Філософія Нового часу та епохи Просвітництва
Формування філософії Нового часу, її головні представники. Розвиток сенсуалістичної філософії в працях Локка, Толанда, Берклі та Юма. Раціоналістична філософія в Західній Європі (Спіноза, Лейбніц, Вольф). Особливості філософії епохи Просвітництва.
| Рубрика | Философия |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 09.03.2012 |
| Размер файла | 78,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Займаючись систематичною формалізацією та узгодженням накопичених філософією знань, послідовно даючи визначення поняттям, які не повинні заперечувати одні одних, Вольф розробляє принципи аксіоматичної побудови наукової теорії. Дані принципи стали помітним поштовхом для розвитку природознавства у XVIII ст.
4. Філософія Просвітництва
4.1 Дені Дідро
Дені Дідро (1713-1784) - автор відомих праць "Думки про пояснення природи", "Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Філософські принципи матерії та руху". У своїх працях він обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму, згідно з якими єдиною реальністю може бути лише матерія і рух. У єдиний процес еволюції світу Дідро вміщує існування людини, суспільства. Найбільш відомою є діяльність Дідро зі створення "Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел", якій він віддав понад 20 років життя.
Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям "матерія", яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.
Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю матерії. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду. Свою гносеологічну концепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед - локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування, досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування - комбінує їх, досвід - перевіряє результати цих комбінацій. Не поділяючи думку про те, що ми можемо звести мислення людини до відчуттів, Дідро розробляє концепцію психічної діяльності, згідно з якою судження, почуття не зводяться до елементарних чуттів, а останні-це їх умова, а не сутність, умова виникнення психіки, а не сама психіка.
Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обгрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію "суспільної угоди", він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.
Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття "прекрасне", він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво "наслідуванням природі", включаючи до поняття "природи" і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизму уможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію "серйозного жанру", яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.
4.2 Вольтер
Франсуа Марі Аруе (псевдонім - Вольтер) (1694-1778) багато сил доклав до розв'язання проблеми активності суб'єкта пізнання, діяльності. Маючи помітні здобутки у різних сферах своєї діяльності, в історії філософії Вольтер залишається засновником філософської концепції "суспільної природи людини".
Вольтер одним з перших почав розглядати філософію як зброю розуму у боротьбі проти антирозумного суспільства. Висуваючи тезу про активну роль суб'єкта, суспільну природу людини, він спирався, передусім, на теорію природного права, створену Локком. Суспільність людини Вольтер розумів як життя людської істоти в суспільстві: діяльність особи відбувається лише через суспільство, конкретні цілі індивідів мають суспільну природу. Виходячи з поняття природної рівності людей, він розуміє рівність тільки як рівність політичну, рівність перед законом, державним правом. Соціальну та економічну нерівність він розглядає як основу збереження суспільної рівноваги та нормального розвитку суспільства.
Свободу людини Вольтер також розуміє лише як абстрактне право, поняття про ідеальну модель, а не реальність. Свобода може бути розглянена науково лише як свобода волі особистості, а не як природний суспільний феномен. У своїх пізніх працях ("Філософський словник") під впливом ньютонівського поняття детермінізму Вольтер робив спроби знайти зовнішні щодо особи причини, що впливають на волевиявлення. Однак головними чинниками, які виявляють себе у свободі волі, Вольтер визнає суб'єктивні причини. Тому інтелектуальний розвиток особи у його філософії визнається головним здобутком суспільства. У статтях про реформи у суспільстві він створює вчення про "освічене керівництво державою" як основу суспільної злагоди.
Спрямовуючи свою філософію у практичне русло, Вольтер активно виступає проти причин, які позбавляють людину свободи волевиявлення, розуміючи ці причини як внутрішні. Тому критика релігійної догматики стає для Вольтера однією з провідних його філософських тем. Віру, основану на "одкровенні", Вольтер протиставляє деїстичній релігії розуму. Розглядаючи Бога як найвищу причину існування людської волі та діяльності суб'єкта, він вбачає докази існування божества у розумно побудованому світі природи. Однак він відкидає усі тези про властивості Бога, визнаючи їх бездоказовими та непотрібними, такими, що суперечать розумові. Вольтер заперечував вчення Бейля про можливість існування держави, яка складається лише з морально чистих атеїстів. Виступаючи проти офіційної церкви, Вольтер постійно глузує над релігійною догматикою. Так, у питанні про причини зла та відповідальність
Бога за це зло у знаменитому творі "Кандід" Вольтер у саркастичній формі доводив, що жодними софізмами не можна виправдати існування у світі зла та страждань невинних людей, особливо дітей. Ті, хто виправдовує ліссабонський землетрус 1755 року, казав він, коли загинули за кілька хвилин десятки тисяч людей, дорослих і дітей, злочинців та святих, ті ніколи не можуть бути провідниками до кращого буття людства.
Під впливом локківського сенсуалізму Вольтер створює своє вчення про психіку. На думку Вольтера, ми не можемо мати знань про природу духовної субстанції. Дослідник має справу не з самою духовною субстанцією, а лише з її проявами, деякими властивостями. Вирішуючи питання про виникнення душі, не можна науково визначити момент часу, коли душа утворена: ні вічне її існування, ні момент зачаття людини, ні у розвитку ембріона, ні у момент народження істоти тощо. Визнаючи присутність душі, ми визнаємо наявність маленького божества у людині, яке здатне вносити зміни у діючий природний порядок з суб'єктивних причин, як чисте волевиявлення.
У своїх поглядах на процес пізнання Вольтер здійснює спробу поєднати сенсуалістичний емпіризм з моментами раціоналізму. Тому, зважаючії на тезу про походження знань від органів чуттів, він визнає існування чистого, абсолютного знання (логіко-математичне, моральне, філософське). Однак стосовно Бога може існувати тільки одна істина, проте дати вичерпну відповідь на це питання Вольтерові не вдалося.
4.3 Жан Жак Руссо
Найвпливовіший діяч Просвітництва Жан Жак Руссо (1712-1778) відомий своїми творами "Думки про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762). Головна тема праць Руссо - доля людини у суспільстві, де існує штучна культура, що заперечує природні властивості окремої особи.
Раціоналізм XVII-XVIII ст. не приділяв уваги чуттєвій діяльності людини як відокремленій від інтелекту та волі. Руссо першим висуває тезу, що чуттєва діяльність, почуття людини є не тільки самостійною чи особливою формою суб'єктивності, а що це є головною формою духовної діяльності. Саме від Руссо починається лінія у філософії, яка висуває на передній план духовного життя неусвідомлені, підсвідомі, інстинктивні цілеспрямовані мотиви дій особи. Навіть совість та геніальність у Руссо розглядаються як найвищі форми інстинктивності, що відокремлені від розуму. Руссо першим висуває тезу, що розвиток інтелекту порушує природну гармонію, баланс між здатностями індивіда та потребами організму, послаблює природні сили людини.
Вже у першому творі (дисертація "Думки про науки та мистецтво", за яку Руссо отримав премію Діжонської академії) він доводить, що наука та мистецтво з часів Відродження не вдосконалили, а погіршили суспільство. Так, розподіл праці стає причиною порушення природної цілісності та гармонійності людського життя. Спеціалізація перетворює людину на функціонера великого механізму, породжуючи професійний кретинізм особи, робить природні властивості організму залежними від людей інших професій. Це породжує відчуження людини від самої себе, коли індивідуальність особи протиставляється суспільному місцю індивіда. Згідно з Руссо головна причина людських страждань - протиріччя між реальним станом людини та її природними властивостями, між природою людини та суспільними інститутами, між особистістю та громадянством.
Протиріччя між природою та культурою, згідно з Руссо, не може бути вирішене шляхом повернення до дикого стану. Гармонійність, цілісність буття людини може бути повернена у суспільстві, а не в "чистому природному стані". Джерелом протиріч цивілізації він вважав соціальну нерівність людей, що виникає з приватної власності на землю, знаряддя праці. Загальний шлях подолання суперечностей суспільства Руссо бачив у зміні системи освіти, методів виховання.
У своїй системі виховання на перше місце Руссо висуває почуття. Саме почуття людини спрямовують її конкретне волевиявлення. Воля є зовнішньою формою виявлення чуттєвої діяльності суб'єкта. Суспільне буття, таким чином, становить собою специфічну систему переробки, зміни чуттєвої діяльності. Суспільні відносини утворюють те, що спільне усім людям, і, разом з тим, протистоїть інтересам кожної людини окремо. "Між волею усіх та спільною волею часто існують суттєві відмінності. Воля усіх бере до уваги часткові інтереси та сукупність індивідуальних волевиявлень. Коли відняти з цих волевиявлень ті, які взаємно заперечують одне одного, то залишиться спільна воля". У своєму понятті "суспільний договір" Руссо здійснює спробу вирішити протиріччя між штучним та природним. Створюючи суспільний договір, люди втрачають частину своєї власної свободи, необмежене право на все, що вони, згідно зі своїми чуттями, бажають. Однак під час добровільного вступу в договір індивід сам виявляє своє бажання обмежитися. Тому індивід стає громадянином, істотою, яка виявляє вищий тип свободи, аніж природна свобода, - здатність до самообмеження. За чистої природної свободи організм обмежують лише зовнішні умови, сили природи, інші особи. Тобто така свобода є абсолютною залежністю від зовнішніх обставин. А укладення договору є акт, коли суб'єкти обмежують самих себе, виявляють себе здатними керувати собою - тобто стають вільними самі по собі.
У своїх поглядах на політику, державу Руссо розвиває свою концепцію "суспільного договору", постійно шукає форму виникнення умов добровільного укладення договору. Тому він відкидає феодальний устрій суспільства як такий, що продовжує культивування чистих сил природи, обмеження особистості зовнішніми силами стосовно почуттів людини. Проголошуючи суверенне право народу на укладення договору, Руссо детально розглядає проблеми конституційного устрою держави.
4.4 Клод Адріан Гельвецій
Послідовний матеріаліст Клод Адріан Гельвецій (1715-1771) - автор праць "Про дух" (1758), "Про людину" (1793). Він визнає існування лише об'єктивної реальності, незалежної від людини, розглядаючи саму людину як певну форму існування матерії.
Продовжуючи сенсуалістську лінію Локка, Гельвецій наголошував, що знання є наслідком людського досвіду, яке виникає за допомогою чуттів та пам'яті. Він заперечував безсмерття душі, а останню ототожнював зі здатністю мати чуття. Ані розум, ані ідеї ним не визнаються як основа духовної діяльності. Душа може існувати і без ідей, без розуму, але не може існувати без здатності відчувати. Тому людина розглядається ним як природна істота, яка здатна існувати лише за умов існування природи (причини виникнення відчуттів).
Абсолютний детермінізм філософії Гельвеція знаходить своє відображення у понятті "абсолютного закону", який має природний характер і підкоряє собі людину через закон "влади інтересів". "Інтерес" поєднує головні умови існування людини, обумовлює людську активність. Хоча Гельвецій вирізняє "природні фізичні потреби" і "пристрасті", за допомогою поняття "інтерес" йому вдається зробити їх взаємопов'язаними. Серед фізичних потреб на першому плані стоять голод, біль, які він визнає головними рушійними силами в людині. Серед пристрастей - самолюбство.
На поняттях про ці сили людського буття Гельвецій створює основні принципи природної етики. Заперечуючи релігійну мораль, він наголошує, що головним критерієм моральності є "користь". Однак корисливість він розглядає не індивідуалістично, а стосовно суспільства як "суспільну користь". Розглядаючи суспільство як сукупність індивідів, він вбачає суспільний інтерес у сукупному інтересі більшості, визнаючи за більшістю право вирішувати долю індивіда.
Виходячи з таких методологічних позицій, Гельвецій вбачає у вихованні універсальний механізм вирішення суспільних проблем. Основою правильного виховання він визнає "правильні закони" суспільства, які має право приймати лише більшість народу.
4.5 Поль Анрі Гольбах
Автор книги "Система природи" Поль Анрі Гольбах (1723-1789) найбільш систематично виклав принципи матеріалізму XVIII ст. Повністю відходячи від теологічних концепцій буття, він використовує принцип "редукції" - усі явища розглядає як виявлення природних сил.
Природа, за Гольбахом, є сукупністю різних видів матерії. Виступаючи проти картезіанства, яке вводило рух у матерію за допомогою поняття "Бог", він висуває тезу, що рух і є існуванням матерії. На відміну від схожого погляду Спінози, Гольбах доводив, що рух не може бути "модусом" матерії, а навпаки, саме рух, взаємодія є джерелом усіх властивостей, враховуючи і ті, які Декарт і Спіноза вважали первинними (розповсюдженість, вага).
Обґрунтовуючи ідею універсальності руху, Гольбах часто посилається на Толанда. Він вирізняє два головні різновиди руху. З одного боку, рух, який переміщує тіла у просторі (механічний рух), і з другого - внутрішній рух, який називають енергією, що має своїм джерелом взаємодію не даних чуттям частинок (молекул), з яких складаються тіла.
З поняттям "універсальності руху" пов'язане вчення Гольбаха про абсолютний детермінізм. Критикуючи Юма, Гольбах доводить, що необхідними можуть бути лише причини та наслідки, а не віра в їх існування. Поняття "необхідність" ми створюємо як узагальнення причин та наслідків, які дають нам можливість розглядати будь-який процес, будь-які зміни, які ми відчуваємо. Вирізнення окремих явищ є закономірним, як і рух, що виникає, підкоряється константним законам. Саме як дію різних законів ми відчуваємо різні явища. Протікання руху, змін у одних і тих самих основах буття зумовлює існування універсальних законів природи, які виявляють себе нам через відхилення, спричинені конкретною необхідністю. Тому для Гольбаха не існує випадковості як властивості природи: випадковість - це прояв нашого незнання.
Світ у цілому Гольбах розглядає як систему причин та наслідків, у якій те, що в одному вилажу є причиною, у іншому - є наслідком. Саме через цю систему причин і наслідків слід розглядати людину. Кожна людина як певний механізм може бути розглянена у вигляді системи із внутрішніми процесами, на яку діють зовнішні механічні та енергетичні сили. Людина, суспільство утворюють свої енергетичні сили, які діють на космос і можуть вносити зміни у всесвіти взагалі, а не тільки у своєму бутті. Тому для Гольбаха дуже важливо знайти такий спосіб існування людини, суспільства, який узгоджується зі світом у цілому.
4.6 Г.С. Сковорода
У центрі уваги філософствування Григорія Савовича Сковороди (1722-1794) - релігійна і моральна проблематика. Він створив практичну філософію, не дбаючії про формальну систематизованість своїх ідей. Сковорода багато разів звертав увагу на те, що він належить до тієї традиції, яка вважає гідним для філософії лише вивчення людини. Універсальний алегоризм, у якому предмети і явища осмислюються не в усій сукупності об'єктивних властивостей (натурфілософськи), а лише в абстрактно-схематичному образі, як символи, притаманний філософії Сковороди. Символ у нього не має усталеного, чітко визначеного, обмеженого значення. Символіка для Сковороди - це світ, у якому приховується потрібна людині істина, вона може розумітися як світло, за допомогою якого можна цю істину висвітлити, знайти конкретній людині своє особисте щастя.
Як випускник Києво-Могилянської Академії Сковорода продовжує її просвітницькі традиції. З Академії він виніс знання античної спадщини, розуміння проблематики Середньовіччя та Ренесансу. Однак Сковорода не наслідує повністю академічну традицію, розбіжність починається вже в загальнофілософській орієнтації. В Академії провідною тенденцією була арістотелівська орієнтація, а у Сковороди знаходимо тяжіння до платонізму, який в Академії був головним предметом критики. Якщо в центрі уваги академічних професорів є зовнішній світ та проблеми його пізнання, то у Сковороди на першому плані - етико-гуманістичні проблеми, внутрішній світ людини.
Перший основоположний принцип філософії Сковороди - вчення про двонатурність світу: зовнішню, видиму та внутрішню, невидиму натури. "В цьому світі - два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей - риза, а той - тіло. Цей - тінь, а той - дерево. Цей - матерія, а той-іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд, так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя в смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, у відчаї надія", - писав Сковорода. Невидиму натуру, або вічність, дух, істину, початок називає він Богом. Бог постає як нематеріальна основа всіх речей, вічна і незмінна першопричина всього існуючого і самого себе. Поняттям, протилежним за своїм змістом до поняття Бога, виступає видима натура, або тварь - цим терміном позначається усе матеріальне. Як рівнозначні, вживаються поняття "речовина", "матерія", "стихія", "земля", "плоть", "тінь". Кожна з цих двох натур сама в собі є антитетичною. Матерія характеризується виразами та означеннями, що, подібно до платонівського вчення про матерію, характеризують її як "небуття", "неіснуюче місце", "видимість". Одночасно з такими визначеннями матерії для неї притаманні: "вічність", вона "існує і лише уявляється", "гине і ніколи не може загинути". Антитетична і друга натура - Бог. Так, Бог є тотожним з природою. "Чи не він є буття усьому? Він у дереві є правдиве дерево, у траві - травою, у музиці - музикою, в будинку - будинком, в тілі нашім земним новим є тілом і осередком, або головою його. Він усяким є в усьому". Але, разом із цим, світ безмежно протилежний Богові, який є "джерелом", "сонцем", "серцем" світу.
Згідно з вченням про існування невидимого (божого) та видимого (речовинного) слід визнати, що неможливе зникнення, загибель будь-чого. Творець намалював оленя, потім стер фарби. Малюнки зникли, але образи їх не можуть зникнути. Матеріальні фарби та нематеріальні образи, ідеї мають різну форму існування. Перші є мінливими, перетворюються постійно з одних в інші, а другі - вічні та незмінні. Про своє тіло людина повинна міркувати так само. Усе тілесне слід вважати фарбою, а вічну міру невидимої натури, що утримує всю плоть, - його основою. Змішування в уяві людей в одне ціле цих двох натур Сковорода називав ідолопоклонством, а не філософією.
Другим центральним принципом філософії Сковороди є ідея існування трьох світів. Використовуючи традицію натурфілософії XVI-XVII ст. (М. Кузанський, Дж. Бруно), він поділяє світ на макрокосм і мікрокосм, великий світ і людину, котра в менш досконалій формі повторює у собі макрокосм. Разом з цим Сковорода висуває ідею третього світу як певної сукупності символів, які сповіщають нас про невидиму натуру, невидиму сутність світу, про Бога. Увесь світ речей, Всесвіт є світом символів, який Сковорода часто називав "Старим світом", "усезагальним світом", "світом-світів", "все-на-все". Макрокосм розглядається Сковородою як нескінченний і такий, що складається з нескінченної кількості світів, наче "вінок з віночків". Сутність малого світу, людину філософ пояснює, спираючись на концепцію двох натур. Осягнувши невидимість, людина наче народжується вдруге. Вона стає духовною людиною, вільною, вічною - бо невидиме не виникає і не зникає.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Філософія Нового часу. Початок формування філософського мислення Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт). Раціоналізм європейської філософії XVII ст. (Б. Спіноза, Г. Лейбніц, Х. Вольф). Сенсуалізм в буржуазній філософії (Дж. Локк, Д. Юм, Дж. Берклі).
контрольная работа [40,8 K], добавлен 14.03.2008Передумови формування та основні етапи розвитку філософії Нового часу, її головні ідеї та видатні представники. Характеристика двох протилежних напрямків філософії Нового часу: емпіризму та раціоналізму. Вчення Спінози, Декарта, Гоббса, Бекона, Гассенді.
контрольная работа [28,7 K], добавлен 01.08.2010Історичні типи філософії права. Філософсько-правові вчення у Західній Європі у XV–XVIII ст. Філософсько-правові думки в період Відродження та Реформації: Н. Макіавеллі, М. Лютер, Ж. Боден. Ідеї Нового Часу та епохи Просвітництва: Г. Гроцій, Т. Гоббс.
контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.05.2014Особливості філософії Нового часу. Формування нової парадигми філософствування. Філософські ідеї Ф. Бекона: обґрунтування емпіричного методу і нової моделі науки. Раціоналізм французького філософа Рене Декарта. Проблема людини у філософії Нового часу.
реферат [30,8 K], добавлен 18.09.2010Передумови виникнення філософських ідей Нового часу. Філософський емпіризм XVII-XVIII ст. Філософські погляди Ф. Бекона. Розвиток емпіричного підходу в ідеях Т. Гоббса. Сенсуалізм і лібералізм Дж. Локка. Концепція раціоналізму в філософії Нового часу.
реферат [45,8 K], добавлен 04.06.2016Емпіризм і раціоналізм як основні напрями у філософії Нового часу. Томас Гоббс, Джон Локк, Джон Дьюї як видатні представники емпіризму. Філософська думка в Англії (ХVІІ-ХVІІІ ст.). Основні погляди Ф. Бекона. Раціоналістичні системи Спінози та Лейбніца.
лекция [30,5 K], добавлен 29.01.2010Дослідження проблеми буття у філософії французьких матеріалістів ХVІІІ століття. Вивчення представників матеріалістичного напрямку філософії Просвітництва. Огляд ідей Просвітництва та їх впливу на всі сфери духовного життя європейського суспільства.
контрольная работа [32,7 K], добавлен 26.08.2013Становлення та розвиток політичної філософії. Зв'язок філософії епохи Просвітництва з її політичними наслідками: реформацією, лібералізмом, марксизом. Ленін і філософія. Етика, фундаментальний дуалізм і метафізика політики: позитивний і природний закони.
реферат [32,5 K], добавлен 24.09.2014Духовна діяльність людини. Визначальні фактори Нового часу. Наукова революція і формування буржуазного громадянського суспільства. Протилежні напрями у філософії Нового часу: емпіризм і раціоналізм; матеріалізм і ідеалізм; раціоналізм і ірраціоналізм.
реферат [24,2 K], добавлен 01.12.2010Субстанціальний і реляційний підходи до розуміння буття. Трактування категорій простору та часу у в античній філософії та філософії середньовічної Європи. Категорії простору та часу в інтерпретації німецької філософії та сучасної буржуазної філософії.
реферат [31,7 K], добавлен 05.12.2010
