Фiлософiя iсторiї як свiтоглядна i методологiчна парадигма

Дисертант констатує: Середньовіччя, попри усталену схему його інтелектуальної обмеженості та філософського догматизму, виявилося, однак, відносно плідною добою для історичної і філософської рефлексії і самоусвідомлення. Автор підкреслює: процес філософського осмислення історичних реалій відбувався не тільки на теренах Старого світу, тобто Західної Європи, а й в інших регіонах, зокрема, в Київській Русі. Доба Середньовіччя стала визначальною для формування філософського мислення на теренах нашої держави.

В третьому підрозділі "Філософія історії Нового часу: "проти течії" дисертант аналізує процеси, які мали місце в ментальному масиві даної епохи, той вплив, який справив на ці процеси Ренесанс. Автор зазначає, що філософська думка Нового часу в аспекті історіософської парадигми являє собою дещо парадоксальне явище, адже на загальному тлі переможного поступу наукових відкриттів, плідних пошуків в галузі методології та методики науки /Ф.Бекон/, проблема адекватного осмислення історичних реалій не набула достатньої масштабності та глибини.

Епоха Відродження з її, здавалося б, беззастережним схилянням перед античними зразками, в галузі історіософських пошуків певною мірою продовжила їх лише в працях Макіавелі і Бодена, в той час, як домінуючою схемою історичного руху впродовж століть залишалася християнська традиція лінійного історичного руху, висловлена Августином в формулі "стріла часу".

Але, підкреслює дисертант, концептуальні історіософські ідеї були висловлені ще за часів Античності, і ідеї ці полягали в констатації наявності синтетичного характеру феномену історії як поєднання двох сторін буття - природного і соціального: в фіксації явища колообігу в історії, циклів, які мають свій початок і завершення. Ці ідеї були висловлені, а потім... міцно забуті. І лише у 18-му столітті вони були "реанімовані" в праці Дж. Віко "Основи нової науки про загальну природу націй" /1722р./. Повернувши до життя забуті ідеї античних мислителів, Віко виступив проти картезіанського антиісторизму, тим самим надавши історії як науці про людські спільноти, належне їй місце в системі знань.

Для Віко концепція історії є філософськи виправданою формою знання, а процес історичного пізнання охоплює щонайширші обрії. Розуміння Дж. Віко циклічного характеру історичного руху базується на постульованій ним наявності повторюваних рис на певних історичних етапах. Ці риси можуть не тільки повторюватися, подекуди вони можуть бути навіть тотожніми /зазначимо принагідно, що концепція Дж. Віко в цьому плані актуалізує метод історичного паралелізму, тобто дає можливість простежувати певні аналогії між різними історичними етапами в розвитку різних народів.

Дисертант зазначає, що деякі ідеї Віко абсолютно "вписуються" у вчення про ноосферу В.І. Вернадського, в теорію А. Тойнбі. Все це свідчить про "авангардність" поглядів Дж. Віко. Отже, не викликає подиву в цьому сенсі той факт, що для сучасників Віко положення його вчення були передчасними, вони не змогли належним чином оцінити глобальність і значення історіософських висновків з його студій.

Дисертант, аналізуючи філософію епохи Просвітництва, відмічає: найзначнішим внеском, зробленим в дану епоху в історіософському сенсі, було те, що проблема філософської інтерпретації історичних подій отримала нарешті вишукану дефініцію з "легкої руки" Вольтера.

Терміном "філософія історії" став позначатися універсальний історичний огляд людської культури. Крім того, не можна ігнорувати того факту, що саме в епоху Просвітництва була започаткована так звана "натуралістична" традиція, що знайшла прояв в географічному детермінізмі Ш.Л. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Руссо також сформулював принцип тлумачення феномену історії - досить універсальний принцип, за допомогою якого з'явилася можливість пояснення не тільки минулих подій, але і сучасності. Принцип цей полягав в тому, що історичний процес має розглядатися як втілення якщо не людського розуму, то як втілення людської волі.

До ментального масиву епохи Просвітництва належать і ідеї М.Ж. Кондорсе стосовно причин і характеру прогресу.

Дещо аморфна інтенціональність мислительної активності діячів Просвітництва, картина якої постає з нашого побіжного огляду, свідчить про наступне: дана епоха від свого початку і до канунів французької революції здійснила справжній переворот в науці, в філософській і соціологічній сферах знання. В історіософському ж аспекті вона зафіксувалась на деталях, продемонструвавши неспроможність генералізації історичних уявлень.

Підсумовуючи, дисертант зазначає: з закінченням вісімнадцятого століття закінчується і ціла епоха в розвитку історіософської парадигмальності, щоб звільнити місце новим течіям і тенденціям в філософській інтерпретації історії. Весь шлях її, з Античності до 18-го ст., був підготовкою до наступного етапу.

Третій розділ "Проблема класичного і некласичного підходів в філософії історії Х 1Х-го ст. "дисертант обстоює наступну тезу: не може йтися про різкі границі між "старим" і "новим" як в житті взагалі, так і в науці, зокрема. І, якщо творчість Д.Віко хронологічно належала першій чверті вісімнадцятого століття, то через свою "передчасність" вона не стала "візитною карткою" епохи, будучи включена в інтелектуальний обіг вже значно пізніше. В рівній мірі, на думку автора, ця теза може бути віднесена і до Гердера - він за духом і рівнем історичної самосвідомості цілковито належав вже Х 1Х ст.

Дисертант акцентується на тому, що ХIХ ст. не тільки заклало підвалини подальшого розвитку класичного раціоналізму /репрезентованого німецькою класичною філософською школою/, а й передумовило появу альтернативних - нераціоналістичних некласичних напрямків наукового пошуку в царині філософської інтерпретації історичних реалій.

В першому підрозділі "Стадіально-формаційний підхід і німецька класична філософія" йдеться про те, що попри те, що німецька класична філософія є ретельно дослідженим феноменом загальнолюдської філософської культури, в її історіософському аспекті залишається чимало запитань.

Новий етап в становленні філософської інтерпретації історичних реалій, ще один крок в подоланні обмеженості раціоналізму Просвітництва розпочала поява фундаментальної праці німецького мислителя І.Г. Гердера.

Концепція Гердера тяжіє до постулювання незворотності процесів росту, розвитку, розквіту сил, які іманентні самому буттю. Щоправда, в цьому моменті він часом суперечить сам собі: то визнає самодостатність цього буття, то припускає необхідність втручання вищих сил. Для Гердера, і це споріднює його з "філософськими оптимістами", такими, як Т. де Шарден, в основі людського буття лежить цілепокладання, векторність простування до щастя, розквіту, гуманізму.

Історіософська концепція Гердера передумовила появу його числених послідовників в західній /Фіхте, Шеллінг та ін/ - і не тільки, - традиції філософської інтерпретації історичних реалій. Його теза, згідно якої історія народів за своєю структурою і послідовністю вікових фаз аналогічна "часовим" етапам усього живого, в тому числі, і людини як біологічної одиниці, була розвинута в чільних історіософських концепціях ХХ століття.

"Лекції з філософії історії" є квінтесенцією історіософських поглядів Гегеля. Але автор зауважує, що до цього логічного фіналу він простував цілеспрямовано і послідовно: адже вже "Феноменологія духу" містить в собі, по суті, історіософські висновки. В цій праці наголошується теза про буття людини як процес формування духовної індивідуальності в конкретних соціально - історичних умовах.

Дисертант аргументовано доводить, що гегелівська історіософія має ряд істотних особливостей. По-перше, вона є філософією поступу: історія, згідно гегелівської концепції, простує від нижчих щаблів до тріумфу духу і розуму, долаючи опір, негативні фактори, як природні, так і соціальні - вони постають у вигляді всіляких катаклізмів та катастроф. В природній сфері - це "темні плями" природи, її недосліджені обрії, в соціальній же - негаразди, нестабільність, непевність майбутнього.

Тому для Гегеля поступ історії є адекватним поступові духу, що сам робить себе тим, чим він є насправді, долаючи при цьому самого себе як "істинно ворожу перешкоду".

По-друге, вся історіософська концепція Гегеля підкорена його ідеї тріадичного ритму буття всього сущого. Штучне протиставлення, "розведення" принципово несуперечливих речей, набуває у нього характеру тотальності. Цю рису помітив Б.Кроче, який в своїй книзі "Живе і мертве в філософії Гегеля" слушно вказав на неприпустимість ототожнення, точніше, змішування поняття протилежності з поняттям різноманітного чи відмінного. Так, Гегель, виходячи зі схеми "теза - антитеза - синтез", накладав її на всі конкретні явища.

Третя риса гегелівської історіософії, а саме її фіналізм, на думку дисертанта, не видається занадто апокаліптичним: смертність окремих суб'єктів історії не означає для Гегеля смерті, фіналу історії в цілому.

Філософія історії Гегеля започаткувала одну з двох провідних тенденцій історіософської парадигми двох останніх століть - лінеарну, на відміну від циклічної, запропонованої пізніше М.Я. Данилевським.

Але деякі ідеї Гегеля виявилися плідними не тільки для першої, але і для другої тенденції. Це стосується таких моментів його історіософського конструкту, як визнання смертності культур /Шпенглер, Тойнбі/, а також тези про "агентів світового духу" як несвідомих носіїв і провідників метаісторичного надзавдання /порівняймо з аналогічними думками у А. Тойнбі, Л. Гумильова/.

В руслі зафіксованого нами впливу лежить і обстоювання Гегелем ідеї про значну роль географічного, кліматичного і ландшафтного факторів в процесі формування характеру народу, його господарства, політичного ладу, психології та, зрештою, й історичної долі.

Проблема адекватного розуміння гегелівської філософської спадщини була актуальна на його часи, залишилася вона актуальною і сьогодні - сама "важкопроходимість" філософеми Гегеля детермінує таке до неї ставлення.

Цей факт був відмічений і А. Шопенгауером /дуже сердито/, і К. Поппером, а також іншими, як "заангажованими", так і неупередженими дослідниками.

Але, можливо, саме завдяки гегелівській "майстерності", його "геніальним здібностям", як зазначав Х. Ортега-і-Гассет, незалежно від ставлення і позицій його прихильників і критиків, Гегель був великим філософом дев'ятнадцятого століття, історичні долі вчення якого багато в чому визначили не тільки напрям інтелектуальних пошуків вже в нашому столітті, а й, з відомих причин, і його "історичне обличчя", наголошує дисертант.

Якщо розглядати історіософську концепцію Гегеля в ряду таких теорій, завданням яких було створення цілісних моделей історичного розвитку, визначення закономірностей його руху, то важко не погодитися з такою тезою: найпослідовнішим в цьому плані його наступником, за думкою багатьох дослідників /А. Камю, К. Поппер, Г. Норт, Ортега-і Гассет та ін./, з якими в принципі згоден дисертант, можна з повними підставами вважати К. Маркса, філософія історії якого напряму корелює з гегельянством і є яскравим виразом так званої "класичної" лінії в інтерпретації історичного процесу, підсумовує автор.

Другий підрозділ носить назву "Некласичний цивілізаційний підхід: концепція М.Я. Данилевського". В ньому дисертантом наголошується: проблема множинності цивілізацій, як вона була сформульована російським мислителем М.Я. Данилевським, стала центральною в формуванні принципово нового, цивілізаційного підходу до явищ і подій історії, і, зрештою, вже в ХХ-му столітті є основою найвизначніших історіософських конструктів.

М.Я. Данилевського називають попередником О. Шпенглера і А. Тойнбі, при цьому наголошуючи, що його ідея культурно - історичних типів на декілька десятиліть випередила і "культурологічну монадологію" німецького дослідника, і теорію локальних цивілізацій англійського вченого.

М. Данилевському, дисертант підкреслює це особливо, притаманне глибоке розуміння поняття системи - і в цьому він певним чином випереджає відкриття теорії систем Берталанфі не лише в основних положеннях, а й у витоках. Адже поняття системи для Данилевського, як пізніше для Берталанфі, прийшло через біологічні науки, але прийшло разом з розумінням того, що система є категорією не тільки біологічного знання.

М. Данилевським також висловлена плідна думка щодо історичного часу, який існує у двох вимірах - діахронічному і синхронічному: події, які відбуваються в плині часу, за своїм значенням не можуть бути рівноправними - жодні події загальнолюдського часу не можуть відбуватися одночасно, для кожної існує свій власний термін.

Простежуючи "шлях народів", М.Я. Данилевський висловлює наступну точку зору, що на його час вже стала загальноприйнятною: всьому живому на Землі відміряний свій час існування, з вичерпанням якого воно вмирає. Вчений називає цей відрізок часу "сумою життя". Для нього вирішальну роль в визначенні "відміряного часу" відіграють дані таких наук, як геологія, палеонтологія тощо.

В концепції автора "Росії і Європи" можна простежити ще одну тенденцію, яка стала домінуючою в сучасній філософії історії, а саме сприйняття історичного процесу як певної константи з жорсткими просторово - часовими границями. Ця ідея виявилася плідною для цивілізаційного підходу: обмежений історичний феномен в певних хронотопних межах став центральною категорією у О. Шпенглера, А. Тойнбі /"локальні цивілізації"/, у Л.М. Гумильова /етногенез/.

У комплексі системного розуміння історичних явищ, а також аналізу їх за фазисно-віковими ознаками стає можливим, згідно Данилевському, і методологічне визначення "природної системи історії". Історики, подібно до астрономів, які споглядають Сонячну систему в цілому, можуть лише констатувати той факт, що всесвітня історія знаходиться в стані руху, і навіть можуть припуститися ряду гіпотез щодо напрямку цього руху.

Але більш ґрунтовна, змістовна, науково виважена теорія з'явиться лише за умови бездоганного методологічного її забезпечення. Тільки воно спроможне визначити стан та тип розвитку різних цивілізацій, стати головним критерієм цього розвитку.

Данилевський визначає його як культурно-історичну типологію.

Згідно класифікації Данилевського, людство впродовж свого існування створило 10 основних культурно - історичних типів. В хронологічному порядку це:

1. єгипетський;

2. китайський;

3. асіро-вавілонсько-фінікійсько-халдейський або давньосемітичний;

4. індійський;

5. іранський;

6. єврейський;

7. грецький;

8. римський;

9. новосемітичний або аравійський;

10. романогерманський або європейський.

До таких типів він також відносить мексиканський та перуанський, які не завершили свого розвитку з відомих причин.

Концепція культурно-історичних типів, запропонована М.Данилевським, є спробою створити гносеологічну модель функціонування культур і цивілізацій. В ній, як на нашу думку, концентруються найголовніші кардинальні інтенції філософії історії ХХ століття.

Новаторство М. Данилевського в історіософській сфері наукового пізнання полягає, вважаємо, в наступних моментах:

По-перше, це розуміння історичного процесу як процесу природного, який відбувається в єдиному космічному потоці разом з усім сущим і є підвладний загальноприродним законам, що не виключає, однак, іманентної специфічності історичного процесу;

По-друге, хоча вчений і не вживає термін "цикл" стосовно спрямованості і характеру історичного руху, але його концепція базується саме на розумінні циклічності історичних феноменів /культурно-історичних типів/. Категорія культурно-історичного типу, окрім того, набуває у Данилевського певного етнічного забарвлення: народи є автономними один відносно іншого.

Ще одним, вельми продуктивним, концептуальним моментом методології наукового пошуку, запропонованої М.Данилевським, на нашу думку, може виступати потрактування вченим поняття хронотопу, яке являється одним з ключових в історіософській проблематиці.

Хоча сам термін "хронотоп" є "продуктом" ХХ-го ст.,вчений практично не інтуїтивному рівні доходить висновку, що порівняльний /компаративний/ метод відносно культурно - історичних типів або цивілізацій може "працювати" лише за умови діахронічного, а не синхронічного, співставлення.

В цьому аспекті теза М. Данилевського про те, що відсталих народів з наукової точки зору не може бути, адже все пізнається в порівнянні, прозвучала, як на його часи, досить революційно.

Геополітичні погляди М.Я. Данилевського звернені перш за все до азіатської Росії, до її родових зв'язків з азійським ландшафтом, корінням, менталітетом, особливостями державного устрою. Але, зазначає дисертант, не самі лише геополітичні уподобання автора "Росії і Європи" визначають "обличчя" його концепції, і не вони, зрештою, справили значний вплив на сучасні історіософські пошуки в їх домінантному цивілізаційному підході.

Концепція культурно-історичних типів, викладена в фундаментальній праці М.Я. Данилевського "Росія і Європа", попри її недоліки і політичну "заангажованість", містить в собі практично всі магістральні напрями історіософської парадигмальності ХХ століття, які згодом були розвинуті і конкретизовані в найзначніших філософемах нашого століття - в концепціях О. Шпенглера, А. Тойнбі, П. Сорокіна і, зрештою, Л.М. Гумильова, підсумовує дисертант.

В четвертому розділі "Філософія історії та історична практика ХХ-го століття" розглядається проблема спрямованості і характеру історичного руху людства, яка протягом останнього часу набула значної полісемічності в спеціальній літературі як соціологічного, так і природничого напрямків. Така ситуація, за переконанням дисертанта, може бути пояснена тим, що закладені в дев'ятнадцятому столітті основні, базисні підходи до феноменів історичного процесу - лінеарний /класичний/ і нелінеарний /цивілізаційний/, несуть в собі детерміновану самою своєю природою діалектичну опозиційність.

Перший підрозділ носить назву "Історіоциклізм як європейська традиція ХХ століття", де автор обстоює думку про те, що некласичний цивілізаційний підхід наприкінець ХХ століття став переважно домінуючим в сучасній філософії історії.

Факторів, які сприяли утвердженню такого підходу, є чимало. Серед них чи не на першому місці можна назвати глобальні соціальні і політичні катаклізми, революційні перевороти, численні військові конфлікти різної масштабності /дві світові війни і безліч локальних/. Все це мимоволі приводить до думки, що історія вчить нас лише того, що вона нічого не вчить. На зміну оптимістичним уявленням про нескінченний прогрес і "світле майбутнє" приходить розуміння, що людство вкотре вже простує "битим шляхом" трагічних помилок.

Дисертант зазначає, що серед численних філософів, істориків, культурологів останнього століття постать німецького мислителя Освальда Шпенглера посідає особливе місце.

Дві головні засади, на яких ґрунтується концепція О.Шпенглера, пов'язані з темпоральним і векторним аспектами історіософської парадигми. Перша засада - це ідея невмолимої плинності часу, в якій культура та її остання фаза - цивілізація є невідворотно фінальні. Друга, як зазначає дисертант, пов'язана з ідеєю колообігу людської історії.

Згідно концепції О. Шпенглера, культура є абсолютно автономним, замкненим утворенням, своєрідним організмом, який несподівано народжується, і, реалізувавши свої функції, актуалізувавши потенціал, вмирає. Як було нами про те сказано вище, така теза не є новою і революційною - вона налічує багато століть. Але вихідною посилкою Шпенглер не обмежується, він прагне знайти закономірності такого невідворотнього процесу, на чому і акцентується дисертант.

Впадає в око спільний методологічний принцип побудови моделі всесвітньої історії в концепції культурно - історичних типів М. Данилевського і "морфології" О. Шпенглера. Але, окрім суто кількісних /щодо числа виділених культур/, та якісних розбіжностей, Шпенглер відрізняється від свого попередника ще й тим, що він є значно глибшим, оскільки він пройшов "монадологічну школу" Гете.

Концепція морфології культури О. Шпенглера стала однією з впливових нелінійних історіософських теорій ХХ століття, власне, з неї і почалася філософія історії в нашому столітті. І нині, через багато років, вона привертає увагу дослідників, як досить плідна, хоча і не вільна від недоліків і суперечностей, зазначає дисертант, філософема.

Нелінійний цивілізаційний підхід в філософії історії ХХ століття, як вже зазначалося, своєю появою може завдячувати працям М. Данилевського і О. Шпенглера. Але, як відмічає дисертант, найзначнішого розвитку цей підхід отримав в фундаментальній праці англійського історика, філософа, дипломата А.Дж. Тойнбі. Він продовжує тенденції філософської інтерпретації історії,але достатньо самобутньо, оригінально, збагачуючи і поглиблюючи головні інтенції, притаманні цивілізаційному підходу.

Концепція локальних цивілізацій А. Тойнбі базується на тезі: кожне таке утворення в історії є неповторним і індивідуальним. Загальна історія /феномен якої Тойнбі визнає/, являє собою ланцюг культурних типів, для кожного з яких наявні свої характерні риси, система цінностей і правил суспільного та особистого життя.

Головною категорією в концепції вченого, наголошує дисертант, являється цивілізація /як локальний культурний тип/. Тому ця категорія і є об'єктом пильної уваги-навколо неї будується розуміння А. Тойнбі проблем ґенези, зросту, надлому, розпаду цивілізацій, а також всі системоутворюючі компоненти категоріального апарату, запропонованого дослідником, а саме: Викликуі-Відповіді, внутрішнього і зовнішнього пролетаріату, творчих особистостей тощо. Пріоритет духовного начала - це головна теза концепції Тойнбі, і саме вона, на думку дисертанта, зумовила її особливу привабливість.

Філософія історії в ХХ-му столітті стала, як зазначає дисертант, одним з магістральних напрямків в русі філософської рефлексії. Практично всі видатні мислителі нашого часу в більшій або меншій мірі акцентувалися на даній проблематиці, будь то іспанські філософи Мігель де Унамуно та Ортега-і-Гассет, французи Тейяр де Шарден, А. Камю, Ж.-П. Сартр, представники школи Анналів М. Блок та Л. Февр, автор фундаментальної праці "Ідея історії" англієць Р.Дж. Колінгвуд, чи мислителі напряму постмодернізму.

Визначення тенденцій в спрямованості певних теоретичних конструктів і філософем в плані класичного чи некласичного підходу в межах історіософської парадигмальності є також непростою проблемою, адже ця спрямованість, за нечисленними винятками, є, як правило, не дуже чітко окреслена, неостаточно оформлена, а часом, і еклектична.

Підсумовуючи розділ, дисертант зазначає, що в генералізуючому плані видається можливим виокремити певні тенденції в філософії ХХ століття, які свідчать на користь того факту, що як класичний, так і некласичний підходи мають місце в загальному філософському масиві нашого часу. Так, не підлягає сумніву, що "класична", "лінеарна" традиція в нашому столітті залишилася досить впливовою, хоча і не домінуючою в історіософських пошуках.

Найавторитетніші ж, найвідоміші концепції філософського осмислення історичних реалій, в яких історіософська проблематика є не епізодом, а конкретним, "вистражданим" об'єктом дискурсу, розглядають історичний рух в ракурсі саме нелінеарності і деякою мірою циклізму, і це є, за переконанням дисертанта, визначальною рисою загальної картини історіософської інтенціональності нашого часу.

Підсумовуючи, дисертант доходить наступного висновку: і лінійна, і нелінійна традиції історіософських пошуків відіграли певну роль в становленні і розвитку філософської рефлексії щодо історичних реалій. Кожна з них відобразила певні сторони історичної дійсності, виходячи з своїх власних світоглядних і методологічних посилок. Але жодна, за глибоким переконанням дисертанта, не набула досі статусу "абсолютної істини".

В другому підрозділі "Пасіонарна теорія етногенезу Л.М. Гумильова як апогейна точка історіософських розмислів ХХ ст." автором наголошується: концепція Гумильова видається найбільш "вітальною", цікавою, наближеною до реалій східнослов'янського світу. Цілком зрозуміло, що далеко не всі погляди і висновки вченого видаються автору прийнятними і безсумнівними. Але феномен вченого, досі мало досліджений /Л.М. Гумильов помер в 1992 році, і пройшло надто мало часу, щоби належним чином оцінити його наукову спадщину/, вимагає, на думку автора, більш детального аналізу, особливо в ракурсі філософської інтерпретації подій і явищ історії.

Дисертант зазначає, що концепція Л. Гумильова не є суто філософською. Більше того, її засновник постійно акцентує свою відстороненість від "споглядальних" наук, наголошуючи на приналежності до етнології, тобто науки, яка вивчає різні аспекти переважно біологічного, природного життя людства.

Але, як це нерідко буває в гносеологічній, когнітивній діяльності, результати досліджень Л.М. Гумильова в галузі наукового знання, яке він називає етнологією, сягають, як правило, набагато ширших узагальнень, спонтанно відкривають нові обрії проблеми.

Автор підкреслює: в побудові свого теоретичного конструкту Л. Гумильов послуговується загальнонауковими принципами, що пройшли апробацію в різних галузях сучасного знання, а саме: загальною теорією систем, теорією біосфери та концепції життя як явища, що має єдину біохімічну природу, започаткованої В.І. Вернадським, а також філософськими засадами домінантного в ХХ столітті цивілізаційного /нелінеарного/ підходу до феноменів історичного процесу.

Понятійний і категоріальний апарат, розроблений Л. Гумильовим, відповідає, за переконанням автора, сучасним вимогам адекватності методів дослідження реаліям життя, є за своїм характером синкретичним /що нині є ознакою кожного розвиненого наукового інструментарію/, і набуває певних рис універсальності в сфері дослідження того кола проблематики, яке стосується людських спільнот.

Наголошуючи на природній сутності процесу етногенезу, Л. Гумильов зазначає, що невдалі спроби його попередників в сфері емпіричного узагальнення етнічної систематики / а ширше - в відшуканні алгоритму людської історії/, виявилися неперспективними через те, що і Дж. Віко, і Шпенглер, і Тойнбі не розпізнали кардинальну відмінність природного і соціального в людському феномені. Але саме це розмежування є необхідним в процедурі визначення структури і закономірностей функціонування людських спільнот.

Етнос включає в себе певні таксономічні одиниці - субетноси, існування і взаємодія яких сприяє ускладненню, а значить, і зміцненню всієї системи, підвищенню її динамічності і резистентності /здатності до опору/. Етнос, як кожна складна система, визначається рядом параметрів: це його структура, і чим вона складніша, тим більш стійким буде етнос. Структура будується за принципом ієрархічності, тобто підпорядкованості субетнічних груп і утворень.

Підсумовуючи, дисертант зазначає: на методологічному ґрунті двох визначальних парадигм ХХ-го століття, а саме, на вченні В.Вернадського про біохімічну енергію живої речовини та загальній теорії систем Берталанфі конструює Л.М. Гумильов свою пасіонарну теорію етногенезу. Тому вчений, постійно підкреслюючи ґрунтування своєї концепції на вказаних засадах, наголошує на двох головних моментах: 1.етногенез стає можливим завдяки своєму біосферному походженню і 2.етногенез відбувається завдяки виникненню та зміні пасіонарного напруження в етнічній системі. Явище опромінювання, як і інші космічні процеси, не є константним, воно нерівномірне. Тому і людська історія, розвиток цивілізацій і культур на Землі також відбуваються нерівномірно і неупорядковане. Коли Гумильов звертається до графічного виразу процесу етногенезу, він відмічає його дискретний характер. Причому суттєвими моментами тут являються як хронологічний /темпоральний/, так і географічний фактори.

Саме така постановка питання дозволяє дисертантові дійти наступного висновку: попри декларовану Л. Гумильовим дистанційованість від традиційно усталених "графічних" виразів історичного руху /лінія, спіраль, коло/, ми можемо з повними підставами віднести його концепцію до модифікованого в ХХ столітті напряму циклізму, до постнекласичних теорій історичного колообігу.

Третій підрозділ носить назву "Історіософська домінанта в українському філософському мисленні" і присвячений дослідженню феномену української філософії, що є, за твердим переконанням дисертанта, необхідною умовою формування в нових соціально-політичних і інтелектуальних умовах національної самосвідомості, усвідомлення того незаперечного факту, що наша Батьківщина пройшла складний, але вкрай звитяжний історичний шлях, протягом якого в ментальному просторі української людності інкорпорувалися та творчо трансформувалися ті найвищі здобутки світової філософської культури, які були за своїм духом органічно "співзвучні" як загальнолюдським, гуманістичним принципам, так і душевному складові, психологічним та моральним засадам українського буття.

Дисертант наголошує: історичні долі України детермінувалися численними факторами, не останнім з яких є її "буферне" положення між Сходом і Заходом, і не тільки в географічному, а й в культурному, інтелектуальному, онтологічному сенсах. Ця суперечливість знайшла відображення в "дуалістичному" характері української культури, що традиційно була орієнтована на Захід, а історично опинилася в "силовому полі" синтетичного, зі значним азіатським компонентом, впливу свого північного сусіди.

Тому цілком зрозумілим в цьому сенсі видається нам факт, що така дифузія різних культурних впливів не змогла не відобразитись в загальній панорамі українського національного буття, але, заради справедливості, зазначимо, що, з одного боку, негативно вплинувши на процеси національного самоусвідомлення, з іншого вона сприяла формуванню неповторності, синкретичності та подальшій індивідуалізації української культури взагалі та культури філософського мислення, зокрема.

Ще однією суперечливістю, яка також сприяла формуванню неповторного українського менталітету, є, на наш погляд, дилема "місто-село". Як відомо, загальнофілософська культура має пріоритетно "міське походження", тобто, створювалася і розвивалася вона переважно в містах. Але традиційно хліборобська, сформована тисячоліттями українська культура привнесла до філософських розмислів вітчизняних мислителів певний оригінальний момент, який є притаманний лише українському типу філософської рефлексії, а саме відчуття органічної спорідненості з оточуючим ландшафтом, з природою, яка є настільки багатою, що навіть Гердер в своєму "Деннику подорожей" вбачав в ній, разом з національною українською вдачею, умову для перетворення України на велику культурну націю, "нову Елладу".

Дисертантом в річищі періодизації, запропонованої вітчизняним дослідником В.С. Горським, здійснюється аналіз філософського масиву різних епох в історії України. Велике значення в цьому контексті надається мисленню Київської Русі, яке заклало в головних рисах основи магістральних напрямків подальшого розгортання історіософської парадигмальності, а саме, співвідношенню в системі людина-довкілля, проблемі хронотопу, фіксації циклічного характеру природних явищ, аксіологічним аспектам влади тощо.

Дисертантом здійснений огляд теоретичного спадку Києво-Могилянської академії, репрезентована специфіка українського бароко, яке підготувало грунт для постання національної ідеї, яка, за переконанням автора, є визначальною для вітчизняної історіософської парадигмальності.

Ідейна течія романтизму, зазначає дисертант, справила значний вплив на розвиток філософсько-історичних поглядів, активізувавши творчість М. Драгоманова, П. Куліша, М. Костомарова і, зрештою Т. Шевченка. Ці мислителі заклали підвалини новоєвропейського розуміння свого народу і його ролі в історії.

Дисертант простежує подальший рух історіософських пошуків діячів діаспори і опозиції: О. Бочковського, В. Липинського, М. Шлемкевича, Ю. Липи, доводячи, що в творчості цих авторів українська національна ідея отримала своє органічне втілення.

В цьому сенсі йдеться вже про нові реалії в межах когнітивного процесу стосовно українського філософського "багажу", а саме про проблему адекватного висвітлення змісту і головних гносеологічних орієнтирів ментального багатства, яке ми успадкували.

В цьому аспекті дисертантом актуалізується проблема віднаходження концептуальних історіософських інтенцій в українському загально-філософському масиві. Але, з іншого боку, це привносять елемент першовідкриття принаймні на рівні малодослідженого аспекту ґенези і історії філософської культури нашого народу, підсумовує дисертант.

Висновки

Філософія історії є достатньо специфічною галуззю в межах філософської рефлексії. Її специфіка визначається декількома детермінуючими моментами.

По-перше, в філософії історії здійснюються в латентному або ж в явному вигляді спроби дати відповіді на найактуальніші, найжагучіші запитання людського буття в бурхливому потоці історії.

По-друге, гносеологічній, когнітивній процедурі піддається сама сутність людини, в якій природне інтерферує з соціальним.

По-третє, осягнення історичних реалій в філософському ракурсі породжує надію на можливість прогнозування подальшої ходи історичних процесів.

Всі ці фактори примушують звернутися до витоків історіософської парадигмальності, простежити її найдавніші джерела, а також найпомітніші "віхи" на шляху її розгортання.

Реконструкція складного процесу ґенези, становлення і розвитку історіософської парадигми є непростою проблемою. В історії філософії головні запитання в руслі історіософської парадигмальності ставилися практично у всі часи, але далеко не завжди вони отримували адекватні відповіді, адже філософське осмислення феномену історії за рівнем і глибиною рефлексії рідко співпадало з загальним рівнем філософської культури.

Лише в ХХ-му столітті відбулося повернення до філософії історії як до паритетної, повноцінної галузі філософського знання і пізнання. Відбулося воно як природний процес, як придбання чогось старого, надійного, але незаслужено міцно забутого, як вічна спроба пошуку потаємного сенсу людського буття. І показовим, як на нашу думку, є той момент, що звернення до іманентних історіософських запитань йде практично в тому ж річищі, в якому ще за часів Античності формувалася історіософська парадигмальність - в річищі циклічного розуміння перебігу історичних процесів - така ж бо діалектика.

Системний підхід дав змогу дисертантові здійснити комплексний аналіз ґенези і розгортання філософії історії як специфічної галузі в загально-філософському масиві, простежити головні етапи цього процесу.

Проведене дослідження дозволило сформулювати наступні висновки:

Повернення до античної ідеї колообігу всього сущого, в тому числі, і людської історії, відбувається вже на зовсім іншому рівні, де інтуїція і "прозріння" відступають на другий план. Сучасна філософія історії, започаткована в минулому столітті, стала виразом загальних процесів, які постійно йдуть в науці, набуваючи глобального характеру.

Сучасна історіософська парадигма, за нашим переконанням, все більше тяжіє до набуття нею статусу самостійної галузі наукового знання, адже в арсеналі її методологічного забезпечення задіяні практично всі головні загальнонаукові базисні принципи і підвалини: загальна теорія систем Л. фон Берталанфі, біосферно-ноосферна теорія В.Вернадського, основи термодинаміки, розроблені І.Пригожиним тощо - інакше кажучи, сучасні наукові метапарадигми.

Філософія історії володіє солідним верифікованим розгалуженим категоріальним і понятійним апаратом, який постійно збагачується і конкретизується за рахунок як гуманітарних, так і природничих наук, все більше набуваючи ознак синкретичності, які взагалі притаманні сучасній науці.

Історіософська парадигмальність стала своєрідним виразом яскравого "міждисциплінарного" ухилу в нинішніх наукових пошуках, адже для конструювання достатньо адекватної загальної картини людського буття в історичному потоці вже недостатньо оперувати лише категоріями гуманітарного знання, тому сучасний рівень наукового пошуку ставить завдання "підключення" до цієї когнітивної процедури як методик і категорій, так і конкретної емпірії, набутої найрізноманітнішими науками - як філософськими, так і природничими, а часом, і пограничними.

Але докорінні, концептуальні запитання в межах історіософської парадигмальності, попри науковий прогрес, залишилися практично незмінними, адже, як і головні філософські проблеми, вони мають статус "вічних": кожне покоління, кожна епоха вирішує їх по-своєму. Тому головний висновок дисертаційного дослідження полягає в тому, що філософія історії як світоглядна і методологічна парадигма потребує постійного верифікаційного процесу, який сприяє пошукам адекватного реаліям алгоритму людської історії і несе в собі колосальний еврістичний і практичний потенціал.

Список опублікованих праць

1. Димитрова Л.М. Філософія історії: від Полібія до Л.Гумильова. Монографія.-К.:Вид-во ІЗМН, 1997.-200 с./12 др. арк./

2. Димитрова Л.М. Характер суперечностей в соціалістичному суспільстві і особливості їх розв'язання //Вісник київського університету. Питання філософських наук. Вип.21. -К.:Вид-во при Київ. держ. ун-ті, 1989/рос.м/.- с.42-49.

3. Димитрова Л.М. Рушійні сили розвитку суспільства // Актуальні питання марксистсько-ленінської філософії. - К.: Вид-во КДУ, 1989.-с.78-81.

4. Димитрова Л.М. Платон. Аристотель // Конспекти лекцій з історії філософії.-К.:Вид-во КПІ, 1993.- с.18-27.

5. Димитрова Л.М. О направленности путей истории // Z hіstorіі myslі polіtycznej і spolecznej // Wydawnіctwo Slaskіego Okregu we Wroclawіu. Wroclaw, 1994.- s.182-187.

6. Александрова І.Ю., Димитрова Л.М. Економічний аспект концепції П.Сорокіна // Економічні проблеми розвитку транспорту України. Збірник наукових праць.-К.:Вид-во КМУЦА, 1996.- с. 118-121

7. Димитрова Л.М. Освальд Шпенглер - "концептуальний песиміст N1"//Четверті людинознавчі читання. Дрогобич: Вид-во Дрогобицького педінституту, 1996.- с.98-112.

8. Димитрова Л.М. Філософія історії і сучасна наука. - Вид-во Маріупольського пед. ін-ту. - Маріуполь, 1998.-с.18-22.

9. Димитрова Л.М. Активізація людського фактора як умова розв'язання суспільних суперечностей //Сторінки політичної історії.-Вип.2.-К.: Вид-во КПІ, 1990.-с.29-35.

10. Димитрова Л.М. Концепція етногенезу в працях Л.М. Гумильова. //Сторінки історії.Книга 2.-Ч.2.-К.:Вид-во КПІ,1994.-с.9-15.

11. Димитрова Л.М., Л.М. Гумильов: історія людства - явище біосферне /історіографічний огляд/ // Сторінки історії. Вип.7. -К.: Вид-во КПІ, 1995.- с.95-101.

12. Димитрова Л.М. Київська Русь: історіософські інтенції//Сторінки історії. Вип.9.-К.:Вид-во НТУУ/КПІ/, 1997.- с.98-107

13. Димитрова Л.М. Історичний час: проблема періодизації// Сторінки історії.Вип.11.-К.:Вид-во НТУУ/КПІ/,1998.- с.105-111.

14. Димитрова Л.М. Методологічне забезпечення викладання спецкурсу "Філософія історії"//Вісник НТУУ /КПІ/. Науково-методична серія. Вип.8.-К.:Вид-во НТУУ /КПІ/, 1998.-5 с.231-134.

15. Димитрова Л.М. Історіософська домінанта в українському мисленні // Сторінки історії. Вип.10.- К.: Вид-во НТУУ /КПІ/, 1998.- с.139-144.

16. Димитрова Л.М. Самореалізація особистості як творчий процес. Тези доповіді на 2 всесоюзній конференції "Творчість. Теорія і практика".-К.:Вид-во КПІ, 1991.-с.57-59.

17. Димитрова Л.М., Залесська Л.В. Філософія в контексті сьогоденних реалій. Тези республіканської науково-методичної конференції "Методологічні і методичні засади оновлення філософської освіти в вищій школі.-К.:Вид-во КДУ, 1991.-с.41-43.

18. Димитрова Л.М., А. Тойнбі: Діалог людини і Бога як творчий процес. Тези доповіді на Міжнародній конференції "Творчість. Культура. Гуманізм.-К.:Вид-во КПІ, 1993.- с.114 -117.

19. Димитрова Л.М. Направленість людської історії та вища школа. Тези доповіді на науково-теоретичній конференції "Проблеми формування гуманітарної та професійної культури в умовах ринку".КТЕІ, 1994.К.:Вид-во Укрвузполіграф, 1994.-с.14.

20. Димитрова Л.М. Осмислення людської історії та культури і вища школа. Виступ на міжнародній науково-методичній конференції "Актуальні проблеми формування професійної та гуманітарної культури сучасного спеціаліста"// Запрошення і програма.-К.:Вид-во КДТЕУ, 1994.-с.19.

21. Димитрова Л.М. До питання про "теорію систем" та її вплив на формування спеціаліста. Тези доповіді на міжнародній науково - методичній конференції "Вища технічна освіта - проблеми магістратури".-К.:Вид-во КПІ, 1995.- с.338-340.

22. Димитрова Л.М. Методичне забезпечення курсу "Філософія історії" в негуманітарних вузах. Виступ на науково-методичній конференції "Удосконалення організації та змісту освіти в КДТЕУ".-К.:Вид-во КДТЕУ, 1995.-с.27.

23. Димитрова Л.М. Полібій і Сима Цянь: досвід історіософського паралелізму. Тези доповіді на міжнародній науково - практичній конференції "Україна-Греція. Досвід дружніх зв'язків". - Маріуполь, 1996.- с. 120-121.

24. Димитрова Л.М. Творчий аспект історіософської парадигми. Тези доповіді на 4-й міжнародній конференції "Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень і навчання". - 24- 25 квітня 1997 р.- К.:Вид-во НТУУ /КПІ/, 1997.- с.41.

Размещено на Allbest.ru