Кантова теорія генія: деякі питання джерельної реконструкції

кант геній

Джерард у творчості Канта

Як же стоять справи із можливим впливом на Кантову теорію вищезгаданого «Есею про генія» А. Джерарда? Ім'я цього шотландського філософа не знайти ні в оприлюднених творах Канта, ні в листуванні. Лише в рукописній спадщині німецького філософа наявні поодинокі згадки про нього. В одній рефлексії з антропології (R 949), датованій приблизно 1776-1778 рр., Кант наводить його в зв'язку з характеристикою генія (!), але в негативному світлі: «Геній не є, як того воліє Джерард, окремою силою душі (інакше вона мала би визначений об'єкт), а є принципом оживлення всіх інших сил завдяки ідеям яких завгодно об'єктів» [AA XV/1: 420-421]. У видавничому коментарі до рефлексії Еріх Адікес наводить як коментар ad locum два пасажі із лекцій Канта з антропології (вперше виданих Фридрихом Кристияном Штарке в 1831 р.), де Кант зазначає: «Джерард, англієць, написав про генія, і сформулював найліпші міркування про це»; «найбільшою властивістю генія [є] продуктивна сила виображення». Крім того, Адікес подає ще три уривки із «Есею» Джерарда, які відбивають авторську позицію. По-перше, геній є «властивою силою душі, що відрізняється від усіх інших»; по-друге, геній - це «здатність винаходити», робити «нові відкриття в науках або продукувати оригінальні твори», вона відокремлена від «смаку, сили судження, пізнання»; по-третє, витоком творів генія є «сила виображення» («імагінація» або «фантазія»), з якою безпосередньо пов'язана «сила судження», яка лише «обсуджує» [beurtheilt], «перевіряє й висловлює присуд про» винайдене імагінацією; генія «витворює» якраз сила виображення, чиї «діяння й закони» мають бути насамперед досліджені» [Gerard 2001: 6-7, 9, 49-52].

Згадані Адікесом лекції Канта з антропології є курсом під назвою «Людинознавство» (Menschenkunde), який був прочитаний в зимовому семестрі 1781/82 рр. Тут Кант зазначає: «Джерард, англієць, каже, [що] найбільшою властивістю генія є продуктивна сила виображення; адже геній більше всього відрізняється від духу наслідування, так що вважають, [що] дух наслідування є найбільшою нездатністю наблизитися до генія» [AA XXV/2: 945] Той факт, що у самого Джерарда - як зазначають видавці у виносці - немає вислову «продукти-

вна сила виображення», нічого не змінює для контексту нашої розвідки.. На початку розділу цього ж курсу, що присвячений генію, Кант знову згадує фігуру шотландського філософа в схожих висловлюваннях: «Джерард, англієць, написав про генія, і сформулював найліпше міркування про це, хоча цей предмет [Sache] трапляється також в інших письменників» [AA XXV/2: 1055]. У курсі лекцій зимового семестру 1784/1785 рр. під назвою «Мронговіус» (Mrongovius) Цей курс названий за ім'ям слухача Кантових лекцій Кристофа Целестина Мронґовіуса [Christoph Cцlestin Mrongovius] (1764-1855), котрий і залишив конспекти його лекцій. також у розділі про генія, про Джерарда сказано так: «Своєрідну вла- штованість генія намагався відкрити особливо Джерард» [AA XXV/2: 1314].

Отже, на відміну від Ґелерта, фігура А. Джерарда справді релевантна для Кантового трактування генія, позаяк вона безпосередньо засвідчена текстами самого філософа. У дослідницькій літературі вже здавна наголошувалося на особливому значенні А. Джерарда для виформовування вчення Канта. Так, Дж. Тонеллі у своєму скрупульозному дослідженні, хоч і займається реконструкцією ранньої фази Кантової теорії генія (1770-1779 рр.), спираючись переважно на рукописи та рефлексії філософа, все- таки звертається й до історичних джерел цієї теорії [Tonelli 1966b: 217 sqq.]. У контексті дискусій того часу фігура шотландського філософа згадується при з'ясуванні співвідношення генія і правил, коли йдеться про активність генія, креативну силу природи як джерело генія, про ідеалізацію природи в творах генія [Op. cit.: 220], про зв'язок твору генія із цілями (фіналізм), при питанні, чи є геній особливою здатністю або зв'язком деяких первинних спроможностей [Op. cit.: 221], коли мовиться про зв'язок генія зі смаком, при розв'язку питання, чи існує геній лише в мистецтві або також у науці та практичному житті [Op. cit.: 222]. При цьому Тонеллі часто посилається на дослідження Ото Шляпа, яке він уважає «особливо вагомим» [Op. cit.: 109].

Шляп у своєму справді ґрунтовному дослідженні Кантового вчення про генія У сучасній дослідницькій літературі монографія О. Шляпа досі вважається цінним доробком [Оіогіапейі 1995: 427, 429]. особливо наголошує на значенні А. Джерарда для Кантової теорії, мотивуючи це, по- перше, тим, що на його твір покликалися багато тогочасних авторів (зокрема, Лесинг, Гердер, Тетенс, Зульцер), а по-друге, тим фактом, що Кант у лекціях з антропології двічі згадує ім'я Джерарда як автора найліпшого трактату про генія [Schlapp 1901: 442]. Однак цей дослідник наважується на тезу про «тотожність головних результатів і багаторазові схожості думок і навіть слів» у Кантових визначеннях у третій «Критиці» із твором Джерарда, далі твердить про «енергійний вплив» Джерарда на Канта й навіть про «прямі англійські спонукання» Кантового вчення [Op. cit.: 448-449].

Така оцінка оригінальності Кантової теорії не залишилася без відповіді. Альфред Боймлер рішуче заперечує О. Шляпу в його спробі звести розглядуване Кантове вчення до «прямого англійського спонукання», а саме до «Есею про генія» Джерарда. «Це перебувало б у показовій протилежності до того, що ми знаємо про ідейний розвиток у німецькій естетиці 18 століття. Тією мірою, якою вона стосується філософії, твердження Шляпа в кожному разі не слід дотримуватися» [Baeumler 1923: 161]. На думку Боймлера, Джерард у своїй теорії викладає протилежне до того, що йому приписує Шляп (геній - це «належна пропорція між уявою [Imagination] і силою судження»), бо він є якраз ізольованою здатністю, «однією з інтелектуальних сил, що відмінна від решти...[він] є модифікацією сили виображення» [Op. cit.: 161]. Хоча Боймлер і визнає, що Кант «прочитав» «Есей» Джерарда, але він не «міг йому сказати щось вирішальне». Навіть здатність винайдення, яку Джерард приписує генієві par excellence, була вже раніше потрактована в середовищі французьких теоретиків (Жан- Батист Дюбо, Клод Адріан Гельвецій). Якщо вже й допускати якийсь чужосторонній вплив на Канта, то з боку не Англії, а Франції, а саме через книжку Гельвеція «Про ум» (De l'esprit). Єдиний «непрямий вплив» Джерардового трактату Боймлер вбачає в тому, що Ґарве переклав judgement у Джерарда як «Urteilskraft», чим, мабуть, посприяв Кантові у виборі слова «сила судження» (Urteilskraft) замість «сила обсуджу- вання» (Beurteilungskraft). Висновок Боймлера такий: «Усі суттєві риси Кантового вчення про генія слід розуміти із німецького розвитку» [Op. cit.: 162].

Але й така «націєцентрична» позиція Боймлера теж не залишилася без відповіді. Ернст Касірер рішуче заперечує проти того, що твір Г ельвеція міг справити помітний вплив на «німецький рух генія» і, зокрема, на Кантову теорію. Адже, незважаючи на те, що Гельвецій визначає генія як «здатність винаходження» (invention), вчення цього французького філософа посутньо сенсуалістичне, «усуває будь-яку властиву спонтанність думки», все редукує до відчуттів та їхньої комбінації, отже являє собою «повну протилежність» до того, що мали на увазі під генієм німецькі автори. Натомість «перші зародки» до нового розуміння «генія в людині», на думку Касірера, містилися у вченні Шефтсбері, і вони згодом були «розвинуті та систематично обґрунтовані в Ле- синга, Гердера й Канта» [Cassirer 1932: 426-428]. Цікаво, що для Касірера ніби зовсім не існувало Джерарда, хоча він і постійно підкреслює вплив англійських філософів на формування естетики в XVIII ст.

Низка дослідницьких позицій можна продовжити аж до сьогодення й показати, що вище зображені оцінки, які висловлені стосовно вагомості «Есею про генія» Джерарда для розбудови Кантової теорії, мають свою давню передісторію. Тож у цьому плані можна вести мову про континуальність кантознавчої традиції в широкому розумінні.

Однак, аби не зануритися в суто історіографію питання, цілком доречно усе-таки диференціювати суть справи, а саме чітко відрізняти Кантову теорію генія (1) в тому вигляді, як вона представлена в третій «Критиці», від тих її попередніх форм і варіантів (2), які відбиті в рукописній спадщині філософа і які разом із Дж. Тонеллі можна влучно назвати «ранньою теорією генія» Канта [Tonelli 1966a, 1966b]. Зрозуміло, що для історичної реконструкції першої неодмінно слід звертатися до дослідження тих «історичних мотивів», які привели автора до саме такої остаточної форми теорії. І для такого підходу, що здавна й до сьогодні практикується в кантознавстві, знаходиться величезний матеріал не лише в лекціях і рефлексіях Канта, але також і в тогочасній філософській, естетичній та мистецтвознавчій літературі. Але коли на порядку денному стоїть дослідницька реконструкція та інтерпретація оприлюдненої філософом теорії (1), то весь такий багатий матеріал відступає на задній план і повинен бути залучений задля пояснення й висвітлення Кантових ходів думки і кроків аргументації. Безперечно, Кантова теорія (1) була вибудувана в певному інтелектуальному та історичному контексті, в ній знаходять відображення певні ідеї й тексти певних авторів. Крім того, вона не сформувалася в один момент, а поступово виформовувалася як частина такої цілості, як «критика смаку». Питання тільки полягає в тому, що нам дають такі прямі/приховані відсилання для розуміння теорії генія в третій «Критиці»?

Задля конкретизації сказаного, але водночас залишаючись у рамцях теми, варто навести кілька вагомих для Канта положень і зіставити їх з можливими «прототипами» у відповідних авторів.

Кантова теорія й інтелектуальні контексти

Кант чітко розмежовує генія і талановитість «великої голови», що унаочнено в нього досить суперечливим з погляду сьогодення прикладом Ньютона як таланту в науці, але не генія. Таке положення справді має свій історичний контекст і підтекст. У філософії Кристияна Вольфа і його послідовників (Александр Ґотліб Баумґартен, Ґеорг Фридрих Маєр) слова «геній» і «голова» (у метонімічному вжитку) були синонімами на позначення «всіх наших пізнавальних сил в їхній сукупності та в їхньому взаємному співвідношенні». Точніше, латинське ingenium, яке для латиномовної шкільної філософії мало значення «генія», відбивалося німецькою в подвійний спосіб: strictus dictum як «дотепність» (Witz), latius dictum як «голова» (Kopf) [Tonelli 1966b: 219, 221]. Схожим чином і Йоган Ґеорг Зульцер у своїй досить читаній «Загальній теорії красних мистецтв» прирівнює генія до таких іменувань, як «великий дух» і «велика голова» (ein groЯer Kopf) [Sulzer 1773: 610]. Однак в «Есеї про генія» А. Джерарда ми знаходимо розрізнення генія й «доброї голови», що зумовлено тим, що «справжній геній є чимось зовсім іншим і набагато рідкіснішим», аніж «сама лише здатність до вивчення», яка передбачає «трохи сили судження, непогану пам'ять і чимало старанності» [Gerard 2001: 8-9]. Утім, ще раніше на тому, що геній відрізняється від великої голови, зауважував Гайнрих Вільгельм фон Ґерштенберг у своїх «Листах про славні пам'ятки літератури» (III, 1767), які істотно вплинули на підготовку грунту для «Бурі й натиску» [Schlapp 1901: 307]. Звісно, опозиція «геній - (велика) голова» неодноразово трапляється й у лекціях з антропології, і в рефлексіях Канта, які, певна річ, становлять попередні фази на шляху до теорії генія в «Критиці» Докладніше про це див.: [ОіогіапеЦі 1995]., що засвідчує її як потрібну фігуру думки при експлікації природи генія.

Характеризуючи єство генія, Кант співвідносить його передусім із продуктивною силою виображення, позаяк саме вона опирається «духові наслідування», робить твір мистецтва «духовно багатим» і може засвідчувати його «оригінальність». У зв'язку з цим, а також пам'ятаючи вищецитовані слова Канта про Джерарда із курсу «Людинознавство» (Menschenkunde), які особливо підкреслюють цю спроможність, природно напрошується думка про вплив шотландського філософа на Канта. І справді, Джерард неодноразово стверджує, що винаходження (Erfindung) є питомою ознакою генія. «Геній є, власне, здатністю винаходити». Дякуючи генію людина стає спроможною робити нові відкриття в науках або продукувати оригінальні твори мистецтва». «... винаходження є властивим витвором і ознакою генія.», [Gerard 2001: 9, 37, cf. 48]. Як було вказано, у цьому пункті немає одностайності серед дослідників. Якщо одні такий вплив допускають як безсумнівний [Schlapp 1901: 417], то інші його рішуче заперечують [Baeumler 1923: 162]. Хоча в третій «Критиці» Канта ми й не знайдемо опису генія як спроможності (здатності) винаходження, однак у § 47, у першому абзаці, де йдеться про розмежування генія мистецтва і таланту («великої голови») у науці, прикметним чином Кант вживає слова «винаходити», «винаходи» й «найбільший винахідник» [AA V: 308.25,34; 309.4,ю]. Певна алюзія на Джерарда тут цілком допустима Цікаво зауважити, що це єдиний пасаж «Критики», де ці слова вжито у прямому значенні іпуепИо;

інше місце слововжитку не релевантне для контексту з'ясування природи генія [АА V: 356.5].. А проте дуже показово, що ці слова Кант застосовує в контексті, коли характеризує якраз науковий талант, який усе ж таки «специфічно відмінний» від генія! З такої точки погляду Ка- нтовий виклад у «Критиці» виявляється чимось діаметрально протилежним до поглядів Джерарда. Хай там як, але все ж потрібно визнати, що inventio - давня тема традиції риторики, яка займала чільне місце при розгляді творчості митця, насамперед промовця. У розглядуваному взаємозв'язку варто зазначити, що крім Джерарда про винаходження як питому ознаку генія писали також і раніше. Так, Гельвецій (1759) стверджував: «Геній завжди припускає винаходження» (De l'esprit, IV,1); а ще раніше Жан-Батист Дюбо (1719, 1740³) у «Критичних міркуваннях про поезію й малярство» зазначав, що потрібно народитися з генієм, аби винаходити (Ref. II, art 49) [Schlapp 1901: 126, 245; Baeumler 1923: 162]. Чи міг Кант знати про ці міркування французьких авторів - це встановити не просто Твір Гельвеція був перекладений німецькою мовою в 1760 р., а твір Дюбо в 1760-1761 рр.. Але згадки і про Дюбо, і про Гельвеція трапляються в спадщині філософа [AA X: 524; VII: 150, 179; X: 525: XI: 8]. Крім того, примірник твору Гельвеція Кант мав у власній бібліотеці [Warda 1922: 49]. Водночас не можна виключати й того, що він мав змогу ознайомитися з думками французів через другі руки Боймлєр допускає, що таким джерелом може бути анонімно опублікований трактат Карла Фридриха Фльогеля «Історія людського розсуду» (1765), у якому наведена низка дефініцій генія [Bauemler 1923: 163].. Досить симптоматичною для оцінки винаходження в тогочасній німецькій естетиці є відповідна стаття Зульцера у вищезгаданому творі, яка дає зрозуміти, що воно втратило зв'язок із чимось новим і перетворилося на здебільшого механічний інтелектуальний процес пошуку засобів у мистецькій творчості. У «найзагальнішому сенсі» винаходження описано так: «... вимислювати щось із міркування, що є відповідним тим замірам, які мають при цьому». А далі йдеться про «два шляхи» винаходження в мистецтві: перший виходить із того, що «даним є ціль або замір твору, і шукають тих засобів, через які його досягають»; у другому «мають перед собою якусь матерію або матеріал, і на підставі його розгляду знаходять, що він міг би надати добрий засіб для одержання певної цілі, що він міг би бути путнім, аби користуватися ним для певних замірів» [Sulzer 1773: 445-446]. Хоча Зульцер і згадує то тут, то там і «твори смаку», і «силу виображення», і «людського генія», але найтіснішим є співвідношення винаходження із розсудом, який контролює зв'язки між ціллю й засобом, раціоналізує цю творчу здатність. Можливо, саме через це Кант не допускає того, щоб завдяки винаходженню тлумачити генія, який усе ж таки пов'язаний із продуктивною силою виображення.

Однак сила виображення виявляється не єдиною властивістю генія. Кант прямо твердить, що геній - це певне співвідношення або пропорція розсуду і сили виображення. Специфічність такої пропорції полягає в тому, що сила виображення подає «багатий матеріал» для розсуду й постає «доцільною для зображення. [певного] поняття», хоч і вільною від будь-якого правила [AA V: 317]. Також Кант твердить про «щасливе співвідношення» розсуду і сили виображення, коли геній для певного поняття «віднаходить ідеї та... знаходить для них таке вираження..., [яке викликає] суб'єктивну настроєність змислу, [що] може передаватися іншим» [AA V: 317]. Зрештою, вказана пропорція сил змислу потрібна для генія не лише як продуцента своїх витворів, а і як реципієнта чужих творів. Адже «.ідеї митця збуджують подібні ідеї його учня, якщо природа наділила його подібною пропорцією сил змислу» [AA V: 309].

З огляду на такі формулювання Канта Шляп допускає вплив Джерарда на Канта, позаяк і Джерард описує генія як пропорцію сил змислу: «Геній є не якоюсь окремою ізольованою здатністю духу, а тримається на співвідношенні, змішанні духовних сил» [Schlapp 1901: 442]. Задля підтвердження він наводить такі витяги із трактату Джерарда: «Не лише мусять бути наявними як сила виображення, так і сила судження, а вони мусять також бути в певній рівновазі одна з одною, якщо із цього має виникати досконалий геній». - «Все залежить на підхожій пропорції між ступенем уяви [Imagination] і ступенем сили судження, щоб утворився геній мистецтва». - «Отже, таким чином розсуд надає допомогу силі виображення, допомагаючи їй потрапити на слушний шлях і вберігаючи її від непогамовності» [Gerard 2001: 110, 388, 115] У Шляпа в останній цитаті, яка є радше переказом думки, замість розсуду стоїть сила судження

[Schlapp 1901: 447].. Однак інші пасажі в Джерарда усе-таки свідчать про те, що якраз сила виображення є джерелом генія. Так, уже на початку трактату сказано: «Всі вони [sc. мислячі сили] мусять поєднуватися, якщо геній має бути діяльним. Попри те він сам є якоюсь особливою силою душі, і відрізняється від усієї решти». І схожим чином наприкінці «Есею» не менш однозначно: «У нашому поясненні ми встановили сутність генія в уяві [Imagination], і надали йому силу судження лише для допомагачки. Інші пояснюють генія через поєднання цих обох сил... ми вважаємо, що слушно приписуємо генія, себто силу винаходження, уяві» [Gerard 2001: 6-7, 385]. Вже давно було виявлено помилковість припущення Шляпа Але загальний висновок О. Шляпа про вплив Джерардового «Есею» на Канта виявився настільки

впливовим, що його притримується навіть Рудольф Айслер у своєму відомому «Словнику фі-лософських понять» [Eisler 1910: 416].. Так, Боймлер констатував її, покликаючись на два ці пасажі [Bauemler 1923: 161]. Услід за ним некоректність такого допущення зауважив і Тонеллі, підкреслюючи, «що геній для Джерарда був лише окремою здатністю» [Tonelli 1966b: 221]. І справді, геній для Джерарда є «здатністю винаходити», а «джерелом винаходження» є сила виображення [Gerard 2001: 44]. Інші інтелектуальні сили, насамперед сила судження, різноманітним чином допомагають йому у виконанні своєї функції.

Поняття генія як пропорції сили виображення і розсуду належить не шотландській (англійській) традиції, а Вольфівській школі, є «типово вольфіанською позицією» (Тонеллі), точніше, воно було закарбоване Баумгартеном. Баумгартен розрізняє два значення цього поняття. Г еній (ingenium) у широкому сенсі слова є «визначеною пропорцією спроможностей пізнання між собою» [Baumgarten 1779: § 648]. Тоді як геній strictius dictum є «вправністю спостерігати тотожності речей [Op. cit.: § 572]. Під «тотожністю» він розуміє вищий ступінь схожості певних ознак речей [Op. cit.: § 174]. Тобто, замість «тотожність» mutatis mutandis можна говорити про «відповідність» або «узгодження» речей. А «пропорції» є «рівностями співвідношень» [aequalitates ra- tionum] [Op. cit.: § 572]. Може здатися, що йдеться лише про якусь одну здатність чи один нахил людської душі. Однак, як слушно зауважує Боймлер, «у понятті співвідношення спроможностей пізнання криється щось більше» [Bauemler 1923: 157]. Адже в «Естетиці» Баумгартен вимагає від «прекрасного генія» «настроєності цілої душі» (dispositio...animae totius), і при цьому наголос робиться на злагодженості чи гармонії вищих і нижчих пізнавальних спроможностей [Baumgarten 1750: §§ 28, 38].

Учень і послідовник Баумгартена Ґ. Ф. Маєр відтворює, власне, думку свого вчителя, коли характеризує генія або «голову» як розгляд «всіх наших пізнавальних сил, в їхній сукупності та в їхньому взаємному співвідношенні одна з одною» [Meier 1764: § 594]. Так само в дусі Баумгартена описує генія Мозес Мендельсон у 1757 р.: «Г еній потребує досконалості всіх душевних сил, і їхнього узгодження із однією єдино кінцевою метою» [Mendelssohn 1757: 238]. А в 1760 р. у 92 «Листі стосовно новітньої літератури» він із прямим посиланням на § 648 «Метафізики» Баумгартена пояснює генія саме завдяки поняттю «пропорція»: «.така пропорція пізнавальних сил душі, які узгоджуються для того, щоб людину, яка обіймає їх, у винятковому ступені робити вправною для певних звершень» [Mendelssohn 1844: 47-48] Докладніше про Мендельсона див.: [Goldstein 1904: 14-16].. А у 280 «Листі» Мендельсон зазначає, що «сутність генія цілком не може бути встановлена в жодній із здатностей, а всі спроможності та здатності душі в переважному ступені мусять узгоджуватися з великою кінцевою метою, якщо вони повинні заслуговувати почесне ім'я генія» [Mendelssohn 1844: 340]. Один із учнів Вольфа на ім'я Карл Фридрих Фльогель (1729-1788) у своїй «Історії людського розсуду» (1765), де другий розділ присвячений генію (§§ 13-53) згадує «увіковіченого філософа» (verewigte Weltweise) Баумгартена та його пояснення генія в §§ 648- 649, на якому він збирається «будувати» своє пояснення: у широкому значенні як «певне співвідношення спроможностей пізнання між собою в людині», у точнішому розумінні як те, «що у винятковому ступені робить вправною людину для певних звершень» [Flцgel 1765: 13-14]. І справді, подальший виклад Фльогеля є ні чим іншим, як варіацією пояснення Баумгартена [Flцgel 1765: 15 sqq.]. Схожу думку про пропорційне поєднання всіх здатностей людського духу в генії висловлює і Кристиян Ґарве [Garve 1779: 206]. Нарешті, у дуже поширеному в той час «Філософському словнику» Йогана Ґеорга Вальха (четверте видання 1775 р.), у відповідній статті, ми так само знаходимо відтворення Баумгартенового визначення: геній в «широкому значенні» є «певним співвідношенням між знаннями або пізнавальними силами людини»; у «вузькому значенні» це слово позначає «перевагу в силах душі, дякуючи якій одна людина підноситься над іншими» [Walch 1775: 1588]. Прикметно і те, що в статті є пряме покликання на §§ 648649 «Метафізики» Баумгартена [Op. cit.: 1589].

Отже, наведені цитати різних авторів достатньо переконливо засвідчують, що Ка- нтова теза про співвідношення чи пропорцію сили виображення і розсуду була досить обговорюваною й поширеною в тогочасному німецькомовному інтелектуальному середовищі, що так чи так перебувало під впливом філософії Баумгартена. Чи запозичив цю «головну думку» Кант безпосередньо в Баумгартена, як уважає Боймлер [Bauemler 1923: 161-162], чи перейняв її в іншого автора - це не так уже вагомо. У кожному разі для Джерарда вона не відіграє тієї ролі, яку вона безперечно має як у Канта, так і в інших німецьких авторів. Зрештою, навіть сам Шляп в іншому місці визнає вплив естетичної теорії Баумгартена на Канта в цьому пункті [Schlapp 1901: 413], що певним чином суперечить наведеному висновку про вплив Джерарда Виникає інше питання: якщо ця теза суто Баумгартена, то звідки шотландець Джерард міг знати про неї, коли говорить про «пропорцію між ступенем уяви [Imagination] і ступенем сили судження»? Дж. Тонеллі вважає, що «... чимало авторів включно з деякими з поза меж Німеччини (і серед них Дже-рард) тісно сполучили генія із іншими здатностями, але не відкинули природи генія як окремої сили» [Tonelli 1966b: 221]. Однак така констатація вочевидь не достатня для пояснення цього факту..

У своїй теорії генія Кант досить недвозначно дає зрозуміти, що геній, як певна констеляція природи (природний дар) і людини (сили змислу разом із духом), можливий лише в красному мистецтві. Але в науці або філософії ми мусимо задовольнятися скромною мовою про «великі голови» або ступені талановитості. Зрозуміло, що за Кантом не може бути в принципі геніїв у політиці або військовій справі. І він наводить аргумент на користь такої своєї позиції, про який ішлося вище. Дослідники вже давно зазначали, що в цьому пункті Кантове вчення справді є оригінальним [Schlapp 1901: 311, 315]. Адже переважна більшість авторів того часу непроблематично допускали існування різних видів генія ледь не в усіх сферах. Так, наприклад, Зульцер пише про таких різних геніїв, навіть визнає «філософський геній», але тлумачить його досить широко: «Цей загальний філософський геній дає йому [sc. митцю] великі відкриття, великі думки, які митецький геній опрацьовує згідно з тим духом, що властивий його мистецтву» [Sulzer 1773: 613]. Неодноразово згадуваний Джерард у третій частині свого «Есею» пише про «різні роди генія», розрізняє науковий і мистецький геній, перший має справу з «істинним», другий - із «прекрасним», перший спрямований на «розсуд», а другий - на «смак» тощо. [Gerard 2001: 329 sqq.]. У зв'язку з цим, вартим уваги є той факт, що в 70-х рр. Кант уважав, що геній можливий як у математиці, так і в філософії та красних мистецтвах. Численні рефлексії, а також лекційні курси чітко засвідчують такий погляд філософа, який відображає ранню фазу його теорії генія [Giordanetti 1995: 410-422]. Однак у третій «Критиці» авторська позиція зазнає суттєвих змін. Через це особливої ваги набуває питання про те, чи були в нього потенційні попередники в цьому пункті.

Уже в «Естетиці» Баумгартен намічається розмежування «прекрасного генія» (ingenium pulchrum) і «філософського й математичного генія» (ingenium philosophi- cum et mathematicum). І хоча він не протиставляє їх, а навпаки, уважає за неможливе, щоб геній у філософії виявився неспроможним оцінити «всю красу пізнання» [Baumgarten 1750: § 42], однак як дистинкція це положення увійшло в школу і, певно, не залишилося без уваги. Проте набагато далі йде учень Маєра Фридрих Ґабріель Ре- зевітц у своїй анонімно оприлюдненій праці «Есей про генія» (1759-1760). У контексті певних сталих зворотів мови він звертає увагу на «геній до вивчення якоїсь речі/предмета» й показує, що не може бути генія у «високих науках» (теологія, філософія, право, мораль). «Філософа, і взагалі спекулятивного вченого, ніби за руку ведуть від однієї істини до іншої, він просувається крок за кроком і поступово знайомиться з ними; і чим довша й розміреніша його хода, чим холодніше його серце, тим певніші кроки він робить, тим точніше та надійніше вивчає він свої істини» [Resewitz 1759: 137]. Науковий геній проблематичний і через те, що «почуття й афекти», які так вагомі в мистецтві та поезії, не відіграють істотної ролі у «високих науках». Головна причина, чому геній потрібен лише для мистецтв, і геть не потрібен для «високих наук», полягає в тому, що «у високих науках важко можна відрізнити капарника», тобто тут «...не так легко розрізнити, чи учень просто запам'ятав істини та їхні підстави й повторює їх своєму вчителю, чи він їх дійсно збагнув» [Op. cit.: 138-139]. За Резевітцем, геній - це «здатність до споглядального пізнання», під чим він розуміє «не просто чуттєве, або через чуття здобуте пізнання, а будь-яке пізнання, що зображує нам саму річ, яке позначається завдяки словам» [Resewitz 1760: 7-8, 18, 23]. На противагу вченню шкільної філософії він наполягає на тому, що споглядальне пізнання «може бути вельми виразним, як це безперечно є в досконалому прообразі цього пізнання, адже Бог має споглядально бачити все й в усіх речах» [Op. cit.: 38]; і пропонує саме це поняття «споглядального пізнання» класти в основу «теорії прекрасних наук» замість хитких понять чуттєвого й естетичного пізнання. Дякуючи такому концепту «інтелектуального споглядання» як питомої властивості генія Резевітц не лише ініціював жваву дискусію про природу генія в Німеччині, він також заклав підвалини для тлумачення генія в німецькому ідеалізмі, у середовищі романтиків і навіть в Артура Шопенгавера [Peters 1996: 746]. Міркування Резевітца знайшли певний відгук у середовищі тих, хто писав або брав участь в обговоренні актуального в 60-х рр питання про природу генія. Його «Есей» був прорецензований Мендельсоном у 93 «Листі стосовно новітньої літератури» [Mendelssohn 1844: 52-54]. Кількома роками пізніше його погляди згадує як анонімного автора також Фльогель при викладі природи генія [Flцgel 1765: 13]. Однак чи могли його міркування якось вплинути на Кантову позицію стосовно генія? Прізвище Резевітца трапляється тільки в листуванні Канта й лише один раз [AA X: 357.5]. Проте набагато вагоміше, що саме Резевітц був рецензентом Кан- тового докритичного трактату «Єдино можливий довід для демонстрації існування Бога» у 18 томі «Листів стосовно новітньої літератури» (1764). На підставі цих убогих фактів усе-таки можна допустити, що ім'я Резевітца було відомо Канту, і що Кант, хоч і не як безпосередній учасник, але як зацікавлений читач, міг бути знайомий із поглядами Резевітца Загалом стосовно Резевітца див.: [Schlapp 1901: 308; Tonelli 1966b: 222-223; Bauemler 1923: 162-163]..

Ми навели лише кілька положень Кантової теорії генія з третьої «Критики» і спробували продемонструвати, наскільки вони пов'язані з тогочасним дуже неоднорідним, а інколи навіть строкатим інтелектуальним контекстом, в якому й завдяки якому виформовувалася ця теорія. Не лише шкільна філософія вольфіанства, але й популярна філософія разом із британською традицією, іноді дивним чином переплітаючись, відігравали роль мейнстріму в дискусіях про генія. Багатство й різноплановість матеріалу з поетики, риторики, естетики, метафізики, мистецтва, літератури й т. п. часто стоять на заваді точному співвіднесенню з можливим джерелом. Без урахування такого широкого контексту чи навіть контекстів думки годі сподіватися зрозуміти певні положення Канта (наприклад, про зв'язок генія зі смаком або духом) Як видається, Боймлер дещо звужує філософськи «вагому передісторії» Кантової теорії генія,

коли твердить, що для неї визначальними були Баумгартенове визначення генія в «Метафізиці» та «Естетиці», «Історію людського розсуду» Фльогеля й анонімно опублікований «Есей про ге-нія» Резевітца [Bauemler 1923: 157-158, 162-163].. Однак чи підтверджує це вище згадане припущення Д. Генриха про Канта як «генія комбінації»? Звісно, Кант мав у розпорядженні чималий обсяг ідей, понять, дефініцій і навіть просто слів, якими він послуговувався при розбудові своєї теорії, які він адаптував задля неї і в цьому сенсі «комбінував» їх. Але така «комбінація» була не довільною або ж еклектичною, а завжди вмотивованою (принаймні коли йдеться про третю «Критику»), завершенням «критичної справи» як системи [АА V: 170]. Деяке світло на манеру роботи Канта кидає лист до Марка Герца (15.10.1790), де Кант дякує за надісланий йому «твір про смак» Мається на увазі друге видання твору Герца «Есей про смак і причини його відмінності» (1790). і додає, що «використав би [його] в деяких частинах, якби він раніше зміг потрапити мені до рук». А далі він пише вельми показові слова, які висвітлюють питання про «впливи» на його філософію, відповідно, запозичення ним чужих ідей. «Тимчасом здається, і то більше, що більше маю років, мені взагалі не добре велося із використанням чужих думок на суто спекулятивному полі, а я мушу віддаватися вже своїй власній ході думки, яка за низку років стала розробленою в певну колію» [АА XI: 229]. На підставі запропонованого аналізу принаймні одне можна встановити точно: не варто припускати, що якийсь один автор (Ґелерт або Джерард) чи одна традиція (німецька чи британська) змогли суттєво визначити конфігурацію й зумовити зміст такої комплексної й багатошарової теорії, якою є вчення про генія Канта.

Список літератури / references

Adomo, Th. (1973). Дsthetische Theorie. Frankfurt am M.: Suhrkamp.

Baeumler, A. (1923). Kants Kritik der Urteilskraft. Ihre Geschichte und Systematik. Halle: Niemeyer. Baumgarten, A. G. (1750). Aesthetica (Vol. I). Traiecti cis Viadrum: Kleyb.

Baumgarten, A. G. (1779). Metaphysica. Halae: Hemmerde.

Bruno, P. W. (2010). Kant's Concept of Genius. Its Origin and Function in the Third Critique.

London, & New York: Continuum.

Cassirer, E. (1932). Die Philosophie der Aufklдrung. Tьbingen: Mohr.

Eisler, R. (1910). Wцrterbuch der philosophischen Begriffe (Bd. I). Berlin: Mittler & Sohn.

Flцgel, C. F. (1765). Geschichte des menschlichen Verstand. Breslau: Meyer.

Frank, M., & Zanetti, V. (Hrsg). (2009). Immanuel Kant. Kritik der Urteilskraft. Schriften zur Дsthetik und Naturphilosophie. Frankfurt am M: Deutscher Klassiker Verlag.

Garve, Ch. (1779). Sammlung einiger Abhandlungen. Leipzig: Dykischen Buchhandlung.

Gellert, Ch. F. (1775). Wie weit sich der Nutzen der Regeln in der Beredsamkeit und Poesie erstrecke. In: C. F. Gellerts sдmmtliche Schriften (5. Theil, S. 153-185). Leipzig: Weidmanns Erben, Reich, & Fritsch.

Gerard, A. (2001). Versuch ьber Genie. In H. F. Klemme, & M. Kuehn (Eds.), The Reception of British Aesthetics in Germany. Seven Significant Translations, 1745-1776 (Vol. 7). Bristol: Thoemmes Press.

Gilbert, K. E., & Kuhn, H. A. (1939). History of Esthetics. New York: Macmillan.

Giordanetti, P. (1991). Kant e Gerard. Nota sulle fonti storiche della theoria kantiana del «genio». In: Rivista di Storia della Filosofia, 46(4), 661-699.

Giordanetti, P. (1995). Das Verhдltnis von Genie, Kьnstler und Wissenschaftler in der Kantischen Philosophie. Kant-Studien, 86(4), 406-430. https://doi.org/10.1515/kant.1995.86.4.406

Goldstein, L. (1904). Moses Mendelssohn und die deutsche Дsthetik. Kцnigsberg: Grдfe, & Unzer.

Guyer, P. (2011). Gerard and Kant: Influence and Opposition. Journal of Scottish Philosophy, 9(1), 59-93. https://doi.org/10.3366/isp.2011.0006

Guyer, P., & Matthews, E. (Ed.). (2000). Kant, I. Critique of the Power of Judgment. New York: CUP. https://doi.org/10.3366/isp.2011.0006

Henrich, D. (1965). Ьber Kants Entwicklungsgeschichte. Philosophische Rundschau, 13(3/4), 252-263.

Irrlitz, G. (2015). Kant-Handbuch. Leben und Werk. Stuttgart: Metzler. https://doi.org/10.1007/978- 3-476-05432-6

Kant, I. (1900 sqq.). Gesammelte Schriften (Bd. I sqq). Berlin: Reimer (Walter de Gruyter).

Kant, I. (2006). Kritik der Urteilskraft. (H. F. Klemme, Hrsg.). Hamburg: Meiner.

Lazarowicz, K. (1963). Verkehrte Welt. Vorstudien zu einer Geschichte der deutschen Satire. Berlin: de Gruyter. https://doi.org/10.1515/9783111632193

Lyotard, J.-F. (1985, March). Les Immatйriaux: A Conversation with Jean-Franзois Lyotard with Bernard Blistиne. Flash Art, 121, March, 32-39. Retrieved 12.01.2019 from Art-Agenda website https://www. art-agenda. com/features/23 5 949/les-immatriaux-a-conversation-with-i ean- franois-lyotard-and-bernard-blistne

Martinez, L. (2019). Die Lehre vom Genie in Kants Vorlesungen ьber Philosophische Enzyklopдdie. In Waibel, V. L., et al. (Hrsg.), Natur und Freiheit. Akten des XII Internationalen Kant-Kongresses (S. 901-908). Berlin: de Gruyter. https://doi.org/10.1515/9783110467888-062

Meier, G. F. (1764). Philosophische Sittenlehre (Dritter Theil). Halle: Hemmerde.

Mendelssohn, M. (1757). Betrachtungen ьber die Quellen und die Verbindungen der schцnen Kьnste und Wissenschaften. In Bibliothek der schцnen Wissenschaften und der freyen Kьnste (Bd. I, St. 2, S. 231-268). Leipzig: Dyck.

Mendelssohn, M. (1844). Gesammelte Schriften (Bd. IV). Leipzig: Brockhaus.

Peters, G. (1996). Genie. In G. Ueding (Hrsg.), Historisches Wцrterbuch der Rhetorik (Bd. 3, S. 737-750). Tьbingen: Niemeyer.

Pons, А. (2004a). Gйnie. In B. Cassin (Ed.), Vocabulaire Europйen des Philosophies (pp. 497-501). Paris: Seuil, & Le Robert.

Pons, А. (2004b). Ingenium. In B. Cassin (Ed.), Vocabulaire Europйen des Philosophies (pp. 592597). Paris: Seuil, & Le Robert.

Resewitz, F. G. (1759). [Anonymus] Versuch ьber das Genie. In: Sammlung vermischter Schriften zur Befцrderung der schцnen Wissenschaften und derfreyen Kьnste (Bd. 2, St. 1, S. 131-179). Berlin: Nicolai.

Resewitz, F. G. (1760). [Anonymus] Versuch ьber das Genie. In: Sammlung vermischter Schriften zur Befцrderung der schцnen Wissenschaften und der freyen Kьnste (Bd. 3, St. 1, S. 1-69). Berlin: Nicolai.

Schlapp, O. (1901). Kants Lehre vom Genie und die Entstehung der Kritik der Urteilskraft. Gцttingen: Vandenhoeck & Ruprecht.

Stephan, I. (2019). Aufklдrung. In von W. Beutlin et al. (Hrsg.), Deutsche Literaturgeschichte... (S.

148-181). Stuttgart: Metzler. https://doi.org/10.1007/978-3-476-01789-5 4 Sulzer, J. G. (1773). Allgemeine Theorie der Schцnen Kьnste (Erster Teil). Leipzig: Weidmann & Reich. Tonelli, G. (1966a). Kant's Early Theory of Genius (1770-1779): Part I. Journal of the History of Philosophy, 4(2), 109-132. https://doi.org/10.1353/hph.2008.1283 Tonelli, G. (1966b). Kant's Early Theory of Genius (1770-1779): Part II. Journal oft the History of Philosophy, 4(3), 209-224. https://doi.org/10.1353/hph.2008.1043 Tonelli, G. (1973). Genius. From the Renaissance to 1770. In P. P. Wiener (Ed.), Dictionary of the History of Ideas (Vol. 2, pp. 293-297). New York: Charles Scribner's Sons.

Warda, A. (1922). Immanuel Kants Bьcher. Berlin: Breslauer.

Willaschek, M., et al. (Hrsg.). (2015). (Hrsg.). Kant-Lexikon (Bd. I-III). Berlin, & Boston: de Gruyter. Zammito, J. H. (1992). The Genesis of Kant's Critique of Judgment. Chicago, & London: UCP.

Размещено на Allbest.ru