Повісті Бориса Харчука. Проблеми поетики

Якщо в повісті “De profundis” Б.Харчук відтворив “утечу” людини від пам'яті, то в повісті “Мертвий час” герої, навпаки, прагнуть осмислити минуле - своє і цілого народу, усвідомити й оцінити власний вибір. Повість “Мертвий час” має за провідну філософську тему долю людини конкретної доби (сталінщина, згодом - застій). Морально-етичний простір твору організувала семантична парадигма, заявлена вже на початку твору у філософському роздумі головного героя. Вона завдала своєрідну медитативну тональність оповіді, де всі події та вчинки героя пропускаються через низку антиномій: “добро - зло”, “життя - смерть”, “любов - зрада”, “сердечне - офіційне”, “пам'ять - забуття”, “свобода - влада”, і зрештою це трансформується в модель “мить - вічність”.

Б. Харчук підпорядкував часопросторову організацію повісті психологічному завданню повного і всебічного розкриття внутрішнього світу персонажів. Художній простір твору навмисно ущільнений, конденсований: це обмежена площа лікарняної палати. Водночас художній простір реанімаційної палати - складник порогового хронотопу (люди в ній перебувають на межі життя і смерті). У художньому світі повісті контрастує простір життя (весна за вікном) і простір смерті (палата). Письменник уміло вжив прийом антитези, що увиразнило проблему одвічного протиставлення й поєднання життя та смерті.

Прозаїк створив у повісті ефект розбіжності часу реального і часу внутрішнього - психологічного. Синтез часу здійснюється за допомогою категорії пам'яті, кардинальної для Б. Харчука: вдивляючись у минуле, занурюючись у потік спогадів, герой-оповідач проводить “археологічні розкопи” душі, виймаючи з її глибин образи-цінності (любов, честь, совість, милосердя), над якими не владний час. Так оживає, завдяки спогадам, “мертвий час”. Через категорію пам'яті в повісті синтезовано долі людини і народу.

Для розуміння морально-етичного та філософського змісту твору важливе значення має образ-лейтмотив електричного дзвінка. Він вимірює не тільки час лікарняного режиму, а й встановлює межі життєвих спогадів героїв, урешті звучить тривожним нагадуванням про смерть. Тож фінал твору залишається відкритим у життя, його останні рядки твору створюють ілюзію незавершеності.

У повісті “Мертвий час” заголовок як маргінальний елемент значно розширює семантичне поле художнього мовлення; назва має морально-філософське спрямування, є символічною: це не лише констатація факту (події), а й метафора критичної точки кінця - особистісного та загального, духовного та соціального. У творі Б.Харчук осмислив одну з найважливіших філософських проблем - місце людини в історії, здатність відповідати за власні вчинки, шукаючи для цього відповідної художньої форми, експериментуючи з хронотопом. Ретроспекція має не лише часове значення, а й психологічне і філософське, тому повість “Мертвий час” набула притчевої тональності, а повістування тяжіє до універсалізації.

Отже, у повістях, написаних у 80-х роках, Б.Харчук акцентує на болючих злободенних проблемах: занепад українського села, деградація патріархального роду, взаємна алієнація батьків і дітей, сирітство, самотня старість, втрата національної пам'яті, швидка зміна суспільно-політичних тенденцій. Означені акценти мотивували поглиблення психологічного аналізу в повістях прозаїка, що позначилося на жанровій своєрідності його творів.

Утвердження здорової гуманізуючої сили родових основ людської психіки спричинило активізацію міфопоетичних художніх прийомів при відтворенні внутрішнього життя героїв. Письменник успішно апробував традиційні фольклорні та міфологічні моделі, що показують стосунки дітей і батьків, людини і природи, переломлюючи їх крізь призму сучасного життя. Міфопоетика є характерною стильовою ознакою прози Б.Харчука: вона надає сюжетам повістей універсальності, притчевого відтінку. Жанровий пошук привів письменника до синтезу літературних і фольклорних складників у одному творі, що відповідно позначилося і на стилі його прози.

В останніх повістях Б.Харчука яскраво виявилася загальна тенденція прози 70-80-х років до поглиблення філософського та публіцистичного звучання творів, дослідження глобальних проблем людського існування, що закономірно відбилося на часопросторовій організації повістей. У творах “De profundis” та “Мертвий час” особливої функціональності набув прийом ретроспекції, що дозволив загострити внутрішнє осмислення людиною свого минулого та історії свого народу. Ускладнення хронотопу сприяло й глибшому та психологічно переконливішому розкриттю центральних персонажів названих творів. Внутрішнє життя героїв повістей Б.Харчука постало у поєднанні об'єктивного і суб'єктивного аспектів, втілилося через систему взаємопов'язаних прийомів: портретні та пейзажні характеристики, авторські ліричні та публіцистичні відступи, внутрішні монологи, асоціативні спогади героїв, художня деталь (кольорова, звукова, запахова), прийоми замовчування, ретроспекції.

У висновках узагальнено результати наукового дослідження. Відзначено, що жанрово-стильові особливості повістей Б. Харчука спрямовані на осмислення соціально-історичного розвитку, розв'язання аксіологічних та онтологічних проблем. Констатовано, що у його “воєнній прозі” розгортається художньо-філософське осмислення концепту “людина і війна”, вектор опрацювання якого в епіка виразно тяжіє до морально-етичного трактування. Війна постала в повістях 70-80-х років як час, що увиразнює протистояння добра і зла у суспільстві та в душі окремої людини. У дослідженні воєнної проблематики письменник значну увагу приділив екзистенційним категоріям страху, відчаю, сорому, морального вибору, смерті, що спричинилося в українській літературі до зміцнення її екзистенційної парадигми.

Значна частина повістей воєнної тематики присвячена розкриттю дитячої психології, що продовжило традиції українського письменства як ХIХ-ХХ століття. Автор достовірно відтворив духовну діалектику внутрішнього світу героїв, уникаючи одновимірності характерів та однозначності оцінок, активно використовуючи у повістях про воєнне дитинство все розмаїття засобів психологічного зображення з тяжінням до синтезування (“сумарно-позначальна” (А. Єсін) форма психологізму).

Проза про воєнне дитинство характеризується використанням Б.Харчуком різних форм нарації: внутрішніх монологів і діалогів, записок, спогадів, сповідальних елементів. Це спричинило ліризацію повістевого жанру, ускладнення композиційної будови творів (ретроспекція, монтаж епізодів, фрагментарність оповіді), дозволивши перенести акцент із зовнішньо-подієвого плану розкриття проблеми “дитина і війна” на внутрішньо-психологічний. Образно-символічній системі прози Б.Харчука відповідає і його оповідна манера, прикметні риси якої - лаконізм і неускладненість фрази, а також особливий “харчуківський” ритм, заданий діалогами та полілогами.

Зазначено, що істотну роль в образному світі аналізованих повістей про війну відіграла міфопоетика як засіб розкриття родових засад селянської свідомості. Міфологічні й фольклорні алюзії та ремінісценції, традиційні народнопоетичні символи та образи міфопоетичного забарвлення (могила, жито, хата, коси, калина та ін.) надали особливого, універсального виміру зображеним подіям (війну представлено в контексті одвічного протистояння світлого і темного божеств).

Загалом високо оцінюючи “воєнну прозу” митця як визначне художнє явище літератури 70-80-х років ХХ століття, наголосимо і на присутній у його творах повістевого жанру прорадянській тенденції (стереотипізація образів, агітаційний характер окремих сцен), що пояснюється певною залежністю письменника від соцреалістичного канону. Художня спадщина Б. Харчука експлікувала дилему незбіжності творчого таланту прозаїка й ідеологем радянської літератури, що залишала для нього затісні рамки, як і для О. Гончара, М. Стельмаха, О. Довженка та інших. В аналізованих повістях відчувається певна недомовленість, існує підтекст, що прямо не виражений.

У “воєнній прозі” письменник був підвладний деяким соцреалістичним шаблонам. Однак у повістях із сучасного життя Б. Харчук уже знайшов адекватну форму виразу художніх ідей. Пошуки прозаїка в жанрі повісті у 80-х роках посилили психологізм української епіки. Осмислюючи взаємозв'язок індивідуального та родового первнів у людській психіці, письменник розкрив згубність відриву особистості від національного та соціального коренів. Це спричинило активізацію міфопоетичних художніх прийомів у відтворенні внутрішнього життя героїв. Б. Харчук із успіхом апробував традиційні фольклорні та міфологічні моделі, що репрезентували стосунки дітей і батьків, людини і природи, переломив їх крізь призму сучасного життя. Поступово письменник дійшов до жанрового синтезу, розширивши межі повісті залученням конструктивних елементів усної словесності (казки, легенди), що збагатило стилістичні й тропеїчні засоби його прози.

У дисертації наголошується: характерним у контексті творчих пошуків прозаїків 60-80-х рр. ХХ ст. є тяжіння до порушення проблем “людина і час”, “людина в історії”. Осмислюючи їх в екзистенційному аспекті, Б.Харчук знаходив відповідні форми художнього часопростору. Звідси - часте використання прийому ретроспекції, який набув вагомого психологічного значення (насамперед у “De profundis” та “Мертвому часі”).

Відзначено, що стиль прози Б.Харчука є реалістичним за своєю основою. Однак повістяр знайшов і нові можливості об'єктивного письма - у його психологічному наповненні, часом ліричному забарвленні. Критики спостерегли підводну емоційно-суб'єктивну течію у стилі прози письменника (В. Агеєва називає її “драматизмом”). Творча практика Б.Харчука вирізняється дифузією психологічного реалізму, експресіонізму та екзистенціалізму, їй властиві неофольклоризм і елементи міфопоетичного осмислення буття.

Розвиваючи жанр повісті в 70-80-х рр. ХХ ст., Б. Харчук зазнав творчої еволюції. Якщо в творах переважно воєнної тематики письменник часом був підвладний соцреалістичним штампам, то в повістях на теми сучасного життя він прийшов до власного оригінального стилю. Цей факт був спричинений зростанням майстерності прозаїка, а також процесами поступової демократизації суспільства (що позитивно позначилося на повістях “Вишневі ночі”, “De profundis”, “Мертвий час”). Останні повісті Б.Харчука засвідчили тенденцію руху його прози від побутописання, від слідування за окремими фактами сучасного життя до пізнання його загальних закономірностей, філософського осмислення долі людини в контексті історичного руху.

харчук міфопоетика повість

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Співак І. Повість Б. Харчука “Мертвий час”: деякі аспекти поетики // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. - К.: Знання України, 2000. - Вип. 5: Лінгвістика і літературознавство. - С. 229-233.

Співак І. Художній світ повісті Б. Харчука “Соломонія” // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. - К.: Знання України, 2001. - Вип. 6: Лінгвістика і літературознавство. - С. 237-241.

Співак І. Психологізм як засіб типізації в повісті Б.Харчука “Теплий попіл” // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. - К.: Знання України, 2003. - С. 255-262.

Співак І. Осмислення кохання у повісті Б.Харчука “Вишневі ночі” // Українська мова та література. - 2004. - № 38. - С. 8-11.

Співак І. Повість Б. Харчука “Світова верба” як зразок модифікації епічного жанру // Вісник Черкаського університету. - Черкаси. - 2005. - Випуск 67. - С. 68-73.

Размещено на Allbest.ru