Проблема індивідуалізму (історико-філософський аналіз)

Разом з тим звертається увага на те, що визнання права особистості на “самовладдя” у вітчизняній релігійно-полемічній та філософській літературі зазначеного періоду мало досить суперечливий і епізодичний характер, оскільки погано узгоджувалося з провідною в межах православної культури ідеєю покори долі та недовіри до усього “мирського”. Воно ще майже не співвідносилося з визнанням необхідності спрямування цього “самовладдя” у сферу особисто і суспільно значущої активності; з належною оцінкою праці, як основної сфери самореалізації особистості; з духом “аскетичного раціоналізму” (Вебер), який в українській культурі того часу залишається фактично неоприявненим; нарешті, із визнанням самоцінності кожної особистості. У процесі дослідження показано, що мислителі того часу зазвичай обмежувалися вимогами “свободи від” (насамперед від того ж таки “мирського”) і не виходили за рамки традиційної східно-християнської настанови на рівність у бідності, загальну покору долі, усамітнення і внутрішнє самовдосконалення. На цій підставі дисертант приходить до висновку, що мову на даному відтинку української історії слід вести не про індивідуалізм у власному сенсі цього слова, а, радше, про своєрідні інтенції до нього.

У ході подальшого аналізу встановлено, що з входженням України до складу Російської імперії та подальшим закріпаченням селянства, ліквідацією залишків гетьманського самоврядування й оплоту духу козаччини - Запорізької Січі - в індивідуалістичних інтенціях вітчизняної філософії значно посилюються інтровертивні, пасивно-споглядальні риси, достатньо виразні зокрема у поглядах Г.Сковороди. Специфіка останніх, на думку дисертанта, полягає у своєрідному поєднанні суперечливих настанов: з одного боку, закликів до критичного ставлення до будь-яких авторитетів (у тому числі авторитету Святого Письма); до їх незалежного переосмислення за допомогою власного автономного розуму; до самостійного вибору і визначення власної долі; до визнання “нерівної всім рівності”, тобто загальної рівності і, в той же час, права кожного на власну неповторність, а відповідно і пошуки “сродного” йому життєвого шляху; до переслідування власної користі. А з іншого - до повного неприйняття реального суспільства, орієнтації не на активне його перетворення, а на пасивне споглядання, фактично втечу від нього, внутрішню незалежність і самовдосконалення.

У другій частині даного розділу осмислюється подальший розвиток ідеї особистості, що самовизначається у вітчизняній філософській думці ХІХ -першої половини ХХ ст. У ході аналізу встановлено, що вищезазначена зорієнтованість вітчизняної філософії попереднього періоду на внутрішнє, духовне мала, безумовно, і позитивні наслідки, про що свідчить зокрема творчість М.Гоголя і П.Юркевича, виразно співзвучна філософії екзистенціалізму. Усвідомивши розум як джерело не лише упорядкування, але й знеособлення, Гоголь і Юркевич поривають з просвітницьким радикалізмом і зосереджують увагу на осмисленні емоційно-почуттєвої сфери людського буття як основи особистої екзистенції і неповторності. Свою увагу до останньої вони пояснюють тим, що кожна, у тому числі “маленька” людина, будучи неповторною, відіграє ні чим незамінну роль у житті суспільства, виступає джерелом його різноманіття і розвитку. Простежено розвиток ідеї особистості, що самовизначається в контексті філософії української національної ідеї, який мав своїм наслідком, з одного боку, виразне усвідомлення глибокої залежності реалізації права особистості на самовизначення від вирішення національної проблеми. А з іншого - поступове вивільнення ідеї особистих прав людини з-під повного і беззастережного її підпорядкування класовій та національній ідеям. Саме на цьому тлі в Україні починається повільне поширення ідей лібералізму, започатковане М.Драгомановим і підхоплене Т.Зіньківським, І.Франком, М.Ковалевським, Б.Кістяківським та іншими мислителями того часу, яке привело до подальшої філософської легітимації права індивіда на самовизначення та особисту неповторність; ідеї пріоритетності інтересів людини по відношенню до інтересів будь-яких соціальних інституцій та спільнот; нарешті, ідеї необхідності радикального обмеження втручання держави в справи індивіда й суспільства. Певна частина розділу присвячена аналізу відношення до феномена індивідуалізму представників російської філософської думки, зокрема Л.Шестова і М.Бердяєва, творчість яких особливо цікава тим, що розпочиналася на українському ґрунті і певною мірою відображала його специфіку.

На підставі проведеного аналізу стверджується, що на першу чверть минулого століття в надрах української культури сформувався філософський світогляд, порівняно вільний від диктату релігійної традиції, світогляд, що орієнтувався на інтелектуальну та моральну автономію особистості, визнання правомірності її “самовладдя”, індивідуальних прав і свобод, тобто на цінності, в обґрунтуванні яких значною мірою і полягає сутність індивідуалізму в його ліберальному тлумаченні. Водночас констатується, що за часів радянської влади реальна значущість особистості, яка самовизначається, різко впала, що викликало гостру реакцію з боку окремих, насамперед ліберально налаштованих, мислителів (М.Туган-Барановський, В.Вернадський, Й.Покровський). Однак відкритий захист цінностей індивідуалістичного ґатунку на довгий час стає можливим передусім серед представників українського зарубіжжя (Є.Спекторський, В.Леонтович, Д.Чижевський, В.Янів та інші). Лише з 60-х рр. ХХ століття вітчизняна філософська думка починає поволі відроджувати природно притаманну для неї увагу до питань екзистенціального характеру, у тому числі до питання особистого самовизначення і самоврядування. На думку автора, це свідчить про те, що, незважаючи на надзвичайно несприятливі умови розвитку, індивідуалістичні інтенції української культури виявились достатньо “живучими”, перетворившись, очевидно, на її глибинний архетип, що тією чи іншою мірою дає про себе знати за перших сприятливих обставин.

У четвертому розділі “Перспективи індивідуалізму в контексті сучасної філософської думки” дисертант аналізує філософську рефлексію, спрямовану на осмислення перспектив індивідуалізму в умовах глобальних соціокультурних трансформацій, а також модернізації пострадянського суспільства. У ході цього аналізу встановлено, що в сучасній філософській думці питання щодо історичних перспектив індивідуалізму не знайшло однозначної відповіді. З певною мірою спрощення все різноманіття відповідей на це питання можна звести до трьох основних точок зору. Сутність першої полягає в повному запереченні будь-яких перспектив індивідуалізму, який, начебто, повністю вичерпав свій первинний позитивний потенціал і тому приречений на історичне “фіаско”. Прихильники другої вважають, що на даній стадії суспільного розвитку ідея особистості, яка самовизначається, не має умов для своєї реалізації, що, однак, не означає заперечення можливості та необхідності її здійснення в процесі подальшого історичного розвитку. І, нарешті, прихильники третьої точки зору виходять з того, що ідея особистості, яка самовизначається, поступово перетворюється на фундаментальний принцип організації суспільного буття в сучасному світі. При цьому дослідники, які заперечують історичну перспективність індивідуалізму, у своїх судженнях спираються на започатковане ще Платоном холістське бачення проблеми особистого самовизначення, а також на дійсні, але виразно абсолютизовані риси ранньомодерного суспільства, а саме на притаманну йому (однак аж ніяк не виключну) тенденцію до “атомізації” суспільного буття і водночас нівеляції його індивідуальних начал. Прихильники оптимістичної точки зору (причому, як ті, хто продовжують принципи Просвітництва, так і ті, хто намагаються їх критично переосмислити) виходять з принципово антихолістських позицій, а також з реальних характеристик постмодерного суспільства, що зумовлюють подальшу радикалізацію основоположної для всього модерну вимоги індивідуальної автономії: стимулюють визнання фундаментального значення особистих прав і свобод, які не можна виводити із етики утилітаризму, тобто розглядати лише як інструменти досягнення загальної користі, блага тощо; підштовхують до висновку що, якщо в добу раннього модерну принцип індивідуальної автономії мав досить формальний і обмежений в плані практичного застосування характер, то в транзитивних до постмодерну суспільствах він поступово стає дійсно універсальним принципом особистого самовизначення і суспільної стратифікації. У цьому контексті все більше дослідників визнає, що в умовах розширення соціальних можливостей і плюралізації життєвих стилів індивідуалістичні цінності не зникають, а лише набувають нових форм; що суспільний поступ є продуктом індивідуальних воль, зусиль і свобод, які є більш ефективними і значущими, аніж колективні свободи, котрі реалізуються через державні форми управління; що будь-якій суспільній системі невблаганно загрожує історичний крах, якщо її структури виявляються нездатними забезпечити потреби та запити індивіда у самовизначенні і самореалізації. І саме тому головне завдання сучасності полягає не в боротьбі з індивідуалізмом, а навпаки, у його поширенні та використанні творчого потенціалу, передусім можливостей особистої ініціативи та конкуренції.

У ході подальшого аналізу констатується, що перехід до постмодерну, який представляє собою своєрідний синтез цінностей традиційного і модерного типу, супроводжується не просто виразним посиленням впливу філософії та політики лібералізму, а відтак і цінностей індивідуалізму, а глибокими метаморфозами філософсько-світоглядних засад консервативної, соціал-демократичної, комунітаристської і тієї ж ліберальної ідеологій, спрямованими на пошуки таких моделей суспільного розвитку, які б поєднували у собі визнання особистої суверенності з повагою до традиції та солідарності. При цьому за основу такого поєднання все частіше визнається принцип пріоритетності свободи особистості, її права на самовизначення, безумовної поваги до кожного Іншого. У цьому контексті відбувається, з одного боку, становлення нової теоретичної моделі особистості, характерними рисами якої є самостійність, відчуття власної гідності та відповідальності, потяг до нового, нонконформізм, повага до Іншого і навіть Чужого, а з другого - формування нової моделі колективності, що базується не на особистій невиокремленості, залежності і слабкості, а на самостійному виборі свідомого власної суверенності, особистої гідності і гідності інших індивіда.

На основі проведеного аналізу дисертантом робиться висновок, за яким сучасна західна філософія виразно еволюціонує від розмов про історичну безперспективність ідеалу особистості, що самовизначається, до визнання все більшим загалом того, що цінності індивідуалізму на рубежі ХХІ ст. зовсім не зникають, а навпаки посилюють свою регулятивну значущість. Вони набувають усе більшої ваги не тільки в країнах їх традиційного поширення, але й у інших країнах мірою їх трансформації у напрямку до “відкритого суспільства”. Врешті-решт значна частина західних дослідників вважає, що цінності індивідуалізму будуть відігравати надзвичайно важливу роль протягом значної історичної перспективи, оскільки як ніякі інші відповідають сучасним суспільним процесам, що постійно ускладнюються і прискорюються, а відтак вимагають від особистості здатності до нонконформізму, постійної ломки стереотипів мислення та діяльності з метою самостійної, адекватної і своєчасної адаптації до швидкоплинності, новизни, різноманіття життя.

У другій частині останнього розділу, в ході аналізу філософської рефлексії, спрямованої на осмислення перспектив особистості, що самовизначається в контексті вітчизняних соціокультурних трансформацій, автор показує, що ціннісно-нормативній системі сучасного українського суспільства притаманна виразна амбівалентність. У ній своєрідно співіснують, з одного боку, традиціоналізм, патерналізм, конформізм та інші цінності традиційного суспільства, а з іншого - цінності модерного і, певною мірою, постмодерного типу, які орієнтують на раціональний та інноваційний типи поведінки, досягнення особистого успіху, недовіру до так званих “метанаративів” і, навпаки, повагу до відмінностей, особистої неповторності і самоврядування, на обмеження сфери державної “юрисдикції” і розширення меж особистих рішень та відповідальності. Встановлено, що внаслідок зазначеної амбівалентності український індивідуалізм і на цей час залишається достатньо специфічним - у багатьох випадках пасивно-споглядальним та інтровертивним. На рівні філософської рефлексії ця специфічність породжує суттєво відмінні оцінки західного і вітчизняного індивідуалізму, як різних, інколи практично несумісних за своєю сутністю і соціальною роллю культурних феноменів. У зв'язку з цим критично осмислюється досить поширена серед вітчизняних дослідників думка, за якою, на відміну від західного, український індивідуалізм є джерелом передусім негативних наслідків. Водночас, констатується, що відповідно до основних постмодерних настанов, у вітчизняній філософії відбувається виразна переорієнтація до “екзистенціально-індивідуаційного” бачення багатьох проблем суспільного буття, в тому числі і проблеми особистого самовизначення. І одним із головних наслідків цієї переорієнтації стає поступова легітимація цінностей індивідуалізму. Все більше вітчизняних дослідників визнає, що індивідуалізм українців - це не історичний міф, а реальність, яка поволі змінює свій інтровертивний, переважно пасивно-споглядальний характер і все більш спрямовує прагнення індивіда до незалежного самовизначення у русло активних, раціонально організованих дій, направлених на самореалізацію через конструктивне перетворення світу власного буття.

У висновках подано головні результати дослідження, а також сформульовані рекомендації щодо можливих напрямків подальшого осмислення феномена індивідуалізму. Проведений у даному дослідженні історико-філософський аналіз сутності, соціальної ролі та історичних перспектив індивідуалізму як феномена культури дав можливість зробити такі висновки:

1. Перші “презентації” західного індивідуалізму відносяться до того періоду розвитку античної культури, коли людина починає усвідомлювати себе мірою всіх речей і поступово поривати з раніше безумовною орієнтацією на владу традиції, авторитет колективу і керуватися, виходячи із власного відносно автономного розуму. На рівні філософської рефлексії ця ситуація знаходить своє відображення, починаючи з софістів, і набуває чітко вираженого характеру в поглядах кініків, стоїків, епікурейців, які фіксують самодостатність індивіда, його спроможність до незалежного самовизначення, визнані як факт, або постульовані як ідеал.

2. Всупереч поширеному переконанню щодо принципової несумісності ідеї особистості, що самовизначається, з основними принципами середньовічної культури саме тут індивідуалістичні інтенції людини пізньої античності до незалежності від надмірних обмежень з боку суспільства несподіваним образом набувають, по суті, універсального характеру, оскільки перетворюються на право, навіть обов'язок кожного християнина на свободу від “мирського” у цілому. Своєрідною філософською реакцією на зазначену універсалізацію став середньовічний номіналізм, який поставив під сумнів цілий ряд положень християнського універсалізму, і, тим самим, створив духовно-теоретичні передумови подальшої індивідуалізації суспільного буття, попередньої легітимації його індивідуально-автономних засад і проявів.

3. Філософія доби Відродження перевела питання особистого самовизначення із латентного стану в площину відкритого обговорення і поступової легітимації. Цей процес відбувається в контексті переосмислення проблеми свободи волі й мотивується ідеями християнського персоналізму, етикою протестантизму, положеннями римського цивільного права і філософського номіналізму, інтенсивним розвитком товарно-грошових відносин, міської культури, громадянського суспільства тощо. Відтак, більшість наявних на даний час філософських інтерпретацій соціокультурних детермінант модерного індивідуалізму та його філософської рефлексії не виключають, а радше взаємодоповнюють одна одну.

4. Водночас, на переконання значного числа західних дослідників, провідну роль у формуванні індивідуалізму модерного типу відіграла морально-релігійна доктрина протестантизму, яка створила безпосереднє духовне підґрунтя для появи особистості нового типу, з розвинутим почуттям власної гідності і суверенності, зорієнтованої на досягнення особистого успіху в раціонально організованій “мирській” діяльності. Слід при цьому підкреслити, що наслідком появи такої особистості стала не просто славнозвісна “атомізація суспільства”, але й зародження і поступове поширення колективності принципово нового типу, заснованої не на особистій ірраціональності, слабкості й залежності, а на раціональному усвідомленні автономним індивідом власної суверенності, сили, гідності, приватних і суспільних інтересів і самостійному виборі в їх різноманітті.

5. Значну роль у поширенні індивідуалізму модерного типу відіграла новоєвропейська метафізика, що стимулювала появу суб'єктивності, яка розглядає себе як те, починаючи з чого, все має бути осмисленим. Адже поклавши в основу своєї системи тезу “я мислю, отже, я існую”, Декарт затвердив погляд на самосвідомість індивіда як на здатну до самовизначення самодостатність, яка є вищим і незалежним суддею всього того, що раніше бралося на віру або за традицією, тією абсолютно достовірною реальністю, з якої виводяться всі знання про світ. При цьому, на відміну від гуманістів Відродження, які сповідували ідею інтелектуальної переваги еліти, Декарт проголошує інтелектуальну свободу, а відтак, і здатність до самовизначення універсальною людською властивістю.

6. У філософії просвітників був зроблений дуже важливий, у плані становлення сучасного індивідуалізму, крок щодо його раціоналізації - розмежування свободи і сваволі, усвідомлення того, що необхідною умовою дійсно вільного самовизначення особистості є вміння керувати власними пристрастями і відмовлятися від проявів надмірного егоїзму, погоджувати власні інтереси з інтересами інших. У межах цієї філософії ідея особистості, що самовизначається корелює вже не просто з визнанням природних прав людини, а з пошуками шляхів її включення до системи чинного права, умов гармонізації приватного і суспільного. При цьому, якщо переважна частина просвітників стає на позиції утилітаризму, за яким приватний інтерес суверенного індивіда, його прагнення жити відповідно до власного вибору розглядається як головний засіб досягнення суспільного блага, головним аргументом Канта на користь автономної волі стає можливість її універсалізації, тобто перетворення на принцип загального законодавства.

7. Перехід від класичної до некласичної філософії супроводжується гострим усвідомленням, з одного боку, тієї загрози, що йде від поширення масово-знеособлених форм існування, деспотизму звичок, традицій, моралі, раціоналістичного радикалізму, а з іншого - величезної суспільної значущості індивідуально-неповторних, особистісних начал та проявів суспільного життя. У цій атмосфері слова Мілля про те, що прогрес закінчується там, де зникає дух особистої свободи, стають загальним місцем моральної, філософської та політико-правової легітимації цінностей індивідуалізму, яка набуває відверто відкритого характеру в ідеології лібералізму.

8. У західноєвропейській філософії ХХ століття осмислення тоталітарних загроз, а також екзистенціальне переживання всіх жахів їх практичного втілення призвели до ще більш радикальної критики тоталітаризму та його теоретичних засад, і, відповідно, до подальшого осмислення і легітимації цінностей індивідуалізму, визнання того, що рухати історію вперед здатні лише ті, хто в необхідний момент здатні збунтуватися проти неї, що у людини немає іншого законодавця, аніж вона сама, а тому вона мусить покладатися не на Бога або колектив, а перш за все на саму себе (що не виключає в окремих випадках звернення до трансцендентних гарантів особистої відповідальності). Причому організаційно-смисловими координат-тами цієї легітимації все частіше виступає теоретична опозиція унікального та універсального, свободи та відповідальності, новації та традиції.

9. Філософські концептуалізації модерного індивідуалізму навіть у найбільш радикальних своїх формах не є безумовним і абсолютним запереченням суспільного характеру людської природи, необхідності та плідності колективно узгоджених дій та солідарності. За всього різноманіття цих концептуалізацій сутність індивідуалізму в їхній межах полягає не в славнозвісній абсолютизації егоїстичних інтересів окремої особистості та запереченні колективних цінностей як таких, а у визнанні й захисті суверенного права людини на вибір у їх різноманітті та персональну відповідальність за його наслідки, на самостійне вирішення власної долі й задоволення особистих інтересів, на індивідуальну неповторність і нонконформізм.

10. За всієї специфічності свого розвитку українська культура ніколи не втрачала свого зв'язку з культурою Заходу, в центрі якої стоїть особа, що самовизначається. Розвиток цього зв'язку мав своїм наслідком зародження в надрах української культури багато в чому специфічних і все ж виразно індивідуалістичних інтенцій. На рівні філософської рефлексії ці інтенції знайшли своє відображення перш за все у поступовому поширенні в релігійно-полемічній і філософській літературі XVI - XVIII століття ідеї особистого “самовладдя”. Також як і на Заході, ця ідея стверджувала свободу волі людини, її особисту гідність, інтелектуальну і моральну автономію, спроможність робити вільний вибір і самостійно вирішувати свою власну долю, і, водночас, засуджувала прояви деспотизму й особистої несвободи. В окремих випадках ця ідея досить виразно корелює з визнанням протиприродності бідності, аскетизму, споглядання і, навпаки, із закликами до активної праці на благо суспільства і власну користь.

11. У той же час визнання права особистості на “самовладдя” на рівні філософської рефлексії зазначеного періоду носить досить суперечливий і епізодичний характер, оскільки погано узгоджується з провідною в межах православної культури ідеєю покори долі та недовіри до усього мирського. Воно ще майже не співвідноситься з визнанням необхідності спрямування цього “самовладдя” у сферу особисто і суспільно значущої активності; з належною оцінкою праці, як основної сфери самореалізації особистості; з духом “аскетичного раціоналізму” (Вебер), який в українській культурі того часу залишається майже неоприявненим; нарешті, із визнанням самоцінності кожної особистості. Тому і мову на даному відтинку української історії слід, на думку автора, вести не про індивідуалізм у дійсному сенсі цього слова, а, радше, про своєрідні інтенції до нього.

12. З інкорпорацією України до складу Російської імперії в індивідуалістичних інтенціях вітчизняної філософії значно посилюються інтровертивні, пасивно-споглядальні риси, достатньо виразні, зокрема у поглядах Г.Сковороди. Специфіка останніх полягає в поєднанні суперечливих настанов: з одного боку, закликів до критичного ставлення до будь-яких авторитетів; до їх незалежного переосмислення за допомогою власного автономного розуму; до самостійного вибору і визначення власної долі; до визнання “нерівної всім рівності”, тобто загальної рівності і, в той же час, права кожного на власну неповторність, а відповідно і на пошуки “сродного” йому життєвого шляху; до переслідування власної користі. А з іншого - до неприйняття реального суспільства, орієнтації не на активне його перетворення, а на пасивне споглядання, фактично втечу від нього і внутрішню незалежність.

13. На першу чверть минулого століття в надрах української культури сформувався філософський світогляд, порівняно вільний від диктату релігійної традиції, зорієнтований на інтелектуальну та моральну автономію особистості, визнання правомірності її “самовладдя” та індивідуальних прав. За часів радянської влади відкритий захист цінностей індивідуалістичного ґатунку на довгий час став можливим передусім серед представників українського зарубіжжя. Лише з 60-х рр. ХХ століття вітчизняна філософська думка починає поволі відроджувати природно притаманну для їй увагу до питань екзистенціального характеру, у тому числі до питань особистого самовизначення і самоврядування.

14. Сучасна західна філософська думка (причому, як та, що продовжує ідеї Просвітництва, так і та, що намагається критично їх переосмислити) має виразну тенденцію до визнання все більш широким філософським загалом того, що цінності індивідуалізму будуть відігравати надзвичайно важливу роль і в подальшому протягом значної історичної перспективи (і не тільки в країнах їхнього традиційного поширення, але й в інших країнах мірою їх трансформації у напрямку відкритого суспільства), оскільки безперервне прискорення, ускладнення і швидкоплинність суспільних процесів вимагають від особистості здатності до нонконформізму, постійної ломки стереотипів мислення та діяльності з метою самостійної, адекватної і своєчасної адаптації до мінливості, новизни і різноманіття життя.

15. Перехід до постмодерну супроводжується не просто виразним посиленням впливу філософії та політики лібералізму, а відтак, і цінностей індивідуалізму, а глибокими метаморфозами філософсько-світоглядних засад консервативної, соціал-демократичної, комунітаристської і тієї ж ліберальної ідеологій, спрямованими на пошуки таких моделей суспільного розвитку, які б поєднували у собі визнання особистої суверенності з повагою до традиції, соціальної справедливості та солідарності. При цьому за основу такого поєднання все частіше визнається принцип пріоритетності свободи особистості, її права на самовизначення, безумовної поваги до кожного Іншого і навіть Чужого.

16. Для сучасної вітчизняної філософської думки характерні суттєво відмінні оцінки західного та українського індивідуалізму. Поширеною серед вітчизняних дослідників залишається точка зору, за якою, на відміну від західного, вітчизняний індивідуалізм є джерелом передусім негативних наслідків. Водночас, усе більше вітчизняних дослідників визнає, що індивідуалізм українців поволі змінює свій інтровертивний, переважно пасивно-споглядальний характер і все більш спрямовує прагнення індивіда до незалежного самовизначення в русло активних, раціонально організованих дій, направлених на самореалізацію через конструктивне перетворення світу власного буття. Разом з тим, відповідно до основних постмодерних настанов, у вітчизняній філософії відбувається виразна переорієнтація до “екзистенціально-індивідуаційного” бачення багатьох проблем людського існування, у тому числі й проблеми особистого самовизначення, одним із основних наслідків якої є поступова легітимація цінностей індивідуалізму.

ГОЛОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ ВІДОБРАЖЕНИЙ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Монографії

Корх О.М. Індивідуалістична традиція у західній та вітчизняній філософській думці. - Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2000. - 185 с. (10,2 д. а.).