Антична філософія

У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка, гадка , що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням. У свою чергу, чуттєве знання (гадку) Платон розподіляє на уявлення й на вірування, а наукове знання - на математико-геометричне і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей. Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, але й приховує її. Риторика є відвертою фальсифікацією істини, що безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівський Ерос - сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки відомий шарм, але й насамперед дозволяє інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до істини - Добра-Краси.

Філософія Аристотеля

Аристотель із Стагіра (384-322 рр. до н. е.) - напевно, найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, який синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці із різноманітних галузей знань: логіки, фізики, психології, етики, політології, естетики, риторики, поетики й, звичайно, філософії. Авторитет і вплив Аристотеля величезні. Аристотель не тільки відкрив нові предметні галузі пізнання і розробив логічні засоби аргументації, обґрунтовані знання, але й ствердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення.

Вісімнадцятирічним юнаком Аристотель стає слухачем Платонівської Академії в Афінах, де протягом 20 років засвоював ідеї та принципи філософії Платона. Аристотель - найбільш обдарований учень Платона. І не випадково вчитель, оцінюючи здібності Аристотеля, говорив: «Іншим учням потрібні шпори, а Аристотелю - вуздечка». Аристотелю ж приписують вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча», який досить точно відображає ставлення Аристотеля до філософії Платона. Піддаючи серйозній критиці ключові положення філософії, захищав її в суперечках із опонентами. Для нього виявилися чужими містико-релігійні, есхатологічні сюжети платонівських творів, навіяні орфіко-піфагорійською езотерикою і міфопоетичними, метафоричними діалогами Платона. Якщо ж Платон байдужий до емпіричних джерел знання, то Аристотель, навпаки, одержимий пристрастю до всілякого роду збирання фактів і їх класифікації, внаслідок чого філософський дискурс Аристотеля виглядає суворішим понятійно-категоріально, ригористичне і завершеним. Платонівська манера роздумувати під час відкритого діалогу, навпаки, задавала його учасникам проблемно-пошукову ситуацію без остаточних відповідей і твердих позицій. Філософська діяльність Аристотеля поширюється і на інші жанри, він створює власну філософську конструкцію, піддаючи принциповій, але коректній критиці філософію Платона, і насамперед її ядро - теорію ідей.

В основному філософському трактаті «Метафізика» (поняття метафізика з'явилося при перевиданні аристотелівських творів Андроником Родоським у І ст. до н. е. і буквально означає: «те, що після фізики») Аристотель не погоджується з платонівським припущенням про ідеї як самостійне буття, що не залежить від існування чуттєвих речей. Аргументує Аристотель тим, що ідеї Платона - прості копії, двійники чуттєвих речей і не відрізняються від них за змістом. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей. У змісті ідей немає нічого такого, чим би відрізнялися від відповідних їм чуттєвих речей. Так, ідея людини нічим не відрізняється від сукупності загальних ознак, що належать окремій людині. По-друге, Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються підстави для будь-яких відносин між ними. По-третє, па думку Аристотеля, Платон впадає в суперечності, коли розглядає взаємовідносини між самими ідеями подібно до загального та окремого, і водночас ідеї виступають як суть буття речей. Проте одна й та ж ідея не може бути водночас субстанцією і несубстанцією. Аристотель наводить так званий аргумент «третьої людини». Окрім чуттєвої людини і крім «ідеї» людини («другої людини»), необхідно припустити існування ще однієї (яка підноситься над нею) ідеї людини. Ця ідея охоплює спільне між першою «ідеєю» і чуттєвою людиною і є «третьою людиною». По-четверте, відокремивши ідею, віднісши її до світу вічних сутностей, що відрізняється від змінюваного світу речей, Платон позбавив себе, з погляду Аристотеля, можливості пояснити факти народження, загибелі й руху. Підсумовуючи, Аристотель робить висновок, що основна причина труднощів, у яких заплутався Платон із своєю теорією, полягає в абсолютному відокремленні загального і окремого та в протиставленні їх один одному.

Кожна окрема річ, за Аристотелем, є єдність матерії та форми. Та на відміну від ідей Платона, незважаючи па свою нематеріальність, форма не є якась потойбічна суть, що ззовні приходить в матерію. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія, і навпаки, матерія є можливість того, дійсністю чого буде форма. Так Аристотель намагався подолати прірву між світом речей та світом ідей. За Аристотелем, у межах чуттєво сприйманого світу можливий послідовний перехід від матерії до порівнянної з нею форми, від форми - до співвідносної матерії. Існують же лише окремі речі - індивідууми. Це і є буття.

Онтологія (метафізика), за Аристотелем, покликана досліджувати перші причини, або вищі початки. їх чотири: по-перше, причина матеріальна, тобто матеріал, речовина, із чого виготовляється та чи інша річ, наприклад, срібна чаша; по-друге, причина формальна - форма, образ, що набирає матеріал; по-третє, причина-мета, як-от: жертвоприношення, що визначає форму та матеріал потрібної для нього чаші; по-четверте, причина дієва, що створює своєю дією результат, готову реальну чашу, тобто срібної справи майстер. Причина матеріальна і причина формальна є форма (суть) і матерія, що утворюють усі речі. Причина формальна - фінальна - є, безсумнівно, основною, оскільки надає речі закінченість, визначеність, якість. Завдяки «збираючій розбірливості» майстра, який об'єднує причини, срібна чаша стає остаточно готовою.

Онтологія і метафізика має з'ясувати питання про причини буття як буття, у всій його універсальності й тотальності. На думку Аристотеля, буття має кілька визначень. Усе, що не є чисто ніщо, по праву входить до сфери буття (чуттєве і усвідомлюване). Множинне і різноманітне за змістом буття Аристотель класифікує чотирма групами: перша - буття як категорії (або буття в собі); друга - буття як акт і потенція; третя - буття як акциденція; четверта - буття як істина (небуття як неправда). Категорії становлять основну групу значень буття. Категорії, за Аристотелем, це не поняття, а роди, або розряди буття і, відповідно, основні роди понять про буття як про суще. Таких категорій 10: субстанція (або суть), якість, кількість, відношення, дія, страждання, володіння, спокій. Категорія суті різко відокремлена від інших, тому що, говорячи про суть, відповідаємо на питання: яка ця річ (якість), чи велика (кількість) тощо. У Аристотеля два критерії суті: перша - мислимість (пізнавана в понятті) і друга - здатність до окремого існування. Але ці критерії виявляються несумісними, адже «лише окреме володіє самостійним існуванням беззастережно», але окреме не відповідає критерію пізнання - не осягається розумом, не виражається поняттям, йому не можна дати визначення. Тому Аристотель приймає компромісне рішення: щоб визначити критерій, під суттю розуміє не окрему річ (вона визначальна), не рід речей (рід речей самостійно не існує), не якість і не кількість (вони теж самостійно не існують), а те, що визначається і настільки близьке до окремого, що майже з ним зливається. Це і є та суть, що названа в «Метафізиці» суттю речі, або суттю буття речей.

Друга група значень буття - потенція й акт - первісне взаємопокладають один одного. Так, існує значна відмінність між сліпим і зрячим, який заплющив очі. Перший безнадійно незрячий, другий має цю здатність, але в потенції.

Третя група - буття як акциденція. Це буття випадкове і непередбачуване, тобто такий тип буття, який не пов'язаний з іншим буттям істотно (як от, чиста випадковість, що я стою, або що я сліпий).

Четверте значення буття - буття як істина. Належить людському інтелекту, що розглядає речі як відповідні реальності (істина) або як невідповідні їй (неправда).

Субстанція, суть буття і потенція буття, акт утворюють предмет метафізики, у центрі якої виявляється проблема субстанції (чуттєвої і надчуттєвої). Чуттєва субстанція - композиція матерії та форми, що надає підстави окремому, тобто індивіду. Надчуттєва субстанція -першопочаток, вічний двигун, Бог. Бог для Аристотеля - чистий інтелект, «мислення в мисленні», не має величини, частин, неподільний, безпристрасний і незмінний. Як же Бог (першорушій) приводить все в рух, залишаючись непорушним? Вічний двигун виступає не як дієва сила (на зразок тієї, що веде майстра, який створює чашу із срібла), але як «саиза зіпаїіз», тобто причина мети: Бог притягує, рухаючи до досконалості. Світ, за Аристотелем, не має початку, тобто того моменту, коли був Хаос (не-Космос) не існувало. Адже якщо Бог вічний, то світ завжди такий який є. Буття, як істину, вивчає логіка.

Аристотель вживав термін аналітика (від грецького - розв'язання), що означав метод, за допомогою якого добуваємо із деякого висновку елементи й передумови і, відповідно, розуміємо, наскільки обґрунтований і виправданий. Аристотель вважав, що цей прийом присутній у будь-яких умовиводах (силогізмах), тому в розробленій ним класифікації наук логіка не виділяється як окрема галузь знань, а як орган, інструмент, що використовується всіма науками.

Науки Аристотель поділяє на три групи: перша - теоретичні науки, тобто ті, що ведуть пошук знання не заради нього самого, - метафізика, фізика, математика, психологія; друга - практичні науки, що добувають знання заради морального вдосконалення, - етика і політика; третя - науки продуктивні (творчі), мета яких - знання заради творчості, - риторика й поетика. Найбільш значущими й цінними є, за Аристотелем, науки теоретичні, серед яких чільне місце належить філософській метафізиці. Абсолютна цінність філософії полягає в тому, що не прагне досягнути практичної утилітарної мети, є самодостатнім знанням. Тут-то Аристотель залишається вірним платонівській традиції. Філософія Аристотеля завершує період розвитку, що іменують класичним.

Філософсько-етична думка епохи еллінізму

Для філософів і філософських шкіл елліністичного (і тим більше римського) періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Інтерес до теорії, до теоретичного з'ясування картини світу, фізики, космології, астрономії всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки питання як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Філософ, який у період «високої класики» став ученим, дослідником, споглядав і осягав Макро- і Мікрокосм, тепер стає умільцем жити, добуваючи не стільки знання, скільки щастя. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, обманливості, від страху й хвилювань, якими так переповнене і зіпсоване життя. Зростає інтерес і змінюється ставлення до кінізму, адже внутрішньо розірване суспільство «зрівноважує» соціальну несвободу асоціальною свободою. Виникають і оригінальні, не «коментаторського» тлумачення філософсько-етичні концепції, породжені культурним станом елліністичної епохи, і, насамперед, це скептицизм, стоїцизм та етична доктрина матеріаліста-атоміста Епікура.

Скептицизм Піррона

Родоначальник античного скептицизму Піррон (365-275 рр. до н. е.) вважав філософом того, хто прагне щастя. Але щастя полягає у незворушності та в відсутності страждань. Хто бажає так досягнути зрозумілого щастя, має відповісти на три питання: Із чого складаються речі? Як потрібно ставитись до таких речей? Яку вигоду матимемо із ставлення до них? На питання, з чого складаються речі, Піррон не дає ніякої відповіді: «Усяка річ є це не більше, ніж те». Тому ніщо не називається ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Всякому твердженню про будь-який предмет однаково протиставляється суперечне. Якщо ні про які предмети неможливі ніякі істинні твердження, єдиним ставленням до речей, що пристало філософу, Піррон називає утримання від яких би не було суджень про них. Але таке утримання від суджень не є повний агностицизм. Безумовно достовірні, за Пірроном, чуттєві сприйняття або враження, і судження типу «Це здається гірким або солодким» буде істинним. Помилкова думка виникає лише там, де той, хто висловлював судження, намагається перейти від позірного до того, що існує насправді, тобто відштовхуючись від явища, робить висновок про справжню основу (суть). Помилиться лише той, хто стверджує, що річ не тільки здається гіркою (солодкою), але що насправді така, якою видається. Відповіддю на друге питання філософії визначається, за Пірроном, і відповідь на її третє питання: що є наслідком, або вигодою із обов'язкового для скептика утримання від усяких суджень про істинну природу речей? Піррон стверджує, що такою істинною природою речей є незворушність, безтурботність, спокій, у чому скептицизм вбачає вищу мету доступного філософу щастя. Та утримання від догматичних суджень зовсім не означає повної практичної бездіяльності філософа: хто живе, той повинен діяти, і філософ -- так само, як і всі. Але від усіх інших людей філософ - скептик відрізняється тим, що не надає способу думок і діям (які, як і всі люди, засвоїв із звичаїв своєї країни) значення безумовно істинних. Пізніша антична філософія зберегла немало розповідей і легенд про моральне обличчя самого Піррона, про його глибоку впевненість у своїй правоті, надзвичайну стійкість характеру і незворушність, виявлених ним не раз у хвилини випробувань і небезпек.

Філософія Епікура

Епікур, який створив матеріалістичне вчення (назване пізніше його ім'ям), також розумів під філософією діяльність, що дозволяє людям за допомогою роздумів і досліджень досягти безтурботного життя, вільного від страждань: «Нехай ніхто в молодості не відкладає заняття філософією, а в старості не втомлюється займатися філософією... Хто говорить, що ще не настав або минув час для занять з філософії, той схожий на того, хто говорить, що для щастя або ще немає, або вже немає часу». Тому окрема галузь знань філософії є етика. За Епікуром, етика відкриває природні початки та їх зв'язки, звільняючи тим самим душу від віри в божественні сили, у навислий над людиною фатум або долю. Фізиці ж передує третя частина філософії - каноніка (знання - критерій істини і правил її пізнання). Зрештою Епікур робить висновок: критеріями знань служать чуттєві сприйняття і засновані на них загальні уявлення. У гносеології ця орієнтація дістала назву сенсуалізму (від латинського сенсус - почуття). Фізична картина світу, на думку Епікура, така. Всесвіт складається з тіл і простору, «тобто порожнечі». Тіла ж постають або як поєднання тіл, або як те, із чого утворюються поєднання, а це - неподільні, непідвладні розрізанню щільні тіла - атоми, що розрізняються не тільки, як у Демокрита, формою і величиною, але й вагою. Атоми вічно рухаються в порожнечі з однаковою для всіх швидкістю і, на відміну від поглядів Демокрита, можуть спонтанно ухилятися від траєкторії прямолінійного руху, що обов'язково виникає. Епікур вводить гіпотезу самовідхилення атомів для пояснення зіткнень між атомами і трактує це як мінімум свободи, що необхідно передбачити в елементах мікросвіту - атомах, пояснити можливість свободи і в людині.

Етика Епікура виходить із того, що для людини перше і природжене благо є задоволення, яке варто розуміти як відсутність страждання, а не як перевагу стану насолоди. Епікур писав: «Коли кажемо, що задоволення є кінцева мета, то розуміємо не задоволення розпусників і не задоволення в чуттєвій насолоді, як думає дехто, хто не знає, або не погоджується, або неправильно розуміє, але розуміємо свободу від тілесних страждань і душевних тривог». Саме за допомогою звільнення від них досягається, відповідно з епікуреїзмом, мета щасливого життя - здоров'я тіла і відсутність хвилювань, повна безтурботність духу, атараксія. Страждання душі, вважав Епікур, значно тяжчі за страждання тілесні. Етика Епікура індивідуалістична: навіть дружба цінується більше не заради неї самої, а заради безпеки, що приносить, і заради безтурботності душі. Отже, і оптимізм Епікура, який вважав, що страх не має ваги в очах філософа: «Смерть найстрашніше із лих, не має ніякого стосунку, тому що коли існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді не існуємо».

Філософські ідеї стоїцизму

Інші настрої знаходимо у філософії стоїків, які спиралися на вчення Геракліта, посиливши риси матеріалістичного гілозоїзму (вчення про загальну натхненність універсуму): світ повністю є єдине тіло, живе й розчленоване, наскрізь пронизане натхненним тілесним диханням («пневмою»). Вченню про множинність атомів Епікура стоїки протиставляли вчення про сувору єдність буття. Взагалі, кожному положенню фізики й етики Епікура можна знайти в стоїцизмі контрположення. Найповніше протилежність виявилася в питанні про розуміння свободи і вищого завдання людського життя. Якщо епікуреїзм пронизаний пафосом свободи і прагне вирвати людину із «залізних кайданів необхідності», то для стоїцизму необхідність («фатум», «доля») непорушна і позбавитися необхідності (свобода в розумінні епікуреїзму) неможливо. Дії людей відрізняються не тим, що одні діють вільно, а інші - ні, а лише тим, як - добровільно чи з примусу - збувається і виконується невідворотня у всіх випадках і безумовно призначена для всіх необхідність. Доля веде того, хто добровільно і безпечально їй підкоряється, і тягне силоміць, притягує того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Мудрець намагається вести життя стосовно з його природою і керується розумом. Настрій, у якому живе мудрець, є смиренність і покірність невідворотному. Розумне й узгоджене з природою життя доброчесне, його наслідок - апатія - відсутність страждань, безпристрасність, байдужість до всього зовнішнього. Саме із стоїцизмом зв'язують афоризм: «Філософія є наука помирати». Проте, незважаючи на явний песимізм, етика стоїків орієнтована на альтруїстичний принцип обов'язку і безстрашність перед ударами долі, тоді як ідеал епікуреїзму є егоїстичним, попри витонченість і освіченість. Етика епохи еллінізму відображує настрої жителів величезної імперії.

Неоплатонізм

Великий оригінальний філософ пізньої античної традиції - родоначальник римського неоплатонізму Плотіна (205-270 рр.) формулює вчення про єдність як про першопочаток усього сущого. Уся сфера буття, що виражається у послідовності: Розум - Душа ~ Космос, виявляється лише проявом, здійсненням першопочатку, трьома іпостасями: Розум і Душа - втілення єдності у вічності, Космос - у часі. Єдність Плотіна називає Благом і порівнює із Сонцем. Йому ж протистоїть темна і позбавлена виду матерія - принцип зла, що провокує перехід вищого в нижче (розум відпадає від єдності, душа - від розуму, а найбільш зухвала частина душі животіє в рослинах). Зауважимо, що Аристотель теж визнавав існування рослинної душі, поряд із душею тваринною і розумною, і лише рослинна душа трактувалася ним як незалежна від тіла і здатна зі смертю тіла злитися із світовим розумом. Природно, сфера буття у Плотіна структурована: Розум - це істинно сутнє, первісні сутності, у Розумі думка і предмет думки збігається; сфера істинного буття завжди відкрита для душі, слід лише уміти повернутися до самого себе, пізнати власну природу. Такому світу протистоїть Космос, що є, на відміну від всюдисущого Розуму, у певному місці. Космос вічно рухається, обертаючись по колу, і в ньому завжди відбуваються народження й загибель, включаючи вічне значення тварин і людей, вічні війни та вбивства, і всі речі світу - лише (матеріальні) подоби тих першообразів, що створює Розум без допомоги знарядь і «в матерії, що не відрізняється від нього самого». Зло в світі Космосу вічне й неминуче, але Душа ставиться до Космосу як до театру: адже «її істинне пристанище - завжди поруч з нами». Очищення - ось, за Плотіном, засіб звільнити Душу від тілесного, від скороминучих земних інтересів і піднести її до Божественного. Вінець очищення - екстаз. Екстатичне занурення в божество, злиття з невимовленим першоєдиним.

Після Плотіна всі течії суспільної думки пронизує містицизм, - забобони та культи, східні і християнство. Прокл (410-485 рр.) завершує розвиток античного неоплатонізму, залишивши по собі послідовно розвинений стосовно розуму, душі та єдності метод тріадичної побудови і викладу: все у світі богів, у Космосі та у філософії розвивається, згідно з Проклом, за тріадами, саме: перший момент тріади - перебування в собі (причина, неподільна єдність, потенція, батько); другий момент - вихід із себе (еманація за свої межі, перехід у численність, початок подільності, енергія, мати). Третій момент - повернення з інобуття назад у себе (повернення в розчленовану єдність, в ейдос або єдино роздільну суть). У тріаді Прокла розвиток розуміється як регресивність. Творчістю Прокла завершується антична філософія: у 529 р. декретом імператора Юстиніана закрито Платонівську Академію в Афінах, що формально означало припинення більш ніж тисячолітнього сходження античного духу до самого себе.

Отже, антична філософія в особах багатьох видатних представників; особливо Сократа, Платона й Аристотеля, вперше висунула і професійно обговорила проблеми онтології, гносеології, логіки, антропології тощо. Філософія Стародавньої Греції мала визначальний вплив на розвиток усієї філософії аж до сучасності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аристотель. Соч. в 4-х томах.-- М.,1976-1983.

2. Асмус А.Ф. Античная философия.-- М., 1976.

3. Кондзьолка В.В. Нариси античної філософії.-- Львів, 1993.

4. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Аристотель.-- М., 1993.

5. Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии.-- М., 1997.

6. Платон. Соч. в 4-х томах.-- М., 1990-1995.

7. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней// 1. Античиость.- СПб, 1989.

8. Фрагменты ранних греческих философов// Ч. 1.-- М., 1989.

9. Чнишев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии.- М., 1991.