Дарунок та віддяка у контексті християнської та постмодерністської антропологій

З використанням моделі дискурсивного аналізу А. Бадью, було проведено порівняльний аналіз топіки дискурсів Маріона та Дерріда. Було встановлено, що їхня “несумісність” обумовлена теологічними настановами, які відкрито чи приховано конституюють ці дискурси. У Маріона ці настанови християнські, тоді як у Дерріда, що мислить дарунок у гайдеггеріанских координатах і в парадигмі етичної феноменології “Іншого” Левінаса, ці установки орієнтовані на юдейську теологію.

У підрозділі 3.2 “Теологія та антропологія дарунку та віддяки у юдаїзмі та християнстві”, аналізується лексика та семантика термінології дарунку та віддяки у юдейській та християнській частинах Біблії. Також відокремлюються та порівнюються концепції юдейскої та християнської біблійної теології й антропології дарунку та віддяки і піддається критиці рецепція християнства у деконструкції.

Спираючись на матеріали текстів Тори та інші джерела, було встановлено, що теологія дарунку та віддяки в юдаїзмі має дуже парадоксальну конфігурацію: з одного боку, у книзі Буття постулюється, що саме дарунок та віддяка є формою відносин між людиною та Яхве (який є “Той, хто дарує буття”), градус близькості спілкування яких описує формула “віч - на - віч”. А з другого боку, в текстах тієї ж Тори маніфестоване категорічне твердження неможливості “едемських” близьких відносин з Богом (дарунку та віддяки) для людини після її гріхопадіння. Замість дарунку беспосереднього особистісного спілкування (віддяки) з Богом, юдаїзм пропонує людині лише даровану Тору, а віддячувати пропонує за те, що Бог дав її тільки своєму обраному народу, полишивши всіх інших напризволяще.

Натомість “християнський смисл” дарунку і віддяки, у його відмінності від такого в юдаїзмі, може бути артикульований шляхом аналізу комунікативної моделі відносин з Богом, яка маніфестована в Євангелії. В основі християнської моделі богоспілкування лежить звістка про те, що Бог іде на зустріч з людиною (Боговтілення) та знімає всі перешкоди на шляху людини до цієї зустрічі (гріхопадіння та його наслідок - смерть). “Подія Христа” розуміється у християнстві як асиметричний “неможливий дарунок” людині Богом Самого Себе, який онтологічно змінив природу людини: після Воскресіння смерть вже не є онтологічним, а тільки біографічним фактом у бутті людини. Дарунок Святого Духа, дарунок Любові, що став можливим завдяки жертві Христа, розуміється в християнстві як дарунок людині можливості бути повною мірою причетною до особистісного модусу “буття - у _ спілкуванні”, що характеризує буття Бога _ Трійці (Йоан Зізіулас). Відповідно, християнська “віддяка” чи євхаристія, розуміється як входження людини в цей особистісний модус “буття - у _ спілкуванні”. “Всередині” та “через” віддяку, людина гіпостазується, і саме “в модусі віддяки” при додержанні “іконічної моделі”, людина запрошена побудовати свої відносини з іншими людьми, яких вона бачить “очима Бога”. Даність дарунку Бога й орієнтація на віддяку за цей дарунок _ основа християнської асиметричної етики та християнської антропології: християнин знає, що дарунок Божий був даний не тільки йому, але і всім людям на всі часи. Тому християнин вступає в будь-яку комунікацію з “Іншим”, віддячуючи “Іншому”, довіряючи “Іншому”, знаючи, що “Інший” здатний дарувати себе. Віддяка, таким чином, згідно з Євангелієм, є ключом до християнського розуміння особистісного способу буття людини в спілкуванні з Богом та “Іншими”.

На підставі аналізу юдейської та християнської концепцій дарунку та віддяки було доведено, що деррідіанська інтерпретація “християнського смислу дарунка” не витримує критики як з історико-культурної, так і з богословської точок зору. Справа в тому, що ця інтерпретація є упередженною по відношенню до християнства саме фактом орієнтації дискурсу Дерріда на антропологічні ідеї Гайдеґґера (людина _ це “буття - до _ смерті”), а також на інкорпоровану в левінасівську філософію “Іншого” юдейску теологію (яка обмежує можливості зустрічі з Богом).

У розділі 3.4 “Антропологія пост-секулярності” аналізуються соціо-культурний контекст та філософсько-богословські чинники, що обумовили “нечутливість” сучасної культури як на Заході, так і на Сході Європи до “християнських смислів”. Також розглядається специфіка релігійності пост-секулярного суспільства, досліджується можливість корекції недоліків постмодерністської антропології дарунку та філософії “Іншого” за допомогою християнської антропології віддяки.

Спираючись на праці західних соціологів (П. Берґер, З. Бауман, У. Бек), було встановлено, що “нечутливість” сучасної філософії і культури до “християнських сенсів” визначає не тільки орієнтація філософії на моделі юдейської теології (Дерріда), але і загальний стан західної культури, що може бути описаний як пост-секулярний. Було встановлено, що стан пост-секулярності є універсальним як для західного, так і для пост-радянського суспільства, а головною його ознакою є зміна у відношенні суспільства до релігії, а саме _ її принципова реабілітація. Аналіз феномену пост-секулярності в культурі Заходу та “мінімальної релігійності” у пост-радянському культурному просторі (М. Епштейн) дозволив зробити висновок про те, що сучасна людина не загубила, незважаючи на зусилля теоретиків Просвіти і радянський державний атеїзм, почуття релігійності, але втратила почуття присутності Бога у світі.

Було з'ясовано, що ідея про те, що Бог існує, але не є присутнім у світі, є спадщиною атеїстичної і секулярної епох. Над її теоретичним обґрунтуванням багато попрацювали не тільки визначні західні філософи, але й християнські та іудейські теологи. Усі вони не знайшли слів щодо свідоцтва присутності Бога в світі в моменти великих катастроф минулого сторіччя. Шляхом аналізу концепції боговідсутності в західній філософії і західному богослов'ї ХХ сторіччя була продемонстрована її “зконструйованість” і двозначність.

Було зазначено, що позиція християнського теїзму (з тезою про те, що відсутність Бога є можливим етапом у безупинних особистих відносинах з Богом як “Абсолютно Іншим” за принципом дарунку та віддяки) дозволяє зробити цілком визначені філософсько-антропологічні висновки про суперечливість тієї антропології “Іншого”, котру репрезентує постмодерн в його деррідіанській версії. Стверджуючи наздогін за Левінасом, що Бог, без сумніву, існує, але його немає у світі, Дерріда, фактично, обмежує Бога в його праві бути “Абсолютно Іншим” по відношенню до людини. Також насиллям над відмінністю “Абсолютно Іншого” (з християнської точки зору), є додержання Левінасом і Дерріда теологеми юдаїзму про неможливість для Бога і людини зустрітися “віч-на-віч”. Відповідно до правила перенесення теологічних моделей в антропологію, позиція Левінаса та Дерріда може бути інтерпретована як заборона на “інакшість” й для людського “Іншого”, зустріч з яким “віч-на-віч” також в її глибині заперечується. Є сенс стверджувати, що, намагаючись побудувати відповідальні відносини з “Іншим”, деконструкція (з її високим етичним пафосом) дуже обмежує розуміння цього “Іншого” в його глибині. Віддаючи перевагу розбудові моделі зустрічі не з “реальним” (за Лаканом), а з “символічним Іншим”, деконструкція генерує розбудову відносин з “Іншим” шляхом помноження “різноманітностей”. Тобто - постійного дістанціювання, яке не спроможне подолати навіть відкритий, але незрозумілий до кінця самій деконструкції “неможливий дарунок”. Спроба Дерріда артикулювати в рамках моделі Левінаса проблематику дарунку виявляється обмеженою юдейськими уявленнями про межу “неможливого дарунку”, і ці юдейські уявлення відверто переборює християнство.

Було відзначено, що християнська антропологія дарунку і віддяки не скасовує, а доповнює левінасово-деррідіанську модель відповідальних відносин з “Іншим”, пропонуючи мислити такі відносини відповідно з християнською “іконічною моделлю” комунікації з Богом. Специфіка такої комунікації при її перенесенні на рівень міжлюдських стосунків полягає у визнанні того факту, що “Інший” здатний зробити у відношенні до “Я” неможливий дарунок _ відкрити свою особистість у всій її глибині, що укорінена в Бозі. Людина в рамках християнської антропології покликана до уразливості перед дарунком “Іншого” і до віддяки за цей дарунок, що уможливлює справжність довіри та зустрічі.

Висновки. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми вивчення антропології дарунку та віддяки, що була маніфестована у контексті сучасної постмодерністської філософії та християнського богослов'я. Проблема вивчення антропології дарунку та віддяки була вирішена у дисертації шляхом експлікації, ґрунтовного аналізу та порівняння філософсько-антропологічних ідей, що були окреслені в концепціях “неможливого дарунку” у філософії деконструкції Ж. Дерріда та пост-метафізичній філософії та теології “дарунку-даності” Ж.-Л. Маріона. Практичне значення дисертації полягає у вивченні та окресленні нових для української філософії шляхів дослідження проблематики відношень з “Іншим” у сучасній культурі, які були розроблені західною філософсько-богословською думкою в процесі дослідження та обговорення антропологічної проблематики дарунку та віддяки.

У дисертації було встановлено, що в світовий гуманітаристиці існує міждисциплінарна традиція досліджень дарунку та віддяки, у рамках якої були позначені науковий, філософський і богословський підходи до вивчення проблеми, та були виділені, описані і проаналізовані етнолого-соціологічні, лінгвістичні, культурологічні та філософські стратегії проблематизації та моделі концептуалізації дарунку та віддяки. На матеріалах праць Ж. Дерріда та Ж.-Л. Маріона було продемонстровано, що дарунок та віддяка є не тільки однією з актуальних проблем сучасної західної філософсько-богословської думки, але і базовою проблемою для філософських досліджень релігійних, культурних та політичних цінностей й засад європейської цивілізації. Саме дарунок та віддяка були визнані сучасними дослідниками як антропологічний феномен і культурний механізм, що конституює унікальну конфігурацію сучасної культури Європи з її демократичною політичною традицією, вільним ринком та намаганням вибудувати суспільство з максимально толерантними міжлюдськими стосунками.

Було встановлено, що у постмодерністській філософії деконструкції Ж. Дерріда, що базується на антропологічних ідеях філософії М. Гайдеґґера та філософії “Іншого” Е. Левінаса, модерністська спроба інтерпретації дарунку та віддяки у категоріях економічного обміну (М. Мосс) була категорично відкинута. Було показано, що проблема дарунку та віддяки була переосмислена Дерріда шляхом проблематизації етико-комунікативного потенціалу цього антропологічного механізму поза стосунками обміну, з використанням категорії “неможливого”. Було відзначено, що вивчаючи дарунок, Дерріда звернувся до дослідження “християнського смислу дарунку”, сподіваючись актуалізувати цей “смисл” для потреб постмодерністської філософії “Іншого”.

Було відзначено, що в пост-метафізичній філософії та теології “дарунку - даності” Ж. - Л. Маріона, філософський базис якої складають ідеї феноменології Гуссерля, критика модерністської антропології дарунку Мосса доповнюється критикою апофатизму теорії “неможливого дарунку” Дерріда. Важливо підкреслити, що критичні зауваження Ж. _ Л. Маріона, насамперед, стосуються помилкових, з погляду християнського богослов'я, “квазі-богословських” тез Дерріда щодо “християнського смислу дарунка”.

Встановлено, що розходження в питанні щодо “християнського смислу дарунка” полягають у тому, що в деррідіанській деконструкції він одержує етико-економічну, а в пост-метафізичній теології богословсько-антропологічну інтерпретацію. Підкреслено, що ці розходження в інтерпретації “християнського сенсу дарунка” в постмодерністському і християнському дискурсах є наслідком їхньої теологічної обумовленості, яка виникла внаслідок переносу у філософію й антропологію моделей юдейської (Левінас _ Дерріда) і християнської (Маріон) теології дарунку та віддяки.

Було з'ясовано, що нечутливість постмодерністського дискурсу до “християнських змістів” обумовлена не тільки внутрішними, але і зовнішніми, загальнокультурними чинниками, для виявлення яких був проведений аналіз стану сучасної пост-секулярної культури. Було відзначено, що однією з характерних рис даної культури є реабілітація релігії, але, одночасно, втрата почуття присутності Бога у світі, що стало наслідком секуляризаційних процесів, ініційованих Просвітою на Заході і радянською атеїстичною системою на Сході Європи. Шляхом аналізу концепції боговітсутності в західній філософії і теології ХХ сторіччя була продемонстрована її двозначність і “сконструйованість”. Продемонстровано, що деконструктивістське вибудовування відповідальних відносин з “Іншим”, навіть в умовах орієнтації таких відносин на принципі “неможливого дарунку”, несе в собі риси репресивності стосовно “Іншого”, оскільки деконструкція не приймає “Іншого” в якості “реального” (за термінологією Лакана) суб'єкта зустрічі, віддаючи перевагу конструюванню його “символічного” образу, шляхом нескінченного генерування культурних розходжень.

Як альтернатива деконструктивістській моделі роботи з дарунком і комунікації з “Іншим” за допомогою відносин дарунку та віддяки, була окреслена християнська “іконічна модель” таких взаємовідносин, яка була розроблена Ж.-Л. Маріоном. У цій моделі відносини з “Іншим” будуються згідно з моделлю не юдейскої (Левінас - Дерріда), а християнської комунікації людини з “Абсолютно Іншим”. Специфіка такої комунікації полягає, по-перше, у визнанні того факту, що людська суб'єктивність виникає як дарунок, у момент відповіді людини на звернення до неї Бога, а, по-друге, - у постулюванні тези, що Бог, віддавши Себе в жертву в ім'я порятунку людини, виявив зразок “неможливого дарунку”, що зробив можливим “віддяку”, тобто спілкування з Богом, життя у Бозі. Відповідно, людина у рамках “іконічної моделі” мислиться як така, що визнає факт звернення до неї “неможливого дарунка” Бога і конституює свою суб'єктивність фактом цього визнання. Це дає їй можливість зустрічі з Богом та іншими людьми, шлях до якої відкриває смиренність, яка подібна до смиренності Христа по відношенню до Бога - Отця. Саме смиренність та вразливість до дарунку “Іншого” у віддяці, яка створює передумови впізнання цього дарунку, є шляхом до справжньої довіри і зустрічі.

Список праць,опублікованих за темою дисертації

1. Пашков К.В. Дарунок: обмін чи таємниця? // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. “Глобалізм. Суспільство. Особистість”. Серія: Теорія культури і філософія науки. - Х., 2002. _ № 562. - С. 22-25.

2. Пашков К.В. В поисках дара: размышление об одной неслучайной встрече философа и теолога // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. “Наука і релігія сьогодні”. Серія: Теорія культури і філософія науки. - Х., 2004. _ № 625_2. - С. 79-86.

3. Пашков К.В. Наука. Религия. Философия: время антропологического диагноза // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. “Наука і релігія: сьогодні і в майбутньому”. Серія: теорія культури і філософія науки. - Х., 2005. _ № 656. - С. 17_23.

4. Пашков К.В. Дар / благодарение: Деррида и христианское богословие // Проблема свободи в теоретичній та практичній філософії. Матеріали Х Харківських міжнародних Сковородинівських читань. В 2 ч. Ч. 2. - Х.: Екограф, 2003. - С. 177-178.

5. Пашков К.В. В поисках дара: размышление об одной неслучайной встрече философа и теолога // Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “Людина - Світ _ Культура” (20-21 квітня 2004 року, м. Київ). - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - С. 660-661.

6. Пашков К.В. Современная христианская философия в компаративистской перспективе: Сергей Хоружий и Жан - Люк Марион // “Каразінські природознавчі студії”. Матеріали міжнародної наукової конференції 14-16 червня 2004 р., м. Харків. - Х.: Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, 2004. - С. 323-324. Размещено на Allbest.ru