Біле Ікло

Розділ III. Богові володіння

Біле Ікло не тільки від природи мав здатність пристосовуватися до оточення, він ще й багато мандрував, і тому добре розумів, що це конче потрібно. Минуло небагато часу, і тут, у Сьєрра-Вісті, -- так звався богів маєток, -- він став почуватися як удома. Поважніших сутичок із собаками більше не було. Тутешні собаки краще за нього знали звичаї південних богів, і що його взято до хати, то цим він, на їхню думку, вже одержав усі права громадянства. Звісно, він був вовк, та раз уже боги дозволили, щоб він тут жив, то їм, собакам цих богів, доводилось тільки примиритися з цим.

Дік спочатку, ще виявляв трохи ворожість, але більше так, для годиться, а потім зовсім спокійно поставився до нової істоти в маєтку. Як на Діка, то незабаром він би заприятелював з Білим Іклом, коли б той не був проти всякого приятелювання. Біле Ікло ж єдине, чого хотів, -- це щоб йому дали спокій. Ціле своє життя він тримався осібно від собак і хотів так і далі жити. Чіпляння Дікові дратували його, і він відповідав на них гарчанням. Але ще на Півночі він дістав добру науку й розумів, що не можна рвати собак хазяїна; цієї науки він не забув і тепер. Біле Ікло тільки наполягав, щоб його не займали. Він настільки цурався Діка, що цей добродушний пес зрікся всяких спроб заприязнитися і став цікавитись ним не більше, як тою конов'яззю біля стайні.

Інакше велося з Коллі. Признавши Білого Ікла, оскільки така була воля богів, вона, одначе, не могла зовсім його не займати. У ній говорили невиразні спогади про всі ті злочини, які вчинили його предки проти її предків. Ані за один день, ані за ціле покоління не забути всіх шкод, заподіяних отарам овець. Ці спогади викликали в неї бажання помсти й підохочували її. У присутності богів вона не сміла налітати на Білого Ікла, але нишком добре-таки труїла йому життя. Довгі століття точилася ворожнеча поміж ними, й Коллі не минала жодної нагоди, щоб не нагадати йому цього.

Вона робила це все, користаючись з переваги своєї статі. Інстинкт не давав йому віддячити їй як слід, і така вона була в'їдлива, що годі було навіть ігнорувати її. Коли вона кидалась на нього, він підставляв їй плече, захищене від її гострих зубів густою шерстю, і спокійно й гідно йшов собі геть. Коли вона особливо напосідалася, він починав кружляти, підставляючи їй плече й відвертаючи голову, і в очах його тоді проступала терплячість і нудьга. І тільки коли вона починала кусати його за задні ноги, він утікав, забувши про всяку величність. Але здебільшого він умів зберігати гідність і поважність. По змозі він або не помічав її зовсім, або ж намагався не попадатись їй на дорозі. Коли він бачив або чув, що вона підходить, то вставав і йшов собі.

Чимало ще й іншого мав навчитись Біле Ікло у Сьєрра-Вісті. Життя на Півночі було зовсім просте, як порівняти до складних тутешніх справ. Узяти хоча б родину хазяїна, з якою йому довелося познайомитись. Правда, тут уже він мав певний досвід. Як Міт-Са і Клу-Куч належали Сивому Боброві, ділили з ним його харчі, його вогонь і його укривала, так і тут усі мешканці Сьєрра-Вісти належали хазяїнові Білого Ікла.

Проте існувала й різниця, і то чимала. Сьєрра-Віста була далеко більша за вігвам Сивого Бобра, і тут жило дуже багато людей. Був суддя Скотт з дружиною і дві сестри хазяїна, Бет і Мері; була його дружина Еліс і двоє маленьких його дітей, Відон і Мод, чотирьох та шести років. Звісно, ніяк було комусь розповісти Білому Іклу про всіх цих людей. Про їхні взаємини та про їхні родинні зв'язки він нічого не знав, та й не міг знати. Але він хутко збагнув те, що всі вони належать його хазяїнові. Потім, невпинно стежачи за тим, що вони робили, прислухаючись до розмов, до інтонації голосів, він, хоч і помалу, проте збагнув і міру їх близькості до хазяїна, і ставлення його до кожного з них. І відповідно до цього й сам з ними поводився: що цінував хазяїн, те й він цінував, що було хазяїнові дороге, те й він дбайливо оберігав.

Так-от було і з дітьми хазяїна. Ціле своє життя Біле Ікло не любив дітей, ненавидів їхні руки й боявся їх. Він добре затямив дитячу жорстокість і тиранію, з якими зіткнувся в індіанських селищах. Тим-то коли маленькі Відон і Мод уперше підійшли до нього, він остеріг їх гарчанням і сердитим поглядом. Хазяїн ударив його за це й нагримав, і він дозволив дітям погладити себе, але весь час гарчав, поки їхні рученята торкались його, і цього разу ласкавої нотки в гарчанні не чулося. Пізніше Біле Ікло помітив, що хлопчика й дівчинку дуже цінує хазяїн, і вже не треба було йому наказувати, щоб він дозволяв їм гладити себе.

Біле Ікло взагалі був не здатний виявляти свої почуття. Дітям хазяїна він скорявся явно неохоче і терпів їхні пустощі, наче якусь болісну операцію. Коли вже йому терпець уривався, він уставав і рішуче забирався геть. Та потроху він став прихилятись до них; сам ближче не підходив, але вже й не втікав, коли бачив їх, а чекав, щоб вони підійшли. Потім помітили, що в очах його світиться задоволення, коли вони наближаються, а коли вони біжать від нього, він дивиться їм услід ніби з деяким жалем.

Всі ці зміни в Білому Іклі сталися не одразу. Після дітей найбільше уваги Біле Ікло приділяв судді Скоттові. На це були дві ймовірні причини. По-перше, суддю, здається, дуже цінував хазяїн, а по-друге -- він був стриманий у своїх почуттях. Коли суддя сидів на широкій веранді й читав газету, Біле Ікло любив лежати біля його ніг. Час від часу суддя нагороджував собаку поглядом або словом, ненав'язливо показуючи, що він знає про його присутність. Тільки це траплялося тоді, коли хазяїна не було вдома, бо щойно він з'являвся, як усе інше переставало існувати для Білого Ікла.

Він усім членам Скоттової родини дозволяв гладити себе, але до жодного з них не ставився так, як до хазяїна. Ніякі їхні ласки ніколи не могли видобути йому з горла ніжної нотки, і, хоч як його гладили, він ні разу не притулився ні до кого головою. Цей вияв цілковитої довіри, повної покори й відданості він беріг тільки для хазяїна. По правді сказати, то до всіх членів родини він ставився мов до майна, що належить його хазяїну.

Так само хутко навчився Біле Ікло відрізняти родину від челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи їх не займав, -- просто через те, що вважав їх так само за власність хазяїна. Між ними й Білим Іклом існував нейтралітет, та й годі. Вони варили їсти хазяїнові, мили посуд, і ще багато дечого робили, як Метт на Клондайку. Вони становили, одне слово, ніби частину цієї садиби.

Поза садибою ще й більше було такого, чого мусив навчитися Біле Ікло. Володіння хазяїна були дуже великі, проте й вони мали свої межі. Маєток закінчувався при дорозі, а далі йшли спільні володіння богів -- вулиці та різні шляхи. Поза ж загородами були приватні володіння інших богів. Сила-силенна всяких законів керувала всіма цими речами й визначала поведінку кожної істоти. Але Біле Ікло не розумів мови богів і коли навчався чогось, то тільки з власного досвіду. Він слухався своїх природних поривань, доки вони не призводили до порушення якого закону. Коли таке траплялося кілька разів, він осягав закон і вже його не порушував.

Та найбільше важило Білому Іклу -- це удар хазяїнової руки й докір у його голосі. Біле Ікло відчував таку велику любов до хазяїна, що суворість його була йому дошкульніша за будь-який побій Сивого Бобра чи Красеня Сміта. Від них терпіло його тіло, дух же лишався не зламаний і не переможений. А легкий удар від хазяїна майже зовсім не завдавав болю, зате допікав Білому Іклу набагато глибше. Хазяїн виявляв своє незадоволення, і Біле Ікло вкрай занепадав духом.

Але такі покарання, правду кажучи, траплялися дуже рідко. Голосу хазяїнового цілком вистачало, щоб Біле Ікло зрозумів, так він повівся чи ні, і до цього голосу він прислухався, узгоджуючи з ним свої вчинки. Цей голос був йому компасом, що показував шлях і допомагав орієнтуватись серед обставин нового краю й нового життя.

На Півночі єдиною свійською твариною був собака, а всі інші жили на волі й були законною здобиччю собаки -- звісно, якщо він міг з ними впоратись. Давніше часто Біле Ікло живився з ловів, і йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже на початку життя в долині Санта-Клара йому довелося про це дізнатись. Проходжуючись якось уранці, він завернув за ріг будинку і побачив курча, що втекло, мабуть, з курника. Зрозуміло, що Білому Іклу закортіло його з'їсти. Один-другий скік, зблиснули зуби, пролунав розпачливий крик, і необачного курчати не стало на світі. Воно було вгодоване, жирне й ніжне на смак. Біле Ікло облизнувся й вирішив, що дичина це непогана.

Пізніше, уже вдень, біля стайні він наскочив знову на курча. Якийсь стайничий кинувся відбирати. Не розуміючи як слід, що то за звір Біле Ікло, він захопив тільки маленького батога. Після першого ж удару Біле Ікло покинув курча й повернувся до чоловіка. Спинити його тепер можна було тільки дрючком, але не батогом. Мовчки, ніби й не помітивши другого удару батога, він скочив чоловікові на груди. Крикнувши тільки: «Боже мій!», стайничий заточився назад, випустив батога й ледве встиг затулити собі руками шию, як одну руку йому вже розпанахано аж до кістки.

Чоловік страшенно перелякався, і не так розлюченого вигляду собаки, як його мовчазного нападу. Боронячи лице й шию закривавленою рукою, він відступав до стайні. І дуже кепсько йому довелося б, якби несподівано не з'явилася Коллі й не врятувала його, як колись врятувала Діка. Вона, мов скажена, кинулась на Білого Ікла. Коллі таки мала рацію, вона краще знала вовка, ніж легковірні люди, її підозри справдились. Цей вічний хижак знов узявся за свої давні штуки.

Стайничий утік до стайні, а Біле Ікло почав відступати перед люто вискаленими зубами Коллі, то підставляючи їй плече, то кружляючи навколо неї. Коллі все не заспокоювалась, як іноді з нею бувало, а навпаки, з кожною хвилиною ще й більше скаженіла. Скінчилось на тому, що Біле Ікло, зовсім забувши за свою гідність, дав драпака від неї через усе поле.

-- Я його навчу не займати курчат, -- сказав хазяїн. -- Але для цього треба зловити його на гарячому.

За два дні така нагода приспіла, та ще й поважніша, аніж хазяїн сподівався. Біле Ікло пильно придивився до курника та до звичок його мешканців. Увечері, коли кури посідали на сідало, він виліз на купу недавно накиданого колоддя, звідти вискочив на дах курника, переліз через гребінь даху й скочив з нього всередину загорожі. Ще за хвильку він був уже в самому курнику, й почалася різанина.

Коли вранці Бідон Скотт вийшов на веранду, перше, що впало йому в око, -- це п'ятдесят сніжно-білих леггорнів[1], яких виклав уряд стайничий. Скотт тихенько засвистів, спершу здивовано, а тоді захоплено. Біле Ікло був також тут. Ні сорому, ні почуття провини не було на ньому помітно. Навпаки, він мав дуже гордий вигляд, певний, либонь, що вчинив щось дуже гарне й варте нагороди, і не відчував на своїй совісті жодного гріха. Хазяїн стиснув губи, коли подумав, яке перед ним прикре завдання. Тоді він суворо звернувся до злочинця, і в голосі його замість звичайної приязні Біле Ікло почув тільки божий гнів. До того ж хазяїн тицьнув його носом у зарізані кури і вдарив кулаком.

Більше вже ніколи Біле Ікло не чинив набігів на курник. Кури були під охороною закону і він зрозумів це. Невдовзі хазяїн повів його з собою в загорожу для курей. Тільки глянувши на живий харч, що залітав у нього над головою й забігав попід ногами, Біле Ікло ворухнувся, щоб стрибнути, але голос хазяїна спинив його. В загорожі вони пробули з півгодини. Кілька разів хижацький інстинкт узяв би був гору в Білому Іклі, якби не стримував його щоразу голос хазяїна. Таким оце чином, не встигши й вийти з загорожі, опанував Біле Ікло ще один закон і перестав звертати на курей увагу, наче їх і зовсім тут не було.

-- Хижака не переробиш, -- сумно хитаючи головою, сказав суддя Скотт, коли за сніданком син йому розповів, яку науку дав він Білому Іклу. -- Коли вже він узяв собі таку звичку, коли покуштував крові… -- Суддя знову похитав головою.

Але Бідон Скотт не хотів з батьком погодитись.

-- А знаєте, що я зроблю? -- заявив він нарешті. -- Я замкну його разом з курми на півдня.

-- Але що ж від курей залишиться? -- заперечив батько.

-- Ще й більше, -- провадив молодий Скотт, -- за кожне загризене курча або курку я плачу по долару золотом.

-- На батька теж треба накласти якусь пеню, -- втрутилась Бет.

Її підтримала сестра, й решта -- ті, хто сидів за столом, -- також схвалили цю думку. Суддя кивнув головою на знак згоди.

-- Гаразд! -- Бідон Скотт на хвильку задумався. -- Якщо Біле Ікло складе іспит і до вечора не зачепить ані курчати, то за кожні десять хвилин, що він пробуде в загорожі, ти казатимеш йому раз розважно й помірковано, як ото у себе в суді, оголошуючи присуд: «Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав».

Усі члени родини розташувались по різних місцях, де їх не було видно, і налагодились на. цікаве видовище. Та нічого такого не сталося. Коли хазяїн замкнув Білого Ікла в загорожі, він розлігся собі й заснув, і раз тільки встав, щоб напитися з корита. Птиці він не помічав, для нього вона перестала існувати. О четвертій годині він з розгону вистрибнув на дах курника, звідти зіскочив на землю по другий бік огорожі й повагом подався до будинку. Він засвоїв новий закон. На веранді його зустрів суддя Скотт і при всій захопленій родині, поволі й урочисто, сказав шістнадцять разів: «Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав».

Проте сама численність законів збивала з пантелику Білого Ікла і через це він потрапляв у неласку. Він, приміром, не одразу зрозумів, що не можна чіпати й тих курей, що належать чужим богам; а ще ж були коти, кролики, індики. Нічого цього не дозволялося чіпати. Правду кажучи, коли вперше знайомився Біле Ікло із цим законом, у нього склалося враження, що він не має права зачепити жодної живої істоти. На луці з-під самого носа йому спурхували перепілки, а він, хоч і тремтів увесь з напруження й жадоби, проте не рушав з місця, скоряючись волі богів.

Одного разу перед його очима, на тій-таки луці, Дік погнався за зайцем. Хазяїн дивився на те і мало що не заборонив йому, ба навіть і його, Білого Ікла, послав услід за Діком. Отже, цей закон на зайців не поширюється, як зрозумів Біле Ікло. Виходить, що між ним, Білим Іклом, і всіма свійськими тваринами не повинно бути ніякої ворожнечі, і якщо не приязнь, то вже нейтралітет -- неодмінний. Решта, одначе, живих істот -- білки, перепілки, зайці, що лишились вірні Пустелі й не покорилися людині, -- були законною здобиччю кожного собаки. Боги боронили тільки свійських тварин і не дозволяли, щоб поміж ними існувала смертельна ворожнеча. Право на життя й на смерть мали тільки боги, і це право вони ретельно оберігали.

Життя в долині Санта-Клара було далеко не таке просте, як на Півночі. Серед заплутаних і складних обставин нового життя він мусив найперше -- стримувати свої поривання. Ця врівноваженість мала бути непомітна, як павутина на вітрі, й водночас тверда, як криця. Життя тут мало тисячу облич, і Біле Ікло мусив на це зважати. Коли він біг за екіпажем у Сан-Хосе чи никав довкола, поки екіпаж спинявся, життя пливло повз нього мінливим, широким і глибоким потоком, воно збуджувало й хвилювало його й вимагало, щоб він раз у раз, і то миттю, пристосовувався до нього і майже завжди гамував свої природні інстинкти.

У м'ясних крамницях висіло багато м'яса. Дуже легко було схопити те м'ясо -- але ж такого не дозволялося. У тих будинках, куди заходив хазяїн, пирхали на нього коти, яких годі було займати. Скрізь на нього гарчали собаки, а він не смів відповісти на це як слід. Ще й більше, -- сила-силенна людей, що проходили тротуарами, завжди звертали на нього увагу. Вони спинялися, показували на нього пальцями, розглядали його, заговорювали до нього і навіть гладили його. А він мусив терпіти всі ті непевні доторки чужих рук. Щоправда, терплячості Біле Ікло уже набрався. Він і свою незграбність та сором'язливість зумів уже подолати, навчившись із належною гідністю сприймати увагу чужих богів. Він поблажливо відповідав на їхню поблажливість. Проте завше в Білому Іклі було щось таке, що не допускало великого панібратства, і люди, поплескавши його по голові, йшли собі далі, задоволені й горді своєю хоробрістю.

Але часом Білому Іклу велося дуже тяжко. Приміром, коли він біг за екіпажем у передмісті Сан-Хосе, хлопці з усіх сторін починали кидати в нього камінням, а він не смів погнатися за ними й дати їм доброго прочухана. Йому доводилось гамувати в собі інстинкт самозбереження, і він таки це робив, бо ставав уже свійський і цивілізований.

І все ж Біле Ікло не зовсім був задоволений таким станом речей. Він не мав виразного поняття про безсторонність і чесність, але ж у кожній живій істоті є певний інстинкт справедливості, і цей інстинкт повставав у Білому Іклі, коли він не смів сам себе боронити від цих хлопців. Він забув, що в його договорі з богами передбачено й те, що боги повинні дбати про нього й боронити його. Проте хазяїн цього не забув і одного разу вискочив з екіпажа з прутом у руці й порозганяв хлопців. Потім вони вже ніколи не кидалися камінням. Біле Ікло зрозумів це і був задоволений.

Трапився якось ще один подібний до цього випадок. По дорозі в місто, на перехресті, стояв салун[2]. Тут завше вешталося троє собак, що завели собі звичай кидатись на Білого Ікла, коли він пробігав повз них. Відон Скотт знав його убивчий спосіб битись, через те повсякчас умовляв його, що він не сміє гризтися з собаками. Біле Ікло добре зрозумів цей закон, та все ж тяжко страждав щоразу, пробігаючи повз салун. Правда, його хиже гарчання стримувало собак на певній відстані, але вони бігли за ним, гарчали, гавкали й усіляко йому дошкуляли. Так тяглося доволі довго. Люди, що сиділи в салуні, під'юджували собак проти Білого Ікла, а раз то й відверто нацькували їх на нього. Тоді хазяїн зупинив коні.

-- Візьми їх! -- сказав він Білому Іклу.

Той навіть не повірив одразу, -- він подивився на хазяїна, потім на собак і знов допитливо й пильно на хазяїна. Скотт кивнув головою:

-- Візьми їх, друже! Покажи-но їм!

Біле Ікло не вагався більше. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі троє собак зустріли його одностайно. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви й зовсім закрила поле бою. За кілька хвилин двоє собак уже конали на дорозі, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через канаву й огорожу, він побіг у поле, а Біле Ікло гнався за ним, як вовк, швидко й нечутно, ледве землі торкаючись. Серед поля він наздогнав його й загриз.

Це потрійне вбивство поклало край всім прикрощам Білого Ікла з собаками. Слава про нього розійшлася скрізь по долині, і люди самі гляділися, щоб їхні собаки не чіпали вовка-бійця.

Розділ IV. Поклик крові

Минали місяці за місяцями. Їжі на Півдні було досхочу роботи ніякісінької -- отже, Біле Ікло розкошував і був щасливий. Він не тільки жив на Півдні, але й у житті в нього настав полудень. Ласка людська світила йому як сонце, і він розцвітав під нею, немов рослина, посаджена в добрий ґрунт.

І однак він був не такий, як інші собаки. Він знав закони краще навіть за собак і дотримувався їх пильніше. Та все ж скидалося на те, що хижість у Білому Іклі не зникла, а тільки зачаїлася, мовби Пустеля й досі міцно його тримала і вовка в ньому лише приспано.

Із собаками він ніколи не приятелював. Ціле своє життя він жив самотою і гадав так жити й далі. Ще цуценям його цькував Ліп-Ліп і вся зграя молодих собак, а пізніше, коли він жив у Красеня Сміта, його примушували битися з усякими собаками, і через те все в ньому виробилась огида до них. Природний перебіг його життя силою випадку змінився, й, одвернувшись від свого роду, він прихилився до людини.

Крім того, південні собаки ставились до нього дуже підозріливо. Він збуджував у них інстинктивний страх перед Пустелею, і, здибавшись із ним, вони гарчали й гавкали й усіляко виявляли свою ненависть. Але він уже знав, що йому зовсім нема потреби вдаватись до зубів, досить вищирити ікла й скривити гнівно губи, щоб собака, вже намірившись кинутися на нього, зразу осідав на задні лапи.

Єдиною прикрістю його теперішнього життя була Коллі. Вона не давала йому й хвилини спокою.

Вона корилася законові далеко не так беззастережно, як Біле Ікло, і, попри всі намагання хазяїна, не хотіла потоваришувати з вовком. Йому аж у вухах дзвеніло від її нервового, верескливого гарчання: вона ніяк не могла подарувати йому загризених курей і була певна, що всі його заміри лихі. Коллі вважала його за злочинця навіть тоді, коли не мала на це найменших підстав. Вона стала лихою годиною в його житті; вона, як той поліцай, стежила за ним біля стайні й по всій садибі. Варто було йому випадково з цікавістю глянути на голуба чи курча, як вона починала казитись і гавкати мов навіжена. Біле Ікло мав один улюблений спосіб виявляти їй повну зневагу й відкараскуватися від неї: він лягав і, поклавши голову на передні лапи, удавав, що спить. Тоді вона, ніби зніяковівши, переставала гавкати.

Якби не Коллі, усе було б добре. Біле Ікло пізнав закони, навчився стримуватись, став поважним, спокійним і по-філософському терплячим. Ворожого оточення вже не існувало, небезпека, страждання й смерть уже не чигали на нього звідусіль. Потроху навіть невідоме перестало викликати в ньому жах. Життя було тепер спокійне й легке. Воно протікало рівно, й ані страх, ані ворожнеча не порушували його плину.

Білому Іклу бракувало снігу, хоч сам він цього не усвідомлював. «Занадто довге літо», -- мабуть, подумав би він, якби взагалі міг думати про це. А так він просто відчував якось неясно, що йому бракує снігу. Та ще ото в літню спекоту, коли він потерпав від гарячого сонця, в ньому прокидалася невиразна туга за Північчю. Але виявлялася ця туга в невдоволеності й неспокої, про причини яких він і сам не знав.

Біле Ікло не любив особливо виказувати свої почуття і довго виявляв свою любов до хазяїна тільки ніжною ноткою в гарчанні та притискаючись до нього головою. Одначе згодом він відкрив ще один спосіб. Біле Ікло завжди був дуже чутливий до сміху і часом просто скаженів від нього, проте на хазяїна він не міг гніватись. І коли тому спало на думку якось раз добродушно посміятися з нього, Біле Ікло розгубився. Давня злість заворушилася в ньому, але тепер їй протистояла любов. Сердитись він не міг, -- та щось же він мав робити? Спершу він прибрав поважного вигляду, але хазяїн тільки ще дужче засміявся, і далі -- що більше він проймався поважністю, то дужче хазяїн сміявся. Нарешті Біле Ікло не витримав. Щелепи йому розтулились, горішня губа піднялась угору і в очах з'явився сміхотливий вираз, де було більше любові, аніж гумору. Біле Ікло навчився сміятись.

Навчився він також і гратися з хазяїном. Він дозволяв себе перекидати, качати по землі й витворяти всякі штуки. При цьому він удавав, ніби гнівається, наїжувався, сердито гарчав і так хижо клацав зубами, наче й справді мав найчорніші заміри. Але він ніколи не захоплювався надміру і, клацаючи зубами, хапав тільки повітря. Звичайно така вовтузня кінчалася тим, що, коли удари й стусани, клацання зубів і гарчання ставали щонайлютіші, -- вони обоє раптово зупинялися за кілька кроків один від одного і переглядались яку хвилину. А тоді, -- так само раптово, як сонце проглядає над розбурханим морем, -- вони починали сміятись. І врешті хазяїн обіймав Білого Ікла за шию, а той починав воркотати свою любовну пісню.

Але нікому більше він не дозволяв так із собою гратися. Та ніхто інший і не наважувався. На першу-бо спробу зазіхнути на його гідність він застережливо гарчав і наїжувався без ніяких смішок. Коли він дозволяв своєму хазяїнові жартувати з собою, то це ще зовсім не означало, що він звичайний собі пес, який може любити всякого й дозволяти будь-кому жартувати й гратися з собою. Біле Ікло любив усією душею й не хотів розмінювати свою любов на дрібниці.

Бідон Скотт часто їздив верхи, і Біле Ікло вважав за свій обов'язок завжди бігти з ним. На Півночі він виявляв свою вірність і відданість людині, працюючи задля неї в збруї. На Півдні ж санок не існувало і собаки не носили на спинах вантажу, тож йому лишалось тільки одне -- бігти за конем, на якому їхав хазяїн. Він міг невтомно, без ніякого напруження, пробігати так цілісінький день своєю легкою і рівною вовчою риссю. Покривши часом яких п'ятдесят миль, він усе так само жваво мчав і далі попереду коня.

Завдяки цим поїздкам Біле Ікло осягнув ще один спосіб виявляти свої почуття. Цікаво, що скористався з цього способу він тільки двічі за все життя. Вперше тоді, коли хазяїн саме хотів навчити свого породистого баского коня, щоб, сидячи у сідлі, можна було відчинити й зачиняти хвіртку. Кілька разів хазяїн пробував це зробити, але кінь усе лякався, кидався назад і вбік. Дедалі більше нервуючись, кінь раптом став дибки. Хазяїн острогами примусив його стати рівно; тоді кінь почав хвицатися задніми ногами. Біле Ікло стежив за тим, що діялось йому перед очима, і дедалі дужче непокоївся, -- аж нарешті не витримав, підскочив наперед коня й сердито на нього загавкав.

Після того він часто пробував знову загавкати, і хазяїн заохочував його, але все даремно. Загавкав він ще тільки один раз, та й то, коли хазяїна з ним не було.

Якось Відон Скотт верхи мчав через поле, коли враз із-під самих ніг коневі вискочив заєць. Кінь, перелякано сахнувшись убік, спіткнувся; хазяїн вилетів із сідла, впав і зламав собі ногу. Біле Ікло розлютувався й кинувся б до горла коневі, якби не спинив його голос хазяїна.

-- Додому! Ану, додому! -- наказав Відон Скотт, переконавшись, що ногу зламано.

Біле Ікло не хотів його покидати. Хазяїн думав написати записку, одначе, обшукавши кишені, не знайшов ні олівця, ні клаптя паперу. Тоді він знову наказав собаці бігти додому.

Біле Ікло тужливо на нього подивився, відбіг трохи, потім вернувся й тихенько заскавучав. Хазяїн заговорив до нього лагідно, але серйозно. Біле Ікло нащулив вуха й напружено вслухався.

-- Усе гаразд, друже! Тільки біжи додому, -- казав Відон Скотт. -- Біжи й скажи їм, що трапилось. Ну, біжи швидше, вовче! Марш додому!

Слово «додому» зрозуміле було Білому Іклу. І хоч він більше нічого не зрозумів з мови хазяїна, йому стало ясно, що він повинен вернутись додому. Він обернувся й неохоче потрухцював назад, проте за яку хвилину завагався й озирнувся через плече.

-- Додому! -- почув він гострий наказ і цим разом уже скорився.

Ціла родина сиділа на веранді й тішилась вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь у куряві Біле Ікло.

-- Відон вернувся, -- сказала мати хазяїна. Діти радісним криком повітали Білого Ікла й кинулися до нього. Обминаючи їх, він вибіг на веранду, але вони загнали його в куток поміж гойдалкою та поручнями. Він загарчав, пробуючи вирватись на волю.

Дружина Скоттова стурбовано подивилася в той бік.

-- Я все ніяк не можу збутися страху за дітей, коли вони з ним, -- сказала вона. -- Мені все здається, що колись він таки накинеться на них.

З розгніваним гарчанням Біле Ікло вискочив із кутка, збивши з ніг обох дітей. Мати покликала їх до себе й, заспокоюючи, сказала що не треба надокучати собаці.

-- Вовк завжди буде вовком, -- зауважив суддя. -- Йому не можна йняти віри.

-- Та він же не зовсім і вовк, -- обізвалась Бет, стаючи за братом.

-- Це тільки Відон так собі думає, -- відповів суддя. -- Він гадає, що в ньому є собача кров, але ж він сам каже, що напевне цього не знає. А коли на нього глянути…

Він не скінчив речення, як Біле Ікло зупинився перед ним і загарчав.

-- Пішов геть! На місце! -- наказав суддя.

Біле Ікло повернувся до дружини хазяїна. Вона скрикнула з переляку, коли він схопив її зубами за одежину й потяг так, аж тонка тканина роздерлась. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білого Ікла. Він перестав гарчати й, підвівши голову, пильно дивився на людей. Горло йому судомно стискалося, але жодного звуку не вийшло з нього. Усе його тіло напружилось так, ніби він хотів щось сказати й не міг.

-- Ото ще як він сказився! -- мовила Відонова мати. -- Я казала Бідонові, що наш клімат може зашкодити полярному собаці.

-- Він немов хоче щось сказати, -- зауважила Бет.

У цю мить Біле Ікло здобувся на мову, і він голосно загавкав.

-- Щось трапилося з Бідоном! -- скрикнула його дружина.

Усі скочили на ноги, а Біле Ікло побіг східцями вниз із веранди, озираючись і немов кличучи їх за собою. Це вдруге й востаннє в своєму житті він загавкав і змусив себе зрозуміти.

Після цього випадку Біле Ікло завоював більшу любов у серцях мешканців Сьєрра-Вісти. Навіть той стайничий, якому він порвав руку, погодився, що це розумний пес, хоч і вовк. Суддя теж так гадав, що це вовк, доводячи свою думку різними таблицями й описами з енциклопедії та природознавчих праць, чим викликав загальне обурення.

Минали дні, й над долиною Санта-Клара незмінно сяяло сонце. Проте коли дні покоротшали й наблизилася друга зима Білого Ікла на Півдні, він несподівано відкрив, що зуби Коллі не такі вже стали гострі, як раніше. Коли вона й кусала його, то зовсім не боляче, а скорше жартуючи. Біле Ікло забув усе, що витерпів від неї, і, як вона починала загравати з ним, він, намагаючись зберігати поважність, і собі теж ставав грайливим, хоч виходило це в нього дуже кумедно.

Одного дня вона повела його за собою далеко в поле, а там і в ліс. Це було пополудні, коли Відон Скотт мав звичай їздити верхи. Біле Ікло знав те, та й кінь уже стояв осідланий і чекав на хазяїна біля дверей. Біле Ікло завагався. Відчував-бо він у собі щось потужніше за ті закони, що він засвоїв, потужніше за його звички, за його любов до хазяїна і навіть за його любов до життя. І, коли Коллі ніжно куснула його й відскочила вбік, -- він повернувся й побіг за нею.

Цього дня хазяїн їздив сам, а там далеко в лісі гасали Коллі й Біле Ікло, -- так само, як багато років тому гасали мовчазними лісами Півночі його мати Кічі й Одноокий.

Розділ V. Приспаний вовк

Саме о цій порі в газетах з'явилося повідомлення про відважну втечу одного в'язня із сан-квентінської тюрми. В'язень цей був страшний злочинець. Він і народився не янголом, та й суспільство анітрохи не допомогло йому полагіднішати. Чоловік цей став яскравим прикладом того, що може вийти з людського матеріалу, коли він потрапить до безжальних рук суспільства. Це був чистий звір у людській подобі, хижий і кровожерний.

У сан-квентінській тюрмі він вважався за невиправного. Жодна кара не могла його зломити. Він ладен був краще вмерти, змагаючись до останку аніж жити упокореним. Але що запекліше він боровся, то жорстокіше ставилося до нього суспільство, і від цього він ставав ще лютіший. Гамівна сорочка, голод, побої нічого не могли вдіяти з Джимом Голлом, а проте тільки їх він і знав. Так поводилися з ним змалечку, коли ще він вештався по глухих завулках Сан-Франциско й був у руках суспільства м'якою глиною, що могла вилитись у яку завгодно форму.

Опинившись утретє у в'язниці, Джим Голл натрапив на такого тюремника, що був ледве чи меншим звіром, ніж він сам. Тюремник нечесно вівся з ним, брехав на нього наглядачеві, підривав останню довіру до нього й кривдив, як тільки міг. Відрізнялися вони один від одного лише тим, що в тюремника була в'язка ключів і револьвер, а в Джима Голла -- самі голі руки й зуби. І от одного разу він кинувся на свого ката й, немов звір, угородив зуби йому в горло.

Його посадовили в камеру для безнадійних злочинців, і там прожив він три роки. Камера була геть уся оббита залізом -- і підлога, і стеля, й стіни. Жодного разу за цей час він не виходив з неї, і жодного разу не бачив ні неба, ні сонця. Удень навколо нього був присмерк, а вночі -- чорна тиша. Його живцем було поховано у цій залізній могилі. Він ніколи не чув людського голосу, не бачив людського обличчя. Коли йому просовували їжу, він гарчав, наче дикий звір. Він ненавидів геть усе на світі. Цілі дні й ночі він міг виттям виливати свою лють, а тоді на кілька тижнів чи й місяців замовкав цілковито, і чорна тиша пожирала йому душу. Він був людина, а заразом і страховище, і то таке жахливе, яке може з'явитися тільки в хворобливій уяві.

І ось одної ночі він утік. Наглядач уважав, що це річ неможлива, а проте, виявилось, що камера порожня і на порозі її лежить тіло забитого тюремника. Два інших трупи позначали шлях, яким він продерся з тюрми до надвірної стіни. Щоб не зчиняти галасу, він задавив їх руками.

Забравши зброю забитих тюремників, він, живий арсенал, утік у гори, переслідуваний організованою силою суспільства. Величезну суму золотом обіцяно за його голову. Пожадливі фермери полювали на нього з рушницями. Його кров'ю можна було викупити заставлене майно або послати сина до коледжу. В ім'я загального добра громадяни взялися до зброї й пішли розшукувати злочинця. Цілу зграю собак-шукачів пустили по його слідах. Нишпорки закону, шпиги, яких наймало суспільство, вистежували його день і ніч за допомогою телефону, телеграфу та спеціальних поїздів.

Часом люди натрапляли на нього і або героїчно ставали з ним до бою, або ж ганебно втікали, охоплені панікою, перестрибуючи через колючі загороди, й наступного дня за сніданком ціла країна із захопленням читала про те в газетах. Забитих і поранених після сутичок з Джимом Голлом відвозили до міста, а їхні місця заступали інші, яким подобалось полювати на людину

І враз Джим Голл зник. Собаки-шукачі кидались на всі боки, але марно. Озброєні люди в далеких долинах спиняли невинних фермерів і вимагали посвідчень особи, а труп Джима Голла охочі до винагороди знаходили в десятках місць.

Тим часом у Сьєрра-Вісті також читали газети, але не так із цікавістю, як із тривогою. Жінки були налякані. Суддя Скотт глузував з них і жартував, хоч і не дуже мав на те підстави. Річ у тім, що якраз коли він мав іти у відставку, перед ним стояв у суді Джим Голл, і саме суддя Скотт ухвалив йому останній вирок. Тоді ж таки, в суді, привселюдно Джим Голл погрозився, що настане день, коли він помститься на судді за цей вирок.

Того разу справедливість була на боці Джима Голла. Він не був винен у злочині, який йому просто «пришили», як то кажуть злодії та поліцаї, та й запроторили у в'язницю. А що він вже двічі давніше був засуджений, то суддя вліпив йому п'ятдесят років ув'язнення.

Суддя Скотт не знав усієї суті справи, він і гадки не мав, що бере участь у змові поліції, що свідчення були неправдиві й перекручені і що Джим Голл зовсім не винен у тому злочині, який йому накинули. Знов же, і Джим Голл не знав, що суддя не розглянув добре справи, й певен був, що він заодно з поліцією, якщо чинить йому таку велику кривду. Тож коли Джим Голл почув, що його засуджено на п'ятдесят років життя не кращого за смерть, то він, і без того ненавидячи цей лихий світ, так оскаженів і розлютувався, що аж чоловік шестеро його запеклих ворогів у синіх уніформах мусили на нього накинутись, щоб збити його з ніг. Уважаючи суддю Скотта за найголовнішого свого кривдника, він виливав на нього всю лють і загрожував майбутньою помстою. Потім він пішов у свою могилу… І оце втік з неї.

Про все те Біле Ікло, звісно, нічого не знав. Але між ним і Еліс, дружиною хазяїна, існувала змова. Щовечора, після того, як усі мешканці Сьєрра-Вісти розходилися спати, вона впускала його у великий передпокій. А що Біле Ікло не був кімнатний собака і в домі спати йому не дозволялося, то вона раненько вставала й випускала його надвір, перш ніж хтось прокинеться.

Однієї ночі, коли весь дім міцно спав, Біле Ікло раптом прокинувся і тихенько лежав собі далі. Так само тихенько потягнувши носом повітря, він відчув присутність чужого бога, а незабаром почув і рухи його. Біле Ікло не зняв крику, він не мав такого звичаю. Чужий бог ішов нечутно, але Біле Ікло ішов ще нечутніше, в нього ж не було одягу, щоб шарудів.

Він ступав геть зовсім безшелесно. У Пустелі він не раз полював на лякливу дичину й знав, як багато важить напасти зненацька.

Чужий бог спинився внизу коло великих сходів і прислухався. Біле Ікло завмер, чекаючи, що буде далі. Ці сходи вели туди, де жив його хазяїн і найдорожчі йому люди. Біле Ікло наїжився, але все ще чекав. Чужий бог підняв ногу й почав підійматися сходами.

І в цю мить Біле Ікло кинувся. Він не загарчав, ані яким іншим звуком не попередив про свої наміри. Його тіло піднеслось у повітря, й одним скоком він опинився на спині в чужого бога. Біле Ікло вчепився передніми лапами незнайомцеві за плечі й угородив ікла йому в потилицю. Усе трапилось в одну мить, але цього часу вистачило, щоб чужий бог перекинувся. Вони обоє покотились на підлогу. Біле Ікло відскочив убік, та тільки-но чоловік спробував звестись на ноги, знову кинувся на нього і рвонув його зубами.

Сьєрра-Віста прокинулась як на сполох. Знизу чувся такий ґвалт, неначе там билися цілі полчища дияволів. Чути було постріли з револьвера, виття, гарчання, крики болю й жаху, а над усім цим -- дзенькіт розбитого скла й гуркіт поламаних меблів.

Проте як почалось усе раптом, майже так само й стихло. Бійка внизу тривала якихось три хвилини. Перелякані мешканці дому з'юрмилися на горішній площадці сходів. Знизу, наче з чорної прірви, долинали якісь булькітливі звуки, так, немов із води виходило повітря. Часом ті звуки перетворювалися в шипіння, трохи чи не в свист. Але й це незабаром стихло, і в мороці чулося вже тільки важке дихання, ніби хтось насилу зводив дух.

Відон Скотт натиснув на кнопку, і світло залляло сходи й передпокій унизу Він і його батько, з револьверами в руках, обережно зійшли сходами. Однак у жодній обережності потреби вже не було. Біле Ікло зробив своє. Серед поламаних і поперекиданих меблів лежав боком незнайомець, затуливши лице рукою. Відон Скотт нахилився, відтулив йому руку й обернув лице до світла. Страшна рана в горлі виразно пояснювала причину його смерті.

-- Джим Голл! -- сказав суддя, і батько з сином переглянулись.

Вони підійшли до Білого Ікла. Він також лежав боком, очі йому були заплющені, та, коли вони нахилились над ним, повіки його трошки розтулились і хвіст ледь-ледь ворухнувся. Відон Скотт погладив його, з горла почулось гарчання, але слабеньке, ледве чутне, і зараз же урвалось. Повіки йому опустились, і все тіло зовсім ослабло й витяглося на підлозі.

-- Йому вже кінець, бідоласі, -- пробурмотів Скотт.

-- Ну, це ми ще побачимо! -- заявив суддя, підходячи до телефону.

-- Сказати правду, в нього один шанс на тисячу, -- заявив хірург, повозившись з півтори години над Білим Іклом.

У вікна пробивався вже світанок і притьмянив електричне світло. Опріч дітей, уся родина зібралася біля хірурга почути його присуд.

-- Зламано задню ногу, -- казав той далі, -- три ребра також зламано, і принаймні одне з них простромило легеню. Він утратив майже всю кров. Можливо, що всередині ще щось пошкоджене. Його, здається, товкли ногами… Я вже й не кажу, що три кулі прошили його наскрізь. Та ні, один шанс на тисячу -- занадто оптимістично. Він має хіба один шанс на десять тисяч.

-- Але й цього шансу не можна втратити! -- вигукнув суддя Скотт. -- Я не стою за видатками, лікарю, -- просвітіть його рентгенівським промінням, зробіть усе, що треба. Відоне, зараз же телеграфуй у Сан-Франциско докторові Нікольсові. Ви, лікарю, не ображайтесь, але ви розумієте, що для цього пса треба зробити все, що можна.

Лікар усміхнувся.

-- Звісно, звісно, я розумію. Він заслужив, щоб для нього зробити геть усе можливе. Його треба доглядати, як людину, як дитину хвору… Не забувайте, що я казав вам про температуру. О десятій я знову навідаюсь.

Білого Ікла справді доглядали так, як людину. Суддя запропонував був найняти доглядальницю, але дочки обурено відкинули таку пропозицію і самі взялися його доглядати. І Біле Ікло виграв цей один шанс з десятьох тисяч, якого остерігся дати йому лікар.

Але не слід дорікати лікареві, що він помилився. Ціле своє життя він лікував і оперував виніжених цивілізованих людей, що звикли жити у вигодах і мали предками багато виніжених поколінь. Проти Білого Ікла вони всі були кволі й тендітні і не вміли чіплятися за життя. А Біле Ікло прийшов із Пустелі, де кволі не виживають і гинуть, позбавлені всякого захисту. Ні його батько, ані мати не були кволі, так само, як і покоління їхніх предків. Залізний організм і живучість -- ось яку спадщину дістав Біле Ікло від Пустелі, і тримався він за життя усім своїм єством і кожною частинкою, тримався і духом, і тілом, і то так завзято, як це властиво було тільки в прадавні часи всім живим створінням.

Біле Ікло лежав зв'язаний, як той невільник, увесь у пластирах і пов'язках; він не міг поворухнутись і нудився цілими тижнями. Найбільше він спав і снив, і перед ним безкраєю низкою проходили образи з Півночі. Примари минулого пробудилися й обступили його. Він знову жив у печері з Кічі, тремтячи, покірно підповзав до ніг Сивому Боброві; тікав чимдуж від Ліп-Ліпа й зграї цуценят, що знімали страшенний галас.

Він знову переживав місяці голоду, марно пробуючи вполювати дичину в завмерлому лісі, знову біг на чолі запрягу, а ззаду ляскав батіг у руках Міт-Са або Сивого Бобра і розлягались їхні вигуки: «Ра-а! Ра-а!», коли вони прибули до вузького межигір'я, і собаки згорнулись, як віяло, на вузькій стежці. Він знову переживав ті дні, що пробув у Красеня Сміта, і бої, в яких брав участь. У ці хвилини він починав скиглити й гарчати, а люди, що доглядали його, казали, що йому сняться важкі сни.

Проте найгірше його, мучив один кошмар -- гуркітливі страховиська-трамваї: вони здавались йому величезними рисями, що ревуть і мчать на нього. Не раз бува, снилося йому, як він у кущах чатує на білку, коли вона спуститься на землю й відбіжить від дерева; але тільки-но кидався він до неї, як вона оберталася в трамвай, страшний і грізний, що громадився над ним, наче гора, дзвенів, гримів і плювався на нього вогнем. Або от він виманював шуліку з неба, і той летів стрілою вниз, падав на нього, але вже це не був шуліка, й той же таки трамвай. А ще йому снилося, що він у загороді в Красеня Сміта. Навколо юрба, і він знає, що буде бій, і не зводить ока з дверей, куди має ввійти його супротивник. Двері відчиняються, і на нього кидається трамвай. Безліч разів привиджувалося таке Білому Іклу, і щоразу його мучив невимовний жах.

Нарешті настав час, і остання пов'язка, останній пластир знято. Це був дуже врочистий день. Уся Сьєрра-Віста зібралася круг нього. Хазяїн чухав йому за вухами, а він любовно гарчав у відповідь. Дружина хазяїна назвала його «Спасенним Вовком». Цю назву підхопили інші, й відтоді жіноцтво не називало його інакше, як Спасенний Вовк.

Він силкувався звестись на ноги, але після кількох невдалих спроб упав. Він нездужав так довго, що його м'язи втратили пружність і силу. Засоромившись цієї кволості, так наче він провинний у чомусь перед богами, Біле Ікло героїчно напружився і таки встав на всі чотири лапи, похитуючись і перегинаючись із боку на бік.

-- Спасенний Вовк! -- хором вигукнули жінки. Суддя Скотт переможно глянув на них.

-- Оце ж і ви кажете, -- мовив суддя. -- Саме те, що я весь час доводив. Жоден собака не зміг би зробити того, що він зробив. Він -- вовк!

-- Спасенний Вовк, -- поправила його дружина.

-- Так, Спасенний Вовк! -- погодився суддя. -- Віднині я так його й зватиму.

-- Йому доведеться знов учитися ходити, -- зауважив лікар. -- Тож хай зараз уже й починає. Тепер воно йому не пошкодить. Виведіть його надвір.

І Біле Ікло вийшов з дому, а за ним, наче він король який, поштиво рушили всі мешканці Сьєрра-Вісти. Він був дуже кволий і, дійшовши до галявини, знесилився й мусив лягти спочинути.

Потім увесь похід подався далі. З кожним кроком у м'язи йому ніби вливалася сила, і кров швидше текла в жилах. Дійшли до стайні, і там при вході лежала Коллі, а півдесятка товстеньких цуценят вовтузились біля неї на осонні.

Біле Ікло подивився на них враженим поглядом. Коллі погрозливо загарчала, й він спинився на безпечній відстані. Бідон Скотт легенько підштовхнув до нього одне цуценя. Біле Ікло підозріливо наїжився, але хазяїн його заспокоїв. Коллі, яку тримала котрась із жінок, поглядала на нього насторожено й сердито гарчала.

Цуценя підповзло до Білого Ікла. Він нащулив вуха і з цікавістю на нього роздивився. Потім вони торкнули одне одного носами, і він відчув, як у морду його лизнув тепленький язичок. Не знаючи сам навіщо, він теж висунув язика й облизав цуценяті морду.

Вчинок цей боги привітали оплесками й вигуками захоплення. Біле Ікло здивувався і розгублено подивився на них. Тоді знов його взяла кволість, і він ліг, усе ще нащулюючи вуха; схиливши голову набік, він позирав на цуценя. На превелике невдоволення Коллі, до нього попідповзали й решта цуценят, і він з поважним виглядом дозволив їм вилазити на спину й перекидатись через нього. Оплески були розворушили в ньому колишню незграбність і ніяковість. Та це тривало недовго. Цуценята й далі собі вовтузилися круг нього, а він, приплющивши очі, спокійно дрімав на осонні.

ДЖЕК ЛОНДОН



Біографічна довідка

Відомий американський письменник Джек Лондон (справжнє ім'я Джон Гріффіт) народився 12 січня 1876 року. Виростав у злиднях. Батько покинув матір ще до народження малого Джека. Всиновив хлопчика бідний фермер Джон Лондон, другий чоловік матері.

Юнаком майбутній письменник поміняв багато занять. Він працював на консервному заводі, на електростанції, на джутовій фабриці, ловив устриці в Сан-франціській бухті, боровся з браконьєрами як рибний інспектор. 1893 року простим матросом вирушив у першу морську подорож -- до берегів Японії. 1894 року брав участь у поході армії безробітних на Вашінгтон; був ув'язнений за бродяжництво.

1895 року Джек Лондон вступив до Соціалістичної робітничої партії, з 1901 по 1916 рік був членом Соціалістичної партії США. Він читав літературу з питань соціалізму, був знайомий з творами Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. лондон ікло вовк любов

Він самотужки підготувався і вступив до Каліфорнійського університету, але, не маючи досить грошей, щоб платити за навчання, полишив університет після третього семестру.

Коли на Алясці знайшли золото і країну охопила «золота лихоманка», він перебув зиму на Півночі (1897-1898). Джек Лондон був військовим кореспондентом під час англо-бурської (поїздка до Англії 1902 року) та російсько-японської воєн.

Молодий письменник захоплено вітав російську революцію 1905-1907 років. Він їздив по містах США, виступаючи перед робітниками й студентами з лекціями, в яких закликав своїх слухачів підтримати російський народ, висловлював віру в перемогу соціалістичної революції в усьому світі.

В 1907-1908 роках Джек Лондон перебував у кругосвітньому плаванні, яке описав у книзі «Подорож на «Снарку». 1914 року як кореспондент американських газет їздив до Мексіки, де збирав матеріали про визвольну боротьбу мексіканського народу. Останні роки життя провів у рідній Каліфорнії.

Літературну діяльність Джек Лондон розпочав у сімнадцять років, коли «Голос Сан-Франціско» надрукував його перший нарис «Тайфун біля берегів Японії». Потім побачили світ оповідання, повісті та романи про Північ, серед них «Поклик предків» (1903) та «Біле Ікло» (1906). Володимиру Іллічу Леніну дуже сподобалось оповідання американського письменника «Любов до життя», де герой завдяки нездоланній волі виходить переможцем у двобої з суворою природою Півночі.

Значне місце в творчості Джека Лондона посідає морська тема: повість для юнацтва «Подорож на «Сліпучому» (1902), роман «Морський вовк» (1904), у якому засуджується буржуазний індивідуалізм, реакційна ідеологія «надлюдини», та інші твори.

В романі «Залізна п'ята» (1907) письменник звертається до теми соціалістичної революції, вперше в американській літературі виводить образ робітника-революціонера.

Вершина творчості Джека Лондона -- автобіографічний роман «Мартін Іден» (1908) -- про трагічну долю письменника з народу в буржуазному суспільстві.

Минуло сто років від дня народження письменника. Мільйони людей в усьому світі захоплюються мужністю, благородством, безкорисливістю головних героїв його книг. Кращі твори Джека Лондона вчать любити життя, боротися за високі ідеали, не відступати перед труднощами.

Размещено на Allbest.ru