Філософські вчення Стародавнього Сходу

Особливе місце у філософії Мо-цзи посідають міркування про критерій істини. Китайський мислитель вважав, що висловлювання мають грунтуватися на "взірці", "прикладі". Наслідувати "приклад"-- відповідати сань бяо -- трьом показникам (критеріям): "Має бути підстава, має бути джерело, має бути застосування". Критерій "підстава" означає, що судження слід зіставляти з досвідом предків, мудрих правителів минулого. Другий критерій -- джерело: необхідно спиратися на думку більшості людей. Третій критерій -- користь: якщо дія приносить добрий результат, то ії можна вважати правильною.

Заслугою Мо-цзи є розробка категоріального апарату теорії пізнання. Особливу роль філософ вбачав у поняттях "лей" -- рід, подібність, аналогія, і "гу" --- причинність, причому поняття "лей" виконувало дві функції: по-перше, розрізнення слів з родом понять-- військовий похід може бути і нападом, і захистом, і каральною акцією; по-друге, побудова логічних висновків за аналогією.

Філософія Мо-цзи є особливим випадком у китайській філософії. За проблематикою вона найближче стоїть до європейської традиції. Але внаслідок своїх теоретичних висновків філософській школі Мо-цзи для виживання довелося перетворитись в організаційну структуру, котра проіснувала понад сторіччя. Члени цієї школи малії виконувати заповіти Мо-цзи практично, а не лише обґрунтовувати теоретично. Напіввійськова організації!, сувора дисципліна та ідейна згуртованість робили моїстів вагомою силою, і вони не раз й Демонстрували, беручи участь у міжусібних війнах на боці слабшого супротивника.

Пізні моїсти

Після смерті Мо-цзи його школа розпалася на три відгалуження, проте в китайській літературі з історії філософії їх не розрізняють, тому що не збереглися тексти, на основі яких це можна зробити. Можна припустити, що ці напрями розрізнялися не тільки за теоретичним, а й за організційно-політичним принципом.

Пізні моїсти розробляли теорію пізнання свого вчителя і велику увагу приділяли логічним елементам. Рівень теоретизації та обгрунтованість аргументів, що застосовувалися, робили цю школу серйозним конкурентом конфуціанства та даосизму.

Згідно з вченням пізніх моїстів світ є принципово пізнаваним. Долаючи емпіризм, Мо-цзи та його послідовники доходять висновку, що людський розум за допомогою п'яти органів чуттів "проходить по речах", а потім "відтворює їх образи в уявленнях". Уявлення очищаються від другорядних ознак і перетворюються у поняття. "Розум, розглядаючи речі в поняттях, робить наше знання чітким і ясним". Саме знання має три джерела: знання, запозичене в інших людей, знання, отримане мисленням, і знання як наслідок особистих спостережень.

Пізні моїсти чітко розробили теорію "імені" (поняття). Імена мають форму -- слово і зміст -- дійсність. Змінення дійсності веде до зміни понять та слів, що їх виражають. Зміст понять не можна відривати від слів. Процес утворення понять має три етапи: спочатку виникають образи та уявлення, потім вони систематизуються в поняття і, нарешті, правильність понять перевіряється на речах, які вони виражають.

Моїсти виділяють три види "імен": загальне -- річ взагалі, родове -- споріднені речі та істоти, часткове -- гранично конкретні поняття, далі яких ділити річ немає сенсу. Точно визначити поняття можливо на основі тотожності та відмінності речей. Виділяють 4 види тотожності: 1) за змістом, тобто коли "одна й та ж річ носить два імені"; 2) за формою, коли ціле складається з частин; 3) просторова тотожність -- присутність в одному місці; 4) родова тотожність, коли речі становлять групу за спорідненими ознаками. Відповідно є 4 види відмінності речей: 1) відмінність як протиставлення; 2) відмінність як відсутність зв'язку між поняттями; 3) просторова відмінність; 4) родова відміннсть -- відсутність споріднених ознак. Усі речі водночас і тотожні, і відмінні. При цьому слід пам'ятати, що порівнянню піддаються тільки однорідні речі і тому безглузді питання типу "що довше -- дерево чи ніч?".

Особливу роль у пізнанні відіграє "судження", яке аналізується під час дослідження процедури доведення. Виділялося 7 видів судження: хо -- аналіз, сяо -- узагальнення та дедукція, цзя -- гіпотеза, бі -- зіставлення речей, доведення на прикладі, моу -- зіставлення понять -- справедливість одного свідчить про справедливість другого, юань -- притягнення до доведення загальноприйнятого знання, туй -- висновок за аналогією. "Судження" слугує основою для дискусії, метою якої є "визначення істини та заблудження, визначення законних та незаконних дій, встановлення тотожності та відмінності, встановлення співвідношення між іменами та дійсністю, визначення корисного та шкідливого, усунення сумнівів".

Перехідним від теорії пізнання та логіки до морально-політичних проблем, які дуже близькі до поглядів Мо-цзи, було вчення про причиновість. Заперечення долі вимагало пошуку причин подій у реальному світі, окрім цього, моїсти піддали аналізові саме поняття причиновості -- гу. Виділилися дві групи причин: великі й малі, співвідношення між якими близьке до діалектики достатніх і необхідних умов.

Після імперії Цинь, коли була порушена культурна традиція, школа моїстів більше не відродилася. Разом з нею з китайської філософії на тривалий час зникли багато яких проблем логіки та теорії пізнання.

2.4 Легізм

Виникнення легізму

Шлях легізму від появи перших ідей до оформлення їх в етико-політичне вчення з елементами філософського обгрунтування досить тривалий. Один з його засновників Гуань Чжуан (помер у 645 p. до н.е.) був першим міністром царства Ци. Він висунув концепцію управління на основі закону і здійснив ряд реформ, спрямованих на посилення царської влади. Шан Ян (390-338 pp. до н.е.) жив у ті часи, коли легізм почав складатися як політичне вчення. Він провів реформи у царстві Цинь, спрямовані на посилення держави: рівність перед законом, система рангів та посад, кругова порука, контроль чиновників правителем та громадою ("кліщі") та ін.

Але політичні погляди, сповідувані прихильниками легізму, були досить утилітарними, вони не розв'язували світоглядних питань, і тому легізм ще не міг претендувати на роль філософського вчення. З іншого боку, нова земельна аристократія була ще недостатньо сильною, щоб зробити легізм офіційною ідеологією. Показова тут доля Шан Яна -- як тільки помер його покровитель Ван царства Цинь, він був страчений разом із сім'єю на вимогу родової аристократії.

Важливу роль у теоретизації легізму відіграв "Палац наук" царст ва Ції, де були зібрані представники різних шкіл. Спільна діяльність вела до обміну ідеями. В цьому "Палаці" працював Шень Дао, який настільки зблизив позиції цих шкіл, що його залічують то до одного, до іншого напряму.

Шень Дао тлумачив юридичний закон як втілення природного закону -- лише в цьому випадку можлива справедливість. Закон не тільки регулює відносини поміж людьми, а й охороняє права людей, в першу чергу майнові, і встановлює обов'язки людей стосовної держави.

До засновників легізму відносять також Шень Бухая. Головну увагу він приділяв питанням влади. Тільки за допомогою влади правитель може спрямувати державу на правильний шлях. Шляхи здійснення влади можуть бути різними: від прямого примусу до уявної бездії -- але щоразу правитель має спиратися на закон, а не "сподіватися на мудрих".

З приходом до влади представників нової земельної аристократії легізм перетворюється на провідну ідеологію багатьох царств.

Хань Фей (прибл. 280-233 pp. до н.е.)

Створення цілісного вчення легізму пов'язується з іменем Хань Фея, вихідця з аристократичної родини, близької до правлячої родини царства Хань. Відомо, що він навчався у Сюнь-цзи, брав участь в управлінні державою, щоправда, запропонована ним законодавча реформа була відхилена. Його головний твір "Хань Фей-цзи" високо оцінив імператор Ши-Хуан. Ця праця е узагальненням існуючих легістських концепцій, деяких ідей моїзму та даосизму, історичного досвіду Китаю. Спостерігаючи піднесення царств (Цинь) та їх ослаблення (його рідне Хань), він дійшов висновку, що головні причини загибелі держав пов'язані із станом центральної влади. Що слабкіший правитель і бракує твердих законів, то сильніші шляхетні сімейства, які для свого вдоволення будують розкішні палаци, розоряючи тим самім народ. Що бідніший народ, то бідніша держава. Тоді процвітають маги, і людв "захоплюються жертвопринесенням духам". Відновити порядок можна, тільки подолавши ці перешкоди. Мудрий і сильний правитель повинен спиратися на справедливі закони, вміти використовувати силу влади і вправно керувати людьми. Закони мають бути обов'язковими для всіх -- і шляхетних, і простих людей. Закон виконується через покарання та нагородження, але головним є покарання, яким будуть "усунеш покарання", тобто суворість законів викличе жах, усі будуть слухняними і карати буде нікого. Мистецтво управління важливе тому, що інтереси правителя і чиновників, тобто тих, хто буде впроваджувати закони в життя, -- протилежні.

Проблему обгрунтування політичної концепції Хань Фей розв'язує, виходячи з принципу утилітаризму, притягуючи найрізноманітніший за змістом матеріал. Онтологія близька до лаоської. Він приймає закон дао як природний закон речей. Але замість де вводить поняття лі -- частковий закон, конкретний прояв дао у речах. Людина може правильно діяти, пізнавши дао та лі. Основний зміст теорії пізнання збігається з інтерпретацією Сюнь-цзи поглядів моїстів, але з посиленням акценту на залежність істинності від користі.

В галузі моралі Хань Фей доходить висновку, що природа людини егоїстична, тобто схильна до вигоди і несприйнятна до біди. Незважаючи на зовнішню схожість із "злою природою людини" у Сюнь-цзи, себелюбство не оцінюється з позицій добра і зла.

Природа людини полягає в дотримуванні своїх інтересів і її неможливо змінити, але можна використати. Мораль -- не вроджене почуття, а відповідність користі людини і користі держави -- всі розмови про "людинолюбство, обов'язок, любов і милість" -- даремна витрата часу. Вигоду держави визначає закон, отже поза законом добро і зло не існує.

Що стосується філософських проблем, то теоретичні побудови Хань Фея не несуть в собі нових ідей. Мислитель немов підсумовує певний етап розвитку філософської думки Китаю, хоча й розв'язував він зовсім інші питання. Вимоги обгрунтування певної політичної концепції привели його до необхідності перероблення культурної спадщини та поглядів сучасників.

2.5 Опозиційна філософія Ван Чуна

Ван Чун (27-бл.98 pp.) є досить унікальним явищем в китайській культурі. Він не належав до жодної з філософських течій -- ні формально (як член школи), ні змістовно. Він був видатним представником інтелектуальної опозиції, члени якої часто самоучки чи люди, що зневірились у конфуціанстві, знаходили у собі сміливість протистояти авторитетові школи урядовців, підкріпленому силою держави. До нас дійшов тільки один твір "Лунь-Хен'' і численні посилання ка нього в працях інших філософів. Однією з особливостей вчення Ван Чуна є полемічний стиль викладу, де положенням конфуціанства відповідає його власна думка.

Ось як будується текст. Спочатку констатується положення конфуціанства, далі воно співвідноситься з власним поглядом на проблему, після чого Ван Чун шукає внутрішні протиріччя в позиції опонента. І, нарешті, критиці піддаються висновки з цього положення, причому залучається матеріал з медицини, астрономії та інших галузей знання. Наприклад, конфуціанці вважають, що небонаділене волею, а Ван Чун -- що небо, земля і людина походять природним шляхом, тобто небо не може щось відчувати, бажати або впливати на людину. Тоді виникає протиріччя -- якщо небо має волю і може впливати на правителя, який порушує його волю, то чому воно обрало такого поганого правителя і т.ін.

Ван Чун особливу увагу приділяє критиці положення про безсмертя душі. Він вважає, що якщо людина є поєднанням темних та світлих частинок і тільки їй притаманний розум, то свідомість є результатом цього поєднання і за межами його не існує. "Якщо в Піднебесній не буває одного палаючого полум'я, то як можіть існувати одні частинки свідомості без форми (тобто без тіла)?". Цю думку вш підсилює наступним міркуванням: якщо до народження немає свідомості, то й після смерті її не може бути. Водночас він критикує віру у можливість осягнення безсмертя. Лопка Ван Чуна проста: не вмирає лише те, що не народжувалося, -- темне та світле начало, а всі предмети та істоти утворилися з них, коли-небудь у них і перетворяться. "З факту народження істоти стає відомою і необхідність й смерті".

В теорії пізнання Ван Чун дотримувався позиції, близької до Хань Фея. Він визнавав досвід як головне джерело знань, проте знання досягає "ясності" тільки теля пояснення їх розумом. Тому гак важко правильно навчати. Пророкування Ван Чун пояснював міркуванням за аналогією, коли розумна людина, роблячи висновки "за схожим", може "на самому початку бачити кінець". Критерій істинності він вбачав у можливості застосування знань.

Ван Чун вважав, що якщо сутність людини природна, то вона завжди була однаковою. Тому намагання піднести давнину не має під собою підстав. Навпаки, люди за час свого існування багато чому навчились і живуть зараз краще, аніж у давнину, коли носили шкури та іли сире м'ясо. Проте, визнаючи прогрес у матеріальній сфері, Ван Чун вважав незмінним політичний устрій, а головну причину зростання чи занепаду держав вбачав у змшенні сільськогосподарських умов.

Але й самому Ван Чуну не вдалося уникнути суперечностей. Заперечуючи існування душі, він визнає існування духів. Усі розділи його вчення проникнені фаталізмом. Людина -- іграшка в руках долі. Доля суспільства також не залежить від людей, тому що визначається примхами природи.

Незважаючи на ці вади, Ван Чун був видатним мислителем епохи Хань, з яким змушена була рахуватися офіційна ідеологія в обличчі конфуціанства. Його праці відіграли важливу роль у збереженні культурної традиції доциньської філософії.

Висновки

В хотілося б виділити значення східної філософії і як наслідок культури для країн Європи. Отже, східні народи перші в історії створили могутні держави і розкішні храми, книги і зрошувальні канали. Від них дісталися знання про створення світу і принципи спорудження іригаційних систем, розподіл року на 12 місяців, на години - на хвилини і секунди, круга - на 360 градусів, принципи облаштування бібліотек, вчення про світ, фізіологію і анатомію.

Від хеттского мови беруть свій початок слов'янські, німецькі, романські мовні родини.

Саме давньосхіднв народи винайшли формулу скла і першими протягнули ниточку торгових зв'язків через Средземне море і визначили пори року.

Їх військове мистецтво дало початок сучасним спорудженням пантонів і кораблів на повітряних подушках.

Отже в перших державах Давнього Сходу був завершений процес становлення філософської системи як самостійної сфери життєдіяльності. Її природу на кілька тисячоліть визначили характерні риси цивілізованого суспільства традиційного (доіндустріального) типу: пріоритетність державних інституцій, більш або менш жорстка соціальна стратифікація, домінування релігії як світоглядно-нормативної основи життя суспільства.

Філософія Давнього Сходу визначалася як орієнтацією на релігійні цінності, так і підпорядкуванням людини корпоративним структурам (сім'ї, соціальній групі, державі в цілому). Тому її можна в цілому охарактеризувати як релігійно-корпоративну систему патріархально-державницької спрямованості.

В наслідок ряду спіцефічних умов, філософія Давнього Сходу стала станово-сімейною парадигмою, яка функціонально призначена для підготовки представників станів та професій. Відтак вона стала соціально і професійно диференційованою. Виникли школа, теорія та практика; дидактика і твори; урочна форма проведення занять і примус по відношенню до своїх учнів. Загальний зразок організації занять давала сім'я, а їхній зміст і орієнтири визначалися станово-релігійним світоглядом.

Її матеріальною основою стали: поява держави; виникнення писемності; ускладнення системи суспільної життєдіяльності, зокрема, відокремлення розумової праці від фізичної.

Тому праці великих філософів Індії та Китаю дотепер вивчають у всіх учбових закладах світу.

Список використаних джерел

1. Антология мировой философии. М., 1969.

2. Васильев Л.С. "История религий Востока" М., 1995

3. Виндельбанд В. История древней философии. СПб., 1993

4. Древнеиндийская философия. Начальный период. М., 1963

5. Смирнов И.Н., Титов В.Ф. Философия. М., 1996.

6. Немировская Л.З. Философия. М., 1996.

7. История философии. Пер. с чеш. Богута И.И. М. 1995.

8. История философии: Учеб. пос. для вузов. М., 1997.

9. История философии: Учебник / Ред. В.П. Кохановский. Ростов н/Д, 1999.

10. Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии. М., 1992.

11. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. М., 1991.

12. Надточаев А.С. Философия и наука в эпоху античности. М., 1990.

13. Перев. с чешск. Боги, брахманы, люди. М., 1969.

14. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 1. СПб., 1994.

15. Чанышев А.Н. Философия Древнего мира. М., 1999.

Размещено на Allbest.ru