Поетика лірики Івана Франка

Усі 12 поезій першого циклу “Із днів журби” - елегії, пронизані єдиним психологічним мотивом, відчуттям внутрішнього дискомфорту, породженого фізичним безсиллям і паралічем волі. У таких творах переважають нараційні елементи з опозиціями минулого і теперішнього часу. Поет ніби перебував водночас у двох субстанціях - підсвідомій, закоріненій у спогадах, і реальній, наповненій гірким присмаком життєвих невдач (“В парку є одна стежина...”. “У парку”, “Коли часом в важкій задумі...”, “Де я не йду, що не почну...”, “Не можу забути!..”, “Вже три роки я збираюсь...”). В елегіях здебільшого відразу формується сумовитий, а то й гнітючий настрій, який не змінюється протягом усього вірша. Нещадний самоаналіз доводить героя до хворобливого стану, тому рефлексійна поезія циклу переповнена галюцинаторними образами, містичними звуками, таємними знаками (“Безсилля, ах! Яка страшная мука!..”, “Недовго жив я ще, лиш сорок літ...”, “І знов рефлексії! Та цур же їм!..”, “Я поборов себе, з корінням вирвав з серця...”).

Елегійна тональність домінує і в циклі “Спомини”, який також складається з 12 віршів - ліричних спогадів, об'єднаних не тільки спільною темою, а й єдиною сюжетною лінією. Перші твори написані у формі сонетів і мовби за інерцією продовжують драматичний відлік “днів журби”. Але в них уже немає високої поетичної напруги (“Я згадую минулеє життя...”, “Заким умре ще в серці творча сила”). Серед “мемуаристики” зажури, почасти метафоричної, іноді оповитої містикою, у “біднім, прозаїчнім” житті героя вирізняється якийсь “момент казочний і кипучий”, невловимий фантом близького щастя, ледь пізнана “любов, святеє диво” (“О, бо і я зазнав раз щось такого...”). Однак недовге емоційне піднесення спадає, переходить у меланхолію, у болючі особистісні ретроспекції (“П'ятнадцять літ минуло. По важкій...”). Далі елегія зневіри трансформується в елегію пейзажну, особливу форму співжиття людини і природи (“Маленький хутір серед лук і нив...”, “Привіт тобі, мій друже вірний, гаю...”). У поезіях “В село ходив. Душа щемить і досі...” і “Ось панський двір! На згір'ї край села...” знову міняється темпоритм циклу. Замість сонетів з їх сповідально-інтимним тоном з'являються реалістично стримані терцини. Елегія мовби розчиняється в суворій прозі образків з натури - картин зустрічей ліричного героя з народним лихом. Чітко окреслена епічна організація обох творів “прив'язує” до єдиного сюжетного стрижня всі попередні “спомини” і стимулює наступний розвиток сільської одіссеї поета, що продовжується у драматичному діалозі “Розмова в лісі” та у вірші-новелі “Я побачив її - не в зеленім садку...”.

Третій цикл “В плен-ері” відкривається художнім трактатом із філософії “Мамо-природо!..”, для якого характерні ознаки наукової поезії. Пленерні вірші Франка поєднали в собі два рівні людської психіки - свідоме й підсвідоме, два способи художнього відтворення суб'єктивних переживань - імпресіоністичний і сюрреалістичний. Поетичні видіння “По коверці пурпуровім...”, “Над великою рікою...”, “Ніч. Довкола тихо, мертво...” - яскравий приклад такого незвичного співіснування, своєрідний психологічний візерунок надламаної душі. “Уява мари плодить” і в цілком імпресіоністських, пленерних поезіях “Ходить вітер по житі...”, “Суне, суне чорна хмара...”, “У долині село лежить...”, “Ой ідуть, ідуть тумани...”. Жанрова структура цих творів контамінована. Тут переплітаються елементи народної пісні, пейзажу, алегорії, видіння, елегії. Немов на маргінесі збірки перебуває одна з рідкісних сонячних поезій “Дрімають села. Ясно ще...”. У ній жанрова домінанта ідилії злегка захмарена елегійними мотивами. Отже, пройняті сумом, болісними рефлексіями, спогадами, гіркою філософією буття, поезії “днів журби” закодовані у жанрові форми з елегійним відтінком, що найповніше віддзеркалювали втомлену, але не знищену душу поета.

У п'ятому підрозділі “Інвокативна лірика збірки “Semper tiro” досліджено поезії, в яких жанрову природу визначає характер дискурсу ліричного “я” з ліричним “ти”, тобто превалюють звертання й апострофи. Зокрема, перші вірші “Semper tiro”, “Сонет” і “Моєму читачеві” об'єднані у своєрідний мистецький триптих апострофою до всіх учасників літературної комунікації: Поета, Пісні, Читача. У збірці Франко успішно апробував нові для себе поетичні форми стансів і співомовок, пропускаючи їх крізь призму “філософічного погляду”. Його “Буркутським стансам” притаманна чітка строфічність - кожен окремий катрен виражає закінчену думку. Характерною ознакою таких ліричних мініатюр є медитативність, спокійна, плавна течія вірша та структурна мобільність. Цикл “Нові співомовки” здебільшого спроектований на тогочасні суспільні відносини і має виразне політичне спрямування (“Цехмістр Купер'ян”, “Сучасна приказка”, “Майстер Свирид”, “Як там у небі?”).

Розгортаючи мотто з прадавніх джерел у самостійні художні тексти з концептуальними парадигмами старого й нового, автор наповнював поліжанрові структури полемічним змістом, історіософським баченням минулого й сучасного України (“На старі теми”). Незважаючи на спільну типологічну матрицю, у кожному творі є власна домінанта змістоформи: вірш-заклик “Чи не добре б нам, брати, зачати…”, апострофа “Ти знов літаєш надо мною, галко…”, легенда “Крик серед півночі в якімсь глухім околі…”, вірш-розміркування “І досі нам сниться…”, історіософська медитація “Де не лилися ви в нашій бувальщині…”, лірична ретроспекція “Вийшла в поле руська сила…”. У другій групі “старих тем” переважають ремінісценції релігійних пісень царя Давида. Проте замість духовних віршів поет складає власні псалми з оригінальним змістом (“Блаженний муж, що йде на суд неправих…”, “Говорить дурень в серці своїм…”, “Вже ж твоя святая воля…” “На ріці вавілонській - і я там сидів…”). Вірш-діалог “Було се три дні перед моїм шлюбом…” - зразок рольової лірики, коли автор начебто дистанціюється від свого героя і змушує його промовляти від власного імені, розширюючи таким чином можливості поетичного вислову і маскуючи особисте переживання. У посланні “Антошкові П. (Азъ Покой)” також переплелися різностильові лінії, але цього разу - підкреслено панібратський тон і висока духовна напруга.

Форма звертання до абстрактного і конкретного адресата домінує в циклі “Із книги Кааф”. Ці твори належать до інвокативної лірики, у якій перша особа посідає окремий пункт у позатекстовому просторі, поступаючись своїм місцем ліричному “ти” - Du-Lyrik. Перебуваючи на маргінесі ліричної ситуації, ліричне “я”, що часто ідентифікується з образом автора, стає не менш, а можливо, і більш активним чинником впливу на адресата, оскільки виступає в ролі досвідченого проповідника чи поважного наставника (“Поете, тям, на шляху життьовому…”, “Гуманний будь, і хай твоя гуманність…”, “Як трапиться тобі в громадськім ділі…”). Філософська розважність, що наповнює інвокативну лірику “Книги Кааф”, найвиразніше проявляється в поезії “Якби ти знав, як много важить слово…”, що акумулює в собі жанрові елементи послання і медитації. У психологічній студії “Ти йдеш у вишукано-скромнім строї…” головним суб'єктом ліричної ситуації стає ліричне “ти”, що вирізьблюється у пластичний портрет 28-літньої дівчини, яка “весну молодості вже найкращу пустила мимо”. У посланні “Ф. Р.” поруч із формою Du-Lyrik з'являється авторське “я”, що активно впливає на ліричну ситуацію, моделюючи то біблійну алюзію чи форму благословення, то інтимні зізнання або імперативні поради. Крім “адресної” лірики, у циклі реалізуються глибоко особистісні переживання світу, закодовані у форму сонних візій та галюцинацій. Класичний зразок ліричного видіння - вірш “У сні зайшов я в дивную долину…”, побудований за психологічними моделями осмисленої фантасмагорії. Ліричне видіння визначає також жанрову домінанту однієї з найтрагічніших Франкових медитацій “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер віє…”, де відбувається умовно-фантастичний діалог автора зі своїми утопленими “дітьми”, “скрученими головами”. Важкий патопсихологічний стан та апокрифічні алюзії нав'язали поетові ще одне ліричне видіння - “Як голова болить! Пожовклі карти…”, в якому переважають жанрові елементи легенди.

Таким чином, на відміну від автопсихологічної, вокативної лірики “днів журби” з її елегійною жанровою модальністю, у збірці “Semper tiro” основні параметри структурування базуються переважно на дискурсі ліричного “я” з ліричним “ти”. При цьому найчастіше створюються ситуації звернення до адресата, а внутрішні, глибоко суб'єктивні переживання виходять у наративний “простір”, що зумовлює відповідну жанрову парадигму.

Третій розділ “Образний світ” розкриває Франкову модель поетичного космосу, що поєднує дві категорії буття ліричного героя: боротьбу як ненастанний бунт проти дійсності і любов як перманентне прагнення до гармонії, життєвої насолоди, внутрішнього “супокою”. Перша з них домінує у творчості молодого поета, у його “вершинах і низинах”, друга - в ліриці зрілого автора, в добу його “зів'ялого листя”. Тому можемо говорити про дві цілісні картини світу, які, хоч існують у власних естетичних вимірах, проте мають спільного героя, то натхненного ідеєю революційного оновлення суспільства, то зболеного драмою нещасливого кохання. Звідси виникають дві іманентні системи художніх образів, що віддаляються або наближаються одна до одної залежно від ліричної ситуації, поетичного настрою чи переживання. При цьому в кожному з цих віртуальних світів функціонують ключові мотиви, вузлові образи, опорні концепти, що, зародившись в естетичній свідомості митця ще в пору його романтичного ідеалізму, вступають у нові семантичні зв'язки, еволюціонують, наповнюються щораз глибшим змістом, створюють ілюзію другої реальності.

У першому підрозділі “Художнє пересотворення світу” досліджується хронотоп каменярської поезії Франка - три якісно неоднорідні сфери, сполучені між собою магнетичними векторами або роз'єднані своєрідним психологічним вакуумом. Перша з них охоплює “малий” світ, найближчу ауру, що безпосередньо оточує ліричного героя. Це реальний, внутрішній мікрокосм, вузький, замкнутий локус, ядро художньої системи. Другу сферу займає реальний, зовнішній макрокосм, широкий, замкнутий простір, що творить “великий” світ, де відбуваються основні події, спалахують конфлікти і пристрасті, борються амбівалентні первні. Це - оболонка бунту, готова в будь-який момент вибухнути, щоб перейти у третій стан, сферу надреального, зовнішнього, безмежного простору, вимріяного майбутнього. Кожен із цих світів може існувати автономно, у власних часових рамках, і разом із тим перебувати в корелятивних зв'язках з іншими. Художній простір розвивається по спіралі: від дрібних величин, окремого топосу до цілих регіонів, держав і навіть безмежжя космосу. У підсумку він наближається до універсуму. Таким чином складається враження мінливості світу в найрозмаїтіших формах хронотопу, який стає важливим чинником образотворення.

Художній світ поета-революціонера віддзеркалює суспільні реалії епохи, естетичні почування автора, його “діла і дні”, драматичні інтимні колізії. Уся система образів функціонує в певному просторово-часовому континуумі, де реалізуються індивідуальні можливості світосприймання. Так уже склалися життєві обставини Франка, що більшість своїх політичних віршів він написав ув екстремальних умовах “в'язенного дому”. Наслідком його тюремної одіссеї стало загострення взаємин з галицькою суспільністю, болісне відчуття “духового сирітства”. Але воднораз міцніло бажання боротися за правду, “за добро, щастя й волю всіх”, гартувався характер “цілого чоловіка”. Особиста й народна неволя асоціювалася з путами, “ланцями”, “кратами”, “запорами”, “височенною гранітною скалою”, “обручем сталеним”, врешті, з гігантською “тюрмою народів”, що заполонила весь хронотоп поетичного світу. Контрастне бачення реальної дійсності формувало систему поетичних полярних образів добра і зла, світла і тьми. На одному боці художньої моделі перебувають сили поступу, величні алегорії революційного оновлення суспільства - Вічний Революціонер, Наймит, Каменярі, Христос, Сіяч, Пролетарій, Рубач, Конкістадори. На протилежній - сили реакції, втілені в категоріях важкого, камінного, темного, відсталого: “зла руїна”, “гранітна скала”, Чорний цар, беркут, “патріотична зграя”… Із конкретними, земними образами “робучого люду” з його недолею, горем, надією співіснують символи вогню, сонця, землі, неба, вітру, грози, весни. У цьому складному, багатобарвному, бурхливому світі, крізь “пітьму ночі”, “застилі шкарлущі” наполегливо пробивається “розвидняющийся день”, утверджуються ідеї соціальної перебудови і національного відродження.

Другий підрозділ “Образ любовного страждання” - своєрідна реконструкція інтимного світу автора “Зів'ялого листя”. У дзвінку і загалом мажорну музику “огняної хвилі” з плином часу вливалася мінорна мелодія втраченого кохання. Спочатку ця “друга струна” Франкової поетичної ліри звучала в унісон із “першою”, коли особисті мотиви збігалися з громадськими, з наполегливим бажанням спільно вести “труднеє діло”. Такі інтимні “картки”, і зібрані в окремий цикл, і розкидані поміж “агітаційних” творів, лише частково відображали драматичну розв'язку “лолинської історії”, у якій мрія про “вольне щастя” змінилася образом “тихих могилок”, де спочивала “затолоченая, схоронена любов”.

Зустріч із станіславською “княгинею” на коротку хвилю відновила “пісень джерло цілющеє”, але майже всі вірші відтепер були позначені зажурливими настроями, що сублімувалися в образах холодної осені, зів'ялих квітів, ранньої смерті. На душевний стан автора впливала не лише відмова коханої, а й гірке усвідомлення національного розбрату як старої безодні, старої прірви, спижевого тину, що “границею стали” на шляху до сподіваного щастя. Але обрбзу погордженого “роду” невдовзі пересилює жаль за осінньою “цвіткою”, втраченою любкою, яка передчасно сходить у могилу. Знову з'являється мотив вічної розлуки, що приводить закоханих до спільного гробу.

У “Зів'ялому листі”, куди Франко продовжує вкладати “чуття скарб багатий”, любовні переживання досягають апогею, проте “пекельнії муки” цього разу терпить ліричний герой, а не сам автор, який конструює вертерівську ситуацію самогубства за сценарієм чужого щоденника, пропущеного крізь власне серце. Франкові вдалося відтворити психологічний портрет свого “приятеля” - “чоловіка слабої волі та буйної фантазії”. Поет проводить його через три кола любовного пекла, де з живої іскри спалахує “грішний огень”, який після фатального освідчення “меркне, слабне, погасає” і знову трансформується в “болючу іскорку - свідомість”, що готова зникнути в нірвані. Характерна еволюція відбувається і з образом героїні - триєдиного божества ліричної драми. Спочатку автор до найменших деталей студіює її “пишную вроду” - вид, лице, очі, уста. Згодом риси гордої, недосяжної “панночки” поволі затираються, зливаються зі світом природи, перевтілюються в образ далекої зорі. Наостанок загублена кохана уявляється або виплодом бурхливої фантазії, давньою мрією, або марою, “зрадливим сфінксом”. Особа автора уже не ідентифікується, як у попередніх любовних історіях, із ліричним героєм. Тому останній акт особистої і чужої драми закінчується смертю Франкового протагоніста, чи радше антагоніста. Поет ставить крапку й у повісті свого серця. Усі три його любові були розвіяні вітром, наче зів'ялі листочки, і лише вряди-годи прилітатимуть до нього у споминах уже близьких “днів журби”.

У четвертому розділі “Семантика ритму” здійснюється стереометричний аналіз Франкового віршування, що враховує естетичні й формальні параметри художнього тексту. Найповніше гармонія ритму і змісту проявляється у творчості зрілого поета, тому об'єктом студій обрано “п'ятірне гроно” найдовершеніших його збірок - “З вершин і низин”, “Зів'яле листя”, “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби” та “Semper tiro”. Тут ритмомелодика вірша, його строфіка, лексично-синтаксична організація утворюють своєрідний комплекс іманентно-виражальних засобів, що реалізують, огранюють ліричне переживання, надають йому неповторного індивідуального блиску.

Перший підрозділ “Ритміко-інтонаційна структура збірки “З вершин і низин” розкриває ритмічні особливості політичної лірики І.Франка, що перебуває в “силовому” полі “Гімну” - могутньої енергійної пісні з урочистим, ударним звучанням. Книзі властива широка амплітуда метричних структур із сильною, енергійною дикцією, контрастною ритмомелодикою: від “чистих”, різної стопності хореїв, ямбів, дактилів, амфібрахіїв, анапестів до хоріямбів, комбінацій амфібрахія з анапестом тощо. Темпоритм багатьох творів підпорядкований змістові і часто збігається з динамікою словесних образів.

Потужний емоційний заряд “Вічного революцйонера” передається “Веснянкам”, яким притаманна різноманітна метрична “карта”. Зокрема, у поезіях “Дивувалась зима…”, “Гримить!..”, “Гріє сонечко!..”, “Розвивайся, лозо, борзо…” амбівалентність змісту та ритмічна симетрія створюють ілюзію паралельного світовідчуття, а у веснянці “Вже сонечко знов по лугах...” змістовим контрастам відповідає характер ритмомелодики, в основі якої лежить чергування 3-стопного усіченого амфібрахія і 3-стопного анапеста. Подібні ритмічні коливання спостерігаємо і в інших циклах, як-от у поезії “Наймит”, де різностопний ямб увиразнює авторську думку. Але ще цікавішим явищем у віршуванні є вплив позаметричних елементів на функціонування однотипних розмірів, що не тільки індивідуалізує ритмомелодику, а й надає поезії додаткового змістового забарвлення (“На суді”, “Милосердним”, “Ви плакали фальшивими сльозами...” та ін.). Рвійні, ударні фрази “бойових пісень” формуються за допомогою коротких, часто усічених стоп (“Semper idem!”), і навпаки, довший метроряд викликає враження неквапливого, повільного розвитку ліричної ситуації (“Човен”). Художньо осмислюючи кардинальні проблеми буття, поет часто вдається до ускладненої ритмічної інтерпретації поетичного переживання, до 12-, 13-складових ямбічних розмірів (“Беркут”, “Каменярі”, “Ідилія”). У багатьох віршах він послуговується хоріямбом, що інтонує окреме слово, різко ламає усталену ритмічну течію твору (“Корженкові”, “Думка в тюрмі”, “Анні П.” та ін.). Проте 2-стопні розміри в політичній ліриці Франка все-таки рідкісне явище, оскільки довший метроряд має значно ширші можливості відтворити складний, багатогранний світ переживань поета (“Не винен я тому, що сумно співаю...”, “Всюди нівечиться правда...”, “Гадки над мужицькою скибою” та ін.). Суттєву роль у формуванні ритмічного малюнка твору відіграють анафори, що служать своєрідним ідейно-емоційним “акумулятором” (повтори заперечних часток у поезіях “Не винен я тому, що сумно співаю...”, “Не покидай мене, пекучий болю...”) або цементують синтаксичну конструкцію і визначають тематичну єдність твору (строфічна анафора у вірші “Місяцю-князю!..”).

У пошуках нових художніх засобів Франко сміливо втручався навіть у таку “заповідну” форму вірша, як сонет (“Тюремні сонети”). Він зміщує смислові акценти в бік емфатичної напруженості слова. Тому основне функціональне навантаження припадає на інтонаційні блоки іменників. Саме в них розпалюються почуття поета, що спалахують у заключному терцеті замість “гармонії любови”. У “Вольних сонетах” громадянська проблематика настільки важлива, що розгортання теми не затухає в другому катрені і всупереч законам форми переноситься в терцети, де вибухає завдяки своєрідному ритмічному членуванню висхідними, окличними інтонаціями, руйнуючи сонетні замки (“Вам страшно тої огняної хвилі...”, “В снах юності так сквапно ми шукаєм...”, “Смішний сей світ! Смішніший ще поет...”, “Пісня будущини” та ін.).

Франко умів переносити у свої твори приховані ритми різноманітних життєвих явищ. Це особливо наочно проявилося в “Галицьких образках”. Напружені межові ситуації кристалізуються зазвичай у ямбічних та хореїчних різностопних метричних конструкціях (“В шинку”, “Михайло”, “Максим Цюник”, “Ґалаґан”). Коли ж в “образках” домінують авторські роздуми про “корені лиха”, поет використовує 3-складові “повільні” метричні конструкції: дактиль (“Гадки над мужицькою скибою”), амфібрахій (“Гадки на межі”), анапест (“В лісі”). Отже, віршований ритм Франкових творів доводить, що в ньому реалізується словесний образ, прояснюється характер світовідчуття митця, розкривається сутність життєвих явищ.

У другому підрозділі “Ритмічна поліфонія “Зів'ялого листя” окреслюються основні ритмічні параметри збірки, у якій представлені майже всі типи відомих ліричних структур. Франко ще більше урізноманітнює віршову техніку, досягає віртуозного володіння мистецтвом версифікації. Трагічну історію нещасливого кохання він прибирає у вишукані, неповторні поетичні форми, що виражають щемливу, багатоголосу гаму складного людського чуття. Тут особливо помітна взаємодія ритму і смислу, ліричного переживання і його інтонаційної моделі.

Ритмічна палітра першого жмутка засвідчує то наростання любовних емоцій, то несподіваний спад ліричної напруги: від оптимістичної увертюри “По довгім, важкім отупінні…” до елегійної тональності “Епілогу”. Важливу роль у мінливій, експресивній фонограмі циклу відіграють анафори, епіфори, рефрени, звукові повтори (“Твої очі, як те море…”, “Безмежнеє поле в сніжному завою…”, “Не минай з погордою…”, “Я нелюд! Часто, щоб зглушить…” та ін.), інтонаційні модуляції (“Я не нбдіюсь нічого…”), внутрішні рими (“Привид”), синтаксичні енжамбемани (“Неперехідним муром поміж нами…”, “Ти плачеш. Сліз гірких потоки…”), різноманітні комбінації клаузул (“Не надійся нічого”, “Як на вулиці зустрінеш…”, “Я не кляв тебе, о зоре…”) тощо.

У другому жмутку, орнаментованому народною мелодикою, витончений звукопис і глибоке наскрізне римування додають пісенним текстам ніжних, м'яких переливів, що майстерно відображають меланхолійний стан засмученої душі (“Зелений явір, зелений явір…”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…”, “Червона калино, чого в лузі гнешся?..”, “Ой ти, дубочку кучерявий…”, “Ой жалю, мій жалю…”). Унікальну симфонічну картину художнього світу витворюють коливання різностопних розмірів та ексклюзивне римування (“Полудне…”, “Я не тебе люблю, о ні…”, “Чого являєшся мені…”, “Як не бачу тебе…”, “Як почуєш вночі край свойого вікна…”), внутрішні рими та різнотипні анафори (“Що щастя? Се ж ілюзія…”), різні види перенесень - rejet, coutre-rejet, double-rejet (“В Перемишлі, де Сян пливе зелений…”), чергування римованих і неримованих, акаталектичних і каталектичних рядків (“В вагоні”, “Смійтесь з мене, вічні зорі!..”). Після низки тужливих катренів Франко використовує класичну октаву з канонічним римуванням (“Хоч ти не будеш цвіткою цвісти…”). В останньому вірші жмутка “Сипле, сипле, сипле сніг…” алітерація “с” створює враження снігової віхоли, ампліфікація ж однорідних слів викликає відчуття екзистенційного згасання.

Для поезій третього жмутка, де відчувається подих близької смерті, характерне явище “золотого перетину” (“божественної” пропорції з постійним коефіцієнтом h=0,62), коли гармонія смислових та інтонаційних параметрів у кульмінації вірша визначає злам настрою ліричного героя, що виявляється в переміні змісту, а заодно й ритміки твору. Якщо симетрія двох рівномірних строфоїдів поезії “Я хтів життю кінець зробить…” викликає враження певної монотонності, то в зав'язці ліричної фаустіани “Чорте, демоне розлуки…” в точці “золотого перетину” (10-й рядок) настає ключовий момент у розвитку ліричного сюжету, коли герой відважується “запродатися нечистому”: “Я готов навік піти”. Кульмінацією наступного вірша “І він явивсь мені. Не як мара рогата…” стає резолютивний 41-й рядок “…Значить, загинуть нерви, / То і душі капут!”, а в поезії “Матінко моя ріднесенька!..” на 22-му рядку Франко інтуїтивно розділяє твір на дві нерівномірні частини, надаючи їм різного змістового наповнення. Лірична експресія апострофи “Пісне, моя ти підстрелена пташко…” досягає екстремуму в рефрені, що починається на стику “золотого перетину” (7-8-й рядок): “З кождою строфою, з кождою нутою / Капає з серденька кров”. В останній яві “ліричної драми” - поезії “Отсей маленький інструмент…” - розв'язка припадає на 15-16-й рядки (“І він з моїх упаде рук, / І з мене спадуть пута”), а ключові образи “отсей маленький інструмент”, “один момент”, “один кивок”, розділяючи текст на рівнозначні відрізки, водночас злютовують їх у єдине смислове ціле.

Дослідження ритміки “Зів'ялого листя” підтверджує давній висновок В.Щурата, що “тут поетичність змісту помогла в значній мірі красі й мельодийности форми”. Досконало опанувавши віршову техніку, І.Франко жодного разу не повторив самого себе, а вибирав для “вислову дійсного чуття” щораз нові, неходжені стежки.

У третьому підрозділі “Ритміка Франкових “Ізмарагдів” звертається увага на особливий темпоритм збірки “Мій Ізмарагд”, що приваблює щирим, нелукавим змістом, м'яким, лагідним тоном. Високоморальне, філософсько-дидактичне спрямування книги зумовило і відповідні ритмічні засоби вираження “душевного супокою”. Франко вільно поводиться з римуванням, часто залишає холості рядки, використовує перенесення, повтори, послуговується речитативними інтонаціями, створюючи враження невимушеного, доступного вислову. Тут трапляються всі можливі метричні конструкції, але загальний темпоритм стає значно повільнішим, розважливішим, з помітною тенденцією до епічності.

Незважаючи на спільний діапазон ліричних переживань автора, для збірки характерна смислова та ритмічна “багатоукладність”. Віршову “фізіономію” циклу “Поклони” визначає діалектика розвитку ліричної теми, об'єктивована в строфічних формах п'ятивірша (“Поет мовить:”, “Рефлексія”), секстини (“Україна мовить:”), катрена (“Сідоглавому”, “Якби!..”, “Декадент”).

У віршах циклу “Паренетікон” відбувається спадання стопності, зворотна ритмічна градація, за допомогою яких поет створює враження природності, невимушеності, достовірності моральних сентенцій, непідвладних законам класичного віршування. Причому дидактичні інтонації тяжіють до виокремлення афористичного висновку за рахунок ритмічних трансформацій. Значну роль у ритмотворенні відіграють також синтаксичні анафори (“Хоч хто і сто літ проживе...”, “Як промінясто гарний цвіт...”, “Хто лиш квітки в житті збира...”, “Хто в першій чвертині життя...” та ін.).

Свою ритмотворчу специфіку мають і Франкові притчі. Різна в них передусім строфічна будова: найпоширеніші - катрени (“Притча про віру”, “Притча про вдячність”, “Притча про покору”, “Притча про нерозум”), зустрічаються й дистихи (“Притча про любов”, “Притча про красу”, “Притча про приязнь”), дистих із терцетом (“Притча про радість і смуток”), терцина (“Притча про піст”), мішані строфи (“Притча про правдиву вартість”, “Притча про смерть”) і навіть астрофічні вірші (“Притча про життя”). Разом із тим кожна зі строф відзначається оригінальним метричним оздобленням, що впливає на характер естетичного сприйняття поезії.

У циклі “Легенди” також не знайдеться хоч би двох ідентичних за ритмічним оформленням поезій. 4-стопний ямб використовує Франко в легенді “Арот і Марот”, 4-стопний хорей, усічений у парних рядках, з численними пірихіями - в “Указі проти голоду”. 4-стопним амфібрахієм, що в 3-му рядку різко скорочується до двох неповних стоп, написана “Побіда”, класичним анапестом - “Легенда про вічне життя”. Ритмічні коливання спостерігаються також у легендах “Свята Доместіка” та “Життя, і страждання, і спіймання, і смерть, і муки, і прославлення преподобного Селедія”.

Справжнім майстром ритмомелодики виявив себе Франко у циклі “По селах” з єдиною сюжетною канвою, де кожен вірш має оригінальну ритмічну модель: ямби змінюються хореями, хореї - дактилями і т. п. Метрична схема, інтонаційний лад повністю відповідають перипетіям сюжету, допомагають відтворити детективну історію крадіжки грошей.

Характер ритмомелодики циклу “До Бразилії!” зумовлений тенденцією до епізації, до прозового способу висловлення. Зокрема, “Лист до Стефанії” і “Лист із Бразилії” написані 5-стопним ямбом, мають однакову строфічну будову - дистих, суміжне римування, численні переноси, просту, “хлопську” лексику. Таким чином, у віршованому ритмі реалізується словесний образ, прояснюється характер світовідчуття митця, розкривається сутність життєвих явищ.

У четвертому підрозділі “Естетична природа ритму збірки “Із днів журби” досліджуються особливості ритмомелодики Франкової лірики fin de siиcle. Автор вдало експериментує зі строфами, навіть у сонетах намагається щораз по-новому приміряти “свобідну думку”, щоб умістити її в “уніформ” канону. Він чергує різностопні розміри, комбінує рими, вдається до енжамбеманів, розкриваючи таким чином багатство ліричного переживання, широкі можливості емоційно-естетичних, виражальних засобів. Плавна, еластична ритмомелодика з окремими оповідними інтонаціями повністю підходила до вираження сумного настрою митця.

У поезіях збірки переважають 2-складові стопи, що мовби ілюструють творчу виснагу автора, невластиву йому метричну одноманітність. Зокрема, подібний силабо-тонічний візерунок 4-стопного хорея з чергуванням акаталектичних і каталектичних рядків демонструють вірші “День і ніч сердитий вітер…”, “В парку є одна стежина…”, “У парку”, “Вже три роки я збираюсь…”, “По коверці пурпуровім…”, “Суне, суне чорна хмара…”, “Ой ідуть-ідуть тумани…”, “Над великою рікою…”, “Ніч. Довкола тихо, мертво…”.

Поєднання гіперкаталектичного й акаталектичного ямба притаманне поезіям “Коли часом в важкій задумі…”, “Де я не йду, що не почну…”, “Дрімають села. Ясно ще…”, “Школа поета”. Метричну карту вірша “З усіх солодких, любих слів…” визначає 4-стопний білий ямб. У трьох терцинах “І знов рефлексії! Та цур же їм!..”, “В село ходив. Душа щемить і досі…” та “Ось панський двір! На згір'ї край села…” Франко використовує традиційний для дантівської строфи 5-стопний ямб та елегантну в'язанку рим із послідовним чергуванням чоловічих і жіночих закінчень. Характерною ознакою цих творів є численні перенесення, що розривають не лише рядки, а й тривірші, утворюючи таким чином відкриту строфу. Переливами 2- й 3-складових метрів вирізняються поезії “Я поборов себе, з корінням вирвав з серця…”, “Розмова в лісі”, “Не можу забути!..”. У фонічній китиці двомовного вірша “Я побачив її - не в зеленім садку…” природно виглядають як чужомовна пара, так і змішані рими: “insupportable - diables”, “жінкам - infame”, “йtudiant - лан”, “franзais - на все”.

Усі 9 сонетів збірки мають абсолютно різні схеми римування (суміжне, перехресне, кільцеве, тернарне, кватернарне). Розгалужена мережа співзвучних клаузул свідчить про експериментування з канонічним віршем і намагання знайти у його замкненій будові незаповнений простір для вираження специфічного, єдиного та неповторного змісту.

Найскладнішою у збірці “Із днів журби” виявилася ритмомелодика поезії “Мамо-природо!..”. Кожен із восьми строфоїдів має власну метричну карту. Зокрема, в першому відтинку, що складається з 21-го рядка, нараховуємо аж 13 видів віршового розміру. В інших строфоїдах відбувається аналогічна дисперсія метру, і лише останній, найкоротший період урегульовується спочатку в ямбічних, а наприкінці у хореїчних рамках.

Можливо, Франкові вірші “днів журби” вже не дивували таким розмаїттям поетичних форм, як у добу “Зів'ялого листя”, однак вони свідчили, що й за несприятливих життєвих умов не припинялися пошуки нової художньої реальності, не переставали з'являтися свіжі сліди на ритмічному полі тужної, елегійної лірики не-Каменяра.

У п'ятому підрозділі “Гармонія ритму збірки “Semper tiro” розкриваються таємниці ритмомелодики останньої оригінальної поетичної книги І.Франка, який не перестав дивувати різнорідністю художнього арсеналу, злагодженістю змісту й форми. Немовби передчуваючи наближення катастрофи, митець ретельно шліфував кожен рядок, кожну риму, добивався милозвучності строфи, залишав у “школі поета” добірні зразки викінченого вірша. Урочисті, величні акорди, що лунають на початку книжки, змінюються щемкою зажурою мелодики гірських стансів та енергійно-наступальними, рвучкими батальними ритмами морського походу конкістадорів. Народнорозмовний колорит приказок, легкий, грайливий тон жартівливих співомовок переходить у поважну риторичну тональність “старих тем”, де відчутний вплив стилю Старого Завіту та “Слова о полку Ігоревім”. Зовсім іншу ритмічну картину спостерігаємо у “Книзі Кааф”, у якій тонке мереживо інвокативних терцин та астрофічна будова карток “Із дневника” відтворюють найінтимніші, найболючіші порухи поетової душі.

Уже в першому програмному вірші “Semper tiro” автор, відчуваючи себе невимуштруваним рекрутом, вічним учнем зрадливої Музи, до блиску відточує кожну з чотирьох 7-рядкових строф із неповторними схемами римування. Мінорний настрій “Буркутських стансів” сугестується вишуканими звуковими, лексичними та синтаксичними повторами. У поезії “Конкістадори” динаміку морського походу, стенограму вирішальної битви вдало відтворюють короткі ударні, імперативні фрази, цілі блоки непоширених речень, численні асиндетони, перенесення.

У циклі “Нові співомовки”, дотримуючись стильової манери С.Руданського, І.Франко модифікує легкий, веселий коломийковий розмір і забарвлює свої твори політичним підтекстом. Природність інтонації, оповідну манеру викладу на рівні ритмомелодики зумовлюють закуті в рими прозаїзми, внутрішні рими, синтаксичні анафори (“Цехмістр Купер'ян”), глумливо-насмішкуваті рефрени (“Сучасна приказка”), метрична строкатість (“Майстер Свирид”), алітерації та шумові ефекти (“Що за диво?”, “Притичина”).

На відміну од гумористично-іронічних, а інколи й саркастичних “Нових співомовок”, поезії циклу “На старі теми” звучать урочисто, поважно. Ораторські інтонації (“Чи не добре б нам, брати, зачати…”, “Антошкові П. (Азъ покой)”), строфічні анафори (“Блаженний муж, що йде на суд неправих...”, “І досі нам сниться...”, “На ріці вавилонській - і я там сидів...”), інтонаційні модуляції (“Було се три дні перед моїм шлюбом”), філігранні алітерації (“Ти знов літаєш, надо мною, галко…”, “Крик серед півночі в якімсь глухім околі...”) відтворюють стилістику стародавніх казань і псалмів.

Більшість віршів останнього циклу “Із книги Кааф” поет написав терциною. Тонке мереживо рим, м'який 5-стопний ямб, багатозначний афористичний пуант легко й невимушено поєднують у композиційну цілість Франкове розуміння життєвої насолоди, щастя і страждання (“У сні зайшов я в дивную долину…”, “Поете, тям, на шляху життьовому…”, “Гуманний будь, і хай твоя гуманність…”, “Як трапиться тобі в громадськім ділі…”, “Ти йдеш у вишукано-скромнім строї…”, “Ф. Р.”). Але ніжна, лагідна терцинна мелодика циклу поволі стихає, і в душі митця настає “глибока павза”. Білий астрофічний вірш автопсихологічних медитацій “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє...” і “Як голова болить!..”, пронизаний щирими оповідними інтонаціями та сповнений численними перенесеннями, малює страшні картини нелюдських страждань автора, що врівноважуються гармонією ритму і смислу в рідкісних 9-рядкових строфах фінальної поезії циклу - “Якби ти знав, як много важить слово...”.

Збірка “Semper tiro” відсвічує образ умудреного життєвим досвідом поета, ніжного лірика й турботливого громадянина. Легка, енергійна, а разом з тим наче кована з криці форма цієї заповітної книги. З її сторінок журливо ллється спокійна осіння мелодика вірша. Зазнавши “розкошів найвищих” у величній школі мистецтва, її вічний учень наче квапився зловити на вечірньому обрії останні золоті промені вишуканої поезії.

ВИСНОВКИ

1. В українській поезії лірика Івана Франка була “явищем наскрізь революційним”. Слідом за Шевченковим естетично-емоційним пафосом вона утверджувала національний інтелектуальний первень, збагачувала ідейно-тематичний спектр вірша, “європеїзувала” поетику. Новаторство Франка полягало в унікальній здатності до ненастанного поступу, художньої еволюції, синхронної із загальноєвропейськими стильовими трансформаціями зламу ХІХ-ХХ ст., у випередженні естетичних тенденцій розвитку національної літератури.

2. В “артистичній творчості” поета вирізняються п'ять головних етапів розвитку естетичної свідомості, що органічно кореспондували з провідними художніми напрямами й течіями епохи. Франко пройшов довгий і складний шлях від романтизму через позитивізм (науковий реалізм) до модернізму (неоромантизму, символізму, імпресіонізму тощо). Провідні образи і мотиви, зародившись іще в добу “молодечого романтизму”, модифікувались у пізніших періодах, наповнювалися новими художніми концептами, засвідчуючи тяглість і неперервність поетичного мислення митця.

3. Франковій ліриці властивий такий широкий жанровий діапазон, якому немає аналогів в українській літературі. Поет майстерно апробував чи не всі можливі жанри, вироблені світовим письменством за тисячоліття його існування, синтезував новітні, часто авторські ліричні форми. Він ретельно продумував генологічну концепцію своїх збірок, а в найдовершеніших досягав рідкісної гармонії змістоформи. Намагаючись надати віршам ідейно-художньої суцільності, майже завжди об'єднував їх у численні цикли за жанровим та метажанровим принципами.

4. У багатому й розмаїтому поетичному космосі Франка дві художні “галактики” розгортаються довкола ключових образів-концептів, ідейно-естетичних домінант його лірики - боротьби і любові. Обидва образні світи з характерною для них діалектичною напругою і взаємодоповнюваністю в естетично трансформованій цілості відбивали іманентні екзистенційні суперечності людського буття. У їхній символічній структурі прадавні міфологічні й фольклорні архетипи органічно поєднувалися зі світовою літературною традицією та духовними віяннями епохи.

5. Невичерпно винахідливим виявився І.Франко у царині версифікації, у прагненні до урізноманітнення та європеїзації української поезії, у схильності до новаторських експериментів. Тому його ліриці притаманні колосальне багатство відшліфованих віршових форм і водночас семантична зумовленість ритмомелодичної структури, безпрецедентна в українській поезії гармонізація ритму і змісту. Кожну збірку вирізняє своєрідна версифікація, концептуальність, притаманний лише їй поетичний настрій і темперамент. Усі вони звучать на різних ритміко-інтонаційних регістрах.

6. Поетика лірики І.Франка - це універсальна художня система, вічна загадка “незглибимого творчого ремесла” й безсмертного духу митця. У кожній його поетичній книзі - і в молодечих, романтично-наївних “Балядах і розказах”, і в “агітаційній”, заклично-бойовій поезії “З вершин і низин”, і в ніжно-сумовитих настроях “Зів'ялого листя”, й у м'якій, щирій дидактиці “Мого Ізмарагду”, і в елегійних імпресіях “Із днів журби”, і в мистецькому тріумфі “Semper tiro”, і в панорамній різнорідності “Давнього й нового”, і в національно-патріотичних “Віршах на громадські теми”, й у зворушливій ностальгії “Із літ моєї молодості” - скрізь перед читачем і дослідником на повен зріст постає “щиролюдський”, живий і повнокровний образ “цілого чоловіка”.

7. “Українська літературна цивілізація” (О.Пахльовська) новітньої доби перебуває в силовому полі феноменального ліричного універсуму І.Франка. Громадянський пафос, національна свідомість, полемічність, інтелектуалізм, філософічність, інтертекстуальність, адорація класичних форм, віра в творчі сили і високе покликання людини - ідейно-естетичні домінанти лірики Франка, які визначили магістральні тенденції розвитку української поезії ХХ ст. Франківські традиції продовжуються у творчості не тільки його сучасників (Уляни Кравченко, Климентини Попович, В.Щурата, О.Маковея, М.Вороного, Б.Лепкого, П.Карманського), а й “неокласиків” (М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича), поетів “празької школи” (Є.Маланюка, Наталі Лівицької-Холодної, О.Ольжича), вояків ОУН-УПА (Марка Боєслава, М.Кушніра, Б.Будки), “шістдесятників” (Д.Павличка, В.Стуса, І.Світличного) та ін.

Виконане дослідження не вичерпує усього розмаїття Франкової лірики і відкриває перспективи поглибленого вивчення окремих поетичних книг, інтертекстуальних зв'язків, історичної поетики жанрів і стилів, міфопоетики і символіки, системи поетичних тропів і фігур.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. Монографія. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. - 488 с.

2. Поезія Івана Франка // Історія української літератури ХХ ст. (70-90-ті рр.): У 2 кн.: Підручник. За ред. О.Д. Гнідан. - К.: Вища школа, 2003. - Кн.2. - С.123-160.

3. Подвійне коло таємниць (Нові матеріали до історії “Зів'ялого листя”) // Дзвін. - 1990. - № 8. - С.126-133 (у співавторстві з І.Денисюком).

4. Невідомі матеріали до історії ліричної драми Івана Франка “Зів'яле листя” // ЗНТШ. Праці філологічної секції. - Львів, 1990. - Т. ССХХІ. - С.265-282 (у співавторстві з І.Денисюком).

5. “Тій формі й зміст най буде відповідний...” (змістовність ритміко-інтонаційної структури політичної лірики І.Франка) // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті і матеріали. - Львів, 1992. - Вип.56. - С.110-118.

6. Ритміка Франкових “Ізмарагдів” // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. - Львів, 1993. - Вип.58. - С.96-104.

7. До проблеми “Іван Франко і Львівський університет” // Українська філологія: досягнення, перспективи: До 145-річчя заснування кафедри української філології у Львівському університеті. - Львів, 1994. - С.189-199.

8. “Вже сонечко знов по лугах...” І.Франка (спроба мікроаналізу) // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. - Львів, 1995. - Вип.60. - С.69-76.

9. Иван Франко и Александр Брюкнер (к истории взаимоотношений) // Stosunki kulturowo-literackie polsko-wschуdniosіowiaсskie. Pod red. Kazimierza Prusa. - Wydawnictwo WSP w Rzeszowie. - Rzeszуw, 1995. - С.117-124.

10. “Історія України-Руси М.Грушевського в рецепції І.Франка // Михайло Грушевський і Західна Україна: До 100-річчя від початку діяльності М.Грушевського у Львівському університеті. - Львів, 1995. - С.93-96.

11. Універсум минулого й сучасного у циклі “На старі теми” І.Франка // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. - Львів, 1996. - Вип.62. - С.130-139.

12. Український світ “Єврейських мелодій” // Літературознавство: Матеріали ІІІ конгресу МАУ (Харків, 26-29 серпня 1996 р.). - К., 1996. - С.131-140.

13. Iwan Franko i Juliusz Sіowacki: typologia poetyckiego symbolu // Poetyka przemiany czіowieka i њwiata w twуrczoњci Juliusza Sіowackiego. - Olsztyn: Wyїsza Szkoіa Pedagogiczna, 1997. - C.166-177.

14. Інтертекстуальне поле лірики І.Франка // Язык. Культура. Взаимопонимание. Материалы Междунар. науч. конф. - Львов, 1997. - С.413-422.

15. Еволюція естетичної свідомості у ліриці Івана Франка // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. - Львів: “Світ”, 1998. - С.290-299.

16. “Мов органи в величному храмі...” (російська поезія у збірці “Баляды и росказы” І.Франка // Російське слово в українському тексті. Українське слово в російському тексті: Зб. наук. праць. - Львів: “Світ”, 1998. - С.129-139.

17. Проблема зради у поезії А.Міцкевича, О.Пушкіна, І.Франка // Sіowo. Tekst. Czas: Materiaіy III Miкdzynar. konf. nauk. poњw. 200-leciu urodzin Adama Mickiewicza i Aleksandra Puszkina. - Szczecin, 1999. - С.90-94.

18. Серболужицькі та українські гімни ХІХ століття (типологія жанру) // Питання сорабістики: VI-VII міжнар. сорабістичні семінари. - Львів: “Центр Європи”, 1999. - С.106-114.

19. Інтимна лірика Я.Каспровича та І.Франка. Типологія “болю існування” // Jan Kasprowicz. W siedemdziesiкciolecie њmierci. Materiaіy Miкdzynar. Sesji Nauk. - Olsztyn, 1999. - С.193-205.

20. Жанрова структура “Мого Ізмарагду” І.Франка // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Зб. наук. праць. - Львів: Світ, 1999. - Ч.1. - С.193-202.

21. Юліуш Словацький та Іван Франко (субстанція духу в поезії) // Юліуш Словацький і Україна: Зб. наук. праць. Київські полоністичні студії. Том ІІ. - К.: “Бібліотека українця”, 2000. - С.75-87.

22. “Зів'яле листя” І.Франка і “Miіoњж” Я.Каспровича (спроба типології) // Літературознавство: Матеріали ІV конгресу МАУ (Одеса, 26-29 серпня 1999 р.). - Кн.1. - К., 2000. - С.530-537.

23. Ритміка збірки “Semper tiro” // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті і матеріали. - Львів, 2001. - Вип. 64. - С.54-67.

24. Перехресні стежки Івана Франка і Яна Каспровича (типологія творчості) // Porуwnanie jako dowуd. Polsko-ukraiсskie relacje kulturalne, literackie, historyczne 1890-1999. Seria Literaturoznawstwo Porуwnawcze nr 2. Adam Mickiewicz Press. Poznaс 2001. - С .133-151.

25. Маловідома збірка Івана Франка “Вірші на громадські теми” (Передмова до передруку збірки) // Денисюк І. Невичерпність атома. - Львів, 2001. - С.98-101 (у співавторстві з І.Денисюком).

26. Жанрова своєрідність збірки “Із днів журби” І.Франка // “З його духа печаттю…”: Зб. наук. праць на пошану професора Івана Денисюка. - Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. - Т.1. - 331-340.

27. Рання лірика Івана Франка (пора “молодечого романтизму”) // Українське літературознавство. Зб. наук. праць. - Львів: ВЦ Львівського національного університету ім. Івана Франка, 2002. - Вип. 65. - С.77- 91.

28. Іван Франко та Ян Каспрович: поетичний дискурс // Українсько-польські літературні контексти. Зб. наук. праць. Київські полоністичні студії. Том IV. - К., 2003. - С.221-238.

29. Імпресіоністична лірика І.Франка // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті й матеріали. - Львів, 2003. - Вип. 66. - С.19-28.

30. Франкова “Книга Кааф”. - Вісник Львівського університету. Серія філологічна: Франкознавство. - Львів, 2003. - Вип. 32. - С.50-58.

31. Олександр Пушкін у житті і творчості Івана Франка // Матеріали V конгресу МАУ: Літературознавство. - Чернівці: Рута, 2003. - Кн.2. - С.138-143.

32. Відгомін “Веснівки” М.Шашкевича у творчості І.Франка // Шашкевичіана. Зб. наук. праць. - Вип. 5-6. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича, 2004. - С.256-261.

33. Перед брамами державного життя (поезія Івана Франка 1914-1916 рр.) // Визвольний шлях. - 2004. - Кн. 8. - С.43-55.

34. Франкові “картки любові” // Парадигма. - Вип. 2. - Ювілейний зб. на пошану Любомира Сеника. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича, 2004. - С. 82-91.

35. Жанрова парадигма збірки “Semper tiro” І.Франка // Вісник Львівського університету. Серія філологічна: Теорія літератури і порівняльне літературознавство. - Львів, 2004. - Вип. 33. - Ч. 2. - С.118-126.

36. Василь Щурат і поезія зів'ялого листя // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Львів, 2004. - Вип. 35. - С.219-228.

37. Мілітарна поезія Івана Франка // “Муза і меч”: національний рух у фольклорних та літературних джерелах: Зб. наук. праць. - Львів, 2005. - С.96-110.

38. Гармонія ритму у збірці “Із днів журби” І.Франка // Вісник Прикарпатського національного університету. Філологія. - Івано-Франківськ: Плай, 2005. - Вип. ІХ-Х. - С. 8-19.

39. Абсолютний пан форми” (ритміка “Зів'ялого листя” І.Франка) // Українське літературознавство. Зб. наук. праць. - Львів: ВЦ Львівського національного університету ім. Івана Франка, 2006. - Вип. 67. - С.129-147.

40. Жанрова мозаїка “Зів'ялого листя” // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті й матеріали. - Львів, 2006. - Вип. 68. - С.51-63.

АНОТАЦІЯ

Корнійчук В.С. Поетика лірики Івана Франка. - Рукопис: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук із спеціальності 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2006.

Дисертацію присвячено дослідженню поетики лірики Івана Франка в еволюційно-естетичному, генологічному, ейдологічному, ритміко-інтонаційному аспектах.

Уперше здійснено комплексний, системно-функціональний аналіз поетики лірики І.Франка, обґрунтовано головні періоди еволюції його естетичної свідомості, схарактеризовано основні типи ліричних структур, з'ясовано жанрову природу конкретних віршів, окремих циклів, провідних поетичних збірок. З позицій літературознавчої герменевтики розглянуто ліричний універсум поета, встановлено стрижневі параметри його образного світу, розкрито особливості художнього мислення. Визначено естетичні функції віршового ритму, виявлено діалектичний взаємозв'язок ритмомелодики із змістом ліричних творів. Осмислено високий рівень поетичного новаторства І.Франка.

Ключові слова: лірика, поетика, естетична свідомість, жанр, генологія, образний світ, віршування, ритміка, ритмомелодика, поетичне новаторство.

АННОТАЦИЯ

Корнийчук В.С. Поэтика лирики Ивана Франко. - Рукопись: Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2006.

Диссертация посвящена исследованию поэтики лирики Ивана Франко в эволюционно-эстетическом, генологическом, эйдологическом, ритмико-интонационном аспектах.

Впервые осуществлен комплексный, системно-функциональный анализ поэтики лирики И.Франко, обоснованы главные периоды эволюции его эстетического сознания, охарактеризованы основные типы лирических структур, выяснена жанровая природа конкретных стихотворений, отдельных циклов, ведущих поэтических сборников. С позиций литературоведческой герменевтики рассмотрен лирический универсум поэта, установлены стержневые параметры его образного мира, раскрыты особенности художественного мышления. Определены эстетические функции стихотворного ритма, выявлена диалектическая взаимосвязь ритмомелодики и содержания лирических произведений. Осмыслен высокий уровень поэтического новаторства И.Франко.

Ключевые слова: лирика, поэтика, эстетическое сознание, жанр, генология, образный мир, стихосложение, ритмика, ритмомелодика, поэтическое новаторство.

SUMMARY

Korniychuk V. S. Poetics of Ivan Franko's lyrics. - Manuscript: A thesis for a Candidate Degree in Philology, speciality 10.01.01 - Ukrainian Literature. - Ivan Franko Lviv National University, Lviv, 2006.

The dissertation analyses the poetics of Ivan Franko's lyrics in various aspects, such as evolutional, aesthetic, genological, eidological, rhythmical and intonational.

This is the first attempt to carry out a complex systematic and functional analysis of poet's literary skills as well as his aesthetic evolution. A new periodization of Franko's poetry is suggested. It comprises five epochs each having its own vision of the world, its problems and poetics. They are: 1)1873-1876 (the poetry of “youthful romanticism”); 2) 1876-1889 (the poetry of the prophecy and rebellion); 3) 1890-1900 (the “pain of living” poetry); 4) 1901-1906 (transcendence of poetic word) and 5) 1907-1916 (“ill spirit” poetry). Poet's long and hard way from romanticism through positivism (scientific realism) to early modernism (new romanticism, symbolism, impressionism etc.) is observed.