Творення еко-майбутнього в контексті глобалізації: проблеми керування та перспективи розвитку

Наголошується, що останнім часом у фундаментальних дослідженнях з філософії політики, у виступах представників влади все частіше лунає думка про системну кризу.

Системна криза, яка наближається, на думку С. Брауна, є результатом, насамперед, зростаючої неадекватності у відносинах влади й суспільства, що має найбільш серйозні глобальні наслідки. Сьогодні можна виділити такі основні напрями розвитку системної кризи: 1) криза суспільного порядку (міжетнічні конфлікти, війни за незалежність і вихід зі складу більш великих держав, ксенофобія, проблеми біженців і емігрантів, торгівля наркотиками транснаціональними злочинними групами, контрабанда ядерних матеріалів, хімічної й бактеріологічної зброї тощо); 2) економічний аспект кризи (розбіжність між політичними й економічними цілями в міжнародній системі); 3) екологічні аспекти кризи; 4) культурні аспекти (суперечність націй і держав, посилення рухів національних меншостей); 5) права людини (розрив між інтернаціональними нормами і національним законодавством).

Дисертант стверджує, що саме тому, що світове співтовариство сьогодні зіштовхується з “викликами” і проблемами, невідомими раніш, приходиться порушувати питання не стільки про зміну “конфігурацій домінування”, скільки про зміну саме характеру мислення влади.

Особливої уваги в розділі приділено змінам у системі управління, які несе глобалізація. Один із проявів нової якості світу - охоплення більшої частини планети єдиним типом господарської системи. Відповідно змінилися й принципи побудови систем управління міжнародними відносинами. Виникла істотно інша, ніж колись, перспектива глобального розвитку, змінилася й конфігурація цивілізаційних протиріч. Одночасно відбувається кристалізація владних осей нових цивілізацій, контур яких репрезентовано різноманітними ТНК, радами, комісіями та клубами неурядових організацій. Відбувається парадигмальне зрушення в еволюції влади. У перехідній, дуалістичній конструкції співіснують два різних покоління владних суб'єктів: його старі персонажі - національні держави - й нові співтовариства-інтегрії (А. Негрі). Одночасно їхня тісна взаємодія породжує феномен нової державності - країни-інтегрії, країни-системи. Логіка відносин всередині гео-економічного універсуму, що народжується, помітно відрізняється від принципів організації міжнародних систем техногенної цивілізації. Нова світова ситуація поставила під сумнів виняткову роль національних держав, чиї реальні, хоча і “пунктирні” кордони в “економічному” світі помітно відрізняються від чітких ліній адміністративно-державних розмежувань, висуваючись за їхні межі (чи, навпаки, “вдавлюючись” у них), проявляючись у повзучому суверенітеті постійного збільшення зон національних інтересів і регіональної безпеки. Справа, однак, навіть не в тім, що в новому середовищі національні держави тією чи іншою мірою трансформують свій суверенітет, а в тім, що в рамках цієї системи більшість держав просто втрачають свою актуальність як реальний суб'єкт дії. Всесвітній ринок об'єднується навколо того, що раніше вважалося головними ознаками державного суверенітету: повноваження у військовій галузі, у сферах кредитно-фінансової, інформаційної, культурної і, навіть, мовної політики. Під пресом глобалізаційних процесів держава втрачає свою монополію на владу і змушена частково делегувати її наднаціональним структурам.

Зазначається, що країни, чиї соціальні організми не витримують пресингу нової глобальної піраміди, деградують, корумпуються і руйнуються, фактично опиняються під владою кланово-мафіозних структур - певного передаточного економічного механізму, який по-своєму включає низькоефективний господарський і, навіть, цивілізаційний потенціал цих країн у світовий господарський оборот.

Автор звертає увагу на те, що при формальному декларуванні прихильності принципам демократії все очевиднішою стає присутність у соціальній тканині світу діючого механізму управління, заснованого на зовсім інших, ніж публічна політика, принципах: примату безособової, або прямо анонімної влади інтелектуальної еліти та світових банкірів як на національному, так і на глобальному рівні. У постіндустріальній цивілізації інститути демократії все більш відверто витісняються владою еліти, відбувається поступове формування більш контрольованого суспільства, в якому буде панувати еліта, що, на думку З. Бжезінського, буде звільнена від стримуючого впливу традиційних ліберальних цінностей і не буде вагатися при досягненні своїх політичних цілей, застосовуючи новітні досягнення сучасних технологій для впливу на поведінку суспільства й утримання його під суворим наглядом і контролем.

Наголошується, що процес глобалізації породжує розмаїтість форм сучасної влади. Автор виділяє певні тенденції трансформації влади: по-перше, сучасна влада прагне репрезентувати себе надкласовою, втрачається традиційна роль партій; по-друге, влада все більш зрощується з наднаціональними структурами; по-третє, із метою підвищення своєї стабільності влада потужно використовує різноманітні дискурсивні технології інформаційно-пропагандистського пресингу; по-четверте, свою ефективність сучасна влада багатьох держав пов'язує, насамперед, зі своїм наближенням до урядів країн так званої “великої сімки”, які прагнуть монопольно курувати світом.

Зазначається, що перед економічно розвинутими державами постає нова серйозна проблема: використання колишніх ідеалів техногенного розвитку, що були зорієнтовані на постійне зростання споживання, призвели до вкрай негативних непередбачених наслідків. Але в результаті експансії “економіки знань” радикально скоротилися потреби народного господарства у сировині; постіндустріальне суспільство починає кардинально переглядати своє ставлення до природи - сьогодні перед цими країнами постала потреба глибинної реформації своїх ідеалів.

Дисертант акцентує увагу на тому, що подібна реформація відповідає вимогам сучасного перехідного періоду, коли все більше усвідомлюються вади західної техногенної цивілізації, все нагальнішою виступає необхідність радикального перегляду існуючого світовідношення та світорозуміння, все сильніше проявляється потяг до пошуку нових ідеалів і цінностей. Протистояння вестернізації має містити не загальне її заперечення, а нові, більш привабливі рішення, повинні пропонуватися конкретні конструктивні шляхи подолання існуючої кризи та запобігання можливій антропогенній катастрофі. Знаходження гідної відповіді на глобальну загрозу можливе лише за умов об'єднання зусиль усіх країн світу, всіх сфер людської діяльності.

Підкреслюється, що одним з основних зрушень, які дозволяють стверджувати про можливість досягнення порозуміння та вибудови нової системи цінностей, виступає розвиток ідей екології. Саме екологічна проблема спроможна виконувати роль загального фактора, що здатний інтегрувати окремі роз'єднані елементи сучасного світу, поєднати їх у спільних проблемах, у намаганнях забезпечити продовження буття всього живого.

Дисертант робить висновок, що головним завданням сучасної влади є сприяння формуванню планетарного екологічного мислення, яке буде базуватися на новій цивілізаційній парадигмі та яке повинне знайти вираження у створенні ідеології, адекватній новій фазі коеволюції природи і суспільства, що визначатиме цілі діяльності людства. Мова йде не про нову релігію або тоталітарне нав'язування однакових поглядів і цілей, а про розробку й добровільне прийняття екологічних принципів, задач і обмежень, що здатні забезпечити гармонію людства. Екологічна ідеологія має модифікуватися в різних цивілізаціях і країнах із урахуванням культурно-історичної спадщини, природних умов та екологічної ситуації.

Четвертий розділ “Еко-майбутнє людської цивілізації як філософська проблема”, що складається з чотирьох підрозділів, присвячений філософському аналізу проблеми еко-майбутнього, визначенню сутності глобальної екологічної кризи сучасності, дослідженню фундаментальних філософсько-наукових засад сьогоденної еко-світоглядної парадигми, вивченню способів керування пошуками виходу з ситуації кризи та шляхів їх трансформації, необхідної для творення еко-майбутнього.

Дисертант зазначає, що сутність феномена глобалізації розкривається через розгляд перетворення екологічних основ людського існування, яке відбувається в результаті глобалізаційних процесів. Глобалізується, тобто приймає загальносвітовий характер, загроза існуванню навколишнього середовища і, отже, загроза існуванню самої людини. Ця загроза стає справжнім спільним знаменником, що має об'єднати всіх людей світу навколо творення гідного майбутнього.

Феномен еко-майбутнього, як доводиться у розділі, стає предметом філософського дослідження завдяки саме проблематизації майбутнього людства: усе реальнішою є загроза глобальних катастроф, які здатні перетворити еко-майбутнє світової цивілізації на екологічне пекло. Мова йде про екологічну й соціально-економічну кризи сьогодення. Перша погрожує інтенсивним і надзвичайно небезпечним для життя людей насиченням біосфери відходами їхньої власної життєдіяльності. Друга - глобальними соціальними наслідками науково-технологічного прогресу, що в умовах глобальної ринкової економіки скорочує потребу світового виробництва у людській праці, залишає без роботи (а, отже, без засобів до існування) все нові й нові мільйони людей, прирікає їх на злиденне життя.

Відзначається, що, незважаючи на стрімкі й фантастичні досягнення науково-технологічного прогресу, він не забезпечив людству в ХХ сторіччі ані зниження темпів забруднення довкілля, ані сповільнення росту зубожіння на планеті. Навпаки, загостривши ці кризи, він перетворив їх на нездоланну перешкоду, яка блокує виходи з них. Розгляд означених двох глобальних криз в їх сукупності визначається тією обставиною, що екологічна сторона процесів глобалізації знаходиться у безпосередньому зв'язку з соціально-економічним аспектом цього феномена. Протиріччя екологічної та соціально-економічної кризи полягає в тому, що, як показується у розділі, спроби перебороти останню кризу шляхом забезпечення оплачуваною роботою максимально великої кількості людей автоматично ведуть до заохочення зростання світового виробництва. А зростання виробництва неминуче тягне за собою зростання забруднення довкілля, оскільки все, що коли-небудь було вилучено з природи, рано чи пізно перетворюється на відходи споживання або виробництва, а це, у свою чергу, приводить до кінцевої екологічної катастрофи, до анти-еко-майбутнього. З іншого боку, спроби подолати екологічну кризу шляхом максимального зниження забруднення довкілля неодмінно веде до скорочення виробництва, внаслідок чого автоматично прискорюється зростання безробіття й зубожіння.

Як доводить дисертант, можливість подолання цього фатального протиріччя пов'язана з переорієнтацією світовідношення людини, яке поки що базується на науково-технічному активізмові. В епоху постіндустріалізму та постнекласичної науки проблема еко-майбутнього, проблема прогнозування негативних мега-наслідків науково-технологічної активності світового соціуму перетворюється на надзвичайно складну багатофакторну проблему. Підкреслено, що постіндустріальні ризики не мають конкретного винуватця, але їх глобальні наслідки відчутні для всіх людей. Ігнорування факту виникнення в епоху постіндустріалізму якісно нової загальності соціального буття й породженого ним комплексу глобальних проблем може привести цивілізацію до такого майбутнього, де людина не зможе існувати. Як свідчать дослідження І. Пригожина, Е. Ласло, Г. Г. Малінецького, С. П. Капіци, С. П. Курдюмова, в епоху постіндустріалізму людська екзистенція еволюціонує як складна соціальна структура, відкрита зовнішнім та внутрішнім флуктуаціям. Під впливом нестримно зростаючого науково-технологічного активізму вона ризиковано віддаляється від стану рівноваги. І саме ця віддаленість не дозволяє їй бути стабільною, гарантованою, однозначно визначеною.

Нові фундаментальні основи людського буття, нові життєвозмістовні принципи мають відповідати вимогам сучасності. Як стверджує дисертант, важливим кроком на шляху створення таких основ є переорієнтація сучасної науки на дослідження складних систем, що саморозвиваються, - завдяки цьому зникає протистояння людини як суб'єкта, що творить, об'єктивному світові, який підлягає перетворенню. Нове бачення світу дозволяє визначити сутність невідповідності людського ставлення до об'єктів світу власній природі цих об'єктів. Перетворення таких складних об'єктів, що саморозвиваються, вже не може здійснюватися тільки шляхом механічного силового впливу на них. У розділі зазначається, що причиною екологічної кризи виступає неадекватність способів людської життєдіяльності та господарювання реальному положенню речей у світі.

Природний світ вже не може розглядатися як середовище, сировинна база для людського існування та людської діяльності, він є певним цілісним живим організмом. Саме так уявляє сучасна наука глобальну екосистему - біосферу, розглядаючи її як систему, що саморозвивається, систему із синергетичними характеристиками. У цьому новому підході технологічну діяльність вже не можна уявляти як переробку природного матеріалу, що протистоїть людині і який вона може підкоряти своїй волі. Взаємодія людини зі складними системами відбувається таким чином, що сама людська дія не є чимось зовнішнім, а включається в систему, видозмінюючи щораз поле її можливих станів. У цьому значенні людина вже не протистоїть об'єкту як чомусь сторонньому, а перетворюється на складову частину системи, яку вона змінює, і разом з якою вона змінюється сама.

У розділі зазначається, що новий підхід природничих наук має бути відображений у філософсько-світоглядних засадах світобачення та світовідношення. Спробами обґрунтування таких засад, засад толерантності, діалогічності у відношенні до природи, є роботи А. Швейцера, Ф. Капри, Е. Янча, І. Пригожина, І. Стенгерс, У. Матурани, Ф. Варели, С. Грофа. Сучасна натурфілософія не може конструюватися за колишніми зразками протистояння людини та природи, байдужо-об'єктивованого ставлення людини до природного світу, що постійно провокувало бажання панувати над ним. Дисертант підкреслює, що подібна світоглядна переорієнтація основ відношення людини до природи ні в якому разі не означає заміни антропоцентризму на біоцентризм, як це іноді інтерпретується в екологізмі. У збереженні життя на Землі зацікавлена, насамперед, людина, і тільки вона здатна щось зробити для запобігання глобальній катастрофі. При цьому визначальна роль людини зберігається. Егоїзм антропоцентризму - не привід для заміни його біоцентризмом. Швидше, за умов нової постнекласичної парадигми варто поставити під сумнів саму ідею “центризмів”. А це рівною мірою стосується й біоцентризму.

Доведено, що вказана неадекватність способів людського світовідношення та людської діяльності прямо означає неадекватність способів управління цією діяльністю. Дисертант показує, що взаємодія із складними системами, що саморозвиваються, потребує зваженої системи застережень щодо деяких стратегій, які потенційно містять у собі катастрофічні наслідки. Надчутливість до найменших зовнішніх впливів у момент становлення таких систем, коли відбувається незворотній вибір одного з альтернативних варіантів подальшого розвитку, визначає повну неадекватність силових методів у прагненні керувати такими системами. Стверджується, що використання несилових методів управління соціальними і природними процесами є найважливішою умовою становлення еко-майбутнього.

У розділі обґрунтовується висновок, що причиною кризи управління проблемами сучасного суспільства, у тому числі й проблемами взаємовідношення суспільства із навколишнім природним світом, є невідповідність цільової й ціннісної форм раціональності, невідповідність рівнів розвитку техніки та моралі в сучасному суспільстві. Специфічна риса сучасної ситуації, на відміну від доіндустріальної епохи, в яку моральні перекручення зустрічалися, мабуть, ще частіше, ніж зараз, полягає у тому, що тоді людина не мала тієї влади, яку вона має сьогодні. Проблемою виступає скоріше саме та невідповідність, що існує між владою та мудрістю. Підкреслено, що керування, яке не засноване на розумінні того, чим воно намагається керувати, не може бути ефективним.

Потреба збагнути те, що відбувається й відбудеться зі світом, стає дедалі нагальнішою. Разом із тим, тільки останнім часом з'явилося осмислення принципової обмеженості людського знання, осмислення того, що знань про навколишнє середовище завжди недостатньо, аби можна було припускати, що закони природи цілком пізнані людським розумом та зроблено висновки щодо застосування цього знання на практиці. Соціум і природа є настільки складними системами, що навіть виділити обмежений ряд тих причин, від яких залежить подальший розвиток системи, уявляється задачею майже нерозв'язною, навіть суто технічно. Зазначається, що, оскільки знання людини про природу ніколи не може бути остаточно повним, то управління сучасними процесами - процесами, що протікають у складних системах, що самоорганізуються, у тому числі у природних, - повинно базуватись на принципі сприяння їх саморозвитку.

Дисертант приходить до висновку, що поняття екологічної кризи варто переформулювати на поняття кризи соціального управління, як нездатності людства адаптувати сучасні способи господарювання й життєдіяльності до навколишнього середовища вже перетвореної природи в умовах певної нестачі наших знань про природні й соціальні системи. Іншою стороною екологічної кризи буде нездатність людей адаптуватися до наслідків здійснених ними перетворень. Таке визначення більш повно розкриває причини складності адаптації сучасної людини й вказує, що зусилля у пошуках виходу з кризи варто направити саме на осмислення неадекватності усвідомлення реальності й нестачі наших знань про складні природні та соціальні системи.

У розділі зазначено, що існуючі на сьогоднішній день концепції управління пошуками виходу з глобальної кризи не можна вважати достатніми та повністю адекватними. Концепція “сталого розвитку”, якої притримуються світові суб'єкти влади і необхідність орієнтації на яку була проголошена на саммітах у Ріо-де-Жанейро та Йоганнесбурзі, не відповідає вимогам сучасної ситуації: природне середовище з цієї точки зору залишається лише сировинною базою для здійснення соціально-економічного та технічного розвитку людства. Дисертант звертає увагу на ту обставину, що концепція сталого розвитку виступає відродженням та навіть посиленням класичної концепції прогресу, яка була властива ідеології доби Просвітництва. Сталий розвиток, на відміну від цієї класичної концепції, претендує на те, щоб бути застосованим у глобальному масштабі, а отже, в умовах численних, дуже різноманітних та сильно дистанційованих культур, багато з яких не є адаптивними, що призводить до постійного виникнення вогнищ соціокультурних стресів.

Відзначається, що означена концепція сталого розвитку, попри всі свої переваги та вади, залишається, насамперед, продуктом західної, європейсько-американської цивілізації, постулюючи спосіб життя, притаманний цій цивілізації, як взірець та мету сталого розвитку для всіх країн нашої планети. Не заперечуючи потенціалу європейсько-американській цивілізації, слід вказати на те, що такий спосіб життєдіяльності є далеким від досконалості та загального визнання, а його розповсюдження на всю планету буде обов'язково мати наслідком глобальну екологічну катастрофу. Тому робиться наголос на необхідності участі усіх культур людства у розбудові перспектив творення еко-майбутнього. Неминучість плюралізму культур могла бути визнана тільки внаслідок кризи історизму й віри у прогрес, коли в ХХ сторіччі з'ясувалося, що велика частина світу ніколи не була, не є й, цілком імовірно, не буде схожою на Європу ані в економічному плані, ані в політичному, ані в культурному.

Це особливо стосується й сьогоднішньої ситуації в Україні. Підкреслюється недоречність нав'язування Україні проекту “тотальної вестернізації” саме в той час, коли процес вестернізації об'єктивно вичерпав себе, тому що вичерпала себе та модель, той завойовницько-перетворювальний принцип, який культивувався на Заході починаючи з промислового перевороту. Сьогодні затято продовжувати індустріально-завойовницьку діяльність, колись ініційовану Заходом, - означає кидати виклик власне буттю людини на Землі. Навпаки, звернення до національних традицій світовідношення дозволяє вказати на позитивні риси проліферації можливих перспектив ставлення людини до світу. Багатовіковий досвід інших культур - східної, слов'янської - може виступати розумною альтернативою та доповненням до концепції сталого розвитку й інших ідей, що висунуті в межах західної цивілізаційної парадигми. Багатоманіття цих ідей має сприяти розробці нових, по-справжньому глобальних, ідей етики, філософії, політики, які зможуть орієнтувати людину на адекватне світосприйняття.

Доводиться, що така орієнтація, такий процес засвоєння людським суспільством нових еко-імперативів протікає поетапно. Першими усвідомлюють необхідність змін і зображують сутність проблеми науковці-екологи. Потім філософи осмислюють ситуацію, що склалася, вибудовують світоглядні концепції нового ставлення людини до світу. Нарешті, політики, які мають реальну можливість впливати на хід подій, здійснюють конкретні практичні дії з реалізації цих ідей та забезпечують становлення адекватної владної сфери - розвиток держави не лише демократичної, а й екологічної. Впровадження наукових та філософських ідей у політичне життя дозволить всім мешканцям планети не лише зрозуміти та відчути ці ідеї, але й по мірі власних сил сприяти їх реалізації, сприяти творенню еко-майбутнього для людській цивілізації.

У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, що відображають сутнісний зміст концепції дисертанта. Дана концепція в контексті філософських досліджень сучасної наукової картини світу присвячена осмисленню феномена еко-майбутнього людської цивілізації, який перетворюється на проблему внаслідок глобалізації ризиків у сьогоденному світі, і, зокрема, завдяки осмисленню того аспекту означеної проблеми, що стосується досліджень залежності розвитку глобальної екологічної кризи від сучасної системи суспільних владних відносин. Такий аспект даної проблеми пов'язаний із питанням про пошуки нових стратегій управління соціальними процесами та способів трансформації владної структури сучасного суспільства - такого управління та такої трансформації, які б уможливлювали становлення бажаного для людства еко-майбутнього, відповідаючи методологічним вимогам постнекласичної наукової парадигми.

У роботі зазначається, що головним протиріччям сучасного світу виступає протиріччя між принципом автономії, самоідентичності національного суб'єкта та принципом глобалізації політичних, економічних і культурних характеристик людської життєдіяльності, принципом об'єднання, необхідного для розв'язання наявних глобальних проблем, у тому числі й переважно проблеми екологічної. Як показує дисертант, означене протиріччя може знайти основу для свого вирішення скоріше не у сфері економіки або політики, а у світі культури. Постіндустріальне суспільство увійшло в глибоку контроверзу з об'єктивною потребою подолання утилітарно-завойовницьких і споживацько-гедоністичних установ повсякденної практики. На порозі еко-майбутнього саме культура (у широкому сенсі, який включає також економічну й господарську діяльність, без їх безумовної пріоритетності) повинна стати домінуючим фактором суспільного розвитку. Під таким домінуванням культури мається на увазі перетворення й нова якість усієї духовно-мотиваційної сфери людської діяльності, підвищення статусу моральних, релігійних і, власне, особистісних цінностей у процесі становлення цивілізації нової еко-світоглядної парадигми.

Дослідження трансформації сфери влади у сучасному світі дозволяють дисертанту зробити висновок, що суттєвою рисою постіндустріальної (інформаційної) доби розвитку суспільства виступає когнітивізація владних відносин. Керування за рахунок володіння знаннями стає єдиною ефективною формою керування в умовах глобального світу, але, разом із тим, і засобом концентрації влади у межах безособових структур, на зразок транснаціональних корпорацій. Когнітивізація влади не лише виступає причиною змін в ієрархії владних стратифікацій, але й є результатом становлення нових форм соціального управління за доби глобалізації. У роботі доводиться, що проблеми влади та соціального управління набувають особливого загострення в ситуації глобальної екологічної кризи. Для розв'язання вказаного протиріччя влада має проводити погоджену екологічну політику. Ця задача вимагає перегляду глобальних, цивілізаційних і національних стратегічних цілей і механізмів здійснення, а також мотивів особистої поведінки людей. Реалізація глобальної екологічної політики залежить від того, наскільки її головні ідеї проникнуть у людську свідомість і стануть мотивуванням для колективних та індивідуальних цілеспрямованих дій. Мова йде не про нав'язування однакових поглядів і цілей, а про добровільне, свідоме, засноване на визнанні наявності глобальної кризи прийняття екологічних принципів, задач і обмежень, що здатні забезпечити гармонію людства. Екологічна ідеологія має модифікуватися у різних цивілізаціях і країнах із урахуванням культурно-історичної спадщини, природних умов та екологічної ситуації. Нові знання й нова ідеологія, засвоєні людством, стануть могутньою силою, коли вони органічно увійдуть у культуру, утворять її екологічно-світоглядну складову.

Дисертант доводить, що проблема, пов'язана з двома глобальними кризами сучасності, екологічною та соціально-економічною, полягає в тому, що намагання подолати останню, забезпечити усім людям гідне життя за сучасними стандартами неминуче веде до екологічної катастрофи. Можливість подолання цього фатального протиріччя пов'язана з переорієнтацією світовідношення людини. Нове наукове бачення світу дозволяє визначити сутність невідповідності людського ставлення до об'єктів світу власній природі цих об'єктів. Відповідно постнекласичній науковій картині світу, перетворення складних об'єктів, що саморозвиваються, вже не може здійснюватися тільки шляхом силового впливу на них. Така неадекватність способів діяльності прямо означає неадекватність способів управління цією діяльністю. Знання людини про природу ніколи не може бути остаточно повним. Тому управління сучасними процесами - процесами, що протікають у складних системах, що самоорганізуються, у тому числі - і переважно - власне у природних системах, - повинне базуватись на принципі сприяння саморозвитку кожної окремої системи.

Показано, що існуючі на сьогоднішній день концепції виходу з глобальної кризи не можна вважати достатніми та повністю адекватними. Концепція “сталого розвитку”, якої притримуються світові суб'єкти влади, не відповідає вимогам сучасної ситуації: природне середовище з цієї точки зору розглядається лише як сировинна база для здійснення соціально-економічного та технічного розвитку людства. Крім того, ця концепція, попри всі свої вади та переваги, залишається продуктом західної, європейсько-американської цивілізації. Не заперечуючи потенціалу цієї цивілізації, слід вказати на необхідність участі всіх культур людства у розбудові перспектив творення еко-майбутнього. Розумними альтернативами та доповненням до концепції сталого розвитку можуть виступати світоглядні традиції, що орієнтуються на багатовіковий досвід інших культур світу - слов'янської, східної. Багатоманіття цих ідей має сприяти розробці нових, по-справжньому глобальних, ідей етики, філософії, політики, що зможуть орієнтувати людину на адекватне світосприйняття.

У роботі зазначається, що подібний процес засвоєння людським суспільством нових еко-імперативів протікає поетапно. Першими усвідомлюють необхідність змін та зображують сутність проблеми науковці-екологи. Потім філософи осмислюють ситуацію, що склалася, вибудовують світоглядні концепції нового ставлення людини до світу. Нарешті, політики, що мають реальну можливість впливати на хід подій, здійснюють конкретні практичні дії по реалізації цих ідей та забезпечують цим становлення адекватної владної сфери - розвиток держави не лише демократичної, а й екологічної. Впровадження наукових та філософських ідей у політичне життя дозволить всім мешканцям планети не лише зрозуміти та відчути ці ідеї, але й по мірі власних сил сприяти їх реалізації, сприяти творенню еко-майбутнього для людській цивілізації.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Толстоухов А. В., Хилько М. І. Екобезпечний розвиток: пошуки стратегем: Моногр. - К.: “Знання України”, 2001. - 333 с. (20,81 д.а.; авторських - 10,22 д.а.)

2. Концептуальні виміри екологічної свідомості / Кисельов М. М., Деркач В. Л., Канак Ф. М., Гардащук Т. В., Толстоухов А. В.: Моногр. - К.: Парапан, 2003. - 312 с. (18,97 д.а.; авторський розділ в колективній монографії: № 5 - 5,2 д.а.)

3. Толстоухов А. В. Глобалізація. Влада. Еко-майбутнє: Моногр. - К.: Парапан, 2003. - 308 с. (13,02 д.а.).

4. Людина в лабіринті перспектив / Толстоухов А. В., Перова О. Є., Рубанець О. М. та ін.; Заг. ред. Толстоухов А. В.: Моногр. - К.: Парапан, 2004. - 220 с. (10,81 д.а.; авторський розділ в колективній монографії: № 1 - 0,97 д.а.)

5. Толстоухов А. В. Екологія та влада: на шляху до нової парадигми культури // Мультиверсум. - 2000. - № 10. - С. 51 - 65 (1 д.а.).

6. Толстоухов А. В. Самоорганізація суспільства і влада // Філософська думка. - 2000. - № 1. - С. 27 - 41 (0,72 д.а.).

7. Толстоухов А. В. Відповідальність і влада // Мультиверсум. - 2000. - № 15. - С. 24 - 37 (0,77 д.а.).

8. Толстоухов А. В., Лой А. М. Практична філософія сьогодення: предмет і перспективи // Практична філософія. - 2000. - № 1. - С. 6 - 19 (1,22 д.а.; авторських - 0,44 д.а.).

9. Толстоухов А. В. Трансценденталізм. Влада. Свобода // Практична філософія. - 2001. - № 1. - С. 3 - 19 (1,43 д.а.).

10. Толстоухов А. В. Глобализация. Власть. Эко-будущее // Практична філософія. - 2001. - № 2. - С. 72 - 91 (1,63 д.а.).

11. Толстоухов А. В. Планетарный социум и его эко-будущее // Практична філософія. - 2001. - № 3. - С. 21 - 36 (1,33 д.а.).

12. Толстоухов А. В. Влада й екополітика: сучасні взаємовідношення // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - Вип. 36. - 2001. - С. 9 - 12 (0,48 д.а.).

13. Толстоухов А. В. Святоглядні контури екологічної ери // Практична філософія. - 2002. - № 2. - С. 3 - 9 (0,58 д.а.).

14. Толстоухов А. В. Глобальна криза цивілізації як криза управління індустріальним суспільством // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - Вип. 38 - 41. - 2001. - С. 61 - 67 (0,68 д.а.).

15. Толстоухов А. В. Наука як сфера практичного розуму // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - Вип. 42 - 45. - 2001. - С. 31 - 35 (0,4 д.а.).

16. Толстоухов А. В., Парапан І. Г. Науковий розум і гуманістичні цінності: глобалістський контекст // Філософська думка. - 2001. - № 6. - C. 8 - 24 (0,85 д.а.; авторських - 0,35 д.а.).

17. Толстоухов А. В. Самоорганізація ноосфери й глобальна екологічна криза // Практична філософія. - 2003. - № 1. - С. 101 - 104 (0,38 д.а.).

18. Толстоухов А. В. Глобальный социальный контекст и контуры эко-будущего // Вопросы философии. - 2003. - № 8. - С. 49 - 63 (1,4 д.а.).

19. Толстоухов А. В., Парапан І. Г. Когнітивні підвалини глобалізації // Практична філософія. - 2003. - № 3. - С. 3 - 10 (0,75 д.а.; авторських - 0,56 д.а.).

20. Толстоухов А. В. Глобалізм як новий вимір буття України // Практична філософія. - 2003. - № 4. - С. 3 - 8 (0,57 д.а.).

21. Толстоухов А. В. Глобалният социален контекст и контурите на еко-бъдещето (Превод: Димитър Мирчев) // Философски форум. - 2003. - № 10. - С. 179 - 197 (1,2 д.а.).

22. Толстоухов А. В. Quo vadis, Людино? // Хроніка-2000. - Вип. 37-38. - Т. 1. - С. 4 - 17 (0,88 д.а.)

23. Толстоухов А. В. Проблема взаємодії ліберальної і демократичної свободи // Практична філософія та правовий порядок: Зб. наук. статей. - Харків: “Центр освітніх ініціатив”, 2001. - С. 75 - 76 (0,12 д.а.).

24. Толстоухов А. В. Глобальный контекст и контуры эко-будущего // Людина і культура в умовах глобалізації: Зб. наук. статей. - К.: Парапан, 2003. - С. 224 - 232 (0,49 д.а.).

25. Толстоухов А. В. Україна і виклики постіндустріальної доби // Політичний менеджмент. - 2003. - № 3. - С. 3 - 12 (0,73 д.а.).

Анотація

Толстоухов А. В. Творення еко-майбутнього в контексті глобалізації: проблеми керування та перспективи розвитку. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.09 - філософія науки. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2004.

У дисертації досліджено співвідношення глобалізаційних процесів в сучасному постіндустріальному суспільстві, нових тенденцій у сфері влади та екологічних перспектив подальшого розвитку людства в контексті сучасної наукової картини світу. Обґрунтовується, що подолання фундаментального протиріччя між принципом суверенітету суб'єктів світу та необхідністю їх об'єднання для розв'язання глобальних проблем можливо при зміні економоцентричної парадигми глобалізації на культуродомінантну, що необхідно для запобігання сценаріїв перетворення глобалізації на вестернізацію. Доводиться, що ефективне керування процесами людської діяльності за доби когнітивізації влади неможливо без наукових знань, що базуються на новій самоорганізаційній науковій парадигмі. Показано, що пріоритетність екологічних імперативів при прийнятті владних рішень є суттєвою умовою становлення сприятливого еко-майбутнього.

Ключові слова: еко-майбутнє, екологічна криза, глобалізація, влада, керування, постіндустріальне суспільство.

Аннотация

Толстоухов А. В. Созидание эко-будущего в контексте глобализации: проблемы управления и перспективы развития. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора философских наук по специальности 09.00.09 - философия науки. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2004.

Диссертация посвящена осмыслению феномена эко-будущего человеческой цивилизации, который предельно проблематизируется вследствие глобализации рисков в современном мире. Особое внимание уделяется аспекту, касающемуся вопроса поисков новых стратегий управления социальными процессами и способов трансформации структур власти современного общества в контексте современной научной картины мира - такого управления и такой трансформации, которые благоприятствовали бы достижению эко-будущего человечества.

В работе отмечается, что основным противоречием современного мира оказывается противоречие между принципом автономии и идентичности национальных субъектов и принципом глобализации политических, экономических и культурных характеристик человеческой жизнедеятельности, принципом объединения, необходимого для решения существующих глобальных проблем, в том числе и преимущественно проблемы экологической. Основа для решения данного противоречия может быть найдена, по мнению диссертанта, не в сфере экономики или политики, а в сфере культуры. Постиндустриальное общество находится в противостоянии объективной потребности преодоления утилитарно-завоевательских и потребительских установок современной практики. На пороге эко-будущего именно культура в широком смысле должна стать доминирующим фактором общественного развития. Такая установка предполагает преобразование всей духовно-мотивационной сферы человеческой деятельности, повышение статуса ценностей в процессе становления цивилизации новой эко-мировоззренческой парадигмы.

Показано, что существенной чертой постиндустриальной (информационной) эпохи развития общества выступает когнитивизация отношений власти. Управление на основе обладания знаниями оказывается единственно эффективной формой управления в условиях глобального мира, но, вместе с тем, и средством концентрации власти в рамках безличностных анонимных структур, по образцу транснациональных корпораций. Доказывается, что проблемы управления особенно обостряются в ситуации глобального экологического кризиса. Проведение экологически адекватной политики предполагает пересмотр цивилизационных и национальных стратегических целей и механизмов их осуществления. Эффективность такой политики зависит от того, насколько её основные идеи могут стать мотивом коллективных и индивидуальных целенаправленных действий. Речь идёт не о навязывании унифицированных взглядов и целей, а о добровольном, основанном на осознании наличия глобального кризиса, принятии экологических принципов. Экологическая идеология, входящая в культурное мировоззрение, должна модифицироваться в соответствии с конкретными историческими и естественными условиями каждой культуры человечества.

В работе указывается, что существующие на сегодняшний день концепции управления поисками выхода из глобального кризиса нельзя считать достаточными и полностью адекватными. Концепция “устойчивого развития”, которой придерживаются мировые субъекты власти, не отвечает требованиям нынешней ситуации: природная среда с данной точки зрения рассматривается лишь как сырьевая база для осуществления социально-экономического и технического развития человечества. Кроме того, эта концепция остаётся продуктом западной, европейско-американской цивилизации. Не отрицая потенциала этой цивилизации, следует указать на необходимость участия всех культур человечества в построении перспектив созидания эко-будущего. Разумными альтернативами и дополнением концепции устойчивого развития могут выступать мировоззренческие традиции, ориентирующиеся на многовековой опыт иных культур мира, а также на парадигму самоорганизации, вырабатываемую в философских концепциях постнеклассической науки. Многообразие этих идей благоприятствует разработке новых, воистину глобальных идей этики и философии, которые смогут обеспечить адекватное мировосприятие.

Диссертант демонстрирует, что процесс усвоения человеческим обществом новых эко-императивов протекает поэтапно. Первыми осознают необходимость изменений и изображают сущность проблемы учёные-экологи. Затем философы осмысляют сложившуюся ситуацию, воссоздают мировоззренческие концепции нового отношения человека к миру. Наконец, политики, обладающие реально возможностью воздействия на ход событий, осуществляют конкретные практические действия по реализации этих идей и обеспечивают тем самым становление адекватной сферы власти - развитие государства не только демократического, но и экологического. Внедрение научных и философских идей в политическую жизнь позволит всем жителям планеты не только постичь и ощутить эти идеи, но и по мере собственных сил содействовать их реализации, содействовать созиданию эко-будущего для человеческой цивилизации.

Ключевые слова: эко-будущее, экологический кризис, глобализация, власть, управление, постиндустриальное общество.

Summary

Tolstoukhov A. V. The Creation of Eco-Future in the Context of Globalization: Problems of Governance and Development Perspectives. - Manuscript.

Thesis for the degree of Doctor of Sciences in Philosophy, Speciality 09.00.09 - Philosophy of Science. Taras Shevchenko Kiev National University, Kiev, 2004.

The thesis is dedicated to investigating the correlation of globalization processes in today's society, tendencies in power sphere, and ecological perspectives of the humankind development under new scientific paradigm. In order to overcome the core contradiction of the sovereignty principles of national subjects and the objective necessity to unite them for solving the global problems, the economy-dominated paradigm of globalization must be replaced by that of culture-oriented. That would also prevent realization of one-sided westernization scenarios of globalization. The author shows that effective governance over human activity under the situation of cognitivization of power is impossible without knowledge based on new self-organization paradigm of science. The priority of ecological imperatives in policy-making is stated to be indispensable condition for the creation of eco-future.

Keywords: eco-future, ecological crisis, globalization, social power, governance, postindustrial society.

Размещено на Allbest.ru