Європейська література доби Відродження

Усій цій зграї змушений протидіяти Гамлет. Він убиває Полонія, викриває зрадництво Розенкранца і Гільденстерна, відмовляється від Офелії, карає гнівом і обуренням свою матір, вступає в поєдинок з Лаертом. У такій атмосфері завдання Гамлета - помститися за батька,- яке здавалось ясним і простим, безмірно ускладнюється і не тільки зовнішніми обставинами, а й розвитком свідомості Гамлета, на яку ці обставини впливають.

За своєю вдачею герой трагедії - людина діяльна й багатогранна, з розвинутим духовним світом. Офелія згадує, яким був Гамлет до смерті короля:

Виглядом - придворний,

Словами - вчений, войовник - мечем,

Надія й вицвіт нашої держави,

Довершеності дзеркало й взірець!

Гамлет володіє високим інтелектом, йому властивий філософський склад мислення. За окремим і випадковим він уміє розрізнити сутність, загальне й характерне. «Він бачить істину як цілісність, він осягає за одиничним загальне, за фактами систему життя, «час», він наділений даром генералізації».

Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом.. Якщо в світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він «розладнався», хворий, «час звихнувся». Світ уявляється Гамлету або як неполотий город, де буяють бур'яни, або як в'язниця, добре упорядкована, з казематами, камерами й підземеллями; дійсність він сприймає як нестерпно тяжку для людини, бо їй доводиться терпіти глум часу,

Ярмо гнобителів, пиху зухвальців,

Зневажену любов, суди неправі,

Нахабство влади, причіпки й знущання.

Що гідний зазнає від недостойних.

Отже, Гамлет вражений не тільки злочинністю Клавдія, а й усією системою чужих йому принципів життя й моральних понять. Герой знає, що він не може обмежитись лише помстою, бо вбивство Клавдія не змінить світу. Гамлет не відмовляється від помсти, але разом з тим усвідомлює, що завдання його набагато ширше - протидіяти злу загалом:

Звихнувся час наш. Мій талане клятий,

Що я той вивих мушу направляти!

Велич задачі й об'єктивна нездійсненність її зумовлюють надзвичайну складність внутрішнього життя і дій Гамлета. В світі «безчесної гри», «оплутаному тенетами підлоти», йому важко визначити своє місце і знайти реальні засоби боротьби. Особливо характерним для стану свідомості Гамлета є його монолог на початку третьої дії трагедії:

Бути чи не бути - ось питання.

В чім більше гідності: терпіти мовчки

Важкі удари навісної долі,

Чи стати збройно проти моря мук

І край покласти їм бронею?

Масштаби зла гнітять Гамлета, викликають розчарування, усвідомлення мізерності своїх сил. Все це підриває його волю, породжує незадоволення собою, [368] вагання й сумніви. Краса всесвіту й людини більше не тішить його; людина і світ сприймаються тепер не такими, якими вони йому уявлялися раніше. «З недавнього часу, сам не знаю чому, я позбувся своїх усіх веселощів, занедбав усі свої звичні вправи, і так мені важко, і цей вінець світотвору - земля - видається мені неплідною скелею. Оце розкішне шатро - повітря, оці, погляньте, чудові небеса, їх величне склепіння, оздоблене золотими іскрами,- все це для мене тільки нагромадження смердючих і шкідливих випарів. Який довершений витвір - людина! Шляхетні думки! Безмежні здібності! Увесь вигляд, кожен рух викликає захоплення. Вчинки нагадують янгола! Бога нагадує розуміння! Окраса всесвіту! Взірець усього сущого! А чого варта для мене ця істота, квінтессенція якої - прах?».

Меланхолія стає однією з визначальних рис характеру датського принца, і без урахування цього не можна правильно зрозуміти його образ. К. Маркс в одній із своїх статей, висміюючи манеру оцінювати явище, не беручи до уваги головного, з іронією згадував у зв'язку 'з цим «таку обробку шекспірівського Гамлета, в якій бракує не тільки меланхолії датського принца, але й самого датського принца».

У поведінці Гамлета, в його міркуваннях багато непослідовного, суперечливого. Але він ніколи не відступить від свого завдання, від дії й боротьби, бо це суперечить усьому складу його натури, його свідомості.

Якщо в людини головні бажання -

Лиш їсти й спати - це хіба людина?

Худоба й годі...

В образі Гамлета виразно проявилася одна з характерних особливостей Шекспірового методу - змалювання трагічного героя, про яку радянський шекспіролог P. M. Самарін писав: «Боротьба пристрастей, вічний рух почуттів, стан душевної динаміки - ось вихідна ситуація майже кожного значного героя шекспірівської драматургії».

Загибель Гамлета неминуча. «Гамлет боровся в ім'я всіх людей, заради їх блага, але сам був дуже далекий від них. В цьому величезна слабкість благородного принца... Іншим Гамлет і не міг бути, таким його зробив час, який ще не визрів тоді для народження непереможного союзу народу з передовою думкою». Образ Гамлета був художнім узагальненням долі гуманістів кінця епохи Відродження. [369]

Гамлет загинув, але не схилився перед злом і насильством. Правда і моральна перемога на його боці. Твір сповнений обурення проти злочинного егоїстичного світу, пройнятий вірою в гуманістичні ідеали.

«Отелло». Джерелом сюжету трагедії послужила новела «Венеціанський мавр» зі збірника італійського письменника Джіральді Чінтіо, в якій у повчальному дусі розповідається нещаслива любовна історія. Шекспір багато що змінив у ній, згідно з своїм задумом надав їй зовсім іншого характеру й змісту, далеко вийшовши за межі родинної теми й особистих стосунків.

Трагедія кохання в «Отелло» зумовлена світоглядом і мораллю суспільства доби Відродження. Сюжетні колізії твору, персонажі, їхні характери продиктовані драматургу історичною дійсністю з її суперечностями, світлими й темними сторонами. В складному непримиренному конфлікті зіткнулися два типи людей, два світогляди, породжені однією добою. Те, що було в ній героїчного й благородного, втілене в образах Отелло і Дездемони, її темні сили - в Яго.

Мавр Отелло - славетний генерал Венеціанської республіки. Він пройшов життєвий шлях, сповнений героїзму, романтики й тяжких випробувань, і лише своїми доблестями здобув пошану, почесті й визнання. Честолюбні прагнення чужі Отелло. Необхідність корисної діяльності - це властивість його натури, він відданий військовій справі, яку розуміє як високий державний обов'язок. Приймаючи наказ сенату виступити проти турецького флоту, він говорить:

Признаюсь вам, що у тяжкій роботі

Знаходжу я для себе щиру радість...

Своїми подвигами Отелло завоював серце юної венеціанки Дездемони. В домі її батька, сенатора Брабанціо, розповідав він про свої пригоди і злигодні на суші й на морях, про далекі мандрівки і чудернацькі країни. Все це слухала Дездемона, і не раз «в її очах бриніли сльози».

Вона мене за муки покохала,

А я її - за співчуття до них... -

так пояснив Отелло на засіданні сенату «чаклунство», в якому його обвинувачував Брабанціо. [370]

Отелло і Дездемону поєднала духовна близькість, тому кохання дало їм найвище щастя. Заради нього Дездемона зламала старі традиції, знехтувала батьківською забороною, відкинула упередження свого середовища проти людини чорної раси.

Об тім, що мавра покохала я

І з ним живу в любові, хай на всесвіт

Сурмить моя бурхлива доля; так,

йому тепер належить моє серце,

Люблю його, люблю, який він є.

Лице його - в душі його я бачу...

Я честі й подвигам його відважним

Свою судьбу і серце присвятила.

Отелло й Дездемона - цілісні особистості Ренесансу. Це люди широкої натури, безкорисливі, доброзичливі й довірливі. Вони поводяться природно, вільні й відкриті у ставленні до людей, не здатні на пристосовництво і завжди вірні собі.

Любов Отелло до Дездемони - не просто звичайна любовна пристрасть. В Дездемоні зосередилося для нього все те, чим він жив. Любов Дездемони стала втіленням його ідеалу життя, утвердженням віри в людей, справедливість і розумність світу. «...В Дездемоні Отелло знайшов душу свою... а з нею - гармонію, лад, порядок, без яких він пропаща, нещасна людина»,- писав О. Блок.

Зруйнував щастя благородних і довірливих людей і призвів їх до загибелі Яго, який за своїм світоглядом втілює темну, зворотну сторону Ренесансу. Це людина розумна, жива й діяльна. Але всю поведінку Яго визначає не творче, а руйнівне начало - хижацтво й індивідуалізм, що є характерними рисами психології, яка породжувалася діяльністю буржуазії нової епохи. Ставлення Яго до людей зумовлене його переконанням у їхній підступності і порочності. Головні мотиви людської поведінки в його розумінні - корисливість, тверезий розрахунок та аморальність. Яго ненавидить Отелло та Дездемону за те, що вони всім своїм життям заперечують його хижацький світ. «Яго ненавидить в Отелло його людський тип, закон, за яким Отелло створений. Яго не може прийняти в Отелло героя, високу душу, не може допустити щастя й удачі для Отелло». Яго ставить за мету не просто усунути чи знищити Отелло - він прагне принизити його, звести на становище «недолюдини». Тому він і спрямував свій удар на душу Отелло - кохання Дездемони. Поступово, холоднокровно плете він свою інтригу, [371] отруює душу Отелло підозрінням і ревнощами, граючи на його довірливості. Про свою підступність він цинічно говорить:

А наш мавр

Така людина щира і пряма,

Що кожного того вважає чесним,

Хто прикидається таким. За носа

Водити мавра можна так любенько,

Немов осла.

Чим потворніших форм набирають падіння й розлад внутрішньої гармонії Отелло, тим більшу насолоду відчуває Яго. Коли Отелло, виснажений стражданнями, знепритомнів, Яго промовляє над ним:

О, дійте, мої ліки! Так-бо ловлять

Довірливих безумців.

Як тільки Отелло повірив намовам Яго і зневірився в Дездемоні, життя втратило для нього сенс. Дездемона тепер стала для нього втіленням невірності, безчесності, всього ворожого йому в світі, і він убив її. Але тут же розкривається її невинність. Мука, каяття і розпука Отелло безмежні. Після всього, що сталося, Отелло не може жити, і він заколює себе, але йде з життя з відновленою вірою в Дездемону, в чистоту й благородство людей, з відродженим почуттям єдності зі світом.

«Король Лір». На сюжет старовинного сказання про короля Ліра, записаного спочатку в середньовічній хроніці, а потім - в «Хроніках» Р. Холіншеда, існувала до Шекспіра анонімна п'єса, яку він і використав при створенні своєї трагедії.

Зміст твору, на перший погляд, простий і зрозумілий, насправді є багатозначним, складним і глибоким. Як і в інших трагедіях, Шекспір пов'язав родинну історію з історичними конфліктами й соціальними протиріччями, і твір на тему невдячності дітей набув соціально-філософського характеру. Іван Франко справедливо писав, що в «Королі Лірі» англійський драматург «дав нам не фамілійну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамілійнім тлі».

Хоч в трагедії використано старовинний сюжет, зміст її відбиває стан сучасного Шекспірові суспільства. Це суспільство, де панує приватна власність, на грунті якої розпадаються нормальні, природні зв'язки між людьми, де відбувається непримиренна боротьба: одних - за владу і багатство, інших - за [372] людські права та гідний людини устрій суспільства. Уже на початку трагедії один із персонажів, Глостер, говорить з тривогою про свій час: «...Любов холоне, дружба ламається, брати не хочуть знатись, по містах - заколоти, по селах - розбрат, у палацах панує зрада, розірвано зв'язок між батьком і сином... Минулися кращі наші часи. Підступи, ошуканство, зрада й руйнація, розбиваючи наш спокій, товаришують нам у дорозі до могили» (II, 2).

Персонажі, які діють в трагедії, діляться на дві протилежні групи. До однієї належать Едмунд, Гонерілья, Регана, Корнуол - хижаки й егоїсти, позбавлені честі й совісті, лицедії й злочинці, вчинками яких керує жадоба влади й багатства. Особливо глибоким є образ Едмунда з його виразно окресленим характером. Сильний, небезпечний злочинець, він завжди володіє собою, розраховує тверезо і точно, ніколи не діє під враженням роздратування чи гніву. Едмунд - страшне породження соціального перевороту нової доби. Він втілює розкріпачену ініціативу, позбавлену людяності, спрямовану проти суспільства, виключно на задоволення особистих, хижацьких інтересів.

Інша група персонажів - Корделія, Кент, Едгар, блазень Ліра, згодом Глостер - повноцінні люди, гуманні, щирі й безкорисливі. В образі Корделії найбільш повно втілено ідеальні риси людини - чистота, гідність, щирість, висока людяність. Корделія - один із найбільш довершених позитивних жіночих образів світової літератури. Леся Українка писала: «В усій класичній і некласичній французькій літературі XVII та XVIII ст. нема жодного жіночого образу, котрий можна було б поставити поряд зі щирою, вільною духом Корделією».

У центрі трагедії - образ Ліра в його складній динаміці. На початку перед нами величний, повновладний король, який розподіляє своє королівство між трьома доньками, вирішивши «з рамен своїх старечих струснути всі турботи». Віддаючи королівство, він не має ніякого сумніву, що і без нього залишиться королем і збереже загальну пошану й почесті, якими був оточений усе життя. Це уявлення ґрунтується на його вірі в цінність своєї особистості. Лір завжди був «сповнений гордої свідомості, що він сам собою великий, а не владою, яку має в своїх руках». Отже, на думку Ліра, оскільки в ньому самому нічого не зміниться від того, що він віддає королівство, то й становище його змінитися не може. Король Лір вірить також в існування однієї для всіх [373] непорушної моралі, за якою молодші шанують старших, діти покірні батькам, піддані - королю.

Сліпа покірність Гонерільї і Регани волі Ліра при розподілі королівства, красномовне вираження ними любові до нього цілком відповідають його уявленням про себе і про світ, і він спокійно віддає їм королівство. Правдива і щира Корделія відмовляється від фальшивого славослів'я. Це сприймається королем як прояв черствості і непокірності, він проклинає Корделію, позбавляє її спадщини, і вона покидає королівство.

Невдовзі короля Ліра безмежно вражає зміна у ставленні до нього Гонерільї й Регани. Зникла їх шанобливість, вони більше не визнають за ним жодних королівських прав, сприймають його тільки як стару примхливу людину, що дратує їх і завдає клопоту. Спочатку Лір не може цьому повірити, потім пояснює все злобним характером, черствістю й невдячністю своїх дочок, не раз вибухає гнівом, проклинає дочок, закликає грізні стихії покарати їх за порушення природного порядку речей.

Ви, бистрі блискавки, вогнем сліпучим

Зухвалі очі засліпіте їй!

Ви, сонцем розколихані тумани,

Спадіть на неї і затруйте вроду,

І гордощі неситі оскверніть!

Лір ще не розуміє, що справа не в особистих якостях його дочок, що це діє об'єктивна закономірність суспільства, заснованого на приватній власності: гнів короля без королівства вже нікого не лякає, батька без спадщини вже ніхто не бере до уваги, і доньки відмовляють Ліру в притулку.

Блукаючи холодної буряної ночі степом, король Лір опиняється в світі бездомних і скривджених «сіром голих». Лише тепер він проймається до них співчуттям, розкаюється, що не думав про них, коли посідав трон, кидає виклик багатим і байдужим:

Бродяги,

Сіроми голі! Як на вас падуть

Страшні удари бурі оцієї -

Чи ж можуть ваші голови невкриті,

Худі тіла в подертому вбранні

З негодою жахливою боротись?

Занадто мало думав я про це.

Навчайся, багатію! Відчувай,

Що бідарі всякденно відчувають,

Віддай добра свойого їм частину.

Щоб правда на землі запанувала.

Ціною нестерпних страждань дісталась Ліру істина про світ і людину. Він повністю усвідомив негідність і несправедливість світу, в якому живе, і зрозумів, що зумовлені вони пануванням власності. Це вона викривляє закони, породжує несправедливість, дає волю жорстоким інстинктам, убиває в людині гуманність.

Лахміття

Нам одкриває злочини, а пишна,

Підбита хутром дорогим одежа

Приховує. Позолоти порок -

І суд зламає спис об позолоту.

Прозріння Ліра й відкриті ним істини тим більше вражають у трагедії, що вони пов'язані з зображенням поглиблення суперечностей у світі. Так, паралельна сюжетна лінія Глостера і його синів поширює картину суспільства, на її фоні виразніше виступає типовість трагедії Ліра, а водночас і художня своєрідність цього образу.

Надзвичайна емоційність у зображенні страждань Ліра досягається тим, що Шекспір подає їх на тлі бурхливих стихій: тільки вони можуть змагатися з силою Лірових пристрастей. Буря, на фоні якої відбуваються найбільш драматичні події в «Королі Лірі»,- це головний поетичний образ трагедії, символ катастрофи суспільного життя. Цей прийом - включати саму природу у вир людської боротьби - характерний для творчості Шекспіра.

Наприкінці трагедії Лір не тільки зрозумів свою власну помилку, а й осягнув несправедливість суспільства загалом. Він збагнув нарешті, що найціннішим у людях є людяність і співчуття до інших. Лір і сам змінився під впливом глибоких переживань і страждань, які збагатили й облагородили його душу, відкрили йому очі. На допомогу Ліру поспішає скривджена ним Корделія. Лір усвідомлює всю міру своєї провини перед нею, всю велич її благородної душі. Зустріч з Корделією дала йому щастя. Проте, як показує Шекспір, світ, гідний людини, в якому торжествуватимуть справжні цінності,- справа майбутнього. Корделія загинула - її повісили в тюрмі за наказом Едмунда. Лір не хоче і не може жити далі. Він помирає, проклинаючи безсердечних людей.

Трагедія пробуджує почуття обурення світом жорстокості й зла. З приводу розвитку образу Ліра М. О. Добролюбов писав: «Дивлячись на нього, ми спочатку відчуваємо ненависть до цього безпутного [375] деспота; але, стежачи за розвитком драми, все більше примиряємося з ним як з людиною і закінчуємо тим, що сповнюємось обурення і лютої злості уже не до нього, а за нього і за цілий світ - до того дикого, нелюдського становища, яке може доводити до такого безпутства навіть людей, подібних до Ліра».

Трагедія Шекспіра постала на грунті історичної дійсності Відродження, але вийшла далеко за її межі, набрала загальнолюдського значення і зберегла свій живий смисл до сьогоднішнього дня.

«Макбет». Трагедія «Макбет» - твір соціально-політичної проблематики, в якому засуджено криваву узурпацію і сваволю монарха. Сюжет Шекспір запозичив з «Хронік» Р. Холіншеда.

Дія трагедії сконцентрована навколо образу Макбета, показаного в еволюції. Особлива увага приділяється зображенню внутрішнього світу героя, розкриттю поступового розпаду його особистості в ході злочинної боротьби за трон. На початку трагедії Макбет постає як герой Шотландії, її захисник, славний і непереможний воїн, якого шанує і відзначає високими нагородами король Дункан. Макбет вірно служить Шотландії і королю, але успіхи й удачливість породжують у ньому усвідомлення своєї винятковості, честолюбні бажання. В нього зріє злочинний задум захоплення трону. Натхненницею й вірною помічницею його у цьому є палко кохана ним дружина леді Макбет. Скориставшись випадком, коли король Дункан гостює в його замку, Макбет, зазнавши болісної душевної боротьби, зрештою убиває Дункана і захоплює корону. Але підступно захоплена влада не приносить щастя й миру ні Макбету, ні його дружині. Піддані здогадуються про злочин Макбета і віддаляються від нього. Боячись викриття, керований інстинктом самозахисту, Макбет уже без вагань чинить один злочин за другим: його найманці убивають Банко, винищують сім'ю Макдуфа. Руйнується родинне щастя Макбета, його дружина не витримує непосильного тягара злочину і божеволіє. Наростає самотність тирана. Він викликає обурення, уся країна його ненавидить і готується до боротьби з ним.

Водночас у Макбеті відбуваються великі внутрішні зміни. Тиран розплачується за свої криваві злодіяння розпадом своєї особистості, цілковитим внутрішнім спустошенням і болісними стражданнями. Не будучи злочинцем за своєю вдачею, як «чоловік в основі чесний і чутливий» (І. Франко), [376] Макбет усвідомлює усю жорстокість і нелюдськість свого злочину, розуміє його згубну дію на свою долю, його безглуздість: злочин дав йому корону, але позбавив його людяності й звичайного щастя, корона не принесла йому нічого, крім страждань і самотності:

Я довго жив і на путі життя

У жовтолисту осінь перейшов.

Чи ж бачу те, що прикрашає старість,-

Любов, покору, шану, юрми друзів?

Нема й не буде. Ні! Самі прокльони...

За логікою внутрішнього руху Макбет доходить глибоко песимістичних висновків про безглуздість життя:

Все завтра, та все завтра, та все завтра -

Дрібненькою ходою - день у день,

І так закінчується наш літопис.

Всі «вчора» путь освітлювали дурням

До праху смерті. Вгасни, недогарку!

Життя - рухлива тінь, актор нікчемний;

Годину чваниться, горить на сцені,-

І край; оповідання ідіота,

Палке та голосне, але нічого

Не значуще.

Це вже означає цілковиту моральну загибель Макбета.

Глибоко драматичне зображення зруйнування колись благородної і доблесної людини робить образ Макбета глибоко трагічним. Але це зовсім не означає виправдання злочинця. Засудження його безкомпромісне. Трагедія сповнена войовничого гуманізму. Проти Макбета виступає все суспільство, воно бореться з тираном і знищує його в ім'я справедливості й людяності.

Шекспір створив також видатні трагедії на античні сюжети, запозичені з «Порівняльних характеристик» Плутарха. Це - рання трагедія «Юлій Цезар», а також «Антоній і Клеопатра», «Коріолан», «Тимон Афінський», що завершують другий період творчості. В них ставляться великі трагічні проблеми життя, світ зображується в стані напруженої боротьби, в якій вирішується доля окремих осіб і цілих народів. Образи Брута, Коріолана, Антонія і Клеопатри належать до найдовершеніших і найбільш глибоких образів Шекспірових трагедій. Хоч трагедії написані на давні сюжети, вони мали гостроактуальний смисл. Три перші були близькими і зрозумілими сучасникам Шекспіра своєю політичною проблематикою, [377] «Тимон Афінський» - викриттям згубного впливу золота і грошей на людину і людські відносини. Основу сюжету цього твору становить трагічна доля Тимона Афінського - багатія, який щедро роздає свої багатства численним друзям, радо допомагає людям. Він вірив, що їхня вдячність, їхні похвали і схиляння перед ним є щирим проявом дружби до нього, правдивого захоплення ним як людиною; Тимон глибоко переконаний, що, опинись він у біді, усі ці люди не змінять до нього ставлення і поспішать йому на допомогу. Невдовзі він розорився. Але це його не хвилює, він знає, що має багато друзів, і сподівається на їхню підтримку. Проте ніхто не поспішає її подати, від Тимона відмовляються навіть ті, кого він виручав з великої біди. Невдячність друзів викликає у нього гнів і обурення, він тепер зрозумів, що вони і раніше були з ним нещирими, керувалися корисливістю, лицемірили заради його щедрих подарунків. Усе це приводить його до переконання, що стосунки між людьми в суспільстві визначає золото, що ціниться воно більше, як людина. Тимон проймається ненавистю до золота і до людей і йде жити в ліс. Випадково він тут відкопує скарб, але з огидою відкидає золото і проклинає як зло, що спотворює світ і роз'єднує людей. Монологи Тимона вражають глибиною розуміння сутності грошей у власницькому суспільстві.

А це що? Золото? Блискуче, жовте,

Коштовний скарб... О ні, боги, тепер

Молитися не буду я на сміття!

Лиш корінців я хочу! Світле небо!

його тут вистачить, щоб обернути

Зло на добро, зробити чорне білим,

Низьке- високим, одворотне- гарним,

Старого - юним, боязкого - мужнім!

Навіщо ви, боги, мені його

Даруєте? Навіщо? О боги!

Воно жерців і слуг од вас одверне,

В тілистого з-під голови подушку

Зуміє витягти! Цей жовтий раб

В'язатиме й ламатиме святі

Обітниці, благословить проклятих,

Страшну проказу змусить полюбити,

Звеличить злодія і дасть йому

Високий титул і загальну шану,

І місце у сенаті. Це воно

Засняділу вдову веде до шлюбу,

А вкрита болячками потаскуха,

Та, що від неї вже й шпитальні стіни

Нудити почало, стає від нього

Квітучою й розкішно-запашною,

Немов сама весна. Нікчемне сміття, [378]

Повіє світова, що сієш розбрат

Поміж народів, я верну тебе

В твоє законне місце!

К. Маркс вбачав у цьому монолозі вираження думки самого Шекспіра і зазначав, що «Шекспір чудово зображує сутність грошей». Для ілюстрації своїх думок К. Маркс неодноразово звертався до Шекспірової трагедії і цитував монолог Тимона.

Тимон помер самотнім, не примирившись з людьми, з ненавистю і відразою до них за те, що вони, піддавшись владі золота, втратили людяність. Але не прокляття Тимона завершують трагедію. Вона закінчується закликом встановити у світі гідний людини порядок речей. Один із персонажів твору, Алківіад, проголошує необхідність подолати, якщо потрібно, то й війною, боротьбу між людьми в суспільстві і встановити мир і спокій:

З війни народжується мир, а мир

Хай стримує війну, й на вічні віки

Хай одне одному готують ліки.

У третій період творчості, який називають романтичним, Шекспір написав п'ять п'єс: чотири трагікомедії, або романтичні драми,- «Перікл» (1609), «Цимбелін» (1610), «Зимова казка» (1611), «Буря» (1612) та історичну драму «Генріх VIII» (1613). Значне місце в драмах займає казково-фантастичний елемент. Дія в них відбувається в легендарній країні, в світі незвичайного, казково-фантастичного, де добрі начала життя незмінно перемагають сили зла. Та це не означало відходу митця від дійсності - Шекспір всюди зберігає почуття реальності і твердо стоїть на її ґрунті, зображуючи реальні конфлікти реальної історичної дійсності. Великий гуманіст залишився вірним гуманістичним ідеалам, але як реаліст не бачив можливості здійснення їх у сучасному йому суспільстві, тому переносив позитивне розв'язання життєвих протиріч у світ незвичайного. «Шекспір не знав і не міг знати шляхів до створення ідеального ладу. Він був певний тільки одного: людям потрібне інше життя, ніж те, на яке вони засуджені, вони варті того, щоб нові обставини були для них створені, і запорукою такої можливості є те краще, що було в людській природі. Це й виражене в його останніх п'єсах».

Найповніше особливості жанру останніх творів Шекспіра проявилися в «Бурі». Драма починається картиною морської бурі, під час якої неаполітанський [379] король Алонзо і міланський герцог Антоніо з усім своїм оточенням рятуються з потопаючого корабля і опиняються на невідомому острові. На острові живе Просперо. З його розповіді дізнаємося, що він був колись міланським герцогом, захоплювався науками. Вступивши в змову з неаполітанським королем Алонзо, його брат Антоніо підступно захопив владу, а Просперо з його маленькою донькою Мірандою наказав посадити в човен і пустити в бурхливе море. Хвилі прибили Просперо до острова, де він, оселившись, виховував Міранду, займався науками, на їхній основі оволодів магією та здобув владу над духами.

Мудрий Просперо бореться проти зла, прагне удосконалити, виправити дійсність. Він підкорив злу відьму Сікораксу і звільнив з її полону духа Аріеля, який тепер вірно служить йому. Просперо старається облагородити, приручити сина Сікоракси - напівзвіра Калібана.

З волі Просперо сталася буря, і міланці опинилися на острові. Вони намагаються запровадити тут свої, звичні їм порядки: почалися змови і замахи на життя, розгулялися порочні пристрасті. Але на острові Просперо, в його світі, діють закони добра. Просперо судить і карає нелюдяне суспільство, руйнує злочинні задуми, попереджає і знищує зло. Він навчає Фердінанда добру й безкорисливому служінню людям. Просперо змушує своїх ворогів розкаятися, повертає собі владу і прощає всіх:

Шляхетний розум дужчий за злостивість,

І милосердність краща, аніж помста.

Просперо примирився зі своїми колишніми ворогами не тоді, коли вони діяли і відчували свою силу, а тоді, як він переміг їх, розвінчав і обеззброїв. Своїм милосердям він довів моральну перевагу над ними. Просперо покидає свій острів, відмовляється від влади над духами і повертається до людей; повертається не тому, що примирився зі злом, а через те, що вірить у необхідність перебудови життя на засадах добра і людяності.

Багатозначними у творі є образи Міранди і Фердінанда, як і взагалі образи позитивних молодих людей у всіх романтичних драмах Шекспіра. Світ юних героїв - майбутнє суспільства. Це світ мрії, любові, чистоти й віри в щасливу долю людей, він прямо протилежний егоїстичному, жорстокому середовищу, в якому жили їхні батьки. З образами молодих людей такого типу в останні драми Шекспіра увійшла нова тема зміни поколінь.

Зміст «Бурі» широкий: він містить глибокі роздуми, налічує багато персонажів і символічних ситуацій. Згадаймо хоча б дуже показовий для поглядів і настроїв Шекспіра останніх років життя образ Гонзало з його фантазією про ідеальну державу на острові. Ця фантазія сприймається як запозичення з Монтеня і перегукується з «Утопією» Мора.

У «Бурі» Шекспір закликає до створення нового світу, без приниження, насильства і жорстокості.

Шекспір у своїх творах правдиво змалював широку картину дійсності, в якій центральне місце завжди посідає людина. Він зображував її у стосунках з іншими людьми, розкривав її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття й думки, показував її високі й низькі вчинки. Персонажі його творів - люди вільні духом, з могутніми й величними пристрастями, що й надало героїчного звучання Шекспіровій драматургії.

Характери, створені Шекспіром, відзначаються величезною внутрішньою багатогранністю; в них поєднуються різні душевні якості, органічно зливаються контрасти й суперечності; герої ніколи не застигають в одному стані, вони живуть, розвиваються й змінюються. Кожний характер втілює загальне, типове і водночас є індивідуалізованою, неповторною особистістю.

Герої Шекспіра обдаровані яскравою поетичною уявою. Вони здатні поетично виражати те, що відбувається в їхній душі і в оточуючому світі. їхня мова дуже образна, експресивна, багата на метафори, звучить вона природно, бо відповідає характеру героя, його психологічному стану, вчинкам. Порівняння і метафори в мові героїв служать Шекспіру засобом індивідуалізації людських характерів. Дослідники визначили, що кожний персонаж Шекспіра має індивідуальну тематичну систему образів. Наприклад, у мові Гамлета, який усвідомив недугу свого часу, багато образів хвороби і розпаду, у Макбета домінує образ одягу з чужого плеча, у короля Ліра - образи звірів.

Творчість Шекспіра глибоко народна. Найрізноманітнішими формами вона пов'язана з усім суспільним життям країни. Великий драматург зображував дійсність з найпередовіших, демократичних позицій того часу, засвоївши найкращі елементи духовної культури великої доби Відродження. Через усю творчість [381] Шекспіра проходить ствердження гуманності. Він карає чи звеличує людину, виходячи лише з одного критерію,- відповідності її поведінки ідеалам людяності. Тому творчість Шекспіра співзвучна всім часам, вона завжди є і буде тим джерелом, яке живить прагнення людини до справедливості, краси, ідеалу.

Шекспір значною мірою спирався в своїй драматургії на традиції народної драми і народного театру, але не імітував їх, розвивав і підносив до рівня високого мистецтва та найвищих досягнень передової думки, виховуючи народну свідомість і народні естетичні смаки. Своєю поетичною мовою Шекспір багато завдячує народу, на чию живу мову та склад думки він орієнтувався у своїй творчості. Драматург широко використовував прислів'я, приказки, народні пісні і балади, властиві народній мові афористичні вирази. Але в контексті Шекспірових творів все це звучить не як фольклорне запозичення, а як органічна властивість його мови і стилю.

Винятково сильним був вплив Шекспіра на розвиток мистецтва і літератури різних країн протягом століть. Під знаком цього впливу у XVIII ст. в Німеччині формувалася реалістична естетика, створювалася Шіллером і Гете національна драма. В європейських літературах перших десятиліть XIX ст. геніальна драматургія Шекспіра була прапором цілого художнього напряму - романтизму. Видатні письменники критичного реалізму визнавали свою спорідненість з Шекспіром і називали його своїм учителем. Шекспірівське начало є у Кітса і Вальтера Скотта, Пушкіна і Достоєвського, Стендаля і Бальзака. Безсмертна спадщина Шекспіра продовжує жити і в світовій літературі XX ст.

Творчість Шекспіра залишила помітний слід в українській літературі. Майже кожний видатний український письменник висловлював своє захоплення Шекспіром, зазнав його впливу в тій чи іншій формі. В українській літературі існує багато творів на Шекспірові мотиви, часто трапляються шекспірівські ремінісценції у Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського та ін.

Переклади творів англійського драматурга відіграли помітну роль у XIX ст. в розвитку української літературної мови. Багато українських письменників зверталися до перекладу Шекспірових творів: М. Старицький, Ю. Федькович, П. Мирний, П. Куліш, Л. Українка, І. Франко, М. Кропивницький, [382] М. Драгоманов. Основоположником наукового шекспірознавства на Україні був Іван Франко.

У радянській українській літературі високохудожні переклади творів Шекспіра створили М. Рильський, Б. Тен, М. Бажан, В. Мисик, Д. Паламарчук та ін.

Трагедії і комедії великого драматурга широко входять до репертуару радянського театру. Великим успіхом у радянських глядачів користуються вистави комедій «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно», «Комедія помилок», «Приборкання непокірної», «Віндзорські витівниці», трагедій - «Гамлет», «Король Лір», «Отелло», «Макбет», «Ромео і Джульєтта», «Антоній і Клеопатра», хроніки «Річард III». Всесвітнє визнання здобули балет «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф'єва, екранізація «Гамлета» і «Короля Ліра» Г. Козінцева. Радянська театральна інтерпретація Шекспіра загалом становить одну з найяскравіших сторінок світової шекспіріани.

Размещено на Allbest.ru