Мала проза В. Винниченка у світлі авторської суб’єктивності

Втім, дещо раніше оповідання Винниченка - "Олаф Стефензон" (1913) - зіштовхує потворність і красу не як реальність і мистецтво, а як два мистецьких сюжети. Оповідача й Олафа можна вважати роздвоєним виявом дійсного (проекція Его): розведення суб'єкта мовлення (оповідач) і суб'єкта дії (протагоніст) представляє відчуження "Я", зумовлене конфліктом із "Над-Я". Амбівалентним образом останнього (бажаного) постає інша пара чоловічих персонажів - меценат і художник. Власне, перший - Вальдберг - є невизнаним генієм, тоді як другий - Дієго дон Паблес - вміє догоджати глядацьким смакам. З іншого боку, справжність таланту Паблеса представлена мотивом сліпоти (кліпання), що, як уже зазначалося, є метафорою мистецтва.

Мотив сліпоти в міфології символізує бачення чогось прихованого, справжнього, дотичний до віщування і поезії, мотив правої руки є виразом влади і функціональності, дотичний до вміння і володіння, насамперед військового. У германо-скандинавській міфології. Одін (Водан) - верховний бог, бог-шаман, що має також риси хтонічного демона, - одноокий або навіть сліпий, епітет військового бога Тюра - "однорукий": праву руку йому відкусив вовк Фенрір. В есхатологічній битві той самий вовк ковтає Одіна. За Юнгом, ковтання героя чудовиськом як єдиний спосіб згодом його перемогти символізує інфляцію - поглинання особистості колективним несвідомим. Це може бути поясненням жертовності, каліцтва й готовності до поразки окремих Винниченкових персонажів. У малій прозі Винниченка зазначені мотиви пов'язані. Незмінним є принцип подвоєння - як на рівні системи персонажів (навіть двічі по два), так і в плані сюжетних зламів (одного або двох), де установка волі до влади змінюється на чуттєву.

Висновки. Ймовірною причиною неоднозначного сприйняття творчості В. Винниченка є не стільки її тематика, скільки плюралістична й динамічна модель авторської суб'єктивності, яка для читачів і критиків, що звикли до традиційних "одноголосих" моделей, видавалася непослідовною, суперечливою, навіть лицемірною. Синтез структурно-семіотичної та психоаналітичної методологій у дослідженні малої прози В. Винниченка дозволяє розглядати систему персонажів як дисоційовану проекцію авторської суб'єктивності, що постає у вигляді динамічних структурних моделей художнього тексту. Функціональне, плюралістичне й децентроване розуміння категорії "авторська суб'єктивність" передбачає, що, по-перше, вона не існує до чи поза текстом як причина, ані в тексті як об'єкт, але є принципом "роботи" тексту, способом його означування; по-друге, зазначена категорія не є "одноголосою" авторською сутністю - вона множинна і складає структуру тексту як модель-інваріант певної кількості феноменів; по-третє, така структура будується не як стала підпорядкованість домінуючому центру (письменницькому характеру, концепції, стилю тощо), а як постійна неврівноваженість динамічного співвідношення двох (як мінімум) первнів, оскільки бінарність є основою коду. У пропонованій роботі такими кодами бачаться, по-перше, психічні інстанції (Воно, Я, Над-я), а також архетипи (Персона, Аніма, Тінь та ін.) - щодо системи образів як проекції психічного конфлікту, по-друге, рівні взаємодії свідомого й несвідомого (індивідуально-компенсаторний, індивідуально-регресивний, надособистісний) і взаємодоповнювані установки (екстраверсія, інтроверсія) - стосовно динаміки розгортання сюжету як психічної доцільності творення уявного.

"Єзуїтство" і "месіанство" - умовні означення двох граней Винниченкової суб'єктивності. Винниченкова "чесність із собою" була захистом "Я" від претензій "Над-Я", адже таке самоусвідомлення - не виправлення "хиб", а лише їх відрефлексованість - мало гарантувати цілковите прийняття себе. Винниченковий "інстинкт громадський" представляє "розчинення" індивідуальності у Персоні (небезпека для будь-якої публічної людини). Зважаючи на спостережені дисоціацію та інфляцію, вважаємо, що художня активність автора спрямована на подолання відчуження і знеособлення.

Мала проза В. Винниченка демонструє виразне зростання Персони й придушення власної - "жіночої" - стихії несвідомого; рідше виявляється суб'єктивна значимість Аніми як спротив знеособленості. "Убієнних" немовлят у творчості В. Винниченка ми не схильні пояснювати біографічно - йдеться про архетип немовляти. Амбівалентне поєднання наївної неосудності й виняткової могутності вказує на архетипну природу персонажа-дитини, що є водночас виявом екзистенційної кризи і способом її регресивного долання. Умовність і життєподібність у В. Винниченка є доповнюваними. Поєднання конкретно-чуттєвого уречевлення із неоднозначністю та символічним наповненням образів виявляє спосіб мислення, близький до несвідомих станів.

Як система персонажів, так і сюжет у малій прозі В. Винниченка моделюються за принципом бінарності. Модель "Краси і сили" як компенсаторне віддзеркалення суб'єктної (сила) та об'єктної (краса) установок простежується у багатьох подальших текстах. Вольову позицію (чи принаймні позу) займає старший за віком, скептично налаштований персонаж, а чуттєва установка представлена молодшим - наївним, слабшим духом, не обов'язково фізично або морально привабливим, але поставленим у ситуацію випробування-спокуси. Заперечення слабкості власного "я" здійснюється за рахунок ідентифікації з могутністю "іншого". Можна простежити привласнення "красивим" статусу, поведінки, речей "сильного". Нарцисична жертовність персонажів - побиття, вигнання, самотність і навіть смерть - символічний вираз втрати автентичності в намаганні дорівнятися до "героя". Доповнюваними у системі персонажів є також позиції оповідача й протагоніста. У багатьох творах подвоєння дублюється (двоє відмінних спостерігачів і двоє різних учасників), відтак систему персонажів можна означити як "двічі по два". Найбільш поширеними в оповіданнях В. Винниченка є "фабули характеру" (Н. Фрідман): дорослішання (напр., "Заручини"), реформування ("Талісман"), випробування ("Народний діяч"), дегенерування ("Терень"). Зміну героя та оберненість частин сюжету іноді підсилюють також персонажі-двійники.

Спостережені В. Панченком "чудні" злами сюжету й метаморфози персонажів, на нашу думку, пов'язані з інверсією установки - чуттєвої та вольової. Зміна виявляє психічну доцільність творення уявного - відновлення рівноваги (іноді два злами: порушення - відновлення). Причиною зміни вважаємо перебільшення попередньої домінанти. Заслуговує на увагу нав'язливість внутрішньої заборони, що зумовлює неуникність її порушення. Табуйованими для Винниченкових персонажів є, зокрема, брехня, плач, дотик. Загальноприйняті моральні, релігійні, суспільні заборони в оповіданнях Винниченка нерідко очуднюються "дитячим" сприйняттям, натомість зазначені інфантильні табу видаються значно серйознішими, оскільки втілюють пригнічену цінність індивідуального.

Контроверза "Фройд - Адлер" може слугувати структурною моделлю і для інших мотивів малої прози В. Винниченка: так, адлерівська воля до влади (психологічно - страх) реалізується в мотиві смерті, а фройдівський ерос переборюється персонажами Винниченка як мистецтво. Простежуються два мортальні сценарії - романтичний і віталістичний. Мотиви слабкої/ пошкодженої руки та, з іншого боку, сліпоти/ особливого бачення виявляють занурення авторської психіки у стихію колективного несвідомого, що дозволяє "зважити" суб'єктивні цінності бачення й дії, уявного й реального.

Індивідуально-регресивний, індивідуально-компенсаторний і надособистісний рівні взаємодії свідомого й несвідомого (Юнг) у малій прозі В. Винниченка, як правило, поєднані, а в роботі розглядалися окремо для зручності аналізу. Вироблена методика інтерпретації може бути продуктивною також для інших текстів.

Основні положення дисертації висвітлені в публікаціях

1. Горбань А.В. Авторська суб'єктивність як структурна модель художнього тексту // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2006. - № 26. - С. 113-116 (0,6 др. арк.).

2. Горбань А.В. "Боротьба" В. Винниченка як надособистісна проекція психічного змісту табу // Винниченкознавчі зошити. - Вип. 2. - Ніжин, НДУ, 2005. - С.27-36 (0,7 др. арк.).

3. Горбань А.В. Відношення "письменник - персонаж " у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 33. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Част. 1. - Львів, 2004. - С. 146-152 (0,5 др. арк.).

4. Горбань А.В. Вмирущі персонажі малої прози В. Винниченка: Homo Negans // Наукові записки. - Випуск 47. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВЦ ІЦ КДПУ імені Володимира Винниченка, 2002. - С. 85-91 (0,5 др. арк.).

5. Горбань А.В. Герой-персона як екзистенційний проект: від єзуїтства до месіанства та навпаки (на матеріалі малої прози В. Винниченка) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 6. - К.: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2004. - С. 27-33 (0,6 др. арк.).

6. Горбань А.В. Модернізм як право на суб'єктивність: на матеріалі малої прози Володимира Винниченка // Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. Х, спеціальний. - Рівне: РДГУ, 2001. - С. 235-244 (0,7 др. арк.).

7. Горбань А.В. Персонаж тінь у творах Лесі Українки та В. Винниченка: дублювання та самототожність // Вісник Житомирського педагогічного університету. - № 7. - 2001. - С. 38-41 (0,5 др. арк.).

8. Горбань А.В. Портрети в жанрі натюрморту та пейзажі анфас (до питання психологізму малої прози В.Винниченка) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 4. - К.: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2003. - С. 60-65 (0,6 др. арк.).

9. Горбань А.В. Роман В. Винниченка "Хочу!" у дзеркалі "псевдолюбовних" колізій // Слово і Час. - 2004. - № 2. - С. 13-19 (0,5 др. арк.).

10. Горбань А.В. Світоглядні моделі у збірці В. Винниченка "Намисто" // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2001. - С. 76-81 (0,3 др. арк.).

11. Горбань А.В. "Хвостаті" В. Винниченка: психічні проекції автора в художньому творі // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Випуск ХІІІ / Ред. кол. Поліщук Я.О. та ін. - Рівне: Перспектива, 2004. - С. 132-140 (0,7 др. арк.).

12. Горбань А.В., Чайковська В.Т. Мала проза В. Винниченка у світлі його світогляду // Вісник Житомирського педагогічного університету. - 2000. - № 5. - С. 63-67 (0,6 др. арк.).

Размещено на Allbest.ru