Еволюція теорії конфлікту в сучасній західній соціальній філософії

Зміни структурних компонентів теоретичної конструкції аналізу і розв'язання конфліктів передбачається розглядати після первісної систематизації її різноманітних варіантів, яка має базуватися на визначенні так званого “провідного конструкта” (від поняття, що описує той чи інший вид соціального зіткнення, до окремих принципів, за допомогою яких виражаються співвідношення між поняттями і положеннями в їхній побудові) у структурі кожного з них і домінантного методу її побудови, який розкриває характер цих концептуальних систем загалом.

Значимість кожного структурного компонента для побудови теоретичної конструкції конфлікту як елемента соціальної реальності передбачається визначати з позиції, перш за все, їхньої задіяності у формуванні змісту новизни (поглиблення усвідомлення його природи та суті), що вносять автори до своїх розробок.

Визначення рівня внесеної новизни здійснюється в історичному й соціально-філософському контекстах - з факту введення нового поняття (положення, моделі) у дослідницький простір конфлікту; пропозиція нової інтерпретації вже використовуваних понять (моделей); розробки нового варіанту об'єднання у систему вже відомих з інших теоретичних схем аналізу конфлікту конструктів. При цьому кожний із варіантів теорії конфлікту отримує назву, що найбільш адекватно відбиває зміст та логіку побудови його структури, та підлягає розподілу до одного з трьох типів теоретичних систем: описово-математизованих, еклективно-індуктивних і гіпотетико-дедуктивних.

Виходячи з цього, еволюцію теорії конфлікту в західній соціальній філософії пропонується реконструювати через дослідження умов і особливостей формування складників цих трьох типів теоретичних систем.

Наприкінці підрозділу доводиться, що в контексті відбиття вищезазначених моментів стає можливим зіставити рівні адекватності інтерпретації окремих характеристик і закономірностей розвитку конфлікту як соціального явища різними групами його теорій і виокремити головні тенденції в їхньому розвиткові (як з позиції внутрішньої структурної динаміки, так і з позиції зрушень, які спостерігаються на загальнофілософському тлі досліджень елементів соціальної реальності).

У другому розділі “Особливості формування теорії конфлікту в контексті неопозитивістського підходу” досліджуються основні варіанти теоретичних конструкцій конфлікту К. Левіна, Д. Льюса, Г. Райффи, Т. Шеллінга, К. Боулдінга, А. Рапопорта, К. Райта та Р. Арона, що відповідають рівню описово-математизованих теорій.

У першому підрозділі “Теоретико-ігрові моделі як основні конструкти теоретичних побудов в сфері дослідження конфліктних ситуацій”, з позиції аналізу еволюції західної теорії конфлікту, розглядаються особливості побудови та розвитку її ігрового варіанту (в працях Д. Льюса, Г. Райффи та Т. Шеллінга).

Ігрова теорія конфлікту розглядається як концептуальна система, що узагальнює дані про конфліктну поведінку в контексті розвитку положень теорії ігор і тверджень з економічної і соціально-психологічної теорій (щодо стратегічної взаємодії, раціональності соціальної дії, соціальної корисності взаємодії, соціально-психологічних основ гри і т.п.).

У роботі з'ясовується, що у процесі поєднання положень теорії ігор і тверджень з економічної і соціально-психологічної теорій дослідниками конструюються три взаємозалежні моделі основних форм гри - нормальної, розгорнутої й представленої характеристичною функцією. Основна мета моделювання - обґрунтувати взаємозв'язок між категоріальними групами, що найбільш всебічно інтерпретують усі відомі види соціальних зіткнень, - “характер конфлікту”, “структура конфлікту”, “розвиток конфлікту”. В основі їхнього теоретико-ігрового моделювання лежать такі поняття, як “гравці”, “інтереси”, “вибір”, “хід”, “партія”, “інформаційна множина”, “стратегія”, “результат”.

Автором зазначається, що в процесі апробації своєї теоретико-ігрової конструкції як універсальної матриці дослідження всього різноманіття конфліктних ситуацій (від зіткнення між різними державами до салонної гри), які виступають предметом аналізу різних галузей знань (від економіки до соціології), американськими дослідниками висувається і підтверджується ідея про необмежені можливості ігрових постановок питань, що виникають у всіх сферах людської діяльності. Крім того, доводиться, що з усієї сукупності конструктивних ідей Д. Льюса та Г. Райффи будь-яка конфліктна ситуація може розглядатися як гра; найбільш раціональним підходом до її дослідження є міждисциплінарний аналіз; кожний етап у розвитку конфліктної ситуації повинен і може бути описаний моделями певних класів ігор на основі використання положень з різних теорій індивідуальної і колективної поведінки; врегулювання конфлікту найбільш адекватно інтерпретується положеннями із окремих моделей трьох класів ігор; формування моделі механізму примирення для широкого класу конфліктів повинно здійснюватися в контексті розвитку певних ігрових моделей можливого розв'язання конфліктних ситуацій тощо, подальшого розвитку в дослідженнях інших фахівців у сфері вивчення проблем конфлікту набувають тільки окремі з них, а найбільшого поширення - ідея про активне використання теоретико-ігрових моделей можливого розв'язання різних конфліктів. Останнє твердження поширюється не тільки на результати дослідницької діяльності Т. Шеллінга та Т. Сааті, але й на розробки інших представників цього напрямку.

У цілому ж доводиться, що спроби побудувати теорії конфлікту в контексті розвитку основних положень теорії ігор мали наслідком:

по-перше, появу нового варіанту інтерпретації цього елемента соціальної реальності через систему логіко-математичних понять, що дозволяє деякою мірою “виміряти” і “прорахувати” його структуру і динаміку;

по-друге, розширення меж поняття “конфлікт”, включивши в його зміст протистояння інтересів, які не мають соціального значення (у широкому розумінні слова), що відбуваються, наприклад, при проведенні салонних ігор;

по-третє, обґрунтування неможливості формування загальнотеоретичної конструкції зіткнення тільки з психолого-математичних позицій (реконструкція конфлікту як елемента соціальної реальності починається виключно з моменту його прояву, тобто за межами аналізу виявляється формування і розвиток передконфліктної ситуації: виникнення об'єктивної суперечливої ситуації; усвідомлення ситуації її учасниками як конфліктної; перетворення конфліктної ситуації на конфлікт);

по-четверте, обґрунтування меж застосування кількісних методів щодо аналізу конфліктних ситуацій;

по-п'яте, розробку певних теоретико-ігрових моделей управління і завершення зіткнення інтересів, що стали класичними методами можливого розв'язання конфліктних ситуацій, зорієнтованих на досягнення компромісного результату.

У роботі з'ясовується, що саме через інтерпретацію дослідниками соціального конфлікту теорії ігор як основи побудови теорії прийняття оптимальних рішень із середини 70-х років ХХ ст. її починають розглядати як теоретичну систему, здатну сформувати основні закони управління конфліктом як соціальним процесом. Автором доводиться, що сформована з іншою метою теорія ігор виявилась неспроможною виконати поставлене завдання. Побудовані на її положеннях теоретичні конструкції конфлікту не змогли сформулювати закони, що регулюють розвиток соціального конфлікту в цілому, і розробити моделі поведінки його суб'єктів, що важко формалізувати (через постійний пошук можливого варіанту вирішення цієї проблеми в межах між математичною і психологічною інтерпретаціями різних форм індивідуальної поведінки), тобто з'ясувати первісні засади для управління їхньою динамікою.

У другому підрозділі “Теорія систем як методологічна основа побудови теоретичної конструкції конфлікту” розкриваються зміст і особливості формування системного варіанту теорії конфлікту та з'ясовуються тенденції його розвитку.

Системна теорія конфлікту, запропонована західній соціальній науці К. Боулдінгом та А. Рапопортом, інтерпретується як концептуальна система, що узагальнює дані про конфліктну поведінку в контексті розвитку положень теорії систем з активним використанням основних тез структуралізму та біхевіоризму.

У роботі доводиться, що підґрунтя побудови К. Боулдінгом абстрактної конструкції конфліктної поведінки, яка претендує на універсальне застосування до пояснення закономірностей внутрішнього функціонування соціальної системи та розвитку міжсистемних відносин, складають: інтерпретація аналітичної схеми дослідження конфлікту в контексті теорії поля К. Левіна (“загальна характеристика соціального простору, де спостерігається конфліктне явище” - “характеристика рівня напруженості учасників конфлікту або соціальної атмосфери його поля виникнення” - “розв'язання конфлікту”) та процедура створення загальної теорії систем. Остання базується на взаємодії двох дослідницьких стратегій (перша розглядає емпіричний універсум з метою визначення низки загальних явищ у різних галузях знань і намагається конструювати загальні теоретичні моделі опису й пояснення цих явищ; друга пропонує систематизацію емпіричного матеріалу згідно з ієрархіями складності організації індивідів і аналізом рівня абстракції кожного рівня ієрархії).

Підкреслюється, що використання основних положень загальної теорії систем для побудови нового варіанту теорії конфлікту (загальної чи системної), вимагало від К.Боулдінга врахування специфіки їхнього змісту, зумовленої наявністю не тільки двох стратегій дослідження, але й складністю її структури, яка репрезентована дев'ятьма рівнями. Відтак схема аналізу побудови теоретичної конструкції опису й дослідження конфлікту К.Боулдінга набуває вигляду: “система понять” - “статична модель конфлікту” (формалізоване відтворення конфліктної поведінки певної одиниці взаємодії в її соціальному просторі чи полі - термінологічне визначення; структура; типологізація) - “динамічна модель конфлікту” (зміна станів одиниць взаємодії) - “процедурне розв'язання конфлікту” (методи врегулювання конфліктних ситуацій).

У роботі наголошується, що на відміну від традиційних аналітичних схем соціально-психологічного аналізу конфлікту, що не обґрунтовують взаємозв'язок між поняттєво-категоріальними групами, які їх складають, та, як правило, пропонують однорівневу інтерпретацію елементів і динаміки зіткнень, боулдінгська схема базується, насамперед, на принципі багаторівневості конструювання загальної теорії систем (а саме на відповідності першим його чотирьом рівням - від аналізу статичної структури основ через площину простої динамічної системи з детермінованими необхідними рухами та рівень управляючого механізму до відкритої системи або структури, що спроможна до самозбереження), і демонструє певні конкретні аспекти її застосування для отримання можливості контролювати будь-які про-тистояння, що надає їй форму ієрархічно організованої модельної конструкції.

Автором відзначається, що варіант теорії конфлікту К. Боулдінга, по-перше, розширив межі класичної інтерпретації конфлікту як елемента соціальної реальності, з одного боку, відносно його природи (залежність від рівня усвідомленості в його кількісному аспекті, а не в самому факті існування цього моменту, обґрунтованого ще в дослідженнях Р. Парка), а з іншого - форми (стадійний процес); по-друге, показав, з точки зору реалізації вимог системних знань четвертого рівня, конфлікт як відкриту систему, а процес його ефективного врегулювання - як основу формування механізму стабільності соціальної системи в цілому; по-третє, сформував цілу низку конструктів нового якісного рівня. Також доводиться, що поряд з явно вираженими перевагами, які має системна версія побудови теорії конфлікту, в теоретичні конструкції такого рівня К. Боулдінгом були привнесені й моменти, що певним чином негативно вплинули на подальшу еволюцію теорії конфлікту. Як чинники, які мали негативно вплинути на подальший розвиток сучасної теорії конфлікту, розглядаються: орієнтація дослідника на побудову абстрактних схем (математичного характеру), здатних описати усі без винятку зміни в конфліктних ситуаціях; невиправдане відродження суто біологічних та психологічних концепцій для опису поведінки соціальної одиниці в секторі її життєвого простору, явно зумовленого соціально-економічними, а не біолого-психологічними факторами; інтерпретація міжнародного конфлікту (насамперед між двома наддержавами 50-х років ХХ ст.) як визначального фактора в розвитку соціального простору в цілому.

Стосовно варіанту системної теорії конфлікту А. Рапопорта відзначається, що, на відміну від К. Боулдінга, цілісної теоретичної конструкції конфлікту ним запропоновано не було. У процесі реалізації його стратегічного проекту побудови теорії конфлікту не була сформована система адекватних “розумових інструментів для аналізу всіх конфліктних ситуацій” (за визначенням самого американського дослідника). Як основна причина формування такої ситуації розглядається певна подвійність його методологічних установок.

У процесі побудови теорії конфлікту в контексті реалізації основних положень власного варіанту загальної теорії систем, що однозначно сприймається як прагнення до математичної (кількісної) інтерпретації досліджуваних явищ, А. Рапопорт постійно розширює межі реконструкції конфлікту як складносистемного явища через вирішення проблеми його класифікації.

Зафіксоване різноманіття можливих варіантів інтерпретації соціальних зіткнень, з одного боку, і постійні уточнення методології побудови теоретичної конструкції конфлікту з метою адекватного опису виявленої сукупності його різних видів, з іншого боку, пояснюються як основні чинники формування в американського дослідника (та його прибічників - від Н. Говарда до Дж. Харсані) ідеї про неможливість побудови теорії, спроможної всебічно досліджувати структуру і динаміку будь-якого виду протиборства. Розвиток саме цієї ідеї з середини 70-х років ХХ ст. є однією з підвалин формування в межах еволюції західної теорії конфлікту тенденції, протилежної за своїм змістом орієнтації значної групи дослідників на побудову загальної концептуальної системи зіткнення.

У третьому підрозділі “Особливості застосування факторного аналізу щодо теоретичної реконструкції генезису й ескалації міжнародного конфлікту” в межах вивчення специфіки розвитку описово-математизованих теорій соціальних зіткнень розглядаються результати теоретичних досліджень проблем міжнародного протиборства К. Райта та Р. Арона.

Запропоновані ними варіанти теорії міжнародного конфлікту досліджуються як концептуальні системи, що впорядковують емпіричний матеріал, який характеризує природу та динаміку конфліктів у сфері міжнародних відносин за допомогою засобів факторного аналізу в контексті обґрунтування міжнародного протистояння як головного, так званого “фундаментального”, конфлікту суспільного розвитку. Тобто, за визначенням французького дослідника А. Турена, конфлікту, що безпосередньо пов'язаний з особливою сферою в життєдіяльності суспільства (“метасоціальною сферою” за термінологією А. Турена), яка домінує над усіма іншими його підсистемами й у цілому управляє ними.

У роботі з'ясовується, що для процесу побудови зазначених варіантів теорії конфлікту К. Райтом й Р. Ароном в середині 60-70-х років ХХ ст. характерні: по-перше, прагнення авторів (у контексті використання понять “конкуренція”, “конфлікт”, “міжнародний конфлікт”, “війна”, “мир”, “цивілізація” і основних положень різних теорій) побудувати цілісні концепції цього виду соціальних колізій; по-друге, прагнення узагальнити наявний емпіричний матеріал із проблем соціального конфлікту в двох ракурсах - мирному і військовому, за допомогою якісних методів аналізу (таксономії) і методів математичного і статистичного аналізу; по-третє, активне звертання дослідників до наробків у сфері математичного аналізу з позиції критичного переосмислення традиційних теоретико-ігрових моделей і соціальної психології (особливо при обґрунтуванні можливих варіантів стратегій поведінки суб'єктів зіткнення й оцінки їхнього балансу сил); по-четверте, розгляд теоретичної конструкції міжнародного конфлікту як одного з можливих варіантів моделі механізму соціальних змін у конкретному сучасному соціумі і розвитку цивілізації в цілому.

Наприкінці розділу відзначається, що звернення дослідників соціального зіткнення до математичних засобів аналізу в 60-70-х роках ХХ ст., безумовно, підвищило прогностичний потенціал їхніх теоретичних конструкцій і сформувало реальні основи для побудови загальної теорії конфлікту. Саме математичне моделювання в контексті реалізації принципу сходження від абстрактного і загального до конкретного здатне, на думку групи західних і вітчизняних дослідників (серед них К. Боулдінг, Т. Шеллінг, Д. Прютт, Д. Конторов, А. Зайцев), створити універсальну матрицю для опису і пояснення будь-якого виду зіткнення з ноосфери, біосфери, екосфери, техносфери.

Третій розділ “Становлення еклектично-індуктивних теоретичних систем конфлікту” присвячений розгляду теоретичних конструкцій, що розроблені в західній системі соціально-філософських знань, Дж. Бернард, Ч. Міллсом, К. Фінком, Л. Понді, У. Мастенбруком, С. Хантінгтоном, Ф. Фукуямою, А. Тоффлером.

У роботі наголошується, що одночасно з тенденцією поширення застосування квантифікації й у цілому кількісних методів дослідження в сфері вивчення проблем конфлікту, обмеженою західною системою соціально-філософських знань, формується інша тенденція - орієнтація на результати міждисциплінарної взаємодії природних і соціальних наук у контексті розвитку елементів якісного аналізу. Прихильники (від Дж. Бернард до У. Чемблісса) цієї орієнтації не стільки заперечували раціональність використання засобів математичного аналізу для дослідження проблем конфлікту, скільки пропонували розглядати його як елемент соціальної реальності, який має певні властивості і закономірності розвитку, що не завжди піддаються виміру.

Крім того, зазначається, що в умовах придбання теоретико-ігровим моделюванням визначального значення при описі емпіричного матеріалу з проблем конфлікту, накопиченого в різних галузях знань, вони виступили як захисники інших варіантів підходів до систематизації наявних даних про генезис і динаміку соціальних зіткнень на різних рівнях. Систематизацію дуже великого і різнорідного емпіричного матеріалу, що відбиває загальні властивості і закономірності розвитку конфлікту, пропонувалося здійснювати на основі певних взаємозалежних процедур (від виділення найбільш істотної характеристики (чи основного суб'єкта) явища, що спостерігається, до формування окремих положень, що прогнозують перспективи розвитку даного виду конфлікту), що за своїм змістом відповідають індуктивному методу дослідження.

У першому підрозділі “Особливості побудови загальної теорії конфліктних ситуацій в контексті розвитку міждисциплінарних зв'язків” аналізуються теоретичні конструкції

Дж. Бернард та К. Фінка, які розглядаються як концептуальні системи, що узагальнюють емпіричний матеріал із проблем напруг, суперечностей, конкуренції, конфлікту, накопичений у різних соціально-гуманітарних науках (від соціальної психології до семантичних галузей знань) у контексті модельного конструювання.

Автором з'ясовується, що теоретична конструкція конфлікту Дж. Бернард складається з трьох основних моделей: соціально-психологічної, соціологічної і семантичної. Кожна з них є окремим варіантом взаємозв'язку трьох груп параметрів, що дозволяють не тільки показати специфічність інтерпретації соціального конфлікту у визначених системах понять, а й усебічно охарактеризувати його як основу соціальних змін. Такими базовими параметрами пропонується вважати джерело, характер орієнтації на контрагента і вид дії в конфлікті, що визначає спосіб його вирішення. Взаємозв'язки між цими абстракціями, що характеризують виникнення, ескалацію й умови можливого врегулювання конфлікту як основи соціальної зміни на різних рівнях, установлюються з позиції основних положень і концепцій у галузі дослідження фрустраційних (З. Фрейд, К. Левін), мікро- і макрорівневих (Г. Зіммель, Р. Парк) та семантичних процесів. При цьому доводиться, що сформована Дж. Бернард тримодельна теоретична конструкція дозволяє певним чином узагальнити весь відомий фактичний матеріал щодо розвитку конфлікту як елемента соціальної реальності. Також відзначається, що в межах її теорії він систематизується тільки на основі класифікації соціальних конфліктів. Тобто тільки з позиції визначення конкретної форми конфлікту висувається гіпотеза відносно його найбільш всебічного опису в межах однієї з трьох моделей. Здобуваючи триаспектну - соціо-психолого-семантичну - інтерпретацію в межах цієї теорії, конфлікт, проте, не отримує адекватної реконструкції своєї цілісності як соціального явища. Насамперед не обґрунтовується зв'язок між його різними формами прояву й умовами переходу від його одного виду до іншого. Стверджується, що розширення категоріально-поняттєвого апарату теорії конфлікту (в межах розвитку операціоналізму, властивого неопозитивізму, що визначає загальфілософське тло проведення досліджень із проблем конфлікту) поняттями “конфлікт”, “внутрішньоіндивідуальна напруженість”, “несумісність цілей”, “порушення комунікації” і системою категорій, які інтерпретують ситуацію суспільного порядку - “згода”, “норми”, “цінності”, “планування”, “реформи”, не дозволяє скоординувати відносини між сформованими моделями й описати взаємозв'язки між ними за допомогою положень з якихось конкретних теорій хоча б одного з трьох виділених підходів.

Водночас у роботі обґрунтовується, що саме з позиції розвитку ідеї Дж. Бернард щодо систематизації даних про конфлікт, накопичених у різних галузях соціально-гуманітарних знань, був запропонований варіант побудови загальної теорії конфлікту К. Фінком. Стратегія фінківського конструювання визначається трьома моментами. Перший з них пов'язаний з удосконаленням поняттєво-категоріального апарату теорії. Другий - з розробкою загальної схеми класифікації конфлікту, яка спроможна ліквідувати невизначеність щодо всієї сфери проявів соціального конфлікту. Організація концептуальної та емпіричної перевірки спроможності існуючих моделей інтерпретувати ті чи інші якості й закономірності розвитку конфлікту розглядається як третій момент у стратегії побудови загальної теорії конфлікту.

В контексті оцінки запропонованого варіанту теоретичного конструювання доводиться, що виділивши основні моменти в напрямку побудови сучасної загальної теорії конфлікту, К. Фінк не визначився щодо логіко-методологічних засад її формування. Крім того, в зазначеній пропозиції американського дослідника не розглядаються основні структурні елементи такої побудови; не пояснюється, конструктами якого рівня загальної теорії конфлікту повинні виступати конкретні теорії (моделі) соціальних зіткнень тощо. Відсутність чітких філолофсько-методологічних засад у теоретичних побудовах загальної теорії соціального конфлікту К. Фінка в цілому не знизила привабливості його позиції для дослідників соціальних зіткнень. Систематичне звернення до основних ідей фінківської стратегії побудови загальної теорії конфлікту спостерігається в дослідженнях багатьох соціологів, філософів і політологів Заходу, чиї публікації з проблем аналізу різних видів соціального протиборства почали регулярно з'являтися в науковій літературі з початку 70-х років.

У другому підрозділі “Формування теоретичних конструкцій конфлікту в контексті стратифікації та організації” обґрунтовується зміст та умови розвитку іншої (за змістом протилежної орієнтації на побудову загальної теорії конфлікту) тенденції в еволюції західної теорії конфлікту - розробки концептуальних систем конкретних видів соціальних зіткнень.

У дисертації з'ясовується, що головним чинником виникнення цієї тенденції слід уважати певні історичні моменти, що привели до ідейно-теоретичних зрушень у загальнофілософському фоні, на якому здійснюються дослідження проблем конфлікту. Стверджується, що саме за таких обставин, як загострення політичної ситуації між капіталістичною та соціалістичною світовими системами, крах світової колоніальної системи та поширення національно-визвольних рухів, розвиток духовної кризи та культурного релятивізму, постійне існування проблем легітимності влади поза її структур та розподілу владних повноважень всередині них тощо в різних галузях знань поширюються дослідження проблем не соціального конфлікту в цілому, а його конкретних видів.

Доводиться, що за методологічну основу дослідження політичного, расово-етнічного, організаційного, міжособистісного та інших конкретних видів соціального конфлікту беруть положення з різних підходів і теорій - від ідей натуралістичних шкіл до математичного моделювання в межах системного аналізу. Цей вибір обумовлено орієнтацією дослідників одночасно на два провідних напрямки в сфері соціального пізнання - неопозитивізм та екзистенціалізм.

У роботі наголошується, що відзначена тенденція в історії еволюції теорії соціального конфлікту в західній системі соціально-філософських знань реалізується, з одного боку, в поповненні знань щодо загальновідомих моментів у структурі й динаміці соціальних зіткнень - визначенні, типології, функціях і етапах, які неможливо звести до єдиної концептуальної системи, а з іншого - у побудові нових варіантів теоретичних конструкцій конкретного виду зіткнення, що інтерпретує розвиток окремої сфери життєдіяльності суспільства, який визначає за таких умов динаміку його інших сфер і структур.

Як найбільш типові приклади, що відображають особливості прагнення філософів, соціологів, політологів і психологів до побудови теоретичних конструкцій конкретних видів зіткнень в історії розвитку західної теорії соціального конфлікту розглядаються дослідження в сферах політичного конфлікту (Ч. Міллса, Т. Боттомора) і варіанти аналізу конфлікту в організаціях (Л. Понді, У. Мастенбрука). Доводиться, що саме в цих дослідженнях простежується спроба побудови теоретичних конструкцій соціального зіткнення (політичного, організаційного), що претендує на роль моделей вищезгаданих так званих “фундаментальних конфліктів”.

У дисертації з позиції зазначених автором методологічних засад щодо еволюції теорії конфлікту в західній соціальній філософії вони розглядаються як:

- “елітарна теорія конфлікту” Ч. Міллса (Т. Боттомора) - концептуальна система, що узагальнює емпіричні дані про соціальну структуру та її динаміку в контексті розвитку положень концепції пануючої еліти;

- “теорія конфлікту в організації” Л. Понді (У. Мастенбрука) - концептуальна система, що узагальнює емпіричні дані про конфлікт в організації в контексті інтерпретації механізму його регулювання (на підставі тверджень теорії мережних організацій) як визначального механізму соціальних змін в усьому суспільстві.

У третьому підрозділі ”Особливості розвитку теорії конфлікту в межах моделі глобального зіткнення (конфлікту цивілізації)” розглядаються засади та стратегія побудови хвильової теоретичної конструкції конфлікту як концептуальної системи, що узагальнює дані про так звану “суперборотьбу” (протистояння цивілізацій, сформованих Першою, Другою та Третьою хвилями соціально-демократичних перетворень) у контексті розвитку положень теорії хвиль.

У роботі зазначається, що положення саме цієї теорії застосовуються А. Тоффлером щодо обґрунтування причинно-наслідкових зв'язків між поняттями “конфлікт”, “суперборотьба”, “Перша хвиля”, “Друга хвиля”, “Третя хвиля”, “цивілізація”, “масофікація”, “демасофікація”, які дозволяють не тільки по-новому інтерпретувати природу виникнення і структуру конфлікту, але й розширити можливості для дослідження сучасних соціальних систем з позиції результатів аналізу цього соціального явища. При цьому доводиться, що тоффлерівська інтерпретація природи виникнення головного конфлікту в розвитку сучасних соціальних систем - зіткнення цивілізацій Другої і Третьої хвиль - перетворює це соціальне явище з конкретного виду взаємодії (боротьба за сфери впливу) на абстрактний процес (суперборотьбу - між індустріальним і постіндустріальним суспільством), який одночасно визначає й включає всі відомі види протистоянь й напруг (від внутрішньоособистісних до міжнародних).

Реконструкція такої трансформації здійснюється за допомогою розвитку сукупності взаємозалежних понять (моделей) - “моделі цивілізації Першої хвилі”, “моделі цивілізації Другої хвилі” і “моделі цивілізації Третьої хвилі”, що виступають наслідками хвильової теорії еволюції соціальних систем. У процесі побудови теоретичної конструкції суперборотьби зміст цих моделей уточнюється, і вони разом з іншими твердженнями теорії хвильового розвитку соціальних систем дозволяють сформувати низку положень, що відбивають генезис і динаміку цієї форми соціального зіткнення. До них, насамперед, належать тези: щодо існування протиріч між цивілізаціями; взаємозв'язку, який існує між протиріччями, що спостерігаються між цивілізаціями, формуванням цивілізаційної самосвідомості і виникненням суперборотьби; щодо зростання частоти виникнення, інтенсивності прояву і рівня застосування насильства конфлікту між групами, що відносяться до різних цивілізацій; а також щодо зниження значень аналогічних перемінних соціальних зіткнень для конфліктів, що спостерігаються всередині однієї цивілізації. Таким чином, зазначається, що запропонований А. Тоффлером варіант хвильової теорії конфлікту тільки умовно можна віднести до загальних теоретичних побудов із центральним поняттям “конфлікт” (“мегаконфлікт”). Теоретична схема дослідження протистояння хвиль змін не є простим конструктивним аналогом (ідеальним зразком) для аналізу інших видів соціальних зіткнень, оскільки суперборотьба в контексті тоффлерівских міркувань не пов'язана з якоюсь визначеною фундаментальною сферою соціальної дійсності, з інфраструктурою суспільства або з його економічною діяльністю. Суперборотьба виникає і розвивається в усьому життєвому просторі (за термінологією К. Левіна) соціуму.

Наприкінці розділу відзначається, що різноманіття дослідницьких передумов, домінування окремих стратегій їхнього синтезу не дозволяють створити теоретичну конструкцію (ні в групі загальної теорії конфлікту, ні в групі теоретичних систем його конкретних видів), що містить сукупність положень, які не суперечать одне одному і об'єднані єдиною концепцією чи законом. Критично оцінюючи зміст сформованих варіантів теорії конфлікту в західній системі соціально-філософських знань, представники еклектично-індуктивного типу теоретичних побудов визнають існування відзначених недоліків. Як найбільше оптимальний напрямок у зміні ситуації, що склалася, пропонується розглядати пошук філолофсько-методологічних засад побудови саме загальної теорії конфлікту, а не формування нової “складної гібридної дисципліни” (за термінологією К. Боулдінга), виникнення якої обумовлено тільки єдиною обставиною - об'єкт її дослідження перебуває на стику багатьох галузей знань.

У четвертому розділі “Генезис гіпотетико-дедуктивних теорій конфлікту як найбільш розвиненої форми знання про виникнення і розв'язання соціальних конфліктів” аналізуються концептуальні системи соціальних зіткнень, що характеризуються чіткістю формулювань висхідних положень та певною логікою побудови й розгортання. Як теоретичні побудови такого рівня в західній системі соціально-філософських знань пропонується розглядати концептуальні системи конфлікту, сформовані Л. Козером, Р. Дарендорфом та Дж. Тьорнером.

У першому підрозділі “Теорія групової динаміки та соціального конфлікту Л. Козера як варіант гіпотетико-дедуктивної теоретичної конструкції” розглядаються особливості побудови та розвитку козерівського варіанту теорії конфлікту, що описує і пояснює внутрішньогрупові і міжгрупові зіткнення в контексті обґрунтування зв'язку існуючого між характером питань, що складають предмет суперечки, типом соціальної структури, сформованої в групі, у межах якої відбувається протиборство, і наслідками розвитку зіткнень.

У роботі з'ясовуються основні методологічні засади побудови цього варіанту теорії конфлікту, розкривається логіка його опису та реконструкції конфлікту як форми соціалізації. Підкреслюється, що саме зіммелівська модель конфлікту як форми соціалізації є основним конструктом для козерівських побудов. Узята в зіммелівській інтерпретації (для позначення взаємозалежних положень, що інтерпретують функції соціального конфлікту), ця модель визначає умови для узагальнення інших зіммелівських сукупностей тез щодо природи і наслідків розвитку соціального конфлікту і виступає основою для зіставлення із відповідними логічними наслідками із інших теорій західних дослідників. Як такі елементи теоретичної побудови розглядаються сукупність висновків щодо взаємозв'язку, який існує між різними формами соціальної взаємодії (інтеграцією і конфліктом), що випливають, насамперед, з теорії соціальної аномії Е. Дюркгейма; концепції соціального санкціонування А. Радкліффа-Брауна і Б. Маліновського; концепцій соціальних змін К. Маркса, Ж. Сореля і М. Глюкмана.

Автором доводиться, що звернення Л. Козера до окремих положень теоретичних конструкцій зазначених дослідників здійснюється в контексті розвитку ідей Аристотеля, Г. Гоббса та Б. Спінози про природу й загальні закономірності динаміки внутрішньоособистісних та міжособистісних конфліктів (посилання на які, до речі, у Л.Козера, відсутні). Систематизація зазначених висновків у процесі побудови козерівської теорії конфлікту відбувається на принципах інтегральності та психологізму, що відбивають головний зміст двох дослідницьких підходів (аналітико-інтегрального та психологічного). Інтегральний характер методологічних засад Л.Козера виявляється у спробі конвертувати в єдину концептуальну схему аспекти згуртованості й конфлікту, а психологічний - у спробі інтерпретувати їхній зміст з позиції психологізму.

Автором доводиться, що козерівські теоретичні побудови в сфері аналізу соціального конфлікту відрізняються від аналогічних операцій інших дослідників як за формою, так і за змістом. На відміну від традиційних для західної соціальної філософії 50-х років ХХ ст. досліджень генезису і динаміки конфлікту в межах аналізу різних проблем стратифікації й ієрархії соціальної організації, козерівська теоретична реконструкція соціального протиборства здійснюється винятково в межах вивчення внутрішньогрупових відносин і міжособистісних взаємодій. Ця реконструкція здійснюється через використання низки моделей, чільне місце серед яких посідає сукупність перемінних, що відбивають такі основні характеристики конфлікту, як інтенсивність, гострота, тривалість, ступінь нормативної регуляції.

Наприкінці підрозділу наголошується, що в роботах сучасних американських дослідників М. Шерифа, Р. Фішера та нідерландських - К. де Др'ю та І. Ван де Вірта уточнюються саме ці козерівські модельні конструкції та здійснюється спроба застосувати їх до аналізу міжгрупових відносин на різних рівнях соціальної системи. У теоретичних побудовах Е. Обершалла найбільш активно використовуються модельні положення щодо групової згуртованості та можливостей наслідків розвитку різних видів конфліктів для її підвищення. Тільки, на відміну від Л. Козера, як перемінна, що впливає на розвиток соціального конфлікту, розглядається не першоджерело формування певного рівня згуртованості, а явно пов'язаний з ним критерій - характер колективної дії.

У другому підрозділі “Особливості побудови й розвитку теорії класового конфлікту Р. Дарендорфа як найбільш розвиненої форми знання щодо класів, класових інтересів та соціальних змін” реконструюється процес еволюції концептуальної системи конфлікту німецького дослідника, що характеризує класовий конфлікт як елемент соціальної реальності на основі нової інтерпретації процесу стратифікації в капіталістичному суспільстві в контексті розвитку теорії насильства М. Вебера.

З позиції визначених автором методологічних засад у роботі доводиться, що формування основних конструктів варіанту теорії конфлікту Р. Дарендорфа здійснювалося в межах національних традицій німецької соціально-філософської школи, які ґрунтуються на полеміці з марксизмом та аналізі проблем класової стратифікації й соціальної мобільності. Відтак процес визначення сукупності понять, що адекватно відбивають генезис, якості й динаміку класового конфлікту, та обґрунтування можливого використання різних положень й принципів щодо виявлення відносин та зв'язків між ними представляється як результат:

по-перше, дарендорфівського переосмислення теорії класів і класової боротьби К. Маркса з позиції її можливостей адекватно інтерпретувати посткапіталістичне (індустріальне або західне середини ХХ ст.) суспільство;

по-друге, дослідження індустріального суспільства з позиції аналізу трансформації його соціальної структури;

по-третє, систематизації результатів теоретичних і прикладних досліджень із проблем розвитку організаційних структур, класової стратифікації і соціальної мобільності, проведених, насамперед, М. Вебером, Т. Гейгером, В. Немчиновим, Т. Маршаллом, Х. Шельскі, Е. Мейо та іншими.

У роботі доводиться, що в результаті систематизації наробітків західних дослідників у вивченні соціальних організацій і стратифікаційних процесів Р. Дарендорфом не тільки визначаються основні конструкти нового варіанту побудови теоретичної конструкції, на основі якої можна адекватно інтерпретувати структурні зміни середини ХХ ст. у термінах соціального конфлікту, але і формулюються принципи і закони, що виражають зв'язки і відносини між цими поняттями. Дослідження дарендорфівського процесу систематизації зв'язків і відносин між виділеними конструктами (насамперед, поняттями, твердженнями і постулатами теорії насильства) дає можливість обґрунтувати чотири моменти в логіці побудови його варіанту теорії соціального конфлікту. По-перше, розгляд суспільства з позиції його структури в контексті розвитку основних положень теорії насильства; по-друге, інтерпретація механізму формування конфліктних груп класового типу; по-третє, сприйняття групового конфлікту класового типу як закономірного продукту функціонування соціально-класової структури й основного джерела соціальних змін; по-четверте, репрезентація моделі регульованого соціального конфлікту як основи стабільного функціонування сучасного індустріального суспільства.

У дисертації наголошується на тому, що за формою, структурою і змістом теорія соціальних класів і класового конфлікту Р. Дарендорфа виступає найбільш досконалою теоретичною конструкцією в сфері дослідження проблем соціального конфлікту в сучасній західній соціальній філософії.

При цьому зазначається, що ні в процесі її побудови, ні в результаті її апробації на емпіричному рівні не отримала адекватної інтерпретації низка моментів, що істотно впливають на реконструкцію генезису і динаміки конфлікту як елемента соціальної реальності. Це твердження, насамперед, стосується обґрунтування природи і причин виникнення соціальних конфліктів; строгих критеріїв визначення одного з основних конструктів теорії, що відображають сферу виникнення і безпосереднього розвитку соціального конфлікту - імперативно координованої асоціації; механізму взаємодії різних імперативно координованих асоціацій, що утворюються вокремих сферах функціонування соціальної системи; вихідного моменту (першопричини) перетворення неявних, прихованих інтересів на явні, й відповідно - квазігруп на так звані “групи інтересів”. Доводиться, що ні в подальшій діяльності Р. Дарендорфа з удосконалювання теоретичної конструкції класового конфлікту, ні в працях його послідовників (Р. Коллінза, А. Турена, Дж. Тьорнера та інших) зазначені моменти також не одержують відповідного пояснення.

У третьому підрозділі “Основні проблемні лінії та тенденції в сфері формування гіпотетико-дедуктивних теорій конфлікту в західній соціальній філософії кінця ХХ ст.”, на підставі розгляду “інтегральної теорії конфлікту” Дж. Тьорнера (Р. Конелла) та аналізу публікацій 80-90-х років ХХ ст. із теоретичних досліджень проблем конфлікту з'ясовується рівень можливостей та реальних перспектив щодо побудови концептуальної системи конфлікту, здатної не тільки адекватно описати певні факти, які характеризують конфлікт як елемент соціальної реальності, але й набути певних знань про нього через застосування дедуктивної техніки виводу.

У роботі відзначається, що у 70-ті роки ХХ ст. американський учений Дж. Тьорнер у контексті пошуку виходу із ситуації, що склалася в сфері соціального теоретизування, запропонував власну стратегію побудови сучасної соціальної теорії, сутність якої полягала у спробі відобразити основні положення різних мислителів однакової теоретичної орієнтації з метою їхнього синтезу. У своєму дослідженні (в разі побудови інтегральної теорії конфлікту) Дж. Тьорнер намагається узгодити дарендорфівський (діалектичний) та козерівський (функціональний) підходи до аналізу соціального зіткнення. При цьому відправною точкою тут є аналіз та пошук засад для можливої конвергенції тих пунктів, у яких одночасно сходяться й розходяться ці два різновиди теорії конфлікту.

У роботі зауважується, що, не дивлячись на те, що ця спроба виявилася найбільш цілісною з відомих у системі соціально-гуманітарних знань, стратегія побудови інтегральних соціальних теорій (її конфліктологічного варіанту) Дж. Тьорнера не мала резонансних наукових обговорень соціальних дослідників і навіть, навпаки, певним чином підвищила рівень вимог до змісту класичного теоретичного конструювання.

Наприкінці розділу доводиться, що внаслідок розвитку концептуальних систем Л. Козера, Р. Дарендорфа та Дж. Тьорнера цілою групою західних дослідників розширюються межі предмету теорії, формуються різні моделі, в яких відображені особливості виникнення й розвитку майже всіх основних характеристик конфлікту як елемента соціальної реальності. Але також відзначається, що в усіх варіантах (та їхніх модифікаціях) теорії конфлікту, сформованих у західній соціальній науці, відсутній структурний елемент, який відбиває один із фундаментальних моментів його розвитку (виникнення) як соціального явища. Виходячи з цього, найперспективнішим напрямком її подальшого вдосконалення вважається так звана “реконструкція” (в значенні, яке надає цьому терміну Ю. Хабермас), тобто з критичним переоглядом конструктів наявних концептуальних систем гіпотетико-дедуктивного типу та поєднанням їх на нових засадах.

З усієї сукупності конструктів, що складають структуру зазначених варіантів теорії конфлікту, як “будівельні блоки” (за термінологією Дж. Тьорнера) її нової версії розглядаються, насамперед, козерівські моделі гостроти, тривалості і наслідків розвитку конфлікту, дарендорфівські моделі перетворення прихованих інтересів на явні та квазігруп на групи інтересів, тьорнерівська модель причин виникнення соціальних зіткнень і модель формування соціальних рухів Е. Обершелла.

При цьому доводиться, що у контексті теоретичних побудов різних дослідників ці структурні компоненти теорії вже використовуються під іншими назвами, але за змістом вони аналогічні зазначеним моделям Л. Козера, Р. Дарендорфа, Дж. Тьорнера й Е. Обершелла.

З огляду на існуючі моделі, що досить адекватно відображають певні властивості конфлікту та закономірності його розвитку, автором пропонується власний варіант сукупності конструктів, яка за певних обставин може утворити універсальну концептуальну систему соціального зіткнення. Структуру нового варіанту теорії конфлікту складають моделі, що описують: по-перше, механізм формування індивідуальної конфліктної поведінки; по-друге, механізм генезису й ескалації структурних конфліктів; по-третє, механізм виникнення й розвитку конфліктів, пов'язаних з історичними змінами; по-четверте, механізм утворення конфліктних груп. Кожна із запропонованих моделей припускає існування певних зв'язків і рівня взаємозалежності між двома основними типами конфліктів та формами колективної поведінки. З огляду на природу цих зв'язків, способи їхнього об'єднання пропонується шукати не у контексті розвитку міждисциплінарного підходу, що досить розпливчасто визначається сьогодні, а положень саме певної соціально-філософської концепції. Останнє можливо лише за умови активізації досліджень у сфері філософії науки і соціології знання у напрямку формування базової концептуальної структури для систематизації наявних ідей, підходів, учень тощо про суперечності, конфлікти і соціальні зміни загалом.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження щодо особливостей формування та основних тенденцій розвитку теорії конфлікту в сучасній західній соціальній філософії.

Застосування визначених методологічних засад щодо аналізу еволюції теорії конфлікту в західній соціальній філософії дозволило представити її як цілісний елемент соціально-філософського пізнання, формування якого має яскраво виражений плюралістичний характер, що передбачає нелінійний напрямок розвитку, якому притаманні такі тенденції:

- постійний одночасний розвиток усіх трьох напрямків у сфері теоретичних досліджень проблем соціального конфлікту, результатом якого виступають, з одного боку, теоретичні конструкції, що мають певний потенціал щодо удосконалювання своїх описових і прогностичних властивостей, а з іншого боку - абстрактні конструкції, що явно обмежені (з історичних або науково-дослідницьких причин) у перспективах своєї подальшої еволюції;

- систематичне поповнення з метою одержання адекватної інтерпретації конфлікту як елемента соціальної реальності системи вихідних понять (від поняття “інертне суспільство” Ч. Міллса до поняття “суперборотьби” А. Тоффлера), абстрактних моделей (від моделі перетворення квазігруп на групи інтересів класового типу Р. Дарендорфа до моделі втручання в розвиток конфліктних ситуацій в організації У. Мастенбрука) і сукупності тверджень, що відбивають зв'язки і відносини між ними (від положень теорії поля К. Левіна до логічних наслідків теорії комунікативної поведінки Ю. Хабермаса);

- домінування серед факторів, що стимулюють розвиток шуканої теорії, таких, що безпосередньо пов'язані зі зміною загальнофілософського тла, на якому здійснюються теоретичні дослідження проблем конфлікту (тобто в домінуванні екстерналістської орієнтації);

- використання для систематизації понять та ідеальних моделей, що інтерпретують основні властивості й закономірності розвитку соціального конфлікту, різних методів побудови теорії, тобто в одночасному розвитку всіх трьох типів теоретичних систем конфлікту - описово-математизованих, еклектично-індуктивних і гіпотетико-дедуктивних;

- формування різних варіантів теорії соціального конфлікту здійснюється на фоні традиційного протистояння марксизму і неопозитивізму;

- через традиційну марксистську глобальність при дослідженні соціальних змін і специфічність мети (обґрунтування теоретичної спроможності ідей К. Маркса, для аналізу сучасних процесів), що стоять перед послідовниками економічного детермінізму, вчення про класи і класову боротьбу все ще не розвивається в напрямку формування самостійного варіанту теорії конфлікту;

- більшість варіантів теорії конфлікту формується (всупереч заявленому протистоянню) в межах неопозитивістської орієнтації - від так званої “емпіристської” до так званої “раціоналістської” позиції;

активне використання принципів неопозитивізму під час побудови різних варіантів теорії конфлікту призводить до виникнення в останніх таких характеристик: антиісторичності,

- формальності, операціональності, домінування опису поведінкових структур,необмеженість вибору підстав для квантифікації;

- кожний із варіантів теорії соціального конфлікту має свої специфічні методологічні основи побудови, але формування їхніх основних конструктів і встановлення взаємозв'язків між ними здійснюється переважно в контексті розвитку положень концепцій соціальних змін (від Г. Гегеля до представників постмодернізму) і соціально-психологічних наробок у сфері колективної й індивідуальної поведінки (від З. Фрейда до М. Шеріфа);

- одні варіанти теорії конфлікту орієнтовані насамперед на пояснення процесів стратифікації, організації і структурних змін виключно макрорівня, інші - внутрішньогрупових і міжособистісних процесів як на рівні функціонування соціальних спільнот, так і на рівні повсякденних взаємодій;

- існування двох зустрічних процесів - перехід від побудови теоретичних конструкцій конкретних видів соціальних зіткнень (політичного конфлікту Ч. Міллса, міжнародного конфлікту К. Райта, Р. Арона) до формування варіантів загальної теорії соціального конфлікту (загальної теорії Дж. Бернард, системної К. Боулдінга, інтегральної Дж. Тернера) і навпаки - від формування загальної теорії конфлікту (хвильової теорії конфлікту А. Тоффлера) до теоретичних конструкцій конкретних видів соціальних зіткнень (конфлікту в організації Л. Понді, У. Мастенбрука);

- відсутність майже в кожного варіанта теорії конфлікту орієнтації на взаємодію з іншими її різновидами;

- послаблення прагнення кожного варіанта теоретичної конструкції соціального конфлікту претендувати на рівень соціальної теорії, якій властиве виконання всіх функцій від пізнавальної до прогностичної;

- переорієнтація авторів її різних варіантів щодо подальшого вдосконалювання своїх теоретичних конструкцій - з розвитку їх пізнавального потенціалу на їхні методологічні можливості;

- з середини 80-х років ХХ ст. перспективні лінії її розвитку пов'язуються з так званою “реконструкцією”, що до теперішнього часу не привело до формування її нового варіанту, який був би спроможним адекватно інтерпретувати причинно-наслідкові зв'язки динаміки конфлікту;

- ця реконструкція здійснюється на засадах міждисциплінарного еклектизму в двох напрямках: з одного боку, переглядаються конструкції, що інтерпретують виникнення та розвиток структурних конфліктів (Т. Боттомор, Е. Райт), а з іншого - зіткнень, що призводять до історичних змін (С. Терору, Ч. Тіллі).