Мовленнєва діяльність людини

Полілог - форма мовлення, яка характеризується зміною висловлювань декількох мовців і безпосереднім зв'язком висловлювань з ситуацією. Полілог часто набуває форми групового спілкування (бесіда, збори, дискусія, гра тощо). У полілозі відбувається накопичення інформації, що вноситься окремими його учасниками. Для полілогу характерні тематичні перескакування, складна взаємодія реплік, розрив діалогічних єдностей та ін.

Важливими компонентами у полілозі є репліки (конструктивні і деструктивні), обговорення теми, що репрезентує діалог, обмін інформацією, а також підсумковий діалог, який спрямований на з'ясування успішності цього мовленнєвого акту.

Схематично полілог може виглядати так: 1) початок: а) відкриття обговорення, б) вступне слово ведучого; 2) основна частина: а) виступ А, б) репліки, в) виступ Б, г) репліки, ґ) резюме ведучого, д) виступ В і т.д.; 3) підсумковий монолог ведучого, 4) підсумковий діалог / аналіз самого обговорення.

Монолог - компонент художнього твору, що становить мовлення, яке звернене до самого себе чи інших (мовлення від 1-ї особи), на відміну від діалогу.

Мовленнєві типи монологу зумовлені притаманними йому комунікативними функціями (розповідь, роздум, опис, оцінка, сповідь, самохарактеристика тощо). Монолог наближається до письмового мовлення, його характеризують складні синтаксичні конструкції. Невербальні компоненти використовуютьтся в монолозі обмежено.

Види мовлення за функціональним призначенням

Стилі мовлення. Жанри мовлення. Залежно від мети спілкування, сфери використання мови наше мовлення по-різному оформлюється, що дає можливість говорити про стилі мовлення.

Стиль - поняття мовленнєве, і визначити його можна враховуючи завдання мовлення, сфери спілкування. Для розмовного стилю провідною функцією є спілкування; для наукового і науково-популярного - повідомлення, пояснення; для офіційно-ділового - повідомлення, інструктаж; для публіцистичного - вплив, переконання; для художнього стилю - дія (зображення, змальовування словами, вплив на почуття, уявлення людей)(В.В. Виноградов).

“Функціональний стиль, - як зазначає М.М.Кожина, - це своєрідний характер того чи іншого соціального різновиду, що відповідає певній сфері громадської діяльності і певній формі свідомості, що створюється за допомогою особливостей функціонування у цій області мовних засобів і специфічної мовленнєвої організації, яка має конкретне стилістичне забарвлення”.

Важливим стилетворчим фактором є провідна форма мовлення (усна чи письмова), а також вид мовлення (діалог чи монолог). Для розмовного стилю це усне діалогічне мовлення, а для наукового та офіційно-ділового - письмове монологічне мовлення. Однак спостерігається і взаємопроникнення елементів різних стилів (лекція, доповідь, виступ).

Жанри мовлення. У межах кожного функціонального стилю виділяються жанри висловлювання. Кожний з них має певну композицію і тематичну побудову.

Жанри відповідають типовим ситуаціям мовленнєвого спілкування, типовим темам, формулам мовленнєвого етикету (в ситуаціях прощання, прохання тощо).

Жанри усного мовлення характеризуються складнішою побудовою і можуть містити в собі декілька мовленнєвих намірів мовців.

Вибір жанрів усного мовлення залежить від умов спілкування. Відповідно виділяються офіційне - неофіційне, публічне - непублічне спілкування (О.М.Казарцева).

Наведемо приклади такого висловлення. Усна розповідь - монолог усної форми розмовної мови. В усних розповідях мовець розповідає про минуле, події, що відбувалися з ним самим чи іншою людиною. Для такої розповіді характерний високий темп вимови, виділення дієслів логічними наголосами тощо.

Інформація про звіт - монологічні висловлення усної форми офіційно-ділового мовлення, що містить виклад фактичного матеріалу. На основі його аналізу робляться висновки, вносяться пропозиції і формулюються завдання на майбутнє.

Ораторські виступи (критичні, агітаційні, привітальні) - монологічні висловлення усної форми публіцистичної мови. У таких виступах велику роль відіграють засоби емоційно-експресивного плану, використовуються мовні засоби оцінювального характеру. В інтонаційному плані, як зазначає Д.Х.Баранник, характерні середній темп мовлення, емоційні паузи, контрасність вимови.

Жанрові відмінності викликаються не тільки стильовими відмінностями, а й відмінностями у побудові. А в межах одного стилю жанри розрізняються прийомами розвитку теми та основної думки.

Найзагальнішими, основними для побудови тексту є категорії змісту та форми. Категорія змісту складається з двох понять: теми й змісту тексту, т.т. тих факторів та явищ, які використовуються для розкриття теми. Категорія форми містить композицію та мову, які тісно взаємодіють і співвідносяться. У результаті виникають нові суттєві поняття, але вже на іншому рівні:

“тема” + “зміст” (предмет мовлення) > основна думка; “тема” + “композиція” > сюжет; “композиція” + “мова” > прийом

Загальний результат співвіднесення цих понять дає структуру тексту певного жанру. Наприклад:

1) наукова сфера > жанри: стаття, реферат, анотація, відгук та ін.;

2) офіційно-ділова сфера > розписка, заява, довідка, характеристика, звіт, витяг з протоколу, оголошення тощо;

3) суспільно-політична сфера > репортаж, лист до редакції, замітка, стаття в газету тощо;

4) літературно-художня сфера > розповідь, повість, байка, вірш, роман, казка та ін.

Розмовне мовлення. Для розмовного стилю мовлення характерне оперування не стільки поняттями, скільки уявленнями. Під час безпосереднього усного спілкування двох і більше осіб велику роль відіграють інтонація, міміка, жести та ін. Спрацьовує закон економії мовних засобів - звідси багатство неповних речень, самоперебивів, повторів, дублювання займенників. Розмовне непублічне мовленя характеризується постійною адресованістю: один співрозмовник звертається до іншого, той відповідає йому. Вводиться така ознака діалогічного мовлення, як еліптичність. Реалізується розмовне мовлення здебільшого в жанрах бесіди, розмови, розповіді тощо.

Навчально-наукове мовлення. Для навчально-наукового мовлення, де виклад думок здійснюється у формі чіткої побудови роздуму, пояснення, доказів, використання образних засобів зведене до мінімуму. Думка у такому мовленні повинна передаватися з максимальною точністю, однозначністю, що пояснює наявність таких іменникових (“траєкторія руху”), дієслівно-іменникових (“мати схожість”, “виражатися дієсловом”) конструкцій, перевага іменника над дієсловом (“щоб отримати” > “для отримання”; “коли додається” > “при додаванні”). Переважають конструкції з родовим відмінком. Узагальнено-абстрактний характер навчально-наукового мовлення, позачасовий план викладу матеріалу зумовили використання певних типів синтаксичних конструкцій: неозначено-особових, узагальнено-особових і безособових речень: “Розглянемо такий приклад”, “Таке речення називають безособовим” тощо.

У мовленнєвій практиці частіше за все використовують повідомлення і відповідь. Основне завдання таких висловлювань - добитися того, щоб слухачі зрозуміли, що той, хто відповідає, знає правило, термін, чи засвоїли інформацію. Усна відповідь може мати характер роздуму на теми, пов'язані з вивченням того чи іншого предмета. У такому висловлюванні виділяються: теза (те, що доводиться) та аргументи.

Художнє мовлення. Художнє мовлення складається із змісту, який автор бажає повідомити адресату, і вольового наміру (впливу на думки і почуття), який він при цьому намагається реалізувати. Наведемо окремі ознаки такого мовлення (за О.М.Казарцевою):

1. Сфера застосування > художні твори.

2. Завдання мовлення > відобразити те, про що розповідається; передати читачеві почуття (емоції), які використовує автор.

3. Типи висловлень > конкретне (описується певний предмет); образне (описується живе, виразне); емоційне.

4. Мовні засоби > конкретні слова (не “тварини”, а “лев”, “заєць”), “не сказав”, а “попередив”, “згадав”); слова в переносному значенні (“море очей”, спить сонце”); емоційно-оцінювальні слова (“ягідка”, зірочка”, синюватий”, “гіркуватий”); речення питальні, спонукальні, окличні тощо.

5. Основні жанри > загадка, казка, веселе оповідання і под.

На відміну від художнього мовлення, мовлення газет, журналів, радіо використовується в газетах, суспільно-політичних і літературно-художніх журналах, у публіцистичних виступах, засобах масової комунікації і характеризується такими ознаками:

1. Сфера застосування > використовується в газетах, журналах, у виступах, на мітингах тощо.

2. Завдання мовлення > вплинути на маси, переконати їх, сформувати у людей правильне ставлення до суспільного життя.

3. Типи висловлень > пристрасне, закличне.

4. Мовні засоби > речення спонукальні, окличні; риторичні запитання; поширені звертання; розщеплені речення; повтори; антитези і под.

5. Основні жанри > замітка, репортаж, стаття, відгук тощо.

3.2 Розгорнуте мовленнєве повідомлення

Породження мовленнєвого висловлювання. Дуже важливим є розуміння проблеми аналізу мовленнєвої комунікації, що становить синтез двох напрямків розгляду мовних явищ: з одного боку, це формування мовленнєвого висловлювання від думки людини через внутрішню схему висловлювання і внутрішнє мовлення до розгорнутого зовнішнього мовлення, з якого і складається мовленнєва комунікація; з іншого, - це перебіг процесу спийняття і розуміння мовленнєвого висловлення, що починається зі сприйняття розгорнутого мовлення співрозмовника і через ряд сходинок переходить до виділення суттєвої думки, а потім і всього смислу висловлення, що сприймається.

Формування мовленнєвого висловлювання складається з:

мотиву висловлення;

2) задуму висловлення.

Мотивом мовленнєвого висловлення може бути або вимога, або яке-небудь звертання інформаційного плану, пов'язане з контактом. До цього ж можна додати мотив, пов'язаний з бажанням ясніше сформулювати свою власну думку. Якщо жоден з цих мотивів не виникає, мовленнєве повідомлення не відбувається.

Існують складніші форми мовленнєвого висловлення, що репрезентують спеціальний клас мовленнєвих комунікацій. До таких форм передусім належать: 1) діалогічне мовлення, т.т. бесіда, у якій беруть участь два суб'єкти; 2) діалогічне мовлення, при якому відповідь не відтворює частину питання і від суб'єкта вимагається самостійно сформулювати щось нове; 3) самостійне монологічне мовлення, яке може як виникати у відповідь на поставлене зовні запитання, так і бути реалізацією задуму самого суб'єкта. Мотив є лише початковим фактором, що викликає процес мовленнєвого висловлювання. Однак сам мотив не має ще певного змісту.

Наступним етапом є задум висловлення або “первинний семантичний запис”. Виникнення задуму є етапом, який визначає його зміст, коли тема висловлення (те, про що йдеться) вперше відділяється від реми висловлення (від того, що повинно ввійти до висловлення). При цьому суб'єкт починає розуміти, як саме можна перетворити суб'єктивний смисл в систему розгорнутих і зрозумілих всім мовленнєвих значень. Тобто думка не втілюється у мовленні, а проходить ряд етапів, формується чи “здійснюється у мовленні” (Л.С.Виготський).

Первинний “семантичний запис”. У початковому задумі висловлення обов'язково містяться дві частини: тема і рема. Ці дві частини і утворюють початкову думку, т.т. систему тих зв'язків, які потенційно повинні фігурувати в майбутньому мовленнєвому висловленні.

“Семантичний запис” має характер згорнутого мовленнєвого висловлення, яке надалі повинне перетворитися у систему послідовних, пов'язаних один з одним, слів. Перетворення цієї семантичної схеми у мовленнєве висловлення, що розгортається, здійснюється за допомогою внутрішнього мовлення, яке становить наступну сходинку формування мовленнєвого висловлення.

Внутрішнє мовлення. Внутрішнє мовлення є необхідним етапом підготовки до зовнішнього, розгорнутого мовлення. На цьому етапі внутрішній смисл переводиться в систему розгорнутих синтаксично організованих мовленнєвих значень, схема “семантичного запису” перекодовується в організовану структуру майбутнього розгорнутого синтаксичного висловлення. Внутрішнє мовлення з'являється відносно пізно з раніше розгорнутого зовнішнього мовлення, і на перших етапах - звернене до співрозмовника, а далі - до самого себе.

Відомо, що за своєю морфологічною будовою внутрішнє мовлення різко відрізняється від зовнішнього: воно має згорнутий, аморфний характер, а за своєю функціональною характеристикою є передусім предикативним утворенням. Предикативний характер внутрішнього мовлення і є основою для переведення початкового задуму в майбутнє розгорнуте мовленнєве висловлення.

Формування розгорнутого мовленнєвого висловлення. Особливістю розгорнутого мовленнєвого висловлення є те, що, з одного боку, воно включене в процес живого спілкування і передачі інформації від однієї особи іншій, з іншого, - до його складу входить не одне речення, а цілий ланцюжок взаємно пов'язаних речень. Висловлення становить єдину цілісну систему і характеризується якістю єдиної замкнутої системи (coherence).

Так, як і у всіх інших формах психічної діяльності, ми повинні виділяти в мовленнєвій діяльності мотив, який її породжує, мету, якій вона підпорядковується, і завдання, яке виникає, якщо ця мета дається в певних умовах. Ми повинні виділяти в цій розгорнутій мовленнєвій діяльності й окремі етапи чи дії та операції, що виконують ці дії (О.О. Леонтьєв).

Суттєвою особливістю породження мовленнєвого висловлювання як спеціальної форми мовленнєвої діяльності є також великий обсяг оперативної пам'яті та складна система “стратегій”, застосування якої дозволяє виділяти конкретний смисл висловлення, гальмувати побічні асоціації та вибирати мовленнєві формулювання, що відповідають накресленим завданням.

Закінчення

Мовлення в першому, процесуальному, значенні має синоніми: мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт. Мовлення - це спілкування, контакт між людьми, обмін думками і почуттями, інформацією. Спілкування здійснюється не тільки через мовлення, але й за допомогою немовних знаків, які вивчає семіотика (міміка, жести, дотик). Мовлення ж - вербальне спілкування за допомогою мовних знакових одиниць: слів, синтаксичних конструкцій, тексту, інтонацій, часто за підтримки невербальних засобів.

Мовлення (зовнішнє) служить спілкуванню; думка (мислення) цієї функції не виконує (забезпечує інколи таємницю); мовлення може бути зафіксоване в кодах - графічному, акустичному, думка фіксується тільки у внутрішньому коді особистості; мовлення - довільне, думка може бути і недовільною. Думка формулюється у мовленні (зовнішньому), і не тільки формулюється, а й формується в мовленні (внутрішньому), у мовних знакових системах. Теорія мовленнєвої діяльності досліджує мислення, що виявляється в аналізі аспектів, направлених на оперування значеннями, смислом, мислиннєвими кодами та кодовими переходами.

У процесі мовленнєвої діяльності, творення мовлення структурною одиницею прийнято вважати висловлення. Це одиниця мовленнєвого спілкування. Це така одиниця, яка має відносну самостійність, завершеність, містить в собі комунікативно-модальний аспект, інтонацію (в усному варіанті), невербальні засоби, доступна актуальному членуванню (тема-рема).

Термін “мовлення” позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст - усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.

Так, як і у всіх інших формах психічної діяльності, ми повинні виділяти в мовленнєвій діяльності мотив, який її породжує, мету, якій вона підпорядковується, і завдання, яке виникає, якщо ця мета дається в певних умовах. Ми повинні виділяти в цій розгорнутій мовленнєвій діяльності й окремі етапи чи дії та операції, що виконують ці дії.

Мова - це фактор, що цементує націю, покликаний виявляти внутрішню своєрідність її психофізичної культури. Через ставлення до української мови виявляється ставлення народу до родовідної духовної культури, до свого минулого й майбутнього. Плекання духовності в широкому розуміння слова дає основу для розвитку мови. Народ, який творить рідною мовою, думає про майбутнє своєї нації.

Список використаної літератури

1. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. - 1995. - No 7-8.

2. Русанівський В. Єдиний мовно-образний простір українського менталітету Мовознавство. - 1993. - No6.

3. Ткаченко Орест. Якщо держава хоче жити... (Про сучасну мовну ситуацію в Україні) // Урок української. - 2001. - No2.

4. Холодний М. Народ крізь призму мови // Київ. -1993. - No 9-10.

5. Ющук І. Мова нації - державна мова // Дніпро. -1995. - No 7-8.

6. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. - М., 1966.

7. Ахутина Т.В. Порождение речи. - М., 1989.

8. Казарцева О.М. Культура речевого общения. - М., 1999.

9. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. - М., 1969.

10. Лингвистический энциклопедический словарь: Языкознание. - М., 1990.

11. Львов М.Р. Основы теории речи. - М., 2000.

12. Леонтьев А.А. Основы теории речевой деятельности. - М., 1974.

13. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. - Минск, 1996.

14. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. - М., 1985.

15. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. - М., 1997.

16. Лурия А.Р. Язык и сознание. - М., 1979.

17. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. - М., 1963.

18. Горелов И.Н. Коммуникация // Лингвистический энциклопедический словарь. - М., 1990.

19. Жинкин Н.И. Язык. Речь. Творчество // Избранные труды. - М., 1998.

20. Жинкин Н.И. Механизмы речи. - М., 1979.

21. Выготский Л.С. Мышление и речь // Собрание сочинений: В 6 т. - Т.2. - М., 1982.

22. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. - М., 1982.

23. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. - Минск, 1996.

24. Горелов И.Н. Вопросы теории речевой деятельности. - Таллинн, 1997.

24. Панфилов В.З. Взаимоотношение языка и мышления. - М., 1987.

25. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. - К., 1998.

26. Жинкин Н.И. О кодовых переходах во внутренней речи // Вопросы языкозн. -1964. - No6. - С.26-28.

27. Кодухов В.И. Методология науки и методы лингвистического исследования // Вопросы общего языкозн. - Л., 1967.

28. Новое в зарубежной лингвистике. Теория речевых актов. - М., 1986.

29. Соколов А.Н. Внутренняя речь и мышление. - М., 1968.

30. Сорокин В.Н. Теория речеобразования. - М., 1985.

31. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. - Л., 1972.

32. Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. - М., 1980.

33. Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. - М., 1969.

34. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів, 1990.

35. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. - К., 1998.

36. Ахманова О.С., Мельчук Н.А., Падучева Е.В., Фрумкина Р.М. О точных методах исследования языка. - М., 1961.

37. Винокур Т.Г. Говорящий и слушающий. - М., 1994.

38. Капинос В.И., Сергеева Н.Н. Развитие речи: теория и практика обучения. М., 1999.

39. Баранник Д.Х. Устная монологическая речь. Автореф. докт. дисс. - К., 1970.

40. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. - Ч.1. - Харків, 1958.

41. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. - М., 1959.

42. Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови. - К., 1985.

43. Єрмоленко С. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). - К., 1999.

44. Загнітко А.П. Слово у душі - душа у слові. - Донецьк, 1997.

45. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис. - Донецьк, 2001.

46. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. - К., 1987.

47. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. - К., 1976.

48. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. - К., 1999.

49. Соколов А.Н. Теория стиля. - М., 1968.

50. Апресян Ю.Д. Идеи методы структурной лингвистики. - М., 1960.

51. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. - М., 1960.

52. Гальперин И.Р. Введение в психологию. - М., 1976.

53. Лурия А.Р., Цветкова Л.С. Нейропсихологический анализ предикативной структуры высказывания // Теория речевой деятельности. - М., 1968.

54. Хомский Н. Синтаксические структуры // Новое в лингвистике. - Вып. ІІ. М., 1962.

55. Пенфильд В., Робертс Л. Речь и мозговые механизмы. - Л., 1964.

56. Горелов И.Н. Невербальные компоненты коммуникации. - М., 1980.

57. Рождественский Ю.В. Введение в общую филологию. - М., 1979.

58. Соковнин М.В. О природе человеческого общения: Опыт философского анализа. - Фрунзе, 1974.

59. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. - Т. I. - М.: Высшая школа, 1989.

60. Мухина В.С. Возрастная психология. - М, 1997.

Размещено на Allbest.ru