Російська проза 80-90-х років ХХ століття. Типологія. Стадіальність розвитку

Про кризу в системі орієнтирів свідчить перелицювання бінарної опозиції “свого” і “чужого”. Це виражається, зокрема, у спробах замінити радянський ідеологічний міф на західний - про “імперію зла” з традиційним набором міфологем (горілка, тайга, Достоєвський, дикі простори, ведмідь, анти-дім). Відбувається і зворотне перелицювання: як дикий і тоталітарний край змальовується Захід (“Гомо совєтікус” А.Зинов'єва, в українській літературі - “Перверзія” Ю.Андруховича). Як свідчить аналіз текстів, повної заміни “свого” “чужим” не відбувається, але виникає цікавий, хоч і сумнівний синтез (наприклад, краси, “що врятовує світ”, і західного героя-спокутника). Або ж спостерігається трансцендування від приземленого ідеологічного міфу до сфери високого, традиційного. Наприклад, у повісті Ф.Горенштейна “Останнє літо на Волзі” деконструкція радянського ідеологічного міфу переходить у пошуки “таємниць нашого порятунку”, які слід шукати у міфі про Грааль.

Спостерігається очевидний спад інтересу до соціальної, ідеологічної проблематики, перехід символіки в метафізичний і екзистенціальний плани. Подібні процеси відчуженого ставлення до ідеологічного самовизначення (В.Келдиш) спостерігалися й у літературі межі ХІХ - ХХ століть.

Це резюме корелює з матеріалами аналізу системи символів у російській прозі кінця ХХ століття. Зіставлення парадигм “революційної мови символів” (Л.Клеберг) дає цікавий результат: у сучасній літературі відсутні два центральних символи. Перший - символ революції, батьківщини, перемоги (французька Маріанна, Батьківщина-Мати - героїня на кшталт тієї, “як під Сталінградом”, за визначенням одного з героїв “Generation П”), другий - героя-спокутника (наприклад, велетенського абстрактного пролетарія часів революції, воїна-переможця тощо). Їхню відсутність можна трактувати як значимі “нульові позиції” (згідно з А.Ханзен-Леве), що інтегровані в текст, оскільки враховується їхнє знання читачем, у нових же за контрастом домінує апофатичне начало.

Виділені символи легко групуються. Вони пов'язані, по-перше, з художнім оформленням ідеї кризи, наприклад, в есхатологічному ключі (потоп, водний потік узагалі, вогонь, зірка, корабель), по-друге, з відновленням духовної вертикалі, по-третє, з ідеєю руху, у тому числі й виходу в інші плани буття. Здається, саме подібні символи моделюють систему координат, у якій згодом з'явиться цілісна концепція людини і нова модель світу. Поки ж ідеться про переакцентування: відмову від традиційної “революційної мови символів” чи її іронічної інтерпретації, перенесення конотацій з ідеологічної сфери в метафізичну. Про це свідчать процеси, пов'язані з модифікацією декодувань конкретних символів: “миготять”, мовби перемінюючи один одного, сакральний і профанний (насамперед, іронічно інтерпретований “революційний”) змісти.

У четвертому розділі - “Російська “версія” постмодернізму” - названа стильова течія характеризується як яскрава і самодостатня, яка має свої специ-фічні особливості в російській літературі. Доведено, що вона розвивається в принципово іншому художньому контексті, аніж західний постмодернізм, і вступає в активний діалог із національною художньою і філософською традицією. Мається на увазі нове відкриття “золотого століття” російської філософії, повернення до досвіду модернізму й літератури з “екзистенціальним виміром” особистості, засвоєння художніх відкриттів російської літератури 20-х років і вітчизняної постмодерної класики, зокрема, творів В.Набокова, М.Булгакова, Вен. Єрофєєва. Саме цим багато в чому обумовлюється своєрідність російського постмодернізму.

При тотожних “типах відчування” (Ж.-Ф.Ліотар) західна і російська парадигми постмодернізму багато в чому не збігаються, крім того, загальні особливості останньої суттєво модифіковані. Таким чином, “західна” і “східна” модифікації постмодернізму (І.Скоропанова) мали різні стартові позиції і зараз виявляють протилежні інтенції.

Поряд із рисами, котрі дослідники характеризують як специфічні в російському постмодерні (гранична політизованість, деконструкція художньої мови соціального реалізму, послаблений зв'язок із масовою культурою, використання епатажних прийомів, юродствування), у роботі виділяється як основна особливість російської постмодерної літератури кінця 80-90-х років інтенція на пошук доцентрових ідей і художніх принципів. Російська постмодерна література (особливо це видно в 90-ті) трактувала децентрацію, відсутність ієрархії сенсів як морально застарілу позицію. Спрямованість російської постмодерної прози кінця 80-90-х років на пошук нових центруючих ідей, нової “духовної конструкції” (М.Каган), яка б виросла на уламках деконструйованої реальності, стає надто очевидною при зіставленні з класичними західними “нелінійними” романами.

“Нелінійний” роман розглядається як художня модель, у якій відбито особливості постмодерної парадигми: сприйняття світу як тексту (у тому числі й гігантської Вавілонської бібліотеки, згідно з Х.-Л.Борхесом), реалізацію ідеї лабіринту, домінування децентрації, а також і “децентрованого суб'єкта”, руйнацію причинно-наслідкових зв'язків. Умовно означені три моделі (“гіпертекст”, “відновлення втраченого чи неіснуючого тексту та коментарі до нього”, “переплетіння снів і ментальних світів героїв”) тяжіють не лише до художніх проектів Х.-Л.Борхеса, а й до традицій В.Набокова. Дослідження показує, що децентрацію слід вважати, радше, теоретичною абстракцією, що не реалізується послідовно навіть у зразкових “нелінійних” романах. Так, в “Імені Рози” У.Еко (попри те, що сам автор розглядає твір як ризому) існують значеннєві центри, пов'язані, зокрема, з центральною інтригою розгадки, відновлення значень знаків культури (Ю.Лотман) і описання її можливих стратегій: догматичного збереження (пам'ять) і творчості, обігрування (сміх).

Центруючі моменти вбачаються і в класичному “гіпертексті” - “Хозарському словникові” М.Павича. Основні з-поміж них - це діалог культур, площини перетину різних кодів “прочитання” - інтерпретації реальності, історії, міфу. Це знаходить своє втілення у взаємовіддзеркаленні снів героїв - представників різних культурних традицій, а також у їхніх “версіях” відновлюваного сакрального тексту, котрі демонструють різне бачення єдиного, наявність спільних міфологем.

Цікавий варіант поєднання стратегій децентрації й синтезу запропонований у “Шляхах до раю” Петера Корнеля. “Рай”, як і “роза” в У.Еко, зазнає чисельної кількості інтерпретацій. Тобто, виникає модель ризоми, оформленої у вигляді лабіринту з центром, котрий пустує. Однак ця модель деконструюється за допомогою переакцентації з мети (рай) на процес її пошуків (шлях), тобто виникає нова модель - міф про шлях.

У російському “нелінійному” романі, особливо у створеному за моделлю коментарів до неопублікованого (“Нескінченний тупик” Д.Галковського) чи дискредитованого тексту (“Справжня історія “Зелених музикантів” Є.Попова, в котрій деконструюється вже сам цей зразок), незмінно відчутна орієнтація на центрацію. В її підґрунті найчастіше покладено міф про Росію і авторський міф. Так, “Нескінченний тупик” Д.Галковського, поцінований критикою як класична ризома, насправді центрований традиційною сукупністю ідей. Код класичної літератури, її знакові постаті (Достоєвський, Розанов, Гоголь), мотиви (“сльозинка дитини”, вішалка, рука), образи й художні типи (“маленька людина”, “людина з підпілля”, Мармеладов, немовля, якого б'ють) активно використовуються автором для постановки філософських проблем і надто болісних питань про “святе” - національний менталітет, особливості культури, зміст історії, а також про можливості визначення особистістю власної “самості”. Галковський створює з комбінації різних міфологем новий міф про Росію як про країну, в якій, відповідно до складників її мови (креативності, револютативності і провокативності), уможливлено все, особливо те, що вигадано літературою. Тому література є головною підсудною на суді історії (мотив, надто поширений у творах іншої помежової доби, зокрема, в “Апокаліпсисі нашого часу” В.Розанова, “Окаянних днях” І.Буніна).

У “Справжній історії “Зелених музикантів” Є.Попова фактором, що центрує розрізнені “коментарі”, також слугують міркування над тією ж сукупністю проблем, що окреслена в романі Д.Галковського. У “коментарях” представлена система знаків культури старої (часів застою) і нової Росії, причому в їх справжньому чи уявному взаємозв'язку. При цьому, як і в “Імені Рози”, демонструються два шляхи розвитку культури і Росії, котра перебуває на перехресті. У романі У.Еко це були догмат і пам'ять, з одного боку, творчість і сміх, з другого. У Є.Попова це, по-перше, конформізм (танок на канаті), боротьба за місце під сонцем, і, по-друге, болісне усвідомлення істини і вибір (спроби вибратися з болота, зелені музиканти). В обох романах перший шлях демонізується, а в “Зелених музикантах” змодельована також опозиція профанного і сакрального. При цьому всі вічні цінності залишаються на вершині аксіологічної шкали, їхня значимість не заперечується, а стверджується, у тому числі й в апофатичний спосіб.

Пошук і обґрунтування центруючих ідей покладено і в основу культового тексту 90-х - роману “Чапаєв і Порожнеча”, побудованому за борхесівським принципом взаємовіддзеркалення снів (у постмодерному тексті це жахи блазнів і божевільного світу) і вибору одного зі шляхів істини. При цьому борхесівські “чотири історії” синтезуються з іронічно обіграними буддійськими “чотирма шляхетними істинами”. Ціною правильного вибору стає загибель чи порятунок - вихід особистості і країни з порочного кола помилок. Показово, що в романах Є.Попова і В.Пелевіна цей вихід знайдено, порятунок надбано, статус вічних цінностей, котрі центрують картину світу, відновлено. російський проза постмодерн мономіф

Проаналізовані твори об'єднує низка спільних рис. По-перше, у романах обговорюється комплекс традиційних вічних ідей, статус яких (передовсім, у творах 90-х, у чому й полягає їхня принципова розбіжність із постмодерною парадигмою) підтверджується. По-друге, всі тексти структуровано за допомогою міфу про Росію й авторського міфу. По-третє, домінують ідеї не розмежування, а синтезу. При цьому використовується мова різних художніх і філософських систем і культур (скажімо, у “Чапаєві і Порожнечі” - коди західного прагматизму, неоплатонізму, буддизму, синтоїзму, і їхнє обігрування призводить до суми - накреслення шляху до єдиної істини).

Суттєвим модифікаціям коряться в російській постмодерній прозі і притаманні даному стилеві моделі героя. Це “смерть суб'єкта”, тобто деперсоналізований герой, “нові суб'єктивності”, “ідеальний інтелектуал”, “маргінал”, “блазень”.

Популярна на початку 80-х, особливо в концептуалізмі, “смерть суб'єкта” сприймається в 90-ті як морально застаріла. Модель, як показано в дисертації, мала три варіанти художньої інтерпретації. Перший - зображення людини, що абсолютно втратила себе, що “розчинилася” у свідомості і підсвідомості радянського суспільства (поезія Д.Прігова, Л.Рубінштейна, Т.Кібірова, окремі оповідання Віктора Єрофєєва і В.Сорокіна). Друга - “філософська”, у межах якої ставилися питання про принципову можливість визначення особистості і самовизначення, стійкості її внутрішньої структури (“Нескінченний тупик” Д.Галковського, метапроза А.Синявського). Третя інтерпретація пов'язана з дослідженням несвідомого (“психоделічний концептуалізм” С.Ануфрієва, П.Пепперштейна, Я.Ратушного тощо). Очевидно, що по-справжньому продуктивною в 90-ті роки залишається лише друга інтерпретація.

Не заявили про себе так яскраво, як у західноєвропейських і американській літературах, і “нові суб'єктивності”. Цей факт пов'язаний не з “відставанням”, як вважає дехто з критиків, а з традиційним підпорядкуванням у російській літературі маргінального аспекту особистості більш глобальному.

Модель “блазня” в російській постмодерній літературі 80-90-х виявляється суттєво модифікованою. Вона (як свідчить аналіз п'єс В.Сорокіна, прози В.Тучкова) не має високого аксіологічного статусу, якого набула в “західній” версії постмодернізму, і не забезпечує цілісності особистості, тяжіючи до моделі “смерті суб'єкта”. Це обумовлено інтенцією подолання кризи, що асоціюється в російській літературі кінця століття насамперед із божевіллям світу, суспільства, Росії, людини. Цю модель замінено на іншу, органічну для російської літератури - модель юродивого.

Розбіжності в типології героїв “західної” і “східної” версій постмодернізму пояснено в роботі двома причинами. Перша - це моральне застаріння низки моделей, пов'язане з тим, що деконструкція модерністських моделей героя, авторитетного авторського стилю, зразків ідентифікації письменника і читача, розчинення “я” в колективній свідомості вже відбулися в російській літературі раніше - у рамках соцреалізму, хоча, безумовно, з характерною для нього специфікою. І в цьому контексті повернення до вторинної деконструкції вже в параметрах постмодерної парадигми не могло бути повним. Друга причина криється в різних інтенціях “західної” і “східної” версій наприкінці 80-х - у 90-ті роки. Так, у “східній” версії активно проявилася стратегія компенсування людині високого екзистенціального статусу, взагалі повернення “я” розчиненому в колективній свідомості й індивідуально несвідомому “совку”, “порожнечі”. Це відбилося, зокрема, у відродженні модерністського міфу про творчу особистість. За цією моделлю, на відміну від “західної” версії, скомпоновано образи більшості “ідеальних інтелектуалів” у російській прозі 80-90-х (твори Є.Харитонова, В.Попова, Вік.Єрофєєва, Ю.Буйди, Саші Соколова, а в українській літературі - Ю.Андруховича, О.Забужко). Крім того, названа інтенція у синтезі зі стратегією відновлення духовної вертикалі, утвердження вічних цінностей (які піддавалися сумніву й деконструкції в межах постмодерного світосприйняття) призвела до актуалізації моделі юродивого. Вона відіграє роль медіатора, що примирює постмодерне мислення кінця ХХ століття з традицією російської культури, зорієнтованої на духовність, із християнською парадигмою, активно відновлюваною наприкінці 80-х - у 90-ті роки.

ВИСНОВКИ

У російській літературі кінця ХХ століття реалізує себе художня парадигма, що відбиває особливості кризових фаз розвитку літератури, риси перехідної культурної доби, інтенції до пошуку нових структуромоделюючих засад, нетрадиційних домінант в інтерпретації людини і світу.

Стратегії розвитку літератури в 80-ті і 90-ті роки були різними: від констатації кризової межі, прискореного засвоєння раніше недоступних текстів література перейшла до створення новацій; від деконструкції - до пошуку сталих орієнтирів; від роздрібненості, дискретності, полівекторності пошуків - до “укрупнення”, інтенцій до синтезу.

У концепції людини, моделі світу, російській “версії” постмодернізму відбилися типологічні риси перехідної культурної епохи і своєрідність нової художньої системи, що формується саме зараз. У ній, як і в російській літературі інших перехідних епох, утверджується особистісне начало, ставиться “питання про людину”, у вирішенні якого наприкінці ХХ століття переосмислюються всі традиційні “проекти”, що відбилися у філософських системах і естетичних ідеалах різних стилів.

У різних моделях героя в прозі кінця 80-х - 90-х можна виділити ряд загальних специфічних рис, зумовлених фіксацією кризових явищ, “перехідного” стану культури в момент зміни культурних і художніх парадигм.

Так, герої перебувають в ситуації втрати орієнтирів соціальної, культурної, національної самоідентифікації (у цьому сенсі ім'я героя роману В.Пелевіна - Петро Порожнеча - має знакове значення, як і самовизначення героя роману Ю.Козлова “Прохач”: “ніхто”, “нульовий”; або ж анонімність персонажів прози В.Тучкова). Відбувається конструювання нових моделей самоідентифікації, часто з орієнтацією на найдавніші архетипи: людини, котра пережила кінець світу, нового Адама (романи В.Пелевіна, М.Бутова, М.Паніна, І.Тарасевича), Іова (“Стара дівчинка” В.Шарова), Атланта (романи Ю.Козлова), кентавра (“Селище кентаврів” А.Кіма), Андрогіна (“Стіна” А.Кіма), юродивого і праведника, котрий рятує грішний божевільний світ (“Дурочка” С.Василенко). Орієнтирами, часто іронічно осмисленими і усіченими, виступають і герої російської літератури ХІХ століття, особливо “зайві люди”, Печорін (романи В.Маканіна, М.Паніна) і Обломов (“Прохач” Ю.Козлова, “Задумав я втечу...” Ю.Полякова); Раскольніков (“Андеґраунд, або Герой нашого часу” В.Маканіна, “Ланцюгове щеня” О.Бородині тощо). Обігруються “корчагінський” і “маресьєвський” міфи, а також образи Штірліца і Венічки, використовується і “перелицьований” революційний міф - біле офіцерство, аристократія в підпіллі у “хама”-переможця в особі “нового росіянина”. Великий масив орієнтирів і їхня концептуальна несумісність і свідчать саме про ціннісну “переакцентацію”, спричинену нестійкістю колишніх ієрархій, про притаманний кризовій добі спосіб утвердження нової концепції людини через заперечення колишніх орієнтирів, моделей чи їх комбінацій (так, герой роману М.Паніна - це і Робінзон Крузо, і Печорін, і Штірліц, і новий Венічка, котрий тепер юродствує, і “комаха” Ф.Кафки водночас). І в той же час у 90-ті роки спостерігається тенденція до синтезу і виділення домінант (наприклад, той самий герой М.Паніна - це, насамперед, людина, що пережила кінець світу і знайшла себе).

Сформованою тенденцією видається актуалізація теми стосунків людини й Абсолюту. Вона проявляється по-різному, наприклад, очевидним постає відрод- ження традиції російської духовної літератури (повісті Г.Ільїнської “Соловки” і “Пінега”, біографічні романи А.Ніжного “Плач за Веніаміном”, “Князь Ухтомський. Єпископ Андрій. Історія загибелі”). Окрім того, у прозі 80-90-х відбувається перевертання центру і периферії: суто приземлені феномени, соціальні явища найчастіше переводяться в метафізичний план (типовий приклад - онтологізація побуту в прозі “нової хвилі”). Актуалізуються й шукання Абсолюту людиною, яка гостро переживає свою богооблишеність, самотність, одинокість у ворожому світі. Центральним стає мотив трансцендування, виходу за власні кордони. У вирішенні проблеми зв'язку з Абсолютом часто фіксується момент зміни орієнтирів. Так, герої, котрі розчарувалися в ідеях розуму, прогресу, соціуму, які претендували посісти місце Абсолюту, стикаються з порожнечею, що утворилася на духовній вертикалі (“вічність” вмерла” - знакова формула з “Generation П” В.Пелевіна). Досліджується й нова ситуація, в якій на роль Абсолюту претендують гроші, втім, їм відведено роль “провокатора”, аби продемонструвати справжню шкалу цінностей (“День грошей” А.Слаповського, “Дарунок слова” Ергалі Гера, “Смерть приходить через Інтернет” В.Тучкова). Типовим стає й обігрування ситуації “смерті Бога”, причому як антиніцшеанське її прочитання (“Чапаєв і Порожнеча” В.Пелевіна), так і реалізація моделі сучасної безбожної надлюдини (“Ланцюгове щеня” О.Бородині). При цьому в 90-ті роки стверджується тенденція до відновлення духовної вертикалі.

У більшості моделей фіксуються перехідність, зрушення, парадоксальна контамінація протилежних модусів. Акцентуються поєднання власне людського і тваринного начал (“The night souper” Е.Лимонова, “Селище кентаврів” А.Кіма, “Життєпис Тхора” П.Алешковського, “Психоз” В.Тучкова), людського і демонічного, потрактовуваного досить широко, синтезу елементів високих цивілізацій і брутальності земної “природи” (“Тавро Кассандри” Ч.Айтматова); низького фізичного, навіть виродливого, патологічного та водночас високого духовного планів, що змушує задуматися про те, що ж “замислив” Бог про людину, яке “послання” дав, щоб допомогти кожному зрозуміти ближнього (“Людина-мова” А.Корольова). В більшості творів простежується інтенція до “збирання” особистості на основі актуалізації буттєвих начал, як це спостерігалося й у літературі межі ХІХ - ХХ століть.

Акцентування нетрадиційних станів людської свідомості взагалі типове для прози аналізованого періоду. Зокрема, в ній поширені: характерні для шизофренії роздвоєння особистості, котра резонує з божевіллям світу (романи В.Пелевіна), напластування рівнобіжних світів (“Школа для дурнів” Саші Соколова), моменти хворобливих “прозрінь” власного духу і тіла.

Яскравою особливістю, що фіксує кризовий стан культури, є підвищена увага письменників до переходу меж зовнішнього і внутрішнього світів, до руйнації кордонів між різними внутрішніми світами.

У багатьох творах 80-90-х акцентується на маргінальності героїв: як соці-альній, так і психологічній. Маргінальні явища перенесено у центр.

Можна виділити дві провідні стратегії пошуків нової концепції людини.

Перша - це прагнення до синтезу і цілісності. Вона прийшла на зміну деконструкції, що домінувала у 70-ті - на початку 80-х років. Друга стратегія пов'язана з підвищенням екзистенціального і духовного статусу людини.

Уяскравлена міфоцентричність “вписує” російську літературу кінця ХХ сторіччя в контекст перехідних культурних епох. Про це ж свідчить актуалізація есхатологічного міфу. Широке звернення до нього може розглядатися як один із засобів подолання кризи, оскільки модель цього міфу протистоїть “хаосові” (одному зі знакових і центральних понять у модерністському і постмодерних уявленнях про світ). Він додає історії в цілому і кризовій сучасності зокрема змісту й трансцендентальності. У російській літературі в кризові періоди есхатологічний міф завжди був базовою матрицею ідеологічних міфів, що надбудовуються на ньому як вторинні системи.

Перекликання перехідних епох вбачається і в тому, що в прозі 80-90-х років реалізуються деякі сформовані в середньовічній літературі й актуалізовані на кризових зламах розвитку суспільства витлумачення російської історії. Наприклад, “теорія страт Господніх”, художньо інтерпретована в літописах, “Слові про загибель Російської землі”, “Житії протопопа Авакума” тощо. Цю прадавню модель актуалізовано в прозі Ф.Горенштейна (“Псалом”), Г.Попова (“Острів прокажених”), О.Павлова (“Кінець століття: Соборна розповідь”), А.Корольова (“Голова Гоголя”). При цьому, також, відповідно до давніх міфологічних моделей, покарання грішної землі описано як неостаточне. Пробачення здобувається в каятті (один із центральних мотивів у літературі і кінематографі 80-х) і заступництві праведника (ідентична модель реалізована у сучасних православних легендах, що доводять дослідження Є.Левкієвської).

У міфологічній інфраструктурі російської прози 80-90-х років мономіфом можна визнати есхатологічний. Решта актуалізованих моделей - божества, що вмирає і воскресає, вічного повернення - виявляє тенденцію до синтезу з ним.

Російський постмодернізм характеризується яскраво вираженою специфікою, розбіжностями з західними зразками на багатьох рівнях: в інтенціях розвитку (прагнення до цілісності), стратегії (відмова від децентрації й тотальної іронії, гри без мети), зв'язках із традицією (повернення до модерністських принципів), трактуваннях людини і світу (модифікації “західних” зразків героя, домінування моделі “юродивого”, повернення до модерністського міфу про творця і типу міфологізації).

Поставлене дослідниками питання про типологічні риси постмодернізму в східнослов'янських літературах (“східна” модифікація, за І.Скоропановою, “східноєвропейська модель”, “слов'янський варіант” за О.Веретюк) можна вважати недостатньо дослідженим. Зіставлення ж низки російських і українських текстів 90-х років у реферованій праці дає підстави для виділення загальних рис, обумовлених, по-перше, спільністю кардинальних позицій (розбіжності з соцреалізмом, у рамках якого в специфічному вигляді вже було деконструйовано багато модерністських принципів), по-друге, ідентичним історичним і культурним контекстом, пошуками виходу з реальної найгострішої кризи, процесами національного самовизначення; по-третє, наявністю загальних художніх орієнтирів, у тому числі й серед російських класичних постмодерних текстів (романів М.Булгакова, В.Набокова, Вен.Єрофєєва, в яких уже були задані параметри “східної” модифікації).

Серед загальних особливостей зазначені:

відмова письменників від децентрації як послідовної стратегії;

зміна ставлення до екзотичного матеріалу, в тому числі й історичного, який широко використовується в західноєвропейських і американській літературах. Російські письменники роблять вибір на користь сучасності. В українських текстах, які більш широко залучають і використовують такий матеріал, він підпорядкований вирішенню проблем національного самовизначення;

прийняття на себе певної функції в сучасній літературі: російська й українська постмодерна література порушує найболючіші проблеми в найрадикальнішій формі з використанням епатажу (“ображає” читача, і такою є реакція на тексти Д.Галковського, В.Сорокіна, О.Забужко, Ю.Андруховича та ін.). Існування національних культурних констант або результативність національного самовизначення доводяться апофатичним шляхом. Таким чином, постмодерна література відіграє роль “інтелектуального провокатора” і, за словами героїні роману О.Забужко, бере на себе функції “національної терапії”.

Російська й українська постмодерна проза виявляє підвищену увагу до проблеми специфіки культур (ця сама особливість у нетрадиційній інтерпретації - взаємовіддзеркалення національних традицій, розходження і схрещення їхніх кодів - характеризує і “Хозарський словник” М.Павича). Особливості її вирішення полягають, по-перше, у пошуках етнокультурних констант, що збереглися в умовах кризи, по-друге, у дослідженні специфіки національної культури в контексті європейському, “західному” (“Перверзія” Ю.Андруховича, “П'ять річок життя” Вік. Єрофєєва, “Останнє літо на Волзі” Ф.Горенштейна, “Слов'янський акцент” М.Палей) і “східному” (“Чапаєв і Порожнеча” В.Пелевіна, “Знак звіра” Б.Єкимова, проза Ю.Мамлєєва, А.Кіма тощо).

Наприкінці 90-х спостерігається відхід від застарілої опозиції “радянський (колоніальний)” - “пострадянський” (вона характерна для середини 80-х - почат- ку 90-х і обумовила визначену дослідниками притаманну саме російському постмодернізмові граничну політизованість) до нових координат: Росія, Україна серед народів, інших культур. При цьому суттєво переосмислюється опозиція “центр” - “периферія” як у межах антиімперських ідей, так і при описанні глобальної культурної кризи.

У російській і українській постмодерній прозі активно використовується есхатологічний міф при специфічному його прочитанні в кожній із літератур. Характерно те, що в 90-ті роки закцентовано не апокаліптичні мотиви, не загибель, а загальний порятунок .

Серед суттєвих відмінностей російських і українських постмодерних текстів варто назвати послідовну орієнтацію українських на західноєвропейські зразки (зокрема, готичний роман), на традиції національного бароко, особливо щодо потрактувань героя (мандрованого філософа, лицаря, чия енергія, соціальна активність і способи самореалізації протиставлені моделям, що домінують у російській літературі, зокрема, пасивному споглядальнику і юродивому).

Таким чином, російські й українські постмодерні тексти мають інтенцію до синтезу й пошуку центруючих ідей, котрі допомогли б подолати культурну кризу. В їх межах завершується деконструкція як соцреалістичного дискурсу, так і “старих” міфів про Європу, переосмислюються “центр” і “периферія”, ставляться загальні для розвитку культур ХХ століття проблеми. Художньо осмислюється і стимулюється процес оформлення нового національного міфу за матрицею есхатологічного з акцентацією на відродженні, новому творінні. У моделі особистості домінує архетип пошуку істини як повернення до себе. Очевидна тенденція до виявлення констант національної культури, що залишилися на аксіологічній шкалі, яку поновлено у “східнослов'янській” версії постмодернізму. Складається враження, що тексти даної версії утворюють не гігантську Вавілонську бібліотеку, в якій заблукала людина (якщо скористатися метафорою Борхеса, котра описує культурну кризу постмодерної доби), а відбудовують зруйновану духовну вертикаль (закцентований Абсолют: Небесний глядач і Режисер в Андруховича, Господь Бог і манірний Хаос в Є.Попова, трансцендування у Пелевіна тощо) і задають параметри нової структури культури, що виникне у пост-постмодерну добу.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ:

1.Художественная парадигма переходной культурной эпохи. Русская проза 80-90-х годов ХХ века: Монография. - К.: ИПЦ „Київський університет”, 2001. - 433 с (27,1 др.арк.) Рецензії: Всесвітня література і культура в на-вчальних закладах України - 2002. - №4. - С.56; Литературоведческий сборник - Вып. 8-7. - Донецк: ДонНУ, 2001. - С. 289.

2.Развитие антитоталитарных идей в русской литературе: Научная монография. - К.: Логос, 2001. - 130 с. (У співавторстві з Ю.І. Корзовим, К.М. Пахарєвою; здобувачеві належить матеріал на с.68-99, 100-130; 3 др.арк.).

3.Рассказ о современниках в русской и украинской советской мемуаристике // Вісник Київського університету. Літературознавство. Мовознавство. - 1986. - №28. - С. 45-50 (0,5 др.арк.).

4.Деякі підсумки вивчення мемуарно-автобіографічної прози // Радянське літературознавство. -1986. - №10. -С. 43-49 (0,75 др.арк.).

5.Від імені покоління (До питання про художню мемуаристику 50-80-х років) // Радянське літературознавство. -1987. -№4. - С. 50-53 (0,5 др.арк.).

6.Продолжая традиции философской прозы // Радуга. -1988. - №11- С.167-170 (0,5 др.арк.).

7.Война в памяти очевидцев. Мемуарная литература о Великой отечественной войне // Проблемы войны и мира в русской литературе. Тематический сборник научных трудов. Министерство образования Украины. Учебно-методический кабинет высшего образования. - К.: УМК ВО, 1992. - С. 162-172 (0,5 др.арк.).

8.Две авторские позиции в современной документальной прозе о послеоктябрьских праведниках и священомученниках // Православие и культура . - 1993. - №1. - С 77-88 (0,7 др.арк.).

9. Пам`ятник Пушкіну в російській постмодерністській прозі // Слово і час. -1999. - №6. - С.9-12 (0,5 др.арк.).

10.Пушкинские мотивы в современной постмодернистской прозе // Русская литература. Исследования. [А.С. Пушкин и проблемы мировой культуры]. - К.: Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - 1999. - Вып. 1. - Том 1. - С. 125-133 (0,5 др.арк.).

11.Язык символов кризисного времени (на материале русской прозы 80-90-х годов) // Литературоведческий сборник. - Вып. 2. - Донецк: Дон ГУ, 2000. - С. 188-194 (0,5 др.арк.).

12.Достоевский в зеркале современной постмодернистской прозы // Русская литература. Исследования. [Достоевский и ХХ век]. - К.: Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - 2000. - Вып.2. - С. 123-135 (0,5 др. арк.).

13.Трансформация западного мифа о России в русской прозе 80-90-х годов // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія Літературознавство. - 2000. - Вип.2(26). - С.114-123 (0,5 др.арк.).

14."Москва - Петушки" В. Ерофеева и русская проза конца 90-х. К проблеме героя // Литературоведческий сборник. -Вып. 3. - Донецк: Дон НУ, 2000. - С. 203-212 (0,75 др.арк.).

15. Сучасний мономіф (на матеріалі російської прози 80-90-х рр.) //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - 2000. - Вип. 8. - С.32-34 (0,5 др.арк.).

16.К проблеме художественной специфики русской постмодернистской прозы // Литературоведческий сборник. - Вып 4. - Донецк: ДонНУ, 2000. - С. 72-82 (0,5 др.арк.).

17.Модели демифологизации в современной русской прозе // Проблеми сучасного літературознавства. Збірник наукових праць. -Вип 6. - Одеський державний університет. - Одеса: Маяк, 2000. - С. 61-71 (0,75 др.арк.).

18. Русская литература рубежа ХХ-ХХI веков в ряду переходных эпох // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство. - 2001. - Вип. 1(28). - С. 393-400 (0,6 др.арк.).

19.Модернистский миф о творце в русской постмодернистской прозе // Вісник Харківського університету. Серія філологія. - 2001. - Вип. 33. - №520. - С. 465-469 (0,5 др.арк.).

20.Модель “безумца” и ее интерпретация в русской версии постмодернизма // Литературоведческий сборник. - Вып. 5/6. - Донецк: Дон НУ, 2001. - С. 79-88 (0,5 др.арк.).

21.Особенности постмодернистской художественной парадигмы в русской и украинской прозе конца ХХ века // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету [Лінгвапакс]. - 2001. - Вип. 4. - С. 293-297 ( 0,5 др.арк.).

22.Мотивный код русской постмодернистской прозы // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство. - 2001. - Вип. 2 (29). - С. 283-290. (0,5 др.арк.).

23.Исследования русской литературы 80-90-х годов ХХ столетия. Дискуссионные вопросы // Південний архів. Збірник наукових праць. - Херсон: Херсонський державний педуніверситет. - 2001. - Вип XII. - С 178-184 (0,5 др.арк.).

24.Идея синтеза в концепции героя русской прозы 80-90-х годов // Филологические исследования: Сборник научных работ. Донецкий национальный университет. - Донецк: "Юго - Восток", 2000. - С. 79 - 90 (0, 6 др.арк.).

25.Типология героя русской постмодернистской прозы 80-90-х годов ХХ века // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 2001. -Вип. 1. - С. 7-13 (0, 75 др.арк.).

26.Герой русской постмодернистской прозы (трансформация модели “смерти субъекта”) // Література в контексті культури. Збірник наукових праць. - Вип.6. - Дніпропетровськ: РВВ Дніпропетровський національний університет, 2001. - С. 107-113 (0,5 др.арк.).

27.Русская и украинская постмодернистская проза: культурные константы и

отношение к западным образцам // Теоретические и практические проблемы русской филологии. - Славянск. - 2001. - Вып. IX. - Часть 2. - С. 177-

184 (0,75 др. арк.).

28.Тема власти в русской постмодернистской прозе (десакрализация образов "диссидента", "пророка", "классика") // Studia methodologica. - 2001. - Вып. 9. - С. 58-63 (0.4 др.арк.)

29.К проблеме соотношения модернистской и постмодернистской парадигм в русской прозе 90-х годов ХХ века // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство. - 2002. - Вип. 1(30). - С. 208-217 (0, 75 др.арк.).

Додаткові публікації

30."Записки на манжетах" и "Тайному другу" в контексте автобиографической прозы // Творчество Михаила Булгакова: к столетию со дня рождения писателя. Сборник научных работ. Министерство образования Украины. Учебно-методический кабинет высшего образования. - К.: УМК ВО, 1992. - С. 52-61.

31.Тема "маленького человека" в автобиографической прозе Георгия Иванова // Гоголь и современность (к 185 - летию со дня рождения), 24 - 25 мая 1994 г. - Киев.: Киевский университет, 1994. - С. 96-101.

32.Концепция характера Сергея Есенина в воспоминаниях о поэте // Сергей Есенин. Научные статьи и материалы международной конференции, посвященной 100 - летию со дня рождения поэта. 12-13 августа 1995 г. - К.: Киевский университет имени Тараса Шевченко, 1996. - С. 146 - 153.

33.Эсхатологический миф в современной прозе // Мова і культура. Наукове видання. - 2000. Вип.2. - Том III. - С.315 - 321.

34. "Новое поколение" в русской прозе 90-х годов // Компаративні дослідження слов`янських мов і літератур. Пам`яті академіка Леоніда Булаховського.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К.: Київський університет, 2000. - С. 84-94.

35."Новый герой" в русской прозе 90-х годов ХХ века // Мова і культура. Наукове видання. - 2001. - Вип. 3. - Том IV. - С. 169-174.

36. Ориентиры самоидентификации героя в русской прозе 90-х годов ХХ века //Динамизм социальных процессов в постсоветском обществе. Материалы международного семинара. - Луганск - Цюрих - Женева, 2001. - Вып. II. - Часть 1. - С. 195-205.

АНОТАЦІЯ

Мережинська Г.Ю. Російська проза 80-90-х років ХХ століття. Типологія. Стадіальність розвитку. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальностями 10.01.02 - російська література, 10.01.06 - теорія літератури. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 2002.

В роботі визначено художні особливості і типологічні риси російської літератури 80-90-х років (на матеріалі прози) як цілісної динамічної системи, що перебуває в стані визначення координат нової художньої парадигми за умов перехідного періоду розвитку культури. Здійснено спробу розглянути сучасну російську літературу в типологічних сходженнях з художніми явищами інших перехідних культурних епох.

Виявлені напрямки пошуку нової концепції людини, віднайдена типологія героїв російської прози 80-90-х років у зіставленні з художніми пошуками письменників в кінці 60-х - 70- ті роки, пояснена специфіка модифікацій в російській постмодерній прозі "західних" моделей героїв.

Вивчена міфологічна інфраструктура російської прози 80-90-х років, яка відбиває певні особливості формування нової моделі світу. Доведено домінування есхатологічного міфу і поширення деяких традиційних структур, які в російській літературі актуалізуються в кризові часи і перехідні епохи.

Виявлено особливості "східноєвропейської" модифікації постмодернізму через порівняльний аналіз російських і українських творів, розглянутих в контектсті художніх здобутків західноєвропейських і американських авторів.

Ключові слова: художня система, парадигма, концепція людини, міф, модель світу, стильова течія, постмодренізм.

SUMMARY

Merezhinska A.Yu. The Russian prose of the 80-s - 90-s of XX th century. Typology. Phasic development. - Manuscript.

Thesis for a Doctor`s Degree of Philology. Speciality: 10.01.02 - Russian literature, 10.01.06 - Theory of literature. - Institute of Literature named after T.G. Shevchenko. The National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2002.

This work depicts general peculiarities and typical features of the Russian literature relating to the period of the 80s-90s of the XXth century. The investigation was conducted on the basis of the prose as an integral dynamic system which shows the process of finding proper coordinates for the new creative paradigm during the transitional period in the field of the cultural development. An attempt has been made to trace the modern Russian literature compared with different typical phenomena of other cultural epochs during the transitional periods.

The directions in formulating a new conception of the personality were found. The typology of the characters in the Russian prose of the 80s-90s was stated and compared with the creative searches of the authors who wrote in the late 60s and in the 70s. The modification of the "western" types of characters in the post-modern prose was elicited and described.

The mythological infrastructure of the Russian prose of the 80s-90s that has certain peculiarities in the process of the creation of a new model of the world has been studied.

There has been proved the dominating of the eschatological myth and the spreading of some traditional structures which are actualized in the Russian literature during crises and transitional epochs.

Also some peculiarities of the modification of the post-modernism in Eastern Europe have been revealed; this has been done with the help of a comparative analysis of the Russian and Ukrainian literary works in context of the creative achievements of the West-European and American authors.

Key-words: structure, paradigm, conception of the personality, myth, model of the world, post-modernism, tendencies of styles.

АННОТАЦИЯ

Мережинская А.Ю. Русская проза 80-90-х годов ХХ века. Типология. Стадиальность развития. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальностям 10.01.02 - русская литература, 10.01.06 - теория литературы. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2002.

В работе определены особенности художественной парадигмы, сложившейся в условиях специфического исторического контекста в постмодернистскую эпоху. Русская литература 80-90-х годов (на материале прозы о современности) интерпретируется как динамичная система, находящаяся в состоянии кризиса и перешедшая от фазы деконструкции к активной творческой - поиску центрирующих идей, новой концепции человека и модели мира. В исследовании демонстрируются и обосновываются различные стратегии развития русской литературы в 80-е и 90-е годы. От характерной для 80-х годов констатации кризисного рубежа и ускоренного освоения ранее недоступных текстов литература в 90-е годы перешла к созданию нового художественного языка; от деконструкции - к поиску устойчивых ориентиров; от раздробленности, дискретности, многовекторности поисков - к "укрупнению", обобщениям, интенциям к синтезу. Русская литература изучается в контексте культурного кризиса конца ХХ века и в типологическом ряду художественных явлений других переходных эпох.

В качестве критериев определения и исследования переходной эпохи предложены: смена концепции человека, формирование новой модели мира, переворачивание "центра" и "периферии", возникновение "рубежных" явлений на различных уровнях художественной системы.

Исследованы стратегии и векторы поисков новой концепции человека в русской прозе 80-90-х годов. В качестве таковых выделены, во-первых, стремление к целостности и синтезу (о чем свидетельствует, в частности, появление новой модели "героя времени", человека поколения 90-х) и, во-вторых, повышение экзистенциального статуса человека. Описаны общие для различных типов героев особенности, обусловленные интерпретацией кризисных явлений, проявившиеся в большинстве произведений независимо от стилевых установок, но с акцентами в их рамках. Среди них такие, как художественное исследование утраты человеком ориентиров социальной, культурной самоидентификации и поиск новых, выделение модели-медиатора. Как сформировавшаяся тенденция рассматривается и актуализация проблемы "человек и Абсолют", а также фиксация в моделях героев переходности, парадоксального соединения противоположных модусов; описание нетрадиционных состояний, размытости границ внешнего и внутреннего миров и различных внутренних миров; акцентирование в концепции личности различных проявлений маргинальности. Создана типология героев прозы "новой волны", изучены модификации определенных моделей в прозе 90-х. Определены в контексте развития "экзистенциального измерения" личности в литературе ХХ века доминирующие типы экзистенциально сознания, проявившиеся в образах героев русской прозы 70-80- х и 90-х годов. Предложена типология героев прозы 80-90-х годов с выделением доминирующей модели "героя времени", человека поколения 90-х. Ее специфика изучена в сопоставительном анализе с моделями "героя времени", предложенными, во-первых, русскими писателями в 70-е годы (в произведениях Вен. Ерофеева, А.Кима, В.Маканина, А.Вампилова), во-вторых, реализованными в культовых текстах зарубежных литератур ("Поколение Икс" Дугласа Коупленда).

Изучена мифологическая инфраструктура прозы 80-90-х годов, отражающая как складывающуюся модель мира, так и особенности интерпретации культурного кризиса конца ХХ века и актуализацию традиционных в русской литературе мифологических структур, объясняющих "хаос" кризисного времени. Выделен мономиф - эсхатологический. Продемонстрировано обращение прозы 80-90-х годов к некоторым традиционным моделям, активизирующимся в русской литературе на кризисных переломах истории, например, "теории казней Господних", модели роковой ошибки, заступничества праведника, а также мифа о "вечном возвращении", умирающем и возрождающемся божестве. Отслежены процессы, протекающие в области идеологического мифа как вторичной семиологической системы. Изучены модели демифологизации: карнавализация истории, вытеснение одного мифа другим, часто созданным по той же матрице, комбинация элементов различных идеологических мифов. Определены основные параметры системы символов.

В работе в качестве модели, наиболее ярко отражающей кризисное состояние культуры, с одной стороны, и специфику его преодоления в национальной культуре, с другой, избран постмодернизм. Данное стилевое течение рассматривается с точки зрения его своеобразия в русской литературе. Показана специфика русского "нелинейного" романа и те модификации, которые претерпевают традиционные в "западных" постмодернистских текстах модели героев. Сопоставление же русской и украинской постмодернистской прозы позволяет выделить типологические особенности "восточноевропейской" версии постмодернизма. В качестве основных рассматриваются: отказ от децентрации как последовательной стратегии, постановка актуальных проблем современности, в частности, национального самоопределения и решения их с использованием приемов "интеллектуальной провокации"; ориентация на национальные культурные традиции, выявление их констант. Данные особенности отражают более общие интенции к синтезу и поиску центрирующих идей, характерные для литературы, находящейся в фазе преодоления кризиса и отражающей формирование новой художественной парадигмы.

Ключевые слова: художественная система, парадигма, концепция человека, модель мира, миф, стилевое течение, постмодернизм.

Размещено на Allbest.ru