Становлення націоцентризму як національно-екзистенціальної інтерпретації

Постколоніалістичну методологію динамічно роз-працьовував і Григорій Клочек у теоретичних статтях, присвячених системному підходові, рецептивній поетиці, методології літературознавчої есеїстики Є. Маланюка, українській ідеї у творчості вітчизняних класиків та ін. [104] Однак найуспішніше теорію та практику комплексного постколоні-ального прочитання він продемонстрував у монографії "Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація" (К., 1998). У цій праці з використанням постколошалістичних засновків розкрито антиколоніальну та націоцентричну позицію Шевченка як поета-державника: "Творість поета наділена винятковою здатністю виховувати державне мислення. Вона дає розуміння і відчуття національної ідентичності, формує правдивий погляд на українську історію, виявляє національні хвороби, наснажує вірою у краще майбутнє нашого народу. А головне -- виховує національну свідомість як надзвичайно важливий системотвірний чинник державного мислення" [107, 236]. Ці ідеї Г. Клочек згодом розвинув у монографії "Поетика візуальності Тараса Шевченка" (К., 2013).

Глибока націоцентрична модель постколоніалістичного тлумачення, яку живив передусім теоретичний досвід І. Франка, представлена у працях Івана Денисюка: "Перебудова і франкознавство" (1990), "Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи" (1993), "Франкова концепція національної літератури" (1993), "Невичерпність атома: до 140-річчя Івана Франка" (1996), "Національне питання в полеміці "Між своїми"" (1996) та ін. Для наукового мислення І. Денисюка література -- це завжди і передусім сутнісно національний феномен. Осмислюючи Франкову концепцію національної літератури, розглядав її як "комплекс методологічних підходів не лише до вивчення еволюції та своєрідності літературних явищ взагалі, а й у їх переломленні на національно-українському ґрунті". Кожна національна література -- "органічний сплав місцевої оригінальної різнорідності й елементів "привозних", перейнятих з багатовікових міжнародних зносин".; Тому історія літератури -- це передусім на-ціопізнавальний процес, тобто "образ духовного розвою нації, який ніколи не підлягає якійсь одній формулі". Не випадково й "генотип національного світосприймання" І. Денисюк пропонує шукати "у первісній релігії народу та у його фольклорі" [55, 302--304]. Усна словесність, як це видно на прикладі пісень, стає потужним націотвірним феноменом -- "фактором... національної консолідації" [54,40].

Усвідомлення національної ідентичності предмета дослідження мало для І. Денисюка важливе методологічне значення. Вона стала органічною частиною дослідницького пошуку, що створювало імунітет проти космополітичних чи інших універсадістських інтенцій: "Методологія дослідження історії літератури не може бути універсальною стосовно письменства кожного народу. Важливо знайти певні ключі до національної літератури, вистежити тільки їй властиві певні явища, які й зумовлюють підходи до її збагнення". На цій методологічній основі виростала постколоніалістична метакритична позиція дослідника:

"Мабуть, у літературознавстві жодної іншої країни не знайдемо стільки спроб приниження рідного письменства, як в українському, при одночасній відпорній тенденції -щ поборенні історично складеного комплексу меншоварто-' сті та накинутих колонізаторських догм. Хоча теорія української літератури "для домашнього вжитку" розкритикована давно, та все ж вона час від часу зазнає реінкарнації у все ще живучих ярликах, безпідставно наліплюваних на неї, -- "народницька", "народна", "неповна" тощо, які принижують її сумарно або в окремих стадіях розвитку... у мавпуван-ні чужоземних літературних процесів -- досить механічному перенесенні їх на український грунт, у переоцінці впливу то Росії, то Заходу при дивовижному нехтуванні культури Орієнту. Методологія дослідження міжцивілізаційних контактів все ще зазнає перегинів, національно-автохтонні чинники слабо враховуються (...) Несправедливої критики зазнають суспільна заангажованість нашої літератури та її фольклоризм (...) Навіть наші генії видаються декому ліліпутами у порівнянні з західними". Так виявлялося одне з характерних формулювань національного імперативу І. Де-нисюка: слід "студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалась у певних умовах і яка виконує свою національну місію" [55,303,299,300].

Активно використовуючи досвід І. Франка, щоправда, із залученням пізнішої спадщини, передусім вісниківства ("Бард неспокою раси (Євген Маланюк)" (1993), "Апофеоз духу (Ідея і чин Олега Ольжича)" (1993), "Юрій Липа: людина і мислитель" (1994), "Про деякі філософські підстави українського націоналізму" (1994), "Дух католицизму" (1994), "Есей та есеїзм" (1995), "Українська культура: звідки і куди" (1995), ""Слов'янська єдність": націологічний аспект" (1997), "Православ'я в геополітичному спектрі" (2000) та ін.), розбудовував власну методологічну концепцію Олег Батан. Вже у книжці "Іван Франко і теперішнє становище нації" (Дрогобич, 1991) він у постколоніатстично-му дусі актуалізував спадщину видатного письменника та мислителя, щоб одним із перших "прокласти стежку до зміни заяложених, стереотипних поглядів на особу і творчість Івана Франка". Намагався окреслити й складники світогляду І. Франка, і водночас власну методологічну позицію: націо-софське спрямування думки, критику марксизму та матеріа-лістичного світогляду, реабілітацію консерватизму, ірраціоналізму та релігійності, естетичну багатогранність, націо-центричне *протиставлення імперським стереотипам та ін.

Вихід на посутні методологічні питання постколоніа-лістичної критики можна було спостерегти і в істориків літератури. Типовий приклад -- послідовно націоцентрич-ні студії Віталія Дончика та Анатолія Погрібного. Для праць В. Дончика -- "Діаспора" (1991), "Позбуваючись догм" (1991), "В ім'я України" (1993), "Письменник трагічної долі" (1993), "Чи шануємо ми Шевченка?" (1994), "Занепад чи відродження?" (1996), "Національна історія як духовне опертя української літератури" (1997), "Шістдесятництво як явище" (1997), "Не знають чи не хочуть знати?"

(1999) [69; 72] та ін. -- теоретично значуще є розуміння літератури як глибинно національного -- націотвірного і націозахисного -- художнього феномена; літературознавства -- як виразно національної гносеологічної системи. Обґрунтовував він і методологічну важливість національної ідеї в структурі гуманітарної свідомості та націозахис-ній полемічній спрямованості наукового мислення та ін. В інтерв'ю 1995 р. В. Дончик стверджував, що "праця критика й літературознавця, тим більше українського, ніколи не була й не могла бути вільною від політики". Так само як і об'єкт української науки про літературу, "він і найбільш "заангажований" і найбільш "художній"" [72,212--214].

Подібну методологічну позицію утверджував А. Погрібний ("Орієнтири третьої хвилі" (1991), ""Всевидяще око України" (І. Нечуй-Левицький)" (1998), "Реалізм у соцре-алізмі" (1999), "Гарячий Куліш" (1999), "Література універ-салістської місії" (2000), "Шевченкові імперативи і ми"

(2000) та ін.) [163]. Літературу він розглядав як могутній засіб націотворення, людинотворення, деколонізації і державотворення: "Є всі підстави сподіватися, що значно інтенсивніше, аніж досі, естетичне й українознавче осмислення літератури дозволить їй глибше іти "меж люди" -- межи наше суспільство, сприятиме належному пізнанню і засвоєнню ним її зцілюючої, облагороджуючої, просвітлюючої сили, яка так потрібна для зміцнення Української держави, виховання її свідомих громадян" [162,59].

Теоретично цілісно й системно виклала свою постко-лоніалістичну концепцію. Оксана Пахльовська в культурологічних, політологічних та літературознавчих працях "Проблема спадщини в українській культурі та форми її імперської експропріації" (1990), "Система табу як ідеологічна кодифікація псевдоісторії України" (1990), "Відкритий лист до всіх, хто любить Україну" (1992), "Гей, Республіка Банана!" (1992), "Україна: шлях до Європи... через

Константинополь" (1994), "Русифікація України в XX ст.: мета, модальності, результати" (1995), "Українська література очима Заходу: аспекти і причини аберації" (1996), "Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії" (1996), "Евген Маланюк: интерпретация Гоголя" (1997), "Від Хмельницького до Мазепи: концептуа-лізація Української держави" (1997), "Між Росією та Європою: геополітичний шок України" (1999), "Українські шістдесятники: філософія бунту" (2000) та ін.

Уже в доповіді на Першому Конгресі МАУ (1990) вона чітко окреслювала українську ідентичність як європейську, а незалежну державу розглядала як єдиний інститут, що "може спинити ентропію національної культури і спрямувати вивільнену енергію на конструктивну творчу її самореалізацію". Щоправда, держава повинна була працювати "за стандартами європейської демократії" [160, 100]. Цю ж саму діалектичну ідею -- "те, що є істинно національне, неминуче стає також і європейським. І лише те є європейським, що в основі своїй є національним" [158, 116] -- утверджуватиме разом із ідеями індивідуалізму, демократизму, антиімперства й пізніше. При цьому основуватиметься не лише на дещо внутрішньо суперечливій філософії західного лібералізму, а й на українській антиколоніальній традиції. Особливо цінне її звернення до досвіду І. Франка у методологічно акцентованій доповіді на Міжнародній науковій конференції у Львівському університеті (25--27 вересня 1996) "Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії".

Монографію Оксани Пахльовської "Civilta letteraria ucraina [Українська літературна цивілізація]" [210], видану 1998 р. в Італії, є підстави вважати результативним застосуванням нащоцентричної постколоніалістичної методології. У дослідженні Україна та її література представлені як інтегральна частина європейської цивілізації, "цивілізації діалогу". Акцентовано центральність України у процесі зустрічі між гуманістичним Заходом та православним Сходом. Доведено європейську ідешичність української ідеї, закодованої в європейських концепціях республіки, свободи, толерантності, демократичного плюралізму, тобто в аспектах суголосних засадам лібералістичного "відкритого суспільства". Ця праця так і не була перекладена на українську мову.

Інша помітна течія -- екзистенціалізм як філософський національно-екзистенціальний метод тлумачення. Найрельєфніше його було окреслено у різножанрових

працях В. Іванишина. Подібне розуміння можна було знай' ти в інокультурних екзистенціалістичних традиціях. Наприклад, М. Бердяев вказував, що "людина входить у людство через національну індивідуальність" ("Національність і людство"), а М. Бубер, виявляючи специфіку народу, "позбавленого вільного та самостійного існування", доводив, що особистість повинна усвідомити те, що "саме вона, а не хто інший, покликана прислужитись цьому народові" ("Гебрейство та людство").

Основоположник філософського екзистенціалізму Мар-тін Гайдеґґер (1889--1976) наголошував на закоріненні існування людини в батьківщину, справжню екзистенцію корелював із "історичним шляхом" народу, а мистецтво вважав джерелом національного буття: "Джерело художнього творіння, тобто разом джерело творців і джерело охоронців, а значить джерело звершено-історичного тут-буття народу є мистецтво" ("Джерело художнього творіння"). У межах українського пострадянського екзистенціалізму синтезувались та складно переплітались релігійна (християнська), атеїстична, феноменологічна, онтологічна традиції, однак визначальною була націологічна домінанта. Про це свідчили літературознавчі праці М. Бондаря, Ю. Бондаренка, Л. Гамаль, Л. Го-ломб, А. Дахнія, Л. Залеської-Онишкевич, Н. Зборовської, Л. Коломієць, Л. Костенко, М. Коцюбинської, Н. Михайлов-ської, Л. Мороз, В. Пахаренка, Л. Сеника, М. Тарнавського, Л. Тарнашинської, Г. Токмань, А. Яковця та ін.

У 90-ті роки XX ст. помітно заявили про себе праці, що, крім історико-літературного матеріалу, містили важливу, концептуально розроблену методологічну основу. Такою стала монографія Василя Пахаренка "Незбагнений апостол. Світобачення Шевченка" (1994, 1999), над якою автор працював упродовж 1992--1998 рр. Це есеїстичне видання -- нове слово в осягненні естетики та ідеології Т. Шевченка як українського генія. Водночас автор на практиці довів ефективність свого інтердисциплінарного підходу, що синтезував різні літературознавчі, а також хри-стологічний та націологічний методи інтерпретації і ви-яскравлював Кобзаря як християнина і націоналіста, духовний світ якого тримається на ціннісних константах-- Бог, людина і нація.

Важливий компонент методики дослідника -- національно інтенційований екзистенціалізм, що дало йому змогу помітити специфіку Шевченкового художнього тлумачення людини і світу. Йшлося про те, що Т. Шевченко

"вперше і, мабуть, востаннє в історії не тільки літератури, а й людства так глибоко й досконало втілив саму екзистенцію нації (української зокрема, а через неї і як такої)". Методологічно вагомий і висновок про те, що Шевченкова людина "може існувати як Людина... лише в середовищі свой нації", оскільки "немає громадян Всесвіту, планети, як немає людини абстрактної" [157, 23, 203]. Елементи екзистенцій-ного тлумачення можна було віднайти і в інших працях В. Пахаренка -- монографіях "Нарис української поетйки>> (Кіш, 1997) та "Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 1920-х років" (Черкаси, 1999).

У своїй філософсько-літературознавчій монографії "Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософствування в українській літературі ХГХ -- першої половини XX ст." (Львів, 1998) Наталія Михайловська використовувала окреслення Д. Донцовим творчості письменників-вісниківців, розглядала специфіку екзистенціалізму як філософської течії у вітчизняній літературі на прикладі творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, В. Стефаникау В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, Т. Ось^ мачки. Попри оминання онтологічно-екзистенціального досвіду М. Гайдеґґера та часткове висвітлення феномену вісниківської літературної традиції, авторка запропонувала методологічно важливі тлумачення таких явищ, як екзистенційне мислення, екзистенційне філософствування та екзистенційна філософія (власне екзистенціалізм). Важливий момент дослідження -- виявлення національної специфіки українського екзистенційного філософування, що основувалось на "духовному ґрунті Святого Письма" і мало виразний націологічний аспект, оскільки "шукало відповіді на проблеми існування української людини в трансцендентному і знаходило у пізнанні волі Божої для особи і нації, осягненні етичної та естетичної досконалості створе-* ного Ним світу" [127,196].

У межах націоекзистенціальних течій розвивалася й націософська герменевтика як теорія і практика тлумачення, що базувалася на філософії національного буття -- сенсах історико-культурної традиції, національній аксіології та первнях національної духовності і буттєвості (в дусі Дж. Віко, Й. Гердера, Й. Фіхте, Ф. Шлегеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, В . і Я. Гріммів, Дж. Мадзіні, Т. Карлайла, В. Дільтея, М. де Унамуно, М. Гайдеґґера, Ш. Морра та ін.). По-своєму на методологічно значущі герменевтичні проблеми виходили у своїх працях Л. Бондар, М. Бондар, Р. Гром'як, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, В. Іванишин, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, В. Марко, Л. Мороз, Г. Сивокінь, Т. Салига, І. Фізер, Вал. Шевчук, Г. Штонь, продовжуючи національну традицію філософського літературознавства (О. Потебня, І. Франко, С. Смаль-Стоцький, Д. Донцов, Є. Маланюк, Ю. Бойко та ін.).

Найглибше і найпослідовніше націософську герменев-тичну концепцію осмислення вітчизняної культури, зокрема літератури, вигграцювала Ліна Костенко, і не лише в поетичній творчості. Йдеться насамперед про її виступи перед академічною спільнотою, вперше зібрані Сергієм Гречанюком у журналі "Урок Української" (2000, № 2): слово подяки за премію Фундації Антоновичів "Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?" (Вашингтон, Джорджтаунський університет, травень, 1990), а також виступ на Міжнародному симпозіумі "Леся Українка і світова культура" "Геній в умовах заблокованої культури" (Луцький університет, вересень 1991), "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала" (Києво-Могилянська академія, вересень 1999). Багатогранно її інтерпретаційну позицію репрезентували й інші виступи перед різними аудиторіями.

В основі герменевтичного мислення Л. Костенко -- усвідомлення фундаментальної націотвірної ролі Слова, літератури в бутті кожного народу і людства. Слово було "в початку людства. І в початку кожної нації", писала авторка, тому "кінець Слова може бути кінцем нації". Аргументовано обстоювала герменевтичну традицію висвітлення мистецтва як потужного інтерпретатора національного буття: "Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність -- так світ і сприйме" [112, 56]. Витлумачуючи феномен геніальності Лесі Українки, Л. Костенко розвивала націоекзистенціальні ідеї, осмислюючи унікальну важливість письменника, особливо генія, для поневоленої, "заблокованої культури": "Великі українські письменники-- це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом проводатори своєї осліплої від сліз, і горя нації". Кожен справжній поет -- "це діагностик суспільства. Все, що він робить, він робить у проекції 'Я& потреби культури свого народу" [113].

Герменевтичні ідеї разом із постколоніальною критикою та націологічним "обрієм сподівань" прозвучали в лекції "Гуманітарна аура нації...", в якій центральною проблемою постімперської України як "проблемно незалежної держави" було названо відсутність адекватної національному буттю методології розуміння та мислення -- "гуманітарної аури нації" ("...потужно емануючого комплексу наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,--в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторному національному варіанті") [114, 7]. У цьому аспекті порушено питання шовінізму та імперіалізму, пот-рібності національної ідеї, "варваризації суспільства", необхідності національної держави, демократичної "десак-ралізації" ("обливання брудом" вітчизняних класиків), примітивних "етнографічних гопакедій", браку ідеології державотворення ("А де наша універсально-державницька теорія?"), знищення української культури, критики колоніального "адаптованого розуму" та ін.

В основу державного будівництва Л. Костенко пропонувала поставити українську національну культуру (наріжним каменем держав у цивілізованих народів "завжди була Книга, культура"), повернути українському народові "його історію, його мову, його культуру" ("Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної Ідентичності"). Для цього слід насамперед через адекватну-- національно вкорінену -- інтерпретацію усунути "дефект голосного дзеркала", актуалізувати національний спосіб розуміння: "Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал" [114,26,28, ЗО].

Показова щодо застосування герменевтичної методики -- монографія Григорія Штоня "Духовний простір української ліро-епічної прози" (К, 1998), що методологічно спиралась на світовий та вітчизняний філософсько-герме-невтичний досвід (М. Бердяєв, М. Гайдеґґер, Г.-В .-Ф. Те-гель, О. Потебня, Д. Чижевський, К. Ясперс та ін.). У цій праці в класично-герменевтичному дусі через актуалізацію націотвірного сенсу осмислено українську ліро-епічну прозу XIX--XX ст., твори якої "своєю мовою обрали мову духовної щоденності народу" і яка виразила "вирішальний етап духовної індивідуалізації "пошевченківського" українського народу напрацьованим нею мовно-художнім каноном" [206, 5--6, 315].

Найпослідовніше національно зорієнтовану герме-невтичну модель зреалізував Сергій Квіт у посібнику "Основи герменевтики" (К., 1999, 2003). Ця праця, попри несистемний виклад та очевидну фрагментарність, доволі чітко окреслювала національну ідентичність, висвітлювала бачення герменевтики як "загальної теорії інтерпретації", містила виклад основних герменевтичних течій (від античних авторів до П. Рікера) та деяких літературознавчих напрямів. Національно зорієнтований тип мислення дослідника проявлявся в осмисленні таких проблем, як "інтерпретація і влада", "таємні товариства і ордени", "Мартін Гайдеґґер і українська традиція", "світ традиційного українського мовлення", постмодернізм (постструк-туралізм) як "фетишизація лібералізму", "герменевтика як літературна естетика". Цікавими стали міркування автора про міжкультурний сенс творчості М. Гайдеґґера: "Він належить до тих особистостей, які однаковою мірою є "своїми" для всіх національних культур (...) Мартін Гайдеґґер може знайти найповніше зрозуміння й потвердження в нашій традиції, однаковою мірою, як остання повинна бути посилена його спадациною" [102, 47]. Схожу теоретичну позицію автора засвідчили монографія "Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет" (К., 2000), збірники літературно-критичних статей та есе "Свобода стилю" (К., 1996), "В межах, поза межами і на межі" (К., 1999), "Понад часом" ОК., 1999).

Постійно присутнім у межах націоцентричного методологічного напряму був й етнопсихологічний підхід, зосереджений на моделюванні теоретичного дискурсу через осмислення явищ національної психіки, етнічної самосвідомості, національної вдачі, національної ментальності, національного характеру, етнопсихічних структур, етнокультурного досвіду, народних морально-етичних ідеалів та ін. За його методологічну основу правили праці зі світового гуманітарного доробку (Дж. Віко, Й. Гердер, Й. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегель, Г. Лебон, В. Вундт та ін.), а також українських етнопсихологів (Г. Ващенко, Д. Донцов, М. Костомаров, О. Кульчицький, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Мала-нкж, І. Мірчук, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, В. Храмова, Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич, В. Щербаківський, В. Янів, Я. Ярема та ін.). Активно, хоч і не завжди системно, осмислювали етнопсихологічну проблематику С. Андрусів, Г. Вервес, Я. Гарасим, Л. Дем'янівська, І. Денисюк, Л. Дунаєвська, Н. Кузякіна, Л. Мороз, В. Нарівська, Я. Поліщук, В. Працьовитий, І. Приходько, Н. Шумило та ін.

Концептуально зрілий етнопсихологічний підхід 63010 розпрацьовано у монографії Валентини Нарівської "Національний характер як художньо-естетичний феномен українсько; та російської прози 50--70-х років двадцятого століття"* Націоцентричну зорієнтованість цієї студії фіксує хоча б таке міркування: "Трагічні протиріччя історії народів колишнього Радянського Союзу нагально вимагають від сучасної людини, навіть не спеціаліста, повернутись до їх аналізу, до створення нових концепцій відродження національних культур". [142,49].

- Певне значення для розвитку етнопсихологічної методики мали монографії Володимира Працьовитого "Український національний характер у драматургії Миколи Кулі-ша" (Львів, 1998) та "Національний характер в українській драматургії 20--30-х років XX ст." (Львів, 1999).

Усі течії націоцентричного напряму активно взаємодіяли між собою у методологічній сфері, творячи найрізноманітніші модифікації на рівні конкретних методик інтерпретації. Подібні дифузні процеси відбувалися і стосовно інших методологій -- філологічної, компаративістичної, системологічної, психологічної, рецептивно-естетичної, котрі по-своєму виражали націоекзистенціальні концепти. Націоцентричний методологічний досвід варто вважати одним із домінантних, усепроникних у сфері літературознавчої свідомості 90-х років XX ст., котрий активно розвивався, часто долаючи здавалося б неперехідні ідеологічні межі між "авангардизмом" ("модернізмом") і "традиційністю" (Г. Сивокінь), постмодерними західниками і ґрунтів-цями (Р. Харчук, Є. Баран) чи "модернізаторами" і "нативістами" (О. Гнатюк). Його методологеми можна було спостерегти у дискурсі вчених, що займали вельми критичні стосовно імперативів національної традиції постави. Наприклад, у виступі 2000 р. на черговому філологічному семінарі у Київському університеті Г. Грабович, висловлюючись стосовно культурної ситуації в пострадянській Україні, підважив навіть деякі власні мультикультуральні, ліберально-космополітичні настанови: "...все це віддзеркалює, річ ясна, загальну державну культурну політику -- тобто ЇЇ відсутність, де по суті все, що стосується культури й науки, залишається напризволяще. Замість наполегливої, цілеспрямованої політики на відродження культури нації, яка кількасот років була приречена на небуття і з великими жертвами боролася за незалежність, і яку десятиліттями совєтська система планомірно нищила (адже планувалося злиття в один "совєтський народ/1), маємо тепер політику laissez faire. Нехай, мовляв, вирішує ринок-- йому видніше" [34,14].

Домінантність та всепроникність націоцентризму виявляла і тематика кандидатських та докторських робіт з літературознавчих спеціальностей. Наприклад; С. Приго-дій "Імпресіонізм на рубежі ХГХ--XX сторіч: типологія та національні особливості (на матеріалі української та американської літератур" (1995), В. Звіняцковський "Ннколай Гоголь. Тайньї национальной души" (1995), В. Шевченко "Українська історична поема XIX -- початку XX століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку" (1996), Т. Руда "Взаємодія національних художніх культур: літературознавчі аспекти" (1996), Б. Мельничук "Випробування істиною: проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі" (1997), Т. Бовсунівська "Феномен українського романтизму: основні параметри каталогізації та ідентифікації" (1998) та ін. Серед кандидатських студій -- "Образ України в перцепції творців '"української школи" раннього польського романтизму (Ю. Залеський, А. Мальчевський, С. Го-щинський)" І. Левандовської (1995), "Проблема національного характеру у творчості Г. Квітки-Основ'яненка" Л. Горболіс (1995), "Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду (проблеми і пошуки)" М. Крупача (1996), "Українська історична поема XIX -- початку XX століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку" В. Шевченка (1996), "Творчість Г. Сенкевича у контексті українсько-польських літературних взаємин" М. Васьківа (1996), "Духовний ареал українського літературного бароко (в зіставленні з французьким національним варіантом)" О. Зінченка (1996), "Модель ідентичності в канадському літературно-художньому і літературно-критичному контексті" Н. Овчаренко (1996), "Концепція духовності керівника держави в літописі Самійла Величка" Ю. Сафонова (1998), "Становлення і розвиток творчої Постаті Євгена Маланюка (у контексті літератури 20--30-х років XX століття) Н. Лисенко (1999), "їсторіософічна концепція пенталогії Б. Лепкого "Мазепа" та її художня реалізація" Т. Литвиненко (1999), "Творчість Євгена Маланюка і "Празька школа" українських поетів" О. Прохоренко (1999), "Творчість Леоніда Мосендза. Особливості художнього світовідображення" І. Набитовича (1999), "Художня модель національної ідентичності в прозі Валерія Шевчука" Л. Донченко (1999), ""Історія рухав": історіографія, проблематика, поетика" Я. Мишанич (1999), "Дискурс національної ідентичності у творчому надбанні Лесі Українки" О. Онуфрієнко (2000), "Національне і загальнолюдське в естетичній інтерпретації Лесі Українки (на матеріалі ліричних творів)" Л. Чикур (2000), "Проблеми національної психології у творчості О. Довженка" Н. Медвідь (2000), "Своєрідність художнього втілення національної ідеї у творчості Володимира Самійленка" М. Мартинюк (2000), "Твори Ольги Кобилянської з життя української інтелігенції. Пошуки морального ідеалу" Л. Матусяк (2000), "Українська поезія резистансу 40--50-х років XX століття: генетичний контекст і естетична природа" І. Роздольської (2000), "Національно-специфічні засади обробки традиційних сюжетів (на матеріалі творчості Лесі Українки)" М. Шевчук (2000), "Український та російський історичний роман кінця XX ст.: проблема національного характеру" В. Приходько (2000) та ін.

Размещено на Allbest.ru