Феномен фундаментального і прикладного знання

Проаналізований у дисертації історико-науковий і методологічний матеріал приводить до висновку, що класифікація наук на фундаментальні й прикладні має історичні межі: вона формується в другій половині ХХ століття, коли виробництво наукових знань досягає такого ступеня зрілості, що складає єдине ціле із суспільним виробництвом матеріальних і духовних цінностей. Особливу роль у цьому процесі відіграють дедуктивні науки, які визначають рівень розвитку науково-технічного прогресу, створюючи необхідний математичний апарат для впровадження комп'ютерних та інформаційних технологій у всі види соціокультурної діяльності. Однією з них на рубежі ХХ і ХХІ століть стала така міждисциплінарна галузь науки як синергетика, що ґрунтується на сучасних теоріях математики, фізики, нерівноважної термодинаміки тощо та могутній електронно-обчислювальній техніці.

Тому видається доречним застосування до процесу становлення й розвитку системи фундаментальних і прикладних наук загальнотеоретичних положень, сформульованих І. Пригожиним щодо розвитку дисипативних структур. Адже сучасна система фундаментальних та прикладних наук є відкритою для нового знання і його об'єктивації, перебуває в постійних коливаннях, характеризується стрибкоподібними переходами фундаментальних галузей у прикладні й навпаки, нерівноважністю свого стану, постійним балансуванням між стійкістю та нестійкістю, а під час нових наукових відкриттів, які виступають у ролі флуктуацій, "дрейфує" до нового відносно стійкого стану, але вже на іншому, більш високому рівні, утворюючи таким чином нову дисипативну структуру.

В третьому підрозділі "Основні критерії класифікації науки на класичну, некласичну і постнекласичну" аналізуються причини, засади й специфіка формування історичного підходу до диференціації наук, характерного для кінця другого тисячоліття.

У першому пункті "Становлення контроверзи "модерн-постмодерн" показується, що проведене в кінці 80-х років поточного століття В.С. Стьопіним дослідження наукових революцій в історії розвитку наукового знання виявило три основні історичні етапи, що характеризувалися специфічними для кожного з них, але органічно зв'язаними між собою, типами наукової раціональності, які він назвав відповідно класичним, некласичним і постнекласичним. Причому останній починає складатися в природознавстві з другої половини ХХ століття. Авторка дисертації доводить, що дана історична реконструкція розвитку науки суттєво відрізняється від досліджень західної "історичної школи" в епістемології, оскільки в останній чітко простежується жорстка дихотомічність, з одного боку, поглядів різних представників цієї школи на історію розвитку та причини зміни "наукових парадигм" (Кун), "науково-дослідницьких програм" (Лакатос), "вільних концептуальних популяцій" (Тулмін) і т.ін., у яких протиставляються кумулятивістський і антикумулятивістський принципи розвитку знань, а з іншого - репрезентованих західними мислителями історичних етапів у розвитку науки. В дисертації показується, що під впливом синергетики й інших міждисциплінарних наук кардинально змінюється не лише фізична картина світу, а й посилюються ноосферні мотиви дослідницької, виробничої, всієї культурно-перетворюючої діяльності людства. Відкриття вченими явищ самоорганізації, флуктуацій, нелінійності, біфуркаційності, нерівноважності, виникнення на їх основі нових дисипативних структур тощо заставили по-новому розглядати традиційні проблеми космології, і в першу чергу - через призму зв'язку Універсуму з активною творчою діяльністю суб'єкта.

В цих умовах змінюється підхід до історичної періодизації людської цивілізації. У філософських дослідженнях йдеться вже не стільки про виділення різних культурних цивілізацій, характерне для досліджень першої половини ХХ століття (Тоффлер, Тойнбі, Вебер і інші), скільки про контроверзу "модерн - постмодерн" у розвитку західно-європейської цивілізації (Дельоз, Козловськи, Ліотар, Фуко, Хабермас і інші). Примітною рисою філософського, наукового, релігійно-етичного тощо аналізу культури останньої третини поточного століття є розгляд її не як сукупності окремих систем, теорій, поглядів, напрямків мистецтва, етичних, естетичних, релігійних традицій, вірувань і т.п., не зв'язаних між собою, а як цілісного організму, який може плідно розвиватися тільки в тісній взаємодії, взаємовпливах усіх її елементів - суспільного виробництва, техніки, науки, мистецтва, філософії, релігії, моралі, звичаїв, традицій тощо. А звідси й відношення до кожної наукової, філософської, культурологічної концепції як до рівноправного учасника сучасного дискурсу про подальшу долю світової цивілізації та її культури.

В зв'язку з цим у другому пункті "Класична, некласична й постнекласична наука та опозиція "модерн-постмодерн" проводиться методологічний аналіз співвідношення тріади "класика-некласика-постнекласика" в науці й філософії та контроверзи "модерн-постмодерн" у духовному становленні сучасної цивілізації. Уточнюючи історичні межі кожного із зазначених явищ і спираючись на аналіз історичного розвитку дедуктивних наук, дисертантка робить висновок, що класичний і некласичний типи наукової раціональності відповідали методологічній свідомості доби модерну, яка продовжувалася приблизно з XVII до середини ХХ століття, а постнекласичний - методологічній свідомості епохи постмодерну, яка зароджується з другої половини ХХ століття. Дещо відрізняється інтерпретація класики, некласики й постнекласики в філософії. В некласичній філософії, на відміну від некласичної науки, втрачається довіра до розуму, особливо ж у таких її течіях як інтуїтивізм, позитивізм та неопозитивізм, фалібілізм, екзистенціалізм. Представники цих течій у некласичній філософії, з одного боку, прагнули редуціювати знання до чуттєвих даних або інтуїції, а з іншого - їхні погляди пронизував історичний песимізм у поглядах на перспективи європейської цивілізації, особливо в екзистенціалізмі (Хайдеггер, Шпенглер, Бердяєв, Тойнбі, Камю, Сартр).

І все ж, незважаючи на розбіжності, і некласична наука, і некласична філософія, й некласичне мистецтво належать до епохи модерну, оскільки їм притаманний спільний стиль мислення, зміна орієнтацій стосовно об'єктів дослідження, зображення, повернення суб'єкта в процес дослідження. Це вже не модерн у повному смислі слова, але це ще й не повна відмова від традицій науки, філософії й мистецтва Нового часу. Звичайно, вони пронизані новизною поглядів на світ, проте природа ще вважається невичерпним джерелом багатства суспільства і немає усвідомлення згубності такого ставлення до неї, а суспільство переживає епоху індустріалізму. Небагато мислителів того періоду передчувають справжню кризу і не лише західної, але й усієї людської цивілізації.

В дисертації обстоюється думка, що лише з 60-х-70-х років ХХ століття і в науці, і в філософії, і в мистецтві представники цих галузей духовної культури починають додавати префікс "пост": з'являються постпозитивізм, постаналітична філософія, постреалізм, постструктуралізм тощо в філософії, постнекласика в науці та мистецтві. Й це не данина моді, а глибинне переосмислення підвалин світовідчуття та світорозуміння, усвідомлення причетності людини до явищ, що відбуваються в Універсумі, її відповідальності за свої діяння в природі, тобто починає формуватися ноосферне мислення. В цьому смислі названі течії в духовній культурі з префіксом "пост" можна назвати постмодерними.

Четвертий підрозділ "Фундаментальна та прикладна наука в контексті постнекласичних досліджень" присвячений виясненню впливу зміни типу раціональності в науці на духовний стан суспільства й становлення епохи постмодерну і в цьому зв'язку - на специфіку формування фундаментальних та прикладних наук в умовах виникнення контроверзи "модерн-постмодерн". Шляхом співставлення особливостей класичного, некласичного та постнекласичного типів наукової раціональності на матеріалах розвитку дедуктивних наук робиться висновок, що наука другої половини ХХ століття не споглядає себе як ізольовану від інших сфер духовної культури, тим більше не перебуває в опозиції до них. Для постнекласичного знання характерна толерантність щодо плюралізму наукових гіпотез. Поступово зникає примусова сила, нетерпимість, репресивність, притаманна попереднім типам раціональності в науці. Остання вже не претендує на володіння єдиною абсолютною істиною, а допускає величезну кількість різноманітних дискурсів, діалогів і полілогів з іншими формами знання. Це пояснює інтерес постнекласичної науки до "маргінальних проблем", які з'являються на межі одразу кількох видів наукового та позанаукового знання.

Наявність розбіжностей, творчої конфліктності, суперечливості у визначенні підходів до розв'язання існуючих проблем у постнекласичному науковому дискурсі дозволяє співставляти, а не протиставляти різні точки зору, бачити багатовимірність самих об'єктів дослідження, поєднувати в них необхідне і випадкове, впорядковане й хаотичне, закономірне та спорадичне тощо. Формування постнекласичних підходів до розв'язання наукових проблем змусило вчених шукати точки дотику не лише різних галузей науки, але й науки з ненауковими формами знання. Для них стали звичними взаємопроникнення ідей, певна "міграція" понять і термінів з ненаукового знання в наукове і навпаки. Такі інтеграційні процеси рішуче впливали на весь зміст духовної культури суспільства.

Якщо ж проаналізувати особливості класифікації науки на фундаментальну й прикладну в контексті постнекласичних досліджень, то виявляється, що, по-перше, приблизно співпадають історичні межі формування постнекласичної раціональності й виникнення фундаментального та прикладного знання, а по-друге, останньому притаманні всі риси постнекласичної науки: нелінійність розвитку, відкритість для нового знання та його об'єктивації, взаємопроникнення ідей, понять, методів, підходів тощо фундаментальних і прикладних наук, а на цій основі - їх взаємопереходи, праксеологічна й соціокультурна інтенції як фундаментального, так і прикладного знання, що досягли досить високого ступеня теоретичної зрілості.

Висувається й обґрунтовується припущення, що постнекласичні дослідження, і в їхніх межах - фундаментальні та прикладні науки, виступають, таким чином, продуктом зміни соціокультурного середовища, типу наукової раціональності та нових запитів виробництва, які є взаємозалежними і взаємообумовлюють одне одного. В таких умовах подальший розвиток наукового дискурсу можливий як процес поглиблення інтеграції різних наук, їхніх понятійно-категоріального апарату, засобів пізнавальної діяльності, наукових принципів, що неодмінно породжує узагальнений науковий апарат і призводить до формування спільних підходів у дослідженні явищ різноманітної природи. Виникають нові міждисциплінарні галузі науки, як, наприклад, синергетика, теорія систем тощо, предмет яких уже не можна віднести до якоїсь однієї галузі знань.

Формування та широке функціонування в науці постмодерністського дискурсу сприяє подальшому розвитку відкритої самоорганізованої системи фундаментальних та прикладних наук на основі синергетичної методології, яка поєднує в собі широкий спектр кількісних і якісних засобів дослідницької діяльності. Іноді буває важко визначити статус тієї чи іншої науки стосовно класифікації на фундаментальні та прикладні. Формування кожної нової теорії супроводжується проходженням наукового знання через відповідні "точки біфуркації", які характеризують нестійкість старих теорій і вимагають критичного перегляду їхніх основних засад, вироблення нових наукових понять, принципів, підходів. Даний процес заміни одних фундаментальних та прикладних знань іншими, інтенсифікація прямих і зворотних зв'язків між ними не піддається силовій дії з боку вчених чи організаторів науки. Він за всіма характеристиками є синергетичним, оскільки наука функціонує як складний нелінійний соціальний організм, що грунтується на засадах самоорганізації.

В третьому розділі - "Діалог філософського і наукового дискурсів у фундаментальному та прикладному знанні" - досліджується взаємозв'язок філософії та науки в процесі розвитку фундаментального й прикладного знання на етапі постнекласики. Аналізується вплив філософського постмодерну на формування постнекласичного типу наукової раціональності. Необхідність такого дослідження викликана тим, що сучасний логіко-методологічний аналіз наукового знання все частіше набуває соціально-філософської орієнтації, коли наука розглядається як елемент більш широкої сфери - простору людської культури, за рахунок чого відбувається розширення предметного поля когнітивної діяльності. Така інтенція передбачає, з одного боку, виявлення місця науки в цілісному спектрі духовно-практичного освоєння людиною світу, а з іншого - визначення її впливу на формування і зміну світоглядних орієнтирів суспільної свідомості. Це дозволить розкрити іманентну когнітивним процесам в цілому, науці зокрема, соціальну й культурно-історичну детермінацію, виявити гуманістичний смисл образу наукового знання, який більшою мірою корелює з сучасним постмодерністським підходом до оцінки науки.

В першому підрозділі "Нелінійність зв'язку філософського та наукового знання" на широкому історико-філософському та історико-науковому матеріалі розглядається модифікація філософських і наукових понять, принципів, ідей у процесі взаємодії філософського й наукового дискурсів. Співставлення історії філософії та історії науки дозволяє констатувати їх нерозривний зв'язок і взаємовплив, які полягають перш за все в амбівалентності філософського і конкретно-наукового знання впродовж усього періоду їхнього співіснування. Причому на різних етапах становлення й розвитку філософії і науки їх взаємовплив не був лінійним та однонаправленим. Хоча філософське знання й виникає історично першим і вже цей факт свідчить, що філософія щодо науки виконує концептуальну роль, наука теж, особливо в періоди свого розквіту, рішуче втручалася у філософське осмислення різних проявів буття.

Аналіз історії становлення й розвитку філософії та конкретних наук свідчить саме про взаємопроникнення і взаємовплив їхніх елементів, в результаті чого збагачується, уточнюється й поглиблюється зміст як філософського, так і наукового понятійно-категоріального апарату. Проте спільний шлях не був увінчаний лише відносинами порозуміння й гармонії між ними, нерідко траплялися прикрі непорозуміння стосовно тих чи інших наукових або філософських висновків, елементарне несприйняття певних відкриттів. Ґрунтуючись на взаємному запозиченні понятійного апарату, методів і прийомів пізнання, взаємовідношення філософії й науки зажди були нелінійними, багатоаспектними і неоднозначними. Формування постмодерністської методологічної свідомості науки посилює ці процеси, оскільки постнекласична наука зумовлює пошук нових засобів, методологічних принципів для створення сучасної наукової картини світу.

Разом з тим, це не означає, що кожна конкретна наукова проблема вимагає філософського осмислення. Це положення є найбільш актуальним стосовно фундаментальних і прикладних наук, які по-різному беруть участь у формуванні методологічної свідомості. Оскільки фундаментальні науки спрямовані на пізнання нових закономірностей природної й соціальної дійсності, то саме вони, маючи більш глибокі зв'язки з філософським осмисленням світу, сприяють зміні загально-філософських уявлень про буття в цілому і взаємозв'язок між окремими його проявами. Прикладні ж науки, націлені на отримання безпосередніх практичних результатів, прямо не зв'язані з виробленням світоглядних орієнтирів.

У другому підрозділі "Філософія космізму і постнекласична наука: взаємовплив контекстів" проводиться історична аналогія між філософськими ідеями нерозривного зв'язку людини й Космосу в творчості представників російського й українського космізму рубежу ХІХ-ХХ століть та природничо-науковими концепціями єдності Універсуму, розробленими постнекласичною наукою кінця ХХ століття. На основі аналізу антропокосмічних поглядів В.С. Соловйова, М.Ф. Федорова, М.О. Бердяєва, М.О. Лоського, С.Л. Франка, Л.І. Шестова, К.Е. Ціолковського, В.І. Вернадського, О.Л. Чижевського, М.Г. Холодного, П.О. Флоренського, М.О. Умова й інших представників космізму та сучасних теорій виникнення Всесвіту, відкритих нерівноважною термодинамікою, синергетикою й іншими галузями постнекласичної науки в останні десятиліття, дисертантка обгрунтовує висновок про те, що сучасне природознавство намагається розв'язати задачі, які були сформульовані ще філософією космізму.

Провідна ідея антропокосмізму - зрозуміти людину як складову частину Космосу, її роль і місце в еволюційних процесах, які відбуваються у Всесвіті, вплив на неї і на розвиток людської цивілізації космічних сил - стала досить перспективною для науки кінця ХХ століття, породила велику кількість нових гіпотез щодо походження, становлення й розвитку Всесвіту в цілому і планети Земля, зокрема. На основі принципів космізму були відкриті раніше невідомі науці закономірності, зокрема, закони нерівноважної термодинаміки, що репрезентують нелінійні, стохастичні, кооперативні і т.п. властивості відкритих саморегульованих систем, якими є всі складові космічного процесу. Саме постнекласична наука дає відповіді на питання: звідки приходить порядок? Що таке хаос? Яке співвідношення між ними? Чи можна більш-менш адекватно прогнозувати подальше становлення Всесвіту? Чи можлива "теплова смерть"? і подібні. Нерівноважна термодинаміка допомагає знайти відповіді на ці питання на підставі нових уявлень про єдність порядку й безпорядку, зворотності та незворотності, рівноваги й нерівноваги тощо.

Отже, проблеми становлення і будови Всесвіту, зв'язку людини з Космосом та їхнього взаємного впливу характерні як для роздумів філософів, так і для вчених-природознавців. І хоча їхні пошуки йдуть різними шляхами, проте між ними можливий діалог, який нерідко вимірюється десятиліттями і навіть століттями. Іноді філософи ставлять питання, відповідь на які мають змогу дати лише вчені за допомогою специфічних засобів науки, які визначаються високим рівнем науково-технічного розвитку суспільства. Зокрема, ці висновки стосуються питань, поставлених у філософії космізму, які радикально змінили перш за все методологічні підходи до дослідження Всесвіту як цілого й окремих процесів у ньому, сприяли виробленню постмодерністської методо-логічної свідомості вчених і філософів.

У третьому підрозділі "Співвідношення методології і наукового методу" розглядаються особливості взаємовпливу філософських і конкретно-наукових засобів пізнання, оскільки дисер-тантка вважає, що саме останні репрезентують динамічний характер наукового знання й сприяють його втіленню в соціальну практику. В дисертації дана проблема конкретизується на матеріалах фундаментальних і прикладних дедуктивних наук. Обґрунтовується думка, що філософська методологія є метатеорією, яка не надбудовується над наукою, а органічно вплітається в організм конкретних наукових пошуків. Конкретні засоби когнітивної діяльності не тотожні методології як вченню про ці засоби, та коли наукова теорія як знання про деяку реальність застосовується до формування нової теорії, тоді вона перетворюється на розгорнутий засіб побудови певної теоретичної системи.

Аналіз взаємовідношень між методологією й інструментальним знанням показує, що не лише зміна методологічної свідомості веде до зміни конкретних засобів пізнання, але й навпаки, зміни в останньому як формі теоретичної діяльності приводять до зміни методологічної свідомості, типу раціональності, типу мислення взагалі. Зокрема, формування синергетичних методологічних підходів до вивчення нелінійних самоорганізованих систем, революційні зміни в математичних засобах дослідження стали вирішальними при вивченні раніше недосяжних для науки явищ нелінійності, незворотності, біфуркаційності, нерівноважних фазових переходів, флуктуацій, дисипацій, турбулентності, хаосу тощо. Нові наукові засоби пізнавальної діяльності й нове відношення до них у постнекласичній науці виявилися причетними до формування постмодерністської методології знання.

У четвертому підрозділі "Філософські та наукові методологічні засоби в контексті постнекласичної науки" розглянута в попередньому підрозділі проблема конкретизується аналізом взаємообумовленості методології та інструментального знання в сучасній постнекласичній науці. Інтеграційні процеси в останній викликають зближення, поєднання, перехрещування різних за своїм походженням наукових засобів, їхньої "міграції" з однієї науки в іншу. Переорієнтація науки, перехід від класичного й некласичного її типів до постнекласичного зумовлює перевагу ймовірнісних, статистичних методів дослідження над традиційними динамічними, оскільки ймовірнісні підходи дозволяють більш глибоко вивчати складні нелінійні непередбачувані явища різної природи.

В дисертації доводиться, що важливе значення при доборі відповідного інструментального знання має врахування вченими специфіки досліджуваних явищ. Разом з тим значною мірою процедура вибору засобів пізнання залежить від методологічних установок дослідника. Тому актуальним залишається завдання подальшої розробки методології наукового пізнання, усвідомлення взаємозв'язку філософських методів пізнання з конкретно-науковими прийомами, способами, підходами дослідницької роботи. Але при цьому не менш важливу роль відіграє наявність необхідних арсеналів когнітивної діяльності, вироблених суспільством на певному історичному етапі розвитку науки. Зокрема, в епоху постмодерну цей арсенал значно розширюється за рахунок засобів, вироблених позанауковими формами знання. Філософський аналіз взаємозв'язку наукових і позанаукових засобів пізнання дозволяє узгодити різні види, форми та методи когнітивної діяльності і на цій основі виробити більш повне уявлення про світ.

Розвиток науки і її елементів спонукають до формування нових філософських концепцій, а на їхній основі - нових філософських систем. У кінці ХХ століття зміна типу наукової раціональності й формування постнекласичної науки сприяє переходу від модерністської культури до постмодерністської, серцевиною якої виступає якісно нова світоглядна орієнтація. В цьому русі філософія й наука прагнуть коадаптувати свої елементи і скорелювати їх. Філософія через свої категоріальні структури здійснює рефлексію над новими смислами культури та її окремих компонентів, формуючи нове теоретичне ядро світогляду, а разом з ним і новий тип методологічної свідомості науки.

В четвертому розділі - "Постнекласична методологія та фундаментальне й прикладне інструментальне знання" - зосереджується увага на аналізі впливу зміни типу наукової раціональності на зміну характеру інструментарію дослідницької діяльності. Доводиться, що такі зміни породжуються трансформаціями фундаментального й прикладного знання в процесі втілення його результатів у різні види соціокультурної практики. Обґрунтовується теза про те, що хоча в постнекласичній науці й відбулася зміна наукової раціональності, головною рисою якої стало поєднання вербалізованого та невербалізованого, раціонального й ірраціонального в продукуванні нових знань, все ж наукова раціональність дозволяє відрізняти наукове знання від позанаукового за певними нормативами, і в першу чергу, за наявністю наукових засобів дослідження, які складають цілісну систему й вимагають внутрішньої структуризації відповідно до задач пізнання.

В першому підрозділі "Наукова раціональність і класифікація інструментального знання" обґрунтовується положення, що в умовах формування постнекласичного типу раціональності виникають нові види класифікації когнітивних засобів. Проводиться думка, що історична періодизація науки та її диференціація відповідно до даної періодизації на класичну, некласичну й постнекласичну вимагають і відповідного перегляду методологічних засобів науки, які виражають діяльнісний характер наукового знання, беруть безпосередню участь як у виробництві знання, так і його впровадженні в практику. Фундаментальне й прикладне інструментальне знання змінює характер зв'язку між наукою та соціально-культурною практикою, коли в постмодерну епоху наука використовує елементи позанаукового знання для більш широкого осягнення світу.

В дисертації на підставі порівняльного аналізу класичного й некласичного типів раціональності з постнекласичним висувається й обгрунтовується ідея залежності диференціації засобів пізнавальної діяльності від класифікації наук. Але якщо ця залежність стосовно перших двох типів наукової раціональності була досить жорсткою й однозначною, то з формуванням постнекласичної раціональності зв'язок між класифікацією наук та наукових засобів стає двостороннім. Це означає, що не лише класифікація наук впливає на формування та відповідну класифікацію інструментального знання, але й останнє, маючи певну самостійність, вказує, до яких саме знань - фундаментальних чи прикладних - належать отримані наукові результати, тобто формує відповідну класифікацію наук і наукових галузей, що мають праксеологічну й соціокультурну спрямованість. Це положення має особливе значення для класифікації міждисциплінарних галузей науки, які мають не стільки предметну, скільки проблемну орієнтацію.

В умовах постнекласичної раціональності вони більш повно характеризують складні нелінійні процеси, які відбуваються в світі, й сприяють не лише диференціації наукового знання, але й виступають могутнім інтегруючим фактором у процесі поєднання науки з суспільно-історичною практикою. Вони визначають не тільки власне науковий зміст знання, рівень його новизни, а й одночасно передбачають встановлення меж застосування цих знань відповідно до потреб соціуму, виробляючи експертні оцінки практичної ефективності відповідних наукових розробок. Разом з тим, у дисертації робиться висновок, що не можна захоплюватися застосуванням кількісних засобів до вивчення складних нелінійних явищ, вважаючи їх панацеєю, а спиратися на подальшу якісну інтерпретацію отриманих кількісних результатів, яка усуває однобічність досліджень. У другому підрозділі "Відкритість системи методологічних засобів постнекласичної науки" проводиться методологічний аналіз специфіки інструментального знання в сучасних постнекласичних дослідженнях. Він показує, що вивчення нових типів об'єктів - складних систем - вимагає використання не стільки лінійних, скільки нелінійних засобів і зумовлює процес формування цілісної системи останніх, яка більш точно відображає процеси, що відбуваються у відкритих нерівноважних системах. Більше того, нові інструменти дослідження повинні бути більш гнучкими, швидше реагувати на зміну поведінки системи. Вони здатні залишати поле своєї "компетенції" та проникати в тканину суміжних досліджень. Це свідчить про маргінальність фундаментальних і прикладних інструментальних знань, які часто "працюють" за межами галузей, у яких вони сформувалися, та їхній вплив на зміну методологічної свідомості науки. В свою чергу, нова методологія наукового пізнання продукує нові когнітивні засоби, що розширюють можливості людського розуму в осягненні Універсуму й уточненні наукової картини світу.

Формування в постнекласичній науці синергетики як міждисциплінарної галузі знань, яка й покликана досліджувати нелінійні, складні процеси у відкритих системах будь-якої природи, певною мірою відтворює картину радикальних змін у відповідних методологічних засобах. Для постнекласичного типу раціональності характерні такі риси, як нелінійність мислення, когерентність різноманітних теорій, підходів і засобів, відсутність репресивності стосовно тієї чи іншої точки зору, лояльність до ненаукових засобів пізнання тощо. Це дає можливість більш повно застосовувати широкий спектр інструментального знання на основі узгодженості та рівноправності його складових. Це тим більш важливо з огляду на посилення практичної спрямованості сучасної постнекласичної науки.

В третьому підрозділі "Ієрархічність та кооперативність фундаментальних і прикладних когнітивних засобів" показується, що фундаментальні й прикладні засоби, маючи різний рівень абстрактності, підлягають систематизації через побудову певної їх ієрархії на основі принципів і критеріїв, що відповідають нормам та ідеалам постнекласичного типу раціональності.

Проводиться думка про те, що сучасне наукове знання є настільки складною й розгалуженою системою з явищами біфуркаційності, стохастичності, непередбачуваності і т.д., що для його застосування в межах самої науки чи в інших видах соціальної діяльності необхідно виконати цілу низку допоміжних операцій, які встановлюють певну відповідність між досліджуваними об'єктами та методологічними засобами, за допомогою яких відбувається когнітивний процес. Такими операціями стосовно розглядуваних феноменів знання є інтерпретація й герменевтика, які включають специфічні прийоми, способи, підходи, необхідні для адекватного розуміння смислового поля тих чи інших наукових ідей, теорій, концепцій і інших елементів науки. На підставі розгляду різних підходів у філософії й науці до зазначених процедур в дисертації робиться висновок, що в сучасній постнекласичній науці, яка ґрунтується на комп'ютерних та інформаційних технологіях, інтерпретація й герменевтика тісно переплітаються, доповнюють одна одну, знаходячи застосування як у природничих, так і в соціально-гуманітарних науках. Вийшовши за межі власне засобу тлумачення й розуміння історичних текстів, сучасна герменевтика охоплює найважливіші питання філософії, які торкаються буття й знання, часу і вічності, логіки та мови. Цей факт є свідченням того, що герменевтика стала філософською теорією, і як така вона здатна здійснювати рефлексію щодо інших теорій, у тім числі й наукових, виконувати методологічну функцію в конкретно-наукових пошуках, бо розвиток науки здійснюється і завдяки тлумаченню та розумінню попередніх наукових теорій і їх інтерпретації в термінах новітніх наукових розробок.

Оскільки фундаментальні й прикладні дослідження на етапі постнекласики мають справу не з конкретними властивостями реальних явищ, а з фракталами, роль інтерпретації й герменевтичної процедури в пізнавальній діяльності та процесі застосування одержаних знань у практиці дедалі зростає. Інтерпретація при цьому допускає певне спрощення, яке дозволяє знехтувати деякими несуттєвими для певного дослідження властивостями об'єктів і разом з тим встановити їх суттєві зв'язки, закономірності, відношення, побудувати відповідну наукову теорію. Далі інтерпретація має доповнюватися тлумаченням одержаних результатів у термінах відповідної теорії. Логіко-методологічній інтенції такого підходу до розуміння герменевтичної операції та інтерпретації сприятиме виявленню їх місця й ролі в епістемології та духовно-практичному освоєнні світу.

В четвертому підрозділі "Фундаментальне й прикладне знання в сучасних інформаційних технологіях" проводиться методологічний та соціокультурний аналіз особливостей об'єктивації фундаментального й прикладного інструментального знання. Виясняється, що широке застосування сучасним суспільством комп'ютерних та інформаційних засобів приводить до нових радикальних перетворень у структурі наукового методу, які якісно змінюють зовнішній вигляд і внутрішню будову наукового пізнання, висувають нові гносеологічні та методологічні проблеми взаємозв'язку традиційних когнітивних засобів з новітніми.

В першому пункті "Інформаційна модель як когнітивний образ" аналізується модель як основна структурна одиниця моделювання, яке, на погляд дисертантки, слугує тією ланкою, що поєднує фундаментальне й прикладне інструментальне знання в процесі дослідження об'єктів. Основна увага тут зосереджується на дослідженні особливостей математичних, а в більш широкому плані інформаційних, моделей. Доводиться, що одні й ті ж інформаційні моделі в фундаментальних та прикладних дослідженнях виконують різні функції. Якщо в фундаментальних науках, зокрема дедуктивних, вони вивчаються самі по собі, безвідносно до явищ реальної дійсності, для встановлення загальних алгоритмів розв'язання широкого кола задач, то в прикладних - вирішальне значення мають вміщені в інформаційних моделях кількісні характеристики, що репрезентують якість реальних процесів. Тобто інформаційна модель виступає когнітивним образом досліджуваного об'єкта. При виборі чи побудові адекватної моделі відповідного явища комп'ютерному дослідженню, без якого неможливе інформаційне моделювання, передує вибір фізичного наближення. Тому треба мати на увазі, що створення інформаційних моделей як замісників реальних досліджуваних об'єктів у науці визначається досягненнями людської культури в цілому. Він підлягає корекції при змінах у культурному просторі суспільства.

В другому пункті "Інформаційні технології в когнітивній та соціокультурній практиках" досліджується специфіка взаємодії фундаментального й прикладного інструментального знання в сучасних інформаційних технологіях, процесах комп'ютеризації, інформатизації різних сфер суспільного буття. Доводиться, що основою інформаційних технологій є органічне поєднання математичного моделювання та засобів одержання, переробки, збереження й передачі різного роду інформації за допомогою комп'ютерної техніки.

В зв'язку з цим глибоко аналізується сутність інформаційного моделювання, показуються суттєві відмінності в його застосуванні в 50-70-ті роки, та в умовах корінних змін в інформатиці й інформаційно-обчислювальній техніці в останні два десятиліття. Розглядається характер уточнень поняття інформації, смисл якого змінюється в процесі розвитку науки й техніки. Звертається увага на те, що засновники кібернетики К. Шеннон, Дж. фон Нейман, У. Ешбі, Н. Вінер, В.М. Глушков онтологізували інформацію, вважаючи її особливим видом об'єктивної реальності, відмінною від речовини й енергії. В кінці ж ХХ століття вчені розглядають інформацію не як властивість чи функцію об'єктивної реальності, а зв'язують її з конструктивною діяльністю суб'єкта в процесі дослідження, де вона виконує методологічну функцію. Саме суб'єкт відповідно до мети й характеру дослідження вибирає відповідний смисл інформації: як відображення, як сигнали, як повідомлення, як числові чи дослідні дані, як текст і т.п.

Виходячи з аналізу сучасного стану інформатизації суспільства, дисертантка робить висновок, що в період розвитку постнекласичної науки, коли постійно вдосконалюється й зростає рівень комп'ютерної техніки і вона відіграє все більш вагому реконструюючу, революціонізуючу роль у науці, техніці, виробництві, культурі взагалі, інформаційне моделювання стає невід'ємною складовою машинного експерименту, оскільки сама інформація сьогодні ґрунтується на використанні обчислювальних машин і обраховується за допомогою кількісних параметрів. Саме такий експеримент дає змогу не лише обробляти, узагальнювати, зберігати й передавати величезні потоки інформації, але й прогнозувати різні стани складних нелінійних нерівноважних систем залежно від зовнішніх і внутрішніх факторів, що на них впливають.

У п'ятому розділі - "Специфіка опредметнення фундаментального і прикладного знання в епоху постмодерну" - досліджуються особливості дискусії філософів, методологів науки, вчених з приводу кореляції та об'єктивації фундаментального й прикладного знання на рубежі ХХ і ХХІ століть, виявляється дія антропного принципу в процесі його функціонування в соціумі, зокрема при розв'язанні проблем, накопичених людством у добу модерну, доводиться актуальність вироблення гармонійного співвідношення фундаментальних і прикладних навчальних дисциплін у вузівській практиці та необхідність органічного поєднання академічної й вузівської науки.

В першому підрозділі "Людиновимірність" фундаментального й прикладного знання" аналізуються аксіологічний, прагматичний та соціокультурний аспекти постнекласичної науки, процес гуманітаризації фундаментального й прикладного знання в перехідний період від модерну до постмодерну. Доводиться теза про те, що метою постнекласичної науки є не стільки когнітивна її цінність, скільки визначення пріоритетів економічного й соціально-культурного характеру, що посилює етизацію наукового знання, зв'язану з моральною відповідальністю вчених, організаторів науки, державних і громадських діячів за практичне втілення результатів наукових розробок, які можуть зашкодити суспільству чи природному середовищу. А формування постмодерністської методологічної свідомості, усуваючи взаємну нетерпимість і ворожість наукового та ненаукового знання, сприяє гармонізації інтересів різних соціальних груп, гуманізації науки і проникненню її ідей у різні форми позанаукового знання.

В дисертації обґрунтовується теза, що реалізуючи свою соціокультурну інтенцію, сучасна наука виробляє відповідний понятійний апарат, який виходить за межі традиційних підходів до розуміння ролі наукового знання в житті суспільства. Вироблені наукою поняття органічно вплітаються в існуючу тканину соціальної дійсності, збагачуючи її новими елементами. Важливу роль у цьому процесі відіграє фундаментальне й прикладне знання, оскільки воно орієнтується на безпосереднє втілення в різні види практики і в знятому вигляді несе в собі соціокультурну функцію. Даний висновок випливає з того, що процес функціонування наукових знань відбувається в певному соціокультурному середовищі, специфіка якого не може не враховуватися при втіленні науки в прагматику суспільного життя. При цьому кожен новий тип культури породжує свої засоби, принципи когнітивної й соціокультурної діяльності. Але разом з тим він спирається на культурний досвід минулих поколінь, розгортаючи його в проблемному полі нових культурно-історичних умов з їхніми специфічними параметрами. Другий підрозділ "Фундаментальне та прикладне знання в контексті дослідження негативних наслідків епохи модерну" конкретизує ознаки, що характеризують гуманістичні інтенції фундаментального й прикладного знання. В дисертації показується, що соціокультурні виміри останнього особливо виявляються в процесі дослідження та розв'язання проблем глобального й регіонального масштабів, накопичених цивілізаційним розвитком, починаючи з ХVII століття, які загрожують і суспільству, й природі. Погляди людей звертаються до сучасної науки та її можливостей вирішувати зазначені проблеми. Звертається увага на той факт, що саме наукове знання не є однорідним: різні його компоненти відіграють різну роль у процесі опредметнення наукових досліджень.

Аналізуючи реальні кроки вчених щодо вивчення назрілих проблем глобалізації сучасного цивілізаційного розвитку, дисертантка доводить, що одним з провідних засобів їх розв'язання є застосування сучасних інформаційних технологій, що спираються на фундаментальне й прикладне інструментальне знання, вироблене дедуктивними науками. Але в постнекласичній науці вони мають ту специфіку, що основою для дослідження зазначених проблем виступають синергетичні стохастичні моделі, для побудови яких застосовується весь арсенал сучасних фундаментальних і прикладних математичних теорій, оскільки всі глобальні процеси є відкритими, самоорганізованими, нелінійними, нерівноважними системами з явищами флуктуацій, дисипацій, когерентності, біфуркаційності тощо, поведінку яких можна передбачити лише з відповідною долею ймовірності. При цьому суб'єкт може стати заручником кількісних параметрів модельованих процесів. Тому не можна говорити, що в даному випадку інформаційна модель, поведінка якої досліджується за допомогою комп'ютера, й сам комп'ютер є лише посередниками в процесі пізнання (адже референтом тут виступає не сам предмет і не чуттєвий його образ, а певна математична абстракція, сконструйована в мисленні суб'єкта). В процесі інформаційного моделювання система "об'єкт-комп'ютер-суб'єкт" виступає єдиним цілим, де складові частини взаємодіють, взаємовпливають одна на одну й від характеру цієї взаємодії та її інтерпретації залежить кінцевий результат дослідження.

В третьому підрозділі "Фундаментальні та прикладні дисципліни у системі вищої освіти" проблема співвідношення фундаментального й прикладного знання розглядається стосовно їх викладання у вищих навчальних закладах освіти. Методологічний аналіз даної проблеми має те прикладне значення, що дозволяє здійснити рефлексію щодо наявної системи вищої освіти в умовах переходу до постіндустріальної цивілізації, яка ставить свої вимоги до якості підготовки нових поколінь спеціалістів для всіх галузей економіки, соціальної сфери, духовної культури. Об'єктивація фундаментального та прикладного наукового знання передбачає наявність в суспільстві певного рівня організації його трансформації від стадії вироблення до впровадження в предметну діяльність, яку й покликана підготовляти вища освіта.

В першому пункті "Гармонія інтелектуалізації й професіоналізації у вузі: норма чи виняток?" дана проблема розглядається на підставі аналізу соціокультурної ситуації, що складалася в цілком певному суспільстві на відповідному етапі його розвитку. Враховуючи, що в єдиному цивілізаційному процесі відбувається взаємопроникнення різноманітних культур як в історичному, так і в сучасному контекстах (у тому числі ідей, методів і систем освіти) різних народів, авторка застосовує компаративістський підхід до аналізу викладання наукових дисциплін у різних системах вищої освіти й можливих прогнозів щодо її трансформацій у майбутньому.

Цей підхід дає змогу встановити, що Гумбольдтова модель університету, що передбачала запрошення для викладацької діяльності найбільш відомих вчених різних галузей науки з метою залучення ними до науково-дослідницької діяльності своїх студентів, знайшла найбільше поширення в світі. Ідеї органічного поєднання в навчальній практиці теоретичних та практичних навчальних дисциплін, природничих і гуманітарних, загальнотехнічних і суспільних виявилися найбільш плідними й сприяли подальшому розвитку та вдосконаленню вищої освіти в різних країнах і, в свою чергу, народженню нових поколінь вчених, які зробили суттєвий внесок до світової скарбниці науки.

Проте в епоху постмодерну, коли інтернаціоналізуються й глобалізуються всі сфери суспільного життя на основі широкого впровадження інформаційних і комп'ютерних технологій, створюються загальноєвропейські та трансатлантичні міжнародні організації, які все більше визначають буття не лише економіки, політики, соціальної сфери, але й національних культур, характер освіти, методи передачі знань, та й саме функціонування вищих навчальних закладів підпорядковуються загальним завданням і перспективам існування суспільної системи.

Методологічні проблеми вищої освіти обговорюються не лише на Заході, але й філософами та вченими в пострадянських країнах. Але тут криза вищої освіти має дещо інші причини й особливості, ніж у країнах Західної Європи та США, а звідси випливають і інші проблеми її реконструкції, хоча пострадянський простір охоплюють не лише специфічні для даної території труднощі, але й загальноцивілізаційні проблеми сучасної освіти. Підтвердженням тому є прийняті з 2000-2001 навчального року нововведення в системі шкільної освіти в Україні, яка прагне включитися в загальноцивілізаційні процеси. Можна сподіватися, що перевірені часом нововедення торкнуться й системи вищої освіти в нашій країні. Важливо лише підкреслити в цьому зв'язку, що в процесі реформування вищої освіти, зокрема в Україні, захоплення інформатизацією та комп'ютеризацією навчального процесу не повинне витіснити загальнокультурну підготовку майбутніх фахівців і разом з тим не можна допустити заміщення фундаментальних дисциплін прикладними, вузькоутилітарними.

В другому пункті "Органічне поєднання академічної й вузівської науки - веління часу" на основі порівняльного аналізу ролі й функцій закладів академічної науки та вищої освіти доводиться теза про актуалізацію взаємодії цих закладів.

Аналіз показує, що в Україні, як і в більшості країн колишнього СРСР, спостерігається значний розрив між академічною наукою та наукою, яка розвивається вченими вищих навчальних закладів. Дисертантка пояснює цей факт наявністю таких причин: одна полягає в тому, що вчені, які працюють у вузах, по-перше, не мають відповідної матеріально-технічної бази для проведення серйозних досліджень, як фундаментальних, так і прикладних, оскільки державними органами майже не закладаються кошти на їхнє проведення, а по-друге, викладачі вузів мають надзвичайно велике навчальне навантаження, яке позбавляє їх можливості не лише займатися чистою наукою, але й слідкувати за її розвитком та розробляти відповідно до цього нові навчальні курси і спецкурси, які б знайомили студентів з новітніми доробками в галузі хоч би профілюючих для кожної даної спеціальності дисциплін і, на жаль, навчальне навантаження має тенденцію до постійного зростання. Досі невизначеною в Україні залишається роль магістратури, за якою, як планувалося, ніби повинні закріплюватися завдання підготовки випускників вузів до наукової роботи.

Інша причина поглиблення розриву між наукою й вищою освітою зв'язана з тим, що вчені академічних інститутів не мають постійного навчального навантаження, не мають (або майже не мають) доступу до студентської аудиторії, аби своєчасно доносити до неї сутність актуальних наукових проблем, що обговорюються науковим співтовариством, та отримані наукові результати, і не мають змоги залучати молодь ще зі студентської парти до великої науки. А кількість аспірантів явно недостатня для виявлення наукових талантів, які б у майбутньому розвивали фундаментальну і прикладну науку. Тому немало справжніх наукових талантів з року в рік поповнюють ряди спеціалістів народного господарства, так і не долучившись до таємниць творчої лабораторії того чи іншого вченого.

У "Висновках" підводяться підсумки дисертаційної роботи, формулюються напрямки подальшого дослідження проблеми кореляції фундаментального й прикладного знання на етапі постнекласичної раціональності науки та його опредметнення в різних видах соціокультурної діяльності, а також взаємовпливу постнекласичної науки й різних форм позанаукового знання в епоху переходу цивілізації від модерну до постмодерну.

Список опублікованих праць здобувача за темою дисертації

1. Дротянко Л.Г. Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна і праксеологічна проблема.-К.: Четверта хвиля, 1998.-180с. (10, 23 обл.-вид. арк.).

2. Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального і прикладного знання: (Постнекласичне дослідження).-К.: Вид-во Європ. ун-ту фінансів, інформ. систем, менеджм. і бізнесу, 2000.-423с. (25,65 обл.-вид. арк.).

Інші наукові праці:

3. Философская категория "количество" как основа методов количественного анализа // Философские проблемы современного естествознания / Респ. междувед. научн. сб. Вып.56.-К.: Вища школа, 1984.-С.62-69. (0,5 др.арк.).

4. Количественные отношения как средство интеграции философского и конкретно-научного знания // Проблемы философии / Респ. междувед. научн. сб. Вып.62.-К.: Вища школа, 1984.-С.58-63. (0,5 др.арк).

5. Антигуманистическая направленность неопозитивистской концепции познания (социокультурный аспект) // Проблемы философии / Респ. междувед. научн. сб. Вып.64.-К.: Вища школа, 1985.-С.73-78. (0,5 др.арк.).

6. Диалектическая природа перехода от фундаментальных к прикладным методам исследования // Проблемы философии / Респ. междувед. научн. сб. Вып.67.-К.: Вища школа, 1986.-С.68-71. (0,5 др.арк.).

7. Методологический анализ противоречия "фундаментальное-прикладное" // Философские проблемы современного естествознания / Респ. междувед. научн. сб. Вып.74.-К.: Либідь, 1990.-С.94-99. (0,5 др.арк.).

8. Принцип сходження від абстрактного до конкретного у математичному пізнанні // Респ. міжвід. наук. зб. Вип.75.-К.: Либідь, 1991.-С.79-84. (0,5 др.арк.).

9. Постнекласичні мотиви вирішення екологічних проблем у концепції В.І.Вернадського // Людина в ландшафті ХХІ століття: гуманізація географії (проблеми постнекласичних методологій).-К., 1998.-С.47-48. (0,3 др.арк.).

10. Співвідношення поняття та терміну // Вісник Київського ун-ту ім. Т.Шевченка. Серія "Філософія. Політологія". Вип.29.-1999.-С.26-29. (0,5 др.арк.).

11. Проблема демаркації фундаментального та прикладного знання в науці: постнекласичний погляд (у співавторстві з В.А. Рижком) // Totallogy-ХХІ (Другий і третій випуски). Постнекласичні дослідження.-К.: ЦГО НАН України, 1999.-С.372-386. (0,75 др.арк.).

12. Специфіка фундаментальних та прикладних методів дослідження в постнекласичній науці // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук праць.-Вип.5.-К.: Укр. центр духов. культури, 1999.-С.68-81. (0,5 др.арк.).

13. Постнекласична наука в контроверзі модерн-постмодерн // Наука та наукознавство. Міжнародний науковий журнал.-1999.-№ 1.-С.36-47. (0,75 др.арк.).

14. Людиновимірність сучасного фундаментального та прикладного знання // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць.-Вип.6.-К.: Укр. центр духов. культури, 1999.-С.19-28. (0,5 др.арк.).

15. Постнекласична наука: оновлення дискурсу // Людина і космос: Зб. наук. пр. Додаток до наукового журналу "Персонал".-1999.-№ 6 (54).-С.38-42. (0,5 др.арк.).

16. Фундаментальна та прикладна наука в системі вищої освіти // Наука та наукознавство. Міжнародний науковий журнал.-1999.-№ 3.-С.81-90. (0,75 др.арк.).

17. Социокультурная детерминация фундаментальных и прикладных наук // Вопросы философии.-2000.-№ 1.-С.91-101. (1,2 др.арк.).

18. Наукові поняття: відображення, референція, конструювання дійсності // Вісник Київського ун-ту ім. Т.Шевченка. Серія "Філософія. Політологія". Вип. 32.-2000.-С.14-19. (0,75 др.арк.).

19. Рівні фундаментальності в науці (у співавторстві з В.І.Онопрієнком) // Вісник НАН України.-2000.-№ 5.-С.32-37. (0,65 др. арк.).

20. Функції математичного експерименту // Вісник Дніпропетровського ун-ту. Серія: Історія і філософія науки і техніки.- Вип. 6.-Дніпропетровськ: 2000.-С.3-8. (0,5 др. арк.).

21. Методологія пізнання і тип наукової раціональності у постнекласичних дослідженнях // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць.-Вип. 17.-К.: Укр. центр дух. культури, 2000.-С.3-15. (0,65 др. арк.).

22. Диалектический характер взаимосвязи фундаментальных и прикладных методов исследования // IV Всесоюзные философские чтения молодых ученых "К.Маркс и современность: философия, социология, идеология" (Тезисы к конференции). Вып.II.-М.: 1984.-С.95-96. (0,1 др.арк).