Просвітницькі тенденції в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст.

Антропологія М.Лєскова, Л.Толстого, Ф.Достоєвського ґрунтується на просвітницькому переконанні, що природне призначення людини полягає в безперервному рухові вперед, що людина здатна до постійного самовдосконалення і відродження. У роботі зазначається, що антропологічний елемент у естетичному ідеалі письменників, який пов'язується із соціальним життям, виконує різні функції. Однак названі автори через антропологізм прийшли до ідеї необхідності докорінної зміни. Письменники переборюють антропологічну концепцію характеру, згідно з якою „натура” людини має від природи позитивні якості, а негативні формуються під впливом середовища (М.Чернишевський природні задатки людини протиставляв соціально-історичним обставинам).

Українські письменники ще з першої половини ХІХ ст. орієнтувалися на зображення патріархальної сім'ї, чим продовжували започатковану просвітництвом тезу морального та естетичного піднесення „природної людини” та „природного” стану, виводячи норми моралі з руссоїстської думки про первісно добру людську природу. Цей процес зумовлювався політичними причинами і насамперед феодально-патріархальною відсталістю України. В російських повістях Т.Шевченко протиставляв щирих, наївних, чистих героїнь, що зберегли зв'язок із природою (як Олена в „Матросі”), жінкам, які набралися зовнішніх ознак культурності, але втратили внутрішню духовну красу, подібно до родички автора в цій же повісті. Назви російських повістей („Наймичка”, „Княгиня”, „Музыкант”, „Капитанша”, „Несчастный”, „Художник”, „Близнецы”) акцентують увагу читача на людській особистості, що свідчить про антропоцентризм свідомості Т.Шевченка і дотримання просвітницької традиції.

Активно захищав культ первісної людини, ілюзію стосовно рятівного селянського укладу життя П.Куліш, який у кінці 50-х рр. ХІХ ст. звернувся до ідеї про „хутір” з його орієнтацією на землеробську культуру, на єднання з природою. Основні положення „хутірської концепції”, яка змінювалась і поглиблювалась у результаті еволюції його поглядів, П.Куліш виклав у циклі публіцистично-художніх творів „Листи з хутора”. Пізніше ідею про „хутір” буде покладено в основу збірки „Хутірська філософія і віддалена від світу поезія” (1879), в якій П.Куліш закликає суспільство, спотворене цивілізацією, до повернення в лоно природи, оскільки там зберігаються вічні й сталі цінності.

Антропологічним еволюціонізмом характеризується у 70-і рр. ХІХ ст. тип мислення і І.Франка, який намагався пояснити історичні явища аналогією до біологічно-фізіологічних процесів. Тенденційне відображення в повісті „На дні” гуманістично-естетичного ідеалу „людяності” споріднює твір із принципами просвітницької естетики. У повісті „Лель і Полель” йдеться про необхідність дотримання первинної природної єдності зі своїми душею і переконанням з метою виконання громадянського захисту прав і свобод представників народу.

У типологічній структурі „нових людей” визначаються антропологічні аспекти насамперед у біологічно заданих властивостях натури людини, які впливають на поведінку і мораль героїв, у використанні біопсихологічних критеріїв при оцінці подій у творі. Однак, наголошуючи вплив антропологізму в його руссоїстському варіанті на художній світ письменників, не слід, на наш погляд, його перебільшувати: він був обмежений загальнодемократичними настановами. Письменники другої половини ХІХ ст. розглядали „природну людину” як частину складної і суперечливої доби, соціального прошарку, народу, людства. Втім, навіть переборення антропологічної концепції характеру в творах як безцінний художній досвід є сьогодні повчальним і актуальним своєю спрямованістю на загальнолюдські цінності, зокрема на ідеал всебічно й гармонійно розвинутої особистості. Аналіз художньої антропології видається продуктивним через звернення літератури до філософсько-етичних проблем осмислення сенсу життя і призначення людини.

У підрозділі 2.3. „Типологія героїв крізь призму проблеми взаємодії людини і середовища” простежується просвітницька тенденція взаємодії людини і середовища в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст., пропонується типологія характерів героїв крізь призму проблеми взаємодії людини і середовища: тип героя-жертви, раба обставин, продукту середовища, представлений пасивною особистістю (Обломов з однойменного твору І.Гончарова, Настасья Пилипівна з „Ідіота” Ф.Достоєвського, Орися з „Люборацьких” А.Свидницького, Семен Плошкарьов, Семен Кравцов, Груша, Мавра Тимофіївна та Василь Данилов з „Холуя” М.Костомарова); тип героя-протестанта, який не підкоряється обставинам, але й не може перемогти їх, представлений активною особистістю (Наташа з „Принижених і ображених” Ф.Достоєвського, Микола Джеря, Петро Кавун з „Миколи Джері” І.Нечуя-Левицького); тип свідомого пристосуванця до обставин (Роман Квач із роману „Живая душа” Марка Вовчка, Анна Петрівна Долгорукова з „Холуя” М.Костомарова); тип героя, що перемагає обставини, перетворює, переборює, здатен змінити їх, іноді пориває зі своїм середовищем (Рахметов із „Що робити?” М.Чернишевського, Іван Флягін із „Зачарованого мандрівника” М.Лєскова, Маша, Григорій Саханін та Софія з „Жили да были три сестры”, Настя з „В глушині” Марка Вовчка).

Окреслено характер просвітницького зображення взаємозв'язку людини з соціальним середовищем, розкрито механізм взаємодії особистості і середовища, відзначено, що трактування співвідношення особистості з її соціальним оточенням певною мірою змінювалося на різних етапах розвитку творчості письменників другої половини XIX ст., виявлено особливості зображення середовища і те, як воно впливає на героя. Розвиваючи принцип соціально-історичної детермінації людини, відкритий ще просвітницьким романом XVIII ст., письменники другої половини ХІХ ст. йшли далі у вирішенні проблеми взаємовідносин середовища і характеру. Суспільне середовище в їх творах - не просто тло для розгортання подій, а діалектична складна взаємодія характерів і доль, яка має самостійне значення і смисл. Головним предметом пізнання в літературі ХІХ ст. було внутрішнє (духовне) або зовнішнє (соціальне) самоствердження особистості у її відносинах із середовищем.

Представники російського реалізму Л.Толстой, М.Салтиков-Щедрин, М.Лєсков, В.Гаршин, В.Короленко та А.Чехов по-різному відобразили моральну і соціальну активність особистості, неодностайно трактуючи співвідношення „особистість - соціальне середовище”. Якщо М.Чернишевський виділяв аналіз обставин, вірив у зміну середовища, яке виправить людину, то М.Салтикова-Щедріна цікавив результат впливу середовища на особистість; М.Лєсков простежував закони взаємодії людини і середовища; Ф.Достоєвський, який першим переніс наголос із середовища на особистість, досліджував можливості людини змінювати реальне життя, переборювати обставини; Л.Толстой прагнув середовище диференціювати.

Письменники спростовували вузьке уявлення про обумовленість людини та її дій тільки навколишнім середовищем, зображаючи, як вироблявся характер героїв усупереч практичним і духовним традиціям середовища (у його вузькому розумінні) через значну роль індивідуального начала особистості, яка напруженням „пристрасті-ідеї”, розуму прагнула подолати вплив обставин. Якщо М.Чернишевський, М.Салтиков-Щедрін наголошують на соціально-політичних критеріях, пропонуючи радикально змінити обставини, то Л.Толстой, Ф.Достоєвський, М.Лєсков - на релігійно-моральних, які допоможуть змінити внутрішню сутність людини.

Принцип соціального детермінізму втілився і в творчості українських письменників Т.Шевченка, Марка Вовчка, О.Стороженка, Панаса Мирного та інших, які прагнули пояснити характер героя, його вчинки тільки умовами повсякденного життя, причому взаємовідносини простої людини і соціальних обставин мають переважно трагічний характер (Т.Шевченко, А.Свидницький, М.Лєсков, Марко Вовчок тощо). Вплив Просвітництва помітний у російських повістях Т.Шевченка в показі формування характеру під впливом середовища („Близнецы”), у негативному впливі оточення на талановиту молодь („Художник”). Водночас треба зауважити, що, на відміну від попередньої літературної традиції, коли в українській літературі демократичний герой був тільки жертвою обставин з усталеним характером, психологічна проза Марка Вовчка, А.Свидницького, І.Франка та інших демонструє складну взаємодію обставин і характерів, що вирізняються внутрішньою суперечністю. Концепція людини у Марка Вовчка пов'язана з самоусвідомленням особистості у її суспільній протидії обставинам. Поведінка героїв І.Франка детермінується як соціальними обставинами, так і внутрішньою природою людини. Утім, герой має можливість вибору, причому як з етичних міркувань (М.Лєсков, Ф.Достоєвський, Марко Вовчок), так і під тиском нових тенденцій і потреб дійсності (М.Чернишевський, І.Франко).

Третій розділ дисертації „Просвітницький роман виховання в російській та українській прозі 60-70-х рр. ХІХ ст.: генетико-типологічні зв'язки” присвячено аналізу сучасного стану дослідження проблеми роману виховання в російському та українському літературознавсті, простеженню генези даного жанру в німецькій літературі другої половини ХVІІІ ст., виявленню причин, що сприяли відтворенню в художній літературі питань про виховання думок і почуттів героя (відсталість Німеччини, слабкість її буржуазії), призначення людини. З урахуванням внеску вчених у розробку даної проблеми (М.Бахтіна, І.Влодавської, А.Діалектової, Д.Затонського, В.Пашигорєва та інших) пропонуються різні класифікації залежно від критерію їх оцінювання, виявляється система ознак, що характеризують специфіку даного типу просвітницького роману, вибудовується його типологія. Сповідь є складовою частиною різних жанрів, зокрема і роману виховання. Оскільки всі форми сповідального слова у результаті приводять людину до покаяння, то в роботі визначається роль сповіді та покаяння як важливих складових у житті героїв роману.

Третій розділ дисертації складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. „Жанрово-стильові ознаки просвітницького роману виховання в українській та російській прозі 60-х рр. ХІХ ст.” досліджуються ознаки просвітницького жанру роману виховання в російській та українській літературах 60-80-х рр. XIX ст., особливості його жанрового змісту і типи сюжету. Художньою домінантою цього жанру є „виховний сюжет”, де важливе значення надається вихованню особистості через мистецтво, працю, подорожі, вплив ідей, середовища тощо, окреслюється тип героя (наставник і вихованець). Теорія Д.Локка, що розглядала людину насамперед як продукт виховання, була вихідною для просвітницького розуміння етико-соціального перетворення суспільства.

3.1.1. „Автобіографічна трилогія Л.Толстого як роман виховання” присвячено жанровій специфіці автобіографічної трилогії Л.Толстого „Дитинство”, „Отроцтво”, „Юність” як просвітницьких романів виховання, зокрема роману становлення характеру людини, в якому велике значення має повторюваність у житті кожного героя трьох певних циклів. Уже на початку творчого шляху Л.Толстой запозичував досвід західноєвропейських письменників, використовуючи деякі прийоми Л.Стерна, Ж.-Ж.Руссо, Ч.Діккенса, про що сам пізніше зізнавався у спогадах. Ж.-Ж.Руссо впливав своїми філософсько-моралістичними сентенціями, теорією морального самовдосконалення, проблемою самовиховання, суперечливого розвитку „цивілізації”, використанням у творах автобіографічних рис на ідейно-художні шукання Л.Толстого. Проте обставини життя автора і героя в трилогії Л.Толстого не збігаються, хоча внутрішній світ Іртеньєва був близький письменнику. Вперше в центрі твору постала психологічна історія повсякденного життя душі в усій її складності та неодномірності. Оповідь від першої особи веде герой трилогії Миколка Іртеньєв з позицій не зіпсованої світом „природної” дитячої свідомості. Л.Толстой намагався зобразити людину, що непідвладна жодним обставинам, має великі можливості для духовного росту й оновлення. Поступово правила і норми суспільства та середовища змінюють світосприйняття героя. Миколка Іртеньєв стає не тільки центром, а й єдиним об'єктом оповіді.

Літературознавці вважають, що для роману виховання характерна хронологічна послідовність у зображенні подій та еволюції характеру головного героя. Однак іноді цей принцип порушується: час, який відводиться на виховання і формування, скорочується. Так, у повісті „Дитинство” сюжет складають два дні життя (один у селі, другий - у Москві) Миколки Іртеньєва, де кожна зовнішня подія викликала внутрішню реакцію героя, сприяючи його духовному збагаченню як особистості. Проблема морального і духовного формування характеру дитини, підлітка, юнака з дворянської родини тісно пов'язана з проблемою народу, яку письменник вирішує у морально-етичному плані. Завершальну главу „Дитинства” („Останні сумні спогади”) Толстой присвячує переважно зображенню народного характеру Наталії Савівни, який свідомо ідеалізує.

У 50-60-х рр. ХІХ ст. Л.Толстой стояв на позиціях етико-філософського дворянського просвітництва з його утопіями всезагального братерства й любові. Автобіографічною трилогією „Дитинство”, „Отроцтво”, „Юність” письменник продовжив у ХІХ ст. традицію функціонування просвітницького роману виховання, в якому герой проходить шлях духовного становлення через просвітницькі ідеї морального самоусвідомлення, самовдосконалення, самовиховання, самокритики, впевненості в силі свого розуму і щирості почуттів, впливу наставника, випробувань тощо. Тип дворянського героя, його ідейно-художні шукання смислу буття, керівної ідеї та ідеалу, пізнання навколишнього середовища, ставлення до простого народу як носія моральних цінностей, питання співвідношення мрії і дійсності, а також соціальної мотивації розладу між ними, антитеза характерів визначають особливості еволюції жанру роману виховання, яку пізніше продовжать прозаїки І.Гончаров, М.Лєсков, Ф.Достоєвський. Якщо у Л.Толстого мова йде про благополучну сім'ю Іртеньєвих, то Ф.Достоєвський відкриває тему „випадкового сімейства”, сімейної хроніки різночинця. І.Тургенєв та Л.Толстой створили в російській літературі новий напрям соціально-психологічного, морально-філософського реалізму, основні принципи якого і втілилися в їх прозі.

3.1.2. „Обломов” І.Гончарова як роман виховання”. Простежується жанрова своєрідність твору „Обломов” (1859), над яким І.Гончаров працював понад десять років, змінював концепцію, зазначав різницю між трьома частинами. Переосмисливши первісний задум, письменник драматизував образ російського патріархального дворянина Іллі Ілліча Обломова, який, маючи право вибору, так ним і не скористався. Ці причини визначили неоднозначні, а часом і протилежні оцінки критиками образу Обломова - від позитивної характеристики до негативної, від осудження до виправдання, що є надто прямолінійним. Для з'ясування своєрідності натури основного героя аналізуються назва твору, де семантика слова-прізвища визначає долю і характер героя, різні інтерпретації літературознавцями прізвища Обломова, що, як правило, загострюють його негативну характеристику. Суперечки викликає звернення до етимології прізвища „Обломов”, яка тлумачиться у різних смислах. Аналізується також ім'я „Ілля”, повага до якого на Русі має глибокі корені.

Визначається співвідношення центральних для етичної проблематики І.Гончарова понять просвітницької естетики, зокрема „спокою” і „пристрасті”, характерних і для Ж.-Ж.Руссо. Просвітники, пов'язуючи спокій з тим, що надано людині природою, з безпосереднім почуттям, а пристрасті - з життям у суспільстві, ставили питання їх гармонійного синтезу, злиття в натурі „природного” і „суспільного” елементів. І.Гончаров показує неможливість в умовах тогочасної дійсності такого синтезу природного і соціального та наголошує на превалюванні і розвитку одного з названих начал. Звернення письменника до казкових і біблійних мотивів підкреслювало бездіяльність Іллі Обломова, його перебування у світі казки протягом усього життя. Традиційним є твердження, зокрема Ю.Лощиця, про притаманну героєві філософію спокою. Втім, те, що Обломов також сумнівається, мучиться, страждає, внутрішньо бореться, заперечує дану тезу. Відмовляючись від участі в галасливому і метушливому житті світського товариства, герой зберігає людську гідність і спокій. Джерела такого підходу письменника до порушених проблем треба шукати насамперед у просвітницькій естетиці.

Ідея „цілісної людини”, яка протиставлялась, за Ж.-Ж.Руссо (див. „Еміль”), „роздрібненій”, полягала насамперед у соціальній незалежності від суспільства і зосередженості на власному житті. Для Обломова поняття „цілісної людини”, маючи досить суперечливий характер, збігається з поняттям „гармонійної людини”. Наполяганням на своїх правах поміщика Обломов відрізняється від асоціальної „природної людини” Ж.-Ж.Руссо, хоча в романі зберігається загальна теза французького мислителя і руссоїстська основа характеру Обломова.

Спостерігається суперечність між природними добрими нахилами Обломова і одержаними від згубного панського виховання. На відміну від просвітницького героя, Обломов вважав навчання покаранням за гріхи і висловлював сумнів у його необхідності, у можливості практичного застосування набутих наукових знань, більша частина яких може не знадобитися в житті. В душі героя змагаються два начала: одне пов'язане з патріархальним життям у Обломовці, інше означає початок пошуку, руху і йде від університетського життя, знайомих, Штольца, Ольги Ільїнської. Обломов зраджує Ользі Ільїнській, відмовившись від кохання, яке сприймається ним як важка повинність і своєрідна служба, несе йому нові хвилювання і турботи, побоювання, що Ольга його не любить. Усе закінчується поразкою і моральною загибеллю героя. Обломовщина видається сильнішою за кохання, яке постає засобом морального випробування героїв.

Зображенням проблеми „старого” (патріархальної обломовщини, застою, породженого кріпосницькими відносинами, а також наближеності до природи, „природного” життя) та „нового”, контрастних персонажів Обломов - Штольц, Обломов - Ольга, духовного становлення дворянського ліберала Обломова, який став типом загальнолюдського значення, впливу обставин - обломовщини - на життєвий устрій Обломова, світу речей, теорії „природної людини” і теорії виховання Ж.-Ж.Руссо, виховного значення художніх творів, ставлення до праці, використанням фольклорного матеріалу, наявністю автобіографічних моментів, кохання як засобу морального випробування героїв, сповіді героя тощо І.Гончаров звертається в середині ХІХ ст. до жанру роману виховання, чим продовжує функціонування елементів просвітницької естетики, інтерпретуючи їх стосовно власного світорозуміння і особливостей поетики.

3.1.3 „Російські повісті Т.Шевченка „Близнецы”, „Художник” як версія просвітницького роману виховання”. Розглядається жанрова своєрідність соціально-психологічних повістей „Близнецы” та „Художник” як версії просвітницького жанру роману виховання. Простежується функціонування таких просвітницьких тенденцій: вирішальна роль середовища і вплив обставин на формування людської особистості, руссоїстська теза про первинність добра в природі людини, становлення особистості, створення образу позитивного героя, котрому, як правило, протиставляється негативний, прагнення просвіти, превалювання ідеї, тенденційність зображення, етологічна заданість, автобіографічність розповіді, проблема виховання, значення образу наставника, моральна вищість представників народу, використання форми спогадів, значення видів мистецтва для становлення особистості, звернення до читачів з відкритим вираженням своєї ідейно-естетичної позиції та ставленням до подій і героїв, втручання автора у повіствування через відступи із загальними роздумами про життя, звичаї, мораль тощо.

Використання літературою Просвітництва автобіографічного та документального матеріалу як одного із засобів досягнення художньої достовірності стає в 50-80-і рр. ХІХ ст. в українській та російській літературах типологічним явищем, про що свідчать і російські повісті Т.Шевченка. Так, у повісті „Художник” в образах головного героя і оповідача автор втілив особисті переживання. Типовим для просвітників було звернення до дитячих і юнацьких років як періоду формування духовного світу героїв. По-новому підходить Т.Шевченко до зображення ролі учителя-наставника в житті учня, якому дається повна свобода для розвитку власних творчих можливостей, у висловленні суджень, у рецепції творів видатних митців.

Розвиваючи принципи просвітницької естетики, Т.Шевченко продовжує й національну традицію, зобразивши ідеальну людину Никифора Сокиру передусім як істинного християнина. Через усю повість „Близнецы” проходить думка про необхідність для кожної людини чесно працювати, яку насамперед уособлюють батьки братів Саватія і Зосима. Письменник високо оцінює працелюбство старого пасічника Сокири, який був щасливим від власної праці на землі в єдності з природою. Наголошується на вирішенні Т.Шевченком проблеми позитивного героя, представленого образами „ідеальних людей”, більшість яких автор знаходить у сільському середовищі. Це кріпаки, вільні селяни, заможні хуторяни, часом і поміщики, образи яких вирізняються етичними рисами християнського й загальнолюдського ідеалів. Утім, найбільш повним втіленням ідеалу людини є сам автор, який використав життєвий досвід для написання повістей. Водночас зауважується значення жанрової форми роману виховання не тільки в контексті творчої спадщини Т.Шевченка, а й для розвитку літературного процесу, де вони посідають належне і вагоме місце як змістовне і багатогранне мистецьке явище.

3.1.4. „Жанровий синкретизм „Люборацьких” А.Свидницького”. З погляду жанрової специфіки аналізується роман Анатолія Свидницького „Люборацькі” - один із перших досконалих зразків соціального роману в українській літературі, перший в українській літературі проблемний соціально-психологічний, соціально-побутовий роман, сімейний роман-хроніка, національний роман виховання. Жанрово-стильові особливості цього твору свідчать про модифікацію просвітницького роману виховання, зокрема про наявність у структурі „Люборацьких” рис антироману виховання.

Проблематику твору складають проблема соціальної емансипації жінки (суперечливий образ непокірної, вольової Масі Люборацької), проблема особистості, проблема освіти та виховання молодого покоління в світі соціальної несправедливості, проблема спадкоємності, проблема української родини як національної одиниці, проблема національної свободи України, проблема зображення суперечностей між потребами духовного й морального розвитку людської особистості та суспільними умовами, що стають на перешкоді.

Проблема виховання молоді вирішується через показ варварських форм системи навчання і виховання, які руйнують особистість, зумовлюючи сумну долю Антося і Масі Люборацьких. Читачеві пропонується еволюція характерів Масі й Антося, яка відбувалася насамперед під впливом середовища. Через трагічні життєві долі кмітливої і гордої Масі, яка „ошляхетнилась”, Антося-бурсака, семінариста, який „омосковився”, розкрито процес фізичного і духовного знищення людської особистості. Свидницький протиставив російській та польській навчальній системі з їх схоластичністю, обмеженістю програм, застосуванням фізичної сили засновану на християнських почуттях поваги і любові до дитини, на гуманістичних цінностях національну систему виховання, до якої зверталися Т.Шевченко, Марко Вовчок, П.Куліш, І.Франко тощо. За допомогою досвіду старовини, народних традицій письменник викриває національне безпам'ятство українців. На прикладі розвитку внутрішньо антиномічного, мінливого характеру Антося А.Свидницький пропонував ідею самовдосконалення особистості шляхом самовиховання.

На відміну від М.Лєскова, А.Свидницький, як і Панас Мирний та І.Білик, порушив принцип хронологічної послідовності в зображенні етапів становлення і виховання героя від дитинства до зрілості. Характерною особливістю композиції є наявність численних ліричних, публіцистичних, гумористичних авторських відступів, лукавих коментарів, фамільярних звернень до читачів. А.Свидницький у дусі просвітницьких принципів повчає. Новаторство письменника виявилось у зверненні до епічної форми розповіді, причому об'єктивно-повістевий описовий виклад від імені автора поєднувався з елементами розповіді. Роман „Люборацькі”, хоча й став фактом літературного життя лише у 80-х рр., соціальною злободенністю, важливістю поставлених проблем, актуальністю теми, новаторськими пошуками в художньому освоєнні дійсності досі незнаного Поділля був якісно новим явищем, посівши належне місце у розвитку українського літературного процесу ХІХ ст. і передуючи появі епічних творів І.Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Підрозділ 3.2. „Жанрово-стильова специфіка просвітницького роману виховання в українській та російській прозі 70-х рр. ХІХ ст.” присвячений роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та І.Білика, передостанньому роману Ф.Достоєвського „Підліток”, першій „українській” повісті-хроніці „Дитячі роки” М.Лєскова, в яких найповніше простежуються жанрові ознаки роману виховання. Ці твори належать до реалістичного підтипу роману виховання, де становлення людини відбувається в нерозривному зв'язку з історичним часом, і генетично пов'язані з руссоїзмом як соціально-філософською і культурно-історичною системою ідей. Ж.-Ж.Руссо як автор демократичної системи виховання, зокрема, ідей поєднання виховання з виробничою працею, поваги до особистості дитини, виховання громадянина своєї Батьківщини тощо, знайшов багато послідовників, серед яких - Ф.Достоєвський, М.Лєсков і українські письменники.

„Підліток” є частковою реалізацією задуму Ф.Достоєвського (грудня 1869 р.) щодо романної серії „Житіє великого грішника”, зокрема її першої частини, де розповідається про дитинство і юність героя. Це єдиний роман письменника, як і „Дитячі роки” Лєскова, в якому відсутній трагічний кінець, тоді як становлення Чіпки у Панаса Мирного та Білика обертається катастрофою. Втім, на сторінках роману Ф.Достоєвський не розглядає остаточного становлення Аркадія, так само, як і М.Лєсков - свого героя Меркула. Герої Чіпка Варениченко й Аркадій Долгорукий вже за походженням і за біографією були породженням безладу, який панував у світі: народившись незаконно за часів кріпацтва, росли без батьків; матері обох героїв були простими селянками, наділеними кращими національними рисами. Цей факт наклав відбиток на всю подальшу долю, завдавши їм багато фізичних і моральних страждань та морально-психологічних ускладнень. Помиляючись, герої живуть певними ідеями, прагнуть до ідеалу. У романі „Підліток” розкривається роль і значення „ротшильдівської” ідеї в житті Аркадія Долгорукого, яка не витримує зіткнення з реальною дійсністю, з людьми і власною натурою героя, якому не вдається зануритися в свою ідею.

Можемо припустити, що в творах розкриваються причини двоїстості натури людини і пошуки засобів її подолання на прикладі образів Чіпки і Підлітка, а також Версилова, який зізнавався в самохарактеристиці, що одночасно може відчувати протилежні почуття. В їх натурах багато суперечностей, зокрема поєднання пристрасних бажань помститися людям і водночас простити і любити їх. У Чіпки кращі риси людського єства вживаються з порушенням основних принципів народної моралі та етики (незвичайна сміливість, духовна міць і хижа туга, прагнення до власного достатку і боротьба за рівноправ'я, за власність, потяг до чесної праці і до розбійництва). Помітивши у своїй душі суперечливі начала, Підліток узагальнює їх як національну рису російської людини: співіснування поруч з ідеалом великої ідеї і підлості. Ця особливість свідчить про наявність спільного між філософською концепцією людини в творчості письменників і її просвітницьким баченням.

Через образи Версилова і Макара Долгорукова Ф.Достоєвський передав свою ідею 1860-1870-х рр. об'єднання інтелігенції з народом, яку здійснять „діти”, засвоївши краще зі спадщини „батьків”. Підліток повинен зробити вибір, знайти свій шлях, об'єднавши насамперед досвід батьків. На цьому шляху Ф.Достоєвський представив просвітницьку ідею злиття ідеалів, подолання межі поміж верствами, їх взаємозбагачення досвідом, примирення дворянського і народного начал. Щоб здійснити цю думку, Ф.Достоєвський, подібно до М.Лєскова, Л.Толстого, звертається до руссоїстської теорії морального самовдосконалення з метою виправлення як окремої людини, так і суспільства загалом. Тільки через виховання і самовиховання як форми становлення особистості, на думку митця, можна сформувати волелюбний характер. До речі, Чіпка у Панаса Мирного та І.Білика відзначався ніби слабкою волею.

Ідея самовдосконалення через страждання і християнську покірність характеризує етичну програму Ф.Достоєвського, його позитивний ідеал, виражений в образі мандрівника Макара Долгорукого - носія уявної „народної правди” і справедливості. Теж мандрівник Андрій Петрович Версилов, який представляв мудрість вищого культурного прошарку в історії Росії, згадує „женевські ідеї” кінця ХVІІІ ст. - демократичні та соціалістичні вчення, за якими письменник бачить женевця за походженням Ж.-Ж.Руссо з його суспільно-політичними і моральними поглядами. До речі, пропонуючи свій ідеал прекрасного в природі, Ж.-Ж.Руссо приходив до релігії, хоча в ній порятунку не шукав: усі надії пов'язував із самою людиною. Релігія у філософа є вищою і заключною частиною виховання.

Якщо „християнствуючий старець” Макар Долгорукий пов'язує моральні зміни людини майбутнього з Христом, то „філософський деїст” Версилов бачить майбутнє людство без ідеї про Бога. Ідея Ж.-Ж.Руссо про „золотий вік”, який належить минулому, модифікувалася у Ф.Достоєвського в „золотий вік” без релігії, що постає як один із можливих варіантів майбутнього. Розв'язка роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” близька до просвітницьких позицій: показавши, як зовнішні обставини калічать індивідуальність, автори не бачать шляхів зміни цих обставин на кращі. Саме обставини і слабкість натури зробили Чіпку стихійним бунтарем, „пропащою силою”. Цим та іншими трагедійними суперечливими образами Панас Мирний та І.Білик попереджали про можливість хибних шляхів розвитку окремих представників народу і нації загалом.

У чернетках і на сторінках остаточного тексту роману „Підліток” кілька разів згадується Руссо і його „Сповідь”, спостерігається сюжетний перегук. Це дає можливість припустити, що, визначаючи форму твору героя Аркадія Долгорукого („записки від себе”), Ф.Достоєвський враховував і досвід Ж.-Ж.Руссо, використав прийом документальності. За допомогою автобіографічного матеріалу і форми сповіді, що постає у творі чинником морального самовдосконалення героя Меркула, М.Лєсков у „Дитячих роках” розв'язує просвітницьку програму гуманістичного виховання особистості з напівдворянського-напіврізночинного середовища та навчання її корисним знанням, наукам і практичній діяльності. Спогади Меркула Паотцева постають перед читачем послідовно, поступово. М.Лєсков, як Панас Мирний та І.Білик, застосовує таку властивість роману виховання, як взаємодія часів. У перших п'яти розділах „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” засобом ретроспекції розкривається розвиток характеру Чіпки в дитинстві та юнацтві. Історія душі героя завершується його „сповіддю” перед Христею і Грицьком, а також „покаянням”, які є характерними елементами структури роману виховання.

За ідейно-естетичним характером названі твори близькі до просвітницького роману виховання за такими ознаками: проведенням героїв через ланцюг життєвих випробувань, панорамним зображенням життя різних прошарків суспільства, формуванням моральних принципів героїв, розумінням відхилень сучасного життя від розумних, природних його основ, наявністю образів наставників, використанням подорожі для пізнання навколишнього світу, автобіографічного матеріалу, форми сповіді, переконанням про необхідність активної життєвої позиції, сумнівами в силі релігійної моралі, захистом ідеї служіння мистецтву, протиставленням позитивних і негативних персонажів і свідчать про функціонування своєрідного жанрового різновиду роману виховання в 70-х рр. ХІХ ст. в інтерпретації Панаса Мирного та І.Білика, М.Лєскова, Ф.Достоєвського.

У „Висновках” підсумовано й узагальнено основні положення та результати проведеного наукового дослідження.

Розвиток просвітницької ідеології та філософії кожного народу позначений національними особливостями. Просвітницький рух охопив Англію, Францію, Німеччину, Росію, де він мав специфічні відмінності, зумовлені особливостями історичного розвитку цих країн та їхніми художніми традиціями. Російське й українське Просвітництво виявило здатність до аперцепції. Маючи спільні із західноєвропейським Просвітництвом риси і трансформуючи філософські ідеї французьких, німецьких, англійських мислителів, воно водночас було менш послідовним і не призвело до змін дійсності, розвиваючись мирним шляхом. Ідеологія Просвітництва втілювалася в різних літературних напрямах (класицизмі, сентименталізмі, романтизмі, реалізмі), була спільною для них, і в кожному одержувала своєрідну художню інтерпретацію. Відтак хибною є спроба зараховувати просвітництво до однієї з стильових течій, як це роблять деякі сучасні дослідники. У 60-80-і рр. XIX ст. в російській та українській літературах закріплюються позитивні риси всього просвітницького комплексу, що не тільки ускладнює загальну картину реалізму, робить його більш об'ємним, але й збагачує.

Просвітницькі теорії вдосконалення індивідуальності й суспільного життя представлені у російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст. через функціонування просвітницької тенденції „думки правлять світом”, категорій добра і зла, розуму і добра, етичної теорії „розумного егоїзму”, взаємодію раціоналістичних і сенсуалістичних начал. Розвиваючи ідеї просвітницької естетики, характерні для просвітників духовні властивості: віра в творчі можливості розуму, в етику „розумного егоїзму”, в ідеї народного суверенітету, в здійснення ідеалів справедливості, свободи, самопожертви, патріотизму, щастя для всіх людей незалежно від їх соціального статусу, у виховання нової особистості через діяльне добро і моральне самовдосконалення, самопізнання і просвіту, письменники модифікували їх згідно зі своєю поетикою і світоглядними принципами. Так, у Ф.Достоєвського, Панаса Мирного та інших розум не є єдиним джерелом поведінки людей, велике значення мають ірраціональні моменти, зокрема бажання (за словами Ф.Достоєвського, „хотіння”), які іноді йдуть і проти власних інтересів.

Соціологізація антропологічних ідей просвітництва, пропаганда нового світогляду сприяють тому, що на перше місце виходить ідеологічний план зображення. Якщо на першому етапі Просвітництва (60-і рр. ХVІІІ ст. - 20-і рр. ХІХ ст.) більшість росіян і всі українські письменники (до Т.Шевченка) не прагнули визволити народ, то на другому етапі Просвітництва (60-80-і рр. ХІХ ст.) це завдання стає головним. Якщо на першому етапі просвітницького руху переважав у художньому конфлікті суто моральний аспект, то на другому - соціальний. Разом з тим у 60-80-і рр. зникає конфлікт, пов'язаний з боротьбою проти кріпосного права. Традиційна вимога розкріпачення, розкриття „природних” позитивних властивостей людини зберігається, але соціальний смисл просвітницьких ідей політизується. Просвітництво пов'язується з визволенням народу, встановленням у майбутньому соціалістичних відносин. Проводиться ідея пробудження і оновлення патріархальної держави через суспільно корисну працю і через власну активність людини.

Ідеологізація літератури 60-х рр. ХІХ ст. призводить до вимоги показувати життя не стільки таким, яким воно є, а таким, яким воно повинно бути, що є типово просвітницькою вимогою. Ідея перетворення середовища „новими” героями сприяє наданню художньому конфлікту яскраво вираженого ідеологічного характеру. В українській літературі виникає ідеологічний конфлікт, ускладнений національною проблемою, тому у природі конфлікту і характеру простежується поєднання соціального і національного начал, центр уваги переміщується від просвітництва як позиції до просвітництва як діяльності в ім'я визволення і просвіти народу. Виникає нова художня проблема взаємин героя-просвітника і народу. „Новий” герой російського і українського Просвітництва ХІХ ст. не є тотожним „новому” героєві доби „класичного” європейського Просвітництва, але зберігає з ним виразну генетичну спорідненість. Ці два типи героя з'являються в результаті багато в чому односпрямованих суспільно-політичних перетворень, щоправда, „зміщених” як у часі, так і у просторі, а відтак - у суспільно-політичному контексті свого існування та розвитку.

У творчості письменників другої половини ХІХ ст. збереглася віра в перетворювальну силу ідей, що змінять як внутрішній світ людини, так і суспільні норми. Зокрема, ідею боротьби за перетворення світу М.Чернишевський пов'язував з широким суспільним рухом людей, а не з діяльністю окремої особистості. Якщо М.Чернишевський, М.Салтиков-Щедрін, М.Драгоманов, І.Франко та деякі інші письменники у питанні необхідних змін суспільного життя на краще особливу увагу приділяли соціальному середовищу, зовнішнім обставинам, вважаючи, що зі зміною середовища зміняться і люди, то Достоєвський, Лєсков, Толстой доводили, що через моральне самовдосконалення, виховання зміняться люди, які виправлять середовище. Ці суперечливі думки доповнюють одна одну, тому що середовище змінюється людьми. Якщо у М.Чернишевського, М.Салтикова-Щедріна, І.Франка переважають політичні критерії оцінки особистості та середовища, відбувається ідеалізація соціально-політичної сфери життя, то для Ф.Достоєвського, М.Лєскова, І.Гончарова характерні релігійно-моральні критерії в розвитку православної концепції особистості, ідеалізується духовно-моральна основа. Відбувається диференціація самого середовища і характерів, співіснування в одному середовищі різних соціально-психологічних типів характеру.

Концепція просвітницького героя і середовища в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст. розкривається через виокремлення типології просвітницької концепції особистості (модель героя-революціонера, модель героя ліберала-реформатора, модель героя освіченого комерсанта, тип емансипованої жіночої особистості, модель героя-праведника) та простеженням трансформації моделей нового героя в нових умовах розвитку суспільних відносин. Аналіз проблеми взаємовідносин особистості і середовища дає можливість запропонувати таку типологію героїв у російській та українській прозі: герой - жертва обставин, герой - пристосуванець до обставин, герой - протестант і герой - переможець.

Просвітницька тенденція взаємодії людини і середовища в російській та українській прозі 60-80-і рр. ХІХ ст. ускладнюється. Часто героєм є людина з неабиякими інтелектуальними і моральними схильностями, які розвиваються у хибному напрямі. Розширюється зміст поняття середовища, куди входять як обставини, що негативно впливають на людину, так і обставини, що сприяють її розвитку. Сенс буття „нової людини” не обмежується тільки любовними стосунками, які, до речі, отримують нове тлумачення і пов'язуються зі спільністю ідеалів (суспільних); змістом його стає боротьба з обставинами, невіглаством. Російські та українські письменники розробляють принципи просвітницької детермінації характеру особистості середовищем і обставинами, наголошують на ролі індивідуального начала в характері героя, на моральній відповідальності людини за свої вчинки і поведінку.

Згідно з традиціями французьких просвітників XVIII ст., зло перебуває не в людині, а в суспільстві, порочні ж начала в людині є результатом впливу деградуючого суспільного середовища і виховання. Функціонування категорій добра і зла, розуму і добра в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст. письменники інтерпретували по-різному, але вирішували переважно у філософському плані, коли боротьба добра і зла в людині повинна привести її до духовно-морального відродження. У творчості М.Чернишевського, Ф.Достоєвського, пізнього Л.Толстого спостерігаються виступи проти „теорії середовища” в її вузькому значенні. Так, усупереч просвітницькому баченню проблеми Ф.Достоєвський вірить, що зло, яке має абстрактний характер, полягає в самій людині, в її власній душі, а не в обставинах. У творчості Т.Шевченка літературознавці виділяють п'ять різних аспектів феномену світового зла.

Звертаючись до популярних у ХVІІІ ст. жанрів філософського роману з його двоплановістю (зіставлення „природних” думок людини з хибами сучасного суспільства) і філософської повісті, роману-подорожі, інтелектуального роману (Вольтер, Д.Дідро, Д.Дефо, Г.Е.Лессінг, Д.Свіфт), письменники 60-80-х рр. ХІХ ст. трансформували жанрову систему, оскільки нова пореформена дійсність вимагала нових художніх форм. Еволюція жанрів і жанрових різновидів відбувалася через активну взаємодію і синтез елементів різних жанрових форм. Письменники вводили до традиційних популярну у світовій літературі ХVІІІ-ХІХ ст. жанрову форму роману виховання, розширюючи соціальні параметри романної дійсності. Автобіографічні елементи, публіцистичність зближували літературні та документальні жанри. Проте у кожного з авторів був свій шлях до відкриття нової форми роману. В українській прозі функцію наставника бере на себе, як правило, сам автор, іноді порушується характерний для роману виховання принцип хронологічної послідовності у зображенні етапів становлення героя від дитинства, отроцтва, юності до зрілості.

Роман виховання розвинувся у творчості Т.Шевченка („Близнецы”, „Художник”), Панаса Мирного („Хіба ревуть воли, як ясла повні?”), А.Свидницького („Люборацькі”), І.Франка („Не спитавши броду”) та інших, а в російській літературі - у творчості І.Гончарова („Обломов”), М.Лєскова („Дитячі роки”), Ф.Достоєвського („Підліток”), збагативши жанрову систему їхнього художнього доробку і загального літературного процесу другої половини ХІХ ст. Між російською та українською моралістичною прозою наявні генетичні і типологічні зв'язки, проте український роман виховання - втілення національної культурної традиції, ідей національного просвітництва і гуманістичного вчення Г.Сковороди. Художні пошуки письменників формують жанровий зміст цього виду роману, який активно функціонує в російській та українській літературі 60-70-х рр. ХІХ ст. Компаративний аналіз цих романів виховання показав, як у художніх пошуках письменників крізь призму просвітницької ідеології відобразилися проблеми їхньої епохи, та дав можливість осягнути напрями розвитку російської та української прози цього періоду.

У зв'язку зі складністю і різноманітністю європейського Просвітництва у ньому можна виділити деякий єдиний, достатньо усталений комплекс ідей, який продовжує своє життя за межами епохи Просвітництва, функціонально трансформується, але й має стійкі позиції в позитивізмі, і особливо відіграє важливу роль у Росії - Україні у 1860-1880-і рр.: його уводять у художні твори, з ним дискутують і його приймають за основу.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

Зарва В.А. Дискурс Просвітництва в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст.: Монографія. - К.; Ніжин: ТОВ „Видавництво „Аспект-Поліграф”, 2005. - 304 с.

Рецензії: Сидоренко О.О. Нове дослідження з компаративістики // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей / Відп. ред. В.О.Соболь та ін. - К.: Знання України, 2005.- Вип. Х. - С. 453-455; Гаєвська Н. Рецензія // Дивослово. - 2005. - №10. - С. 70 .

Зарва В.А. Просветительская этика „разумного эгоизма” в творчестве Н.Г.Чернышевского // Наука і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. - К.: Логос, 1999. - Ч.1. - С. 174-184.

Зарва В.А. Просветительская рационалистично-сенсуалистичная тенденция в творчестве Л.Н.Толстого 60-80-х гг. ХIХ в. // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей. Лінгвістика і літературознавство / Відп. ред. С.П.Денисова та ін. - К.: Знання, 2000. - Вип.5. - С. 151-162.

Зарва В.А. Проблема „середовище - особистість” у творчості Ф.М.Достоєвського 60-80-х років ХІХ ст. // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей / Відп. ред. С.П.Денисова та ін. - Вип.VІ: Лінгвістика і літературознавство. - К.: Знання України, 2001. - С. 146-150.

Зарва В.А. Проблема добра и зла в прозе руських писателей 60-80-х годов ХІХ в. // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей / Відп. ред. В.О.Соболь та ін. - Вип.VІІ: Лінгвістика і літературознавство. - К.: Знання України, 2002. - С. 253-263.

Зарва В.А. Антропологічний елемент в естетичному ідеалі раннього І.Франка і М.Чернишевського // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць. - Вип.10. - К.- Одеса: Твім інтер, 2002. - С. 344-352.

Зарва В.А. Просветительская тенденция взаимодействия человека и среды в творчестве Н.Г.Чернышевского // Наука і сучасність. Зб. наук. праць Націон. педаг. ун-ту імені М.П. Драгоманова. - К.: Логос, 2002. - Т. ХХХІІ. - С. 205-216.

Зарва В.А. Амбивалентность добра и зла в творчестве Л.Н.Толстого // Вісник Запорізького державного університету. Філологічні науки. - 2002. - №4. - С. 51-55.

Зарва В.А. Основні засади та сутність Просвітництва // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей / Відп. ред. В.О.Соболь. - Вип. 8. - К.: Знання України, 2003. - С. 331-345.

Зарва В.А. Просвітительська тенденція „думки правлять світом” у російській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст. // Вісник Сумського державного педагогічного університету. Філологічні науки. - 2003. - №1. - С. 27-33.

Зарва В.А. „Думки правлять світом”. Особливості Просвітництва як культурного явища // Українська мова та література. - 2003. - № 34. - С. 15-19.

Зарва В.А. Відображення ідей західноєвропейського просвітництва в російській літературі та філософії ХУІІІ-ХІХ ст. // Вісник Черкаського ун-ту. Серія „Філологічні науки”. - Вип. 49. - Черкаси, 2003. - С. 126-131.

Зарва В.А. „От человека сие невозможно...”. Відображення західноєвропейського просвітництва в українській філософії та естетиці ХУІІІ ст. // Українська мова та література. - 2003. - № 38. - С. 8-11.

Зарва В.А. Просвітницький антропологізм у творчості російських та українських письменників 60-80-х рр. ХІХ ст. // Русская литература. Исследования: Сб. научн. трудов. - К.: ИПЦ „Киевский университет”, 2003. - Вип. 4. - С. 182-192.

Зарва В.А. Дійсність для „глибокого серця”. Просвітництво в українській філософії та естетиці ХІХ ст. // Українська мова та література. - 2003.- № 46. - С. 12-16.

Зарва В.А. „Треба дати більше ходу ідеї...” (на матеріалі прози Ф.Достоєвського 60-80-х рр. ХІХ ст.) // Актуальні проблеми літературознавства. Зб. наук. праць / Наук. ред. проф. Н.І.Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2003. - Т.15. - С. 126-136.

Зарва В.А. Національно-історичний тип французького Просвітництва // Мова і культура. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003. - Вип.VІ. - Т.6. Ч.2. - С. 196-204.

Зарва В.А. Просвітницька тенденція взаємодії людини і середовища в українській та російській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст. // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Зб. наук. праць. - Вип. ХІІІ / Ред кол. Я.О.Поліщук та ін. - Рівне: Перспектива, 2004. - С. 106-112.

Зарва В.А. Жанрово-стильові ознаки „роману виховання” в українській та російській прозі 70-х рр. ХІХ ст. // Літературознавчі студії. Зб. наук. праць. - Вип.7. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. - С. 113-117.

Зарва В.А. Типологія просвітницького героя (на матеріалі прози М.Чернишевського і Марка Вовчка) // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей / Відп. ред. В.О.Соболь. - Вип. 9. - К.: Знання України, 2004. - С. 21-33.

Зарва В.А. Автобіографічна трилогія Л.Толстого як „роман виховання” // Русская литература. Исследования: Сб. научн. трудов. - К.: ИПЦ „Киевский университет”, 2004. - Вип. 5. - С. 103-111.

Зарва В.А. Особливості функціонування просвітницького „роману виховання” у 70-х рр. ХІХ ст. („Хіба ревуть воли, як ясла повні?” П.Мирного та І.Білика і „Підліток” Ф.Достоєвського) // Вісник Запорізького державного університету: Зб. наук. статей. Філологічні науки / Гол. ред. В.В.Савін. - Запоріжжя: Запор. держ. ун-т, 2004. - №2. - С. 75-82.

Зарва В.А. „В рух мас вносить кожна душа частку свого льоту” // Українська мова та література. - 2004. - № 36. - С. 7-9.

Зарва В.А. Повість „Холуй” М.Костомарова крізь призму просвітницьких тенденцій // Вісник Черкаського ун-ту. Серія „Філологічні науки”. - Вип. 57. - Черкаси, 2004. - С. 64-71.

Зарва В.А. Типологічна модифікація моделей просвітницького героя (на матеріалі прози І.Тургенєва та І.Гончарова) // Філологічні семінари. Літературознавчі методології: практика і теоріяю - Вип.7. - К.: ВПЦ „Київський університет”, 2004. - С. 110-125.

Зарва В.А. „Обломов” І.Гончарова як роман виховання // Вісник Харків. нац. ун-ту імені В.Н.Каразіна. - № 632.Серія „Філологія”. - Вип.42. - Х., 2004. - С. 343-347.

Зарва В.А. Проблема співвідношення раціонального та емоційного в художній характерології І.Тургенєва // Літературознавчі студії: Збірник наук. праць. - Вип. 11. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. - С. 167-171.

Зарва В.А. Жанр просвітницького роману виховання в творчості А.Свидницького і М.Лєскова // Мова і культура. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бурого, 2004. - Вип. 7. - Т.VІІ. Ч.1. - С. 249-255.

Зарва В.А. „Нам не треба войни, а треба просвіти!” (своєрідність „нового” героя-інтелігента І.Нечуя-Левицького і „нові” люди в російській літературі) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - 2004.- № 15. - С. 15-19.

Зарва В.А. Специфіка російського Просвітництва в контексті європейського // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей / Відп. ред. В.О.Соболь та ін. - К.: Знання України, 2005.- Вип. Х. - С. 224-233.

Матеріали й тези доповідей, додаткові публікації

Зарва В.А. Типологічні мотиви в творчості Марко Вовчок і Миколи Лєскова (на прикладі творів із народного побуту) // Марко Вовчок: Статті і дослідження / Відп. редактор Р.С.Міщук. - К.: Наук.думка, 1985. - С. 131-142.

Зарва В.А. К значению терминов „Просвещение” и „просветительство” // Міжнародна наукова конференція „Питання стандартизації, інтернаціоналізації та автоматизації перекладу термінологічних одиниць”. Тези доп. - Чернівці, 1991. - С. 25-27.