Нарис історії української філософії

Інша велична постать і українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, - це Т. Шевченко (1814-1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам'яток національної історії. Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Серед інших світоглядних ідей Т. Шевченка варто виділити такі:

Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

Ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.

Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи-то атеїст, чи-то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у ХІХ ст.; тут Шевченко не був тут ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Іван Франко (1856-1916) - унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії. Певну увагу І. Франко приділив ознайомленню із ідеями марксизму; своє бачення цього феномену І. Франко виклав у статтях «Що таке поступ?», «Що таке соціалізм», «До історії соціалістичного руху» та багатьох інших. На думку мислителя, матеріалістичне розуміння історії абсолютизує процес виробництва, залишаючи поза увагою великий масив духовних явищ, без осмислення яких неможливо зрозуміти механізми розвитку суспільства. Діалектичний метод, що став основою марксистської доктрини, уявлявся І. Франку методом, за допомогою якого «однаково легко доказати і pro, i kontra всякої речі». Філософ твердив, що» всі великі робітники на полі науки відкидали діалектичний метод, а то й виразно осуджували його». Сам мислитель вважав науково виправданим індуктивний метод.

І. Франко висловився вкрай скептично про марксистський світогляд взагалі. На його думку, він зводиться до кількох непереконливих догм. І. Франко ще на початку комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, «програма державного соціалізму», при всіх можливих її варіантах, «аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій».

На відміну від марксизму, І. Франко ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів. У своїх творах він подавав людину як таку, що перебуває на шляху пошуків свого призначення - на шляху трагічному, сповненому великих проривів і страшних падінь. У мислителя не було сумнівів щодо того, що саме народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю. Замість марксистського поняття «робочого класу» І. Франко використовував поняття «роботний люд», включаючи у нього представників всіх тих суспільних верств, які чесною працею створюють суспільне благо.

І. Франко був палким прихильником освіти і науки; саме в прогресі науки та техніки вбачав він провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у тому числі - і зрушень виробничого та соціального планів. Проте він не вважав неминучим руйнування селянства та перетворення його на пролетарів: на його думку, село може краще зберігати свої традиції, застосовуючи кооперативні форми життя.

Предметом наукових зацікавлень вченого була релігія, котру він розглядав як важливий чинник духовної і народної культури. І. Франко, на думку фахівців, постав найбільшим в Україні знавцем апокрифічної літератури (тобто релігійних текстів, не канонізованих церквою). Він висловлював і критичні зауваження щодо діяльності певних клерикальних кіл. Проте в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим незаміниму і в часи лихоліть і в мирну добу.

Доктор філософії І. Франко справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких духовно зріла нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Леся Українка (1871-1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М. Драгоманова, донька письменниці О. Пчілки, вона товаришувала з І. Франком М. Павликом, М. Лисенком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд, який загалом можна визначити як позитивістський. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них - і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнілась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні дійсності: перш за все - соціальної. Вона прагнула філософськи осмислити життя. Життя - явище поліфонічне, багатоголосе. Тим-то воно й цікаве. Невдячна справа спрощувати його, зводячи до плаского примітиву. Площина життєво-смислових орієнтацій людини становить основну тематику поезій та драматичних творів Л. Українки. Поетеса застерігала від ідеологічної нетолерантності, засуджувала песимістично-безнадійливі настрої, категорично не згоджувалась із життєвою позицією людей без міри покірливих і терплячих, вбачаючи в їхній поведінці неконструктивну дію. Проблема людини - головна в її творчості. Вона окреслюється як потреба вибору одного з декількох можливих варіантів дій. В душі людини змагаються два почуття: усвідомлення себе як вільної істоти (1) і прийняття свого рабського існування (2). Л. Українка відслідковує процес становлення борця - людини, здатної на вольовий вчинок та утвердження сенсу. Вживаючи філософську термінологію, слід зауважити, що в центрі уваги Л. Українки перебував процес формування особистості, позначений суперечливими впливами по різному скерованих сил. Людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі. Ця позиція продовжує природну для української громадської думки «філософію серця».

Своєрідні світоглядні ідеї були у ХІХ ст. сформульовані в програмних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та інші.

Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях «Закон Божий (Книга буття українського народу)» (1846), «Риси народної південоруської історії» (1861), «Південна Русь наприкінці XVІ ст.» (1842), «Руїна» (1879) вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших (в першу чергу - слов'янських) народів, дати нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у виді правової, демократичної, парламентарної федерації слов'янських народів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй. Історичне призначення України, на думку автора «Книги буття українського народу», полягає у справі об'єднання слов'янського етносу (оскільки Київ історично виник в центрі слов'янського ареалу).

Потужний вплив на сучасників справив соратник М. Костомарова та Т. Шевченка Пантелеймон Куліш (1819-1897). За вихідними світоглядними спрямуваннями П. Куліш був людиною глибоко релігійною, дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності. У поглядах на Україну він романтизував її минуле, звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу, розвивав так звану «хуторянську філософію», закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.

Діяльність Кирило-Мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка - заслання в солдати на двадцять років у казахські степи із суворою забороною писати вірші й малювати картини.

Окрім розглянутих представників української філософської думки ХІХ ст. варто назвати також О. Потебню (1835-1891 рр.), професора Харківського університету, що зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості; Б.Кістяковського (1868-1920 рр.), активний член «Молодої Громади», який розглядав методологію соціального пізнання; В. Лесевича (1837-1905 рр.), який постав одним із кращих знавців, послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей позитивізму.

Размещено на Allbest.ru