Інноваційна діяльність і її регулювання на Україні

Функції, що виконуються технопарком:

- підтримка, вирощування міжнародного інноваційного продукту, створення нових робочих місць для вчених, винахідників;

- експертиза пропозицій задля „пропуску” в технопарк лише тих із них, що після перетворення на нововведення матимуть ринковий потенціал;

- перетворення результатів винаходів на відкритий інноваційний продукт;

- комерціалізація розповсюдження й доведення до споживача на ринку інноваційної продукції (технології, машини, матеріали, послуги).

На ефективність функціонування технопарків впливає державна науково-технічна та регіональна політика, роль місцевих органів влади, рівень технологічного розвитку, рівень розвитку засобів зв'язку і транспорту, якість життя в регіоні.

Дослідницький центр у складі технопарку виконує такі функції:

- є джерелом технічних ідей і розробок;

- постачальником кадрів для фірм;

- виступає власником або співвласником фірми;

- проводить конкурсний відбір фірм-клієнтів;

- організовує консультативну допомогу;

- надає на пільгових умовах право користуватися лабораторним устаткуванням, мережею інтернет, бібліотекою;

- забезпечує клієнтів парку побутовими послугами (їдальня, зал для нарад тощо);

- разом з іншими учасниками технопарку створює спеціальний фонд венчурного капіталу, де клієнти можуть одержувати пільговий кредит.

У межах технопарків засновується приблизно 80% міцних фірм від загального числа, тоді як, поза технопарками - 20%.

Для великомасштабної реалізації інновації у світі використовуються консорціуми (тимчасові об'єднання на договірних засадах, створені для координації робіт з реалізації конкретних програм), промислово-фінансові групи, асоціації. Це консорціуми - „General - Motors”, „Toyota” - „Toshiba” - „Siemens”.

Важливу роль в активізації інноваційної діяльності відіграють промислово-фінансові групи (ПФГ). Закон України „Про промислово-фінансові групи ” передбачає, що до складу ПФГ можуть входити наукові установи, а їх кінцева продукція - науково-технічна документація.

Сьогодні на території України функціонують такі головні об'єкти інноваційної інфраструктури, як технопарки, бізнес-інкубатори та інноваційні центри, а в 2004 році було передбачено здійснення заходів щодо створення технополісу в галузі високих технологій.

Український досвід створення технологічних парків досить унікальний, оскільки, згідно з вітчизняним законодавством, технопарк та його учасники не обмежуються територією розташування, як це прийнято в інших країнах, а можуть утворюватися як договірні об'єднання підприємств з метою реалізації інноваційних проектів, що пройшли відповідну державну реєстрацію в Міністерстві освіти і науки України.

24. Визначення та сутнісна характеристика моніторингу інноваційних проектів

Моніторинг інновацій - це безперервне комплексне спостереження і контроль за створенням, впровадженням, поширенням і використанням інновацій.

Поняття моніторингу інновацій може бути у широкому значенні - це проведення інноваційної діяльності на всіх її етапах та стадіях та у вузькому - винаходи, патенти, товарні знаки, раціоналізаторські пропозиції, ноу-хау, стандарти, рекомендації , інструкції.

У Законі України „Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні” визначено, що моніторинг інноваційної діяльності - це системна обробка та аналіз інформації про перебіг інноваційних процесів, практичні наслідки заходів держави щодо стимулювання, регулювання інноваційної діяльності в країні, результати реалізації пріоритетних напрямків інноваційної діяльності.

Для моніторингу інноваційної діяльності підприємств можуть використовуватися дані з форми №1- підприємство „ Звіт про основні показники діяльності підприємства”. У ній є розділ - „витрати підприємств на інновацію та інформацію”.

25. Технології оцінки виконання проекту

Залежно від необхідної точності розрізняють такі технології оцінки виконання проекту:

- контроль у момент закінчення робіт (метод „0-00”);

- контроль у момент 50% готовності (метод 50-50);

- метод контролю за попередньо визначеними точками;

- регулярний оперативний контроль (через рівні проміжки часу);

- експертна оцінка готовності проекту.

Моніторинг термінів виконання проектів базується на календарному плануванні.

Моніторинг вартісних показників проекту полягає у постійному порівнянні фактичних витрат з плановими (кошторис витрат) і контролю за ними (ведеться за попередньо встановленими контрольними точками).

Для досягнення максимальної ефективності функцій контролю звітна інформація на дане число або період має включати:

- кошторисну вартість;

- фактичні результати;

- відхилення результатів;

- прогнозовані результати;

- передбачувані й не передбачувані причини.

Регулювання процесу потребує процедур:

- збір і підготовка оперативної інформації;

- оновлення моделей;

- розрахунок календарних планів;

- аналіз фактичного стану комплексу робіт і підготовка рішень щодо його реалізації;

- розробка оперативних календарних планів і доведення їх до виконавців.

26. Принципи та елементи сітьового планування

Система сітьового планування й управління є комплексом графічних і розрахункових моделей, організаційних заходів і контрольних прийомів, які забезпечують моделювання, аналіз і динамічну перебудову плану виконання складних проектів і розробок.

Сітьова модель - створене на основі теорії графіків зображення комплексу робіт (операцій) у логічній послідовності їх виконання з відображенням наявних технічних та організаційних взаємозв`язків.

Сітьові моделі виконання комплексу робіт, що характеризуються кількісними параметрами часу й затрат ресурсів називаються сітьовими графіками. Елементи сітьової моделі:

Робота - це процес, що потребує затрат часу і ресурсів, або дія, яку необхідно виконати, щоб перейти від однієї події до іншої.

Подія - це факт завершення однієї роботи або сукупний результат кількох попередніх робіт. Необхідний і достатній для початку наступних робіт.

Залежність (фіктивна робота) - це логічний зв`язок технологічного, ресурсного чи іншого характеру між будь-якими результатами робіт (подіями), який не потребує затрат часу й ресурсів.

Очікування - процес, зумовлений технологічною або організаційною перервою між роботами. Очікування потребує затрат часу, але не вимагає затрат ресурсів (зображується суцільною стрілкою із зазначенням затрат часу).

Повний шлях, який має найбільшу тривалість, називається критичним шляхом сітьового графіка.

Усі роботи й події, що розташовані на критичному шляху, називаються критичними.

27. Види та параметри сітьових моделей та порядок їх побудови

Види сітьових моделей:

- "вершини-події" - кожна робота зображується стрілкою, початок і закінчення якої фіксується подіями (роботи між подіями):

- "вершини-роботи":

Правила побудови сітьової моделі:

- форма сітки повинна бути по можливості простою, роботи треба зображати горизонтальними стрілками, спрямованими зліва направо;

- кожна робота починається та закінчується подіями;

– для відображення складних взаємозв`язків слід використовувати залежності та додаткові події;

– у сітьовій моделі не повинно бути циклів, глухих кутів і хвостів.

Методика створення сітьової моделі:

- виявляються роботи, що підлягають виконанню;

- визначаються технологічна й організаційна послідов-ність виконання робіт та формується їх картка-визначальник;

- здійснюється графічне розміщення робіт у черговості їх виконання;

- виконується поєднання робіт за допомогою залежностей і подій;

- проводиться оптимізація сітьової моделі та нумерація подій.

Параметри сітьового графіка:

критичний шлях;

ранній строк здійснення події - протяжність у часі максимального із шляхів, які ведуть від початкової події до даної події (Т_р.п.);

пізній строк здійснення події - різниця між тривалістю критичного шляху і максимальною із наступних за даною подією до завершальної (Т_п.з.);

резерв часу події (Р_п) - визначається різницею між пізнім і раннім строками її здійснення;

ранній початок роботи (Т_i-j) - це найбільш ранній час, коли вона може бути розпочата. Ранній початок усіх робіт, що починаються з вихідної події дорівнює нулю;

раннє закінчення роботи (Т_i-j^р.з.) дорівнює сумі її раннього початку й тривалості цієї роботи;

пізнє закінчення роботи (Т_i-j^п.з.) - це найбільш пізній із можливих строків її завершення;

пізній початок роботи (Т_i-j^п.п.) дорівнює різниці між її пізнім завершенням і тривалістю цієї роботи;

повний резерв часу роботи R_i-j - це кількість часу, на яку можливо збільшити тривалість цієї роботи, не змінюючи пізнього строку настання завершальної події сітьового графіка, тобто не змінюючи тривалість критичного шляху:

R_i-j= Т_i-j^{п.з .}- Т_i-j^р.з.,

R_i-j= Т_i-j^п.п. - Т_i-j^р.п.;

10) вільний резерв часу роботи r_i-j визначають як різницю між раннім початком наступної роботи Т_j-k^р.п. та раннім закінченням даної роботи:

Т_i-j^р.з.= Т_i-j^р.п.+t_i-j ,

r_i-j= Т_j-k^р.п.- ( Т_i-j^р.п.+t_i-j).

Для робіт, які знаходяться на критичному шляху, повний і вільний резерви часу дорівнюють нулю.

Методи розрахунку сітьових графіків:

- розрахунок за строками настання подій (у табличній формі та на графіку);

- розрахунок за строками виконання робіт (у табличній формі та на графіку).

Особливості розрахунку сітьового графіка за строками виконання робіт "на графіку":

На основі картки - визначальника будують сітьовий графік із подіями діаметром не менше 10-15мм, які розділяють на 4 сектори.

Здійснюють нумерацію подій, заносять назви та тривалість робіт.

Приймаючи ранній початок першої події рівним нулю, розраховують терміни раннього початку всіх робіт. Результати розрахунку заносять у лівий сектор кожної події.

Приймаючи термін пізнього закінчення всіх завершальних робіт графіка рівним найбільшому із значень ранніх строків закінчення усіх робіт за звор?тним кодом "справа-наліво", розраховують пізні строки закінчення робіт.

Визначають резерви часу:

загальний - R_i-j= Т_i-j^п.з.-( Т_i-j^р.п.+t_i-j);

вільний - r_i-j= Т_j-k^р.п.-( Т_i-j^р.п.+t_i-j).

28. Поняття, сутність, принципи та правове забезпечення системи фінансування

Під системою фінансування інноваційної діяльності розуміють сукупність економічних відносин, які виникають у зв`язку з пошуком, залученням й ефективним використанням фінансових ресурсів, а також організаційно-управлінських принципів, методів і форм їхнього впливу на життєдіяльність інновацій.

В економіці ринкового типу система фінансування виконує дві функції:

- Розподільча - забезпечення кожного суб'єкта господарської діяльності необхідними йому фінансовими ресурсами. Суб'єкти фінансування - це самостійні підприємства, у т.ч. інноваційні, науково - дослідні організації, територіальні й галузеві органи управління, фінансово - промислові структури, приватні особи.

- Контрольна функція фінансів зводиться до того, щоб сигналізувати про пропорції, що складаються, у розподілі коштів. Важливо наскільки ефективно вони використовуються конкретним об'єктом, що господарює.

Принципи системи фінансування:

- чітка цільова орієнтація системи;

- логічність, обґрунтованість та юридична захищеність прийомів і механізмів, які при цьому використовуються;

- наявність багатьох джерел фінансування;

- комплексність системи (можливість охоплення широкого кола нововведень);

- адаптивність і гнучкість.

Раціональна система фінансування забезпечить вирішення таких завдань:

1. Створення необхідних передумов для швидкого й ефективного впровадження технічних новинок в усі ланки народногосподарського комплексу країни, забезпечення її структурно-технологічної перебудови.

2. Зберігання і розвиток стратегічного науково-технічного потенціалу в пріоритетних напрямах розвитку.

3. Створення необхідних умов для зберігання кадрового потенціалу науки і техніки, запобігання його руху за кордон.

Підбиваючи підсумок, можна сказати: хоча обґрунтування принципів фінансового механізму інновацій-ного розвитку є надто складним з огляду на складність категорій "фінанси" та "інновації", високодинамічність механізму взаємозв'язку між фінансовим забезпеченням та властивостями системи інноваційного розвитку призводить до постійного розвитку і економіки, і суспільства, перегляд основ функціонування такого механізму є однією з ключових передумов, які визначають темп і результат реального втілення модернізаційного проекту трансформаційного розвитку економіки України.

29. Організаційні форми фінансування інноваційної діяльності

Система фінансування науково-технічної діяльності підприємств до 1991 року ґрунтувалася, в основному, на бюджетному фінансуванні та галузевих централізованих фондах освоєння нової техніки, які формувалися за рахунок відрахувань окремих підприємств від планової виробничої собівартості виготовленої продукції.

Згідно закону України "Про інноваційну діяльність" передбачені такі види фінансової підтримки інноваційної діяльності:

- повне безвідсоткове кредитування пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

- часткове безвідсоткове кредитування інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів, за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту й інших суб`єктів інноваційної діяльності;

- повна чи часткова компенсація відсотків, сплачуваних суб`єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

- надання державних гарантій комерційними банками, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

- майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України "Про страхування".

Джерела фінансування інноваційної діяльності згідно закону України «Про інноваційну діяльність» відображені на рис. 8.1.



Рис. 8.1. Джерела фінансування інноваційної діяльності

30. Напрямки, мета та методи державного регулювання інноваційної діяльності

Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямками :

- формування нормативно-правової бази інноваційної діяльності ;

- сприяння зростанню інноваційної активності;

-сприяння розвитку інноваційної діяльності в районах України, міжрегіональному та міжнародному інноваційному співробітництву ;

- інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

- встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності ;

- підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності ;

- створення та впровадження державних науково-технічних програм.

Найважливіша мета державного регулювання інноваційної діяльності полягає у створенні економічних нормативно-правових умов для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Регулювання умов інноваційної діяльності здійснюється через систему податків, амортизаційну політику, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій на розвиток окремих регіонів, галузей виробництва, регулювання фінансових інвестицій.

Розглянемо найважливіші із методів регулювання інноваційної діяльності:

1. Закони й законодавчі акти.

Метою цього методу насамперед є прийняття законів та правил, що регулюють економічну діяльність, а також контроль за їх виконанням.

2. Обсяги й джерела інвестування інновацій.

Держава регулює обсяги й використання різних джерел інвестування інновацій.

3. Асигнування й дотації з Державного та місцевих бюджетів.

Державні асигнування - це виділення певної суми грошових коштів на фінансування господарських об'єктів, видів діяльності або соціальних програм за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів.

4. Норми та нормативи.

Використовується як базовий елемент при розробці територіальних планів. Система норм та нормативів включає: соціально-економічні норми та нормативи; норми та нормативи розвитку матеріальної бази й соціальної інфраструктури; економіко-екологічні.

5. Ціноутворення.

Ціна - це грошовий вираз вартості товарів, послуг, ресурсів. Вона виступає регулятором процесу суспільного відтворення.

6. Ставки податків і пільги оподаткування.

Податки являються найважливішим методом регулювання економічних процесів, вони виконують декілька функцій: фіс-кальну, стимулюючу, регулюючу та контрольну.

7. Відсотки за кредит та державні гарантії.

8. Державні замовлення й закупівлі.

9. Мито й митні податки.

10. Ліцензії і квоти.

11. Підтримка інфраструктурних утворень.

12. Розробка й реалізація державних цільових комплексних програм.

31. Поняття та форми стимулювання інноваційної діяльності

Згідно статистичних даних, здатність людей до творчої діяльності різна. Так, лише 1% має надзвичайний творчий потенціал, 10% - високий, 60% - помірний, а близько 30% - низький.

Окрім того, не всі люди знають про свій творчий потенціал, який може активізуватися лише при створенні умов, які підвищують дослідницьку активність, пошук нестандартних рішень, підтримують атмосферу творчості та при яких виникає стійка необхідність у результативних інноваційних дослідженнях.

Вирішення цієї задачі починається з формування такої інноваційної сфери, яка б стимулювала творчу діяльність дослідників-новаторів, забезпечуючи всіма необхідними ресурсами.

Під ресурсами розуміють безпосередньо засоби праці - це й новітнє обладнання, устаткування, у т.ч. експериментальні зразки, засоби зв'язку та доступу до інформації.

Під зручними умовами розуміють:

- зручні робочі місця;

- кондиціонери, крісла;

- звільнення від монотонної допоміжної роботи, передача її допоміжному персоналу;

- чітка організація потрібного забезпечення, якою повинні займатися менеджери, що зменшить втрати робочого часу новаторами;

- гнучкі режими роботи;

- довіра в розпорядженні матеріальними й інформаційними ресурсами.

Стимулювання інтелектуальної праці є більш важкою задачею, ніж стимулювання праці робітників промисловості та сільського господарства, і потребує нестандартних підходів та максимального врахування індивідуальних особливостей працівників.

Стимулювання праці в інноваційному процесі спрямоване на вирішення взаємопов'язаних задач - максимально активізувати творчу активність людей, які займаються науковими дослідженнями, та спрямувати цю активність на вирішення конкретної, комерційно орієнтованої цілі.

Одна з найважливіших функцій держави в розвинутих країнах - створення сприятливих умов для інноваційної діяльності.

32. Сутність та економічна природа категорії „інформація”

Отже, зважаючи на соціально-суспільне значення й необмеженість сфери використання, термін „інформація” має кількісні й якісні характеристики.

Кількісні характеристики визначаються як „ступінь невизначеності” і описуються формулою:

де Н - ступінь невизначеності;

n - число джерел інформації;

Р_і -значення інформації і-го джерела;

logP_і - логарифм значення інформації і-го джерела.

Якісні характеристики інформації описуються сучасною теорією знакових систем - семіотикою.

Предметом семіотики є процес спілкування (комунікації) всередині групи отримувачів та відправників повідомлень, а засобом комунікації - мова. Остання при цьому розглядається як знакова система, тобто сукупність знаків та правил їхнього використання для висловлення того чи іншого змісту. Знаком z може бути будь-який матеріальний об'єкт, якщо він є елементом знакової ситуації [6].

Визначення поняття інформація:

- інформація - це зміст будь-якого повідомлення, відомості про будь-що, які розглядаються в аспекті їхньої передачі в просторі і часі;

- інформація - це відомості, які підлягають передачі;

- інформація - значення, які вкладаються людиною у дані на підставі відомих погоджень, що використовуються для їх надання.

Отже, поняття „інформація” слід тлумачити як модель знання про навколишнє середовище (об'єкти, явища, події, процеси тощо), які зменшують наявний ступінь невизначеності та неповноту, відокремлені від їх творців і перетворені на повідомлення (виражені певною мовою у вигляді знаків, у т. ч. записані на матеріальному носії), які можна відтворювати шляхом передачі людьми усним, письмовим або іншим способом.

Термін „інформація” пройшов довгий шлях свого розвитку, незалежні етапи його використання:

- як основа спілкування людей та розвитку суспільства;

- відкриття теорії інформації;

- як засіб передачі новин, відомостей у суто якісному аспекті;

- як використання в наукових розробках, які сформувалися з практичних потреб людства.

33. Захист інтересів України в інноваційній сфері

До основних загроз інноваційній безпеці України, належать [6]:

- недостатній рівень фінансування науково-технічних робіт та пов'язані з цим такі загрози, як втрата наукових кадрів та інтелектуальної власності, зменшення інноваційної активності;

- зниження рівня “інтелектуалізації” експорту та зростання імпортозалежності країни від наукоємних товарів;

- недостатній рівень інформаційного забезпечення інно-ваційної сфери;

- невдала податкова політика держави;

- повільний розвиток ефективних форм інноваційної діяль-ності;

- слабкий розвиток інфраструктури трансферу технологій.

До основних форм міжнародного трансферу технологій належать [24]: експорт та імпорт технологічної продукції; інноваційні проекти іноземних та українських інвесторів, у яких передбачається трансфер технологій; міжнародний трансфер технологічних послуг; внутрішньофірмовий обмін технологіями в межах транснаціональних компаній; передача технологій у результаті міжнародного співробітництва та технічної допомоги.

Удосконалення системи міжнародного трансферу технологій в Україні сприятиме запобіганню надходження в країну застарілих та малоефективних технологій, розширенню доступу сучасних високоефективних технологій, підвищенню рівня "інтелектуалізації" вітчизняного експорту за рахунок конкурентоспроможних товарів та технологій.

Ефективній активізації міжнародного трансферу технологій перешкоджають такі, найбільш впливові, негативні фактори:

- неконкурентоспроможність багатьох видів товарів, яка є наслідком тривалого падіння інноваційної активності, обумовленого відсутністю стабільності у фінансуванні науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, а також недооцінкою в минулому ролі мікроелектроніки, енерго- та ресурсозберігаючих технологій і відсутністю з цієї причини своєчасного коригування науково-технічної політики;

- відсутність спеціалістів - технологічних брокерів та недостатній досвід у сфері світового технологічного бізнесу, зумовлений нерозумінням дії світового механізму технологічного обміну та недооцінкою його ролі в економічному розвитку країни;

- недооцінка необхідності надання послуг комплексного характеру щодо супроводження експорту технічно складних товарів

- протекціоністські заходи зарубіжних урядів щодо захисту своїх товаровиробників і ринків;

- передача вітчизняних науково-технологічних продуктів поза межами державного механізму їх реалізації;

- недоліки законодавчої та нормативній бази

Дотепер міжнародний технологічний обмін суворо регламентується: Віденьскою конвенцією 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів; Гаагськими конвенціями 1964 р. щодо міжнародної купівлі-продажу товарів; Генеральною угодою щодо тарифів і торгівлі (ГАТТ); законодавчими актами міжнародно-правового й національного характеру ; конкретними договорами й угодами сторін (країн, корпорацій, фірм та ін.). У вітчизняній юриспруденції існує багато законодавчих актів, які прямо або опосередковано регулюють трансфер технологій: закони щодо патентів, товарних знаків і авторського права; антимонопольне законодавство; закони про контроль над експортом, імпортом; податкове і митне законодавство; закони про арбітраж, охорону праці й оточуючого середовища, про харчові продукти, ліки і т. ін.