Філософсько-естетична інтенція героїчного в світоглядних вимірах Григорія Сковороди та Карла Юнга

Головними випробуваннями на цьому шляху з позиції даоської містики буде боротьба внутрішньої природи (Врітра-Гунь) і зовнішньої цивілізації (Індра-Юй). Може тому його сучасники так наполегливо і послідовно намагалось залучити до себе великого філософа. Та безуспішно. Тоді був використаний весь арсенал брудних технологій: шантаж, витончений підкуп, брутальні залякування - та дарма.

Слід згадати конфлікт з переяславським єпископом з приводу підручника про поезію. Г.Сковорода пропонував основи цього мистецтва викладати ширше, ніж вони викладались у звичайних провінційних школах. Єпископ зажадав повернутись до старого. Григорій Сковорода певний свого знання і тонкості цієї справи, не погодився змінити підручника і залишив написані ним правила поезії, що були простішими, більш зрозумілими для учнів. Відома відповідь Григорія Сковороди епіскопу: "Aha res sceptrumaia res plrctrum" (одна справа пастирська патериця, інша - сопілка пастуха"). Як пише Ковалинський: "Єпископ, перевертаючи своє незнання в його (Сковороди) непослушність і своє самодурство про вченість в його гордість і високодумство дав наказ : "Нехай не живе в моїм домі, хто творить гордість". Після цього Сковорода не із честю прогнаний з переяславського училища".

Не зайве також згадати, як 19-ти річний Сковорода потрапляє до царського двору Єлизавети в якості співака-хориста. Цариця "любила" Україну і музику. Хористам жилось в неї дуже добре. Вони забезпечувались грішми, харчами, одягом і п'ятьма відрами горілки. Такий побут звабив не одного молодого хлопця сліпим прагненням кар'єри. Але побут при царському дворі залишив сумний спогад, який Г. Сковорода проніс через усе своє життя. І вже у цитованому сні царицю намальовано без ретуші, вона постає негідною простої селянки, у неї серйозна потреба, яку й задовольняє "природним чином". Після цього, про яку духовність може бути мова, де в її вчинках можна простежити боротьбу Добра і Зла, Змія і Змієборця, прекрасного і потворного?

І, насамкінець, найважче випробування для філософа - пропозиція бути ченцем славної Печерської Лаври. "Будеш стовпом мальованим і прикрасою обителі"- казали йому монахи. На цю пропозицію Сковорода відповідає поважно, принципово і досить різко: він не має бажання множити стовпотворіння. "Досить і вас стовпів неотесаних у церкві Божій".

Такий тернистий, увінчаний принадами і спокусами шлях до свого власного серця. Принади і спокуси у світлі містичної історіософії - то є символи випробування цивілізації, які вриваються у світло двох світів - світу дідівських заповітних звичаїв та світу Біблії. З життя - міф з його загадковою романтикою, невичерпним енергетичним зарядом духовного верховіття. Іншого шляху для досконалої людини не існує. Як і отой світ - світ попів і царів, світ неправди і юродства хіба він міг спіймати філософа? Логічний апофеоз: "Світ мене ловив, але не спіймав".

Така людина могла повернутись до істини природних джерел, саме такий лицар міг здобути найвищий духовний скарб, саме такий філософ міг осмислити його і підняти на рівень наукової концепції виключно філігранного світопогляду і світовідчуття філософа, який нікого не наслідував і якого ніхто не повторив.. Основна ж ідея Г. Сковороди - богоподібність людини і в той же час її людиноподібність, людиноподібність людини.

Чого хочеш бути Христом?

Навіщо ж тобі із неба витканий його кафтан? Навіщо його тіло? Ти маєш своє власне. (Розмову названо "Двоє").

Очевидно мова у даному місці не йде про подібність людини Богові. Мова йде про рівність людини Богові. Це мотив культури італійського Відродження. Зрештою, така думка побутує і у “Брихадараньяка - упанішади”: “Хто поклоняється іншому божеству, окрім самого себе, думаючи: “Він - одне, я - інше”, той нічого не знає”. [158, 317]. У цьому творі Г.Сковорода продовжує думку, започатковану у "Нарцисі" про доречність і можливість бачити світ подвійно:

"Бачити боввана - не знати, що в боввані - це не знати себе". Цю правду про вічність, що утаєна, бажає проявитись в кожнім предметі, треба, перш за все, застосувати до чоловіка, до себе самого, пізнаючи себе".

Отже, окремо можна говорити про принцип "пізнай себе", яким просякнута вся філософія стародавнього світу - есхатологічний принцип Г. Сковороди. Український філософ ці слова, як і образ Нарциса запозичує з античної спадщини.

У Греції Нарцис у свою чергу є не автентичним, а запозиченим піфагорійським орфіками із східних містерій. Саме тому теза про богоподібність людини з такою силою перегукуються зі східними традиціями, починаючи з Упанішад ("Брахман є атман"). “Ось що кажуть люди,- читаємо в “Упанішадах”,- “почитай цього бога! Почитай того бога””- один бог стає на заміну другому!Воістину, все це - його творіння, і він сам - всі боги… Він перебуває повсюдно у всесвіті, аж до кінців нігтів наших пальців, подібно клинку в піхвах, або ж вогню в дровах. Не бачать його, бо, будучи баченим, він стає неповним. Коли дихає, то приймає назву “вдох”, при бесіді: “голос”, при спостереженні “око”, при прислуховуванні: “вухо”, в роздумах: “розум”; все це - лише назва його дій.

Хто поклоняється одному чи іншому, той не знає, бо він стає неповним, постаючи перед нами в тому чи іншому. Поклонятись треба з мислію про те, що він - ти сам, бо в ньому все стає єдиним. Це Я - сліди ходи Всього, бо по ньому можна пізнати Все - воістину, точно так же, як по сліду можна знайти худобину, що заблукала… Слід вважати дорогим тільки це Я. Коли хтось почитає дорогим тільки Я, те, що він почитає дорогим, воістину не загубиться” [159, 74-75].

Людина, яка пізнає Бога, стає Богом, бо її внутрішній світ стає єдиною і абсолютною реальністю. Так і даоський наставник Чжао Бі Чень: головною рисою справжньої школи, яка здатна дарувати своїм послідовникам безсмертя називає можливість звернутись до власних сил людини для плекання безсмертного зародку у своєму тілі [160, 51].

Інтерпретатори творчості Г. Сковороди найчастіше закидають йому єресь або сектантство типу квієтизму чи пацифізму. У певній мірі вони мають рацію, адже Г. Сковорода був до певної межі наслідувачем язицьниць0ких традицій, що не співпадали з християнським світовідчуттям. Разом з тим, його есхатологія, як вчення про оновлення, перевтілення, цілком вкладається в ортодоксальне християнство. Треба тільки згадати, щоб переконатись у правильності нашого судження, що ортодоксальне християнство складається з двох головних течій: течії Петра та Павла. Традиція Петра близька до старозаповітної. За її концепцією, Бог перебуває у вибраному народі чи окремій людині, як представникові вибраної людності.

Саме тому закони Мойсея кореспондувались до внутрішнього життя суб'єкта. "Не вбий". "Не вкради" - ці заклики відносились тільки до своїх, іудеїв. Чужинця можна було скривдити, оскільки в ньому не було Бога і нічого в ньому було шанувати. Скривдити свого означало скривдити Бога, що у ньому знаходився. Церква, як державний апарат, неминуче стає між "своїми" і "чужими", тому вона будь-яким засобом намагається виправдовувати вибраних за національною, релігійною або соціальною ознакою. Особливістю такої церкви стане догматизм і духовний тоталітаризм. Звичайно, філософською опорою буде прагматизм, історизм і матеріалізм.

Стосовно традиції Павла, слід зазначити, що вона характеризується як більш інтернаціональна, бо у її підвалини закладені приписи Нового Завіту. Бог прийшов не до іудеїв, а до усіх народів. Тому чужинець автоматично не може бути ворогом. Він теж має частку Божу, яку істино віруючій людині треба шанувати. Тому Г.Сковорода найчастіше посилається на апостола Павла. Їх об'єднує те, що і Павла не цікавить матеріальний і історичний Ісус, як пам'ятаємо, він його і не бачив. Але саме людина "іудейської крові, грецької культури і римського громадянства" змогла зрозуміти космічну місію Біблії не як "історичні байки", а як шлях до Добра і Життя.

Виходячи з концепції Дж. Кемпбелла, традиція Петра уособлює надлюдину Ніцше, яка б'ється зі Злом, та не може перемогти, оскільки боротьбою вона його тільки утверджує: Зло б'ють, а воно кріпне. Павловська традиція репрезентована Г. Сковородою, показує як Нарцис, удосконалюючи себе, позбавляє Зло його власних коренів. Лицар відриває Змія від землі, на якій він почувається паном - господарем і через те небезпечним. Лицар піднімає зло на такі висоти духу, що воно безпорадно повисає, переливаючись блискучою лускою Змія. Удосконалюючи себе боротьбою з перешкодами, людина, за Сковородою, здобуває скарб, з яким і слід прямувати до свого народу. Коли Герой повертається зі скарбом, замикається велике коло міфологічної мандрівки.

Дж. Кемпбелл доволі чітко виділяє етапи мандрівки, що дозволяють образ осмислити як мандрівника по потойбічному світі, піднести його до архетипу Героя. У викладеному матеріалі не збережена хронологічна послідовність життя історичного Г. Сковороди. Можна бачити як Г.Сковорода одночасно б'ється зі Змієм, долає перешкоди і здобуває скарб, тощо. На нашу думку, названа обставина відбиває певну умовність подібної класифікації, коли мова йде про потойбічний світ, який з точки зору психоаналізу, виступає як підсвідоме (Id). У ньому не виконуються закони простору і часу у класичному кантівському розумінні. Тому спроба логічно виділити певні етапи такої мандрівки, буде в тій чи іншій мірі умовною.

Настала пора відповісти на питання: "Чим саме Г. Сковорода справив таке катарсистичне враження на сучасників?" За якої причини по всій Україні у селянських і міщанських хатах висіли його портрети? (Костомаров, Основа. Ч.7. 1861 р.). Можливо на ці та інші питання частково і відповів простий селянин Радзиховський, який офірував дві тисячі рублів на видання творів Г. Сковороди (у 1912 р.) з гіркотою говорячи Бонч-Бруєвичу: "Лицарі духа погинули - їх немає, а без них життя не життя, а туга. Народ терпить і борсається, не маючи опори в правдивих учителях, що для них були б дорогі безкінечні простори, питання вічності, а не слава і земська гордість. От у нас на Україні був такий лицар духа Григорій Савич Сковорода, він рівний тим - Буді, Сократові, Ніцше, але він покинений, його приховали й придавили столітнім гнітом …Там, ще у глибині, в грунту країни схоронилось лицарство духа і живі зрозуміють і полюблять повсталого з мертвих " [161, 90].

Дж. Кемпбелл, відповідаючи на ці питання, вважає, що описаний подвиг Героя-лицаря дозволяє суспільству досягти ефективних засобів ініціації: "Там, де успадкованих символів торкнулись Лао Цзи, Буда, Заратустра, Христос або Мухамед - де вони були використані досконалим володарем духу, як носії моральної і метафізичної настанови, ми чуємо присутність безмірної свідомості" [162, 193].

Г. Сковорода, можливо, неусвідомлене доторкнувся "успадкованих символів", до яких доторкнулися перелічені Дж. Кемпбеллом пророки. Але… Повертаючись до есхатологічних ідей Г. Сковороди з точки зору даоської алхімії, зауважимо, що згадані традиції Петра і Павла у християнстві відповідають описаній антитезі :цивілізація - природа. Такі антитези осмислені міфологічними парами Індра-Врітра, Юй-Гунь, або більш сучасними - надлюдина Ніцше і Нарцис Сковороди. Індра, Юй, надлюдина, канонізовані традицією Петра, типові будівники класичного суспільства. Борючись з ворожим оточенням від природного до іншого, суспільного, надлюдина створює цивілізацію. Реалізм, матеріалізм і прагматизм такого суспільства, звичайно, заперечують духовний розвиток. Духовні інституції від сакральної до культури світської будуються як державні установи, які сприяють залученню людського фактору для вирішення тимчасових проблем. З самого початку таке суспільство приречене на загибель після виснаження ресурсів. Духовна руїна досить швидко закінчується руїною матеріальною. Аморальне утвердження Зла буде покарано смертю цивілізації.

Історія рідко показує приклади довгої агонії цивілізації, як правило її місце займають молоді хижаки. Саме тому Тойнбі вбачає в розвиткові людства круговерть локальних цивілізацій, що змінюються одна на іншу, проходячи стадії виникнення, розвитку і занепаду. Але щоб утвердитись, молоде суспільство має бути більш підступним і аморальним. Таким чином, кожна наступна цивілізація живе ще менше, цілком свідомо самознищуючись. Альтернативою такому шляхові може бути тільки духовне суспільство, яке засвоює світогляд нової етики, як дотримання природних законів. Такий образ архетипічно осмислений і втілений у образі Врітри, Гуня, Нарциса, Козака Мамая, тощо. Він цілком відповідає традиції християнства, яку сповідував Павло і це робить його невразливим при звинуваченні у відсталості, "архаїчності". Саме він є модерною, та, на жаль, до цього часу не почутою відповіддю на нові виклики людству.