Операційні системи

§ по-третє, використовуючи ці об'єкти, працювати зі спільно використовуваними даними, як це робилося у разі використання потоків.

Такий підхід широко застосовують на практиці. На жаль, досить складно запропонувати спосіб його реалізації для міжпроцесової синхронізації у більшості систем, оскільки різні системи пропонують різний набір засобів організації спільної пам'яті та засобів сигналізації, які можуть працювати в такій пам'яті. Універсальним рішенням у даному разі є застосування семафорів.

Лекція №2. Тема: механізм передачі повідомлень

План:

1.Основи передавання повідомлень

2.Примітиви передавання повідомлень

3.Синхронне й асинхронне предавання повідомлень

1.Усі методи взаємодії, які було розглянуто дотепер, ґрунтуються на читанні й записуванні спільно використовуваних даних. На практиці така взаємодія не завжди можлива (наприклад, робота зі спільно використовуваними даними проблематична, якщо для процесів немає спільної фізичної пам'яті, а є тільки мережний зв'язок між комп'ютерами, на яких вони виконуються). У таких випадках можна використати засоби взаємодії, які не ґрунтуються на спільно використовуваних даних, передусім засоби передавання повідомлень .

Як було вже згадано, засоби передавання повідомлень ґрунтуються на обміні повідомленнями - фрагментами даних змінної довжини. Основою такого обміну є не спільна пам'ять, а канал зв'язку (communication channel). Він забезпечує взаємодію між процесами (для того, щоб спілкуватися, вони повинні створити канал зв'язку) і є абстрактним відображенням мережі зв'язку. Абстрактність каналу дає змогу реалізувати його не тільки на основі мережної взаємодії, але й спільної пам'яті (коли процеси перебувають на одному комп'ютері). При цьому такі зміни в реалізації будуть сховані від процесів, що взаємодіють.

Виокремлюють такі характеристики каналів зв'язку: спосіб задання; кількість процесів, які можуть бути з'єднані одним каналом; кількість каналів, які можуть бути створені між двома процесами; пропускна здатність каналу (кількість повідомлень, які можуть одночасно перебувати в системі й бути асоційованими з цим каналом); максимальний розмір повідомлення; спрямованість зв'язку через канал (двобічний або однобічний зв'язок).

В однобічному зв'язку для конкретного процесу допускають передавання даних тільки в один бік.

2.Основна особливість передавання повідомлень полягає в тому, що процеси спільно використовують тільки канали. Немає необхідності забезпечувати взаємне виключення процесів під час доступу до спільно використовуваних даних, замість цього досить визначити примітиви передавання повідомлень -- спеціальні операції обміну даними через канал, які забезпечують не лише обмін даними, але й синхронізацію.

Є два примітиви передавання повідомлень: send (для відсилання повідомлення каналом) і гесеі ve (для отримання повідомлення з каналу).

Розглянемо, як особливості реалізації send і гесеі ve дають змогу виділити різні класи методів передавання повідомлень.

Зазначені примітиви передавання повідомлень можуть задавати прямий і непрямий обмін даними. При прямому обміні даними необхідно явно вказувати процес, з яким необхідно обмінюватись інформацією. Непрямий обмін здійснюють через спеціальний об'єкт (поштову скриньку, порт); процеси можуть поміщати повідомлення в поштову скриньку і отримувати їх звідти. Зазвичай кілька процесів мають доступ до однієї поштової скриньки, застосовуючи під час її пошуку методи іменування. Більшість сучасних технологій обміну повідомленнями використовує непрямий обмін даними. Прикладом прямого обміну є традиційні сигнали.

3.Зупинимося на основних питаннях синхронізації під час передавання повідомлень. Можна виокремити різні групи методів передавання повідомлень залежно від того, як вони дають можливість відповісти на два запитання.

Чи може потік бути призупинений під час виконання операції send, якщо повідомлення не було отримане?

Чи може потік бути призупинений під час виконання операції receive, якщо повідомлення не було відіслане?

У реальних системах відповідь на друге запитання практично завжди буде позитивною неблокувальне приймання повідомлень спричиняється до того, що вони губляться. Варіанти відповідей на перше запитання визначають два класи передавання повідомлень - синхронне і асинхронне.

Під час синхронного передавання повідомлень операція send призупиняє процес до отримання повідомлення, а під час асинхронного передавання повідомлень вона не призупиняє процес (тобто є неблоісувальною); після відсилання повідомлення процес продовжує своє виконання, не чекаючи отримання результату. Найзручніше в цьому випадку використати непряму адресацію через поштові скриньки.

Реалізація синхронного й асинхронного передавання повідомлень залежить від низки характеристик каналу й обміну повідомленнями, насамперед від пропускної здатності каналу.

§ Якщо пропускна здатність дорівнює нулю (повідомлення не можуть очікувати в системі), відправник завжди має очікувати, поки одержувачу не надійде повідомлення, а одержувач має очікувати, поки повідомлення йому не буде відіслано. Два процеси мають явно домовлятися про майбутній обмін.

§ Якщо пропускна здатність обмежена (у системі можуть перебувати максимум п повідомлень для цього каналу), відправник має очікувати тільки тоді, коли черга повідомлень для цього каналу переповнена (у ній перебуває рівно n повідомлень), одержувач має очікувати, якщо ця черга порожня.

§ Якщо пропускна здатність необмежена, очікування можливе тільки для одержувача за порожньої черги.

Під час обміну повідомленнями необхідне підтвердження їх отримання. Деякі методи обміну повідомленнями не вимагають підтвердження зовсім, в інших випадках можлива ситуація, коли відправника після виконання операції send блокують доти, поки одержувач не надішле йому інше повідомлення із підтвердженням отримання; таку технологію називають обміном повідомленнями із підтвердженням отримання.

Лекція №3. Тема: технології передавання повідомлень

План:

1.Методи передавання повідомлень за допомогою каналів і черг

2.Методи обміну повідомленнями за допомогою сокетів

3.Віддалений виклик процедур

1.Канал -- це найпростіший засіб передавання повідомлень. Він є циклічним буфером, записування у який виконують за допомогою одного процесу, а читання -- за допомогою іншого. У конкретний момент часу до каналу має доступ тільки один процес. Операційна система забезпечує синхронізацію згідно правилу: якщо процес намагається записувати в канал, у якому немає місця, або намагається зчитати більше даних, ніж поміщено в канал, він переходить у стан очікування.

Розрізняють безіменні та поіменовані канали.

До безіменних каналів немає доступу за допомогою засобів іменування, тому процес не може відкрити вже наявний безіменний канал без його дескриптора. Це означає, що такий процес має отримати дескриптор каналу від процесу, що його, створив, а це можливо тільки для зв'язаних процесів.

До поіменованих каналів (named pipes) є доступ за іменем. Такому каналу може відповідати, наприклад, файл у файловій системі, при цьому будь-який процес, який має доступ до цього файла, може обмінюватися даними через відповідний канал. Поіменовані канали реалізують непрямий обмін даними.

Обмін даними через канал може бути однобічним і двобічним.

Черги повідомлень

Іншою технологією асинхронного непрямого обміну даними є застосування черг повідомлень (message queues). Для таких черг виділяють спеціальне місце в системній ділянці пам'яті ОС, доступне для застосувань користувача. Процеси можуть створювати нові черги, відсилати повідомлення в конкретну чергу й отримувати їх звідти. Із чергою одночасно може працювати кілька процесів. Повідомлення -- це структури даних змінної довжини. Для того щоб процеси могли розрізняти адресовані їм повідомлення, кожному з них присвоюють тип. Відіслане повідомлення залишається в черзі доти, поки не буде зчитане. Синхронізація під час роботи з чергами схожа на синхронізацію для каналів.

2.Найрозповсюдженішим методом обміну повідомленнями є використання сокетів (sockets). Ця технологія насамперед призначена для організації мережного обміну даними, але може бути використана й для взаємодії між процесами на одному комп'ютері (власне, мережну взаємодію можна розуміти як узагальнення IPC).

Сокет -- це абстрактна кінцева точка з'єднання, через яку процес може відсилати або отримувати повідомлення. Обмін даними між двома процесами здійснюють через пару сокетів, по одному на кожен процес. Абстрактність сокету полягає в тому, що він приховує особливості реалізації передавання повідомлень -- після того як сокет створений, робота з ним не залежить від технології передавання даних, тому один і той самий код можна без великих змін використовувати для роботи із різними протоколами зв'язку.

Особливості протоколу передавання даних і формування адреси сокету визначає комунікаційний домен; його потрібно зазначати під час створення кожного сокету. Прикладами доменів можуть бути домен Інтернету (який задає протокол зв'язку на базі TCP/IP) і локальний домен або домен UNIX, що реалізує зв'язок із використанням імені файла (подібно до поіменованого каналу). Сокет можна використовувати у поєднанні тільки з одним комунікаційним доменом. Адреса сокету залежить від домену (наприклад, для сокетів домену UNIX такою адресою буде ім'я файла).

Способи передавання даних через сокет визначаються його типом. У конкретному домені можуть підтримуватися або не підтримуватися різні типи сокетів.

Наприклад, і для домену Інтернет, і для домену UNIX підтримуються сокети таких типів:

¦ потокові (stream sockets) -- задають надійний двобічний обмін даними суцільним потоком без виділення меж (операція читання даних повертає стільки даних, скільки запитано або скільки було на цей момент передано);

¦ дейтаграмні (datagram sockets) - задають ненадійний двобічний обмін повідомленнями із виділенням меж (операція читання даних повертає розмір того повідомлення, яке було відіслано).

Під час обміну даними із використанням сокетів зазвичай застосовується технологія клієнт-сервер, коли один процес (сервер) очікує з'єднання, а інший (клієнт) з'єднують із ним.

Перед тим як почати працювати з сокетами, будь-який процес (і клієнт, і сервер) має створити сокет за допомогою системного виклику socket( ). Параметрами цього виклику задають комунікаційний домен і тип сокету. Цей виклик повертає дескриптор сокету - унікальне значення, за яким можна буде звертатися до цього сокету.

Подальші дії відрізняються для сервера і клієнта. Для сервера виконуються такі дії:

Сокет пов'язують з адресою за допомогою системного виклику bind. Для сокетів домену UNIX як адресу задають ім'я файла, для сокетів домену Інтернету - необхідні характеристики мережного з'єднання. Далі клієнт для встановлення з'єднання й обміну повідомленнями має буде вказати цю адресу.

Сервер дає змогу клієнтам встановлювати з'єднання, виконавши системний виклик listen( ) для дескриптора сокету, створеного раніше.

Після виходу із системного виклику listen() сервер готовий приймати від клієнтів запити на з'єднання. Ці запити вишиковуються в чергу. Для отримання запиту із цієї черги і створення з'єднання використовують системний виклик accept( ). Внаслідок його виконання в застосування повертають новий сокет для обміну даними із клієнтом. Старий сокет можна використовувати далі для приймання нових запитів на з'єднання. Якщо під час виклику accept( ) запити на з'єднання в черзі відсутні, сервер переходить у стан очікування.

Для клієнта послідовність дій після створення сокету зовсім інша. Замість трьох кроків досить виконати один - встановити з'єднання із використанням системного виклику connect( ). Параметрами цього виклику задають дескриптор створеного раніше сокету, а також адресу, подібну до вказаної на сервері для виклику bind().

Після встановлення з'єднання (і на клієнті, і на сервері) з'явиться можливість передавати і приймати дані з використанням цього з'єднання. Для передавання даних застосовують системний виклик send( ), а для приймання - recv( ).

Зазначену послідовність кроків використовують для встановлення надійного з'єднання. Якщо все, що нам потрібно, - це відіслати і прийняти конкретне повідомлення фіксованої довжини, то з'єднання можна й не створювати зовсім. Для цього як відправник, так і одержувач повідомлення мають попередньо зв'язати сокети з адресами через виклик bind(). Потім можна скористатися викликами прямого передавання даних: sendto( ) - для відправника і recvfrom( ) - для одержувача. Параметрами цих викликів задають адреси одержувача і відправника, а також адреси буферів для даних.

3.Технологія віддаленого виклику процедур (Remote Procedure Call, RPC) є прикладом синхронного обміну повідомленнями із підтвердженням отримання. Розглянемо послідовність кроків, необхідних для обміну даними в цьому разі.

Операцію send оформляють як виклик процедури із параметрами.

Після виклику такої процедури відправник переходить у стан очікування, а дані (ім'я процедури і параметри) доставляються одержувачеві. Одержувач може перебувати на тому самому комп'ютері, чи на віддаленій машині; технологія RPC приховує це. Класичний віддалений виклик процедур передбачає, що процес-одержувач створено внаслідок запиту.

Одержувач виконує операцію гесеі ve і на підставі даних, що надійшли, виконує відповідні дії (викликає локальну процедуру за іменем, передає їй параметри і обчислює результат).

Обчислений результат повертають відправникові як окреме повідомлення.

Після отримання цього повідомлення відправник продовжує своє виконання, розглядаючи обчислений результат як наслідок виклику процедури.



Розділ 5. Керування оперативною пам'яттю

Лекція №1. Тема: Основні поняття та вимоги до керування оперативною пам`яттю

План:

1.Загальні положення керування оперативною пам'яттю

2.Спільне використання фізичної пам'яті процесами та передумови введення віртуальної пам'яті

3.Поняття віртуальної пам'яті

Проблема фрагментації пам'яті

Логічна і фізична адресація пам'яті

Спільне використання пам'яті за допомогою базового та межового регістрів

1.Під пам'яттю розуміють ресурс комп'ютера, призначений для зберігання програмного коду і даних. Пам'ять зображають як масив машинних слів або байтів з їхніми адресами. У фон-нейманівській архітектурі комп'ютерних систем процесор вибирає інструкції і дані з пам'яті та може зберігати в ній результати виконання операцій.

Різні види пам'яті організовані в ієрархію. На нижніх рівнях такої ієрархії перебуває дешевша і повільніша пам'ять більшого обсягу, а в міру просування ієрархією нагору пам'ять стає дорожчою і швидшою (а її обсяг стає меншим). Найдешевшим і найповільнішим запам'ятовувальним пристроєм є жорсткий диск комп'ютера. Його називають також допоміжним запам'ятовувальним пристроєм (secondary storage). Швидшою й дорожчою є оперативна пам'ять, що зберігається в мікросхемах пам'яті, встановлених на комп'ютері, - таку пам'ять називають основною пам'яттю (main memory). Ще швидшими засобами зберігання даних є різні кеші процесора, а обсяг цих кешів ще обмеженіший.

Керування пам'яттю в ОС - досить складне завдання. Потрібної за характеристиками пам'яті часто виявляють недостатньо, і щоб це не заважало роботі користувача, необхідно реалізовувати засоби координації різних видів пам'яті. Так, сучасні додатки можуть не вміщатися цілком в основній пам'яті, тоді невикористовуваний код застосування може тимчасово зберігатися на жорсткому диску.

2.Найпростіший з можливих способів спільного використання фізичної пам'яті кількома процесами це неперервний і послідовний її розподіл між усіма виконуваними програмами.

За цієї ситуації кожний процес завантажують у свою власну неперервну ділянку фізичної пам'яті, ділянка наступного процесу починається відразу після ділянки попереднього. На рис. 8.1 праворуч позначені адреси фізичної пам'яті, починаючи з яких завантажуються процеси.

Якщо проаналізувати особливості розподілу пам'яті на основі цього підходу, можуть виникнути такі запитання.

¦ Як виконувати процеси, котрим потрібно більше фізичної пам'яті, ніж встановлено на комп'ютері?

¦ Що відбудеться, коли процес виконає операцію записування за невірною адресою (наприклад, процес Р2 - за адресою 0x7500)?

¦ Що робити, коли процесу (наприклад, процесу Р1) буде потрібна додаткова пам'ять під час його виконання?

¦ Коли процес отримає інформацію про конкретну адресу фізичної пам'яті, що з неї розпочнеться його виконання, і як мають бути перетворені адреси пам'яті, використані в його коді?

¦ Що робити, коли процесу не потрібна вся пам'ять, виділена для нього?

Пряме завантаження процесів у фізичну пам'ять не дає змоги дати відповіді на ці запитання. Очевидно, що потрібні деякі засоби трансляції пам'яті, які давали б змогу процесам використовувати набори адрес, котрі відрізняються від адрес фізичної пам'яті. Перш ніж розібратися в особливостях цих адрес, коротко зупинимося на особливостях компонування і завантаження програм.

Програма зазвичай перебуває на диску у вигляді двійкового виконуваного файла, отриманого після компіляції та компонування. Для свого виконання вона має бути завантажена у пам'ять (адресний простір процесу). Сучасні архітектури дають змогу процесам розташовуватися у будь-якому місці фізичної пам'яті, при цьому одна й та сама програма може відповідати різним процесам, завантаженим у різні ділянки пам'яті. Заздалегідь невідомо, в яку ділянку пам'яті буде завантажена програма.

Під час виконання процес звертається до різних адрес, зокрема в разі виклику функції використовують її адресу (це адреса коду), а звертання до глобальної змінної відбувається за адресою пам'яті, призначеною для зберігання значення цієї змінної (це адреса даних).

Програміст у своїй програмі звичайно не використовує адреси пам'яті безпосередньо, замість них вживаються символічні імена (функцій, глобальних змінних тощо). Внаслідок компіляції та компонування ці імена прив'язують до переміщуваних адрес (такі адреси задають у відносних одиницях, наприклад «100 байт від початку модуля»). Під час виконання програми переміщувані адреси, своєю чергою, прив'язують до абсолютних адрес у пам'яті. По суті, кожна прив'язка -- це відображення одного набору адрес на інший.

До адрес, використовуваних у програмах, ставляться такі вимоги.

Захист пам'яті. Помилки в адресації, що трапляються в коді процесу, повинні впливати тільки на виконання цього процесу. Коли процес Р2 зробить операцію записування за адресою 0x7500, то він і має бути перерваний за помилкою. Стратегія захисту пам'яті зводиться до того, що для кожного процесу виділяється діапазон коректних адрес, і кожна операція доступу до пам'яті перевіряється на приналежність адреси цьому діапазону.

Відсутність прив'язання до адрес фізичної пам'яті. Процес має можливості виконуватися незалежно від його місця в пам'яті та від розміру фізичної пам'яті. Адресний простір процесу виділяється як великий статичний набір адрес, при цьому кожна адреса такого набору є переміщуваною. Процесор і апаратне забезпечення повинні мати змогу перетворювати такі адреси у фізичні адреси основної пам'яті (при цьому та сама переміщувана адреса в різний час або для різних процесів може відповідати різним фізичним адресам).

3.Віртуальна пам'ять -- це технологія, в якій вводиться рівень додаткових перетворень між адресами пам'яті, використовуваних процесом, і адресами фізичної пам'яті комп'ютера. Такі перетворення мають забезпечувати захист пам'яті та відсутність прив'язання процесу до адрес фізичної пам'яті.

Завдяки віртуальній пам'яті фізична пам'ять адресного простору процесу може бути фрагментованою, оскільки основний обсяг пам'яті, яку займає процес, більшу частину часу залишається вільним. Є так зване правило «дев'яносто до десяти», або правило локалізації, яке стверджує, що 90 % звертань до пам'яті у процесі припадає на 10 % його адресного простору. Адреси можна переміщати так, щоб основній пам'яті відповідали тільки ті розділи адресного простору процесу, які справді використовуються у конкретний момент.

При цьому невикористовувані розділи адресного простору можна ставити у відповідність повільнішій пам'яті, наприклад простору на жорсткому диску, а в цей час інші процеси можуть використовувати основну пам'ять, у яку раніше відображалися адреси цих розділів. Коли ж розділ знадобиться, його дані завантажують з диска в основну пам'ять, можливо, замість розділів, які стали непотрібними в конкретний момент (і які, своєю чергою, тепер збережуться на диску). Дані можуть зчитуватися з диска в основну пам'ять під час звертання до них.

У такий спосіб можна значно збільшити розмір адресного простору процесу і забезпечити виконання процесів, що за розміром перевищують основну пам'ять.

4.Основна проблема, що виникає у разі використання віртуальної пам'яті, стосується ефективності її реалізації. Оскільки перетворення адрес необхідно робити під час кожного звертання до пам'яті, недбала реалізація цього перетворення може призвести до найгірших наслідків для продуктивності всієї системи. Якщо для більшості звертань до пам'яті система буде змушена насправді звертатися до диска (який у десятки тисяч разів повільніший, ніж основна пам'ять), працювати із такою системою стане практично неможливо. Питання підвищення ефективності реалізації віртуальної пам'яті буде розглянуто в розділі 9.

Ще однією проблемою є фрагментація пам'яті, що виникає за ситуації, коли неможливо використати вільну пам'ять. Розрізняють зовнішню і внутрішню фрагментацію пам'яті.

Зовнішня зводиться до того, що внаслідок виділення і наступного звільнення пам'яті в ній утворюються вільні блоки малого розміру - діри (holes). Через це може виникнути ситуація, за якої неможливо виділити неперервний блок пам'яті розміру N, оскільки немає жодного неперервного вільного блоку, розмір якого S>N, хоча загалом обсяг вільного простору пам'яті перевищує N. Так, для виконання процесу Р5 місця через зовнішню фрагментацію не вистачає.

Внутрішня фрагментація зводиться до того, що за запитом виділяють блоки пам'яті більшого розміру, ніж насправді будуть використовуватися, у результаті всередині виділених блоків залишаються невикористовувані ділянки, які вже не можуть бути призначені для чогось іншого.

5.Найважливішими поняттями концепції віртуальної пам'яті є логічна і фізична адресація пам'яті.

Логічна або віртуальна адреса -- адреса, яку генерує програма, запущена на деякому процесорі. Адреси, що використовують інструкції конкретного процесора, є логічними адресами. Сукупність логічних адрес становить логічний адресний простір.

Фізична адреса - адреса, якою оперує мікросхема пам'яті. Прикладна програма в сучасних комп'ютерах ніколи не має справи з фізичними адресами. Спеціальний апаратний пристрій MMU (memory management unit - пристрій керування пам'яттю) відповідає за перетворення логічних адрес у фізичні. Сукупність усіх доступних фізичних адрес становить фізичний адресний простір. Отже, якщо в комп'ютері є мікросхеми на 128 Мбайт пам'яті, то саме такий обсяг пам'яті адресують фізично. Логічно зазвичай адресують значно більше пам'яті.

Алгоритм перетворення логічних адрес у фізичні визначає принцип організації та керування пам`яттю.

6.Під час реалізації віртуальної пам'яті необхідно забезпечити захист пам'яті, переміщення процесів у пам'яті та спільне використання пам'яті кількома процесами.

Одним із найпростіших способів задовольнити ці вимоги є підхід базового і межового регістрів. Для кожного процесу в двох регістрах процесора зберігають два значення - базової адреси (base) і межі (bounds). Кожний доступ до логічної адреси апаратно перетворюється у фізичну адресу шляхом додавання логічної адреси до базової. Якщо отримувана фізична адреса не потрапляє в діапазон (base, base+bounds), вважають, що адреса невірна, і генерують помилку (рис. 8.4).

Такий підхід є найпростішим прикладом реалізації динамічного переміщення процесів у пам'яті. Усі інші підходи, які буде розглянуто в цьому розділі, є різними варіантами розвитку цієї базової схеми. Наприклад, те, що кожний процес у разі використання цього підходу має свої власні значення базового і межового регістрів, є найпростішою реалізацією концепції адресного простору процесу, яка ґрунтується на тому, що кожний процес має власне відображення пам'яті.

Для організації захисту пам'яті в цій ситуації необхідно, щоб застосування користувача не могли змінювати значення базового і межового регістрів. Достатньо інструкції такої зміни зробити доступними тільки у привілейованому режимі процесора.

До переваг цього підходу належать простота, скромні вимоги до апаратного забезпечення (потрібні тільки два регістри), висока ефективність. Однак сьогодні його практично не використовують через низку недоліків, пов'язаних насамперед з тим, що адресний простір процесу все одно відображається на один неперервний блок фізичної пам'яті: незрозуміло, як динамічно розширювати адресний простір процесу; різні процеси не можуть спільно використовувати пам'ять; немає розподілу коду і даних.

За такого підходу для процесу виділяють тільки одну пару значень «базова адреса-межа». Природним розвитком цієї ідеї стало відображення адресного простору процесу за допомогою кількох діапазонів фізичної пам'яті, кожен з яких задають власною парою значень базової адреси і межі. Так виникла концепція сегментації пам'яті.

Лекція №2. Тема: Сегментна та сторінкова організація пам`яті

План:

1. Особливості сегментації пам'яті

2. Реалізація сегментації в архітектурі

3. Базові принципи сторінкової організації пам'яті

4. Порівняльний аналіз сторінкової організації пам'яті та сегментації

1.Сегментація пам'яті дає змогу зображати логічний адресний простір як сукупність незалежних блоків змінної довжини, які називають сегментами. Кожний сегмент містить дані одного призначення, наприклад в одному може бути стек, в іншому - програмний код і т. д.

У кожного сегмента є ім'я і довжина (для зручності реалізації поряд з іменами використовують номери). Логічна адреса складається з номера сегмента і зсуву всередині сегмента; з такими адресами працює прикладна програма. Компілятори часто створюють окремі сегменти для різних даних програми (сегмент коду, сегмент даних, сегмент стека). Під час завантаження програми у пам'ять створюють таблицю дескрипторів сегментів процесу, кожний елемент якої відповідає одному сегменту і складається із базової адреси, значення межі та прав доступу. Під час формування адреси її сегментна частина вказує на відповідний елемент таблиці дескрипторів сегментів процесу. Якщо зсув більший, ніж задане значення межі (або якщо права доступу процесу не відповідають правам, заданим для сегмента), то апаратне забезпечення генерує помилку. Коли ж усе гаразд, сума бази і зсуву в разі чистої сегментації дасть у результаті фізичну адресу в основній пам'яті. Якщо сегмент вивантажений на диск, спроба доступу до нього спричиняє його завантаження з диска в основну пам'ять. У підсумку кожному сегменту відповідає неперервний блок пам'яті такої самої довжини, що перебуває в довільному місці фізичної пам'яті або на диску.

Переваги сегментації пам'яті.

· З'явилася можливість організувати кілька незалежних сегментів пам'яті для процесу і використати їх для зберігання даних різної природи. При цьому права доступу до кожного такого сегмента можуть бути задані по-різному.

· Окремі сегменти можуть спільно використовуватися різними процесами, для цього їхні таблиці дескрипторів сегментів повинні містити однакові елементи, що описують такий сегмент.

· Фізична пам'ять, що відповідає адресному простору процесу, тепер не обов'язково має бути неперервною. Справді, сегментація дає змогу окремим частинам адресного простору процесу відображатися не в основну пам'ять, а на диск, і довантажуватися з нього за потребою, забезпечуючи виконання процесів будь-якого розміру.

· Цей підхід не позбавлений і недоліків.

· Необхідність введення додаткового рівня перетворення пам'яті (перерахунок логічних адрес у фізичні спричиняє зниження продуктивності (цей недолік властивий будь-якій повноцінній реалізації віртуальної пам'яті). Для ефективної реалізації сегментації потрібна відповідна апаратна підтримка.

· Керування блоками пам'яті змінної довжини з урахуванням необхідності їхнього збереженні* на диску може бути досить складним.

· Вимога, щоб кожному сегменту відповідав неперервний блок фізичної пам'яті відповідного розміру, спричиняє зовнішню фрагментацію пам'яті. Внутрішньої фрагментації у цьому разі не виникає, оскільки сегменти мають змінну довжину і завжди можна виділити сегмент довжини, необхідної для виконання програми.

Сьогодні сегментацію застосовують доволі обмежено передусім через фрагментацію і складність реалізації ефективного звільнення пам'яті та обміну із диском. Ширше використання отримав розподіл пам'яті на блоки фіксованої довжини - сторінкова організація пам'яті.

2.В архітектурі ІА-32 догічні адреси в програмі формуються із використанням сегментації й мають такий вигляд: «селектор-зсув». Значення селектора завантажують у спеціальний регістр процесора (сегментний регістр) і використовують як індекс у таблиці дескрипторів сегментів, що перебуває в пам'яті та є аналогом таблиці сегментів, описаної раніше. В архітектурі ІА-32 підтримуються шість сегментних регістрів. Це означає, що виконуваний код в один і той самий час може адресувати шість незалежних сегментів.

Селектор містите індекс дескриптора в таблиці, біт індикатора локальної або глобальної таблиці та необхідний рівень привілеїв.

Для системи задають спільну глобальну таблицю дескрипторів (Global Descriptor Table, GDT), а для кожної задачі - локальну таблицю дескрипторів (Local Descriptor Table, LDT).

Дескриптори в ІА-32 мають довжину 64 біти. Вони визначають властивості програмних об'єктів (наприклад, сегментів пам'яті або таблиць дескрипторів).

Дескриптор містить значення бази (base), яке відповідає адресі об'єкта (наприклад, початок сегмента); значення межі (limit); тип об'єкта (сегмент, таблиця дескрипторів тощо); характеристики захисту.

Звертання до таблиць дескрипторів підтримується апаратно. Якщо задані в дескрипторі характеристики захисту не відповідають рівню привілеїв, визначеному селектором, отримати доступ до пам'яті за його допомогою буде неможливо. Так забезпечують захист пам'яті.

Проте жодного разу не було згадано, що в дескрипторі зберігають фізичну адресу. Річ у тому, що для архітектури ІА-32 внаслідок перетворення логічної адреси отримують не фізичну адресу, а ще один вид адреси, який називають лінійною адресою.

3.До основних технологій реалізації віртуальної пам'яті крім сегментації належить сторінкова організація пам'яті (paging). її головна ідея - розподіл пам'яті блоками фіксованої довжини. Такі блоки називають сторінками.

Ця технологія є найпоширенішим підходом до реалізації віртуальної пам'яті в сучасних операційних системах.

У разі сторінкової організації пам'яті логічну адресу називають також лінійною, або віртуальною, адресою. Такі адреси належать одній множині (наприклад, лінійною адресою може бути невід'ємне ціле число довжиною 32 біти).

Фізичну пам'ять розбивають на блоки фіксованої довжини -- фрейми, або сторінкові блоки (frames). Логічну пам'ять, у свою чергу, розбивають на блоки такої самої довжини -- сторінки (pages). Коли процес починає виконуватися, його сторінки завантажуються в доступні фрейми фізичної пам'яті з диска або іншого носія.

Сторінкова організація пам'яті повинна мати апаратну підтримку. Кожна адреса, яку генерує процесор, ділиться на дві частини: номер сторінки і зсув сторінки. Номер сторінки використовують як індекс у таблиці сторінок.

Таблиця сторінок -- це структура даних, що містить набір елементів (page-table entries, PTE), кожен із яких містить інформацію про номер сторінки, номер відповідного їй фрейму фізичної пам'яті (або беспосередньо його базову адресу) та права доступу. Номер сторінки використовують для пошуку елемента в таблиці. Після його знаходження до базової адреси відповідного фрейму додають зсув сторінки, чим і визначають фізичну адресу.

Розмір сторінки є ступенем числа 2, у сучасних ОС використовують сторінки розміром від 2 до 8 Кбайт. У спеціальних режимах адресації можна працювати зі сторінками більшого розміру.

Для кожного процесу створюють його власну таблицю сторінок. Коли процес починає своє виконання, ОС розраховує його розмір у сторінках і кількість фреймів у фізичній пам'яті. Кожну сторінку завантажують у відповідний фрейм, після чого його номер записують у таблицю сторінок процесу.

Відображення логічної пам'яті для процесу відрізняється від реального стану фізичної пам'яті. На логічному рівні для процесу вся пам'ять зображується неперервним блоком і належить тільки цьому процесові, а фізично вона розосереджена по адресному простору мікросхеми пам'яті, чергуючись із пам'яттю інших процесів. Процес не може звернутися до пам'яті, адреса якої не вказана в його таблиці сторінок (так реалізований захист пам'яті).

ОС повинна мати інформацію про поточний стан фізичної пам'яті (про зайнятість і незайнятість фреймів, їхню кількість тощо). Цю інформацію звичайно зберігають у таблиці фреймів. Кожний її елемент відповідає фрейму і містить всі відомості про нього.

4.Сторінкова організація пам'яті та сегментація мають більше спільних рис, аніж відмінностей. Основна відмінність між цими двома підходами полягає в тому, що всі сторінки мають фіксовану довжину, а сегменти змінну. Інші базові моменти (відсутність вимоги неперервності фізичної пам'яті, можливість вивантаження блоків пам'яті на диск, необхідність підтримувати таблиці перетворення тощо) принципово не відрізняються.

Розглянемо основні переваги сторінкової організації пам'яті порівняно із сегментацією. Вони визначаються насамперед тим, що всі сторінки мають одну й ту саму довжину.

· Реалізація розподілу і звільнення пам'яті спрощується. Усі сторінки з погляду процесу рівноправні, тому можна підтримувати список вільних сторінок і в разі необхідності виділяти першу сторінку із цього списку, а після звільнення повертати сторінку в список. Із сегментами так чинити не можна, оскільки кожен сегмент можна використати лише за його призначенням (спроба використати сегмент для іншої мети призведе швидше за все до того, що виникне потреба у сегменті іншої довжини).

· Реалізація обміну даними з диском також спрощується. Для організації такого обміну ділянка на диску, яку використовують для зберігання інформації про сторінки, вивантажені з пам'яті {простір підтримки, backing store) може бути теж розбита на блоки фіксованого розміру, рівного розмірові фрейму.

Сторінкова організація пам'яті не позбавлена й недоліків.

· Насамперед цей підхід спричиняє внутрішню фрагментацію, пов'язану з тим, що розмір сторінки завжди фіксований, і в разі необхідності виділення блоку пам'яті конкретної довжини його розмір буде кратним розміру сторінки. У середньому розмір невикористовуваної пам'яті становить приблизно половину сторінки для кожного виділеного блоку пам'яті (аналогічного до сегмента). Така фрагментація може бути знижена зменшенням кількості та збільшенням розміру блоків, що виділяються.

· Таблиці сторінок мають бути більші за розміром, ніж таблиці сегментів. Так, для виділення неперервного діапазону пам'яті розміром 100 Кбайт знадобиться один елемент таблиці сегментів, що описує сегмент, виділений для цього діапазону. З іншого боку, у разі використання сторінок розміром 4 Кбайт для опису такого діапазону нам знадобиться 25 елементів таблиці сторінок - по одному елементу для кожної сторінки.

Лекція №3. Тема: Таблиці сторінок та сторінково-сегментна організація пам`ті

План:

1. Багаторівневі таблиці сторінок

2. Реалізація таблиць сторінок в архітектурі ІА-32

3. Асоціативна пам'ять

4. Сторінково-сегментна організація пам'яті

1.Щоб адресувати логічний адресний простір значного обсягу за допомогою однієї таблиці сторінок, її доводиться робити дуже великою. Наприклад, в архітектурі ІА-32 за стандартного розміру сторінки 4 Кбайт (для адресації всередині такої сторінки потрібні 12 біт) на індекс у таблиці залишається 20 біт, що відповідає таблиці сторінок на 1 мільйон елементів.

Щоб уникнути таких великих таблиць, запропоновано технологію багаторівневих таблиць сторінок. Таблиці сторінок самі розбиваються на сторінки, інформацію про які зберігають в таблиці сторінок верхнього рівня. Кількість рівнів рідко перевищує 2, але може доходити й до 4.

Коли є два рівні таблиць, логічну адресу розбивають на індекс у таблиці верхнього рівня, індекс у таблиці нижнього рівня і зсув.

Ця технологія має дві основні переваги. По-перше, таблиці сторінок стають менші за розміром, тому пошук у них можна робити швидше. По-друге, не всі таблиці сторінок мають перебувати в пам'яті у конкретний момент часу. Наприклад, якщо процес не використовує якийсь блок пам'яті, то вміст усіх сторінок нижнього рівня невикористовуваного блоку може бути тимчасово збережений на диску.

2.Архітектура ІА-32 використовує дворівневу сторінкову організацію, починаючи з моделі Intel 80386.

Таблицю верхнього рівня називають каталогом сторінок (page directory), для кожної задачі повинен бути заданий окремий каталог сторінок, фізичну адресу якого зберігають у спеціальному керуючому регістрі сгЗ і куди він автоматично завантажується апаратним забезпеченням при перемиканні контексту. Таблицю нижнього рівня називають просто таблицею сторінок (page table).

Лінійна адреса поділяється на три поля:

¦ каталогу (Directory) - визначає елемент каталогу сторінок, що вказує на потрібну таблицю сторінок;

таблиці (Table) - визначає елемент таблиці сторінок, що вказує на потрібний фрейм пам'яті;

зсуву (Offset) -- визначає зсув у межах фрейму, що у поєднанні з адресою фрейму формує фізичну адресу.

Розмір полів каталогу і таблиці становить 10 біт, що дає таблиці сторінок, які містять 1024 елементи, розмір поля зсуву - 12 біт, що дає сторінки і фрейми розміром 4 Кбайт. Одна таблиця сторінок нижнього рівня адресує 4 Мбайт пам'яті (1 Мбайт фреймів), а весь каталог сторінок -- 4 Гбайт.

Елементи таблиць сторінок всіх рівнів мають однакову структуру. Виокремимо такі поля елемента:

¦прапорець присутності (Present), дорівнює одиниці, якщо сторінка перебуває у фізичній пам'яті (їй відповідає фрейм); рівність цього прапорця нулю означає, що сторінки у фізичній пам'яті немає, при цьому операційна система може використати інші поля елемента для своїх цілей;

20 найбільш значущих бітів, які задають початкову адресу фрейму, кратну 4 Кбайт (може бути задано 1 Мбайт різних початкових адрес);

прапорець доступу (Accessed), який покладають рівним одиниці під час кожного звертання пристрою сторінкової підтримки до відповідного фрейму;

прапорець зміни (Dirty), який покладають рівним одиниці під час кожної операції записування у відповідний фрейм;

прапорець читання-записування (Read/Write), що задає права доступу до цієї сторінки або таблиці сторінок (для читання і для записування або тільки для читання);

прапорець привілейованого режиму (User/Supervisor), який визначає режим процесора, необхідний для доступу до сторінки. Якщо цей прапорець дорівнює нулю, сторінка може бути адресована тільки із привілейованого режиму, якщо одиниці - доступна також і з режиму користувача;

Прапорці присутності, доступу і зміни можна використовувати ОС для організації віртуальної пам'яті.

3.Під час реалізації таблиць сторінок для отримання доступу до байта фізичної пам'яті доводиться звертатися до пам'яті кілька разів. У разі використання дворівневих сторінок потрібні три операції доступу: до каталогу сторінок, до таблиці сторінок і безпосередньо за адресою цього байта, а для трирівневих таблиць -- чотири операції. Це сповільнює доступ до пам'яті та знижує загальну продуктивність системи.

Як уже зазначалося, правило «дев'яносто до десяти» свідчить, що більша частина звертань до пам'яті процесу належить до малої підмножини його сторінок, причому склад цієї підмножини змінюється досить повільно. Засобом підвищення продуктивності у разі сторінкової організації пам'яті є кешування адрес фреймів пам'яті, що відповідають цій підмножині сторінок.

Для розв'язання цієї проблеми було запропоновано технологію асоціативної пам'яті або кеша трансляції (translation look-aside buffers, TLB). У швидкодіючій пам'яті (швидшій, ніж основна пам'ять) створюють набір із кількох елементів (різні архітектури відводять під асоціативну пам'ять від 8 до 2048 елементів, в архітектурі ІА-32 таких елементів до Pentium 4 було 32, починаючи з Pentium 4 -- 128). Кожний елемент кеша трансляції відповідає одному елементу таблиці сторінок.

Тепер під час генерування фізичної адреси спочатку відбувається пошук відповідного елемента таблиці в кеші (в ІА-32 -- за полем каталогу, полем таблиці та зсуву), і якщо він знайдений, стає доступною адреса відповідного фрейму, що негайно можна використати для звертання до пам'яті. Якщо ж у кеші відповідного елемента немає, то доступ до пам'яті здійснюють через таблицю сторінок, а після цього елемент таблиці сторінок зберігають в кеші замість найстарішого елемента.

На жаль, у разі перемикання контексту в архітектурі ІА-32 необхідно очистити весь кеш, оскільки в кожного процесу є своя таблиця сторінок, і ті ж самі номери сторінок для різних процесів можуть відповідати різним фреймам у фізичній пам'яті. Очищення кеша трансляції є дуже повільною операцією, якої треба всіляко уникати .

Важливою характеристикою кеша трансляції є відсоток влучень, тобто відсоток випадків, коли необхідний елемент таблиці сторінок перебуває в кеші і не потребує доступу до пам'яті. Відомо, що при 32 елементах забезпечується 98 % влучень. Зазначимо також, що за такого відсотку влучень зниження продуктивності у разі використання дворівневих таблиць сторінок порівняно з однорівневими становить 28 %, однак переваги, отримувані під час розподілу пам'яті, роблять таке зниження допустимим.



4.Базові принципи.Оскільки сегменти мають змінну довжину і керувати ними складніше, чиста сегментація зазвичай не настільки ефективна, як сторінкова організація. З іншого боку, видається цінною сама можливість використати сегменти як блоки пам'яті різного призначення змінної довжини.

Для того щоб об'єднати переваги обох підходів, у деяких апаратних архітектурах (зокрема, в ІА-32) використовують комбінацію сегментної та сторінкової організації пам'яті. За такої організації перетворення логічної адреси у фізичну відбувається за три етапи.

1.У програмі задають логічну адресу із використанням сегмента і зсуву.

2.Логічну адресу перетворюють у лінійну (віртуальну) адресу за правилами, заданими для сегментації.

3.Віртуальну адресу перетворюють у фізичну за правилами, заданими для сторінкової організації.

Таку архітектуру називають сторінково-сегментною організацією пам'яті.

Перетворення адрес в архітектурі ІА-32

Розглянемо особливості реалізації описаних трьох етапів перетворення адреси в архітектурі ІА-32.

Машинна мова архітектури ІА-32 (а, отже, будь-яка програма, розроблена для цієї архітектури) оперує логічними адресами. Логічна адреса, як було зазначено раніше, складається із селектора і зсуву.

Лінійна або віртуальна адреса -- це ціле число без знака завдовжки 32 біти. За його допомогою можна дістати доступ до 4 Гбайт комірок пам'яті. Перетворення логічної адреси в лінійну відбувається всередині пристрою сегментації (segmentation unit) за правилами перетворення адреси на базі сегментації, описаними раніше.

Фізичну адресу використовують для адресації комірок пам'яті в мікросхемах пам'яті. її теж зображають 32-бітовим цілим числом без знака. Перетворення лінійної адреси у фізичну відбувається всередині пристрою сторінкової підтримки (paging unit) за правилами для сторінкової організації пам'яті (лінійну адресу розділяють апаратурою на адресу сторінки і сторінковий зсув, а потім перетворюють у фізичну адресу із використанням таблиць сторінок, кеша трансляції тощо).

Необхідність підтримки сегментації в ІА-32 значною мірою є даниною традиції (це пов'язано з необхідністю зворотної сумісності зі старими моделями процесорів, у яких була відсутня підтримка сторінкової організації пам'яті). Сучасні ОС часто обходять таку сегментну організацію майже повністю, використовуючи в системі лише кілька загальних сегментів, причому кожен із них задають селектором, дескрипторі якого поле base дорівнює нулю, а поле limit - максимальній адресі лінійної пам'яті. Зсув логічної адреси завжди буде рівний лінійній адресі, а отже, лінійну адресу можна буде формувати у програмі, фактично переходячи до чисто сторінкової організації пам'яті.

Лекція №3. Тема: Організація пам`яті в Linux

План:

1. Використання сегментації в Linux, формування логічних адрес

2. Сторінкова адресація в Linux

3. Розташування ядра у фізичній пам'яті

4. Особливості адресації процесів і ядра

5. Використання асоціативної пам'яті

1.Як уже зазначалося, необхідність підтримки сегментації призводить до того, що програми стають складнішими, оскільки задача виділення сегментів і формування коректних логічних адрес лягає на програміста. Цю проблему в Linux вирішують доволі просто - ядро практично не використовує засобів підтримки сегментації архітектури ІА-32. У системі підтримують мінімальну кількість сегментів, без яких неможлива коректна адресація пам'яті процесором (сегменти коду і даних ядра та режиму користувача). Код ядра і режиму користувача спільно використовує ці сегменти.

Сегменти коду використовують під час формування логічних адрес коду (для виклику процедур тощо); такі сегменти позначають як доступні для читання і виконання. Сегменти даних призначені для формування логічних адрес даних (глобальних змінних, стека тощо) і позначаються як доступні для читання і записування. Сегменти режиму користувача доступні з режиму користувача, сегменти ядра - тільки з режиму ядра.

Усі сегменти, які використовуються у Linux, визначають межу зсуву, що дає змогу створити в рамках кожного з них 4 Гбайт логічних адрес. Це означає, що Linux фактично передає всю роботу з керування пам'яттю на рівень перетворення між лінійними і фізичними адресами (оскільки кожна логічна адреса відповідає лінійній).

Далі в цьому розділі вважатимемо логічні адреси вже сформованими (на базі відповідного сегмента) і перетвореними на лінійні адреси.

2.У ядрі Linux версії 2.4 використовують трирівневу організацію таблиць сторінок. Підтримуються три типи таблиць сторінок: глобальний (Page Global Directory, PGD); проміжний каталог сторінок (Page Middle Directory, PMD); таблиця сторінок (Page Table).

Кожний глобальний каталог містить адреси одного або кількох проміжних каталогів сторінок, а ті, своєю чергою, - адреси таблиць сторінок. Елементи таблиць сторінок (PTE) вказують на фрейми фізичної пам'яті.

Кожний процес має свій глобальний каталог сторінок і набір таблиць сторінок. Під час перемикання контексту Linux зберігає значення регістра сгЗ у керуючому блоці процесу, що передає керування, і завантажує в цей регістр значення з керуючого блоку процесу, що починає виконуватися. Отже, коли процес починає виконуватися, пристрій сторінкової підтримки вже посилається на коректний набір таблиць сторінок.

Тепер розглянемо роботу цієї трирівневої організації для архітектури ІА-32, яка дає можливість мати тільки два рівні таблиць. Насправді ситуація досить проста -- проміжний каталог таблиць оголошують порожнім, водночас його місце в ланцюжку покажчиків зберігають для того, щоб той самий код міг працювати для різних архітектур. У цьому разі PGD відповідає каталогу сторінок ІА-32 (його елементи містять адреси таблиць сторінок), а під час роботи із покажчиком на PMD насправді працюють із покажчиком на відповідний йому елемент PGD, відразу отримуючи доступ до таблиці сторінок. Між таблицями сторінок Linux і таблицями сторінок ІА-32 завжди дотримується однозначна відповідність.

Для платформо-незалежного визначення розміру сторінки в Linux використовують системний виклик getpagesize( ):

3.Ядро Linux завантажують у набір зарезервованих фреймів пам'яті, які заборонено вивантажувати на диск або передавати процесу користувача, що захищає код і дані ядра від випадкового або навмисного ушкодження.

Завантаження ядра починається із другого мегабайта пам'яті (перший мегабайт пропускають, тому що в ньому є ділянки, які не можуть бути використані, наприклад відеопам'ять текстового режиму, код BIOS тощо). Із ядра завжди можна визначити фізичні адреси початку та кінця його коду і даних.

4.Лінійний адресний простір кожного процесу поділяють на дві частини: перші З Гбайт адрес використовують у режимі ядра та користувача; вони відображають захищений адресний простір процесу; решту 1 Гбайт адрес використовують тільки в режимі ядра.

Елементи глобального каталогу процесу, що визначають адреси до 3 Гбайт, можуть бути задані самим процесом, інші елементи мають бути однаковими для всіх процесів і задаватися ядром.

Потоки ядра (див. розділ 3) не використовують елементів глобального каталогу першого діапазону. На практиці, коли відбувається передавання керування потоку ядра, не змінюється значення регістра сгЗ, тобто потік ядра використовує таблиці сторінок процесу користувача, що виконувався останнім (оскільки йому потрібні тільки елементи, доступні в режимі ядра, а вони в усіх процесах користувача однакові).

Адресний простір ядра починається із четвертого гігабайта лінійної пам'яті. Для прямого відображення на фізичні адреси доступні перші 896 Мбайт цього простору (128 Мбайт, що залишилися, використовується переважно для динамічного розподілу пам'яті ядром).

5. Під час роботи з асоціативною пам'яттю основне завдання ядра полягає у зменшенні потреби її очищення. Для цього вживають таких заходів.

§ Під час планування невелику перевагу має процес, який використовує той самий набір таблиць сторінок, що й процес, який повертає керування (під час перемикання між такими процесами очищення кеша трансляції не відбувається).

§ Реалізація потоків ядра, котрі використовують таблиці сторінок останнього процесу, теж призводить до того, що під час перемикання між процесом і потоком ядра очищення не відбувається.

Лекція №4. Тема: Організація пам`яті у Windows XP

План:

1. Сегментація у Windows XP

2. Сторінкова адресація у Windows XP

3. Особливості адресації процесів і ядра

4. Структура адресного простору процесів і ядра

5. Висновки концепції керування оперативною пам'яттю

1.Система Windows ХР використовує загальні сегменти пам'яті подібно до того, як це робиться в Linux. Для всіх сегментів у програмі задають однакові значення бази і межі, тому роботу з керування пам'яттю аналогічним чином передають на рівень лінійних адрес (які є зсувом у цих загальних сегментах).

2.Під час роботи з лінійними адресами у Windows ХР використовують дворівневі таблиці сторінок, повністю відповідні архітектурі ІА-32. У кожного процесу є свій каталог сторінок, кожен елемент якого вказує на таблицю сторінок. Таблиці сторінок усіх рівнів містять по 1024 елементи таблиці сторінок, кожний такий елемент вказує на фрейм фізичної пам'яті. Фізичну адресу каталогу сторінок зберігають у блоці KPROCESS.