Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ століття

Характерний приклад - драма С. Черкасенка “Ціна крові” (1930), яка з одного боку, своєрідно продовжує деякі сюжетні ходи драматичної поеми Лесі Українки “На полі крові”, а з іншого - є цілком оригінальною і, головне, концептуально значущою спробою осмислити окремі суттєві аспекти загальнолюдського буття з урахуванням тих змін в онтології та аксіології цивілізації, які сформувалися на початку століття й отримали свій трагічний розвиток у подальшій соціальній практиці. На відміну від багатьох попередніх авторів, С. Черкасенко прагнув ускладнити євангельську колізію численними національно-історичними і духовно-моральними мотивуваннями, які або вже розроблялися літературою, або стали оригінальними трактуваннями автора. С. Черкасенко виключає зі змістового плану драми традиційне, тобто євангельське, тлумачення зради Іуди, який, за версією українського драматурга, отримує гроші від Іоанни (пор.: драматичний етюд Лесі Українки “Йоганна, жінка Хусова”).

У драмі С. Черкасенка Юда реалізовує свої плани завдяки чудовому знанню психології натовпу, збудженого розмовами про грядущу появу Месії і тому готового повірити в богообраність Ісуса. Крім того, він спритно використовує невігластво і фанатизм окремих Ісусових учнів, поширюючи чутки про свідому участь Христа в містифікації воскресіння Лазаря. Однак поступово Іскаріот, бачачи нерішучість і непослідовність у діях Ісуса, усвідомлює, що його розрахунок на Христа-вождя та борця приречений на провал через принципову етичну позицію самого Учителя (див.: “Апостоли” В. Петрова, “Сад Гетсиманський” І. Багряного). Сила Юди і в тому, що учні також, не вірячи в месіанство Христа, або свідомо допомагають Іскаріотові творити міф про Учителя, або ж не заважають очевидному обманові. Цим пояснюється той факт, що Юді вдається ввести в оману не тільки тих легковірних обивателів, які прагнули дива, а й самого Христа (подібним чином до проблеми вождя та чудес ставляться герої “На полі крові” Лесі Українки, “Іскаріота” М. Голованова, “Христос приземлився в Городні (Євангеліє від Іуди)” В. Короткевича, “Ісуса” В. Піньєри, “Євангелія від Іуди” Г. Панаса та ін.). Звернімо увагу на той факт, що в літературі другої половини ХХ ст. моделюються надзвичайно різні трактування мотивів зради Іуди, які фактично балансують на межі апокрифів, єресі, фантастики (наприклад, “Тайна Христа” О. Бердника).

У деяких творах відбувається накладення семантики євангельського образу на життєподібні ситуації та колізії (“Юда” О. Кобилянської, “Іскаріот” В. Дрозда, “Сповідь Юди” С. Галябарди), має місце традиційна інтерпретація поведінки Іуди Іскаріота (“Голгота” Г. Лужницького), образ христопродавця розробляється в контексті класичного “любовного трикутника”, який часто використовується письменниками різних національних літератур у ролі домінантного мотивування загальновідомої ситуації (наприклад, “Іуда Скаріотський” А. Кримського), розробляється ситуація колективної відповідальності за Голгофу і кров Месії (“Апостоли” В. Петрова).

У четвертому підрозділі - “Легендарно-літературна традиція переосмислення образу Іуди в контексті соціально-духовних катаклізмів ХХ століття” - розглядається роман І. Багряного “Сад Гетсиманський” (1950). При цьому відзначається, що у всі культурно-історичні епохи, а особливо в їх найбільш драматичні періоди, євангельський матеріал використовувався в якості своєрідно абсолютизованої системи онтологічних та аксіологічних координат, крізь призму яких оцінювався загальнолюдський зміст реальних трагічних подій. Надзвичайно показові з цього погляду твори, реалістично-життєподібний план яких побудований на матеріалі історії Радянського Союзу 30-х - початку 50-х років. У центрі подієво-семантичної структури “Саду Гетсиманського” - дослідження ціннісних основ боротьби людини з тотальним страхом, який вичавлює з неї все людське, вбиває душу, спонукає відмовитися від істини і йти на зраду.

Продуктивним, на думку дисертанта, є розгляд роману І. Багряного “Сад Гетсиманський” (1950) у контексті “табірної прози”, яка в різних аспектах досліджує вплив тоталітарної ідеології на буття і свідомість окремих людей і всього народу, осмислює протистояння особистості антигуманній системі. В таких версіях традиційний матеріал часто використовується за принципом антитези, виконуючи при цьому функцію морально-естетичного каталізатора: конкретно-історична дійсність розглядається й оцінюється з точки зору вселюдського милосердя євангельських постулатів.

У п'ятому підрозділі аналізуються євангельські колізії зради в творчості Р. Іваничука - романах “Орда”, “Євангеліє від Томи”, повісті “Смерть Юди”. Основна увага приділяється повісті “Смерть Юди” - оригінальному варіанту трактування євангельської аксіології, яка постає в творі у двох планах: канонічному (догматичному) та оригінально-авторському. Якщо домінанти першого плану не потребують коментарів, то другий представляє собою складну модель, у якій новозавітні онтологічні універсалії змістово перетинаються зі складним комплексом поведінкових констант, багатошаровим контекстом, сформованим сукупністю елементів міфологічної, легендарно-фольклорної і культурологічної традицій. Весь цей матеріал залучається автором для осмислення трагічних подій, що передували початку другої світової війни, крізь призму незвичайної творчої особистості.

У світовій літературі образ Іуди функціонує переважно в двох іпостасях: як конкретний євангельський персонаж і як образ-символ, що концентрує в собі характеристики наймерзеннішої людської вади. У повісті Р. Іваничука Іуда трактується як трагічний символ епохи протистояння двох світових соціально-політичних систем та ідеологій.

Смерть Юди в розумінні персонажів це, по-перше, подолання старозавітного фаталізму і впевненість в остаточній перемозі олюдненого майбутнього; по-друге, відмова від лицемірства і конформізму в стосунках зі світом людей; по-третє, ствердження самоцінності людського буття, побудованого на євангельських принципах милосердя й гуманізму. Така символіка назви повісті Р. Іваничука - оригінальної версії новозавітних максим, своєрідного “підсумку” пошуків українською літературою в галузі осмислення універсальної проблеми всіх часів і народів, яку можна сформулювати як “філософія і психологія злочину з погляду олюдненої Вічності”.

Шостий підрозділ - “Функціонально-семантичні аспекти використання євангельського матеріалу українською літературою”. Тут аналізуються легенда К. Малицької “Трепета”, оповідання В. Дрозда “Іскаріот” та А. Курдидика “Найстрашніший злочин”, поема Б. Олійника “Таємна вечеря” та ін., які загалом збагачують євангельський універсум української літератури досліджуваного періоду. Констатується, що жанрово-тематична різноманітність рецепції євангельського матеріалу українською літературою в окремих випадках не піддається чіткій формалізації тенденцій переосмислення канонічних структур. Чимало творів, побудованих на новозавітних колізіях, поєднують у собі декілька аспектів, які в сукупності демонструють досить широкий інтерпретаційний діапазон.

Літературне функціонування євангельських образів і мотивів характеризується складністю форм та засобів їхньої трансформації, що, як правило, орієнтуються на створення складних моделей світобачення. Автори подібних версій намагаються шляхом побутового опредмечення та об'єктивізації загальновідомих подій дослідити універсальні колізії, про які йдеться в новому Завіті. Так, незвичайна контамінація реалістичного та євангельського планів відбувається в оповіданні В. Дрозда “Іскаріот” (1972, вперше опубліковано 1990 р.), де поведінкові й мотиваційні детермінанти новозавітного образу піддаються істотній трансформації. Своєрідність його змістової переакцентуації виявляється, насамперед, в онтологічній множинності акту зради, що невідворотно повторюється в різні часові епохи. Версія В. Дрозда побудована на мотиві постійного воскресіння Іуди, який ніби мандрує в часі та просторі й змушений попри свою волю та бажання, вершити євангельські діяння. На противагу більшості літературних інтерпретацій, в яких увага акцентується на посиленні мотиву кари і страшних страждань євангельського зрадника (в оповіданні М. Салтикова-Щедріна “Христова ніч” Месія воскрешає Іуду для наступного засудження і вічних страждань; у творі “Стезею Каїна” Ст. Пшибишевського душа Іскаріота покарана самотніми вічними скитаннями тощо), український автор розробляє мотив воскресіння Іуди принципово по-новому.

В українській літературі ХХ ст. образ євангельського зрадника активно функціонує в ліричних жанрах переважно як універсальний символ (архетип, знак, модель, емблема), який за всієї багатоваріантності тлумачення має чітку аксіологічну орієнтацію на світову загальнокультурну традицію. Легендарний мотив множинності зла отримав у літературі численні тлумачення та метафоричні втілення. Він був поширеним у міфології і, поступово трансформуючись, став змістовим літературним прийомом, що дає змогу авторам моделювати процеси персоніфікації зла в його конкретно-чуттєвих виявах. Загальновідоме негативне морально-психологічне навантаження несе вираз “поцілунок Іуди”, який виконує функцію цілком визначеної дії (див., наприклад, “В Гетсемані” П. Карманського, “Гетсиманський сад” Г. Мазуренко, “Гетсиман” Б. Рубчака, “Рай Іуди” М. Воробйова, “Остання притча” Т. Майданович, “Ноктюрн” Н. Шейко-Медведєвої, “Іудине поле” Л. Кульбак, “Генерал Юда” С. Жадана та багато інших). Підкреслено напружений драматизм використання даної формули властивий, зокрема, віршеві С. Галябарди “Сповідь Іуди”.

Аналіз закономірностей і своєрідності рецепції сюжетно-образного матеріалу про євангельського зрадника переконує в тому, що твори українських письменників концентрують у своїй змістовій структурі найвагоміші онтологічні та філософсько-психологічні аспекти трансформації образу Іуди Іскаріота, які активно розробляються в ХХ ст. світовою літературою. Сказане не слід сприймати як констатацію “вторинності” трактувань, які тут розглядаються. Подібність переосмислення євангельського зрадника і, передусім, прагнення пояснити сам факт зради свідчать про те, що існує певна мотиваційна амплітуда євангельських колізій, яка при збереженні канонічної логіки не може розширюватися безмежно. Очевидно, це зумовлено тим, що морально-психологічні спонукання окремої людини також мають свої межі (прагнення до влади, жадоба збагачення, любов, ненависть, патріотизм тощо). Водночас розглянутий матеріал дає підстави стверджувати, що йдеться не про якесь “механічне” запозичення інонаціональних ходів і мотивувань. Трактування євангельського сюжетно-образного матеріалу наочно демонструє глибину проникнення українських авторів у психологію найбільшого зрадника за всю історію людства.

Найприкметніші риси трансформації Іуди Іскаріота нашою літературою виявляються у філософічності й психологізмі, підкресленій орієнтації на провідні тенденції світового духовного контексту. Звичайно, не всі трактування рівноцінні з художньо-естетичного погляду; деяким версіям властиві ілюстративність та поверховість. Проте цілком очевидно, що переважна більшість творів українських авторів, у яких розглядається образ Іуди Іскаріота, заслужено входить до числа значних пам'яток світової літератури, присвячених осмисленню євангельського сюжетно-образного матеріалу.

Літературний Іуда, створений українською культурою, характеризується складною моделлю онтологічних, аксіологічних та поведінкових орієнтирів, які відображають національне, активно орієнтують його в план загальнолюдського. Крім того, Іуда вітчизняних письменників - своєрідний вираз завжди негативного ставлення української національної свідомості до феномена зради.

У третьому розділі - “Людський світ Нового Завіту: онтологічні, аксіологічні та поведінкові аспекти літературної трансформації” - досліджується своєрідність трансформації євангельських образів Понтія Пілата та оточення Ісуса Христа в українській літературі ХХ ст.

У першому підрозділі характеризуються онтологічні, поведінкові та аксіологічні домінанти образу Пілата, які розроблялися українською літературою.

Євангельський світ людей складний, суперечливий і драматичний. До якого персонажа Нового Завіту не зверталася б література, вона неодмінно повинна враховувати сакральний та аксіологічний контексти першоджерела. Багатовікова історія використання євангельських структур як універсальних морально-психологічних моделей індивідуального та колективного буття характеризується різнополярністю інтерпретацій загальновідомих конфліктів, колізій та ситуацій. Головну характерологічну домінанту більшості літературних версій становить своєрідне розгадування “загадки Пілата” (А. Нямцу). Загальновідомість цього новозавітного персонажа зумовлена його трагічною роллю в земному житті Ісуса Христа.

Змістовий діапазон інтерпретації образу римського прокуратора Понтія Пілата в світовій літературі досить широкий і багатоплановий, що особливо характерно для XX ст. Коментатори Біблії, а вслід за ними й письменники, прагнули наповнити відповідні євангельські формулювання конкретним політико-ідеологічним і морально-психологічним змістом, реконструювати емоційні домінанти стану Пілата до Голгофи та після неї, нарешті, намагалися дослідити можливі варіанти його подальшої долі (відсутність достовірних свідчень про завершальний етап життя прокуратора зумовила появу в епоху Середньовіччя численних легенд про нього).

У роботі розглядаються канонічні, численні апокрифічні та легендарні версії образу Понтія Пілата, вказується на їх зв'язок з українською народною творчістю та літературою. Цей матеріал дозволяє зробити деякі принципово важливі висновки щодо розуміння характеру загальнокультурного функціонування євангельського образу Понтія Пілата. Передусім слід відзначити, що різнопланова фольклорна традиція суттєво вплинула на форму трансформації канонічного образу в культурі загалом і літературі зокрема. Первинні версії трактування образу в легендах і апокрифах несуть на собі відбиток ідеології раннього християнства, тому творці фольклорних текстів значною мірою орієнтувалися на цей аспект. При цьому оригінальні тексти ускладнюються елементами міфологічного походження і підкреслено спрямовуються на своєрідну “догматизацію” новозавітного підходу до зображення і осмислення даного персонажа. Суть цієї “догматизації” полягає в безумовному засудженні народною свідомістю одного з головних винуватців трагедії на Голгофі.

Фольклорна поетика, яка себе активно виявляє при цьому, дозволяє “знизити” високий контекст оповідей євангелістів до рівня буденного мислення. Водночас наявні численні розбіжності в аксіологічних оцінках поведінки Понтія Пілата своєрідно “програмують” подальшу багатоваріантність осмислення образу в літературі. Відзначені тенденції переконливо підтверджуються історико-літературним процесом нового часу і особливо характером використання євангельського персонажа в літературі ХХ ст.

Літературні трактування поведінки Понтія Пілата здебільшого орієнтуються на тлумачення Е. Ренана, автора знаменитої книги “Життя Ісуса”, яка, незважаючи на певні прорахунки, давно зажила слави класичного “першоджерела” у зверненнях багатьох письменників до євангельської тематики. Тому характеристика Пілата і його дій, дана французьким автором, повинна, на наш погляд, обов'язково враховуватися при аналізі усіх, пов'язаних з образом римського прокуратора, літературних версій.

Внаслідок тривалої трансформації образ Понтія Пілата почав сприйматися як символ боязливого конформізму і відступу від істини задля егоїстичних інтересів і міркувань. По-іншому цю проблему можна сформулювати як “матеріалізація” ситуації взаємодії Особистості і Влади. У світовій літературі ставлення до даного персонажа неоднозначне. До XX ст. доля римського прокуратора після розп'яття, як правило, не цікавила письменників, оскільки його роль жорстко обмежувалася канонічними текстами і фактично зводилася до затвердження вироку Синедріону (середньовічні християнські легенди про Пілата об'єднувалися прагненням показати страшну долю прокуратора як розплату за його боягузтво).

У процесі літературного функціонування образ Понтія Пілата поступово втрачає свою канонічну однозначність, його функція стає суперечливою, а саме ім'я сприймається в якості знака, символу не просто якогось конкретного діяння, а специфічного світобачення. Наприкінці ХІХ - ХХ ст. простежується наростання уваги письменників до внутрішнього світу героя та його подальшої долі (“Прокуратор Іудеї” А. Франса, “Терновий вінок” О. Маковея, “Кохання Понтія Пілата” М. Лаврентена, “Останні роки життя Пілата” С. Вестдейка, “Майстер і Маргарита” М. Булгакова, “Пілат” Ф. Чокора, “Що є істина?” Н. Королевої, “Антихрист” В. Ілляшенка та ін). При цьому активно переосмислюються численні середньовічні легенди про євангельського персонажа, аксіологічні домінанти яких пристосовуються до популярних теологічних і наукових концепцій (Е. Ренан, Ф. Фаррар та ін.).

У найбільш важливих трактуваннях образу поступливість прокуратора до вимог первосвящеників і натовпу подається як зрада Істини, зіткнення прагматичних інтересів влади з духовним світом виняткової особи, як, зрештою, відмова людини від пізнання Абсолюту (“Майстер і Маргарита” М. Булгакова, “Храм Істини” А. Григоренка).

В українській літературі образ Пілата трактується досить оригінально: він використовується в якості традиційного образу-символу; лаконічні свідчення євангелістів дописуються й продовжуються, при цьому євангельський контекст наповнюється численними соціально-історичними та предметно-побутовими реаліями епохи. Нарешті, в ряді інтерпретацій письменники реконструюють внутрішній світ персонажа, зосереджуючи основну увагу на тій жахливій духовній катастрофі, яка сталася в житті Пілата після розп'яття Христа. Такі висновки робляться на основі аналізу “Легенди про Пілата” І. Франка, “Тернового вінка” О. Маковея, “Храму Істини” А. Григоренка, “Антихриста” В. Ілляшенка та ін. На думку автора дисертації, найбільш глибоко і всебічно образ римського прокуратора переосмислюється у повісті Н. Королевої “Що є істина?”.

Трактування письменницею образу Пілата, в якому цілком очевидна гуманізація як власне євангельського персонажа, так і його легендарних версій, менше всього зорієнтована на спрощено-звинувачувальну розробку його характерологічних антиномій. Навпаки, тактовне проникнення в глибини людської індивідуальності Понтія Пілата дозволило їй створити трагічний портрет неординарної особистості, яка в ситуації екзистенційного вибору не знайшла в собі сил захистити свої переконання, а потім, після болісного прозріння, відновила зруйновані зв'язки із світом людей.

У другому підрозділі звертається увага на літературні образи оточення Ісуса Христа, аналізуються їх морально-психологічні аспекти. Відзначається, що в українській літературі чітко простежується й інша тенденція використання євангельського сюжетно-образного матеріалу, суть якої полягає в трансформації здебільшого головних персонажів Нового Завіту. Якщо, наприклад, у зарубіжних літературах, крім образів Ісуса Христа, Іуди Іскаріота, Понтія Пілата, активно використовується матеріал, пов'язаний з Вараввою, Марією Магдалиною та ін., то українські письменники з різних причин обходять увагою цих персонажів.

Відзначена тенденція певною мірою пояснюється, на нашу думку, специфікою національної духовної свідомості, зумовленою почуттям пригніченості, знедоленості і приниження української нації. Такий духовний контекст складався протягом тривалого історико-культурного періоду і вимагав, так би мовити, певної компенсації у свідомості народу. Мабуть, саме тому українська література використовувала ті євангельські образи, колізії і ситуації, які дозволяли конкретно і водночас універсально відобразити і осмислити трагедію українського народу, який ніколи не втрачав надії на здобуття національної незалежності і державності. Тому “другорядні” персонажі Нового Завіту не привертали творчої уваги в силу своєї “неважливості” для осмислення перманентного катастрофічного стану української національної свідомості. І тільки література ХХ ст. починає демонструвати значно більшу в порівнянні з попередніми епохами мотиваційно-культурологічну свободу, яка пояснюється передовсім глобальністю неоміфологічного мислення. У зв'язку з цим відзначимо вірш Г. Гордасевич “Варрава” (1997), своєрідним лейтмотивом якого виступає питання: “А як жилося тому Варраві?”, яке не тільки акцентує морально-психологічні домінанти євангельського розбійника після голгофських подій, але й, що найважливіше, створює в уяві реципієнта всечасовий тип незаслужено прощеного злочинця. Вірш Г. Гордасевич “Варрава” - чи не єдиний в українській літературі текст, змістовим центром якого виступає аксіологія образу євангельського розбійника (пор. трансформацію образу Варавви у творах зарубіжних авторів: “Варавва” М.Кореллі, “Варавва” М. де Гельдерода, “Варавва” П. Лагерквіста та ін.).

Подібна ситуація має місце в українській літературі і стосовно образу Марії Магдалини, хоч цей персонаж з цілком зрозумілих причин трансплантується в контекст національної культури значно легше (насамперед тому, що на цей образ легко накладається семантика багатьох євангельських жінок).

У роботі звертається увага на те, що канонічні тексти свідчать про неоднозначне і досить суперечливе ставлення до Месії з боку учнів, простого люду і прямих антагоністів (наприклад, Ірода, Понтія Пілата та ін.). Неадекватність поведінки оточення Христа, на що вказують євангелісти, спровокувала появу літературних версій, у яких цей аспект посідає центральне місце. Тобто письменники концентрують увагу на тих емоційно-психологічних і, головне, світоглядних мометах, які визначили той духовний контекст, який характеризується своєрідною поліфонією оповідей. Євангельські персонажі акцентують увагу на чудесах Ісуса Христа, у яких чітко проявляється божественна природа Месії, або на тих, що справляли надзвичайно сильне враження на випадкових людей і підтверджували всемогутність Боголюдини. Таких оповідань у світовій літературі дуже багато. Вони, як і деякі інші жанри, свідомо орієнтуються на пропагандистсько-дидактичні завдання. У їх контексті розглядаються оповідання Н. Королевої із збірки “Во дні они…” (1935), які, як правило, будуються на якихось дуже стислих свідченнях євангелістів, історичних фактах або є виявом оригінально-авторського сюжетоскладання. Стилістична простота цих оповідей - свідома авторська установка, яка визначається завданнями, що їх ставлять перед собою письменники: просто і дохідливо розповісти про метафоричне з Нового Завіту.

Збірка оповідань Н. Королевої “Во дні они” - це художня інтерпретація євангельських оповідей з виразним морально-психологічним підтекстом. На основі новозавітних тем письменниця виводить цілий світ неповторних людських індивідуальностей. Перед читачем у всій своїй життєвій виразності постають апостоли, Понтій Пілат, Йосиф Аримафейський, Ірод, Іуда, Марія Магдалина. Авторка звертається до загальновідомих євангельських колізій і конфліктів, на основі чого створює своєрідні художні моделі, якими передає складний і суперечливий морально-психологічний світ оточення Христа, доводить його до увиразнення і відповідного сприйняття нашим сучасником. У контексті творчості Н. Королевої важливу роль відіграє образ Марії Магдалини. У повісті “Що є істина?” він практично позбавлений традиційної в обивательській свідомості репутації гріховності.

У дисертації не розглядаються численні літературні трактування образів учнів Ісуса і сцени суду над ним, оскільки при всій різноманітності окремих “новацій” вони загалом зорієнтовані на новозавітний матеріал у його канонічній інтерпретації (сказане не враховує “Діяння апостолів”, тому що розповідь у них ведеться про події після Голгофи).

Більшість трактувань єдині в головному: практично в усіх випадках акцентується фанатичне розлючення натовпу і досліджуються причини поведінки учнів, які не зуміли захистити свого Вчителя. В учнях, як правило, підкреслюється боягузтво, користолюбство, обмеженість світогляду, невігластво, спотворене розуміння вчення Месії, заздрість, прагнення бути першим в оточенні Христа. Виняток складають, мабуть, тільки жінки, з-поміж яких особливо виділяється Марія Магдалина. Тому домінування інтонації осуду в літературних версіях образів учнів Ісуса Христа має реальний канонічний підтекст, побудований на повідомленнях самих євангелістів.

Численні євангельські деталі (суперечливе ставлення учнів до вчинків Христа, їх сон у Гефсиманському саду, втеча після арешту Вчителя) вказують на трагічну самотність Ісуса Христа, яка підсилює мотив попередньої визначеності його Долі. Майже всі автори, що тією чи іншою мірою торкаються даного аспекту, не знаходять виправдальних аргументів, які б пояснили поведінку учнів після Гефсиману. Так, ставши апостолами, учні Ісуса Христа спокутували свою провину перед Учителем, але все це сталося вже після воскресіння Месії.

Четвертий розділ - “Християнство і людський світ: морально-психологічні аспекти взаємодії (на матеріалі творчості Лесі Українки)” - присвячено аналізу творів великої письменниці, в яких моделюються складні і суперечливі версії сприйняття вчення Ісуса Христа з боку соціуму, розробляються художні типи індивідів, які сприймають ці ідеї одержимо, саможертовно, окремі з них відкидають деякі його доктрини, а то й не погоджуються з ними взагалі. При цьому мотивація такої поведінки зазнає конкретних і виразних характеристик.

Драматична історія раннього християнства здавна приваблювала письменників, які прагнули створити художні моделі екзистенційного зіткнення язичницького світобачення і християнських постулатів, дослідити вплив ідей Месії на долі конкретних людей і соціуму. Ці мотиви набули широкого розповсюдження в світовій літературі різних культурно-історичних епох (“Неофіти” Т. Шевченка, “Християнка” С. Надсона, “Таїс” А. Франса, “Quo vadis?” (“Камо грядеши?”) Г. Сенкевича, “Спогади Андріана” М. Юрсенар, “Кесарі міжчасся” Ф. Чокора, “Андрокл і лев” Б. Шоу, “Заповіт Луція Евріна” Г. Носсака та ін.). При цьому авторів цікавлять не стільки питання релігії, скільки дослідження драматичних зіткнень двох світоглядів і епох, а також виникаючі при цьому паралелі між історією Римської імперії в період її деградації і розпаду з певними епохами в житті загальнолюдської цивілізації. Особливого значення набувають ті проблеми, що постають в особистому житті персонажів, які так чи інакше прилучилися до нового світогляду, його етичних постулатів. Подібні проблеми були свого часу гостро поставлені і досить глибоко аргументовані в художніх версіях Лесі Українки.

Автор дисертаційної роботи констатує, що в літературознавстві минулих десятиліть склалася традиція акцентування атеїстичного підтексту “християнських” творів Лесі Українки, побудована на факторах об'єктивного та суб'єктивного порядку. З одного боку, догматичні стереотипи радянської епохи в принципі виключали об'єктивний літературознавчий аналіз подібних творів і вимагали послідовно критичної оцінки християнських мотивів; з другого - у ряді випадків сама Леся Українка з різних причин давала привід своїми листами і коментарями до творів гіперболізувати антихристиянський характер її світогляду. Леся Українка цілком однозначно відкидала релігійний фанатизм, показне лицемірство та інші церковні догмати, що цілком виразно відобразилося в її драматургічній творчості. Водночас її постійно приваблювали моральні аспекти християнства, його вплив на психологію індивідуума і натовпу.

Звернення Лесі Українки до біблійно-християнських джерел характеризується розмаїттям форм та засобів їх трансформації: орієнтація на протосюжет та полеміка з ним, продовження або дописування сюжетних схем, принципове осучаснення надчасових характеристик, включення національно-побутового матеріалу, вільний переказ та ін. Слід зауважити, що ставлення Лесі Українки до християнства не завжди було однозначним, не позбавлене воно протиріч і сумнівів, але сповнене постійних пошуків істини, котра народжувалася у гарячих дискусіях і гострій полеміці митця із власним “Я” аналітика, а інколи й у неприйнятті уже готових висновків. Невипадково у творах Лесі Українки, де порушуються проблеми християнства, домінує дискусійне начало, боротьба полярних світоглядів, одверте декларування позицій персонажів.

Використання загальновідомого для реципієнта матеріалу допомагало письменниці осмислювати не тільки загальнолюдські проблеми, але й, головне, досліджувати актуальні для свого часу тенденції і процеси. Саме тому в її християнських версіях так багатопланово розглядаються проблеми міжособистісних взаємостосунків та індивідуальної психології в екзистенційних ситуаціях і станах: “віра і невіра”, “щире служіння Богові й фанатизм”, “особистість і натовп”, “моральне вчення і його соціально-ідеологічна реалізація”, “етичний релятивізм і його переростання в онтологічний нігілізм”.

У роботі свідомо порушується хронологічний принцип аналізу творів, оскільки саме це дозволяє розглянути їх у послідовності подій, осмислити рухому картину зародження, становлення й утвердження християнства як специфічної системи світосприйняття, а пізніше - релігії. З погляду цього “християнські” версії Лесі Українки можна розмежувати на кілька груп. У першій письменниця, використовуючи канонічні ситуації й образи, осмислює діяння Христа й етапи його трагедійного шляху (“Одержима”, “Що дасть нам силу?”); друга присвячена дослідженню еволюції чи доль учасників євангельської трагедії та людей, які знали Ісуса (“На полі крові”, “Йоганна, жінка Хусова”); нарешті, в третій групі досліджується сприйняття власне християнських ідей (“В катакомбах”, “Руфін і Прісцілла”, “Адвокат Мартін”). Звичайно, ця класифікація досить умовна, оскільки в одному й тому ж творі часто переплітаються декілька аспектів і проблем, які в сукупності створюють драматичну картину загальновідомих подій.

У роботі робиться висновок про те, що погляди Лесі Українки на християнство були суперечливими і не склалися в цілісну і завершену світоглядну концепцію.

Висновки

Своєрідні євангельські картини, створені кількома поколіннями українських письменників, стали складовою частиною світової літератури, для якої новозавітний сюжетно-образний матеріал є невичерпним джерелом ідей, образів та уявлень. Літературні міфи, розроблені письменниками на основі легендарно-церковного матеріалу, демонструють прагнення до предметно-побутової та морально-психологічної конкретизації.

При цьому провідною тенденцією залишається прагнення авторів до практичної гуманізації євангельських максим, осучаснення та “опредмечення” їх глобально позачасової онтології, актуалізації планів подій сучасними реаліями, філософсько-етичними концепціями. Цей процес ускладнюється і тією обставиною, що євангельські персонажі за своєю змістовою суттю є своєрідними морально-психологічними і художніми концентратами суттєвих аспектів людського буття в його індивідуальному та колективному виявах.

Морально-психологічний об'єм пам'яті цих образів у силу своєї багатопланової універсальності має виняткову пристосованість до запитів різних духовних континуумів, що створює продуктивні можливості для їх активного функціонування в різних національних літературах.

Колосальний заряд моральності, який міститься в Новому Завіті, не тільки не виснажується під впливом глобальних катаклізмів і повсякденного “виживання” та спотворення, а навпаки, постійно розширюється й закріплюється за рахунок процесів духовного зближення народів світу.

В усі періоди свого становлення, утвердження і розвитку українська література підкреслено орієнтувалася на Біблію, яка сприймалася не тільки як джерело образів, але й як основа духовного буття нації. Cаме тому біблійна парадигма стала домінантною в українській художній словесності. Ми розглянули дещо вузький, проте, зрозуміло, дуже важливий період історії української літератури, який акумулював у собі досягнення національних мислителів, письменників, теоретиків і практиків літературного процесу у зв'язку з тим колосальним біблійним контекстом, на якому будується національна література.

Кінець ХІХ - ХХ ст. характеризується складністю духовних пошуків, зумовлених драматичною історією нації, яка майже ніколи не мала свободи, голос якої постійно піддавався ідеологічним перекрученням, художність якої намагалися силоміць втиснути в прокрустове ложе накинутих зверху теорій і концепцій. Ці сформульовані в найзагальнішому вигляді фактори здебільшого пояснюють своєрідність звернення української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу. Необхідно враховувати і складність літературного процесу епохи, яка обумовлювалася модерністськими пошуками, тиском соцреалізму, нарешті, завуальованими постмодерністськими спробами піддати сумніву саму загальнокультурну традицію.

Для художніх версій євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі кінця ХІХ - ХХ ст. характерне активне звернення до тих мотивів і колізій, які визначають трагічний підтекст новозавітних оповідей. Це передусім комплекс ідей, пов'язаних з образами Іуди Іскаріота, Понтія Пілата, оточенням Ісуса Христа. У цих випадках авторів цікавлять здебільшого ті поведінкові та морально-психологічні домінанти, які визначають сюжетний розвиток творів, а також своєрідність морально-психологічних мотивувань того, що відбувається. Художні моделі українських письменників, як правило, поєднують у собі найбільш актуальні з погляду окремої людини і нації загалом онтологічні та ціннісні проблеми, які набували принципового значення і звучання в різні культурно-історичні періоди буття українського народу.

Принциповою своєрідністю трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі цього періоду є більш-менш виражена розробка національно-патріотичних ідей. Універсальність євангельського сюжетно-образного матеріалу дозволяла в таких випадках надавати конкретним проблемам всезагального звучання, а також своєрідно маскувати (з огляду на цензуру) цю національну конкретику.

Трансформація євангельських колізій в українській літературі характеризується як оригінальним їх осмисленням, так і орієнтацією на найбільш значущі версії, розроблювані світовою літературою ХХ ст. Досить різноманітні також форми і способи опрацювання євангельського матеріалу: продовження, дописування, обробки, численні прийоми осучаснення євангельського хронотопу, створення багатосюжетного контексту, який вбирає в себе дуже різні, інколи полярні ідеї і концепції. Цілісна історія кожного євангельського персонажа (мова йде про певну змістово єдину кількість літературних версій) характеризується розробкою як їх онтологічних статусів, так і, головне, художньою реконструкцією морально-поведінкових аспектів. Цілком зрозуміло, що ці історії не піддаються однозначно жорсткій класифікації, оскільки будь-яка схематизація, зумовлена формальним аналізом, певною мірою руйнуватиме те багатоманіття авторських концепцій, які визначають національну своєрідність “українського” євангельського світу. Водночас у літературному житті кожного євангельського персонажа можна визначити ряд закономірностей, що характеризують художню оригінальність і філософську глибину їх осмислення українськими письменниками. Цілком очевидно, що домінантою трактувань матеріалу є його підкреслене або завуальоване осучаснення, зумовлене універсальністю і загальновідомістю євангельських сюжетів і образів, прагненням осмислити сучасне конкретно-національне з погляду всечасового, вселюдського.

Аналіз поставлених у роботі проблем переконливо доводить, що українська література різних культурно-історичних епох завжди активно використовувала численні загальнокультурні традиції, серед яких першорядне місце посідають євангельські сюжети, образи і мотиви. Застосування загальновідомого матеріалу допомагало активізувати процеси національної самоідентифікації, осмислювати сьогодення з погляду загальнолюдських уявлень, формувати ті духовні основи, які врешті-решт визначили новітній період української духовної історії.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях

1. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття. - Чернівці: Рута, 2001. - 335 с. (18, 3 др. арк.).

2. Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХІХ - ХХ ст. - Чернівці: Рута, 1996. - 208 с. (У співавторстві з А. Є. Нямцу; здобувачеві належить матеріал на с. 47 - 198; 8, 6 др. арк.).

3. Проблеми традиції та новаторства у світовій літературі. - Чернівці: Рута, 1998. - 208 с. (У співавторстві з А. Є. Нямцу; здобувачеві належить матеріал на с. 112 - 196; 4, 6 др. арк.).

4. Образ Іуди Іскаріота в українській літературі. - Чернівці: Рута, 1999. - 104 с. (5, 6 др. арк.).

5. Образ Понтія Пілата в українській літературі: онтологічні, поведінкові та аксіологічні домінанти. - Чернівці: Рута, 1999. - 40 с. (2, 4 др. арк.).

6. Євангельські мотиви в українській літературі і сучасний загальнокультурний контекст // Гуманітарна освіта: фактор світової інтегра- ції. - Ч. ІІ. - Чернівці, 1997. - С. 66 - 71 (0, 5 др. арк.).

7. Своєрідність трансформації образу Пілата в повісті Наталени Королевої “Що є істина?” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 13. Слов'янська філологія. - Чернівці, ЧДУ, 1997. - С. 49 - 52 (0, 5 др. арк.).

8. Євангельський сюжетно-образний матеріал у поемі Володимира Сосюри “Христос” // Буковинський журнал. - 1997. - Ч. 2. - С. 158 - 165 (0, 5 др. арк.).

9. Поема Володимира Сосюри “Мойсей”: два варіанти твору // Буковинський журнал. - 1998. - Ч. - С. 90 - 95 (0, 5 др. арк.).

10. Трансформація архетипу зради в драматичній поемі Лесі Українки “На полі крові” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 34. Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 1998. - 21-25 (0, 5 др. арк.).

11. Легенди про Христа Костянтини Малицької // Буковинський журнал. - 1998. - Ч. 2. - С. 91 - 94 (0, 4 др. арк.).

12. Євангельські оповідання Наталени Королевої // Буковинський журнал. - 1999. - Ч. 1 - 2. - С. 95 - 98 (0, 4 др. арк.).

13. Поема Миколи Руденка “Хрест” у контексті переосмислення євангельського матеріалу літературою ХХ ст. // Науковий вісник Чернівець- кого університету: Збірник наукових праць. - Вип. 52 - 53. Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 1999. - С. 36 - 41 (0, 5 др. арк.).

14. Оповідання О. Кобилянської “Юда” в контексті переосмислення образу євангельського зрадника українською літературою кінця ХІХ - ХХ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 58 - 59. Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 1999. - С. 74 - 79 (0, 5 др. арк.).

15. Аксіологічна своєрідність образу євангельського зрадника в оповіданні В. Дрозда “Іскаріот” // Вісник Дніпропетровського університету: Літературознавство. Журналістика. - Вип. 3. - Т. 1. - 1999. - С. 67-71 (0, 5 др. арк.).

16. Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ ст. // Українська філологія: школи, постаті, проблеми. - Ч. 1. - Львів: Світ, 1999. - С. 544 - 550 (0, 6 др. арк.).

17. Сучасність і Вічність у поемі Анатолія Григоренка “Храм Істини” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 81. Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 1999. - С. 16 - 22 (0, 6 др. арк.).

18. Своєрідність трансформації образу Іуди Іскаріота в легендарно- апокрифічних оповідях // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 64. Філософія. - Чернівці: Рута, 1999. - С. 54 - 57 (0, 4 др. арк.).

19. Євангельський контекст у творчості Наталени Королевої // Слово і час. - 2000. - № 8. - С. 36 - 44 (0, 75 др. арк.).

20. “Літературні євангелія” як форма емоційно-психологічної та предметно- побутової “реконструкції” новозавітних подій (на матеріалі роману Р. Іваничука “Євангеліє від Томи”) // Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру. Наукові студії. - К., 2000. - С. 6 - 21 (0, 75 др. арк.).

21. Євангельський архетип зради в драмі С. Черкасенка “Ціна крові” //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 87. Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 17 - 25 (0, 75 др. арк.).

22. Закономірності переосмислення сюжетів та образів Нового Завіту в українській літературі ХХ століття // Біблія і культура: Збірник наукових статей. - Вип. 1. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 26 - 33 (0, 7 др. арк.).

23. Євангельський контекст у творчості Романа Іваничука // Біблія і культура: Збірник наукових статей. - Вип. 2. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 63 - 69 (0, 6 др. арк.).

24. Трансформація канонічного оповідного центру в сучасній українській новелістиці // Науковий вісник Чернівецького університету: збірник наукових праць. - Вип. 83. Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 15 - 20 (0, 5 др. арк.).

25. Своєрідність переосмислення євангельського канону в новелах Сергія Грабара // Роль християнства в утвердженні освіти, науки та мистецтва: історія, уроки, перспективи. Науковий збірник. - Рівне, 2000. - С. 152 - 155 (0, 4 др. арк.).

26. Трансформація євангельських мотивів у драматичній поемі Лесі Українки “Одержима” // Актуальні проблеми літературознавства. - Т. 8: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2000. - С. 21 - 28 (0, 75 др. арк.).

27. Своєрідність переосмислення образу Богородиці в поемі Т. Шевченка “Марія” // Вісник Прикарпатського університету. - Вип. V. - Івано- Франківськ, 2000. - С. 78 - 82 (0, 4 др. арк.).

28. Образ Ісуса Христа в українській літературі ХХ ст. (до постановки проблеми). - Вісник Київського інституту “Слов'янський університет”: Філологія. - № 9. - С. 332 - 338 (0, 6 др. арк.).

29. Трансформація образу Іуди Іскаріота в українській літературі ХХ ст. // Слово і час. - 2001. - № 2. - С. 52 - 58 (0, 6 др. арк.).

30. Проблема “Новий Завіт і література” та її дослідження в Чернівецькому університеті // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 106. Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2001. - С. 37 - 48 (0, 8 др. арк.).

31. Своєрідність трансформації християнської традиції в повісті Василя Ілля- шенка “Антихрист” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 108. Слов'янська філологія. - Черніці: Рута, 2001. - С. 13 - 19 (0, 5 др. арк.).

32. Закономірності переосмислення сюжетів та образів Нового Завіту в українській літературі ХХ століття // Наш голос: Літературно-культурний журнал українських письменників Румунії. - 2000. - Ч. 53 - 54. - С. 7 - 9 (0, 5 др. арк.).

33. Трансформація євангельських мотивів у повісті Романа Іваничука “Смерть Юди” // Проблеми сучасного літературознавства: Збірник наукових праць. - Вип. 7. - Одеса: Маяк, 2001. - С. 268 - 276 (0, 7 др. арк.).

34. Євангельські мотиви в українській літературі ХХ ст. // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. - Т. 11 - 12. - Warszawa, 2001. - С. 249 - 256 (0, 75 др. арк.).

35. “Літературні євангелія” в сучасній українській прозі // Біблія і культура: Збірник наукових статей. - Вип. 3. - С. 136 - 151 (1, 25 др. арк.).

Анотація

Антофійчук В.І. Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук із спеціальності 10.01.01 - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 2002.

Дисертацію присвячено дослідженню своєрідності функціонування євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ ст. Уперше в українському літературознавстві розглянуто соціально-ідеологічні, філософські, морально-психологічні та літературознавчі аспекти трансформації євангельських колізій в українській літературі. Аналізується система мотивувань євангельського матеріалу в контексті функціонування загальнокультурних традицій в українській літературі. З'ясовуються форми та способи трансформації євангельських структур в українській літературі з урахуванням трагічних процесів еволюції національної духовності. Досліджуються продовження, дописування, обробки, перекази та процеси апокрифізації й філософсько-естетичного моделювання в українській літературі. Основна увага концентрується на аналізі онтологічних та аксіологічних домінант образів Ісуса Христа, Іуди Іскаріота, Понтія Пілата. Основні результати дослідження використані в курсах історії української літератури, спецкурсах “Біблія як видатна пам'ятка світової культури”, “Євангельські мотиви й образи в українській літературі ХХ ст.”, які читаються у Чернівецькому університеті.

Ключові слова: трансформація, архетип, міф, легенда, релігійно-філософська проблематика, євангельські сюжети, образи і мотиви.

Аннотация

Антофийчук В.И. Своеобразие трансформации евангельского сюжетно-образного материала в украинской литературе ХХ века. - Рукопись.

Дисертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2002.

В диссертации впервые в украинском литературоведении на основе сравнительно-исторического, контактного и типологического методов рассматриваются социально-идеологические, философские, морально-психологические и литературоведческие аспекты трансформации евангельских коллизий в украинской литературе. Сложные системы мотиворовок новозаветного материала анализируются в контексте функционирования общекультурных традиций в мировой литературе в целом и украинской в частности. С учетом трагических процессов эволюции национальной духовности рассматриваются формы и способы трансформации евангельских структур. Исследуются продолжения, дописывания, обработки, пересказы, процессы апокрифизации и философско-эстетического моделирования в украинской литературе. Разрабатываемая национальными писателями сложная система поведенческих доминант омысливается с учетом составных аспектов мировой литературы. Основное внимание работы концентрируется на рассмотрении онтологических и аксиологических доминант образов Иисуса Христа, Иуды Искариота, Понтия Пилата.

Для художественных версий евангельского сюжетно-образного материала характерно обращение к тем темам и коллизиям, которые предопределяют трагический подтекст новозаветных сказаний. Это прежде всего комплекс идей, связанный с образами Иуды Искариота, Понтия Пилата и окружения Иисуса Христа. Художественные модели украинских писателей, как правило, совмещают наиболее актуальные с точки зрения отдельного человека и нации в целом онтологические и ценностные проблемы, которые обретали принципиальное значение и звучание в разные культурно-исторические периоды бытия украинского народа. Важной особенностью переосмысления евангельского материала в литературе этого периода является разработка национально-патриотических идей. Доминантными направлениями интерпретации новозаветных структур являются обращение к образу Иисуса Христа как общечеловескому символу милосердия и сознательной жертвенности, рассмотрение чрезвычайно противоречивых бытийных и мировоззренческих мотивов предательства Иуды Искариота, анализ произведений, в которых моделируются трагические процессы столкновения языческих и христианских идеологий. Важной особенностью литературной трактовки материала является подчеркнутое или завуалированное осовременивание, обусловленное универсальностью и общеизвестностью евангельского сюжетно-образного материала, стремление осмыслить конкретно-национальное с точки зрения всевременного, общечеловеческого. Основные результаты исследования используются в курсе истории украинской литературы, спецкурсах “Библия как выдающийся памятник мировой культуры” и “Евангельские образы и мотивы в украинской литературе ХХ в.”, которые читаются в Черновицком университете.

Ключевые слова: трансформация, архетип, миф, легенда, религиозно-философская проблематика, евангельские сюжеты, образы и мотивы.

Summary

Antofiychuk V. I. A distinguishing feature of the transformation of evangelist topical imagery material in the Ukrainian literature of the 20th century. - A manuscript.

The doctorate thesis for the scientific degree of Doctor of Philology, speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Institute of Literature named after T. H. Shevchenko NAS of Ukraine, Kyiv, 2002.

The thesis is devoted to the investigation of peculiarities of functioning of evangelist topical imagery material in the 20th century Ukrainian literature. It is for the first time that in Ukrainian literary studies the most serious and reliable attempt to analyze socio-ideological, philosophical, moral psychologic and literary aspects of the transformation of evangelist collisions in Ukrainian literature has been undertaken.

The system of motivations of evangelist materials in the context of functioning of comprehensive cultural tendencies in Ukrainian literature has been, in particular, analyzed here. Much heed has been paid to the problem of specifying the forms and means of transformation of evangelist structures in Ukrainian literature taken into consideration some tragic processes of evolution in national spirituality. We also study some continuations, additions, processings, renderings and processes of apocryphalizing and philosophical aesthetic modelling in Ukrainian literature.

The prevailing accent is concentrated upon the analysis of ontological axiological dominance in the images of Jesus Christ, Judas Iscariot, Pontius Pilate. The main results of the investigation have been widely used in the courses of History of Ukrainian literature, special courses “The Bible as an outstanding creation in world culture”, “Evangelist motives and images in the 20th century Ukrainian literature” which are being delivered in the National University of Chernivtsi.

Key words: transformation, archetype, myth, legend, set of religious philosophical problems, evangelist plots, images and motives.

Размещено на Allbest.ru