Філософські погляди неофрейдистів, Фоми Аквінського та Ф. Єнгельса. Основні етапи руської філософії

З іншого боку, раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхуючись від нього. Мислення можливе лише в матеріальній чуттєво сприйнятій оболонці мови. Воно включає в себе деякі наочні компоненти, свого роду "схеми". Це найбільш характерно для інженерно-конструкторського, "шахового" та іншого мислення. Воно ж властиве й іншим його видам, не виключаючи й філософського. Застосовуючи гегелівську термінологію, можна сказати, що чуттєві моменти бувають і в абстрактно-логічному мисленні як "зняті", підпорядковані, тобто такі, що втратили живі та яскраві кольори безпосереднього враження, хоча й залишаються опорою для ідеальних розумових конструкцій, що відображають сутність речей.

Діалектико-матеріалістична філософія, вирішуючи проблему співвідношення чуттєвої й раціональної сторін пізнання, знімає однобічність сенсуалізму й раціоналізму, які різко відмежувались один від одного у філософії Нового часу. Сенсуалізм, відштовхуючись від факту, що відчуття створюють джерело й початок пізнання, визнає чуттєве пізнання його основною формою, а роль логічного мислення зводить до комбінування чуттєвих даних. Типовою в цьому є концепція Дж. Локка, однобічність якої полягає в перебільшенні, абсолютизації якісної специфіки чуттєвих форм пізнання. Протилежністю сенсуалізму і пов'язаного з ним емпіризму є раціоналізм, що абсолютизує раціональне, логічне пізнання. Чуттєве знання розглядалося рядом раціоналістів як нечітке, розмите. На їх думку, тільки розум сягає ясності й чіткості знань. Характеристики істинного й достовірного знань -- всезагальність і необхідність -- з точки зору раціоналізму, досягаються засобами розуму незалежно від чуттєвого досвіду. Ці характеристики закладені в природі розуму як такого, обумовлені притаманними йому властивостями й іманентними законами його діяльності. Раціоналісти мають рацію, визнаючи якісну специфіку розумового пізнання, наголошуючи на тому, що пізнання об'єктивної закономірності можливе лише в логічній, понятійній формі. Класичний раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель та інші) навіть у своїх ідеалістичних варіантах розвивав елементи теорії та методології наукового пізнання. Пізній раціоналізм, включаючи сучасну західну філософію, навпаки, заперечує наукове осягнення дійсності, веде до ірраціоналізму, нерідко поєднуючись з релігійною містикою.

Однобічність раціоналізму -- в тому, що він відриває логічне пізнання від чуттєвого, від матеріально-предметної практики людства. У класичній філософії нерідко він поєднувався з ідеалізмом у розумінні природи, самого розуму (вчення Декарта про "вроджені ідеї", монадологія Лейбніца, трансценденталізм Канта тощо).

Подолати однобічність сенсуалізму й раціоналізму прагнув І. Кант. Особливо цікавими є його підходи до виявлення механізмів зв'язку між чуттєвістю й розсудком. Проте помилковість вихідних положень, агностицизм, спроба компромісу між матеріалізмом та ідеалізмом завадили Канту наблизитись до справжнього розв'язання цієї проблеми.

Діалектико-матеріалістична філософія засвоїла позитивні моменти сенсуалізму й раціоналізму, відкидаючи їх недоліки, обмеженість та однобічність. Вона пояснює діалектику чуттєвого й раціонального пізнання, визначає їх місце і роль у пізнавальному процесі, розкриває джерела цих рівнів та форм пізнання, що перебувають у площині практичної діяльності.

Вчення Фоми Аквінського про єдність душі і тіла, про двоїстість істоти, про співвідношення релігії, філософії і науки.

Фома Аквінський (1125/26-1274рр.) -- один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття обумовлює зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, що являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» -- це рослини.

Третій рівень -- тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії.

Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не зв'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум -- це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за його пізнання.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок уперед в розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).

Фрідріх Енгельс

Фрідріх Енгельс (1820-1895) -- товариш і соратник Маркса, популяризатор його ідей. Не здобувши завершеної освіти, посилено займався самоосвітою. Упродовж багатьох років матеріально підтримував Маркса і його родину. Після смерті Маркса займався впорядкуванням та публікацією його творів, з-поміж яких виділяються 2-й і 3-й томи "Капіталу".

Основні роботи: "Свята родина" (1845, разом з К.Марксом), "Німецька ідеологія" (1845-1847, разом з К.Марксом), "Маніфест Комуністичної партії" (1848, разом з К.Марксом), "Анти-Дюрінг" (1876-1878), "Діалектика природи" (1873-1882), "Походження сім'ї, приватної власності та держави" (1884), "Людвіг Фейєрбах та кінець класичної німецької філософії" (1886) та ін.

Філософські погляди Енгельса найбільшою мірою викладено в "Анти-Дюрінгу" та "Діалектиці природи". Слід відзначити, що сам Енгельс не був самостійним філософом, а переважно популяризував та розгортав філософські ідеї Маркса. Простежуючи історичний розвиток філософської думки, Енгельс обґрунтовував неминучість виникнення філософії марксизму. Він доводив закономірність зміни основних періодів в історії філософії: 1) наївна діалектика античних філософів; 2) метафізична філософія XVII-XVIII ст.; 3) ідеалістична діалектика німецької класичної філософії; 4) матеріалістична діалектика Маркса. Водночас історична закономірність виникнення філософії марксизму полягає, за Енгельсом, в тому, що саме ця філософія дає змогу перетворити соціалістичні вчення з утопії на науку. Необхідно відзначити, що поняття "закон діалектики" увів саме Енгельс. Обґрунтовуючи діалектичний матеріалізм та матеріалістичне розуміння історії, Енгельс вважав, що свідомість є не що інше як продукт діяльності людського мозку, сама ж людина є продуктом природи, а тому закони мислення і закони природи узгоджуються між собою ("суб'єктивна" і "об'єктивна" діалектика).

Пізнання людиною світу не має жодних меж, оскільки сам світ нескінченний, і пізнання абсолютної істини здійснюється через нескінченний ряд відносних істин. Нескінченність світу, за Енгельсом, проявляється в його часово-просторовій нескінченності. Водночас світ є єдиним, що проявляється в його матеріальності. Отже, простір та час є формами існування матеріального світу. Невід'ємною характеристикою матерії є рух і розвиток; водночас і сам рух є невід'ємним від матерії. Це зумовлено тим, що рух становить спосіб існування матерії, а тому він так само не створюваний і не знищуваний, як і сама матерія. Енгельс дає класифікацію форм руху матерії (механічна, фізична, хімічна та біологічна), вважаючи їх предметом вивчення різноманітних наук. У зв'язку з цим він також пропонує таку класифікацію наук: науки про неживу природу; науки, що вивчають живі організми; історичні науки. Окреме місце в даній класифікації він відводить наукам, що вивчають людське мислення -- формальній логіці та діалектиці. При цьому діалектика для Енгельса виконує роль не лише науки про мислення, а й науки про всезагальні закони руху і розвитку природи, людського суспільства та мислення (саме він запропонував дане визначення, яке пізніше у філософії марксизму було розповсюджене взагалі на всю філософію). Вважаючи, що кожна нижча форма руху матерії переходить до вищої шляхом діалектичного "стрибка" і що кожна вища форма містить у собі як підпорядкований елемент нижчу форму (але не зводиться до неї), Енгельс у "Діалектиці природи" послідовно розглянув зміст тогочасної математики, механіки, фізики, хімії, біології, переходи від однієї форми руху матерії до іншої і відповідно переходи від однієї науки до іншої. При цьому в кожній науці він виділяє досить вагомі для того часу проблеми: в математиці -- проблему походження абстракцій, у фізиці - вчення про перетворення енергії, в хімії -- проблему атомістики, у біології -- проблему походження та сутності життя, клітинну теорію, дарвінізм. Перехід же від природознавства до історії суспільства він вбачав у розробленій ним трудовій теорії походження людини. Дослідження Енгельса спиралися на досягнення сучасного йому природознавства, а тому наступний розвиток науки багато в чому спростував енгельсівські натурфілософські погляди. Водночас слід відзначити, що саме Енгельсова популяризація філософії марксизму багато в чому спричинила ті перекручення філософії Маркса, які були в марксистсько-ленінській теорії та побудованій на основі цієї теорії соціальній практиці.

Основні етапи руської філософії

неофрейдизм аквінський філософія пізнання

Період зародження давньоруської філософії і ранньохристиянської філософії Русі

Даний етап руської філософії відноситься до IX-XII ст. і відповідає епосі від виникнення Давньоруської держави - Київської Русі до часу феодальної роздробленості Русі.

Представники:

Іларіон, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Філіп Пустельник.

Основні теми ранньої російської філософії - моральні та етичні цінності, пояснення християнства, спроби з'єднати його з язичництвом, держава, право, природа.

Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» популяризує і аналізує роль християнства в сьогоденні і майбутньому Русі. У філософському морально-етичному МОДЕКС В. Мономаха «Повчання» розглядаються проблеми - добра і зла, мужності, чесності, стійкості. У «Посланні пресвітеру Хомі" Климент Смолятич зачіпає проблеми розуму, пізнання. Філіп Пустельник в «Плачі» намагається осмислити проблеми взаємини душі і тіла, плотського і духовного.

Філософія періоду зародження, становлення та розвитку централізованого російського держави

Даний етап російської філософії відноситься до XII-XVII вв.

Представники: Сергій Радонезький, Філософія, Максим Грек, Андрій Курбський, Ніл Сорський, Вассіан Патрикеєв, Авакум, Никон, Юрій Крижанич.

Філософія XVIII ст.

Представники:

1. Філософи епохи петровських реформ - Феофан Прокопович, В. Н. Татищев, А. Д. Кантемир;

2. Матеріалістична філософія середини і другої половини XVIII ст. - М. В. Ломоносов, А. Н. Радищев;

3. Російська філософія XVIII в. включає два основних етапи в своєму розвитку: філософію епохи петровських реформ; матеріалістичну філософію середини і другої половини XVIII ст.

До першого напрямку (епохи петровських реформ) відноситься творчість Феофана Прокоповича, В.Н. Татіщева, А.Д. Кантеміра. Основною спрямованістю їхньої філософії була соціально-політична: питання влаштування монархії; імператорської влади, її божественності та непорушності; прав імператора (стратити, милувати, самому призначати спадкоємця та інших); війни і миру. Також філософи даного напрямку займалися й іншими питаннями - пізнання, моральних цінностей та ін. Основними представниками матеріалістичного напряму були М.В. Ломоносов, А.Н. Радищев. М.В. Ломоносов (1711 - 1765) у філософії був прихильником механістичного матеріалізму. Їм була закладена матеріалістична традиція в російської філософії. Також Ломоносовим була висунута «корпускулярна» теорія будови речовини, згідно з якою всі навколо предмети і матерія в цілому складаються з дрібних частинок («копрускул», тобто атомів) - матеріальних монад. Ставлення М.В. Ломоносова до Бога - деїстичне. З одного боку, він допускав наявність Бога-Творця, але, з іншого боку, не наділяв Його надприродною силою і можливостями. У філософії Ломоносова також приділяється велика роль етики, моралі, моральності. На послідовно матеріалістичних позиціях стояв А.Н. Радищев (1749-1802). Крім обґрунтування матеріалістичних почав буття велику увагу приділив Радищев соціально-політичної філософії. Її кредо - боротьба самодержавства, за народовладдя, правову і духовну свободу, торжество права.

Філософія XIX ст.

Представники:

1. Соціально-політична філософія декабристів - П. Пестеля, М. Муравйова, І. Якушкіна, М. Луніна, І. Киреєвського, В. Кюхельбеккер;

2. Історична філософія П. Я. Чаадаєва;

3. Філософія західників і слов'янофілів - А. І. Герцена, Н. П. Огарьова, К. Д. Кавеліна, В. Г. Бєлінського, А. С. Хомяков, І. В. Киреєвський, Ю. Ф. Самарін, А. Н . Островський, брати К. С. та І. С. Аксакова;

4. Ортодоксально-монархічна філософія - Н. В. Федорова, К. М. Леонтьєва;

5. Філософія Достоєвського;

6. Філософія Толстого;

7. Революційно-демократична філософія - Н. Г. Чернишевського, народників Н. К. Михайлівського, М. А. Бакуніна, П. Л. Лаврова, П. М. Ткачова, анархіста П. А. Кропоткіна, марксиста Г. В. Плеханова.

8. Ліберальна філософія В. С. Соловйова.

Російська і радянська філософія XX ст.

Представники:

Російська релігійна філософія - С. Н. Булгакова, П. А. Флоренського;

Філософія космізму Н. В. Бугаєва, В. І. Вернадського, К. Е. Ціолковського, О. Л. Чижевського;

Природничо-наукова філософія Сеченова, Менделєєва, Тімірязєва, Мечникова, Ковалевського;

Радянська філософія Н. І. Бухаріна, О. Богданова, А. Ф. Лосєва, А. М. Деборина, Л. Гумільова. М. Мамардашвілі, В. Асмуса, Ю. Лотмана;

Філософія «російського зарубіжжя» П. С. Мережковського, Л. Шестова, П. Сорокіна, Н. А. Бердяєва;

Радянська філософія

більшовизм

пізньо-радянська філософія

Сучасна російська філософія

Пізньо-радянська філософія дискредитувала себе у зв'язку з провалом Перебудови, яку вона обґрунтовувала. Провалена перебудова призвела до розпаду держави, падіння життєвого рівня населення, зростанню етнічного насильства. Однак існує і незалежна від ідеології філософія, прикладом якої є філософія носіїв.

Філософія лібералізму

Альтернативу радянської філософії склала філософія лібералізму (Гайдар, Новодворська, Чубайс). Ідеї демократії мислилися неможливими без ідеї самостійної особистості, передумовою якої є приватна власність. Всі проблеми Перебудови, на думку лібералів, були викликані «безгосподарністю», яка повинна бути подолана в процесі приватизації (процес передачі державної власності в приватні руки). Проте ліберальні реформи привели до встановлення в Росії олігархії (до 1995) з одного боку, а з іншого - до перетворення Росії в «сировинний придаток» Заходу (c 2005 ЗМІ замість терміна «сировинний придаток» в почали використовувати словосполучення «Велика енергетична держава» ).

Консервативна філософія

Альтернативу ліберальної філософії, що стала після 1991 офіційної, склала консервативна філософія національно-патріотичних сил. Вони побачили в ідеї «загальнолюдської цивілізації» передумову встановлення Світового Уряду на чолі з США. Натомість вони пропонували проект багатополюсного світу, озвучений прем'єр-міністром Примаковим (займав пост в 1998-1999). Консервативна філософія заперечувала зв'язок «загальнолюдської цивілізації» з «загальнолюдськими цінностями». Глобалізація призводить до руйнування вікового укладу і до кризи сім'ї, в результаті чого люди стають набагато більш бездуховними. Моральні цінності немислимі без традиції, яку треба відродити за допомогою консервативної революції (Дугін, 1995).

Загальні тенденції

Сучасна російська філософія висловлює суперечливі устремління суспільства і представлена двома напрямами. З одного боку, спостерігаються спроби знайти обгрунтування духовності в російській православній традиції. Яскравим прикладом цього є «неопатристичного синтез» Хоружого (1994). Він зазначає, що Росія сформувалася на базі візантійського православ'я, останнім творчим злетом якого був ісихазм - містика мовчазної молитви і ментального споглядання Фаворського світла. Ісихазм не отримав розвитку через зовнішні причини (загибель Візантії під натиском турків), тому російська філософія повинна взяти на себе місію продовження цієї традиції. Хоружий осмислює і розвиває традицію ісихазму, трактуючи його за допомогою понятійного апарату сучасної психології та філософії. З іншого боку, російська філософія існує в рамках світової філософії та розвиває ідеї таких сучасних напрямків як постмодернізм і феноменологія, задіюючи філософські категорії для тлумачення фрагментів повсякденного буття. Яскравою роботою подібного плану є «Метафізика футболу» Руднєва (1999).

Погляди П. Могили

Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний Києво-Печерським архимандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков. Суспільно-політичні погляди П. Могили досить суперечливі. Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської влади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками. Державно-правові погляди П. Могили відображали його прагнення посилити позиції православних у їхній боротьбі проти покатоличення. Враховуючи те, що в Україні не було своєї державності, а владу польського короля населення вважало чужою (своєю була тільки віра), П. Могила пропагував ідею верховенства в суспільстві духовної влади -- влади православної церкви. Ці погляди викладено у праці "Номоканон" та ін.

Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже відносно походження влади П. Могила дійшов висновку, що вона дається від Бога, перед яким вона й підзвітна у своїх діях. Верховна державна влада, за П. Могилою, діє у трьох напрямках: політичному, мирському та духовному. Політичні та мирські справи він ставив попереду.

До них він відносив управління, суд, законодавство. Вважав за необхідне разом із внутрішніми політичними проблемами вирішення питань зовнішньої політики, захисту суверенітету країни. Водночас П. Могила виклав вимоги до монарха: ідеальний правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, втілювати чесність, правду і справедливість, сприяти добру підлеглих.

Церкві мислитель відводив роль радника, а не носія верховної влади в державі. Закон у політико-правовому вченні П. Могили -- дар Божий. Відомі людству закони він поділяв на три групи, при цьому віддавав пріоритет "закону натури", що його, мабуть, слід розуміти як природний закон. П. Могила вважав, що законам мусять коритися всі, в тому числі й цар, який їх створює. Загалом у своєму вченні П. Могила виклав концепцію самостійної держави, яку очолює ідеальний правитель, прибічник православної християнської віри.

Література

1. Філософія : Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / С. П. Щерба, В. К. Щедрін, О. А. Заглада; За заг. ред. С. П. Щерби.-- К. : МАУП, 2004. -- 216 с.-- Бібліогр. :

2. Філософія: Підручник/Заїченко Г.А., Сагатовський В.М., Кальний І.І. та ін., за ред. Заїченко Г.А.; Вища шк., 1995. - 455 с.

3. Філосовський енциклопедичний словник - М., 1989. - 840 с.

4. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: навчальний посібник. - К., Вища школа: Т-во “Знання”

1999. - 543 с.

5. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. Філософія: Підручник. - К., Либідь, 2001. - 408 с.

6. Філософія - Сидоренко О.П.

7. Філософія культури, Підручник - Гатальська С.М.

8. Філософія: Навчальний посібник (для студентів 2 курсу ФПО і заочного навчання). Авт. Радіонова Л.О. - Харків: ХНАМГ, 2006. - 142 с.

Размещено на Allbest.ru