стосовно один одного модуси не формуються синхронно.

Тому автентичність особистості не є однорідною масою однаковою мірою "пропрацьованих" елементів тексту "Я", не має гомогенної текстури, а швидше є колажем по-різному усвідомлених та ампліфікованих подій, у якому елементи виявляється полісемантичними, завдяки чому досягається з'єднаність між змістами модусів і формується статус автентичності.

Статус автентичності є "поліфонічним романом" (М.М. Бахтін), де поліфонія голосів забезпечується різними нараторами, що проживають своє життя у різних соціально конструйованих реальностях, проте ці наратори вміщені в одну тілесну оболонку.

Описано п'ять статусів автентичності особистості, які виокремлено на підставі аналізу взаємообумовленого відображення модусів в автонаративі: комплементарний, авторизований, імітувальний, стильовий та маргінальний.

Основою комплементарного статусу є вільний рух між модусами, що у автонаративі набуває форми рівномірного розподілу репрезентацій сфер інтерсуб'єктивного простору (див. Рис. 1).

Рис. 1. Комплементарний статус автентичності особистості Умовні позначення: 1 - модус потенціалізації; 2 - модус уніфікації; 3 - модус персоналізації.

Провідним переживанням, що фіксується у оповіданні, є відчуття впевненості у собі, яке виявляється емоційним тлом існування особистості. Така людина успішно вирішує завдання створення меж "Я", здійснювані нею життєві вибори характеризує як "вільні" й відповідальні (у сартрівському розумінні). Вона досягає певного рівня автономії у стосунках, зберігаючи водночас успішні взаємини з іншими, завдяки грі стилями успішно комбінує ролі та творчо ставиться до вибору життєвих завдань

Авторизований статус виникає в ситуації динамічного й напруженого конструювання в модусі персоналізації, що позначується в автонаративі домінуванням текстів, які свідчать про проблеми, пов'язані з надмірною визначеністю, ригідною стабільністю "Я" (див. Рис. 2).

Рис. 2. Авторизований статус автентичності особистості Умовні позначення: 1 - модус потенціалізації; 2 - модус уніфікації; 3 - модус персоналізації.

Тут відбувається в певному розумінні експансія особи у зовнішній світ, унаслідок чого виникає "тоталітарна" особистість (людина, яка прагне змінити обставини відповідно до своїх уявлень, нав'язати усім свою волю, не брати до уваги нічого й нікого, окрім своїх міркувань). "Відсутність себе" в життєвому світі компенсується підробкою "наявності себе".

Імітувальний статус виникає в ситуації динамічного й напруженого конструювання в модусі уніфікації (див. Рис. 3).

Рис. 3. Імітувальний статус автентичності особистості Умовні позначення: 1 - модус потенціалізації; 2 - модус уніфікації; 3 - модус персоналізації.

Симптомом, який передусім виражається в автонаративі, є сприймання спільноти як перепони, культурних норм та очікувань - як перешкод, що заважають "бути собою". Фабула цього автонаративу показує, що конфлікт виникає внаслідок того, що особистість справді відчуває потребу в розкритті своєї індивідуальності, особистісному становленні, внутрішньому розвиткові, але ця потреба поєднується з прагненням узгодити власну поведінку з очікуваннями навколишніх, за будь-яку ціну уникнути конфронтацій, непорозумінь, напружень з іншими. Тобто автонаратив вибудовується таким чином, щоб досягти самоствердження, водночас не зазнавши жодного ризику протистояння соціуму. Отже, в імітувальному статусі особистість прагне до самоствердження, але поступається перед ризиком соціальних конфліктів та відторгнень. автентичність особистість ризома інтерсуб'єктивний

Стильовий статус автонаративу фіксує порушення динаміки в модусі потенціалізації (див. Рис. 4).

Рис. 4. Стильовий статус автентичності особистості Умовні позначення: 1 - модус потенціалізації; 2 - модус уніфікації; 3 - модус персоналізації.

Особистість опиняється перед фактом "загубленості себе" у численних соціальних ролях, міжособистісних очікуваннях та в різноманітних і різнопланових діяльностях, а критерії успішності ускладнюються, стають багатовекторними. З одного боку, така ситуація ніби стимулює вияв прихованих резервів, позбавляє особистісний розвиток ризику однолінійності, зменшує розрив між фактичністю й потенційністю. З іншого - виникає "криза поліфонії", адже особистість "розчинюється" у своїх рівномірно реалізованих потенціях, втрачає себе в необхідності існувати одночасно у різних системах норм, вимог та очікувань, рухаючись у всіх напрямах одночасно, зрештою має низькі індекси успішності та відчуття власної нереалізованості.

Специфіка маргінального статусу автентичності полягає в такій його особливості, як протохолізм: з одного боку, автонаратив ніби засвідчує наявне переживання відповідності між об'єктивованими змістами та внутрішніми інтенціями, з іншого - динаміка між модусами має "приглушений" характер, є уповільненою, у певному розумінні - нерефлексованою (див. Рис. 5).

Рис. 5. Маргінальний статус автентичності особистості Умовні позначення: 1 - модус потенціалізації; 2 - модус уніфікації; 3 - модус персоналізації.

Межі "Я" змішуються з пропонованими зовні ідентичностями й аксіологічними нормативами ("я такий як усі", "життя як у інших") та виявляються нечутливими до стильових ігор й лімінальних трансформацій ("навіщо це мені?").

Отже, процес конструювання автентичності особистості відбувається через накладання системи засвоєних культурних текстів і наративних форм на рефлексовану послідовність індивідуальних текстів Я, що формуються внаслідок перманентно здійснюваної вибірковості життєвих подій. Для цього культура як сукупність текстів надає у розпорядження особистості надлишкові для окремого життя запаси сюжетів і образів для самоінтерпретації й самоконструювання.

Автентичність, будучи реалізованою як автонаратив (маючи оповідальну форму):

забезпечує реалізацію індивідуального способу сприймання особистістю оточуючого світу і себе у ньому;

формується як множинність, багатогранність, різноплановість текстів Я, що конструюються у різних практиках соціальності, але конфігурує їх у цілісний впорядкований текст;

формується в процесі соціальної взаємодії й реалізує діалогічність конструювання через співавторство та інтертекстуальність;

містить переконання, котрі визначають інтерпретацію життєвих подій, і водночас залишається відкритою до "зворотнього зв'язку" з життєвими обставинами, в котрих розгортається історія особистості;

забезпечує неперервність досвіду;

виконує захисну функцію, надаючи можливість відійти від стагнуючих, суб'єктивно незадовільних текстів Я;

залишаючись інваріантом щодо цілісного життя особистості, забезпечує гнучкість у доборі шляхів, форм та засобів самоконструювання.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове розв'язання проблеми конструювання автентичності особистості. Виокремлено пояснювальні засади наративного підходу до автентичності особистості, з'ясовано визначальні характеристики процесу конструювання автентичності в інтерсуб'єктивному просторі; показано, що в ситуації нарації відбувається селекція біографічних подій, на основі котрих формуються тексти "Я" і у визначальному соціальному контексті здійснюється специфічна активність (ампліфікація та інтерпретація), яка завершується осюжетненням. Цей процес, хоча і є "відкритим", конструктивним, обмежується вихідним набором доступних інтерпретацій та семіотичних ресурсів культури.

Теоретико-емпіричне дослідження процесу конструювання автентичності особистості в інтерсуб'єктивному просторі дало можливість дійти таких висновків:

1. Постмодерн, сформулювавши тезу про текстуальність культури і свідомості та проголосивши як закономірне її продовження "смерть автора" (Р. Барт), проявився як потужний інтелектуальний стиль, що прискорює методологічні розробки нових підходів до аналізу особистості й суспільства, спрямовуючи зусилля на ревізію наявних теорій, пошук можливих варіантів переосмислення базових понять психології, реорганізацію структури категоріального апарату й зміщення дослідницьких акцентів у соціально-психологічну площину. Новий етап постмодерністської трактовки мовної свідомості, здійснивши перехід від текстуалізації до наративизації, розташував у центрі уваги здатність особистості описувати себе і свій життєвий досвід (self-narrative та life-narrative відповідно) у вигляді зв'язного оповідання, вибудованого за законами організації художнього тексту. Важливим методологічним наслідком цих трансформацій щодо розуміння соціально-психологічних та особистісних конструктів виявилося визнання їхніх змістів як герменевтично толерантних і легітимації "конфлікту інтерпретацій" (П. Рікер) як ресурсу перепрочитування.

2. Констатація первинності оповідальних властивостей знання постає передумовою перенесення концепту наратива (і мовної гри як форми його забезпечення) на соціум; культурні артефакти - з огляду на притаманні їм семіотичні ресурси - постають відтепер як тексти, внаслідок чого практики соціальності розглядаються як такі, що функціонують не лише як соціально-психологічні, а й інтертекстуальні (запозичення, переробка тем і сюжетів, явна й прихована цитація, плагіат, алюзія, парафраза, іронія, наслідування, пародія тощо).

3. Провокації постмодерну щодо конструювання автентичності особистості - розмивання основ соціальної категоризації, дезінтеграція универсалістської моделі "Я", загроза ідентичнісних невідповідностей, увага до відмінностей в інтерпретаціях, нерефлексованого життєвого досвіду, стильових та мовних ігор - породжують колажованість, цитатність, контекстуальність текстів "Я", що долається наративом як осюжетненням (ув'язуванням розмаїтості в певну часову або логічну послідовність з одночасною артикуляцією у ній потрібних смислів, створенням рельєфності, об'ємності, насиченості і специфічно панорамного бачення власної особистості). Засобом осюжетнення є семіотичні ресурси культури, що у явному або прихованому вигляді містяться у застосовуваних практиках соціальності.

4. Автентичність особистості у зазначених парадигмальних координатах тлумачиться як подане в межах історії її життя розуміння нею власної несимулятивности, сформульоване як оповідання в конкретний момент часу і в конкретній ситуації взаємодії. Визначальними засадами такого бачення є процесуальність, контекстуальність, біографічність, преформативність, діалогічність та інтертекстуальність.

Процесуальність як сутнісна необхідність наративу уможливлює відхід від редукціоністьскої позиції структуралізму, за якою особистість зводиться до трайтів, переліку диспозицій, репертуару виконуваних нею ролей тощо. Натомість автентичність постає як принципово нон-фінальне розгортання ризоморфної системи самоінтерпретацій, в якій наявні форми конструйованості постають як ситуативно значущі, минущі, замінювані й подовжувані у будь-якому напрямі.

Контекстуальність для автентичності постає пізнавальним ресурсом, що уможливлює переробку, структурування, впорядкування, осмислення й створення зв'язків між численними факторам соціального та особистого життя, забезпечуючи - з огляду на обрану перспективу - їхню конкретизацію, генералізацію, компенсацію, смислове розгортання, цілісне переосмислення тощо. Релятивізм контекстуальності, за якою автентичність особистості щоразу постає продуктом нової конфігурації елементів контексту, наявних в інтерсуб'єктивному просторі, дає можливість подолати обмеження, викликані методологічним укоріненням у переконанні про сталість особистості як вичерпний пояснювальний принцип аналізу.

Біографічність увиразнюється через гомологію форми наративу структурі життєвого досвіду, внаслідок чого текст життєпису опосередковує самопрезентацію особистості в процесі нарації. Будучи хронологічним виміром, який водночас виявляється лейтмотивом рефлексії у будь-яких особистісних текстах і спричинює їх історичне розгортання, біографічність реалізується в процесі конструювання автентичності особистості у таких проявах, як наративна організація часової послідовності подій, кваліфикація наративних подій як значущих, утворення особистісних засад щодо селекції останніх, інтегрування їх у цілісність.

Визнання перформативного характеру автентичності означає перехід від традиційного розуміння її змісту як констативу, затвердження, фіксації, до такого його бачення, де змістом висловлювання про неї виявляється сам акт висловлювання.

Інтертекстуальність в конструюванні автентичності особистості постає як механізм уможливлення взаємодії текстів "Я" та культури, дія якого виявляється в розмиванні меж автонаративу, внаслідок чого конструкт стає внутрішньо неоднорідним, множинним, відкритим, позбавленим завершеності. Власне процес конструювання автентичності здійснюється як накладання системи засвоєних культурних текстів і наративних форм на рефлексовану послідовність індивідуальних текстів Я, що формуються внаслідок перманентно здійснюваної вибірковості життєвих фактів.

Як конструкт, створений в процесі актуальної репрезентації, автентичність виявляється адекватно тлумаченою лише в рамках діалоговості, тобто бачення її як породжуваної й обумовленої ситуацією оповідання (особистісними потребами наратора і особливостями комунікативної ситуації загалом), внаслідок чого вона підтверджується через співвіднесення з іншим як зі соціальною інстанцією ратифікації та валідзації.

5. В ситуації нарації відбувається селекція фактів біографії, на основі яких формуються тексти "Я". Текст "Я", як форма конструювання автентичності особистості, є ампліфікованим змістом життєвої події, що означується у просторі практик соціальності й конституюється оповідальними засобами. Ампіліфікація досягається за рахунок локальних процесів (самоототожнення, самоверифікації, самоінтервенції) і є продуктом рефлексії особливого типу, яка створює надлишкове насичення життєвого епізоду особистісними смислами, надає йому надзначущості, продукує додаткові (ненаявні) ознаки, що уможливлюють його інтерпретацію, здійснювану зі врахуванням соціальних ресурсів. Завдяки ампліфікаціям тексти "Я" утримуються в межах оповідання, а нові можуть бути долученими до вже наявного тексту, забезпечуючи нон-фінальність автонаративу.

6. Вирішальним для пропонованого розуміння процесу конструювання автентичності особистості є твердження про принципову неперевірюваність особистісних нарацій і на запереченні означувальної тоталітарності реальності, що лежить в основі будь-якої інтерпретації. Автентичність особистості виявляється автономною реальністю, якій притаманна самореференціальність. Оповідання про власну несимулятивність постає як метафоричний конструкт, що встановлює подібність між життєвими подіями й процесами, та типами історій, які свідомо застосовуються для об'єднування персонального тексту зі значеннями, інкорпорованими в культурі. Внаслідок такого об'єднання організація послідовності оповідання значною мірою є інтерсуб'єктивною, а сам наратив виявляється особливою формою зв'язку між особистісною й культурною реальностями.

7. У процесі конструювання автентичності з'єднуються самореферентні реальності "наявного Я" (володіти собою), "публічного Я" (виявляти себе) і "можливого Я" (шукати себе), внаслідок чого статус автентичності як "поліфонічний роман" (М.М. Бахтін) включає оповідання про ті персональні характеристики, з якими особистість ототожнює себе, через які досягає уніфікації з іншими, і через які забезпечує можливість інших самоінтерпретацій. Основою такої поліфонічності є існування особистості не в одній реальності, а в кількох - у множинності світів, де контекстуальність виявляється утворювальним чинником, і в кожній з цих реальностей існує "свій" автор. Наративи, що пропонують ці "автори", є окремими історіями, кожна з котрих є відносно незалежною одна від одної - і тією ж мірою залежною від спільного контексту.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації:

Статті у фахових наукових виданнях, включених до переліку ВАК України:

Ампліфікації життєвого досвіду у конструюванні автентичності особистості // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика/ За ред. Н.В. Чепелєвої. - К.: ДП "Інформаційно-аналітичне агентство", 2010. - Т.2, Вип. 6. - С.66-77.

Автентичність особистості у перспективі "пост": особливості бачення // Соціальна психологія. - 2010. - №1 (39). - С.107-117.

Постмодерн: автентичність особистості та трансформація дискурсу соціальності // Вісник НТУУ "КПІ". "Філософія. Психологія. Педагогіка". - 2010 - № 1 (28). - С. 113-118.

Суб'єктивність у структурі соціально конструйованого знання як ресурс дослідження автентичності // Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. - 2010. - Серія 12. - Випуск 31 (55). - С.34- 40.

Конструювання автентичності особистості: своєрідність життєвих ситуацій // Практична психологія та соціальна робота: науково-практичний освітньо-методичний журнал. - 2010. - № 6. - C. 9-13.

Автентичність особистості: між принципом реальності та принципом віртуальності // Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. - 2010. - Серія 12. - Випуск 32 (56). - С.68- 74.

Автентичність особистості у діапазоні "автономія - інтерсуб'єктність"// Наукові студії із соціальної та політичної психології. - К. Інститут соціальної та політичної психології АПН України, 2009. - Вип. 22 (25). - С.77-85.

Проблема співвідношення якісних і кількісних методів в емпіричному пізнанні психічної реальності // Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. - 2009. - Серія 12. - Випуск 28 (52). - С.8- 15.

Гра стилями як психосоціальна практика у конструюванні автентичності особистості // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. - 2009. - Випуск 74. Серія: Психологічні науки. - Том І. - С. 265 -269/

Модус персоналізації у становленні автентичності: самітність, границі "Я" та автономія// Науковий часопис НПУ ім. Драгоманова. Серія № 12. Психологічні науки. Вип. 25 (49). - 2009. - С.29-34.

Кочубейник О.М. Модуси екзистенції як спосіб реалізації автентичності// Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами (Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", Інститут вищої освіти АПН України, Інститут спеціальної педагогіки АПН України). - 2009. - Вип.6 (8). - С.246-254.

Екзистенційний проект як спосіб організації життя особистості // Соціальна психологія: Український науковий журнал. - 2009. - № 1. - С. 60-68.

Витоки й сенс позитивного образу автентичного героя у світовій культурі// Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка "Проблеми загальної та педагогічної психології". - 2008. - Вип. 10., Част.5. - С. 248-257.

Модус в аналізі екзистенції: можливість застосування // Науковий часопис НПУ ім. Драгоманова. Серія № 12. Психологічні науки. - 2008. - № 23 (47). -С. 223-229.

Екзистенційний проект як можливість становлення особистості // Наукові студії із соціальної та політичної психології (Інститут соціальної та політичної психології АПН України). - 2008. - № 19. - С.61-69.

Операціоналізація змінних та теорія нечітких множин: протиставлення логосу й ейдосу// Вісник Харківського університету. Серія "Психологія". - 2008. - № 807. Вип.40. - С.186- 191.

Стиль як феномен життєвого простору особистості // Наукові студії із соціальної та політичної психології. - К.: Інститут соціальної та політичної психології АПН України, 2008. - Вип. 16 (19). - С. 63- 70.

Факт у психології: суперечливість його розуміння // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами. Збірник наукових праць. - 2007. -№ 3 (5). - С. 53-63.

Відчуження переживання як фактор екзистенційних патологій //Актуальні проблеми психології. Том. І: Організаційна психологія. Економічна психологія. Соціальна психологія: Зб. наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С.Д., Карамушки Л.М. - К.: Міленіум, 2007. - Част. 17. - С. 118-123.

Автентичність: проблема інтраіндивідуальної стабільності //Актуальні проблеми психології. Том. І: Організаційна психологія. Економічна психологія. Соціальна психологія: Зб. наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С.Д., Карамушки Л.М. - К.: Міленіум, 2005. - Част. 16. - С.120-125.

Метафора автентичності у екзистенційній психології // Актуальні проблеми психології. Том. І: Організаційна психологія. Економічна психологія. Соціальна психологія: Зб. наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С.Д., Карамушки Л.М. - К.: Міленіум, 2004. - Част. 13. - С.45-50.

Теорія особистості: уявлення про індивідуального суб'єкта // Актуальні проблеми психології. Том. І: Організаційна психологія. Економічна психологія. Соціальна психологія: Зб. наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С.Д., Карамушки Л.М. - К.: Міленіум, 2004. - Част. 12. - С. 75-80.

Монографія:

1. Автентичність у життєвому просторі особистості: модуси, процеси, статуси: [ Монографія]. - К.: Видавництво Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. - 272 с.

Публікації в інших наукових виданнях:

1. "Позиція дослідника" в процедурах якісного дослідження // Проблеми емпіричних досліджень у психології. Випуск 4. - К.: Гнозис, 2010. - С. 174 - 180 с.

2. Психосоціальні практики модусу уніфікації (історико-культурний аспект) // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Соціалізація особистості і суспільні трансформації: механізми взаємовпливу та вияви". - Чернівці.: Книга ХХІ століття, 2009. - C.112-116.

3. "Що означає бути собою": кризова природа запитання // Оновлення змісту, форм та методів навчання й виховання в закладах освіти: Збірник наукових праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - 2008. -Випуск 41. - С. 98-101.

4. Екзистенцийна ситуація в структурі життєвого шляху особистості // Каузометрия в исследованиях психологического времени и жизненного пути личности: прошлое, настоящее, будущее / Под.ред. Р.А. Ахмерова, Е.И. Головахи, Е.Г. Злобиной, А.А. Кроника, Д.А. Леонтьева. - К.: Изд-во Института социологии НАН Украины, 2008. - С.57-58.

5. Можливість впровадження якісних методів у діагностику особливостей життєвого простору студентів з інвалідністю // Тези ІХ Міжнародної науково-практичної конференції "Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами", Київ, жовтень 2008. - К.: Університет "Україна", 2008. - С.196-198.

6. Відчужуваність переживання як онтологічна специфіка буття особистості// Тези VII Міжнародної науково-практичної конференції "Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами", Київ, жовтень 2007. - К.: Університет "Україна", 2006. - С.270-272.

Размещено на Allbest.ru