Наукова і філософська думка Аристотеля

Аристотель - найбільший з давньогрецьких філософів. Життя і творчість основоположника дуалізму, логіки. Вчення про причини і начала буття. Розгляд основ системи філософії математики. Фізика: світ, життя і людина. Соціальні й політичні погляди Аристотеля.

Рубрика Философия
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 14.11.2014
Размер файла 91,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

У «фізичному» змісті це означає, що бог є «перший нерухливий двигун». Ми зобов'язані визнати його існування, оскільки інакше вийшов би нескінченний регрес заподіяння: причина одного явища є наслідком іншого, попереднього йому, і т.д. до нескінченності. Така нескінченність ірраціональна і неприпустима, звідси виводиться перший двигун. Він є причина буття одних речей н небуття інших, а заодно - безупинної зміни всіх речей. У ньому як би дві частини: рушійна (нерухома) і спонукувана (рухливий, здійснюючий круговий рух). Можна в такий спосіб сказати, що в першій філософії і фізику божество грає трохи різну роль. У першій він - форма форм, перша (формальна) причина всього сущого, у втор-перший двигун. І тут очевидно, що ім'я божества придается першому двигуну як предикат: не бог є вічний двигун, а вічний двигун заслуговує назви бога11. Вічний двигатель-ні народне божество; він безособовий і байдужний до людини. Як скаже через 2300 років Мартін Хайдеггер, такому богу не можна молитися і приносити жертви, перед ним не можна ні упасти на коліна, ні скакати і танцювати, як Давид перед ковчегом... У вустах Хайдеггера це докір на адресу філософів, для нас - визнання переваг філософського мислення, що навіть тут розкриває джерела релігії і віри в бога, а тим самим сприятливого катастрофі релігійного світогляду.

У той же час відзначимо, що у фізику Аристотеля ми зустрічаємо масу влучних і ґрунтовних описів, але пояснення досліджуваних явищ явно не на висоті. Правильно вимагаючи уникати нескінченного регресу причин за принципом «необхідно зупинитися». Аристотель зупиняється на уродженості ідеального початку, ентелехии. Що ж стосується матерії, то він не йде далі визнання «потенції», можливості для тієї чи іншої матерії прийняти дану форму. Але й у цьому випадку пояснення стає тавтологією: річ така тому, що вона є здійснення деякої можливості, чи здатності, потенційно тотожної виникаючий речі. І тут джерело преклоніння перед Аристотелем властивого філософії середніх століть. Схоластика не випадково обрала його в якості головного філософських (не теологічного!) авторитету. Тому і звільнення від ідейної спадщини середньовіччя йшло в напрямку усунення не тільки старих фізичних поглядів, але насамперед - способу пояснення. Пояснення через «здатність» чи «можливість» заміняється в новий час поясненням за допомогою закону, а «здібності» залишаються надбанням комедійних персонажів: «опіум присипляє, тому що він має заколисливу здатність ...». Так, Аристотель розглядав рух як результат впливу рушійного і заперечував можливість руху, не підтримуваного якоїсь (зовнішньої чи внутрішній) силою. Учений нового часу формулює закони руху і відразу ж виявляється, що під впливом сили здійснюється прискорений рух. Без цього впливу тіло чи спочиває рухається прямолінійно і рівномірно. Звідси і те поняття інерції, від якого пішло все перетворення фізики.

Як перша (метафізика), так і друга (фізика) філософія Аристотеля має своєю світоглядною підставою переконання в пануванні форми над змістом (матерією), душі над тілом, розуму над почуттями. Перенесення цих пріоритетів у сфер суспільства склало зміст етики і політики Аристотеля.

3. Практичні науки

3.1 Етика Аристотеля

У давнину “етика” (“вчення про моральність”) означала життєву мудрість, “практичні“ знання щодо того, що таке щастю і які засоби для його досягнення. Етика - це вчення про моральність, про прищеплювання людині діяльних - вольових, щиросердечних якостей, необхідних їй в першу чергу в суспільному житті, а потім і особисто. Вона навчає практичним правилам поведінки і способу життя окремої людини. Але Аристотель не мислить окремого громадянина поза суспільством . Для нього людина - істота суспільно - політична. Етика Аристотеля тісно пов'язана з його політикою, з вченням про сутність і звдання держави.

Але чи є моральність, етика і політика, а також мистецтво, науками? Чи можна вважати навчання дотримувати правильні норми поведінки і вести моральний спосіб життя наукою? Відповідно до Аристотеля, “усяке міркування спрямоване або на чи діяльність на творчість, або на умоглядне...”. Це значить, що через мислення людина робить правильний вибір у своїх діях і вчинках, прагнучи домогтися щастя, втілити в життя етичний ідеал. Те ж саме можна сказати щодо творів мистецтва. Майстер втілює у своїй роботі ідеал краси згідно своєму розумінню. Виходить, практична сфера життя і різні види продуктивної діяльності неможливі без мислення. Тому вони входять у сферу науки, але це не науки в строгому змісті слова. Практична наука займається одержанням знання для реалізації ідеалу (поводження чи людини виробництво продукту). В області “Практичних” наук ціль мислення не пізнання, але вчинки і діяльність. Адже не досить знати чеснота, потрібно і надходити відповідно, тобто здійснювати її, стати доброчесною людиною. Аристотель пише, що творчість і вчинки не те саме. Учинки неподільно зв'язані з людиною, з його діяльністю, з вільним вибором, із загальними моральними і правовими нормами громадян суспільства, а творчість спрямована на створення творів мистецтва, що оцінюються тільки по своїх достоїнствах, незалежно від учинків людини.

Моральна діяльність спрямована на саму людину, на розвиток закладених у ньому здібностей, особливо його духовно-моральних сил, на удосконалювання його життя, на реалізацію змісту свого життя і призначення. У сфері “діяльності”, зв'язаної зі свободою волі, людина “вибирає” особистості, що погоджує своє поведінку і спосіб життя з моральним ідеалом, із уявленнями і поняттями про добро і зло, належному і сущому.Цим Аристотель визначив предмет науки, названої ним етикою.

Аристотель, розглянувши етику в плані людської (а не божественної) волі, зробив людину відповідальною за свою долю і благополуччя. Цим він відкинув релігійно-міфологічну концепцію, відповідно до якої благе діяння чи нещастя людини визначається примхами долі. Аристотель виключив також благочестя з числа досліджуваних чеснот. Філософ нічого не говорить про роль богів у моральному житті людей, у його етиці цілком відсутня релігійність. Аристотель досліджує етичні проблема, щоб допомогти людям стати кращими і зробити суспільство більш довершеним. На противагу Сократові, Аристотель (вперше в історії етики) зв'язує етичну чесноту з бажанням. бажанням, волею, вважаючи, що, хоча моральність і залежить від знань, проте вона корениться в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погано, а інше - хотіти бути добрим. Чесноти не якості розуму, вони складають склад душі. Тому Аристотель розрізняє діапоетичні (розумові) чесноти, пов'язані діяльністю розуму, і етичні - чесноти щиросердечного складу, характеру. І ті й інші чесноти не дані нам від природи, нам можна надбати їх. Етична чеснота - є перебування належної середини в поводженні й у почуттях, вибір середини між їхнім надлишком і нестачею. Як визначити належну середину для кожного з нас? За Аристотелем, для цього необхідно або мати практичну мудрість, розважливість, або іти за прикладом чи наставляннями доброчесної людини.

Хоча чеснота - набута якість душі, однак “і правосудними і розсудливими. і мужніми. і так далі (у якомусь сенсі) ми бували прямо з народження. Разом з тим Аристотель говорить, що набуті вихованням чесноти вищі від дарунка природи, природжених здібностей. Чеснота вимагає навичок, звички, практики. “Чеснота є свідомо вибраним складом душі, що проявляється у володінні серединою стосовно нас, причому визначеної таким судженням, якої визначить її розважлива людина. Серединою володіють між двома видами порочності, один із яких - від надлишку, іншої - від недоліку”. Нелегко знайти належну середину в почуттях і вчинках, набагато легше стати порочним. Важко бути доброчесним: “Недарма досконалість і рідка, і похвальна, і прекрасна”. Мало досконалих людей і багато посередніх.

Чесноти Аристотель розділив, як уже було сказано, на два види. Діалоетичні (розумові чи інтелектуальні) і етичні (моральні). До першого належать дві - розумності, чи мудрість, і розважливість, практична мудрість, надбана шляхом навчання. Другі - чесноти волі, характеру; до них належать мужність, щедрість, моральність і т.п. Останні виробляються шляхом виховання звичок.

Щоб стати доброчесною людиною, крім знання. що є добро і зло, потрібно також час для виховання характеру. Один гарний вчинок ще не веде до чесноти. Природно, виховання найкраще починати з дитячого віку. Тому в сфері виховання громадян Аристотель призначає велику роль законодавству і державі.

Говорячи про “середину” як відмітному визнанні чесноти, Аристотель має через “середнє” в області почуттів. “Середина” - це “нічого занадто”. Він докладно досліджує з цього погляду чесноти, протиставляючи їхнім порокам. Так, великодушності він протиставляє марнославство (“надлишок”), з одного боку, малодушність (“недолік”) - з іншої. Великодушність, отже, є “середина”. Мужність - середнє між безрозсудною відвагою і боягузтвом, щедрістю, щедрість - між марнотратством і скнарістю, скромність - між безсоромністю, нахабністю і сором'язливістю, боязкістю. Оскільки моральна дія спирається на розум, воно має на увазі вільний вибір між добром і злом. “У нашій владі чеснота, точно так само як і порок, тому що ми владні діяти у всіх тих випадках, коли ми владні утриматися від дії”. Ввівши поняття вільного вибору, Аристотель відкриває першу сторінку тривалої суперечки про вільну волю.

3.2 Соціально-політичні погляди Аристотеля

Держава і суспільство не залишилися поза полем зору філософа. Головне місце серед його праць, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає "Політика".

Теоретична побудова ідеального поліса - кінцева мета, яку ставить перед собою Аристотель у "Політиці". Цілком виправданими були би пошуки ниток, що зв'язують ідеальний поліс Аристотеля з грецькими полісами IV в. до н.е., зовнішніми і внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Аристотеля з епохою, у яку він жив. Міркування про зроблений, з погляду автора, поліс займає в "Політиці" багато місця (сьома і восьма книги; до цього варто додати аналіз теорій його попередників і сучасників у другій книзі). Цьому міркуванню подане вчення, що займає набагато більше місця, про поліс взагалі. Тут ми знаходимо обґрунтування думки, що поліс є вищою формою об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, згодного з чеснотою; тут поняття поліса піддається розчленовуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, неправомірну, на його думку, що розподілила між людьми

розумові здібності, Аристотель захищає одну з підвалин античного суспільства - рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства - приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності властива людині по природі.

Розгляд різних теорій державних устроїв Аристотель починає з аналізу проекту Платона. Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Аристотель критикує теоретичну позицію Платона - його прагнення ввести в державі повну єдність, не зважаючи на реально існуючу множинність. У "Законах" Платона Аристотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що грозять при проведенні їх у життя тими чи іншими утрудненнями і небажаними результатами.

Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відношеннях між громадянами, Аристотель відмовляється бачити в ньому панацею від усіх суспільних негараздів. Розбираючи проект Гіпподома Милетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гипподома беруть участь у керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, стверджує Аристотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто володіє цим правом. У такий спосіб Аристотель приходить до висновку, що якщо запропоновані ним проекти, будуть реалізовані, то вони не забезпечать найкращого життя громадянам держави.

На початку дослідження видів державних устроїв Аристотель піддає розгляду питання про державу взагалі. У першу чергу він аналізує поняття громадянина, час від часу звертаючись до практики грецьких полісів. Свій висновок Аристотель формулює так: "існує кілька різновидів громадянина... Громадянином переважно є той, хто має сукупність цивільних прав". Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Аристотеля, спонукає його відразу ж зайнятися питанням про відношення чесноти справжнього громадянина до чесноти доброї людини. Висновок Аристотеля такий: ці чесноти тотожні в одному державі і різні в іншому. І тут, таким чином, дає себе знати загальна установка філософа: вирішувати теоретичні питання неоднозначно, керуючись розуміннями відверненого характеру, а з оглядкою на складність і різноманіття дійсності, зокрема політичної реальності.

Зовсім виразно видно практичну спрямованість соціально-політичного вчення Аристотеля в тих його роботах, де представлено класифікацію видів державного устрою; три з них розглядаються ним як правильні, три -як неправильні, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Аристотелем, - царська влада, аристократія, політія; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Царська влада - правління одного, що має на увазі загальне благо; тиранія - правління одного, що керується власною вигодою. Аристократія - правління деяких, кращих, здійснюване в інтересах усіх громадян; олігархія - правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Політія - правління більшості, що відбирається на підставі визначеного цензу і, що турбується про загальне благо; демократія правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Аристотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних - відсутність чесноти.

Неважко переконатися, що за кожним ужитим в Аристотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ прагнути зробити свою схему гнучкою, здатною охопити всі різноманіття дійсності. Приводячи в приклад сучасні йому держави й оглядаючись на історію, він, по-перше, констатує існування різних різновидів усередині окремих видів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і що існують проміжні форми між царською і тиранічною владою - аристократія з ухилом в олігархію, політія, близька до демократії та ін. Велику увагу Аристотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами їх давнього і зовсім недавнього минулого. Тією же особливістю відрізняється виклад його поглядів на способи запобігання переворотам і збереження тих чи інших видів державних устроїв.

Підводячи підсумки нашого міркування про "середній" лад в міркуванні Аристотеля, можна зробити висновок: політія, "середній" державний устрій, опорою якого повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Аристотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, Аристотель вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полісів.

Дві останні книги "Політики" містять виклад проекту найкращого державного устрою, при якому громадяни ведуть щасливе життя. Твір таких проектів не був нововведенням у часи Аристотеля: у філософа були попередники, теорії яких розглядаються в другій книзі "Політики". Як видно зі слів Аристотеля, а також з добре відомих нам творів Платона, автори проектів, не дуже піклувалися про практичне здійснення своїх пропозицій. Подібні проекти не задовольнял Аристотеля. Викладаючи своє вчення про ідеальний лад, він виходить з того, що в цьому вченніне міститься нічого нездійсненного.

Передумовами створення зразкового, найкращого поліса, згідно з Аристотелем, є визначена кількість населення, визначені розміри території, зручне положення відносно моря. З числа повноправних громадян виключаються ремісники і торговці, тому щоспосіб життя тих і інших, стверджує Аристотель, не сприяє розвитку чесноти, а щасливим життям може бути тільки життя у відповідності з чеснотою. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадянам їжу й у той же час можливість дружньо надавати свою власність у користування іншим громадянам. Усьому цивільному населенню варто брати участь у сіситіях, тобто суспільних трапезах. Особливе значення надаєтся в "Політиці" шлюбним законам, що повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалося нормальне у фізичному розумінні молоде покоління. В останній книзі містяться докладні розпорядження, що стосуються виховання майбутніх громадян. Погляди Аристотеля з цих питань знаходяться в тісному зв'язку з його ідеалами суспільного устрою.

Ідеальний державний лад, описаний у "Політиці", у цілому близький до того, який у попередньому викладі названий аристократичним. Відповідно до Аристотеля, повноправні громадяни ведуть у такому полісі спосіб життя, що сприяє розвитку чесноти а, отже, що забезпечує державі щасливе життя.

В часи Аристотеля поліс переживав важку кризу, симптомами якого були запекла соціальна боротьба усередині грецьких міст-держав і різкий поділ останніх на демократичні і олігархічні, - сам Аристотель констатує той факт, що в більшої частини полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад. Відносячи той і іншої до числа "неправильних" і в той же час бачачи у полісі вищу форму людського об'єднання, Аристотель повинен був шукати вихід з положення, що створилося. На його думку, грецькі поліси, нездатні установити в себе й в інших полісах вироблений спосіб правління, могли сподіватися вийти з тупика, в який вони потрапили, тільки завдяки допомозі ззовні. Та ж сила (македонський цар), що виявиться здатним установити належні порядки в самій Елладі, як думав Аристотель, допоможе грекам розселитися в колишніх володіннях перських царів, заснувати там нові поліси з безумовно зразковим, що володіє всіма бажаними властивостями, державним пристроєм.

Аристотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни в світі, що відбувалися в сучасну йому епоху, але вони цікавили його лише в тій мірі, у якій вони могли впливати на подальшу долю найвищої, з його погляду, політичної організації - грецького поліса.

Висновок

Аристотель як античний філософ залишив яскравий слід у світовій науковій спадщині. Значною заслугою залишається створення ним науки, яку він назвав етикою. Вперше серед грецьких мислителів він основою моральності зробив волю. Аристотель розглядав вільне від матерії мислення як верховне начало в світі - божество. Хоча людина ніколи не досягне рівня божественного життя, але, наскільки в його силах, він повинен прагнути до нього як до ідеалу.

Гуманізм Аристотеля цілком відрізняється від християнського гуманізму, згідно якого всі люди брати, тобто, рівні перед Богом. Аристотелівська етика виходить з того, що люди не одинакові за своїми здібностями, формами діяльності і ступеню активності, тому рівень щастя чи блаженства різний, а в деких життя може виявитись загалом нещасним.

Етика і політика Аристотеля вивчають одне і теж питання - питання про виховання доброчинців і формуванні звичок жити доброчинно для досягнення щастя, доступного людині в різних аспектах: по-перше - в аспектах природи окремої людини, по-друге - в плані соціально-політичного життя громадян. Для виховання доброчинниго способу життя і поведінки однієї моральності не досить, необхідні ще закони, що мають примусову силу.

Особливої уваги заслуговує розгляд оцінки Аристотелем філософських поглядів Платона. Аристотель з Платоном розходились у визначенні того, що являє собою оточуюча нас дійсність. У Платона речі світу, що сприймається чуттєво розглядаються лише як видимість, як спотворене відображенняістинно сущого, у Аристотеля річ, яка сприймається чуттєво розглядається як реально існуюча єдність форми і матерії. Обидві теорії стоять на позиціях об`єктивного ідеалізму, оскільки надають особливої, провідної ролі не матерії (яка за Аристотелем пасивна), формі(Аристотель) та ідеям (Платон). До того ж важлива роль приписується світовому розуму - Богу (Платон), вищій формі (Аристотель), що дає ще одну причину для характеристики цих теорій як об`єктивно-ідеалстичних

Використана література

Богомолов А.С. Античная философия. - М., 1985.

Аристотель. О душе соч.: В 4т. - М., 1983. - Т.1.

Герасимчук А.А. Философия : Курс лекций : Навч. Посіб. Для вузів . -К., 1999.

Надольний І. Ф . Філософія : навч посіб К., 2001

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Дослідження Аристотилем питань суспільного та політичного життя. Фактори, що вплинули на формування вчення Аристотеля про державу. Проблематика доби і біографічні аспекти появи вчення. Аристотель про сутність держави та про форми державного устрою.

    курсовая работа [46,1 K], добавлен 02.12.2009

  • Погляди Платона та Аристотеля на проблеми буття, пізнання, людини. Сутність філософського вчення Платона. вчення Платона-це об’єктивний ідеалізм. Центральні проблеми римського стоїцизму. Визнання Аристотелем об’єктивного існування матеріального світу.

    реферат [21,6 K], добавлен 30.09.2008

  • Краткая биография Аристотеля. Первая философия Аристотеля: учение о причинах начала бытия и знания. Учение Аристотеля о человеке и душе. Логика и методология Аристотеля. Аристотель является создателем самой обширной научной системы античности.

    реферат [28,3 K], добавлен 28.03.2004

  • Досягнення попередників Аристотеля у Стародавній Греції. Вчення про істину і закони мислення, про судження, про поняття, про умовивід, про доведення, логічні помилки, модальності. Індукція та її особливе місце в логіці Аристотеля. Парадейгма й ентимема.

    реферат [31,4 K], добавлен 19.03.2014

  • Дитинство та юність Аристотеля - давньогрецького вченого-енциклопедиста, філософа і логіка, засновника класичної (формальної) логіки. Періоди творчої діяльності Аристотеля - перший античний, подорожей, другий античний. Аналіз аристотелівської логіки.

    презентация [996,9 K], добавлен 14.10.2014

  • Аристотель - давньогрецький філософ, учень і рішучий супротивник Платона, його життєвий шлях. Основні філософські та політичні погляди. Чотирьохпринципна структура всякої речі, як організму. Держава є політичне спілкування. Аристотель про душу.

    контрольная работа [24,9 K], добавлен 20.09.2008

  • Життя як первинна реальність, органічний процес, що передує поділу матерії і свідомості, у "філософії життя". Місце "філософії життя" в західноєвропейській філософії ХХ ст. Вчення німецького філософа Артура Шопенгауера як ідейне джерело цього напрямку.

    контрольная работа [20,6 K], добавлен 20.09.2010

  • Аристотель-сын врача и ученик Платона. Первая философия Аристотеля: учение о причинах начала бытия и знания. Учение Аристотеля о человеке и душе: душа, как движущее начало. Логика и методология Аристотеля, изложенная им в собрании сочинений "Органон".

    контрольная работа [34,0 K], добавлен 15.12.2007

  • Роздуми про сенс життя в історичному контексті. Східний підхід до життя людини. Думки античних філософів та філософів Нового часу. Представники німецької класичної філософії. Філософія слов'янських мислителів і письменників. Проблема життя та смерті.

    реферат [97,9 K], добавлен 17.01.2011

  • Жизнь Аристотеля величайшего ученика Платона и древней Академии. Философия и учение Аристотеля. Исходный пункт философии Аристотеля. Аристотелевская метафизика. Природа для Аристотеля. Практическая философия Аристотеля: государство.

    контрольная работа [28,4 K], добавлен 11.02.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.