Основи філософії

Ще Геракліт помітив, що все в світі складається з протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність. Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.

Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність -- це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). У реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності й відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням.

Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. В категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку у природі, суспільстві і мисленні. У філософській літературі розрізняють поняття "джерело розвитку" і "рушійна сила розвитку". При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі -- рушійними силами.

Суперечності не є стабільними. їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей притаманні усім процесам розвитку.

Соціальний конфлікт -- це взаємодія різних соціальних груп, спільнот, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв'язання на спільній основі. Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Ним позначають суперечності, котрі не можуть бути розв'язані в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв'язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв'язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми -- явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.

42. Спрямованість розвитку. Закон заперечення заперечення. Корінна відмінність діалектичного та метафізичного розуміння заперечення.

Закон заперечення заперечення є одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперечення можна показати так:

ТЕЗА АНТИТЕЗА

СИНТЕЗ

Теза - така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза - заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.

Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи:

1) вихідний стан об'єкта;

2) роздвоєння єдиного -- розгортання протилежностей, перетворення об'єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення вихідного стану);

3) розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного.

В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес - запереченням заперечення.

Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сутністю за-

Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародженн до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі.

В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу ді аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.

43,44. Категорії діалектики як універсальні форми мислення

З'ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці базові і мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки з'ясовуються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності, і це має для людини важливе значення. Людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками,-фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.ін.). Однак універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.

Мислення -- це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого, обдарованого народу.

Що являють собою категорії? Категорії -- це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.

Абстрагування -- це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мислення. Найпростіший акт пізнання -- розрізнення двох речей -- вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування.

У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такій категорії, як матерія, відображаються найбільш загальні властивості навколишньої дійсності. Шляхом абстрагування в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших і встановлюється така найзагальніша категорія, як "матерія". Ось приблизний шлях такого абстрагування: слово "троянда" (має конкретну визначеність). Далі долучаємо слово "квітка". Воно охоплює всі квіти, що є в дійсності. Слово "рослина" включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. На цьому шляху більш загальним буде поняття "живе", яке включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття "живе" має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття "матерія" фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому зібрано все те, що існує об'єктивно, тобто поняття "матерія" має найвищий рівень узагальнення і тому має статус категорії.

Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як "вартість", "прибуток", "товар", "ціна" і т.д. Категорії діалектики можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. Вони мають статус всезагальності. З цього випливає методологічне значення категорій у процесі пізнання різних сфер дійсності.

Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об'єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.ін.

Розглянемо більш детально особливості категорій діалектики на прикладі таких категорій, як одиничне, особливе і загальне.

45.Проблемма пізнаваності світу. Сутність агностицизму.

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відоораження, з живого споглядання .Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття - це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Більш складною формою відображення є сприймання.Сприймання - це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання - це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна - спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.Уявлення - це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення - це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.Поняття - це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях.Судження - це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.Умовивід - це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні - рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні - рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією - в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

46. Суб»єкт і об»єкт пізнання, особливості їх взаємодії

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, -- це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота.

Об'єкт пізнання -- це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.

Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху і т.д. Ідеальні об'єкти -- це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, -- це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, розширюючись та поглиблюючись.

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де активною стороною є суб'єкт пізнання. Проте активність суб'єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об'єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мовою науки, в формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізнавальної діяльності.

Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб'єкта та об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт -- предметом, на який вона спрямована. Результатом процесу пізнання є пізнавальний образ (суб'єктивний образ) дійсності, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб'єкту

47.Структура пізнавального процессу. Діалектика чуттєвого і раціонального в процессі пізнання

Многообразные отношения человека к миру включают познавательное отношение, познание, представляющее собой ак-тивную деятельность людей, направленную на -приобретение знаний. Знания - это результат познавательной деятельности, выраженный в идеальных образах (представлениях, понятиях, теория) и закрепленный в знаках естественных 'ли искусст-венных языков. Существуют различные виды познания: обыденное, основанное на повседневном опыте и здравом смысле, художествен-ное, характеризующееся чувственно-образным отображением действительности, научное, основными чертами которого яв-ляются системность и обоснованность, применение специально разработанных методов исследования. Наука - это сфера ис-следовательской деятельности, направленной на производство знаний о природе, обществе, человеке. Объект научного познания: Научное познание имеет дело не только с наблюдаемыми, но и с ненаблюдаемыми объектами (элементарная частица, ген и т.п.). Оно характеризуется последовательностью и систематичностью, стремлением обосновать свои положения законами, специальными способами проверки (научный эксперимент). Его цель - открытие законов природы, общества, мышления, познание сущности явлений, создание научных теорий. Сред-ства: Научное познание использует научную аппаратуру, специальные методы исследования, создает и использует искусст-венные языки, специальную научную терминологию. В научном познании принято выделять два уровня: эмпирический и теоретический. Они различаются по объекту, видам знания и методам познания. На эмпирическом уровне объект исследуется со стороны, доступной наблюдению и экспериментированию. Полученный эм-пирический материал обобщается и систематизируется. Теоретический объект представляет собой мысленную реконструкцию эмпирического объекта. Это абстракция, логиче-ская модель реального объекта, выраженная, как правило, на специальное языке науки: научными терминами, знаками ис-кусственного языка. Различия по видам знания заключаются в следующем. На эмпирическом уровне содержанием знания являются научные факты и сформулированные на их основе эмпирические законы. Содержанием теоретического уровня являются научные по-нятия, категории, законы науки. Развитое научное знание выражается в форме научной теории. Эмпирический и теоретический уровни различаются также по методам, которые делятся на эмпирические (наблюдение, описание, сравнение, измерение, эксперимент), с помощью которых осуществляется накопление, фиксация, обобщение и сис-тематизация опытных данных, их статистическая и индуктивная обработка, и теоретические (аналогия и моделирование, формализация, идеализация); с их помощью формируются законы науки, теории. В соответствий с двумя уровнями научного познание различают эмпирические и теоретические методы. К первым относят наблюдение, сравнение, измерение и эксперимент, ко вторым - идеализацию, формализацию и др.

Эмпирические методы. Наблюдение - это целенаправленное систематическое восприятие объекта, доставляющее первичный материал для на-учного исследования.Целенаправленность - важнейшая характеристика наблюдения. Концентрируя внимание на объекте, наблюдатель опирается на имеющиеся у него некоторые знания о нем, без которых нельзя определить цель наблюдения. На-блюдение характеризуется также систематичностью, которая выражается в восприятии объекта многократно и в разных ус-ловиях, планомерностью, исключающий пробелы в наблюдении, и активностью наблюдателя, его способностью к отбору нужной информации, определяемой целью исследования. В научном наблюдении взаимодействие между субъектом и объектом опосредуется средствами наблюдения: приборами и инструментами, с помощью которых ведется наблюдение. Как метод научного познания наблюдение дает исходную информацию об объекте, необходимую для его дальнейшего ис-следования. Важную роль в познании играют сравнение и измерение. Сравнение представляет собой метод сопоставления объектов с целью выявления сходства или различия между ними. Если объекты сравниваются с объектом, выступающим в качестве эталона, то такое сравнение называется измерением. Наиболее сложным и эффективным методом эмпирического познания является эксперимент, опирающийся на другие эм-пирические методы. Эксперимет - метод исследования объекта, при котором исследователь (экспериментатор) активно воз-действует на объект, создает искусственные условия, необходимые для выявления определенных его свойств. Эксперимент предполагает применение определенных средств: приборов, инструментов, экспериментальных установок, характеризуется активным воздействием на объект, может быть повторен столько раз, сколько требуется для получения достоверных резуль-татов. Различают натуральный и модельный эксперимент. Если первый ставится непосредственно с объектом, то второй - с его заместителем - моделью. Моделью может быть как материальный предмет (например, модель самолета), так и мыслен-ная копия объекта. В этом случае имеет место мысленный эксперимент - мысленное воспроизведение реального экспери-мента - рассуждение, основанное на представлении о реальном объекте. Процесс и результат экс-та фиксируются ср-вами естеств. и искусств. языков, они могут быть представлены в виде схем, чертежей, рисунков.

Теоретические методы Идеализация. Этот метод основан на универсальном мыслительном приёме, применяемом в любом познавательном про-цессе -абстрагировании, которое представляет собой мысленное отвлечение от одних свойств предмета и выделение других его свойств. Результатом абстрагирования являются абстракции - понятия, категории, законы, содержанием которых явля-ются существенные свойства и связи явлений. Видом абстрагирования является идеализация, сущность которой состоит в мысленном конструировании так называемых идеальных объектов; т.е. объектов, которые не существуют и не могут существовать в действительности, но изучение кото-рых позволяет значительно упростить сложные системы, выделить свойства объектов в их "чистом" виде и благодаря этому установить существенные связи, не заслоненные побочными обстоятельствами. Таковы, например, плоскость,линия, точка, абсолютно твердое тело, абсолютно черное тело, Сконструировать идеальный объект - значит мысленно исключить некоторые реальные его свойства. Так, исключая толщину реального объекта, получают плоскость, исключая ширину, получают линию и, наконец,

исключая длину, получают точку. Метод идеализации находит широкое применение в научном познании. Он позволяет переходить от эмпирических законов к теоретическим, формулировать их на языке науки. В современной науке все более широкое применение находит формализация - метод изучения некоторых областей зна-ния в формализованных системах с помощью искусственных языков. Таковы, например, формализованные языки химии, математики, логики. Формализованные языки позволяют кратко и четко фиксировать знания, избегать многозначности тер-минов естественного языка.Формализацию, основой которой являются абстрагирование и идеализация, можно рассматривать как разновидность моделирования - знаковое моделирование. Формы научного познания. В научном познании принято выделять более сложные формы, к ним относятся проблема, гипотеза, теория. Проблема. В развитии научного знания неизбежно возникают ситуации, когда новые явления, ранее неизвестные факты требуют своего объяснения. Однако уровень существующих знаний, категориальный аппарат науки оказываются для этого недостаточными. Такая ситуация называется проблемной. Осознание этой ситуации, порожденной противоречиями между ограниченностью имеющегося знания и потребностью в его дальнейшем развитии, приводит к постановке научных проблем. Проблема - объ-ективно возникающий в ходе развития познания вопрос или комплекс вопросов, решение которых представляет существен-ный практический или теоретический интерес. Научная проблема - это вопрос, поставленный ходом развития науки, "знание о незнании". Наука развивается от постанов-ки проблем к их решению и выдвижению новых проблем. Этот процесс нередко приводит к изменению теоретических пред-ставлений и методов познания, к научным революциям. Глобальными научными революциями в естествознании явились: создание Н, Коперником гелиоцентрической системы, сменившей аристотелевско-птолемеевскую геоцентрическую картину мира и др. Гипотеза. Исследование проблемы начинается с выдвижения гипотезы, представляющей собой обоснованное предположение, выдвигаемое с целью выяснения закономерностей, и причин исследуемых явлений. Как форма научного познания гипотеза характеризуется прежде всего тем, что она является обоснованным предположением и это отличает ее от разного рода догадок и необоснованных предположений. Гипотеза опирается на факты, согласуется с законами теории, на основе которой она выдвинута. Гипотеза проходит три этапа: построение (накопление, анализ и обобщение фактов, выдвижение предположения для их объ-яснения), проверка (дедуктивное выведение следствий, вытекающих из гипотезы и сопоставление следствий с фактами), до-казательство (практическая проверка полученных выводов). Выдвинутая гипотеза доказывается или опровергается. Доказанная гипотеза превращается в научную теорию. Например, гипотеза Резерфорда о планетарной модели атома. Теория. В научном познании теория рассматривается как форма организованного достоверного знания о некоторой предмет-ной области, описывающая, объясняющая и предсказывающая функционирование и развитие относящихся к данной области объектов. Организация знания - важная функция теории, она вытекает из необходимости систематизации обособленных знаний о данной предметной области. Однако основными функциями теории являются объяснение и предсказание. Эти функции не-разрывно связаны друг с другом. Научная теория представляет собой сложную систему знаний, компонентами которой являются: исходная эмпирическая база (обобщенные и систематизированные факты), теоретическая основа (категориальный аппарат науки, ее законы, аксиомы, постулаты); логические средства, обеспечивающие правильность выводов и доказательства, основное содержание теории: положения теории, ее выводы и система аргументации. Требования, предъявляемые к научной теории: 1) адекватность своему объекту, 2) максимально возможная полнота описания данной предметной области, 3) внутренняя непротиворечивость - согласованность с известными и проверенными фактами, для описания и объяснения которых она выдвинута, согласованность фактов с известными законами науки, 4) связь всех ее положений и выводов, их логическое обоснование, 5) принципиальная проверяемость, 6) простота теории, т.е. способность объяснить все известные факты из од-ного исходного положения.

48,49.Філософське вчення про істину. Абсолютне та відносне в істині

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л .Фейєрбах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і* в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат -- істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина -- це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини - абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини - її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність - заблудження.Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це - заблудження. А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика - далеко не одне й те ж.Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні).Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина - об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина - це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність - заблудження.Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності.З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика - конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ? - отримаємо таку загальну відповідь: - і корисний, і шкідливий; або: пласка чи сферична поверхня Землі? Відповідь - і пласка, і сферична. Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, І що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і інтересів» людини.Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона - і в цьому її чи не найголовніша характеристика - завжди є істиною-процесом.

50. Проблема критеріїв істини

У реальному процесі пізнання омана, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей -- істини та омани. Постійне їхнє співіснування та взаємодія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Омана ж, навіть коли вона з'являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому.

Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що омана в цьому плані може бути не менш "доказовою", ніж істина. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення. Омана досить часто теж може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні.

Тобто роль практики суперечлива: вона -- джерело не лише істини, а й омани. Нагадаємо: практика є діяльністю, що перетворює світ у відповідності з потребами і цілями людини -- це головна її функція. Практика не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Але практика, яка сама є історичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абсолютного та відносного. Тому практика є одночасно і абсолютним, і відносним критерієм істини, значення її в пізнанні визначається тим, що це основний і всезагальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об'єктивного змісту наших знань про дійсність.

Відомо, що логічне доведення має широке і багатогранне застосування в науковому пізнанні. Це дає підстави багатьом філософам стверджувати, що і логіка є критерієм істини. Постановка питання про логічний критерій істини безпосередньо пов'язана з існуванням логічного Доказу, можливого без звернення до практики. Звичайно, логіка виявляє помилки, коли вони є в тій чи іншій концепції, але усунення логічних помилок забезпечує лише логічну правильність висновків. Іншими словами, логічна правильність є необхідною основою наукового мислення, ефективного дослідницького пошуку, попередньої перевірки умовиводів.

На противагу раціоналізму, емпіричний напрямок у гносеології, розробляючи в принципі правильне вчення про чуттєве походження наших знань, доходить, проте, помилкового висновку, що істинність будь-яких теоретичних побудов може бути перевірена лише шляхом їхнього порівняння з вихідними даними чуттєвого досвіду. Між тим історія науки свідчить, що її найвидатніші досягнення досить часто суперечать вихідним чуттєвим даним. І ця суперечність між теорією і чуттєвими даними зовсім не означає помилковості ні того, ні іншого. Розв'язання цієї суперечності передбачає застосування критерію практики.

51.Поняття практики, її форми та роль в пізнанні

Поняття "Практика" походить від грецького слова "праксис", що в перекладі означає "діяння", "активність", "діяльність".Практика - це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики як філософської категорії.У цьому плані можна виділити особливу групу предметних дій, суб'єкт яких чинить матеріальний вплив на оточуючий світ: людина змінює фізичну форму процесів і явиш природи, створює нові речі чи суспільні інститути, змінює об'єктивно існуючі різноманітні форми колективного життя, економічні, правові, політичні та інші структури відповідної системи суспільних відносин. Саме такі свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, включаються в поняття "практика".Під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність має суспільний характер і виступає як цілісна система дій, є способом суспільного буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєння та перетворення природних та соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання; це чуттєво-предметна форма життєдіяльності суспільне розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Вона є глибинною основою багатозначних форм життєдіяльності людини. Якщо практику розглядати як певний процес перетворення природи у відповідності з інтересами людини, яким опосередковується, регулюється і контролюється обмін речовин між людиною і природою, то тоді практика виступає як праця. Якщо ж взяти її як суспільну, втілену в конкретно-історичних формах діяльність, що соціалізує природу, трансформує природне буття в суспільне і розширює його предметне поле, визначає і спрямовує всезагальні характеристики суспільно-історичного процесу та конкретно-історичні форми суспільних відносин, то практика набуває ознак виробництва. Якщо ж практика розглядається як діяльність, що штучно відтворює ті або інші сторони об'єктивної дійсності, створює умови для повного наукового дослідження, вона виступає як науковий експеримент.Категорія "практика" тісно пов'язана з такими категоріями, як "діяльність", "праця", "виробництво" в його різноманітних формах. Але в системі цих категорій вона посідає специфічне місце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства. Якщо праця як доцільна діяльність людей з метою освоєння природних і соціальних об'єктів для задоволення людських потреб фіксує чуттєво-матеріальну і духовну діяльність людини як суб'єкта економічних відносин, то практика характеризує чуттєво-матеріальну діяльність на рівні сукупно-суспільної форми. Тобто найбільш багатостороннім і суттєвим визначенням практики є таке: практика - це чуттєво-предметна. матеріально перетворююча, свідомо цілеспрямована, суспільно-історична діяльність людей.Основою практики є праця, матеріальне виробництво, в процесі якого людина змінює себе, а також у відповідності зі своїми цілями та інтересами природну та соціальну реальність. Та зміст практики не вичерпується лише матеріальним, суспільним виробництвом. До неї включається соціально-політична діяльність людей, яка регулює взаємостосунки між державами, націями, народами і націлена на постійну зміну та оновлення суспільного життя.Важливе значення має організаційна й управлінська діяльність, у науковому пізнанні - науковий експеримент. У понятті "форма практики" втілюється міра освоєння предмета. Підстави для класифікації форм практики можуть бути різними. Вищенаведена класифікація ґрунтується переважно на різноманітних формах життєдіяльності людини. Можна виділити форми практики на основі взаємозв'язку теорії і практики. З цієї точки зору першою формою практики є зовнішня діяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою, з орієнтацією на здоровий глузд та певні соціальне визначені норми. Друга форма практики - власне предметно-перетворююча діяльність. що ґрунтується на емпірично-практичному досвіді. Тут практика збігається з практичним досвідом. Знання, що відповідають цій формі практики, відображають досвід як певну систему операцій з об'єктом. Практичне відношення людини до світу в даному випадку набуває характеру системи умінь, навиків, вправності. Третьою формою практики є практика у поєднанні з науковим знанням. Вона ґрунтується на теоретичному осягненні предмета, виступає як цілісність діяльних операцій, адекватних структур предмета, що визначені в теорії. Ця форма розвивається разом з виникненням великого машинного виробництва. Наука як всезагальна діяльність людського розуму розкриває предмет у його цілісності, необхідності, загальності. Практична діяльність ґрунтується на науковій теорії, яка осягає узагальнені характеристики предмета і представляє їх як мету діяльності. Ці ідеально покладаючі цілі об'єктивізуються, власне, практичною діяльністю, тому операції, із системи яких складається діяльність, набувають узагальнено-теоретичної форми. Крім наукових знань, дана форма практики враховує і ті реальні цілі, що ставить людина, тобто виявляє свою гуманістичну орієнтацію.В цілому практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людини - це її головний зміст, у цьому її сенс як специфічно людського ставлення до світу. Особливість практики полягає втому, що вона є процесом постійного заперечення природного і соціального даного. Оскільки практика в суттєвому, глибинному розумінні є не тільки просте повторення і навіть не відтворення того, що було і є, вона виступає як момент акумуляції, включення того, що буде, майбутнього. Але зазначимо, що окрім дій, які є творчо-креативними за своїм характером, змінюють, перетворюють навколишній світ і створюють основний, визначальний рівень власне практики, вона включає в себе ще один, хоч і підлеглий, рівень діянь. Якщо перший рівень можна назвати перетворюючим, то другий рівень - використовуючим.Використовуючий рівень практики включає в себе певну сукупність звичок і дій-операцій, які здійснюються за відповідними правилами (нормами, рецептами, інструкціями), що сприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом. Це дії з використання засобів виробництва, транспорту, побутових приладів, виконання правил технології виробництва - тобто ті дії, що раніше відбувалися. Для реалізації діяльності на використовуючому рівні немає потреби мати знання, що розкривають безпосередньо саме діяння, його сутність, - для цього досить мати рецепт. "формулу", власне алгоритм досягнення потрібного результату. Наприклад, для того, щоб користуватись електричним освітленням, зовсім не обов'язково мати навіть елементарні знання з теорії електрики, для цього досить уміння користуватись вимикачем.

52.Основні методи нанкового пізнання

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються. Як уже зазначалося, метод наукового пізнання -- це спосіб побудови та обгрунтування системи наукових зТїань~або*су1супність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. На емпіричному рівні застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження --це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах. Здійснення спостереження передбачає постановку та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування вихідних відомостей про об'єкт. Структурними компонентами спостереження є: сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження -- прилади, установки, знаряддя. Отримані в результаті спостереження дані у подальшому аналізуються, класифікуються, у разі необхідності на їх основі можуть будуватися схеми, таблиці, графіки, діаграми.

Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача -- що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірко-вому характері матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у спостереженні. Метод спостереження є обмеженим, оскільки за його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості й зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій розвитку. Але це дуже надійний і ефективний метод пізнання. Він найпростіший і використовується у тих випадках, коли не можна застосувати інші методи, наприклад, експеримент. Найважливіша ознака методу спостереження -- під час дослідження дослідник не втручається у той процес, який досліджується. Спостереження широко використовується, наприклад в астрономії, багатьох інших науках про природу, в демографії, соціології тощо.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання -- це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.