Проблема людини у філософії XX століття

Однією з центральних ідей у розумінні особистості в релігійній філософії є думка про “залучене” існування, що означає активний діалог християн із сучасністю, залучення віруючих людей у соціальні рухи на стороні прогресивних сил, де релігійне світорозуміння покликане відігравати роль конструктивного фактора в перетворенні світу на людських засадах. Персоналісти акцентували виховну функцію особистісного начала в людині. Велике значення в цьому зв'язку приділяється проблемі особистісного спілкування, у якому прихильники персоналізму бачать мету, призначення людського існування. Суспільству як сукупності історично сформованих форм спільної діяльності людей філософи-персоналісти протиставляють особистісне співтовариство, де відбувається об'єднання людей «по ту сторону слів і систем».

Але найбільш виразно «поворот до людини» у релігійній філософії XX ст. позначився в тлумаченні релігії як морального вчення, у релігійній етиці. Ядром будь-якого етичного вчення є проблема Добра і Зла. Для релігійної етики із самого початку ця проблема була дуже важкою для вирішення. Адже якщо світ створений і керований Богом, то звідки в ньому зло і страждання? Міркування, що мали на меті «виправдати» Бога за Зло на Землі, з часів Лейбніця одержали назву «теодицеї» («тео» - бог, «дице» - справедливість). Традиційно суть теодицей зводилася до того, що за Зло відповідає людина, а не Бог. Зло випливає з того, що людина неправильно використовує подаровану йому Богом свободу, зловживає нею. Джерело Зла - у гріховності людського тіла, у його низинних потребах, бажаннях, пристрастях. Шлях перемоги над Злом - правильний спосіб життя, а сутність правильності - аскеза, обмеження природно-тілесних потреб, чи навіть повне відмовлення від них аж до самокатування.

У наш час теодицеї набули інше, більш реалістичне і гуманне звучання. Насамперед змінюється теза про абсолютну гріховність людського тіла. Висловлюються думки про те, що людська природа не остаточно, не цілком зіпсована, вражена «природним гріхом», у ній є щось здорове, що тягнеться до добра і здатне створювати добро. Тому людина може бути джерелом моральних норм. Якщо раніше моральним нормам («не убий», «не укради» і ін.) приписувалася тільки божественна природа, то зараз, правда з різними застереженнями, визнається їх людська, дійсно історична природа. «Християнська етика вважає, - пише К. Войтила, - що моральні норми, як і всі закони створеної природи, походять від Творця, однак деякі з цих норм - природні, людина прямо створює їх».

Такий поворот у розумінні джерел моралі позначився і на розумінні аскези як її ядра. Тепер мова йде не про відмову від природних, тілесних потреб і насолод, а про їхнє гармонійне об'єднання з духовними. Папа Іоанн Павло II підкреслює, що аскеза не означає втечу від життя. «Навпаки, - роз'яснює він, - вона повинна забезпечити всю повноту життя, тому що завдяки їй ми опановуємо самим важким. Завдяки аскезі, людина може освоювати всі цінності і переживати їх як наближені до Істини, без помилок і розчарувань». Визнання добрих начал людської природи і праведного життя як гармонії в задоволенні природних і духовних потреб використовується деякими релігійними діячами для виправдання боротьби за звільнення від соціального, расового і національного гніту, за соціальну справедливість. Особливе значення з 60-х років ХХ ст. набув рух латиноамериканських священнослужителів і релігійних теоретиків, що одержав назву «теологіі звільнення». Основи цього вчення складає установка на перемогу над злом завдяки любові, що виходить з однієї з заповідей Ісуса: «Возлюбіте ворогів ваших» (Євангеліє від Матфея 5, 43-45). Варто визнати, що ця ідея («етика ненасильства») користується усе більш широким визнанням у сучасному суспільстві, яке випробовуючи насильство, війни і революції, прирікає себе на загибель. І може саме в ній порятунок людства.

Таким чином, сучасна західна релігійна філософія, зберігаючи в принципі вірність класичному теоцентризму, у своєму конкретному змісті зазнає значних змін. Найбільш істотні з них - поворот до людини, антропологізація релігійно-філософських вчень, висування на перше місце в них нормативно-оціночних етичних розумінь, і “сциєнтизація” релігійно-філософських вчень, відмова від відвертого обскурантизму і перехід до союзу з наукою, прагнення до досягнення своєрідної гармонії віри і знань, релігії і науки. У цій своїй новій якості релігійна філософія прагне відновити свою популярність і здійснювати усе більш істотний вплив на духовну культуру, на все громадське життя сучасного Заходу.