Найвидатніші філософи України та світу

Кун Томас (1922-1995) -- американський історик і філософ науки, досліджував роль соціальних факторів у розвитку науки. Початок цих досліджень поклала його праця «Структура наукових революцій» (1963), в якій він для історичного розвитку науки вводить такі поняття, як «парадигма», «нормальна наука», «наукова революція», «наукова спільнота» тощо. Кун вводить елементи конвенціоналізму і вульгарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти і парадигми. У праці «Функції догми в науковому дослідженні» доводив, що певного роду догматизм, тверда схильність до всебічно обґрунтованої системи поглядів -- необхідна умова наукової роботи. Найкращою умовою одержання нових знань, на його думку, є не дискусії, а коли вчені, згуртовані єдністю поглядів і основних ідей (навіть догм), займаються планомірним і настійним вирішенням конкретних завдань.

Ламетрі Жульєн-Офре де' (1709-1751) -- французький філософ, просвітитель, лікар. В онтології -- прихильник механістичного матеріалізму, поєднував філософію з природничими науками. (Людина тут часто асоціюється з машиною, рослиною). В гносеології дотримувався сенсуалістичної концепції. Етику будував на гедоністичних засадах. Головні філософські праці: «Система Епікура», «Людина -- рослина», «Природна історія душі», «Трактат про душу» та ін. Метою своєї філософії проголошував відродження системи Епікура як в онтології, так і в етиці. Згідно з поглядами Л. існує єдина матеріальна субстанція, яка має властивості сприйняття та мислення (в «організованих тілах»). А людина відрізняється від тварини лише більшою кількістю потреб, а отже -- більшою кількістю розуму, бо, за Л., саме потреби є «мірилом розуму». Людський організм Л. уподібнював машині, що, як годинниковий механізм, самостійно заводиться. На думку Л., розвиток суспільства визначається діяльністю видатних людей та успіхами просвітницької роботи в суспільстві. Л. був прихильником освіченого абсолютизму. Філософські ідеї Л. справили значний вплив на творчість Д. Дідро, П. Гольбаха, К. Гельвеція та інших філософів.

Лао-цзи (VI-V ст. до н. є.) -- давньокитайський мислитель, засновник даосизму, йому приписується трактат «Дао де цзін». В центрі даосизму відношення людини і природи. В основі світу лежить дао -- шлях, доля, яке може осягнути лише мудрець. Проповідь пасивності наближає даосизм до буддизму, з яким він пізніше тісно переплітався. Після конфуціанства даосизм зробив найбільший вплив на формування ментальності китайців.

Лейбніц Вільгельм-Готфрід (1646-1716) -- німецький філософ, математик, фізик, історик, представник раціоналізму. Критично проаналізував основні ідеї Демокріта, Платона, Августина Аврелія, Декарта, Гоббса, Спінози на основі, запропонованій ним методології, найважливішими вимогами якої були універсальність і чіткість філософських суджень. Реальний світ, за Лейбніцом, складається із сукупності субстанцій: неділимих сутностей або першоелементів буття, які він назвав монадами. Світ монад ієрархізований: нижчі -- вищі і увінчує усіх -- Бог. У теорії пізнання намагався віднайти компромісну позицію між раціоналізмом Декарта і емпіризмом і сенсуалізмом Локка. Вважав, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою, водночас виступав проти вчення Локка про душу як «чисту дошку». Основні праці: «Міркування про метафізику», «Нова система природи», «Теодицея», «Монадологія» та ін.

Лесевич Володимир Вікторович (1837-1905) -- український філософ, визначний представник українського позитивізму, логік, знавець тогочасних напрямів західноєвропейської філософії. Виступав із вимогою поєднання філософії і науки, перетворення її на позитивну науку. Філософія, за Лесєвичєм, покликана виконувати функцію синтезу наукового знання. Тяжіння до позитивістської установки не завадило йому критично оцінювати надбання найбільших авторитетів позитивізму, зокрема 0. Конта, який, на його думку, недооцінював теорію пізнання. Ця теорія в її суб'єктивно-ідеалістичній інтерпретації, за Лесєвичєм, є «трибуналом» усіх наукових понять. Він виходив із того, що уявлення, які складають основу знання людини, мають пряме відношення тільки до окремих індивідуальних явищ або чуттєвих фактів. Ними вичерпується той об'єктивний матеріал, яким послуговується людина, в силу чого пізнає не предмети самі по собі, а лише дані досліду. Опосередковане знання, що оперує абстрактними поняттями, виходить за межі даних досліду, а тому позбавлене фізичної достовірності. На цій основі Лесевич заперечував об'єктивність законів. Автор праць: «Нарис розвитку ідей прогресу» (1868), «Позитивізм після Конта» (1869), «Досвід критичного дослідження основопочатків позитивної філософії» (1877), «Лист про наукову філософію» (1878), «Що таке наукова філософія» (1888), «Від Конта до Авенаріуса» (1901), «Емпіріокритицизм як єдиний науковий погляд» (1909) та ін.

Липинський В'ячеслав Казимирович (1882-1931) -- український історик, філософ історії, ідеолог консервативно-монархічного напряму української суспільно-політичної думки. Глибокий знавець проблем державності. Відстоював необхідність побудови незалежної суверенної Української держави як джерела єдності нації. Тільки з виникненням власної держави, на його думку, українець відчує себе сином рідної землі, тільки за таких умов народжується справжня, а не літературна нація. її він розглядав, передусім, єдністю духовною, культурно-історичною. Ідеал української держави (за тривалої відсутності власної державності) вбачав у династичному правлінні гетьманського типу -- Гетьманат, принципом організації якого є «класократія», тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності активної меншості (еліти), що спирається на рушійну силу політичного процесу -- клас хліборобів, його авторитет. Цей лад має базуватися на принципах співробітництва всіх класів, рівновазі між прогресом і консерватизмом, обмеженні гетьманської влади законом, який височить над гетьманом, як над усіма. Липинський -- державотворчий націоналіст. Як представник українського макіавеллізму, був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його переконання, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо», і сьогодні залишається актуальним. Основні праці: «Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті» (1920), «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919-1920 рр.»(1926), «Релігія і церква в історії України» (1933) та ін.

Лодій Петро Дмитрович (1764-1829) -- український філософ, професор вищої теологічної школи для українців у Львові, професор метафізики, логіки й етики Краківського університету, перший професор філософії та права Петербурзького університету. Він відкрив громадськості Російської імперії праці І. Канта, частково поділяючи його погляди, а в багатьох питаннях полемізуючи з ним. У теорії пізнання розвивав сенсуалістичні погляди, виступав проти суб'єктивного ідеалізму, скептицизму й агностицизму. Істину поділяв на метафізичну, логічну, моральну й фізичну. Критерієм істини вважав несуперечність та одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму й досвіду. Критикував Канта за розрив чуттєвого і раціонального, логічного та емпіричного, за спроби розмежувати форму і зміст, сутність і явище, зобразити мислення незалежним від буття. Агностицизм Канта виводив із апріоризму, зокрема суб'єктивно-ідеалістичних уявлень про простір і час як апріорні форми чуттєвості, що вносять порядок у діяльність. Основні праці: «Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного» (1915), «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» (1928), «Христиана Баумайстера наставления любомудрия нравоучительного» (1870). Не були опубліковані та не дійшли до наших днів: «Природне право народів», «Повний курс філософії».

Локатос Імре (1922-1974) -- угорський філософ, послідовник Поппера, автор однієї з кращих моделей філософії науки -- методології науково-дослідницьких програм. Дослідницька програма, за Локатосом, включає конвенціонально (тобто за згодою вчених) прийняте за істину: а) «жорстке ядро» (це метафізика програми: найбільш загальні уявлення про реальності, які описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності; головні методологічні принципи); б) «негативну евристику» (сукупність допоміжних гіпотез, які оберігають ядро програми від фальсифікації); в) «позитивну евристику» (стратегію вибору першочергових проблем і завдань, які мусять вирішити вчені). Відстоював ідею плюралізму альтернативних науково-дослідницьких програм. Найпомітніші праці: «Доводи і спростування», «Фальсифікація і методологія науково-дослідницьких програм» та ін.

Локк Джон (1632-1704) -- англійський філософ-просвітник, автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму й матеріалістичного сенсуалізму, та ідейно-політичної доктрини лібералізму. Один із перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства. Неминучість державної влади розглядав із позицій теорії природного права і «суспільного договору». Основні праці філософа: «Дослід про людський розум», «Два трактати про державне правління», «Думки про виховання», «Розумність християнства», «Листи про віротерпимість» тощо.

Лютер Мартін (1483-1546) -- німецький мислитель і громадський діяч, засновник німецького протестантизму, ідеолог Реформації, Ідеї релігійного оновлення пов'язував з визнанням можливості людського спасіння на основі віри і Божественного промислу. Проголосив тезу «повернення до витоків» євангельського життя, заперечуючи традицію, яка нібито омертвила його. Єдиним джерелом істини вважав Святе Письмо -- Біблію. Відродив ідею безпосереднього спілкування людини з Богом без участі священиків. Автор «Коментарів до Послання до римлян», «95 тез про індульгенції», з яких, власне, і розпочалася Реформація, «28 тез до диспуту в Гейдельбурзі», «До християнського дворянства німецької нації», «Про реформу християнської освіти», «Про вавилонський полон церкви», «Про свободу християнина» тощо.

Макіавеллі Нікколо (1469-1527) -- італійський громадський діяч, політичний мислитель, історик. Визнавав державу найвищим проявом людського духу, а служіння державі -- метою життя, проголосив автономію політичної думки від спекулятивної і етико-релігійної. Принципами такої думки вважав реалізм і концепцію розумного, могутнього, цілеспрямованого керівника держави. Автор праць: «Діалог про військове мистецтво», «Міркування на першу декаду Тіта Лівія», «Государ».

Маркс Карл (1818-1883) -- німецький філософ, засновник перших міжнародних пролетарських організацій, співавтор ідеологічної течії (пізніше названої марксизмом), яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в комуністичне. Шлях до побудови такого суспільства вбачав у знищенні приватної власності шляхом класової боротьби, яка проголошувалась рушійною силою історії. Хоча мету і сенс історичного процесу Маркс вбачав у формуванні всебічно розвиненої гармонійної особистості, він «розчиняв» особистість у соціумі. Людина для нього -- це держава, суспільство, клас, колектив, сукупність суспільних відносин. Простежуються суперечності між гуманними цілями людського прогресу і антигуманними засобами їх досягнення. Основні праці: «Рукописи 1844 року», «Капітал», «Німецька ідеологія» (спільно з Ф. Енгельсом) тощо.

Марсель Габріель (1889-1973) -- французький філософ і драматург, представник релігійного екзистенціалізму. Центральна проблема -- існування особи. Для людини, на думку М., важливо бути особистістю, а не «мати», тобто підпадати під владу речей, ідей і т. ін. У дусі Керкегора він протиставляє віру і розум. («Таємність буття», 1951, «Бути і мати», 1935 та ін.)

Мемфорд Льюїс (1895-1990) -- американський філософ, соціолог, археолог та антрополог. Критично оцінював парадигму технологічного детермінізму; вбачав причину соціальних негараздів у розриві між рівнями технології та духовності. Однобічний науково-технічний прогрес розглядав як «інтелектуальний імперіалізм», який може врешті-решт призвести до поневолення людства з боку Мегамашини -- вкрай раціоналізованої технопрактичної організації суспільства. Серед відомих праць Мемфорда «Міф про машину», «Трансформація людини», «Місто в історії» тощо.

Ілль Джон-Стюарт (1806-1873) -- англійський філософ і соціолог, представник позитивізму. В теорії пізнання Мілль поділяв позицію емпітриків, вважав, що навіть математичні істини мають індуктивний характер. Мілль розрізняв «науки про природу» і «моральні науки», багато уваги приділяв методу наук. В політології М. висунув ідею захисту прав меншості в парламенті, був активним поборником розширення прав жінки в соціальному і політичному житті. В етиці виступав як утилітарист. («Система логіки», 1843, «Утилітаризм», 1864.)

Міхневич Йосип Григорович (1809-1885) -- український філософ, представник романтичного шеллінгіанства. Його філософування зумовлене впливами німецької класичної філософії, зокрема Шеллінга і Регеля. Визначав філософію як науку, що вивчає загальні начала всіх предметів і явищ, початкові форми, вічні закони. Джерелом філософії вважав свідомість, яка долає різні стани свого розвитку, а потім робить їх предметом свого дослідження. У самій свідомості виокремлював три елементи: «Я» -- суб'єкт, який усвідомлює; «не» -- предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ); абсолют -- першопричина того, хто усвідомлює та усвідомлення (Бог). Свідомість розкриває свою діяльність у: прагненні від себе до не-себе (від «Я» до «не-Я», від людини до світу); від не-себе до себе; від світу людини до першопочатку всього -- Бога. Філософія, на його думку, має два закони: природний, неписаний закон розуму, і писаний, покладений Божими заповітами у Святому Письмі. Тому він застерігав: розум людини не може піднятися над розумом Бога, а мусить бути в належній слухняності віри. Основні твори: «Об успехах греческих философов в действительном бытии, содержании и частях» (1840), «Задача философии» (1842), «Опыт постепенного развития главных действий мышления как руководство для первоначального преподавания логики» (1847), «Опыт простого изложения системи Шеллинга, рассматриваемой в связи с системами других германских философов» (1850).

Могила Петро (1596-1647) -- видатний український церковний, культурно-освітній діяч, мислитель. З його іменем пов'язаний розвиток вищої та середньої освіти в Україні. Один із засновників Київського колегіуму (1632), що згодом став знаменитою Києво-Могилянською академією -- першим вищим навчальним закладом на землях східних і південних слов'ян. Відкрив колегію в Кременці (1636), слов'яно-греко-латинську академію в Яссах (1640). Дбав про розвиток Києво-Печерської друкарні, сприяв письменникам, художникам. Вважав за необхідне вивчати, осмислювати й засвоювати здобутки західноєвропейської науки та філософії на основі греко-слов'янської культури з метою її збагачення і розвитку. В 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, в 1633 р. -- митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Свою діяльність він спрямував на зміцнення православ'я, розбудову духовної єдності українського народу. За допомогою проведених ним реформ, спрямованих на піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, православна церква в Україні вийшла із занепаду і кризи. Як мислитель доби бароко тяжів до поєднання середньовічної схоластики, ідей Ренесансу та Реформації, античних і християнських авторів. Фундаментальним принципом Бога, світу і людини вважав любов, а відтак милосердя і терплячість. Однією з центральних в його творах є ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя. З нею пов'язував ідею діяльної любові або доброчинства, що, в свою чергу, є основою суспільної злагоди і єдності. Був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав реально мислити про майбутню українську державу. Своєю діяльністю сприяв духовній консолідації українського народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, а відтак і націотворенню. Основні праці: «Номоканон» (1629), «Требник» (1646), «Православне сповідання віри» (1640--1645), «Книга души, нарыцаемое злото» (1623), «КрестХриста Спасителя и каждого человека» (1630), «Антологія, спреч молитвьі» (1636), «Евангеліє учительнеє» (1637), «Літос» (1644) та ін.

Монтень Мішель (1533-1592) -- французький мислитель-мораліст, скептик і стоїк за світоглядними переконаннями. Монтень не створив цілісної філософської системи. Відомий як гострий критик звичаїв свого часу.

Ніцше Фрідріх (1844-1900) -- німецький філософ, представник «філософії життя». Розвивав ідеї типології культури, співставляючи два начала -- буття і культури: діонісівське, що уособлює буяння творчої енергії, оп'яніння життям і аполлонівське, що є носієм міри, порядку. Ідеал вбачав у досягненні їх рівноваги. Автор вчення «про волю до влади» як притаманному всьому живому потягу до самоутвердження. Людину розглядав як недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою незмінені розумом. Тіло у людини ставив вище її розуму як засобу життя. Заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. Був прихильником індивідуалізму і соціальної ієрархічності. Основні праці: «Народження трагедії з духу музики», «Весела «наука», «Присмерки кумирів», «Воля до влади», «Генеалогія моралі» та ін.

Новицький Орест Маркевич (1806-1884) -- український філософ, перший професор філософії Київського університету. За негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи тогочасні досягнення світової філософської думки, одним із перших почав прокладати шлях історизму німецької класичної філософії, зробив спробу по-новому підійти до осмислення її предмета, завдань, з'ясування основних механізмів і тенденцій розвитку. Виводив філософію з глибин свідомості, духу людини, яка запалює її новим баченням, світлом чіткої думки. Філософія, на його думку, поширюється на всі види буття, охоплює всі предмети бачення, але її зміст складають тільки загальні форми та закони буття. Ці загальні знання не можуть братися з досвіду, їх джерело -- розум, який споглядає їх у своїх ідеях. Світ ідей і є пристанищем філософії, тут вона народжується, черпає свої сили і з'являється в світ. Досвід і розум діють спільно. Досвід -- це зміст, а розум -- форми, закони. Те, що виступає як можливість розумового пізнання в почутті, розкривається мисленням як чітке і свідоме знання. У розвитку філософії виокремлював три фази ставлення її до релігії. У першій фазі вона розвивається в межах релігії, у другій -- відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї, набуває власної форми, у третій -- знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з довірою до самого розуму. У поглядах на історію дотримувався принципу євроцентризму. Історію поділяв на язичницький і християнський періоди. Основні праці: «Про докори в бік філософії в теоретичному і практичному відношенні» (1837), «Про розум як найвищу пізнавальну здібність» (1840), «Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких вірувань» (т. 1--4,1860-1862), «Духоборці, їх історія та віровчення» (1882) та ін.

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513-1566) -- український історик, філософ, мислитель-гуманіст. Найвизначніша постать в українській культурі доби Відродження. У Західній Європі його називали «українським Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Дотримуючись позицій ренесансного гуманізму та реформації, значну увагу приділяв аналізу проблем історичного процесу, політики, етики, держави. Спираючись на принципи теорії природного права та суспільно договірного походження держави, розв'язував проблеми свободи особи та справедливого суспільства. Історичний поступ пов'язував із розвитком освіти, науки, обстоював невтручання церкви у світські справи. Як один із перших ідеологів освіченої монархії в Європі, виступав за сильну, але освічену та гуманну монархічну владу. Мораль вважав першоосновою права. Проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, слідування законам природи. З проблемою природного права тісно пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, справедливість, чесність, мужність. Найвідоміші твори: «Про турецьку загрозу» (1543), «Про целібат» (1547), «Відступництво Риму», «Напучення польському королю Сигізмунду Августину», «Хроніка» тощо.

Ортега-і-Гассет Хосе (1911-1954) -- іспанський філософ, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди формувались під впливом Марбургської школи неокантіанства, тезу якого про самодумання суб'єкта, що пізнає в процесі розкриття культури, він прагнув розкрити в подальшому як життєвий вияв суб'єкта в історичному бутті, які він спочатку в дусі філософії життя тлумачив антропологічно, потім під впливом німецького екзистенціалізму (Гайдеггер) -- як духовний досвід безпосереднього переживання. Виходячи з протиставлення духовної «еліти», яка творить культуру і «маси» людей, яка задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями, вважав основним політичним феноменом XX ст. ідейно-культурне роз'єднання «еліти» і «маси», наслідком чого є загальна соціальна дезорієнтація і зникнення «масового суспільства». Найвідоміші праці: «Повстання мас», «Дегуманізація мистецтва», «Міркування про техніку» та ін.

Піфагор (580-500 до н.е.)-- давньогрецький мислитель, ідеаліст. Основою всього сущого вважав числа. За орбітами планет, архітектурними спорудами, музикальними звуками вбачав числову гармонію. Значну увагу П. приділяв розвитку математики, заклав основи теорії чисел і принципи арифметики. Релігію і мораль П. вважав основними атрибутами гармонізації суспільства. Вчення П. про безсмертя душі (і її перевтілення) основується на принципах нової підпорядкованості людини богам. П. вплинув на Платона, неопіфагорійство було популярне в епоху Відродження. Праці не збереглись.

Платон (427-347 до н. є.) давньогрецький філософ, учень Сократа, найяскравіший представник об'єктивного ідеалізму. Виділяв світ вічних нерухомих ідей і світ мінливих, конечних речей. Перші прообрази (ідеальні моделі), яким наслідують другі. Велику увагу П. приділяє питанню «ієрархізації ідей». Вище за все стоїть, за П., ідея «краси і добра». Пізнання і досягнення цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідченням повноцінності життя. Гносеологічні погляди П. основані на його вченні про душу. Процес пізнання -- це пригадування душею ідей, які вона бачила до втілення в людину. П. створив концепцію ідеальної держави, в якій розподіл суспільних обов'язків ставився в залежність від рівня доброчинності. («Федр», «Тімей», «Держава» та ін.)

Плотін (205-270) -- давньогрецький філософ, представник неоплатонізму. Розвинув вчення про еманацію сфер буття від вищого до нижчого («єдине» -- світовий розум -- світова душа -- матерія). Душа, за П., є єдиною і неділимою, вона безпосередня реальність і її буття не залежить від того, знаходиться вона в тілі чи поза тілом. Погляди П. вплинули на формування реалізму в середньовічній схоластиці. Основна праця «Еннеади».

Поппер Карл (1902-1994) -- один із найвідоміших мислителів XX ст., вихідною позицією якого був раціоналізм. До 1937 р. працював у Відні, брав участь у дискусіях Віденського гуртка, виступаючи критиком його програмних положень. У 1934 р. вийшла основна праця Поппера з філософії науки -- «Логіка наукового дослідження». У роки війни, в еміграції пише свою знамениту працю «Відкрите суспільство та його вороги», де досліджує не лише давньогрецьку філософію і новітні філософські течії від Канта до наших днів, але й розглядає мистецтво урядування, історію розвитку і занепаду грецьких демократій, подає зразок наукової логіки і критичного аналізу. Із 1946 р. в якості професора Лондонської школи економіки і політичних наук розробляв критичний напрям у філософії науки -- критичний реалізм. Критицизм Поппер вважав основним методом науки і найбільш раціональною стратегією поведінки вченого. Серед інших його відомих робіт -- «Об'єктивне знання», «Реалізм і мета науки».

Прокопович Феофан (1677-1736) -- український мислитель, церковний і громадський діяч, учений. Відомий як професор, ректор Києво-Могилянської академії, теоретик і пропагандист реформ Петра І. Перебував на позиціях об'єктивного ідеалізму, стверджуючи, що Бог існував перед буттям світу як найдосконаліший розум. Визнаючи Бога творцем світу, водночас зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створена і не знищувана. Вона розвивається за своїми власними законами. Головною ознакою природи вважав рух, який є зачинателем усього. З матерією і рухом пов'язував простір і час, вказував на їх об'єктивність. Пропагував погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Де-карта, Лейбніца. Прагнув вивільнити філософію від середньовічного догматизму, відкрито ставив питання про її свободу. Запроваджував гуманістичні елементи в освіту, високо цінував людину, основою діяльності якої вважав активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків. Свободу людини тлумачив як панування особи над собою, її здатність керувати своїми діями, емоціями, пристрастями. Був одним із перших прибічників розширення функцій української народної мови, яка давала більшу можливість поширити освіту серед простого люду. Автор численних творів з богослов'я, філософії, україномовної трагікомедії «Володимир», багатьох панегіриків, пісень, гімнів.

Рассел Бертран (1872-1970) -- англійський філософ, логік, математик, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди Р. здійснили складну творчу еволюцію. Математична логіка, емпірична теорія пізнання, використання логіки при вирішенні філософських проблем -- основний напрям теоретичних пошуків Р. Р. один із основоположників логічного атомізму та неопозитивізму. В більш пізньому періоді творчості Р. прийшов до аналізу змісту, структури досвіду (безпосереднього в досвіді); загальнозначущого в природничому знанні. Він намагався обгрунтувати єдність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Основні праці «Людське пізнання, його сфера і границі» (1948), «Історик західної філософії» (1959).

Русин Павло (прибл. 1470-1517) -- один із перших українських гуманістів, культурно-освітній діяч, професор Краківського університету. В дусі гуманізму та античної спадщини особливу увагу звертав на реальне земне життя, людську особливість. Був прихильником природного права, обстоював необхідність розвитку науки та освіти як головних чинників історичного процесу, прославляв книгу як скарбницю мудрості. Особливого значення надавав творам Вергілія, Овідія, Горація, Сенеки, популяризував їх в Україні, сприяв формуванню українського патріотизму та національної самосвідомості. Філософська спадщина Русина маловідома.

Руссо Жан-Жак (1712-1778) -- французький філософ, деїст, представник Просвітництва, хоч і критикував його з позиції романтизму (він твердив, що прогрес культури веде до падіння моралі, закликав повернутись назад до природи). Р. поряд з іншими просвітниками ідейно готував французьку революцію. Людину за природою вважав доброю істотою, яку псує цивілізація. Велику увагу приділяв проблемам виховання. Руссо -- один з творців концепції «суспільного договору» («Еміль, або Про виховання», 1762, «Про суспільний договір», 1762, «Сповідь» 1781-1788.)

Сакович Касіян (прибл. 1578-1647) -- український культурно-освітній, церковний діяч, філософ. Світобачення базувалося на принципах арістотелізму, античних авторів, християнських мислителів середньовіччя. Високо цінував філософію, працював над засвоєнням термінології, виробленої світовою філософією і наукою. Найвищою мудрістю вважав пізнання законів своєї вітчизни і пізнання людиною самої себе, її властивостей і обов'язків. Людину розглядав як мікрокосм, що є відтворенням, відповідністю макрокосму. Слідом за Арістотелем виокремлював рушійну (рослинну), чутливу й розумну душу. Стверджував, що людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Він тіла не має, зате може бути подібною душею, яка і є безконечна, вічна, безсмертна, як і Бог. Розум поділяв на інтелектуально-активний, пасивний, спекулятивний, практичний і терплячий. На противагу єретичним вченням виступав за визнання свободи волі -- вільного волевиявлення. Одним із перших в українській літературі звернув увагу на необхідність потреби українського народу в національній державі. Автор творів: «Перспектива або пояснення греко-руської церкви» (1642), «Трактат про душу» (1625), «Аристотелеві проблеми...» (1620) та ін.

Сартр Жан-Поль (1905-1980) -- французький філософ, письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Єдину людську реальність розглядав через вияв трьох видів буття: «буття в собі», «буття для себе» і «буття для іншого». «Буття в собі», або предметне буття характеризується абсолютною нерухомістю, масивністю, непроникністю для свідомості («Буття є те, що воно є»). «Буття для себе», або буття людської свідомості, навпаки, відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею. Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з'являється. Звідси й твердження, що свідомість -- це «ніщо». Філософ обґрунтовує «онтологізм», об'єктивність і самодостатність виявленої ним сфери «ніщо». Це, у свою чергу, веде до визнання її абсолютності, роблячи «ніщо» визначальною характеристикою людського буття. «Буття для іншого» виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних стосунків, прикладом яких для Сартра є гегелівська модель свідомості пана і раба. Основні праці: «Буття і Ніщо», «Критика діалектичного розуму», романи «Нудота», «Слова», «Змужніння».

Сковорода Григорій Савич (1722-1794) -- видатний український філософ, просвітник. Філософське вчення базується на ідеї «трьох світів» (начал): макрокосму (Всесвіт), мікрокосму (людина) і світу символів (Біблія), яка пов'язує перші два начала. Кожен із названих світів, у свою чергу, складається з «двох натур» -- зовнішньої (видимої) і внутрішньої (невидимої). Видимий світ -- це світ створений, матеріальний, а невидимий -- Бог, дух, вічність. Людина має двоїсту природу, й така її природна сутність абсолютна. У пізнанні, осягненні невидимого світу через видимий вбачав сенс людського існування. Створив власну етико-моралістичну, етико-гуманістичну систему розуміння людини з центральною ідеєю «внутрішньої людини», єством якої є Бог. Тож пізнати Бога -- значить пізнати самого себе, служити самому собі. Відстоював ідеал «нерівної рівності», який передбачає для кожної людини її власний життєвий шлях, де критерієм морального вибору є «спорідненість» людини з тим або іншим типом поведінки. Обґрунтував концепцію «спорідненої праці», важливість для людини займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. Тільки за таких умов праця буде не лише засобом забезпечення матеріального існування людини, а й формою її духовного самоутвердження, а отже, й справжнього щастя. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. Основні праці: «Сад божественних песней» (1735-1785), зібрання моралістичних фабул «Басни Харьковскія» (1769-1774), курс лекцій «Начальная дверь ко христіанському добронравію» (1768?), до п'ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, зокрема «Наркісс» (1768-1771), «Разговор пяти путников о истином щасти в жизни» (1773?), «Алфавит, или Букварь мира» (до 1775?).

Сократ (469-399 до н. є.) -- давньогрецький мислитель, який в центр філософії поставив людину і морально-етичну проблематику. Мораль основував на розумі, самосвідомості («Пізнай самого себе»). Це дало підставу Ніцше трактувати С. як руйнівника моралі. С. один з перших глибоко розкрив сферу духовного як самостійну реальність, що дозволило всій наступній філософській думці зробити «духовне» предметом свого дослідження. В питаннях етики С. розвивав принцип раціоналізму, стверджуючи, що доброчинність залежить від знань, і людина, яка знає, що таке добро, не буде робити дурні вчинки. Добро є знання, тому культура інтелекту може зробити людей добрими. Політичні погляди С. базувались на переконанні, що влада в державі повинна належати кращим, тобто досвідченим, чесним, справедливим, порядним і обов'язково тим, хто володіє мистецтвом державного управління. Погляди С. дійшли через твори його учня Платана.

Спенсер Герберт (1820-1903) -- англійський філософ, позитивіст, творець концепції еволюції. Вслід за Контом прагнув узагальнювати дані науки свого часу, вважав, що філософія відрізняється від конкретних наукових дисциплін тільки кількісно, рівнем узагальнених знань. С. -- засновник органічної школи в соціології. Структуру суспільства пояснював за аналогією з живим організмом. Етика С. базувалась на принципах утилітаризму та гедонізму. Моральність, за С, нерозривно пов'язана з користю, яка і є джерелом насолоди.

(«Система філософії», 10 т., 1862-1892.)

Спіноза Бенедикт (1622-1677) -- нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософії. Визнавав математичну раціональність принципом побудови всього сущого. Продовжуючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності бога і природи, яку розумів як єдину, вічну і нескінченну субстанцію, що є причиною самої себе. Субстанція відкривається людині тільки через два атрибути (хоча має їх безліч) -- протяжність і мислення. Людину розглядав як частину природи і при цьому стверджував, що тіло і душа взаємно незалежні внаслідок онтологічної незалежності двох атрибутів субстанції. Джерелом достовірних істин вважав чуттєвий раціональний (розуміння) й інтуїтивний рід пізнання. В антропології заперечував ідею свободи волі, вважаючи, що остання співпадає з розумом. Основна праця -- «Етика».

Ставровецький-Транквіліон Кирило (невід.-1646) український церковний, культурно-освітній діяч, філософ. Активний діяч братського руху в Україні. Одним із перших в українській культурі виступив за відхід від властивого українським мислителям негативного ставлення до західноєвропейської вченості й філософії, вказав на необхідність осмислення і засвоєння новітніх здобутків західної культури. Піддав критиці антропоморфне розуміння Бога, підтримуючи думку про його невизначеність, недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, вічність. Розробив вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей (ангелів, демонів), світ видимих речей, у якому перебуває людина, світ людини і злословний світ -- світ поєднання злих людей з дияволом як начало зла. У ствердженні життєво цінних орієнтирів звертався до української мови, використовуючи її в публіцистичних та наукових творах. Філософське вчення Ставровецького пройняте пантеїстичним (ототожненням Бога з природою) духом. Найпомітніші праці: «Зерцало богословії», «Евангеліе учительное» (1619), «Перло многоцінное» (1636).

Тойнбі Арнольд-Джозеф (1889-1975) -- британський історик, один із найвідоміших теоретиків історичної науки. Його 12-томна праця «Дослідження історії» є спробою зрозуміти сенс історичного процесу на основі систематизації величезного фактичного матеріалу в контексті певної схеми філософії історії. Історію людства він розглядає як круговерть локальних цивілізацій, що змінюють одна одну, пройшовши схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загину. Інша його фундаментальна установка -- культурологічний плюралізм, переконаність у різноманітті форм соціальної організації людства. Кожна з них, за Тойнбі, має своєрідну систему цінностей, навколо яких формується життя людей -- від найпримітивніших її проявів до найвищих злетів творчої уяви.

Фіхте Йоган-Готліб (1762-1814) -- німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. Слідуючи за Кантом, вважав філософію фундаментом усіх наук. Філософія Фіхте -- це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і пояснює з діяльності Я як творчої першооснови. Родоначальник принципу «дія породжує буття», ідеї нації, національності як колективної особистості. Обґрунтовував необхідність виховання національної самосвідомості. Автор праць: «Науковчення», «Промови до німецького народу», «Призначення людини», «Основи природного права» тощо.

Франко Іван Якович (1856-1916)-- видатний український письменник, учений, громадський діяч, мислитель. Спершу перебував під впливом марксизму, особливо економічного вчення К. Маркса. Проте згодом гостро критикував його істотні положення. Не поділяв марксистських поглядів щодо рушійних сил суспільного прогресу, засобів перебудови суспільства на соціалістичних засадах та розуміння сутності соціалізму. Заперечував ідею диктатури пролетаріату як головного засобу здійснення соціалістичних перетворень, не сприймав «державного соціалізму», жорсткої централізації суспільного життя. Світогляд Франка формувався на філософському реалізмі з визнанням матеріальності світу й чітко вираженими елементами діалектики. Основою всього сутнього визнавав «матір-природу» в її багатоманітності й вічності, постійних змінах. Обстоював наукове пізнання світу, людини, причин і механізмів суспільного розвитку. Виступав проти догматизму, ратував за свободу творчості. Його філософії властиве етико-антропологічне спрямування, екзистенційно-художній характер. Серед філософських проблем Франка присутні «герой, особистість і народ, нація». Закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного організму, здатного до самостійного життя. Особливого значення надавав розвиткові української мови, захищав самобутність, самодостатність української культури, виступав за політичну самостійність, політичну незалежність української нації. Філософські праці: «Що таке поступ?», «Лукіан і його епоха», «Наука і її взаємини з працюючими класами», «Кому це за сором?», «Поза межами можливого», «Із секретів поетичної творчості» та ін.

Фромм Еріх (1900-1980) -- американський філософ і психолог німецького походження, визначний мислитель-гуманіст ХХ ст., реформатор філософії фрейдизму, фундатор теорії гуманістичного психоаналізу. Теоретичні підвалини його вчення про цілісну людину сформувалися в 40-- 50-ті роки в процесі творчого осмислення світової гуманістичної традиції, зокрема творчих надбань 3. Фрейда та К. Маркса. Автор оригінальної філософії людини, спрямованої на подолання глибокої кризи особистості в розвинутому індустріальному суспільстві. Основні праці: «Революція надії», «Здорове суспільство», «Людина для самої себе», «Душа людини», «Мати чи бути», «Поза кайданами ілюзій» та ін.

Хайєк Фрідріх (1899-1992) -- відомий економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки, працював в університетах Австрії, Англії, США, Німеччини. Послідовний прибічник індивідуалізму, вільного ринкового господарства і політичного лібералізму, активний поборник ідеалу вільного відкритого суспільства. Філософська широта поглядів втілена у працях «Дорога до рабства», «Згубна самовпевненість», «Помилки соціалізму».

Чижевський Дмитро Іванович (1894-1977) -- український філософ, історик, філолог, славіст. Розглядав філософію у контексті духовної історії, в якому філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Центром його наукових інтересів була історія філософії, особливо історія філософії України. Стверджував, що філософія найповніше репрезентує національну культуру, національну свідомість. На його думку, національну філософію найповніше характеризують метод філософського дослідження, будова системи філософії та її «архітектоніка» (становище і роль у системі певних цінностей). Специфіку української філософії виводив із особливостей національного характеру українського народу, особливості якого можна пізнати завдяки дослідженню народної творчості, найяскравіших епох в історії народу та аналізу життя і творчості видатних представників народу. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, обґрунтував філософію українського бароко, виробив періодизацію розвитку філософської думки в Україні: XVII ст. -- формування передфілософії; XVIII ст. -- барокова епоха; перша половина XIX ст. -- епоха німецького ідеалізму; друга половина XIX ст. -- епоха раціоналізму. Філософські праці: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні» (1929), «Нариси з історії філософії на Україні» (1931), «Гегель серед слов'ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «В. Липинський як філософ історії», «До світогляду Шевченка», «Філософія і національність» та ін.

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) -- великий український поет, художник, мислитель. Сповідував антропоцентризм, сутність якого полягає у визнанні людини центром буття, світу, у сприйнятті всього сущого крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Людина в його творчості постає образом Божим. Він звертався до ідеалів суспільної справедливості, свободи, протестував проти політичного, національного гніту, посягання на свободу і гідність особистості. Започаткував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Екзистенційний антропоцентризм Шевченка виявлений і в його ставленні до релігії, яку він розглядав як реальну силу, засіб боротьби за свободу й щастя людини. Ідеалізував Богоматір, антропологізував Христа, цінував у ньому найкращі людські риси. Підтримував усе високе, святе й правдиве у християнстві. Найбільшою духовною цінністю народу вважав рідну мову як культурне надбання, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму й лихослів'я.

Шелер Макс (1874-1928) -- німецький філософ, один із засновників філософської антропології, зокрема її персоналістсько - релігійного напряму. Значну увагу приділяв вивченню феномена особистості в етичній та аксіологічній площині. Розробляючи ідею підпорядкованості будь-яких цінностей особистісним, апелював до феноменологічного методу, який дозволяв проникнути в екзистенційні підвалини буття. Зробив крок від кантівського логічного апріоризму до матеріально - екзистенційної апріорності. Як апріорну форму воління і пізнання він розглядає любов, як первісний акт людини, що і забезпечує її входження у світ. Автор філософії ціннісного персоналізму, згідно з яким вищою формою буття є буття особистості, котра, долаючи обмеження власного оточення, виходить у світ. Праці «Формалізм в етиці і матеріальна ціннісна етика», «Про вічне в людині», «Місце людини в космосі», «Сутність і форми симпатії», «Форми знання і суспільства» та ін.

Шлік Моріц (1882-1936) -- німецько-австрійський філософ, один із лідерів логічного позитивізму, організатор та ідейний лідер знаменитого Віденського гуртка. У центрі інтересів Шліка були проблеми епістемології і філософії науки. Дотримувався головного принципу емпіризму -- всі наші знання є похідними від нашого чуттєвого досвіду. «Мої власні пропозиції спостереження завжди будуть останнім «критерієм», -- заявляв Шлік. -- «Що я бачу, то бачу!»

Шопенгауер Артур (1788-1860) -- німецький філософ, один із засновників так званої посткласичної філософії, яка прагнула радикально переглянути сенс людського буття, місце людини у світі, її ставлення до Бога тощо. Засновник волюнтаризму -- ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу волю; першим дав філософське обґрунтування песимізму. Вважав, що у кожної людини є три найвищі блага життя -- здоров'я, молодість і свобода. Головна його праця «Світ як воля і уявлення».

Юм Давід (1711-1776) -- англійський філософ, історик, економіст. Сформулював головні принципи новоєвропейського скептицизму, автор теорії пізнання, пройнятої ідеями феноменалізму й позитивістського заперечення метафізики. Утворення складних ідей тлумачив як психологічні асоціації простих ідей один із одного. Проблему об'єктивного існування причинно-наслідкових зв'язків вирішував агностично, вважаючи, що їх існування неможливо довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, і логічно з неї не виводиться. В основі етики Юма лежить концепція незмінної людської природи, ідеалом політичного устрою вважав конституційну монархію. Автор праць: «Трактат про людську природу», «Дослідження щодо людського пізнання», «Натуральна історія релігії», «Історія Англії» тощо.

Юркевич Памфіл Данилович (1826-1874) -- український філософ, видатний представник української академічної філософії. В епоху негативного ставлення до філософії обстоював її право на вільний розвиток, був палким поборником свободи філософського духу, виступав проти ототожнення філософії та природознавства. Не сприймав однобічності як ідеалізму, так і матеріалізму. Ідеалізм критикував за намагання дати людству знання про існування речей з начал та ідей чистого апріорного мислення, що не відповідає потребам живої діяльної свідомості людини. Матеріалізм, особливо його механістичну форму, піддавав критиці за його спроби звести все, в тому числі людське життя, до законів механіки, за заперечення реальності ідеального, духовного, зведення психічного до фізіологічного тощо. Всупереч Канту, чітко розрізняв дух, свідомість. Дух вважав ширшим за свідомість, абсолютною основою дійсності. Філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Нею, на його думку, є ідея, в якій мислення і буття збігаються, яка є основою, законом і нормою явища, а філософія -- пізнанням ідеї. Важливе місце у системі поглядів Юркевича займає «філософія серця», спираючись на яку, він обстоював «гармонійне співвідношення між знанням і вірою», їх творчу взаємодію. Виробив специфічну філософську ідентичність на основі аналізу науки про розум Платана і критики науки про значення досвіду Канта. Основні праці: «Ідея», «Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого», «Із науки про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії», «Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта», «Мир з ближніми як умова християнського співжиття» тощо.

Яворський Стефан (1658-1722) -- український церковний діяч, філософ, ерудит, професор Києво-Могилянської академії, проректор Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, єпископ, митрополит Рязанський, блюститель патріаршого престолу, президент Святішого Правлячого Синоду, який після реформи Російської православної церкви (1721) замінив патріарше правління. У філософському курсі Яворського, який він читав у Києво-Могилянській академії, домінувала натурфілософія, в інтерпретації якої тяжів до другої схоластики. Ототожнював Бога і природу, визнавав її матеріальність. Поняття «матерія» розумів як багатозначне. У співвідношенні форми і матерії першість надавав матерії, вважаючи, що вона має своє власне існування, відмінне від існування форми, є непороджуваною і незнищуваною. Першоматерія, за Яворським, є справжньою матеріальною причиною форми, має не тільки потенційне буття, а й справжнє актуальне буття щодо речі. Активність матерії пов'язував із рухом. Висунув здогади щодо співвідношення руху і спокою, їх суперечливості. На противагу тим, хто вважав, що час існує лише завдяки інтелекту, не тільки пов'язував час із рухом, а й наголошував, що час є рухом щодо попереднього стану речей. Визнаючи об'єктивність причинності, зробив припущення, що причини, підпорядковуючи наслідки, відокремлюють самі себе в сутність виниклої речі й таким чином визначають її. Обстоював ідею передбачення всіх історичних подій Богом. Найвищою мудрістю вважав теологію. Філософські погляди втілені в його курсі «Філософські змагання...», який читав у Києво-Могилянській академії.

Ясперс Карл (1883-1967) -- німецький філософ, один із засновників екзистенціалізму. Екзистенцію тлумачив як переживання людиною того, що її «охоплює». Це є досвід зустрічі з «охоплюючим», яким є не світ, а «пограничні ситуації» -- стан провини, страху, радості, що мають форму специфічної реальності. Виокремлюючи екзистенцію як особливу царину людського існування, Ясперс вважав, що вона недосяжна для класичного філософського дискурсу, а тому до поняттєвого апарату філософії вводить нові терміни: «екзистенція», «погранична ситуація», «комунікація», «світове буття», «осьовий час», «історичність», які згодом набудуть широкого вжитку. Буття в концепції Ясперса має тричленний вияв: 1) предметне буття, або буття в світі; 2) екзистенція, або необ'єктивована людська самість; 3) трансценденція як «охоплююче» -- неосяжна межа будь-якого буття і мислення. Центральним поняттям світорозуміння є «комунікація», що ототожнюється з розумом. Сенс філософії, за Ясперсом, -- у створенні шляхів загальнолюдської «комунікації» між країнами, народами, незалежно від їх культур. Праці: «Загальна психопатологія», «Психологія світогляду», «Філософська віра», «Про виникнення і ціль історії», «Доля і воління» тощо.