Сторінками життя і творчості Василя Стефаника

У такому незвичному для нашої прози, справді новаторському аспекті розвивається в новелі патріотична тема, пов'язана із зростанням національної свідомості селянки. Спогади Марії зливаються з сприйманням сучасності, а вона невесела, бо російська армія, вступивши в Галичину, нищила осередки українського національно-культурного життя. Марія вже зустрічалася з рушниками, які називали себе «козаками». Але трапилися цього разу інші козаки -- українці в царській солдатській уніформі. Вони з теплотою озвалися до жінки, прикрасили вишиваними хустками портрет Шевченка, і зрозуміла мати, що це ті брати з Великої України, про яких з любов'ю говорили колись її сини.

Новеліст знаходить такі яскраві образи, які, розкриваючи патріотичну тему, створюють емоційний настрій. Коли козаки заспівали, рідна пісня, отеплюючи серце Марії, повернула її до щастя минулих років. Пісня виймала з душі матері «все чарівне і ясне», розгортала перед нею її життя, і «надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні».

Так новеліст сягає вершин художньо-філософського узагальнення.

Пісня гоїть серце жінки, вона відчуває, як сини єднаються з нею, вона чує їхні патріотичні кличі «за Україну». Перед Марією постають панорамні обшири рідного краю, що піднявся проти поневолювачів: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми: хоче, щоби були всі вкупі».

«Сини»

Тема національно-визвольних змагань не полишала письменника. У новеллі «Сини (1922) передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу «за Україну» і втратив їх назавжди. Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю, Син піднімає шаблею грудку землі та й каже: «Оце Україна, а тут,-- і справив шаблею у груди,-- отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати».

Завжди хвилюватимуть слова батька, який, усвідомлюючи небезпечність свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: «Сину,-- кажу,-- та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у ту нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгаз у свій бік».

Громадянський подвиг саможертовності батька (втратив і дружину, втратив і обох синів) має бути виписаний золотом на скрижалях нашої історії. Безсмертний той народ, який ще може народжувати таких людей -- у цьому пафос твору Стефаника. Словами болю героя закінчується новела. Змучений і морально, і душевно, вклякає старий Максим до землі й ревно молиться: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; Ти з своїм Сином посередині, а коло Тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала Сина одного, а я двох». Справді, щемкий кінцевий акорд твору.

«Се найвищий тріумф поетичної техніки»

Творчість Стефаника -- яскраве свідчення засвоєння українською прозою найновіших досягнень європейських літератур.

За спостереженням Франка, нове літературне покоління, яке з гідністю представляв і Стефаник, намагалося «цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу».

З ім'ям Стефаника в українську прозу входить така манера письма, яка характеризувалася пошуками в передачі найтонших, найскладніших почуттів душі людини. Письменник художньо осмислював певні сторони психіки людини, як це засвідчує, зокрема, новела «Новина», з різких точок зору, говорив кількома голосами -- і від себе, і від імені збудораженого трагедією села. А новели «Марія», «Сини» переконують у майстерності автора самим компонуванням художньої фрази, специфічними засобами синтаксичної побудови речення, нервовою експресією мовлення передати сум'яття особистості. Не випадково їх автора називають експресіоністом у мистецтві слова.

Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали «в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою», висвітлювали їхнє оточення. «Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, ні, -- зазначав теоретик літератури,-- се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі».

Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соціальної несправедливості,-- такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. їх новеліст зберіг упродовж десятиріч літературної діяльності. В цьому зв'язку промовистим є спостереження Вацлава Морачевського, висловлене у 1926 р. після ознайомлення з книжкою «Земля»: «Те, що говорите в «Землі»,-- писав він авторові,-- є знову та ясна, чиста правда і та одинока краса, що родиться на світанку, коли «червоне сонце кидає довгі тіні по землі». Як той кінцевий образ, так і Ваша думка доступна тільки для тих, що оглядають світ не з одного року або одного місяця, але зі становища непроминаючої й незмінної вічності».

Завдяки такому підходові до змалювання життя, такому світовідчуттю і світосприйманню новели Стефаника зберігають свою новизну й донині. Не помилимося, коли скажемо, що до них звертатимуться читачі й наступних поколінь, адже краса не старіє.

3. Запитання і завдання

Що ви знаєте про Стефаника, його громадську діяльність і художню творчість? Назвіть тих культурних діячів, письменників, з якими перебував Стефаник у творчих взаєминах.

Розкрийте сенс думки письменника, висловленої такою фразою: «Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене зносить. Сто раз спадати з неба у сором людський -- болюче».

Чи можна говорити про художній світ Стефаника? Якщо так, то що ви розумієте за цією естетичною категорією? Чим відрізняється художній світ Стефаника від аналогічних світів інших письменників його часу?

З'ясуйте сутність конфліктів творів Стефаника. Чи правомірно твердити про песимізм його новел?

Чому письменник назвав «Камінний хрест» студією? Що ви вкладаєте в зміст цього терміна?

Розкрийте патріотичний пафос новел «Марія», «Сини».

Визначте місце творчості Стефаника в історії української літератури. Хто з українських письменників XX ст. зазнав впливу його манери?

Заключення

Василь СТЕФАНИК (1871--1936)

Василь Семенович Стефаник -- визначний український письменник кінця XIX -- початку ХХ століття, неповторний майстер соціально-психологічної новели.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові Снятинського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в сім'ї заможного селянина. Початкову освіту здобув у рідному селі, а потім у Снятинській міській школі, продовжив навчання у польській гімназії в Коломиї, яку не закінчив, був виключений за політичну діяльність. У Коломийській гімназії В. Стефаник багато працював над собою, поповнював знання самоосвітою. Саме тут починають формуватись його літературно-естетичні погляди. Брав активну участь у діяльності таємного товариства гімназистів, що займалось агітаційною роботою серед селян Покуття.

Після завершення навчання в Дрогобицькій гімназії В. Стефаник з перервами навчався в Краківському університеті (1892--1900). Як депутат австрійського парламенту (1908--1918) В. Стефаник допомагав населенню свого виборчого округу. До нього зверталися зі скаргами, за порадами, і він завжди захищав інтереси народу в суді й старостві.

Початок літературної діяльності Стефаника припадає на 90-ті роки ХІХ ст. Період 1897--1901 років був розквітом його літературною таланту, напруженої письменницької праці. У 1899 році в Чернівцях вийшла перша збірка новел Стефаника «Синя книжечка». В 1900 році у Львові -- друга збірка «Камінний хрест», в 1901 -- третя збірка «Дорога». До четвертої книжки Стефаника «Моє слово» (1909) увійшли всі новели збірок та дві нові -- «Моє слово», «Суд». Після цього у літературній діяльності Василя Семеновича настає перерва аж до 1916 р. Він пише новели антивоєнного спрямування «Марія», «Дівоча пригода». У 1926 році виходить збірка новел «Земля», куди увійшли нові твори на злободенні теми. А наступного року прогресивна громадськість Західної України відзначає 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника.

В останні роки життя письменник тяжко хворіє. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р. у селі Русові, де й похований.

Велику роль у творчому житті В. Стефаника відіграв Іван Франко, якого він називав своїм учителем. Стефаник підкреслював, що Великий Каменяр допоміг йому усвідомити важливу суспільну роль літератури в житті народу.

В. Стефаник написав 60 новел та оповідань. Наслідуючи тогочасну модерністську літературу, він «створив собі свій світ». Однією з особливостей стилю Стефаника є надзвичайна стислість, лаконізм та глибокий ліризм. Його новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Головна увага зосереджується на відтворенні психологічних переживань героїв, викликаних трагічними подіями в їхньому житті.

Новела «Новина» -- невеликий, але надзвичайно художньо досконалий твір письменника. У ньому зображено тяжке становище зубожілого селянина, обставини соціального буття якого довели до страшного злочину: він утопив рідну дитину. Новела навіяна подією, що сталася в селі Трійці 1898 р. У психологічних новелах Стефаника нема композиційної послідовності. Новела «Новина» побудована своєрідно. Вона починається з розв'язки -- лаконічного повідомлення про злочин головного героя твору Гриця Летючого. Дещо ширша експозиція -- розповідь про життя удівця Гриця з двома дітьми після смерті його дружини. Найбільшою мукою для Гриця-батька була неможливість прогодувати і зігріти своїх доньок. Він з розпачем дивиться, як голодні діти заходяться біля шматка хліба, «як щенята біля голої кістки». Батько, глянувши на них, жахнувся і подумав: «мерці». Під впливом цих душевних мук у Гриця визріває рішення -- втопити своїх дітей, бо змінити їхнє життя на краще він не може. Стефаник не відійшов від правди характеру Гриця Летючого -- не природженого злочинця, а трагічно нещасливої людини, люблячого батька, для якого муки рідних дітей страшніші від кари смерті.

Трагічну долю селянських дітей показано також у новелах «Кленові листки», «Катруся», «Діточа пригода». Автор глибоко проникає у внутрішній світ своїх персонажів, уміє показати їхні почуття й думки в найкритичніші хвилини життя, розкриває соціальні проблеми. У новелі «Катруся» безнадійно хвору дівчинку везуть від села до міста. Велике материнське горе вкладене в скупі, сповнені болю слова, а образ батька пройнятий глибоким ліризмом. В усьому винні страшні злидні. Під зовнішньою грубістю й суворістю у нього криється ніжна і чутлива душа. Співчуття автора надає новелі великої художньої сили і переконливості. Збірку «Синя книжечка» високо оцінили українські письменники І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Б. Грінченко.

Великою трагедією для українського селянства була еміграція за океан. Протягом 1890--1910 рр. із Галичини поїхали за океан 300 тис. українців, ще більше з Буковини і Закарпаття. Чимало виїхало людей і з рідного Русова. Проводи на чужину нагадували письменнику похорони з масовим голосінням, що й викликало появу новели «Камінний хрест» (1899). В основу сюжету ліг справжній факт. Стефаник особисто знав односельця Стефана Дідуха, який став праобразом героя твору Іваня Дідуха. Наймит Іван Дідух, відслуживши 10 років у війську, повернувся додому, але вже не застав батьків живими. У спадок лишилася «завалена хатчина» та шматок горба. На цьому горбі й почав господарювати Іван. Разом з конем, запрягшись у воза, «тягав гній у поле і снопи з поля». Нещасна людина була доведена до стану робочої тварини, але так і не змогла врятувати свою родину від злиднів і шукала порятунку за океаном. Дідух робить камінний хрест, вибиває на ньому своє і жінчине ім'я та встановлює на тому горбі, що весь вік його мучив, але був йому рідним. Прощання з рідним селом звучить тужливо, мов реквієм.

Не меншим лихом, ніж еміграція, була й рекрутчина. Як і Т. Шевченко, Марко Вовчок, Ю. Федькович, В. Стефаник пише твори на жовнірську тему. У новелах «Виводили з села», «Стратився», які нагадують народні голосіння, дається нещадна критика цісарської солдатчини.

Пробудження політичної свідомості селян, здатних до стихійного протесту проти своїх кривдників, сільських глитаїв, зображено в новелах «Суд», «Палій». Сільський пролетар Федір підпалює господарство куркуля Курочки, знаючи, що то горить багатство, нажите кров'ю і потом таких же наймитів, як і він.

В. Стефаник -- майстер стислої, лексично багатої образної мови. Мову персонажів письменник індивідуалізує, передає особливості діалекту і цим значно підсилює образність своїх творів.

Митець увібрав у свою мистецьку палітру риси як реалізму, так і імпресіонізму та експресіонізму. Творчі зацікавлення Стефаника закорінені значно глибше побутово-етнографічної площини. Великого майстра слова цікавить проблема самотності людини як у житті, так і в смерті. Його концепція дійсності відповідає основним філософським засадам мистецтва експресіонізму: світ сповнений жорстокості, несправедливості, невблаганної фатальності долі, відчуженості. Але твори письменника позначені яскравими національними ознаками, тому вони сповнені також вірою, милосердям, запереченням зла.

Герої новел Стефаника вміють, затамувавши в грудях пекучий біль утрати, любити, сподіватися, залишатися завжди людьми («Марія», «Сини», «Вовчиця», «Мати»).

Василь Стефаник жив болями своїх героїв, відчував їх серце. Його новели по-новому відкрили душу селянина, його думки і прагнення.

Свою творчість і своє життя письменник присвятив Україні. Не лише покутському селянству, «володарем душ» якого дійсно був, і галицькій українській інтелігенції, а всій Україні, за яку завжди боліло його синівське серце. Яскравим свідченням цього є новели письменника.

Список рекомендованої літератури

1. Василь Стефаник. Альбом / Автор-упоряд. М. В. Гуць. -- К.: Рад. шк., 1983.

2. Василь Стефаник у критиці та спогадах. -- К.: Дніпро, 1970.

3. Жук Н. Василь Стефаник. Літературний портрет. -- К.: Держлітвидав, 1960.

4. Лесин В. М. Василь Стефаник: Нарис життя і творчості. -- К.: Дніпро, 1981.

5. Микитась В. Л. Правда про Василя Стефаника. -- К.: Наук. думка, 1975.

6. Погребенник Ф. П. Василь Стефаник у слов'янських літературах. -- К.: Наук. думка, 1976.

Размещено на Allbest.ru