Народження філософії із духу епохи: культурологічний зріз

⁹ Лат.: ancilla theologiae - служниця теології. стародавніше, тим достовірніше, чим достовірніше, тим істиніше вчення - така максима середньовічної свідомості. Найстародавніше - це Біблія, а тому вона є зведення всіх можливих істин.

Виходячи з цього, середньовічний філософ (діалектик) - або як його називали філософ-екзегет (тлумачник) постійно звертався для підтвердження своїх думок до біблійного, або патристичного авторитету.

Творчий метод, що панував за середньовіччя можна назвати іконографічним. Його завдання - передати сучасникам і нащадкам образ істини, таким яким він дається в першоообразі, нічого не додаючи від себе. Античний філософ завжди перебував у пошуках істини, і ніколи не був упевнений чи віднайде її, тоді як філософ- екзегет свято був переконаний, що істина вже відома, вона викладена у Святому Письмі, її потрібно лише «видобути» (подібно до того, як це роблять шахтарі, видобуваючи вугілля, створене тисячолітньою історією розвитку природи), тобто видобути, розтлумачити і якнайкраще донести до людей.

I. Найнижчим ступенем екзегетичного аналізу тексту є семантичний або навіть етимологічний аналіз, тобто аналіз слова, його значення, походження тощо.

II. Наступним, більш високим ступенем екзегети був концептуальний аналіз, коли предметом аналізу стає вже не слово, а думки автора, тобто текст, що коментує філософ. Тут місце реконструкції посідає конструкція, тобто нав'язування авторитету свого власного погляду на предмет. За середньовіччя місце античних «понять» зайняли середньовічні «концепти».

III. Найвища ступінь середньовічної екзегети може бути названа спекулятивною або системотворчою. На цьому етапі текст, частіше вибрані місця з тексту, або лише цитати, стають тільки приводом, поштовхом для розвитку автором власних ідей. Подібно до того, як за розвитутого соціалізму покликання на партійні документи і «класиків» були обов'язковою умовою наукового дослідження гуманітарного і соціально-політичного спрямування.

Отже:

а) філософська екзегетика у ранній період, як правило служила раціональним підтвердженням позицій авторитету, наприклад Святого Писання;

б) у пізній період, більшою мірою служила для авторитетного підтвердження позиції самого автора. Тут філософська думка вже нагадує вільну варіацію на тему, яка задана текстом, який коментує автор.

Патристика не знала розмежування християнської філософії і теології де справжння філософії є християнська релігія.

Що таке патристика? Патристика - (від лат. pater) батько - один із провідних напрямків духовного життя за середньовіччя, що мав на меті тлумачення біблейських текстів, розробку питань теології та літургії. Патристика виникає в період зміни рабовласницької формації феодальною. Як унікальне явище духовного життя вона спирається, так би мовити, на два крила: апологетику і «отців церкви», які завершують цей процес.

Одним із найяскравіших представників апологетики був Тертулліан - юрист, філософ і теософ, який активно підтримав тезу про несумісність філософії і релігійної віри. Основним завданням апологетики Тертулліан вважав: пропаганду християнства, захист церкви від римської (і взагалі, від державної влади як такої), а також боротьбу з єретиками (відступниками).

Тертулліан перший християнський мислитель що писав на латині, його основний принцип: «Credo quia absurdum est» (Вірую, тому що абсурдно) означає: не маю сумніву і не потребую жодного доказу.

Філософії протиставив релігію, поганській науці - християнську віру, розуму - божественне одкровення.

Тертулліан порушив і проблему теодицеї (боговиправдання) або захист досконалості творіння:

1. Бог створив природу доброю, але отруїла її зла воля, це перша теза теодицеї;

2. зло не є щось абсолютно протилежне добру, воно є лише відсутність добра;

3. зло не порушує гармонію світу, воно необхідне для неї. Звідси випливає поняття сатисфакції.

Крім традиціоналізму і ретроспективи, до специфічних рис середньовічного способу мислення відноситься дидактизм, вчительство, навчання. Ця особливість дала початок цілому етапу в розвитку середньовічної філософії - схоластиці, яку традиційно поділяють на ранню - XI-XII ст. (Ансельм Кентерберійський, П'єр Абеляр) і пізню -XIII-XIV ст. - (Фома Аквінський, Іоанн Дунс Скот). Усі великі філософи цього періоду були вчителями богословських шкіл, або середньовічних університетів.

Ця філософія в звичайному розумінні була «схоластичною», тобто шкільною філософією, діалогом вчителя і учня, де вчитель користувався повагою за ерудицією і педагогічну майстерність, а учень за старанність і сприйнятливість

Мислитель середньовіччя - це перш за все вчитель, тому протягом століть розроблялись проблеми пояснення і майже зовсім не торкались проблеми евристики.

Слід визначити, що достоїнством середньовікового філософа була ерудиція, яка мала тенденцію до універсалізації.

Взагалі середньовічному філософуванню притаманна неймовірна щирість, не перевершена жодною іншою епохою. Чужими йому були поза і кокетствоНаприклад, Протагор написав книгу «Про богів», яка починалася так: «Про богів я не вмію сказати, чи існують вони чи ні і які вони на вигляд. Адже багато перешкод для знань - неясність справи і стислість людського життя»., які так властиві філософії нашого часу. Мислитель говорить те, що думає, але мислить, природно, відповідно до духу і стандартів свого часу.

Середньовічний філософ у своїх творах - яскравий приклад тому «Сповідь» Августина - не тільки фіксує результат своїх пошуків, він достовірно розкриває перед читачем всі таємниці творчої лабораторії, викладає історію та логіку своїх сумнівів, вагань, помилок, невдач і знахідок - це розповідь про грішну молодість Августина і навернення його до християнства. Інший твір, що вийшов з- під пера цього автора, під заголовком «Розмови з самим собою» - наче продовження «Сповіді». Тут блаженний Августин прагне довести, що щастя людини залежить від простих і всім зрозумілих християнських чеснот: віри, надії і любові. Його твори мали такий величезний вплив саме тому, що цілком узгоджувалася з духом того часу і настроєм суспільства.

П'єр Абеляр належить до «живих символів» тої доби, філософ-новатор, який випередив свій час і увійшов у світову культуру, завдяки своєрідній автобіографії під назвою - «Історія моїх страждань», мотив яких - історія трагічного кохання Абеляра та Елоїзи.

Отже, у середньовічних розмовах, сповідях і стражданнях простежується постійний конфлікт - зовнішній і внутрішній, що є головною рушійною силою згаданих творів. Персоніфікація особистості пов'язана із виникненням особистого внутрішнього світу, в якому борються добро і зло, дух і плоть, розум і почуття, світ в якому є суд (суд совісті) і свій закон (внутрішній логос, як відображення Логосу Божественного). Цей світ закритий для інших людей, але абсолютно прозорий лише для Бога. Тільки перед Богом відповідає людина за свої вчинки і думки. При цьому праведність помислів для оцінки особистості важить не менше, а більше ніж доброчесний вчинок.

Висновок: а) для схоластики, авторитет це - віра, яка служить тут лише початком і засобом, філософія і розум - кінцем і метою;

б) для патристики і всього раннього середньовіччя, навпаки, засобом служить розум і філософія, метою - віра і авторитет Святого Письма;

в) схоластика завжди вважала патристику для себе класикою;

г) якщо патристика формувала спосіб мислення і філософствування, то схоластика тільки ним користувалась;

д) для патристики характерна більша самостійність думки, менша її залежність від авторитету, щоправда і менша дисциплінованість, більш очевидна суперечливість;

є) патристика і схоластика - явища цілком однорідні і перша служить тільки початком того, продовженням чого служить інша.

На завершальному етапі розвитку філософської думки за Середньовіччя розгорнулась неабияка полеміка між представниками реалізму та номіналізму. Одна з центральних тем дискусії - проблема універсалій.

Номіналісти (лат. momen - ім'я) переконані - реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (так звані універсалі'/) тільки назви, народжені людським мисленням.

Реалісти - навпаки вважали, що загальні поняття (універсалії) є не відображеннями предметів і явищ світу, а реальними духовними сутностями, які складають субстанцію речей. Загальне існує до речей (тому, що створене Богом, тобто існувало в божественом задумі), у речах (тому, що складає сутність речі) і після речей у поняттях людського розуму, тобто живе в реальності.

Загальний висновок або принципи, які в сукупності склали фундамент всієї середньовічної філософії, стали основою її світогляду.

Теоцентризм.

Ідея троїстості Бога як Творця, Спасителя і Святого Духа.

Креаціонізм (створення) проголошує все, що змінюється створене Богом з нічого, і, навпаки, все, що створене, прагне до знищення тобто до небуття.

Провіденціалізм, Бог перманентно править світом, який він створив, людською історією, провидінням кожної людини. Стосовно космології цей принцип призвів до ідеї світової гармонії.

Персоналізм, цей принцип вимагав розуміння людини як «персони» - неподільної особистості, яка наділена розумом і свободою волі (це вже не мікро і макрокосмос), людина створена за образом і подобою Бога, і наділена совістю.

Ревеляціонізм, принцип, згідно якому самий надійний і достовірний спосіб пізнання найбільш важливих істин полягає в осягненні смислу Священних Писань, які вбирають в себе Божественне одкровення, тобто розкриття перед людиною Божественної волі і тайн буття.

Поняття історії, яка має свою ціль - моральний прогрес людства.

Поняття творчості як свободи, на противагу слідування космосу. Космос - лише результат гармонізації хаосу; там творець колектив, людина настільки, наскільки вона розчиняється в колективі, за середньовіччя - творець вже суб'єкт, подібно до Бога він творить щось із нічого; для одних творчість - слідування космосу, для інших - творчість як свобода.

Свобода волі, в якій людина не залежить від Бога, полягає в можливості здійснити гріх або утриматись від нього. Звідси випливає і найвища справедливість, яка «віддає кожному належне, без омани і будь-якої поблажливості» (Августин).

Summa summarum. Якщо середньовіччя і були «темними віками», то не всі тоді спали. Кожний із нас переживав такий стан вночі коли ми не читали, не писали, руками нічого не майстрували, просто думали, розмірковували, одним словом - мислили і це була внутрішня робота духу, яка рано чи пізно вийде на світ Божий.

Саме тоді, у «темні віки», коли душа культури пробуджується до свідомості у своєму ландшафті, починає формуватись і фаустівська тяга до нескінченності, яка призведе до розширення географічного горизонту: вікінги, хрестоносці, каравели Х. Колумба і Васко да Гами; друковане слово і вогнепальна зброя, як символи далекосяжної дії назавжди змінять наше життя; завдяки компасу і підзорній трубі суто теоретична гіпотеза, що ми живемо на кулястій поверхні - перетвориться на реальне відчуття того, що наша планета Земля кругла; ґотичне світовідчуття і подвійна нескінченність літочислення у різні боки від Р. Х. дали нам ідею перспективи і сформували нову картину світу як безмежного простору із пристрасним пориванням людини проникнути в його глибину; якщо властивості чисел Фібоначчі відображають основну закономірність росту організму у Золотій пропорції, то подвійний запис (подвійна бухгалтерія) фра Лука Пачолі - відкриває перед нами космос світу економіки; династичний принцип і кабінетна дипломатія перетворили політику на мистецтво можливого...

Разом із культом Марії й культом диявола, третім великим витвором ґотики є таїнство покаяння, само воно повідомляє дійсну глибину й значущість першим двом. У покаянні закладена ідея особистості - людини, яка є центром світобудови і своєю душею охоплює ціле. Особистість це не щось одиничне та окреме, а єдине й неповторне у всесвіті. У лоні ґотичної свідомості народилася особистість з унікальним історичним почуттям, яка і стала найглибшим її надбанням.

Тільки сильна готична віра може стати передумовою світовідчуття епохи Відродження, коли люди знову слідують природі як своїй наставниці, наслідувати природу означає наслідувати її душу, а не її зовнішню оболонку.

філософія культура середньовіччя теологія

References

1. Bulgakov S. Karl Marx kak religioznyi tip // Nash sovremenik. - 1990. -№11. [In Russian].

2. Spengler O. Der Untergang des Abendlandes: Umrisse einer Morphologie der Weltgeschichte [In Russian: Shpengler O. Zakat Evro- py. Ocherki morfologiy mirivoy istorii. 1. Geshtalt I deystvitelnosy. - M.: Mysl, 1993. - 663 p.].

3. Shpengler O. Der Untergang des Abendlandes: Zweiter Band: Welthistorische Perspektiven. [In Russian: Shpengler O. Zakat Evropy. Ocherki morfologiy mirivoy istorii. 2. Vsemirnoistoricheskie perspek- tivy. - M.: Mysl, 1993 - 606 p.].

Размещено на Allbest.ru