Наука як дослідницька діяльність

Аксіологічний (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби окремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу. Цінності - це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки. До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов'язані з соціальним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або загальнолюдські цінності: життя, здоров'я, любов, освіта, праця, творчість, краса тощо.

Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіологічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загальних і спеціальних критеріїв і показників цінності.

Пізнавальний, або когнітивний, принцип пов'язаний із загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в обґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індивіда.

Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціуму, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант.

Пізнавальний принцип у методології не має чітко окреслених меж, можливості його використання визначаються специфікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня вмотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта дослідження суттєве значення має моделювання. 3а його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються безпосередньому вивченню.

Метод моделювання зарекомендував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вербальної, математичної, графічної, фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

а) постановка завдання;

б) визначення аналога;

в) створення або вибір моделі;

г) розробка конструкту;

д) дослідження моделі;

е) переведення знань з моделі на оригінал.

Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних галузях науки. До них належать наукометрія, бібліометрія, інформетрія.

Наукометрія є системою вивчення наукового, конструктивного знання за допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті об'єктивні кількісні закономірності, які справді визначають досягнутий наукою рівень її розвитку.

Бібліометрія - метод кількісного дослідження друкованих документів у вигляді матеріальних об'єктів або бібліографічних одиниць, а також замінників тих чи інших. Бібліометрія дає змогу простежити динаміку окремих об'єктів науки: публікації авторів, їх розподіл за країнами, рубриками наукових журналів, рівень цитування та ін.

Інформетрія вивчає математичні, статистичні методи і моделі та їхнє використання для кількісного аналізу структури і особливостей наукової інформації, закономірностей процесів наукової комунікації, включаючи виявлення самих цих закономірностей. Характерною особливістю інформетрії є те, що її основна мета - здобуття наукового знання безпосередньо з інформації.

Такими є основні загальнонаукові принципи пізнавальної діяльності людини.

Конкретнонаукова методологія. Методи і техніка дослідження.

Конкретнонаукова (або частковонаукова) методологія - це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв'язання конкретної дослідницької проблеми; це наукові концепції, на які спирається даний дослідник. Рівень конкретнонаукової методології потребує звернення до загальновизнаних концепцій провідних учених у певній галузі науки, а також тих дослідників, досягнення яких є загальновизнаними.

Пошуки методологічних основ дослідження здійснюються за такими напрямами:
- вивчення наукових праць відомих ученик, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення конкретної галузі науки;

- аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджували питання даної галузі;

- узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивчали дану проблему;

- проведення досліджень специфічних підходів для вирішення цієї проблеми професіоналами-практиками, які не лише розробили, а й реалізували на практиці свої ідеї;

- аналіз концепцій у даній сфері наукової і практичної діяльності українських учених і практиків;

- вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків.

Отже, виходячи з методичних основ наукового дослідження, необхідно чітко відповісти на запитання про: передбачувану провідну наукову ідею, сутність явища (об'єкта, предмета дослідження) суперечності, що виникають у процесі чи явищі, стадії, етапи розвитку (або тенденції). Це і становить наукову концепцію дослідження.

Концепція - це система поглядів, система опису певного предмета або явища, стосовно його побудови, функціонування, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню головних ідей. Концепція має надзвичайне значення, оскільки є єдиним, визначальним задумом, головною ідеєю наукового дослідження.

Стратегічні методологічні положення і принципи знаходять своє тактичне втілення в методах дослідження.

Метод (гр. methodos) - спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вивченню конкретного завдання.

Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формулюючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У найбільш загальному розумінні метод - це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати.

Методика (гр. methodike) - сукупність методів, прийомів проведення будь-якої роботи. Методика дослідження - це система правил використання методів, прийомів та операцій.

У науковому дослідженні часто застосовують метод критичного аналізу наукової і методичної літератури, практичного досвіду, як того потребує рівень методики і техніки дослідження. У подальшій роботі широко використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування, рейтинг, моделювання, контент-аналіз, експеримент та ін.

Вибір конкретних методів дослідження диктується характером фактичного матеріалу, умовами і метою конкретного дослідження. Методи з упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і проведення операцій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій послідовності.

В одній і тій же науковій галузі може бути кілька методик (комплексів методів), які постійно вдосконалюються під час наукової роботи.

Найскладніша методика експериментальних досліджень, як лабораторних, так і польових. У різних наукових галузях використовуються методи, що збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання, однак цілі і методика їх реалізації різні. Класифікація методів розроблена слабо.

Досить поширеним е поділ основних типів методів за двома ознаками: мети і способу реалізації.

3а першою ознакою виділяються так звані первинні методи, що використовуються з метою збору інформації, вивчення джерел, спостереження, опитування та ін.

Вторинні методи використовуються з метою обробки та аналізу отриманих даних - кількісний та якісний аналіз даних, їх систематизація, шкалювання та ін.

3а ознакою способу реалізації розрізняють такі види методів: логіко-аналітичні, візуальні, експериментально-ігрові.

До перших належать традиційні методи дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифікації - перевірки істинності гіпотез і висновків.

Візуальні, або графічні, методи - графіки, схеми, діаграми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уявлення про досліджуваний об'єкт і водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв'язки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об'ємі. Ці методи тісно пов'язані з комп'ютерними технологіями.

Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосуються реальних об'єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. 3 ними пов'язаний цілий розділ математики - "теорія ігор"; з їх допомогою вивчаються ситуації в політичних, економічних, воєнних питаннях. Вони використовуються у психології ("трансакційний аналіз"), соціології ("управління враженнями", "соціальна інженерія"), в методиці нетрадиційного навчання.

У прикладних аспектах гуманітарних наук доцільно використовувати математичні методи.

Математичний апарат теорії ймовірностей дає можливість вивчати масові явища в соціології, лінгвістиці. Математичні методи відіграють важливу роль при обробці статистичних даних, моделюванні.

Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функціональних можливостей: етапні, тобто пов'язані з певними етапами дослідження, універсальні, які використовують на всіх етапах.

До першої групи відносять спостереження, експеримент, а до другої - абстрагування, узагальнення, дедукцію та індукцію та ін.

Розрізняють методи теоретичних та емпіричних досліджень.

Теоретичні дослідження - висунення і розвиток наукових гіпотез і теорій, формулювання законів та виведення з них логічних наслідків, зіставлення різних гіпотез і теорій.

Емпіричні дослідження - спостереження і дослідження конкретних явищ, експеримент, а також групування, класифікація та опис результатів дослідження і експерименту, впровадження їх у практичну діяльність людей.

Такий розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.

Концептуальні засади синергетики

Сучасним етапом розвитку ідей кібернетики, загальної теорії систем та системного аналізу можна вважати науковий напрямок, відомий як синергетика (грец. «synergeia», «synergetikos» -- такий, що діє спільно, спільний, сприяння, співробітництво). Цю назву запропонував професор Штутгартського університету Герман Хакен, якого вважають засновником синергетики. Зазначений термін акцентує увагу на узгодженості, взаємодії частин системи у процесі утворення її структури як єдиного цілого.

Поряд із терміном синергетика часто використовують терміни теорія складності (complexity theory), теорія динамічних (складних) систем (dynamic (complex) system theory), теорія хаосу (chaos theory), нелінійна динаміка (nonlinear dynamic) або більш загальний -- нелінійна наука (nonlinear science), увиразнюючи при цьому принципову нелінійність, нерівноважність, складність досліджуваних явищ. Фундаментальні результати в цій галузі здобули Г. Хакен, І. Пригожин, Б. Мандельброт, М. Мойсєєв, С. Курдюмов, Г. Малинецький, О. Самарський, О. Тихонов, Р. Том та інші. Надалі послуговуватимемося термінами «синергетика», «нелінійна динаміка», «теорія складних систем».

Синергетика вивчає складні системи, які містять багато підсистем різної природи, маючи на меті виявити, в який спосіб взаємодія таких підсистем приводить до виникнення нових стійких просторових, часових чи просторово-часових структур або режимів функціонування, а також досліджує характерні масштаби й швидкості перехідних процесів.

Синергетика акцентує увагу на явищах, що виникають завдяки спільній дії кількох (багатьох) факторів, кожний з яких окремо до цього явища не приводить. Синергетику часто визначають як науку про самоорганізацію.

Під самоорганізацією розуміють мимовільне, спонтанне самоускладнення форми (у загальнішому випадку -- структури системи та законів її функціонування) унаслідок повільної та плавної зміни її параметрів. Іншими словами, самоорганізація -- це утворення впорядкованих структур із хаосу. Отже, синергетика являє собою нову узагальнювальну науку, що вивчає основні закони самоорганізації складних систем.

Кібернетика та системні дослідження	Синергетика
1. Акцент робиться на статиці систем, на морфологічному та функціональному опису	1. Акцентується увага на процесах еволюції, розвитку та руйнування систем
2. Велике значення надається впорядкованості, рівновазі, процесам гомеостазису	2. Вважається, що нерівноважні стани, хаос відіграють важливу роль у процесах розвитку та руху систем
3. Вивчаються процеси організації та управління	3. Досліджуються процеси самоорганізації, самоускладнення систем, виникнення «порядку із хаосу»
4. Найчастіше намагаються звести опис систем до лінійних моделей	4. Підкреслюється принципова нелінійність складних систем та неадекватність їх опису лінійними моделями

Винятково важливим етапом у розвитку нового, нелінійного способу мислення було виникнення та уточнення поняття патерну (наближено можна перекласти як шаблон, зразок). Засновник тектології (в якій було закладено основні кібернетичні принципи та ідеї ще на початку ХХ ст.) О. Богданов першим спробував об'єднати поняття організації, патерну та складності в послідовну теорію систем. Кібернетика зосередилась на патернах зв'язку та управління -- зокрема на патернах кругової причинності, на яких ґрунтується концепція зворотного зв'язку; завдяки цьому в кібернетиці вперше було чітко розмежовано патерн організації системи та її фізичну структуру.

За останні двадцять років було знайдено та проаналізовано недостатні «елементи» -- концепцію самоорганізації (синергетика) та нову математику складних систем. Нова математика складних систем є, по суті, математикою візуальних патернів -- дивних атракторів, фазових портретів, фракталів тощо, які аналізуються в контексті топологічної структури, вперше розробленої А. Пуанкаре.

Синергетика та кібернетика як міждисциплінарні наукові напрямки мають багато спільного. Системи, що є предметом їх вивчення, можуть бути різної природи (хімічні, фізичні, біологічні, економічні, соціальні тощо). Зрозуміло, що ці системи змістовно вивчаються багатьма іншими спеціальними науками. Кожна з них досліджує певну множину об'єктів своїми, тільки їй притаманними методами, формуючи результати «власною» мовою
опису. Але через наявну диференціацію науки досягнення однієї з її галузей часто стають важкозрозумілими або й недоступними для фахівців з інших наукових напрямків.

Тим часом синергетика та кібернетика абстрагуються від специфічної природи систем, намагаючись описувати їх функціонування (еволюцію) універсальною мовою. Це досягається відшуканням ізоморфізму різних досліджуваних специфічними засобами багатьох наук явищ, які можна, проте, описати однаковими (однотипними) моделями. Отже, виявляючи єдину модель, спільну для зазначених явищ, синергетика та кібернетика переносять результати однієї галузі науки в інші.

Але між синергетикою та кібернетикою існують і певні відмінності. Кібернетика та різноманітні напрямки загальної теорії систем вивчають процеси підтримання рівноваги (процеси гомеостазису) у системах за рахунок зворотних зв'язків, а також процеси управління такими системами. Кібернетика намагається описувати нелінійні процеси еволюції систем за допомогою лінійних моделей (принаймні на окремих етапах, коли це можливо).

У синергетиці на відміну від кібернетики акцент робиться не на процесах управління та обміну інформацією, а на принципах побудови, організації, розвитку та самоускладнення систем і їхній еволюції. Синергетика досліджує принципово нерівноважні (такі, що перебувають далеко від стану рівноваги) системи, принципово нелінійні (такі, що за певних умов деякі збурення -- внутрішні або зовнішні -- можуть привести систему до принципово нових станів, до виникнення нових стійких структур) процеси еволюції систем.

Головні відмінності між синергетикою та кібернетикою разом із системними дослідженнями наведено в табл. 14.1.

Таблиця 14.1

СПІВВІДНОШЕННЯ СИСТЕМНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ І СИНЕРГЕТИКИ

З погляду синергетики процеси у відкритих нерівноважних системах характеризуються принциповою нелінійністю, присутністю зворотних зв'язків, що зумовлює появу якісно нових можливостей здійснення керуючого впливу на систему.

Синергетика дала змогу по-новому зрозуміти відмінність між випадковими та детермінованими процесами. Довгий час вважалось, що існують лише два класи об'єктів. Перший становлять детерміновані. Якщо відомий аналітичний вигляд закону, за яким вони функціонують, то спрогнозувати їхнє поводження можна практично на довільний часовий інтервал. До другого класу належать стохастичні об'єкти, поводження яких описується деяким випадковим процесом (є його реалізацією). Для цього класу процесів неможливо зробити детермінований прогноз, але якщо ми достатньо довго спостерігатимемо за їхнім поводженням, то зможемо знайти відповідні розподіли ймовірності та обчислити статистичні характеристики (середні, дисперсії, інтервали довіри тощо) і спрогнозувати їхнє поводження в «середньому» з певною ймовірністю.

Але дослідження кількох останніх десятиріч показали, що існує ще один важливий клас об'єктів. Формально вони є детермінованими, тобто якщо ми точно знаємо їхній поточний стан, то можемо спрогнозувати подальше їхнє поводження, але тільки на доволі обмежений проміжок часу. Навіть як завгодно мала неточність у визначенні поточного стану таких систем призводить з часом до розбігання їхніх можливих траєкторій розвитку. Система починає поводитися хаотично, початкові відхилення з часом наростають і незначні причини призводять до вельми відчутних наслідків. Такі системи, що дуже чутливі до початкових умов, дістали назву хаотичних.

Отже, підсумовуючи сказане, доходимо висновку, що правила, які визначають поводження складних систем, істотно відрізняються від тих, за якими функціонують рівноважні системи і які є основою традиційних класичних методів аналізу систем. Тому саме синергетика, яка акцентує увагу на явищах еволюції у відкритих нерівноважних системах, на виникненні порядку із хаосу, явищах самоорганізації, зі своїм міждисциплінарним арсеналом методів та алгоритмів може стати адекватним інструментом для аналізу складних динамічних процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві та економіці.

До основних понять синергетики належать поняття структури, хаосу, еволюції, дисипативної системи, дивного атрактора, точок біфуркації, фракталів тощо, які ми розглянемо далі.

Позитивізм (від лат. posutious - позитивний, суб'єктивний) - ідеалістичний напрям, представники якого все справжнє

("позитивне") знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблематикою.

Позитивізм виник у 30-ті роки XIX ст. як реакція на спекулятивну філософію та крайні форми містицизму. Він проголосив раціональними лише ті науки, які спираються на безпосередній досвід людини. Засновником позитивізму був французький філософ, учень Сен-Сімона Огюст Конт (1798-1857). Його шеститомна праця "Курс позитивної філософії" з'являється в 1830-1842 рр.

Рушійною силою суспільного розвитку є прогрес знання. О. Конт вважає, що в історії змінилося три стадії розвитку думки. Перша - теологічна, коли першопочатком буття проголошувались боги, демони. Друга - метафізична, коли філософи зверталися до "сутнос-тей" - абстракцій типу "матерія" або "дух". Третя - позитивна, на якій, відкинувши вигадки теології та метафізики, мислителі переходять до дослідження світу конкретно-науковими способами, завданням філософії стає констатація найбільш загальних законів, які відкривають позитивні науки.

Конт запропонував класифікацію наук за принципом руху від простого до складного. Перша основна наука в його класифікації - математика, наука про найпростіші об'єкти, потім ідуть астрономія, фізика, хімія, біологія і, нарешті, соціологія. Конт був засновником соціології - науки, яка вивчає суспільне життя з різних боків, поєднуючи теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Конт допускав існування філософії лише у вигляді загальних висновків з природничих та суспільних наук і, претендуючи на подолання матеріалізму та ідеалізму, відстоював феноменалізм.

Admixer

Феноменалізм - вчення, за яким можливе пізнання лише феноменів, а не сутності речей. Отже, позитивізм заперечував можливість пізнання об'єктивного світу (агностицизм), зводив мету науки лише до опису та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб'єкта, та відкидав традиційні світоглядні проблеми філософії.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди цих філософів склали початковий фундамент філософії, що отримала назву "першого позитивізму".

У другій половині XIX ст. почався етап "другого позитивізму", або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896). Другий позитивізм виник у період кризи природознавства, пов'язаної з новими відкриттями у фізиці (було відкрито електрон). Філософія була зведена до теорії пізнання. Керівною тезою емпіріокритицизму стало твердження, що пізнання - це пов'язування між собою відчуттів і уявлень, яке не досягає ніякої "реальності", крім своїх почуттів. Для цього періоду характерне прагнення витлумачити матерію як "відчувану", "спостереження фактів".

У працях "Критика чистого досвіду" (1907-1908), "Людське поняття про світ", "Філософія як мислення про світ згідно з принципом найменшої міри сили" швейцарський філософ-ідеаліст Авенаріус у понятті "досвід" намагається розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного, витлумачуючи їх лише як зміст зовнішнього і внутрішнього досвіду. Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") заперечує об'єктивну реальність, що існує зовні і незалежно від свідомості. Об'єктивній істині він протиставляє біологічну цінність пізнання за принципом найменшої витрати сили.

У дусі суб'єктивного ідеалізму австрійський філософ Мах у працях "Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного", "Пізнання і помилка" стверджує, що простір, час, рух, сила суб'єктивні за своїм походженням, а світ є "комплексом відчуттів", відповідно завдання науки - опис цих "відчуттів". Ідеї Маха і Авенаріуса піддав гострій критиці В. І. Ленін у праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм".

Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі на початку XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки, математичної логіки, що застосовувалася в дослідженнях основ математики. наука раціональність синергетика знання

Неопозитивізм являє собою розгалужену філософську течію. Він включає різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст., як М. Шлік (1882-1936), засновник "Віденського гуртка", його послідовники Р.Карнап, О. Ней-рат, Г. Рейхенбах, представники Львівсько-Варшавської школи А. Тарський, Я. Лукасеви, логік, математик, філософ Б.Рассел, засновник філософії лінгвістичного аналізу Л. Вітгенштейн, течія "загальної семантики" (А. Кожибсь-кий, С. Чейз, С. Хайякава).

Неопозитивізм виник як течія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході наукової революції початку століття. Особливо гострими були проблеми: ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпіричного базису науки, природа і функції математизації і формалізації знання. Так, Г. Фреге, Б. Рассел та інші намагалися здійснити обгрунтування математики за допомогою логічного аналізу, тобто зведення її вихідних понять до логічних термінів.

Англійський мислитель Бертран Рассел (1872-1970) висунув у своїй книзі "Наше пізнання зовнішнього світу" думку, що всі філософські проблеми, якщо їх проаналізувати й очистити, виявляються проблемами логічними. Австрійський філософ Людвіг Вітгенштейн (1899-1951) у "Логіко-філософсько-му трактаті" зробив з цього висновок, що філософія не доктрина, не сукупність теоретичних положень, а діяльність, що полягає в логічному аналізі мови науки. Результат її - "не деяка кількість" філософських речень, а "з'ясування речень". Усі ети-ко-естетичні і релігійні положення, а також традиційні речення "метафізики" австрійський мислитель оголошує безглуздими, бо вони не можуть бути правильно виявлені в мові, а тому не належать до "світу фактичного". Останній обмежений "містичним" - тим, що не висловлене і є інтуїтивне споглядання "світу" у цілому з "точки зору вічності". Філософія, за Вітген-штейном, не прагне до істини, вона не є теорія, а суть аналітична діяльність з прояснення мови, усунення неточностей у позначеннях, які породжують "метафізичні" речення.

Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По-перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко-мате-матичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту. Другі становлять емпіричний базис теорії. По-друге, неопозитивізм грунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього. Потретє, наше пізнання належить не до об'єктивного світу, а до "змісту свідомості": відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах.

Не дивно, що центральне місце в неопозитивізмі Віденського гуртка, який став у 20-ті роки провідною неопозитивістською школою, посіло вчення про "верифікацію" (перевірку). Принцип верифікації відіграв у неопозитивістському аналізі потрійну роль: його можна використати для чуттєвої перевірки емпіричних висловлювань, визначення емпіричного значення термінів і висловлювань і, нарешті, "демаркаційного принципу", що дає змогу відокремити емпіричні речення від неемпіричних і, насамперед, метафізичних.

З цього погляду, якщо речення не може бути верифіковане, тобто доведене до кінцевого числа актів досвіду або висловлювань про такі акти, і до того ж не є тавтологією, тобто логіко-ма-тематичним висловлюванням, то воно складене з порушенням правил синтаксису і через те безглузде. Так, твердження 2 х 2= 4, на вулиці -4° належать до емпіричних, бо їх легко перевірити.

Американський філософ і логік Рудольф Карнап (18911970) заперечує світоглядний характер філософії і висуває тезу, що логіка науки є аналіз чисто синтаксичних зв'язків міжреченнями, поняттями і теоріями. Він відмовляється від наукового обговорення питань, які стосуються природи реальних об'єктів і їх ставлення до речень мови науки. Будуючи "уніфіковану мову науки", він доходить висновку про недостатність чисто синтаксичного підходу і необхідність враховувати і семантику, тобто відношення між мовою і цариною предметів, що описуються. На підґрунті своєї семантичної теорії Карнап будує індуктивну логіку як імовірнісну логіку, розвиває формалізовану теорію індуктивних висновків, розробляє теорію семантичної інформації.

У праці "Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки" Рудольф Карнап писав, що він називає метафізичними всі ті речення, які претендують на те, щоб представляти знання про щось, що перебуває вище або за межами всякого досвіду, про реальну сутність речей, абсолют. Таким, наприклад, є твердження Фалеса, що першопочатком речей є вода, Гераклі-та - вогонь, ідея будь-якого філософа-моніста - у світі є один першопочаток.

Ці речення не можна перевірити. Отже, неопозитивізм відносить до "метафізики" і тим самим виключає із сфери від наукового знання всі філософські проблеми, бо вони науково не осмислені і розв'язання їх не може бути, на відміну наукового, визнане істинним або хибним, вони позбавлені сенсу. Як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати "верифікацію" до конкретних філософських тверджень, виявилась практична неможливість звести загальні твердження до одиничних. Крім того, загально-позитивістська установка на тлумачення лише "безпосередньо даного" як єдино справжньої реальності поставила бар'єр у пізнанні минулого і майбутнього. Так, німецький філософ і логік Ханс Рейхенбах (1891-1953) заявив, що історія філософії не містить у собі нічого, крім помилок.

Згідно з Рейхенбахом, хоча об'єкти зовнішнього світу і пізнаються за допомогою чуттєвих вражень, але вони не зводяться до них. Основним доказом існування зовнішнього світу він вважав наявність об'єктивних причинних закономірностей, пізнання котрих - мета науки. У теорії пізнання Рейхенбах заперечував ідеал досконалого доказу і вважав, що обгрунтування будь-якого знання найкраще досягається на шляху до імовірнісної логіки.

Неопозитивісти, зазнавши краху в спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямах. Так з'явився "семантичний позитивізм", представлений Альфредом Тарським, Стюартом Чей-зом, С. Хайякавою.

Польський логік і математик Альфред Тарський (19021983) - один з головних представників Львівсько-Варшавської школи - вніс значний вклад у розробку методів вирішення проблеми розв'язання, теорію моделей, теорію визначеності понять, розвиток алгебричних методів вивчення обчислення предметів, у теорію логік з формулами нескінченної довжини, багатозначну логіку та інші розділи математичної логіки і засад математики. Цьому присвячені його основні праці "Вступ до логіки і методології дедуктивних наук", "Істина і доказ". У творі "Поняття істини у формалізованих мовах" Тарський дав визначення класичного поняття істини для великої групи формалізованих мов.

Представники "семантики" вважають, що люди часто не розуміють один одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, на думку С. Чейза, не мають ніякого значення, вони лише символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість.

Думка про "конвенціональний" (договірний) характер вихідних принципів математики, висунута французьким математиком Анрі Пуанкаре, поширюється семантиками на будь-яке теоретичне знання. Смисл висловлювання, згідно з "конвенц-іоналістською" теорією, визначається не його об'єктивним змістом, а місцем даного висловлювання. Питання про реальність, правдивість чи помилковість висловлювання є питанням суто внутрішнім щодо деякої системи, "мовного каркасу". Бути реальним - значить бути елементом системи. Реальність ототожнюється з тими чи іншими формами її відображення (з "мовним каркасом").

Четверта історична форма позитивізму - постпозитивізм. Постпозитивізм - це загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення множини методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, котрі були прихильні до методології логічного позитивізму або неопозитивізму. Постпо-зитивізм не являє собою особливий філософський напрям, течію або школу. Постпозитивізм - це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв'язку з розвитком наукового знання.

Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 р. англійського варіанту методологічної праці Карла Поппе-ра "Логіка наукового відкриття", а також у 1963 р. книги Томаса Куна "Структура наукових революцій". Постпозитивізм - це фаль-сифікаціонізм К. Поппера, концепція наукових революцій Т. Куна, методологія науково-дослідницьких програм Лакатоса, концепція неявного знання Полані, а також концепції Тул-міна, Агассі, Селларса і багатьох інших філософів.

З кінця 50 - початку 60-х років неопозитивізм розвивається у двох напрямах: "лінгвістичного позитивізму", започаткованого австрійським філософом Людвігом Вітгенштейном, і "позитивізму", який опирається на праці англійського філософа Карла Поппера (1902-1994). Л. Вітгенштейн закликав шукати не об'єкти, які відповідають словам, а функції "слів у людській діяльності". К. Поппер спершу запропонував замінити "верифікацію", спрямовану на встановлення правдивості тверджень шляхом їх безпосереднього порівняння з фактами, принципом "фальсифікації", тобто пошуком є твердження.

К. Поппер відмовляється від істини як мети пізнання, говорячи, що її не можна досягти, запроваджує поняття "правдоподібність". Факти реального світу можуть лише спростувати і ніколи не можуть підтвердити зміст теоретичних побудов. Поп-пер відокремлює знання від суб'єкту, надає йому самостійного статусу, подібно до статусу ідей у Платона. Свою теорію К. Поппер назвав "критичним реалізмом".

На противагу наміру логічних емпіриків сформулювати критерії пізнавального значення наукових тверджень на підґрунті принципу верифікації, Поппер у праці "Факти, норми та істина: подальша критика релятивізму" висунув як основне завдання філософії проблему демаркації - відокремлення наукового знання від ненаукового. Методом демаркації, за Поп-пером, є фальсифікація - принципове спростування (фальсифікованість) будь-якого наукового твердження.

У праці "Логіка і зростання наукового знання" мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спростувань, внаслідок чого вирішуються наукові проблеми. Висунута Поппером метафізична теорія "трьох світів" стверджує існування фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання, що не зводяться один до одного.

Реалізація програми побудови теорії зростання наукового знання наштовхнулась на серйозні труднощі, пов'язані з абсолютизацією Поппером принципу фальсифікації, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, конвенціоналізмом у трактовці вихідних засад знання і відривом об'єктивного знання від пізнаючого суб'єкта. Доведена також внутрішня суперечливість запропонованого ним критерію оцінки вірогідності наукових теорій.

З критикою К. Поппера виступив англійський історик Імре Лакатос (1922-1974). Попперова концепція, на його думку, суперечить реальному функціонуванню науки в суспільстві, через це він висуває "методологію дослідницьких програм", згідно з якою розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають єдині базисні положення.

Методологія Лакатоса розглядає зростання "зрілої" (розвинутої) науки як зміну низки неперервно пов'язаних теорій. Ця неперервність обумовлена нормативними правилами дослідницьких програм, що приписують, які шляхи найбільш перспективні для подальшого дослідження ("позитивна евристика"), а яких шляхів слід уникати ("негативна евристика"). Інші структурні елементи дослідницьких програм - "тверде ядро" (до нього входять фундаментальні припущення програми, які не можна умовно спростувати) і "захисний пояс", що складається з допоміжних гіпотез (він забезпечує збереження "твердого ядра" від спростувань і може бути модифікований, частково або повністю замінений при зіштовхуванні з контрприкладами). У розвитку дослідницької програми, як вважає історик науки, можна виділити дві основні стадії - прогресивну і вироджену. На прогресивній стадії "позитивна евристика" активно стимулює висування гіпотез, що поширюють емпіричний і теоретичний зміст. Однак надалі розвиток дослідницької програми різко уповільнюється, її "позитивна евристика" губить евристичну міцність, внаслідок чого зростає кількість гіпотез, що стосуються лише окремого випадку.

Звичайно, методологія Лакатоса не може претендувати на універсальність: як продуктивний засіб історико-наукового дослідження вона лише може бути застосована на певному етапі розвитку науки.

Американський філософ Пауль Фоєрабенд (народився в 1924 р.), намагаючись поліпшити теорію "критичного раціоналізму", висуває принцип "теоретичного плюралізму", або проліферації (розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теоріями. Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток науки. Принцип проліферації покликаний обгрунтувати, за Фоєрабендом, плюралізм у методології наукового пізнання.

Історик і філософ науки заперечує існування теоретично нейтральної емпіричної мови, вважаючи, що всі наукові терміни "теоретично навантажені". Значення наукових термінів детермінується тією теорією, до якої вони входять, а тому за умов переходу терміна від однієї теорії до іншої його значення повністю змінюється; кожна теорія створює свою власну мову для описування фактів. Звідси Фоєрабенд приходить до тези про непорівнюваність альтернативних теорій, що конкурують і змінюють одна одну, їх не можна порівнювати як відносно до загального емпіричного базису, так і з точки зору загальних логіко-методологічних стандартів і норм, оскільки кожна теорія встановлює свої власні норми.

Фоєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий "методологічний анархізм". Але критикуючи емпіризм, він заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу на відбір теорії. Не існує такої ідеї, хай найдавнішої, найаб-сурднішої, яка не була б спроможна удосконалювати наше знання. Позиція П. Фоєрабенда мало чим відрізняється від "принципу терпимості" Р. Карнапа.

Кожний вчений може розробляти свої власні теорії, не звертаючи уваги на недоречності, критику і суперечності. Діяльність вченого не підлягає ніяким раціональним нормам, тому розвиток науки, за Фоєрабендом, ірраціональний: нові теорії перемагають не внаслідок більшої раціональної обгрунтованості, а завдяки пропагандистській діяльності їх прихильників. Оскільки наука ірраціональна, то вона нічим не відрізняється від міфу та релігії і являє собою одну з форм ідеології. Тому Фоєрабенд вимагає звільнити суспільство від "диктату науки", відокремити науку від держави і надати науці, міфу, магії, релігії рівні права у суспільному житті. Звичайно, така концепція, що спирається на агностицизм і прагматизм, суперечить реальній науковій практиці і історії науки.

Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу в еволюції філософії науки притаманні такі загальні риси:

¦ постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки; їх все більше цікавить відповідність розумових моделей реальному науковому знанню і його історії;

¦ якщо логічний позитивізм головну увагу звертав на аналіз структури наукового знання, то постпозитивізм головною проблемою філософії науки робить розуміння розвитку наукового знання;

¦ постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного - теоретичного, зникає протиставлення фактів і теорій, контексту відкриття і контексту обгрунтування;

¦ постпозитивісти відмовляються провести чітку лінію між ненаукою і філософією. Вони визнають осмисленість філософських положень і неусуненість їх з наукового знання. Фоєрабенд, наприклад, взагалі відмовляється бачити будь-яку різницю між наукою, міфом і філософією;

¦ представники постпозитивізму головним об'єктом своєї уваги зробили розвиток знання, а для цього вони змушені були звернутися до вивчення історії виникнення, розвитку і змін наукових теорій і ідей;

¦ постпозитивізм поставив під сумнів тезу логічних позитивістів про безперечний прогрес науки і став вимагати доказів прогресивного розвитку наукового знання;

¦ усі представники концепції постпозитивізму так чи інакше відштовхуються у своїх міркуваннях, у постановці і вирішенні методологічних проблем від позитивістської методології.

Такими є деякі особливості філософських побудов постпо-зитивізму.

У середині 70-х років ХХ ст. зусиллями Фоєрабенда виявилось, що створення загальновизнаної теорії, що описує будову і розвиток науки, - справа безнадійна. Представники логічного позитивізму були впевнені в тому, що філософія науки сама є наукою, а отже, повинна існувати одна загальновизнана методологічна концепція. Постпозитивізм породив багато таких концепцій, але "правильною", адекватною вважав лише одну. Однак виявилося, що для філософії науки характерний плюралізм і що не може бути в ній загальновизнаних концепцій і рішень. Так закінчився етап постпозитивізму, залишивши такі методологічні проблеми: фальсифікації, правдоподібності наукових теорій, раціональності, розуміння, соціології знання. Ці проблеми пригортають усе більшу увагу, однак їх обговорення вже виходить за межі постпозитивізму.

Герменевтика (від грец. есмзнеэейн -- тлумачити) -- у первісному значенні -- напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії -- з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів -- з інтерпретацією священних текстів у їхній полеміці з католицькими богословами. Це мистецтво проникнення одної свідомості в іншу, шляхом відтворення творчого процесу, за допомогою зовнішніх проявів. Тут зовнішні прояви -- це тексти, складанні зі слів, які є відображенням нейронних зв'язків автора, тобто його свідомості.

Герменевтика як мистецтво інтерпретації

Методи герменевтики мають досить широке застосування в області наукового пізнання, хоча спочатку вони використовувалися тільки в сфері гуманітарного знання (юридична, історична, філологічна, філософська герменевтика). Сьогодні вже кажуть про фізичну, біологічну герменевтику як про досить плідні засоби прояснення неоднозначних моментів в даних галузях природознавства. Однак найбільш уживаним залишається герменевтичний підхід в гуманітарному пізнанні. Тому герменевтика дає змогу зрозуміти усе багатство змісту гуманітарних явищ і є дійсним мистецтвом інтерпретації.

Для герменевтичної методології характерні виділення знаково-символічної сторони пізнавальної діяльності та перенесення лінгвістичних та літературознавчих методів дослідження в загальну методологію гуманітарних наук. Серед особливостей герменевтичної методології перш за все необхідно зазначити поняття дихотомії природничих наук та гуманітарних. Предметною основою герменевтичної методології є текст як знаково-символічна система в її соціокультурному та історичному контексті. Засобом аналізу гуманітарних явищ є мова. Тому в багатьох герменевтичних концепціях мова є центральною проблемою. «Центральною проблемою герменевтики, - на думку фінського логіка та філософа Г. Фон Врігта, - є ідея мови та орієнтовані на мову поняття: «значення», «інтенсивність», «інтерпритація», та «розуміння». Ця риса відображена в самій назві «герменевтика», що означає мистецтво інтерпритації» [2, с. 66]. Тут необхідно зазначити, що під словом «інтерпретація» розуміємо інтерпретацію тексту, що є створенням його змісту по-новому, і кожний акт інтерпретації - це момент тексту, ланка здійснення традиції, яка транслюється в житті тексту. Слово також виконує культурологічну функцію. Г.Г. Шпет писав, що слово є не тільки явищем культури, але й її принципом [3, с. 148]. Саме тут знаходиться центр герменевтичної методології. Якщо слово - принцип культури, то, принципи аналізу повинні бути розподілені на аналіз культури. Отже, лінгвістичні, герменевтичні, семіотичні, етимологічні, історичні та інші методи дослідження мови мають бути включені в засоби аналізу культури, мають бути методологічною основою гуманітарних наук.

Наступною особливістю герменевтичної методології є її діалоговий характер. У працях М.М. Бахтіна вказано: «Точні науки - це монологічна форма знання: інтелект споглядає річ та висловлюється про неї. Тут тільки один суб'єкт - той, що пізнає (споглядає) та той, що говорить (висловлює). Йому протистоїть тільки безмовна річ. Кожний об'єкт знання (в тому числі людина) може бути сприйнятий як річ. Але суб'єкт як такий не може сприйматися та вивчатися як річ тому, що як суб'єкт він може, залишаючись суб'єктом, стати безмовним, отже його пізнання може бути тільки діалогічним» [1, с. 363].Діалоговий характер герменевтичної методології є критерієм розрізнення гуманітарних (діалогічна форма знання) та природничих (монологічна форма знання) наук, та специфічним прийомом в герменевтиці. Герменевтична методологія також відрізняється розділенням областей специфічно знакового змісту (об'єктивного змісту тексту) та психологічних моментів. Текст володіє принципами почуттєво сприйманих об'єктів, але, щоб його зрозуміти, необхідно врахувати, необхідно зрозуміти, що він пов'язаний зі змістом та значенням.

Врахування поза лінгвістичних факторів, мотиваційних настанов, несвідомих моментів, соціокультурних факторів при реконструкції об'єктивного змісту тексту є необхідною умовою гуманітарного пізнання. Основним засобом наділення змістом незрозумілих знаково-символічних конструкцій в гуманітарних науках є інтерпретація. Інтерпретація та розуміння текстів забезпечуються специфічними методологічними засобами (герменевтичним колом, методиками запитань та відповідей, контекстним методом, спеціальними логічними засобами, семіотичними та психологічними прийомами). Співвідношення між розумінням та поясненням в герменевтичному методологічному стандарті припускає перевагу методик розуміння, обумовленому особливостями предмету дослідження. В сучасних герменевтичних концепціях не спостерігаються абсолютизації розуміння. Необхідно відмітити, що на рівні повсякденної свідомості терміни «розуміння» та «пояснення» не розрізняються. Будь-яке пояснення сприяє розумінню, і, навпаки, в випадку розуміння зазвичай завжди є відповідь на запитання про причину, що привела до ситуації розуміння. Тож, перевага методик розуміння досить відносна [3, с. 150].

Сьогодні герменевтичні дослідження проводяться в різних сферах гуманітарного пізнання. Окрім філософської герменевтики найбільш поширеною є філологічна (лінгвістична) герменевтика, яке є найдревнішою з часів античності. Герменевтика є одним з актуальних напрямків сучасної лінгвістики.

Герменевтичні дослідження, орієнтовані на інтерпретацію діалогічного співвідношення суб'єкта, що пізнає, та тексту як об'єкта пізнання помітно вплинули на становлення антропоцентричного підходу до текстового аналізу (праці Ф. Шлейермахера, Г. Шпета, А. Бека, В. Дільтея, М. Хайдеггера, Г. Гадамера, Г. Фреге та ін.). Філософія мови В. Гумбольдта сприяла встановленню принципів власне лінгвістичної герменевтики [4, с. 107].
Проектування ідей та принципів герменевтики у сучасну лінгвістику тексту, за даними О.О. Селиванової [4, с. 107], є одним з перспективних напрямів цієї галузі мовознавства, особливо стосовно вирішення на якісно новому рівні проблеми інтерпретації тексту (літературознавство має цікаві теоретичні дослідження у цьому плані - праці М.М. Бахтіна, О.Ф. Лосева, текстологічна наука Д.С.Ліхачова).

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін.

Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін.

Отже, емпіричне дослідження - це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін.

Загальні вимоги до емпіричних методів (та методик):

1. Валідність (англ. valid - дійсний, придатний) - це комплексна хаpактеpистика методу (методики), яка вказує на його придатність до використання (об'єктивність, діагностичну силу, репрезентативність, точність, надійність). У найбільше простій і загальному формулюванню валідність тесту це „...поняття, що вказує нам, що тест вимірює і наскільки добре він це робить”. Найважливіша складова валідності - визначення області досліджуваних властивостей. Об'єктивність передбачає зменшення суб'єктивного впливу особистості дослідника на результати дослідження.

2. Діагностична сила (роздільна здатність) - характеристика, яка вказує на здатність методу (методики) диференціювати досліджувані об'єкти за вимірюваною ознакою, тобто розподіляти їх як мінімум на три групи: з низьким рівнем вираженості ознаки, середнім ти високим.

3. Надійність - характеристика яка вказує на здатність методу давати однакові результати при дослідженні однакових об'єктів у однакових умовах (забезпечувати відтворюваність результатів).

4. Репрезентативність - характеристика, яка вказує на здатність методу (методики) розповсюджувати (переносити) результати, отримані при дослідженні частини об'єктів на всі об'єкти, що входять до даної групи. Це характеристика не стільки методу, скільки досліджуваної сукупності об'єктів, що повинні бути відібрані з дотриманням ряду вимог. Репрезентативність (франц. representatif - показовий) - властивість вибіркової сукупності представляти характеристики генеральної сукупності. Репрезентативність означає, що з якоїсь наперед заданій чи визначеною статистично погрішністю можна вважати, що представлене у вибірковій сукупності розподіл досліджуваних ознак відповідає їх реальному розподілу.

Для забезпечення репрезентативності вибірки даних необхідно врахувати ряд обов'язкових для будь-якого дослідження умов. Серед них найважливішими є:

а) кожна одиниця генеральної сукупності повинна мати рівну імовірність попадання у вибірку;

б) вибірка змінних виробляється незалежно від досліджуваної ознаки;

в) добір виробляється з однорідних сукупностей;

г) число одиниць у вибірці повинне бути досить великим;

д) вибірка і генеральна сукупність повинні бути по можливості статистично однорідні.

Емпіричні методи дослідження є визначальними в навчально-дослідній справі, що пов'язана з практикою, зокрема педагогічною, та забезпечують накопичення, фіксацію та узагальнення вихідного дослідного матеріалу. Отримані за допомогою цих методів дані є основою для подальшого теоретичного осмислення пізнавальних процесів та створюють цілісну єдність наукового пізнання.