Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою між-людських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у почуття агресії, що виявляється в реакціях садизму та мазохізму, які, за Е. Фроммом, є передусім засобами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки - конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого - хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому загалу соціального характеру людини - духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її типи - любов до себе і любов до інших людей. Відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і в цілому - покращанню суспільства.

Учення Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямованість, відображає певні соціально-психологічні реалії. В той же час у ньому соціальні явища дещо підмінюються психологічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто фатальний характер.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про "ідентичність особистості" як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв'язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Е. Еріксон надавав великого значення вихованню людини в ранньому дитинстві. Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так звані кризи. Перша стадія, або криза, - "вбираюча", коли задовольняється моральна потреба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м'язово-руховий апарат, що приводить до почуття впевненості, самостійності. Третя стадія - це становлення юнацтва, знаходження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П'ята і шоста стадії - це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І, нарешті, сьома стадія - це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь.

Говорячи про функцію "Его" у формуванні ідентичності особистості, Е. Еріксон підкреслює його соціальну природу - суспільство надає людині особливий стиль синтезу бажань, цінностей, засіб спілкування з іншими та самим собою. Однак особистість хоча і включає цінності суспільства в свою структуру, не є копією суспільства.

Епігенетична теорія особистості вперше висунула питання про роль генетичного фактора у становленні особистості.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості. Були поставлені фундаментальні проблеми - внутрішньої структури особистості, місця "Я" в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз зміщується у бік внутрішніх суб'єктивних відношень. Аналіз між-особистісних стосунків залишається в основному осторонь, а іноді й цілком виводиться із суб'єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.

2.6 Гуманістичні теорії особистості

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1902-- 1990). Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, "Я-концепція", що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема - чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, - все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я в різних життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб'єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник гуманістичної психології США - Г. Олпорт (1887--1967) - вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв'язку з іншими людьми. Особистість, за його визначенням, - це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівновага між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно "розривати" гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, "відв'язуючи" її від біологічних потреб.

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Олпорт визнає "рису", під якою він розуміє "рису-мотив", "рису-інтерес", тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором "рис-мотивів", які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис - основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості, за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи "психологічного захисту"; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях видатних людей, для яких життя - це безперервне долання труднощів, більше того - вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного захисту - витиснення, сублімації, проекції, заміщення; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; "закляклість" розвитку.

Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А. Маслоу (1907--1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як уважав 3. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою - видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1. фізіологічні потреби;

2. потреби в безпеці;

3. потреби в любові й прихильності;

4. потреби у визнанні та оцінці;

5. потреби в самоактуалізації - реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін.

2.7 Теорії особистості у французькій соціологічній школі

Засновником французької соціологічної школи був відомий філософ і соціолог Е. Дюркгейм (1858--1917), який висунув положення про біосоціальну природу людини. Психічні процеси біологічно зумовлені, проте визначаються суспільством. "Колективна свідомість", тобто сукупність думок, знань чи явищ духовного життя, формує психіку людини від народження.

Теорія особистості іншого представника цієї школи П. Жане (1859--1947) увійшла в історію психології як "психологія образу дії". За П. Жане, психічні явища готують дії людини. Мислення, почуття - це процеси, що здійснюють регуляцію дії, поведінки людини. Психіка людини розвивається під час співпраці з іншими людьми. Спочатку людина працює з іншими, а потім діє сама. Розвиток людської особистості відбувається не лише на основі образу (як вважають гештальтпсихологи) чи мотиву (згідно з поглядами К. Леві-на), а й через спілкування. Завдяки спілкуванню реалізується соціальний вплив на розвиток психіки.

Поведінковий акт складається з трьох етапів: перший етап стосується внутрішньої підготовки до дії, другий - це виникнення зусилля до виконання дії, і третій - завершення дії. Психічні процеси регулюють дії від першого до останнього етапу. Великого значення П. Жане надає психологічній напрузі як домінанті дії і вважає здатність до "трудового зусилля" основним критерієм оцінки людини.

Основу розвитку психічних функцій П. Жане вбачає у різних видах професійної діяльності. Головною ознакою інтелектуальної діяльності є не використання речей, а їх виготовлення. Вчений виділяє сім рівнів поведінки людини: 1) рефлекторні акти; 2) відкладеш перцептивні дії; 3) елементарні соціальні акти; 4) елементарні інтелектуальні акти; 5) маніпулювання різними об'єктами, що веде до формування інтелектуальних дій; 6) розумова діяльність, мислення; 7) творча, трудова діяльність.

Процес переходу від нижчого рівня поведінки до вищого здійснюється за допомогою мови, яка опосередковує процеси регуляції, формує довільність трудової діяльності - здатність до саморегуляції. Саме здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки П. Жане вважав найвищим критерієм розвитку особистості.

2.8 Особистість у логотерапії В. Франка

Австрійський психолог і психіатр В. Франк (нар. 1905) вважав, що рушійною силою людської поведінки і розвитку особистості є пошук Логосу, смислу життя, що має здійснюватися конкретною людиною за її власною потребою. Людина не вибирає смисл свого існування, а швидше виявляє, знаходить його.

Якщо потяг до смислу життя не може задовольнитися, внаслідок "екзистенціальної фрустрації" може виникнути нусогенний невроз, пов'язаний з "духовним ядром" особистості.

Нусогенні неврози, на відміну від звичайної терапії, потребують спеціальної логотерапії, тобто терапії, яка вносить у людське існування духовний вимір. Логотерапія має своєю метою допомогти пацієнтові у пошуку смислу свого життя, в реалізації смислу, в актуалізації цінностей, а не в простому задоволенні потягів та інстинктів, як це пропонує фрейдизм.

Пошук смислу і цінностей швидше викликає напруження, ніж призводить до рівноваги, "гомеостазису". Саме таке нусогенне (духовне) напруження є передумовою психічного здоров'я. Людині більше потрібний не стан рівноваги, а боротьба за певну мету. Цей стан В. Франка пропонує назвати нусодинамікою, тобто духовною динамікою у межах полярного напруження, коли один полюс утворює смисл, мету, а інший - людину, котра досягає духовної мети.

Нусогенні неврози нерідко виникають як наслідок так званого екзистенціального вакууму - коли людина усвідомлює беззмістовність свого життя, порожнечу існування. В основі таких поширених явищ, як депресія, правопорушення, алкоголізм, наркоманія, агресивність, моральні падіння, лежить екзистенціальний вакуум. Брак смислу життя може бути частково компенсований потягом до влади, утіх, сексу, бажанням грошей, однак це не вирішує проблеми.

Логотерапевт має допомогти пацієнтові знайти не абстрактний сенс життя взагалі, а специфічний для цієї особистості смисл життя в даний момент часу. У кожній особистості є своє призначення і своє місце в житті, і кожна людина має знайти й реалізувати їх.

За В. Франком, істинний сенс буття Всесвіту перебуває поза розумінням людини, в духовному вимірі людського існування. Виходячи з цього логотерапія допомагає шукати смисл життя шляхом: а) діяння (подвигу); б) переживання цінностей в любові і в) страждання.

Перший шлях пов'язаний переважно з пошуком та здійсненням духовно спрямованих дій, учинків. Другий шлях передбачає розуміння іншої людини, глибинної суті її особистості на основі єдино можливого засобу - любові. Третій шлях пошуку смислу життя пролягає через усвідомлення смислу страждання - коли людина потрапляє у глухий кут, у безвихідь. Однак і тут є вихід - якщо виявляється сенс страждання. Тоді страждання перестає бути стражданням.

Головний принцип логотерапії полягає у твердженні, що сутність людини - не в отриманні задоволення або уникненні болю, а в розумінні й реалізації сенсу життя. Людина готова йти на страждання за умови, що її страждання має сенс. Особистість не повністю обумовлена і не детермінована обставинами життя. Вона не просто існує, а сама вирішує, яким буде її існування і якою має стати. Вона здатна перебороти себе, піднятися над наявними умовами, переступити їх, визначити себе, зробити з себе те, чого вона бажає досягти, і в цьому плані вона є самодетермінуючою.

Розділ 3. Практичне завдання

3.1 Теорія типів особистості Ганса Айзенка

Ганс Айзенк - ще один представник диспозиційного напрямк.

Айзенк погоджується з Кеттелом в тому, що метою психології є передбачення поведінки. Він також поділяє прихильність Кеттела факторному аналізу як способу охопити цілісну картину особистості. Однак Айзенк використовує факторний аналіз дещо інакше, ніж Кеттел. За Айзенком, стратегія дослідження повинна починатися з досить обгрунтованої гіпотези в якій цікавить дослідника основні межі, за якою слід точне вимірювання всього того, що для цієї риси характерно. На противагу йому, Кеттел заявляє, що основні складові елементи особистості виявляються шляхом застосування батареї тестів і подальшої обробки даних. Таким чином, підхід Айзенка більш жорстко пов'язаний рамками теорії, ніж у Кеттела. На відміну від Кеттела, Айзенк був також переконаний, що для пояснення більшої частини поведінкових проявів людини необхідно не більш трьох суперчерт (які він називає типами). Як ви, можливо, пам'ятаєте, Кеттел призводить принаймні 16 рис або чинників, що складають структуру особистості. І нарешті, Айзенк значно більшого значення надає генетичним факторам у розвитку індивідуума. Це зовсім не говорить про те, що Айзенк заперечує ситуаційні впливу або вплив навколишнього середовища на людину, але він переконаний в тому, що риси особистості і типи визначаються насамперед спадковістю. Незважаючи на той факт, що до цих пір ще не з'ясовано точний вплив генетики на поведінку, все більше число психологів вважають, що, можливо, в цьому питанні Айзенк прав.

Суть теорії Айзенка полягає в тому, що елементи особистості можуть бути розташовані ієрархічно. У його схемі присутні певні суперриси, або типи, такі як екстраверсія, які мають потужний вплив на поведінку. У свою чергу, кожну з цих суперчерт він бачить побудованої з декількох складових рис. Ці складові риси являють собою або більш поверхневі відображення основоположного типу, або специфічні якості, які притаманні цьому типу. І нарешті, риси складаються з численних звичних реакцій, які, у свою чергу, формуються з безлічі специфічних реакцій. Розглянемо, наприклад, людини, яка, судячи за спостереженнями, демонструє специфічну реакцію: посміхається і простягає руку при зустрічі з іншою людиною. Якщо ми бачимо, що він робить це щоразу, як когось зустрічає, ми можемо припустити, що така поведінка є його звичною реакцією вітати іншу особу. Ця звична реакція може бути пов'язана з іншими звичними реакціями, такими як схильність розмовляти з іншими людьми, відвідування вечірок і т.д. Ця група звичних реакцій формує межу товариськості. На рівні рис товариськість корелює зі схильністю реагувати в ключі активного, живого і впевненого поведінки. У сукупності ці риси складають суперчерту, або тип, який Айзенк називає екстраверсія.

Розглядаючи ієрархічну модель особистості за Айзенку, слід зазначити, що тут слово "тип" передбачає нормальний розподіл значень параметрів на континуумі. Тому, наприклад, поняття екстраверсія представляє собою діапазон з верхньою і нижньою межами, всередині якого знаходяться люди, відповідно до вираженістю даної якості. Таким чином, екстраверсія - це не дискретний кількісний показник, а якийсь континуум. Тому Айзенк використовує в даному випадку термін "тип".

3.2 Методики дослідження типів особистості Айзенка

У ранніх дослідженнях Айзенк виділяв лише два загальні типи або суперфактора: екстраверсію (Extraversion) тип (E) і нейротизм (Neuroticism) тип (N) (Eysenck, 1947, 1952). Надалі він визначив третій тип - психотизм (Psychoticism) (P), хоча і не заперечував "можливість того, що згодом будуть додані ще якісь вимірювання". Айзенк розглядав всі три типи як частини нормальної структури особистості.

Всі три типи біполярні, і якщо на одному кінці чинника E знаходиться екстраверсія, то протилежний полюс займає інтроверсія (Introversion). Точно так же фактор N включає в себе нейротизм на одному полюсі і стабільність (Stability) - на іншому, а фактор P містить на одному полюсі психотизм, на іншому - сильне "супер-Я" (Superego strenght). Біполярність факторів Айзенка не має на увазі приналежність більшості людей до одного чи іншого полюсу. Розподіл характеристик, що відносяться до кожного типу, швидше, бімодальне, ніж унімодальне. Наприклад, розподіл екстраверсії дуже близько до нормального, подібно розподілів рівня інтелекту та зростання. Більшість людей опиняються в центрі горбоподібного розподілу; таким чином, Айзенк (1994с) не вважав, що людей можна розділити на кілька взаємовиключних категорій.

Айзенк застосовував дедуктивний метод наукового дослідження, починаючи з теоретичних побудов, а потім збираючи дані, логічновідповідає цій теорії. Як ми вже вказували, теорія Айзенка заснована на використанні методик факторного аналізу. Сам він, проте, стверджував, що одних тільки абстрактних психометричних досліджень недостатньо для вимірювання структури властивостей людської особистості і що риси і типи, отримані за допомогою факторно-аналітичних методів, занадто стерильні і їм не можна приписувати ніякого значення до тих пір, поки не доведено їх біологічне існування.

Айзенком було встановлено чотири критерії для ідентифікації факторів. По-перше, має бути отримано психометричне підтвердження існування фактора. Природне наслідок з цього критерію - фактор повинен бути статистично достовірним і перевіряється. Інші дослідники, що належать до незалежних лабораторій, також повинні бути здатні отримати цей фактор. Другий критерій - фактор повинен мати властивість наслідування і задовольняти встановленої генетичної моделі. Цей критерій виключає з розгляду вивчені характеристики, такі, як, наприклад, вміння наслідувати голоси відомих людей або політичні та релігійні переконання. Третє - фактор повинен мати сенс з точки зору теорії. Останній критерій існування фактора - це його соціальна доречність (social relevance), тобто потрібно показати, що математично виведений фактор має відношення (не обов'язково строго причинне) до соціальних явищ, наприклад, таким, як зловживання наркотиками, схильність потрапляти в неприємні ситуації (accident proneness), видатні досягнення у спорті, психотичні поведінка, злочинність і т. д.

Айзенк стверджував, що кожен з виділених їм типів відповідає цим чотирьом критеріям ідентифікації особистісних характеристик.

По-перше, є строгі психометричні докази існування кожного фактора, особливо це відноситься до факторів E і N. Фактор Р (психотизм) з'явився в роботах Айзенка пізніше, ніж перші два, і для нього поки що немає таких же достовірних підтверджень з боку інших вчених. Екстраверсія і нейротизм (або тривожність) - основні типи або суперфактора майже у всіх факторно-аналітичних дослідженнях властивостей особистості. Наприклад, Ройс і Пауелл провели порівняння факторів E і N Айзенка з рисами другого порядку Кеттелла і виявили, що фактор E (екстраверсія) Айзенка порівняємо з фактором QI (ексвія / інвія) Кеттелла, а фактор N (нейротизм) дуже схожий на фактор Кеттелла QII (тривожність).

"Можливо, з усіх факторних аналітиків, яких ви знаєте, я менше за все є таким. Я розглядаю факторний аналіз як корисне доповнення, метод, в деяких випадках неоціненний, але який ми повинні відкладати в сторону так скоро, як тільки можливо, щоб бути здатними неупереджено визначити фактори і просто зрозуміти, що вони означають "(Evans, 1976, р. 259).

По-друге, Айзенк доводив, що існує сувора біологічна основа кожного з цих трьох суперфактора. У той же час він заявляв, що такі риси, як соціальне відповідність (agreeableness) і совісність (conscientiousness), що входять до "Великої п'ятірки" таксономії (John, 1990), не мають під собою біологічної основи.

По-третє, всі три типи, особливо E і N, мають сенс теоретично. Юнг, Фрейд та інші теоретики зазначали, що такі фактори, як екстраверсія / інтроверсія і тривожність / емоційна стабільність, роблять значний вплив на поведінку. Нейротизм і психотизм не є властивостями виключно патологічних індивідуумів, хоча психічно хворі дійсно показують більш високі оцінки за шкалою, що вимірює ці два чинники, ніж нормальні люди. Айзенк пропонував теоретичне обгрунтування фактора P (психотизм), побудоване на гіпотезі, що характеристики психічного здоров'я в основній масі людей розподілені безперервно. На одному кінці холмообразного розподілу знаходяться такі виключно здорові якості, як альтруїзм, хороша соціальна пристосованість і співпереживання, а на іншому кінці - такі властивості, як ворожість, агресивність і схильність до шизофренічним реакцій. Людина за своїми характеристиками може знаходитися в будь-якій точці цієї безперервної шкали, і ніхто не буде сприймати його як психічно хворого. Айзенк, проте, розробив діатезісно-стресову модель (diathesis-stress model) виникнення психічних захворювань, згідно з якою деякі люди більш вразливі для хвороби, оскільки у них є якась генетична або придбана слабкість, що робить їх більш схильними до психічного захворювання. Нахил (діатезіс) разом зі стресовою ситуацією породжують психотичні прояви. Айзенк припускає, що люди, чиї характеристики розташовуються ближче до здорового краю P-шкали, будуть стійкі по відношенню до психотичних зривів навіть у періоди сильного стресу. З іншого боку, у тих, хто ближче до нездорового краю, навіть мінімальний стрес може викликати психотичні реакцію. Іншими словами, чим вище показник психотизма, тим менш сильний стресовий вплив необхідне виникнення психотичної реакції.

По-четверте, Айзенк неодноразово демонстрував, що його три типи пов'язані з такими соціальними питаннями, як наркотики (Eysenck, 1983), сексуальну поведінку (Eysenck, 1976), злочинність (Eysenck, 1964; Eysenck & Gudjonsson, 1989), профілактика раку і серцевих хвороб (Eysenck, 1991 b, 1991, с; Grossart-Maticek, Eysenck, & Vetter, 1988) та творчість (Eysenck, 1993).

"Генетично успадковане є схильність людини поступати і вести себе певним чином при попаданні в певні ситуації" (Eysenck, 1982, р. 29).

Всі три суперфактора - екстраверсія, нейротизм і психотизм - у великій мірі залежать від генетичних факторів. Айзенк (1990 а) стверджував, що приблизно три чверті варіації кожного з трьох суперфактора пояснюється спадковістю і тільки близько однієї чверті - умовами навколишнього середовища. Він зібрав безліч доказів значущості біологічного компоненту в формуванні особистості. По-перше, майже ідентичні фактори були виявлені у людей по всьому світу - "від Уганди і Нігерії до Японії і континентального Китаю, від капіталістичних країн Західної Європи та Американського континенту до держав Східного блоку, таких як Радянський Союз, Угорщина, Чехословаччина, Болгарія та Югославія "(Eysenck, 1990a, р. 245-246). По-друге, доведено, що становище людини щодо трьох вимірів особистості має тенденцію зберігатися тривалий час. І по-третє, вивчення пар близнюків показало, що однояйцеві близнюки демонструють значно більш близькі характеристики, ніж разнояйцевие близнюки однієї статі, які виросли разом, що може служити підтвердженням визначальної ролі генетичних факторів у прояві індивідуальних відмінностей між різними людьми.

3.3 Розвиток типів особистості в дослідженнях Айзенка

Айзенк розробив чотири особистісних опитувальника, призначених для вимірювання суперфактора. Перший з них, Особистісний опитувальник Модслі (Maudsley Personality Inventory), або MPI, дозволяв оцінити тільки E і N і давав деякий ненульове значення кореляції між цими двома факторами. З цієї причини Айзенк розробив інший інструмент - Особистісний опитувальник Айзенка (Eysenck Personality Inventory), або EPI. Опитувальник EPI містить окрему шкалу брехні (L), щоб виключити навмисний обман, але набагато більш важливо, що фактори нейротизму і екстраверсії, отримані з цього опитувальника, є незалежними, з кореляцією, близькою до нуля. EPI був все ще двохфакторну опитувальником, тому згодом Айзенка (1975) опублікували свій третій особистісний тест, а саме - новий Особистісний опитувальник Айзенка (Eysenck Personality Questionnaire), або IPQ, який представляв собою перероблений опитувальник EPI і включав шкалу психотизма (P). Подальша критика, що відноситься до шкали (P), призвела до появи ще однієї редакції опитувальника під назвою Переглянутий особистісний опитувальник Айзенка (Eysenck Personality Questionnaire-Revised).

Екстраверсія / Інтроверсія

Перший тип (суперфактора), виділений Айзенком, носить назву екстраверсія / інтроверсія. Термін "екстраверсія", разом з протилежним йому терміном "інтроверсія", має неоднакове значення у різних теоретиків. Скажімо, Юнг виділяв два досить широких типу особистості, називаючи їх "екстравертність" і "інтровертність". Його визначення цих категорій дещо відрізняється від загальноприйнятого розуміння. Юнг вважав екстравертами людей, що мають об'єктивний і неупереджений погляд на речі, тоді як інтроверти в його теорії - це ті, кому властиво дуже суб'єктивне або індивідуальне сприйняття світу. Концепція екстравертності / інтровертності Айзенка ближче до загальноприйнятої. Екстравертний тип характеризується, в першу чергу, товариськістю і імпульсивністю, але також легкістю, жвавістю, дотепністю, оптимізмом та іншими рисами людей, які отримують задоволення від спілкування з іншими.

Інтроверти характеризуються рисами, протилежними тим, які можна знайти в екстравертів. Їх можна описати як людей тихих, пасивних, нетовариських, укритті, замислених, песимістичних, миролюбних, розсудливих і добре контролюючих свою поведінку. Однак, згідно Айзенку, принципові відмінності між екстраверсією та інтроверсією НЕ поведінкові, а, швидше, біологічні або генетичні за природою.

Айзенк вважає, що головна причина відмінностей між екстравертами і інтровертами - рівень збудженості кори головного мозку (cortical arousal level) - психологічний фактор, що є в основному спадковим, а не вивченою. Оскільки цей рівень в екстравертів нижче, ніж у інтровертів, їх сенсорний поріг вище, і тому вони менш чутливі до сенсорних стимуляціям. Для інтровертів, навпаки, характерний більш високий рівень збудженості кори головного мозку і, отже, більш низький сенсорний поріг, вони сильніше реагують на сенсорні стимуляції.Щоб досягти оптимального рівня стимуляції, інтроверти, чий сенсорний поріг від народження є низьким, уникають ситуацій, які можуть викликати занадто сильне збудження. Тому вони намагаються не брати участь у бурхливих соціальні події, не люблять такі речі, як катання на лижах з високої гори, управління дельтапланом, змагальні види спорту, їм не подобається керувати суспільством або жіночим клубом і жартувати над своїми друзями.

З іншого боку, оскільки екстраверти мають порівняно низький рівень збудженості кори головного мозку, оптимальним для них є більш високий рівень сенсорної стимуляції. Тому екстраверти набагато частіше беруть участь у збудливою і стимулюючої діяльності. Вони можуть отримувати задоволення від таких занять, як підкорення високих гір, ширяння в небі на дельтаплані, швидка їзда на автомобілі, випивка або куріння марихуани. На додаток до цього, Айзенк припускав, що екстраверти, на відміну від інтровертів, раніше починають своє сексуальне життя, більш часто займаються сексом, частіше міняють партнерів, більш вільні у відношенні вибору позицій і різних типів сексуальної поведінки і схильні довше вдаватися до любовної гри перед статевим актом. Так як рівень збудженості кори головного мозку у екстравертів нижче, вони швидше звикають до сильних стимулів (сексуальним чи іншого типу) і з часом все менше і менше реагують на один і той же стимул, тоді як інтроверти менш схильні відчувати нудьгу і втрату інтересу, довгий час займаючись одним і тим ж людиною.

Нейротизм / Стабільність

Нейротизм (N) - другий тип, виділений Айзенком. Як і екстраверсія / інтроверсія, фактор N має сильну спадкову складову. Айзенк навів приклади декількох наукових досліджень, в яких є докази генетичного походження таких невротичних рис, як тривожність, істерія і вимушені дії. До того ж він виявив, що щодо схильності до антисоціальних і асоціальною варіантів поведінки, таким, як підліткові злочину, дитячі поведінкові порушення, алкоголізм і гомосексуалізм, однояйцеві близнюки набагато менше різняться між собою, ніж разнояйцевие близнюки.

Люди з високим показником невротизма часто мають схильність занадто сильно емоційно реагувати на порушення і з працею повертаються в нормальний стан. Вони часто скаржаться на такі фізичні нездужання, як головний біль або біль у спині, а також на не дуже певні психологічні проблеми, такі, як хвилювання і тривожність. Нейротизм, однак, зовсім не обов'язково має на увазі невроз в традиційному сенсі цього слова. Людина може показувати високий рівень нейротизму і бути вільним від яких би то не було послаблюють невротичних симптомів. Тим не менш, згідно діатезісно-стресової моделі Айзенка, люди з високим рівнем фактора N більш схильні до ризику захворіти неврозом в стресовій ситуації, ніж люди з більш низьким рівнем того ж чинника.

Так як різні рівні нейротизму можуть комбінуватися з різними показниками за шкалою екстраверсії, невротичне поведінку не можна описати будь-яким одиничним синдромом. Факторно-аналітична техніка Айзенка передбачає незалежність типів, тобто вісь невротизма розташована під прямим кутом до осі екстраверсії (взаємна кореляція дорівнює нулю). Тому різні люди можуть демонструвати однаково високі показники за шкалою N, але при цьому у них будуть виявлятися дуже різні симптоми, в залежності від рівня екстраверсії або інтроверсії. Припустимо, що A, B і C мають однакові показники нейротизму, але займають три різні позиції на шкалі екстраверсії. Для A - інтровертного невротика - характерні тривожність, депресія, фобії і симптоми вимушеного поведінки; B - не інтроверт і не екстраверт, йому, швидше, властиві істерія (невротичне розлад, пов'язаний з емоційною нестабільністю), сугестивність і соматичні симптоми; C - екстравертний невротик, швидше за все, буде демонструвати психопатичні якості, такі, як кримінальні нахили і відхилення в поведінці. Розглянемо також A, D і E, які однаково інтровертна, але розрізняються за рівнем емоційної стабільності: A - інтровертний невротик, описаний вище; D - також інтроверт, але він не є ні яскраво вираженим невротиком, ні виключно стабільної особистістю; E - вкрай інтроверт і емоційно стійкий. Характеристики більшості людей, звичайно, розташовуються ближче до центру діаграми. У міру просування точки до зовнішніх кордонів діаграми, розташування, яке вона описує, зустрічається все рідше і рідше, точно так само, як значення випадкових величин, відмічені точками на краях холмообразной кривої нормального розподілу, набагато менш імовірні, ніж значення, близькі до середньої точки.

Психотизм / Суперего

Айзенк бачить психотизм (P) як унітарну концепцію, на відміну від таких окремих та незалежних психічних хвороб, як шизофренія, маніакально-депресивний психоз і т.п. До того ж психотизм / суперего - це змінна з безперервною областю зміни, що має близьке до нормального розподіл. Люди з високими показниками за шкалою P часто егоцентричні, холодні, люблять сперечатися, агресивні, імпульсивні, вороже налаштовані до оточуючих, підозрілі і антисоціальні. Ті, хто показує низький рівень психотизма (більш сильне "супер-Я"), схильні співпереживати, піклуватися про інших, співпрацювати і добре соціально пристосовані.

Люди з високими показниками за шкалою P генетично більш уразливі, ніж ті, хто має відносно низькі показники. Тобто людина з високим рівнем психотизма не обов'язково страждає від психозів, але йому властива висока "схильність до появи психотичних порушень під впливом стресу". При відсутності значних стресів люди з високим рівнем психотизма можуть вести себе цілком нормально, але сильний стрес, у поєднанні з їхньою підвищеною вразливістю, може призвести до психотичних зриву.

Фактор психотизм / суперего (P) незалежний як від E, так і від N. (Так як тривимірний простір неможливо точно відобразити на площині, просимо читача уявити, що суцільні лінії представляють собою кут кімнати, де стіни сходяться з підлогою. Кожна лінія розташована під прямим кутом до решти.) Таким чином, теорія особистості Айзенка дозволяє виміряти у кожної людини три незалежні фактори і позначити його особисті властивості крапкою в тривимірному просторі. Наприклад, F володіє дуже сильним "супер-Я", показує досить високе значення по осі екстраверсії і близьке до нуля (середній точці) - по осі нейротизму / стабільності. Точно так само особисті характеристики будь-якої людини можуть бути символічно зображені крапкою в тривимірному просторі.

Найбільш захоплюючим аспектом теорії Айзенка є його спроба встановити нейрофізіологічної основу для кожної з трьох суперчерт або типів особистості. Інтроверсія-екстраверсія тісно пов'язана з рівнями корковою активації, як це показано електроенцефалографічні дослідженнями. Айзенк (Eysenk, 1982) використовує термін "активація" для позначення ступеня збудження, змінює свою величину від нижньої межі (наприклад, сон) до верхнього (наприклад, стан паніки). Він вважає, що інтроверти надзвичайно збудливі і, отже, найвищою мірою чутливі до надходить стимуляції - з цієї причини вони уникають ситуацій, надмірно сильно діючих на них. І навпаки, екстраверти недостатньо збудливі і тому нечутливі до надходить стимуляції; відповідно, вони постійно вишукують ситуації, які можуть їх порушити.

Айзенк припускає, що індивідуальні відмінності по стабільності - нейротизму відображають силу реакції автономної нервової системи на стимули. Особливо він пов'язує цей аспект з лімбічної системою, яка впливає на мотивацію і емоційну поведінку. Люди з високим рівнем нейротизму зазвичай реагують на болючі, незвичні, що викликають занепокоєння і інші стимули швидше, чим більш стабільні особистості. У таких осіб виявляються також більш тривалі реакції, що тривають навіть після зникнення стимулів, ніж в осіб з високим рівнем стабільності.

Що стосується досліджень, присвячених виявленню основи психотизма, то вони перебувають у стадії пошуку. Однак у порядку робочої гіпотези Айзенк пов'язує цей аспект із системою, яка продукує андрогени (хімічні речовини, що виробляються залозами внутрішньої секреції, які при попаданні в кров регулюють розвиток і збереження чоловічих статевих ознак). Однак проведено надто мало емпіричних досліджень у цій області, щоб підтвердити гіпотезу Айзенка про зв'язок між статевими гормонами і психотизм.

Висновок

Найбільшою мірою на теорію особистості Айзенка вплинули погляди трьох учених: Сиріла Берта (Cyril Burt), Чарльза Спірмена (Charles Spearman) та Івана Павлова. Берт, професор Айзенка, і Спірмен, лекції якого він відвідував, показали йому, що психометричні методи є найкращим способом дослідження особистих якостей. Від Павлова, якого він ніколи не зустрічав особисто, Айзенк отримавзнання про біологічні основи особистісних структур (Cohen, 1977). Таким чином, теорія Айзенка включає в себе сильний психометричний і біологічний компоненти.

Популярність Айзенка обумовлюється не тільки його теоретичними побудовами і блискучими досягненнями на ниві психіатрії, але і схильністю до полеміки. Його готовність вступати в суперечки стала легендою. На початку 50-х років Айзенк збентежив багатьох психологів, а також і лікарів інших спеціальностей своєю заявою про те, що немає ніяких доказів більш високої ефективності психотерапії в порівнянні зі спонтанною ремісією. Іншими словами, ті люди, які не отримують ніякого лікування, видужують не менш часто, ніж ті, хто піддається дорогої, болючою і тривалої психотерапії за участю кваліфікованих психологів і психоаналітиків (Eysenck, 1952).

"Я зазвичай був проти істеблішменту на догоду заколотникам. Я схильний думати, що за цими пунктами більшість помилявся, а я прав" (Eysenck, 1982, р. 298).

Айзенк був глибоко переконаний в тому, що риси особистості і типи визначаються насамперед спадковістю. На початку 70-х років він взяв участь у знаменитій дискусії про спадкування інтелекту, виступивши на захист Артура Дженсена (Arthur Jensen), який наполягав на тому, що коефіцієнт інтелекту (IQ) не підвищується завдяки цілеспрямованому соціальному впливу, а у великій мірі зумовлений генетично. Книга Айзенка "Суперечка про коефіцієнт інтелекту" (The IQ Argument, 1971) настільки не відповідала загальноприйнятим поглядам, що в Сполучених Штатах "книготорговці боялися, що їх магазини підпалять, якщо вони наважаться продавати цю книгу, відомі"ліберальні "газети відмовлялися згадувати її, і в результаті в країні свободи слова було майже неможливо дізнатися про існування книги або купити її "(Eysenck, 1980, р. 175).

В історії психології Айзенк залишиться блискучим полемістом і творцем оригінальної ієрархічної теорії особистості.

Узагальнюючи вищесказане, зазначимо такі основні моменти.

Кожне з визначень особи, наявних у науковій літературі, підкріплено експериментальними дослідженнями і теоретичними обгрунтуваннями. У вітчизняній психології структурний підхід до проблеми особистості змінюється концепцією системного підходу; це сталося до кінця 1970 - х рр. .

Досліджуючи формування і розвиток особистості, вітчизняна психологія виходить з того, що особистість - це соціальна якість індивіда, в якому постає людина як член людського суспільства. Поза суспільства це якість індивіда не існує, а тому поза аналізу відносин " індивід - суспільство " воно не може бути зрозуміле. Об'єктивним ж підставою особистісних властивостей індивіда є система суспільних відносин, в якій він живе і розвивається.

Уявлення про особистості розглянутих нами авторів говорять про несхожості цих концепцій. У той же час слід визнати, що узагальнене уявлення про особистості з позицій різних авторів набагато випукліше і багатогранніше, ніж у початкової концепції "зовнішнього соціального образу". Проте, аналіз цих концепцій дозволяє виділити і спільні точки дотику. До них належать такі положення.

У більшості визначень особистість постає у вигляді якоїсь гіпотетичної структури або організації. Поведінка людини організується і інтегрується на рівні особистості. У більшості визначень підкреслюється значення індивідуальних відмінностей між людьми. У більшості визначень саме особистість "відповідає" за стійкість поведінки. Саме вона забезпечує людині почуття безперервності в часі і навколишньому середовищу.

Порівняння узагальнених поглядів вітчизняних і зарубіжних психологів виявляє певну схожість між ними щодо особистості.

Список літератури

1. Абульханова-Славська К.А. Философско-психологическая концепция С.Л. Рубинштейна. М., 1989.- 248 с.

2. Ковальов А.Г. Психологія особистості. М., 1970. - 168 с.

3. Кон І.С. Соціологія особистості. - М., 1967, - 315 c .

4. Лазурський О.Ф. Очерк науки о характерах. М., 1995.- 247 с.

5. Леонтьєв О.М. Діяльність. Свідомість. Особистість. М., 1975. - 281 с.

6. Маклаков А.Г. Загальна психологія. - СПб., 2000. - 592 с.

7. Мещеряков Б.Г., Зінченко В.П. Великий психологічний словник. - Спб, 2002. - 920 c .

8. Мясищев В.М. Понятие личности в аспектах нормы и патологии // Психология отношений. Вибрані психологічні праці. М.- Воронеж, 1995. С. 39-67.

9. Немое Р.С. Психология: Учебник: В 3-х кн. Кн. 1: Загальні основи психології. - М., 1998. - 688 с.

10. Загальна психологія: Учеб. Для студентів пед. ин-тов. / Под ред. А.В. Петровського. - М.: Просвещение, 1986. - 308 с.

11. Платонов К.К. Структура і розвиток особистості. М., 1986. - 224 ч.

12. Психологическая наука в России ХХ столетия: проблемы теории и истории. М., 1997. - 576 с.

13. Рубінштейн С.Л. Основи загальної психології. М., 1989. - 268 с.

14. Хол К.С., Ліндсей Г. Теорії особистості. М., 1997. - 720 с.

15. Хьелл Л., ЗиглерД. Теории личности. СПб., 1997. - 796 с.

16.Выготский Л., Гетерштейн С, Фингерт Б., Шираиидт М. Основные течения современной психологии. Москва: Ленинград, 1999.

17.Выготский Л.С. Вопросы теории и истории психологии // Собрание сочинений: В 6 т. Москва, 1982.

18. Выготский Л.С. Кризис семи лет // Собр. соч.: В 6 т. - Т.4. - М., 1984.

19. Дубровина И.В. и др. Психология: Учебник для студ. сред. пед. учеб. заведений / И.В. Дубровина, Е.Е. Данилова, А.М. Прихожан; Под ред. И.В. Дубровиной. - 2-е изд., стереотип. - М.: Издательский центр "Академия", 2002. - 464 с.

20. Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. Москва, 1990. Изучение традиций и научных школ в истории советской психологии /Под ред. А.Н. Ждан. Москва, 1988.

21. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее. Москва, 1992.

22. Психологія: Підручник / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гойчарукта ін.; за ред. Ю.Л. Трофімова. - 3-тє вид., стереотип. - К.: Либідь, 2001. - 560 с.

23. Роменець В.А., Маноха I.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / - К.: Либідь, 1998. - 992с.

24. Тенденции развития психологической науки / Отв. ред. Б.Ф. Ломов, Л.И. Анцыферова. Москва, 1989.

25. Ярошевский М.Г. История психологии. 3-е изд. Москва, 1985.

26. Ярошевский М.Г. Л.С. Выготский: в поисках новой психологии. Санкт-Петербург, 1993.

27. Ярошевский М.Г. Психология в XX столетии. Теоретические проблемы развития психологической науки. 2-е изд. Москва, 1974.

28. Ярошевский М.Г., Анцыферова Л.И. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. Москва, 1974.

Размещено на Allbest.ru