Філофія А. Шопенгауера і Ф. Ніцше. Основні тенденції та напрямки філософії ХХ ст.

Такий тип філософа є до того ж найдавнішим. Це образ мислителя досократика, «фізіолога» і художника, тлумача і цінителя світу. Як розуміти цю близькість майбутнього і первісного? Філософ майбутнього є в той же час дослідником старих світів, вершин і печер, він діє не інакше, як силоміць спогаду. тім, що було власне кажучи забуте. А забуто було, по Ніцше, єдність думки і життя. Єдність складне: життя в ньому ні на крок не відступає від думки. Спосіб життя вселяє манеру думки, образ думки діє манеру життя. Думка активізується життям, що у свою чергу затверджує думку. У нас не залишилося навіть представлення про цій досократичній єдності думки і життя. Залишилися лише ті приклади, де думка приборкує і калічить життя, переповняючи її мудрістю, чи ті, де життя бере своє, змушуючи думку божеволіти і гублячись разом з нею. Не залишилося іншого вибору: або незначне життя, або божевільний мислитель. Або життя занадто мудра для мислителя, або думка занадто божевільна для людини здорового

9. Філософія ХХ ст. Суттєві риси філософії ХХ ст. Основні її напрями

Початок XX століття ознаменувався революційними змінами в науці -- відкриттям атома й електрона, побудовою теорії відносності та квантової механіки, а також становленню психології фрейдизму.

На початку століття інтенсивно розвивалася філософія науки, представлена різними школами позитивізму, серед яких виділяються емпіріокритицизм, логічний позитивізм та аналітична філософія, яку розробляли члени віденського гуртка, Бертран Рассел, Людвіг Вітґенштайн, Рудольф Карнап, Поппер Карл та інші.

Важливим для подальшого розвитку філософії була побудова феноменології Гуссерля. Набрав сили екзистенціалізм, серед визначних представників якого Мартін Гайдеггер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю та інші.

Визначними представниками філософської антропології були Макс Шелер, Мартин Бубер, П'єр Тейяр де Шарден. Неофрейдизм розвивали Альфред Адлер, Карл Юнг, Еріх Фромм.

Герменевтику, розділ філософії, що зосереджується на розкритті значення знаків та символів та тлумаченні текстів, у двадцятому столітті представляли Фрідріх Шлеєрмахер, Вільгем Дальтей, Ганс Георг Гадамер, Карл Отто Апель, Емеріх Корет, Поль Рікер, Юрген Габермас.

У другій половині XX століття розвився структуралізм, серед представників якого Клод Леві-Строс, Ролан Барт, Мішель Фуко. Постмодернізм у філософії представляли Жан Франсуа Ліотар, Жиль Делез, Жак Дерріда.

Філософію релігій розвивали Володимир Соловйов, Іван ІльЇн, Антанас Мацейна.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те. що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (та-кож часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культурна багатоманітність людства.

Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим.

Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'явилися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієнтири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів[16, c. 386-388].

Філософія XX ст. відмовилась від абсолюті зосередивши увагу на доступному для сприйняття та пізнання; вивела на перший план суб'єктіївну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; філософські положення та висновки у XX ст. більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці XX ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: "Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню".На ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, жанр філософської естетики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов'язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до самопроявівта самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспекти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, вякій людина XX ст. себе проявляла та усвідомлювала[13, c. 425-428].

У XX ст. формується та поширюється своєрідний світоглядний плюралізм, викликаний переломним характером епохи. В умовах пошуків нових орієнтирів перспективи людського майбуття пошук нових світоглядових засад і є тією реальністю, котра змушує зважувати кожну цікаву думку. Період панування однієї, навіть найпривабливішої, точки зору на проблему розвитку людства минув. Демократія, що поступово проникає у всі сторони життя людства, сформувала спочатку віротерпимість, а потім і терпимість до різних поглядів численних соціальних груп та об'єднань. Усе це й зумовило сучасне багатство філософських концепцій. Спільною особливістю всіх філософських течій XX ст. є так званий «антропологічний поворот» у філософії.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії -- неотомізмом та неоавгустинізмом[8, c. 173-175].

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської). їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку - вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії[1, c. 135].

2. Основні етапи розвитку позитивізму, проблема знання

Розвиток науки в XX ст. (досягнення німецьких вчених -- Карла Вейєрштраса (1815--1897), Георга Кантора (1845--1918), Георга Рімана (1826--1866) -- в математиці, англійців Майкла Фарадея (1791--1867), Джеймса Максвелла (1831 --1879) та німця Германа Гельмгольца (1821--1894) -- у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779-- 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834--1907) -- в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809--1882) -- в біології), усвідомлення її значущості для промисловості та суспільного добробуту зумовили виникнення позитивізму -- філософської течії, головним предметом якої стало наукове знання, яке він називає «позитивним».

Позитивізм (франц. positivisme -- умовний, позитивний, побудований на думці) - філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки» -- одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки.

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством критерії науковості та методи пізнання він розглядає як ідеал науки[5, c. 172-174].

Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми -- що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтизмом (лат. scientia -- наука). Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагається звести існування людини до буття речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзистенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання природи. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різновид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) світогляду, який за вихідне обирає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філософії наприкінці XIX -- XX ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика. Наприкінці XIX -- протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й антропологізму є однією з найважливіших у світовій філософії, культурі загалом.

Проблема співвідношення науки і релігії є актуальною для кожної з історичних епох і кожна з них вирішує її по-своєму. В другій половині XIX ст. під впливом наукових відкриттів, особливо дарвінізму, зокрема вчення про походження людини, які брали під сумнів традиційні релігійні уявлення, особливої гостроти набула проблема співвідношення науки і релігії. Позитивізм, що виступав як філософія науки, змушений був дати відповідь на це питання.

Конт зразок «позитивної релігії» з культом Людства. Це відповідало ранньому позитивізму. Серйозне теоретичне обґрунтування співвідношення науки і релігії з позиції позитивізму дав Спенсер, стверджуючи, що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого. Розумом не можна збагнути створення світу з нічого. Всі релігії, зрештою, визнають, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо осягнути. Але втакому ж відношенні до першооснови, на його думку, перебуває і наука. Поняття матерії, простору, часу (зокрема їх подільність до безкінечності) так само мало збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незбагненності, непізнаваності Абсолюту (першооснови) і споріднює, на думку Спенсера, релігію та науку. Релігія не повинна тільки претендувати на позитивне знання про Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка прихована за явищами, людині не відома і завжди буде такою. Тому, на його думку, суперечка науки і релігії, а також матеріалістів і спіритуалістів (так за англійською традицією називають ідеалістів) є безплідною. В розумінні філософії Спенсер іде за Контом, замикаючи її в межах наукової проблематики. Філософія мислиться більш узагальненим знанням порівняно зі знанням конкретних наук. Така філософія, хоча й не є сумою конкретних наукових знань, а їх узагальненням, принципово не відрізняється від науки.

Спенсер увійшов в історію філософії як творець концепції еволюції. Почав розробляти її за кілька років до опублікування в 1859 р. «Походження видів» Дарвіна, який, безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсераеволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологічний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціальні явища підлягають певним еволюційним змінам. Він наголошував на трьох важливих моментах еволюції:

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'язаного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвиватись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію органів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності[8, c. 209-211].

Загалом еволюцію він розумів як перехід від відособленої однорідності (гомогенності) до зв'язаної різнорідності (гетерогенності). Порушені Спенсером проблеми (упорядкування хаосу) є предметом вивчення нової науки синергетики, а його можна вважати одним із її попередників. Концепція еволюції Спенсера виникла на основі біології. Звідси походить біологізм його поглядів на суспільство. Моральні норми, наприклад, він розглядав як інструменти пристосування людини до середовища. Філософські побудови Конта і Спенсера, які ґрунтувалися на узагальненні сучасного їм наукового знання, виявилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій протягом кількох десятиліть зумовила руйнування філософських узагальнень, які підносились над ними. Тому позитивізм «першої хвилі» змушений був поступитись місцем позитивізму «другої хвилі», який висунув на передній план теорію наукового пізнання.

Позитивізм у розумінні відношення філософії та науки в стислій формі повторив розвиток їх взаємозв'язків протягом тисячолітньої історії. Історично на першому етапі філософія мислилась як наука наук, як перша наука. Починаючи з Нового часу, у зв'язку зі становленням окремих наук, роль філософії у ставленні до науки все більше зводилася до методології наукового пізнання. Така трансформація співвідношення філософії та науки відбулась і в позитивізмі. Якщо Конт і Спенсер мислили філософію як своєрідну інтегральну «синтетичну» науку, то їх спадкоємці -- представники «другої хвилі» позитивізму, усвідомивши марність подібних прагнень, звели філософію до методології наукового пізнання.

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фізика Ернста Маха (1838--1916) і швейцарського філософа творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843-- 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов позитивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки.

Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта--Спенсера, криза механіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструктів, які не вкладались у межі традиційної гносеології, що розглядала пізнання як «копіювання» дійсності.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848--1925) і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму. Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови науки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходячи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зразок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях[2, c. 253-255].

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що предметом філософії є не пошук істини, а «дослідження значень». Значення висловам задається, на його думку, способом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває певного значення, тобто про щось говорить лише через зведення її до тверджень, що фіксують безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки понятійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, наукові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висловів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпосередньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх думку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї будови науки. Твердження, які принципово не зводяться до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифікації), проголошуються пустими, тобто позбавленими значення. Верифікація розглядається ними як демаркаційна лінія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знання від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог існує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не істинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сенсу). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», -- стверджував Вітгенштейн.

Новітні концепції науки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщо неопозитивізм займався аналізом "готового" знання (такого, що вже склалося) і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то в концепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: як розвивається наука? Які чинники впливають на цей розвиток? Як відбувається зміна наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і т.п. Саме ці питання розглядаються в працях Т.Куна, І.Лакатоса, П.Фейєрбенда та інших. Науку при цьому намагаються внести в контекст суспільного життя й культури. Робиться ряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій1 . Названі дослідники оперують поняттям "парадигма" (грец. parageigma -- приклад, зразок) -- прийнята модель, зразок постановки і розв'язання наукових проблем; "зміна парадигм", яка й означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізики Галілея -- Ньютона до фізики Ейнштейна; "науково-дослідницькі програми" і їх зміна (Лакатос); "наукове співтовариство", тобто група (спільнота) вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює зміну парадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючих особливостей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуються деякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої.

У свою чергу неопозитивізм пройшов ряд своїх етапів розвитку. У вихідному вигляді, якого надали йому члени Віденського гуртка, він виступив як "логічний позитивізм", або "логічний емпіризм". Розглядаючи справді актуальні проблеми логічного апарату науки, вихідних начал наукового знання, його структури, відношення між емпірією і теорією, неопозитивісти зробили безсумнівний внесок у їх розробку. Але їм властива була й нігілістична позиція щодо філософської "метафізики". Філософії відводилася лише "жандармська" функція "очищення" мови науки від понять і термінів, які нібито не мають наукового смислу.

Як при цьому розумілося саме наукове знання? В ньому логічні позитивісти виділяли два головні елементи -- емпіричний (фактуальний) і логічний. До першого відносили сукупність даних, чуттєвого досвіду, які можна звести до "атомарних" (тобто простих, нерозкладних) фактів, констатація яких виражається "протокольними реченнями" типу "в такий-то час, у такому-то місці, за таких-то умов спостерігалося те-то". Питання про відношення чуттєвих даних до об'єктивної реальності вважалося при цьому "позанауковим"[11, c. 214-215].

Протокольні речення пов'язувалися, впорядковувалися, зводилися в систему за допомогою логіко-математичного апарату, тобто правил і процедур сучасної логіки і математики.

Ці аксіоми і правила розглядалися як незалежні від досвіду, апріорні продукти розуму. Та або інша система аксіом і правил логічних та математичних операцій, на їх думку, може бути "конвенціальною", тобто умовною, встановленою за погодженням учених. Від неї вимагається лише внутрішня несупе-речливість і зручність, практична ефективність.

Логічна обробка емпіричних даних не розглядалася як заглиблення від явища до сутності, бо саме поняття "сутність" розумілося як "метафізичне". Цінність наукових концепцій полягає нібито не в тому, що вони адекватно відображають об'єктивну реальність, а в їх здатності робити прогнози, які б підтверджувалися досвідом. Таке розуміння істини було характерним і для прагматизму -- вчення, близького до позитивістської традиції.

Специфічною для логічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірки наукових положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Якщо безпосередньо таке зіставлення неможливе, то з верифікованого положення робляться логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевірити в такий спосіб. Усі можливі положення (висловлювання) поділяються на категорії: безглузді (наприклад, "Місяць примножує трикутник"), які не підлягають верифікації; осмислені, але незіставні з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("існує Бог", "душа безсмертна", "є об'єктивна закономірність" і т.п.), які теж не можуть бути верифіковані; висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже, верифікувати. Залежно від результатів верифікації такі висловлювання поділяються на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщо вони ним не підтверджуються або йому суперечать.

Обмеженість такого розуміння верифікації невдовзі стала очевидною. Воно ґрунтувалося на припущенні, ніби науково-теоретичні положення в принципі можуть бути зведені до емпіричних, доступних спостереженню фактів. Проте це не так: жоден загальний закон науки чи теоретична концепція такому зведенню на піддаються. Не можна застосовувати запропоновану процедуру верифікації й до фактів, що мали місце в минулому. Щоб це зробити, треба виходити з об'єктивного причинного зв'язку між минулим і теперішнім, а визнання об'єктивної причинності позитивістською установкою виключається[14, c. 203-205].

10. Філософія України в ХХ столітті (20-80-ті роки)

Філософська думка українського народу в XX столітті розвивалася двома напрямами. Один визначався умовами існування України в межах тоталітарної, багатонаціональної держави, другий - складним і неоднозначним життям емігрантів, відірваних від своєї батьківщини. В обох течіях української культури не було сприятливих передумов для розвитку філософії України.

В Радянській Україні панувала атмосфера страху влади перед вільною думкою. Перебуваючи в страсі, влада прагнула сама навіяти його кожному. Цим і визначалась планомірно здійснювана політика масових репресій, що спрямовувались на винищення й без того надзвичайно тонкого прошарку інтелектуальної еліти нації й виховання натомість верстви слухняних технологів влади.

Щодо філософії ситуація погіршувалась однозначним ствердженням лише однієї філософської доктрини - філософії діалектичного та історичного матеріалізму як єдино можливого типу філософствування. Філософія пов'язувалась з політикою. Це приводило до перетворення філософії на ідеологію взагалі. Навіть офіційно декретована марксистська філософія втрачала адекватний грунт для свого нормального розвитку.

Однак сказане не дає підстав вважати 20-80-ті роки XX століття чорною плямою в історії української духовної культури, в тому числі філософської. Розвиток філософії в Україні не спинявся впродовж XX століття. Вона спромоглася на нові результати. Здобутки могли б бути значно багатшими за більш сприятливих умов, але, попри всі негаразди, всупереч їм, вони були.

Надзвичайно активними для розвитку філософії в Україні були 20-ті роки.

Тяжке становище суспільства після майже семи років війни й громадської смути, ворожа налаштованість більшості населення до влади більшовиків, криза в керівництві більшовицької партії після смерті в 1924 році Леніна, суперечки щодо шляхів подальшого будівництва нового суспільства змусили в той час партію більшовиків досить обережно й гнучко ставитися до здійснення поставлених задач.

Щоб залучити в партію та державний апарат українське населення, Україні розпочинається активний процес українізації. Цей процес охопив усі сфери суспільного життя. Особливо відчутних результатів він досяг у сфері культури та освіти.

Рушієм та ідеологом українізації виступає старий більшовик Микола Олександрович Скрипник (1872-1933 рр.) Свою програму він обґрунтовує, зокрема, в полеміці з приводу, як він сформулював, "трагедії" зіткнення "двох культур" на Україні. В той час суперечність між українським містом і селом обернулась протистоянням переважно російського або русифікованого промислового пролетаріату, на представників якого спирались більшовики, і українського селянства, яке становило більшість населення й було в масі своїй вороже настроєне до більшовицької перебудови суспільства. Всупереч тим, хто пропагував "теорію боротьби двох культур", згідно з якою українська культура повинна витіснятися, М. Скрипник прагне розв'язати цю суперечність в інший спосіб. Щоб повести за собою народ, підкреслював він, треба насамперед навчитись розмовляти з ним мовою його культури, потрібно оволодіти цією культурою.

Процеси, що відбуваються в суспільно-культурному житті 20-х років, активізують розробку філософії української ідеї. В 1926 р. при Українському інституті марксизму-ленінізму створюється спеціальна кафедра національного питання, яку очолив М. Скрипник. У цей період (1925-1928 рр.) розпочинається літературна дискусія. В ній від обговорення проблем розвитку українського мистецтва переходять до загальнофілософського осмислення української національної ідеї. В центрі дискусії була концепція Миколи Хвильового (Микола Іванович Фітільов) (1893-1933 рр.) В серії памфлетів, об'єднаних в цикл "Камо грядеши", та літературно-критичній книзі "Думки проти течії" М. Хвильовий обґрунтовує концепцію "азіатського ренесансу", що пов'язана з філософським осмисленням української національної ідеї. В основі його концепції лежить певним чином трансформована концепція циклічного розвитку культури М. Данилевського та О. Шпенглера. Як і вони, М. Хвильовий виходить з того, що всесвітня історія людства розвивається окремими циклами, які переживає протягом свого розвитку культура кожного народу. Цикл складається з початкового стану ("дитинство"), кульмінації ("культурний стан") і занепаду ("стан цивілізаційний"). Після кожного циклу настає час нової епохи. Таких епох у людства є чотири: патріархальна, феодальна, буржуазна і нова епоха, що приходить на зміну буржуазній - пролетарська. Перший цикл культури, пояснює М. Хвильовий, творили переважно народи Азії, другий і третій -народи Європи. Четвертий цикл культури Європа, яка значно вичерпала свою енергію, може не підняти. Але якщо так, то Азія, навпаки, впродовж тисячолітнього відпочинку нагромадила потужний енергетичний потенціал, достатній для всесвітніх універсальних звершень.

З огляду на це розв'язується й питання про місце та роль України в історико-культурному процесі. Саме Україні, вважав М. Хвильовий, судилося стати "оазисом азіатського ренесансу". Це зумовлено, насамперед, її розташуванням на межі Європи й Азії, а також нестримним бажанням до визволення, бажанням виявити й вичерпати своє національне "офарблення", спрямованістю цього бажання в сферу творчого, духовного життя, яке й є головним етнодиференціюючим чинником культури народу.

Суб'єктом культуротворчої діяльності нації, народу, на думку М. Хвильового, може бути творча інтелігенція, яка є носієм духовної традиції, спираючись на яку, лише й можна успішно реалізувати завдання культурного відродження. Шукати цю традицію слід в Європі. Мислитель підкреслює неперехідну значущість витвореного європейською культурою ідеалу "громадської людини", соціальний сенс якої у її широкій та глибокій активності. Покликанням української культури стає, за М. Хвильовим, - нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи.

Впродовж дискусії навколо концепції М. Хвильового було висловлено чимало плідних думок, що могли б спричинитися до подальшого філософського осмислення. Але цього не сталося - наукова полеміка почала перетворюватися на односпрямований процес політичних звинувачень М. Хвильового та його однодумців. У 1933 році М. Хвильовий наклав на себе руки, а через два місяці у тому ж році йде з життя М. Скрипник.

По Україні цього часу котилась хвиля терору. Не обійшла вона й представників професійної філософії, для яких 20-ті - початок 30-х років також позначені далеко неоднозначними процесами. Влада бере курс на впровадження ідеологічної одностайності, що не припускала відступів від офіційно декретованої позиції. Це знайшло яскраве вираження у створенні так званої "марксистсько-ленінської філософії”, яка була нездатною до діалогу з будь-якою ідеєю, що виходила за межі філософії діалектичного та історичного матеріалізму. Але необхідно було ще виховати кадри майбутніх "марксистів-ленінців", треба було ще здійснити процедуру трансформації філософського вчення К. Маркса відповідно до умов тоталітарної радянської держави. Саме тому протягом 20-х років вживаються заходи по створенню навчальних закладів для розробки проблем філософії марксизму. До діяльності цих установ залучаються філософи, які стояли на позиціях марксизму, але здобули достатню професійну освіту в дореволюційний час і, принаймні, прагнули в межах марксизму залишатись на рівні вимог професіоналізму.

Серед таких філософів-професіоналів був С. Семковський (Бронштейн) (1882-1937 рр.). Він закінчив петербурзький університет, був учасником (з 1900 р.) соціал-демократичного руху, де відстоював позиції меншовиків, активно працював у галузі філософських досліджень в установах Києва і Харкова. Його філософські інтереси пов'язані переважно з проблемою зв'язку філософії та природознавства. З позицій діалектико-матеріалістичної філософії він намагається осмислити теорію А. Ейнштейна (Теорія відносності й матеріалізм" - 1924 р.), видає один з перших підручників з філософії марксизму, друкує інші роботи.

В. Юринець (1891 - рік загибелі невідомий) закінчив Віденський університет (фізико-математичний та філософський факультети). Він працював у сфері проблем теорії всесвітньої та сучасної зарубіжної філософії, особливо феноменології Е. Гуссерля, психоаналізу 3. Фрейда, в галузі проблем філософії культури, естетики. В літературній дискусії 20-х років він був одним з опонентів концепції М. Хвильового.

С. Семковський та В. Юринець виявились центральними фігурами дискусії між так званими "механістами" та "діалектиками", що прокотилась по всьому Радянському Союзі, в тому числі в Україні наприкінці 20 - початку 30-х років.

"Механістами" звали тих природознавців і філософів, що осмислювали методологічні проблеми природознавства, "діалектиками" -групу професійних філософів, яку очолював один із провідних радянських філософів того часу А. Деборін. Сама дискусія виникла на грунті необхідності філософського узагальнення деяких нових явищ, пов'язаних із застосуванням фізико-хімічних, а також математичних методів до аналізу живої природи.

"Механісти" вважали, що плідне узагальнення даних науки може здійснюватися на грунті самої науки. Для марксизму, твердили вони, не існує якоїсь сфери філософування, окремої й відособленої від науки. Філософія, вважали вони, і є не що інше, як узагальнення висновків науки.

Діалектики" стверджували, що позиція "механістів", по суті, веде до відродження методології механізму, що склалась у ХУП-ХУШ ст. і намагалась звести різноманітні процеси природного й суспільного життя до найпростіших, механічних законів. Натомість підкреслювалося, що філософія - це не є просте узагальнення наук, а специфічна галузь теоретичного знання, яку треба розвивати як абстрактну науку шляхом аналізу категорій, використовуючи для цього вчення Гегеля та створену ним систему філософських категорій.

Дискусія на першому етапі могла прислужитися творчому обговоренню актуальних проблем філософії таких, як предмет філософії, метод філософського мислення, співвідношення філософії й науки та інші. Але саме цей творчий потенціал, закладений в ході першого етапу дискусії, не відповідав сталінській лінії на дезінтелектуалізацію духовного життя суспільства. Реалізацію цієї лінії в дискусії бере на себе третя сила. Це були представники "нового покоління" - вихованці робфаків та інституту "червоної професури" М. Мітін, В.Ральцевич, П. Юдін та деякі інші. Низький рівень філософської культури не дав змоги їм вдатися до глибокого теоретичного аналізу позицій окремих учасників дискусії. Але вони ставили перед собою інші цілі й реалізували їх новими засобами.

Починаючи з цього часу всі філософські дискусії набули політичного забарвлення. Для того щоб спростувати теоретичні погляди опонента, достатньо було відшукати політичні помилки в його минулій чи сучасній діяльності. З іншого боку, будь-яке відхилення у сфері філософії від офіційно декретованої позиції тим самим розцінювалось як ворожа політична діяльність.

Після завершення дискусії почався етап фізичного винищення філософів. В Україні головним "механістом" було оголошено С. Семковського, а "діалектиком" - В. Юринця.,Обидва були позбавлені життя.

Впродовж 30-40-х років філософське життя в Радянській Україні завмирає. Але майже суцільне винищення філософів, що здійснювалось протягом 30-х років, поступово починає даватися взнаки й з огляду на потреби функціонування системи тоталітарної держави. Це спричинилось до відкриття в 1944 році філософського факультету в Київському університеті. 1946 року створюється Інститут філософії АН УРСР. Тим самим закладались певні підвалини для відтворення філософського життя в Україні. Хоча можливості такого життя були вкрай обмежені. Лише після смерті Сталіна (1953 р.) й критики культу його особи на XX з'їзді КПРС (1956 р.) за часів так званої хрущовської відлиги активізуються філософські пошуки в Україні.

Природно, найбільш плідні результати могли з'явитися лише в тих галузях філософського знання, що з огляду на офіційно-декретовану систему філософії розташувались на найбільш далекій периферії. Туди не завжди доходили руки пильних ідеологічних цензорів. Такими галузями передусім виявились логіка, методологія науки та історія філософії.

Великий внесок у пожвавлення філософського життя цього часу в Україні зробив талановитий філософ, здібний організатор науки Павло Васильович Копнін (1922-1971 рр.). Він був директором Інституту філософії АН УРСР. У 1967 році його було обрано академіком АН УРСР. Наукові інтереси П.В.Копніна були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання й методології наукового пізнання. Він створив київську школу "логіки наукового пізнання".

Всупереч вульгарному онтологізмові та вульгарному соціологізмові, притаманному офіційній версії філософії діалектичного та історичного матеріалізму, П В Копнін акцентує увагу на гуманістичній спрямованості філософії Філософія, підкреслював він, повинна зосередити увагу не на вивченні невблаганних, незалежних від людини "об'єктивних законів" світу, а на тому, що залежить від людини, що опановується людиною в процесі її діяльності.

Зміна спрямованості філософського пошуку з того, що не залежить від людини, на те, що опановується нею під час світоглядного осмислення світу, в подальшому визначила плідну розробку світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософії культури, що починають активно розроблятись українськими вченими впродовж 70-80-х років.

Другим спрямуванням, що активізується в цей час, є історико-філософські дослідження. Вони мають три основних напрямки. Передусім активно освоюється спадщина німецької класичної філософії (школа В.І. Шинкарука). Більш інтенсивно, ніж раніше, осмислюються здобутки зарубіжної філософії XX ст. Зрештою, помітні зрушення відбуваються й у розробці питань історії філософії України.

Позитивні результати в розробці філософських проблем могли б бути більш значними, якби не гальмівний вплив офіційно-декретованої філософської доктрини. Але безсумнівним є те, що сам по собі здобуток, одержаний філософами України вже від кінця 60-х років, об'єктивно не вкладався в доктрину, ба навіть підривав підмурок, на якому трималась будівля ідеологізованої філософії. Охоронці доктрини не могли не бачити цього. Влаштовуються гучні дискусії, на зразок тієї, що відбулась у Москві 1968 року, де П.В.Копніна і його школу було звинувачено в проповіді ідей "буржуазної філософії". В 70-ті роки деяких філософів України було репресовано за звинуваченням в "українському буржуазному націоналізмі". Але важливо, що ці репресивні заходи виявились нездатними паралізувати філософську думку. І за цих складних умов вона жила, створюючи фундамент для відродження національної філософської культури, здійснити яке покликане нове покоління філософів України.

Висновок

Вчення про волю А. Шопенгауера розкриває погляди філософа на світ і місце в ньому людини з життевої позиції, що головним чинником в людині головною причиною всіх її дій і вчинків є воля. Головні пункти вчення Шопенгауера - визначення поняття Світової волі,з'ясування того, як вона існує, як і де проявляються наслідки, яким вона є причиною; його анторопологічні, естетичні та етичні погляди.Значної школи учнів Шопенгауер не створив. Але до числа його найбільших сподвижників можуть бути віднесені Ю. Фрауенштендт і П. Дейсен. Під його вплив підпав і Ю. Базен. Поєднати Гегеля з Шопенгауером, намагався у свєму варіанті всесвітнього песимізму Едуард Гартмен. Відголоски шопенгауеровської концепції виявляються у прагматика У. Деймса, французського "філософа життя" А. Бергсона, неогегел'янця Б. Кроче, нім. екзистенціаліста К. Ясперса, австрійського психоаналітика З. Фрейда. Ше ближче, ніж Фрейд до Шопенгауера підійшов інший психоаналітик - К.Г. Юнг. Але перш за все потрібно пригадати Фридріха Ніцше, котрий у молоді роки вважав Шопенгауера своїм наставником і третій розділ його "несучасних розмірковувань" (1874) так і називається " Шопенгауер-вихователь". У 1911р. у Франкфурті-на-Майні було засновано Шопенгауеровське товариство, а з 1913 видається "Шопенгауерівський щорічник". В наш час увага Шопенгауера знову посилалась і не тільки в Німеччині. Очікування ядерного і екологічного апокаліпсису і невпевненість, котрі затронули численні верстви інтелигенції, пробуджує знову ті почуття і настрій, які охоплювали великого песиміста на протязі усього життя. Неминущю є завжди повчальна критика Шопенгауеровою і недоліків людини сучасного індустріального суспільства - корисна для всіх тих, хто відверто прагне до їх подолання і виправлення у нових генераціях, використовуючи уроки минулих сторіч і створеноі їм культурної спадщини.

У творчості Ніцше поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження. У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!», «Надлюдина - це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина - це блискавка, це божевілля!»

«Велич людини втому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням. Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім'я власної загибелі, тому що він іде через міст».

Література

1. Галеви Д. Життя Фрідріха Ніцше. - М., 1998

2. Данто А. Ніцше як філософ. - М., 2000

3. Евлампиев И.И. Концепція особистості у філософії Ф. Ніцше. // Вісник Спб університету., сірий. 6.,2000 - № 3 - с.31-41

4. Делез Ж. Ніцше. - Спб., 2001

5. Клюс Э. Ніцше в Росії. - М., 1999

6. Марков Б.В. Ніцше і гуманізм. // Вісник Спб університету., сірий. 6.,2000 - № із-3-з.3 -12

7. Ніцше Ф. Соч.: У 2-х т. М., 1990

8. Перців Д.В. Сова Мінерви над мурашником. - М., 2001

9. Цвейг С. Учорашній світ. - М., 1991

10. Антология мировой философии.

11. Т-34-4 АН/СССР Ин-т философии. Философское наследие. Мысль. 1969-1972.

12. Т3. Буржуазная философия конца 18 - первых двух третий 19века.

13. Быховский Б.Э.

14. Шопенгауер/ Б.Э.Быховский. - М.:"Мысль", 1975.

15. Іторія естетичної думки в шести томах Т-3. М.,1986.

16. Краткая философская энциклопедия. М.:изд.группа"Прогресс."-Энциклопедия 1994.

17. Філософський словник.

18. За ред. В.І.Шинкарука. 2-е вид.,перероб. 1 доп.-К.:Голов.ред.УРЕ 1986.А.А.

19. Человек и мир в философии А. Шопенгауера; Фрагмент работы А. Шопенгауера "Мир как воля и представление."-М.: Знание, 1990.А. Шопенгауер .

20. Избранные произведения:/Сост.,авт.вступ. и прим.

21. М.С.Нарский-М.:Просвещение,1992А. Шопенгауер.

22. Афоризмы и максимы/ЛГУ:Авт.Пред. Ю.В.Петров.-Л.:Изд-во ЛГУ, 1991.

23. А. Шопенгауер.

24. Афоризмы житейской мудрости /Предисл. П.С.Гуревича,

25. В.И.Столярова.-М.:Интербук.1990.

26. А. Шопенгауер.

27. Свобода Воли и нравственность/Общ. ред., сост.,всуп.сл. А.А.Гусейникова, А.П.Скрипника.-М.:Республика.1989.

28. Бердяев Николай. Самопознание. М., 1990.

29. Бычко Й. В. Познание й свобода. М., 1969.

30. Драч І. Ф; Кримський С. В., Попович М. В., Григорій Ско¬ворода. К., 1984. Історія філософії на

31. Історія філософії України / Хрестоматія. ? К., 1992.

32. Костомаров М. Две русские народности. Київ. Харків, 1991.

33. Кулиш П. А. Сочинения и письма: В 5 т. К., 1908--1910.

34. Копнин П. В. Диалектика как логика й теория позпания. М., 1973.

35. Копнім П. В. Диалектика. Логика. Наука. М., 1973.

36. Логика научного исследования. М., 1965.

37. Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. К., 1992.

38. Попович М. В. Микола Гоголь. К., 1989.

39. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів у двох томах. К 1973

40. Философия гуманизма. К., 1987.

41. Хвильовий Микола. Памфлети//Твори: В 2 т. К., 1991.

42. Человек й мир человека. К., 1977.

43. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Мюн¬хен, 1983.

44. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992

45. Юркевич П. Д. Философские произведения. М„ 1990.

46. Юринець В. Філософсько-соціологічні нариси. Харків, 1930.

Размещено на Allbest.ru