Психодіагностика: історія розвитку, суть, етапи формування

Філософський етап

Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давнього світу (ранньокласові суспільства на Давньому Сході, в Греції та Римі до н. є. та на початку н. е.). Ситуація продовжує розглядатись як така, що визначає поведінку людини, та водночас вона протиставляється людині, яка вже може відсторонюватись від неї. Варіанти такого розуміння спостерігаються у мислителів Давнього Китаю, Давньої Індії та Давньої Греції.

У психології Давнього Китаю ситуацію тлумачать як традицію (від лат. traditio -- передача) -- стійкі форми поведінки, успадковані від попередніх поколінь. Вона перебуває у конфлікті з учинком, що виникає на ґрунті традиції, але може заперечувати її. Цей конфлікт знаходить своє розв'язання у вченнях про дао (кит. «закон») -- засаду буття, що спрямовує поведінку людини (Лаоцзи, Кун Фуцзи). Оскільки традиція ґрунтується на дао, то вважається за доцільне всіляко дотримуватись її, щоб не дезорганізувати суспільне й індивідуальне життя. Підтримання традиції вчинком є поверненням людини до дао, яке робить її досконалою, справедливою, об'єднує з іншими людьми. Висловлюються думки щодо необхідності особистого внеску людини в традиції (Сюньцзи) -- крок до визнання власної активності людини.

У психології Давньої Індії ситуативний компонент вчинку набуває вигляду страждання -- переживання людиною життєвих труднощів. Учинок, у зв'язку з цим, є актом звільнення від страждань та поєднання з першоосновою буття.

Пошукам способів такого звільнення присвячено вчення про карму (санскр. -- діяння, відплата) -- силу, що закріплює вплив учинків на характер теперішнього і наступного існування людини. Віра в карму спрямовує людину до самопізнання, що відбилося у староіндійських текстах Упанішад та в буддизмі. Там, зокрема, твердиться, що шлях до блаженного буття людини пролягає через нірвану (санскр. -- заспокоєння, згасання) -- звільнення від поневолювального впливу власної психіки та проникнення в серцевину буття. Це стан відчуженості від зовнішнього світу, відсутності бажань, цілковитої задоволеності. Зовнішній і внутрішній світ людини знецінюється, що відкриває можливість злиття людини з вищим буттям -- Брахманом. Для цього вона мусить займатися самовдосконаленням -- утримуватись від життєвих насолод, володіти своїми тілом і душею.

Давньогрецька (антична) психологія, перебуваючи у межах розуміння конфліктності ситуації, протиставляє внутрішнє, ідеальне, та зовнішнє, матеріальне. Відтепер через усю історію психології проходить боротьба двох протилежних напрямків філософської думки -- ідеалізму, що визнає первинність ідеї, душі, та матеріалізму, який стверджує вторинність цих явищ щодо матеріальної першооснови. В давньогрецькій психології взаємовідношення ідеального і матеріального нерідко ілюструється на прикладі двох світів -- мікрокосмосу і макрокосмосу.

Душа, з матеріалістичних позицій, -- це мікрокосмос, що складається з тих самих елементів -- атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі (Демокріт). Вона невіддільна від тіла, є його формою і способом організації, має складну будову (Арістотель). З ідеалістичних позицій душа характеризується як ув'язнена тілом, та все ж безсмертна, у своїх досконалих виявах злита з ідеальною вищою істотою (Платон ). У пізніших ученнях -- стоїцизмі, скептицизмі, неоплатонізмі -- розробляється ідея про спільне походження мікро- і макрокосмосу та здійснюється спроба вийти за межі конфліктності ситуації: у першому випадку -- за рахунок стійкості людини, у другому -- шляхом скепсису як підґрунтя душевного спокою, в третьому -- шляхом злиття окремої душі з Верховною сутністю.

Антична психологія також протиставляла людей, як смертних істот, богам -- безсмертним. Цим зроблено крок до усвідомлення колізійності (лат. collisio, від collido -- стикаюсь) ситуації, що стало головним змістом психології середніх віків (V -- середина XVII ст.).

Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнського, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло.

Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з притаманними йому природними потягами, -- несумісним з Божою сутністю.

Предметом аналізу стають віра, надія, любов -- переживання людиною колізійності свого буття. Перед лицем всевидющого Бога людині лишається вірою заслужити його милість. Вона відчуває себе пасивною істотою, що несе в собі споконвічну гріховність. З'являється вчення про внутрішній досвід -- збагачення людської душі шляхом її самовдосконалення (Августин). Активно дискутується проблема свободи волі -- здатності людини діяти самостійно, приймаючи власні рішення. Свобода волі або ж визнається (Фома Аквінський), або заперечується (Еріугена).

Отже, і в середньовічній психології людина залишається на рівні ситуативних вчинкових відношень, не підносячись до розуміння власної активності як джерела життя. Проте усвідомлення колізійності ситуації, в якій вона перебуває, зумовлює перехід до пізнання внутрішнього світу людини, а отже, до мотивації вчинку. Мотиваційне визначення вчинку охоплює значний проміжок часу -- добу Відродження (XIV -- XVI ст.), Бароко (XVII ст.) та Просвітництво (XVIII і початок XIX ст.). Колізійність буття змушує людину шукати засобів її подолання не у релігії, а в самій собі.

Усвідомленням мотиву як компонента вчинку відзначається арабська психологія (Ібн Сіна, Газалі). Для неї внутрішні підстави поведінки -- природне явище. У вигляді злісного індивідуалізму (наприклад, прагнення до наживи) воно заважає людині з'єднатись з Верховною сутністю, зумовлює фаталізм її поведінки. Шлях до звільнення людини від природних обмежень -- у знанні як найвищій людській цінності. До мотивації вчинку звертається й психологія Київської Русі, яка стверджує наявність соціального фаталізму, але наголошує на необхідності боротьби з ним (Володимир Мономах).

Психологія західноєвропейського Відродження, розвиваючи цю ж думку, розв'язує проблему титанізму -- підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макрокосмосом. Усвідомлення себе титаном -- величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків -- зв'язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. individuum -- неподільне) -- неповторності властивостей титана (Піко делла Мірандола, Еразм Роттердамський, Макіавеллі), що знайшло яскраве відображення у мистецтві Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело). Психологію Відродження пронизує гуманізм (від лат. humanus -- людяний) -- ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей. У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. vfvXTi -- душа і HYPERLINK "file:///vyoC" \vyoC , -- учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ -- душу людини. У художній літературі Відродження з'являється тема "фаустівськоїдуші" --людини, яка, долаючи внутрішні суперечності, хоче пізнати світ і саму себе. Вона прагне ідеалу (від гр. ібєсс -- поняття, уявлення) -- досконалих зразків індивідуального і суспільного життя і страждає від суперечностей між ідеальним і реальним. Славнозвісний Дон Кіхот Сервантеса живе водночас у реальному і в ідеальному світі, марно намагаючись втілити ідеали моральності та справедливості. Герої трагедій У. Шекспіра так гостро переживають суперечності буття, що, знесилені, гинуть. Доба Відродження шукає рушійні сили поведінки в самій людині, не усвідомлюючи того, що вони можуть корінитися в її бутті.

В епоху бароко людина гостро усвідомлює міць світу та своє безсилля перед ним (Паскаль). Світ -- всесильна субстанція, що унеможливлює свободу волі. Вихід вбачається у пристрастях (Декарт) та афектах (від лат. affectus -- настрій, хвилювання) (Спіноза) -- формах почуттів, за допомогою яких людина намагається подолати залежність від світу. У цьому зв'язку виникає поняття про рефлекс (від лат. reflexus -- згин, вигин) -- механічну відповідь людського організму на зовнішній подразник (Декарт).

Людина мислиться і як машина, і як одухотворена істота. Так утверджується дуалізм (від лат. dualis -- двоїстий) душі і тіла -- їх рівноправне і паралельне існування.

У межах мотиваційного визначення вчинку формується також уявлення про несвідоме -- надприродну засаду буття (Лейбніц), інтуїцію (від лат. intueri -- пильно дивлюся) -- здатність до безпосереднього осягнення істини (Декарт). Дискутується питання про наявність вродженого і набутого у психіці. Зокрема, доводиться, що зміст психіки цілковито визначається відчуттями -- відображенням якостей навколишнього світу. Як чуттєве (бо отримується за допомогою органів чуттів), воно протиставляється раціональному (лат. rationalis -- розумний), здобутому теоретичним пізнанням -- мисленням (Локк).

Отже, психологія бароко, вдивляючись у мотивацію вчинків, бачить у людині тіло і душу, свідоме і несвідоме, набуте і вроджене, почуття і волю, інтуїцію і мислення, чуттєве і раціональне. Людина постає перед нею стражденною істотою, яка, перебуваючи під тиском і зовнішнього, і внутрішнього, здійснює акти самопізнання, все глибше проникаючи у власну сутність.

Ця тема є провідною й у психології українського бароко та Просвітництва -- культури України XVII--XVIII ст. її пронизує прагнення зрозуміти людину як істоту, що залежить від природи і суспільства і водночас усвідомлює власну гідність. Душа розглядається як дзеркало Всесвіту, тому самопізнання є і самопізнанням світу через людину (Сакович).

Аналізується співвідношення у душі чуттєвого і раціонального, почуттів і волі, обґрунтовується підхід до людини як до індивідуальності (Гізель).

Зосереджується увага й на самозбереженні -- прагненні людини протистояти ворожому щодо неї світові (Яворський).

Обстоюючи ці ідеї, мандрівний філософ Г. С Сковорода (1722--1794) виокремлює три аспекти самопізнання: пізнання людиною своєї індивідуальності; пізнання себе як представника певного народу; пізнання ті; пізнання себе як представника певного народу; пізнання свого існування в його зв'язку з Верховною сутністю. Суть самопізнання полягає у віднаходженні людиною спорідненої («сродной») діяльності -- схильності до певної праці. Відповідним чином вона повинна будувати своє життя.

Загалом психологія бароко фіксує увагу на протиставленні виявлених характеристик людини і не шукає переходів до прийняття рішення -- наслідку боротьби мотивів, тобто наступного рівня мотиваційного визначення вчинку. Це здійснила психологія Просвітництва.

Досліджуючи процес прийняття рішення, вона висуває спектр психологічних теорій -- інтелектуалізм, емотивізм, волюнтаризм. Перша з них знаряддям самопізнання і поведінки вважає інтелект (від лат. intellectus -- розуміння). Основним механізмом його функціонування є асоціації (від лат. associatio -- з'єднання) -- зв'язки між слідами минулих вражень.

Прихильниками цієї теорії є переважна більшість англійських (Гоббс, Юм) і німецьких (Лессінг, Гердер) філософів-просвітників. Для емотивізму (від лат. emovere -- збуджувати, хвилювати) пояснюючим принципом стають почуття (пристрасті, афекти). Представники цієї теорії наголошують на тому, що саме вони зумовлюють цілісність людської природи та впливають на інтелект (Гельвецій, Дідро). Волюнтаризм звертається до волі (від лат. voluntas) -- саморегуляції людиною своєї поведінки -- як до найвищої психічної здатності. Ця думка у вигляді гасла «Буря й натиск» стала провідною темою літературного руху в Німеччині наприкінці XVIII ст. (Гете, Шіллер та ін.).

Таким чином, психологи Просвітництва з оптимізмом дивляться на людину.

Вони проголошують природну рівність людей, підкреслюють вирішальне значення середовища у формуванні психіки (Руссо). Механізм зв'язку душі і тіла вбачають у психіці разом з її тілесною організацією. Це позбавляє людину мотиваційної роздвоєності, висуває на перший план проблему прийняття рішення та готує перехід до дійового визначення вчинку.

За В.А. Роменцем, на цьому мотиваційний період історії психології завершується, й відповідно завершується філософський етап історії психології.

Науковий етап

Етап наукової психології започатковується у другій половині XIX ст. У цей час психологія виборює право на самостійне -- вже поза межами філософії -- існування. Складається сукупність наукових теорій, представники яких прагнуть дослідити сутність психіки, опрацьовують методи її дослідження, відкриваються наукові заклади та школи, в яких досліджується психологічна проблематика. В останній чверті XX ст. починає складатись психологічна практика: психологія заявляє про себе як наука, що активно втручається у суспільне життя. Людині вона пропонує різні форми психологічної допомоги. В.А. Роменець, послідовно дотримуючись культурологічного підходу у тлумаченні історії психології, і цей етап розглядає в контексті здобутків світової культури. Проте наш виклад обмежується лише теоріями, які безпосередньо визначають обличчя психологічної науки у XIX та XX ст.

Висновок

Психодіагностика широко застосовується в медицині. А також дуже необхідна у житті кожної людини. Психодіагностика це наука яка вступає в новий етап свого розвитку, це практика психологічного діагнозу за якою різними методами ми можемо розпізнавати індивіда. Наприклад знаменитий Швейцарський психіатр та психолог Герман Роршах, який пропонує тест і вміщує 10 таблиць з симетричними чорно-білими та кольоровими чорнильними плямами дивлячись на які, потрібно визначити, що це може бути і на що це схоже. Таким методом Роршах може визначити кожну людину.

Люди бачили різне одні хмари, людей інші тварин та багато різного. Такі методи дають звернути увагу психіатру на ту чи іншу людину і зрозуміти їх потреби та відчуття.

Література

1. Общая психодиагностика. Под ред. А.А.Бодалева, В.В.Столина. - М.: Изд-во Московского Университета, 1987.-304 с.

2. Братусь Б.С. Опыт обоснования гуманитарной психологии // Вопросы психологии. - 1990. - № 6. - с.9-17.)

3. Дружинин В.Н. Экспериментальная психология. - СПб: Издательство "Питер", 2000. - 320 с.

4. Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской психологии / Под.ред.. Д.А.Леонтьева, В.Г.Щур. - М.: Смысл, 1997.-336 с.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. - Санкт-Петербург: "Наука", "Ювенкта", 1998.-315 с.

6. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки богов. - М.: Политиздат, 1989. - С. 319-344.

7. Загальна психологія П.А. М'ясмоїд видання Київ «Вища шкоал» 2006 р. 486 с.