Творчість Старицького
Біографія і характеристика творчості Старицького. Боротьба за прогресивну українську літературу. Новаторство поезії та розширення системи жанрів. Основні мотиви лірики і краса людських почуттів. Особливості драматургії і майстерності, натиск цензури.
| Рубрика | Литература |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 20.07.2011 |
| Размер файла | 82,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
В цьому виявилась сила і слабість художнього відображення історичної дійсності в драмі.
Сила драми «Богдан Хмельницький» М, Старицького в тому, що в ній образу Богдана Хмельницького і деяких інших позитивних героїв -- носіїв патріотичної ідеї визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів, надано рис хоч і визначних, але звичайних реальних людей.
Справді, в першій дії драми автор дає правдиве уявлення про надзвичайно тяжкий Стан знедолених мас українського народу в лабетах шляхетсько-польської сваволі. Далі згадано, що недавно померла від тяжкої хвороби жінка Богдана, а він затіяв бенкет із старшиною, наблизивши до себе зрадливу красуню панну Єлену. Тому-то Домаха -- стара господиня сотника Хмельницького, цілком доречно ремствує: «Тут щодня тільки й чуєш про грабежі та про ґвалти... церкви замикають... нещасний люд то по лісах ховається, то по шибеницях гойдається, а старшина бенкетує!»
В драмі також виразно помітно намагання драматурга показати класові протиріччя серед козацтва, й тоді патріотичні настрої набирають конкретно-історичного народно-демократичного характеру. Такі протиріччя, наприклад, показані в суперечці між запорожцями та «лейстровиками» (дія II, вихід 4) перед повстанням. Коли «лейстровик» Сулима робить закид запорожцям, що вони «часто здіймають ще на Вкраїну біду...», у відповідь йому запорожець Чарнота заявляє: «У вас вся Україна в кишені! Хіба ви дбаєте за неї? Старшина з ляхом наклада...» і т.д. А Нечай потім ще ясніше підкреслює, що на Україні лихо: «Не через ляхів, а через панів: прості ляхи -- такі ж харпаки... ми б з ними жили й вік, якби не ті ксьондзи та не дуки».
Кривоніс підтверджує це: «именно, що всі дуки одним миром мазані», а ще один запорожець додає: «Одного дідька діти!».
Такі настрої відповідали настрою народних мас України, які ніколи не вбачали ворога в польському народі й ненавиділи панів-гнобителів незалежно від їх національної приналежності. Важливо те, що Стариць-кий саме цю рису підкреслив у сценах драми, засвідчивши своє реалістичне розуміння соціальних і національних взаємовідносин на Україні в дусі демократичних традицій. Отже, в основі ідейного змісту драми «Богдан Хмельницький» є прогресивне розуміння народно - українського патріотизму, який включає ненависть до польської шляхти та інших загарбників, при позитивному ставленні до польського народу, і давню історичну, братню дружбу з великим російським народом, що підкреслено було в драмі епілогом «Братський союз» (в першій забороненій редакції) і апофеозом «Переяславська Рада» (в останній дозволеній редакції).
Але соціальна основа драми дедалі поступається місцем особистим колізіям, які побудовані, до того ж, на ґрунті кохання. В цьому слабкість драми.
М. Старицький показує історичні події переважно в плані особистої драми самого героя їх -- Богдана Хмельницького, який, порушивши нібито підвалини свого соціального покликання, бо підмінив святі громадські обов'язки перед народом на задоволення особистих пристрастей, стає приреченим «грішником», що карається «небом і людьми». Осліплений і сп'янілий у честолюбних намірах своїх, від слави, яка піднесла його на хвилях народного повстання проти гнобителів так високо до влади над людьми, Хмельницький, за автором, починає втрачати зв'язки з керованими ним масами і перед вирішальним боєм під Берестечком (фінал драми), впадає в розпач, зневір'я.
Базуючись на історичних даних про Хмельниччину, М. Старицький, що збивався з наміченого творчого задуму вимогами цензури, пішов по лінії розкриття внутрішньої інтимної драми головного героя. Образи ж сподвижників Хмельницького -- Богуна, Кривоноса, Морозенка й інших, оспіваних у народних піснях і думах, не показані достатньо. Не показано найістотніших рис характерів цих історичних героїв боротьби за волю народних мас України в XVII столітті.
Недостатньо змальовано й образи польської шляхти, серед яких найбільше місця приділено Єлені, Чаплінському і ксьондзові. Образи ці загалом реалістичні і вірно відтворюють колорит епохи, що на час появи драми в друку і на сцені було визначним явищем.
Драма написана переважно неримованим ямбом. Віршована мова гармоніює з ситуаціями і настроями героїв, надаючи текстові високої культури художнього слова, особливо в ліричних і героїчних сценах. Великою кількістю учасників -- 43 дійові особи -- та іншими широкими сценічними вимогами драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького становила чималі труднощі для постановки її на сцені дореволюційного українського театру, і тому була використана не дуже широко, хоч і мала успіх.
Зокрема драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького займала місце в репертуарі театру М. Садовського в Києві до Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року, з успіхом за участю М. Садовського вона виставлялась і в 20-х рр. вже перед радянським глядачем, бувши загалом найкращим на цю тему драматичним твором до появи драми О. Корнійчука.
Створення драми «Богдан Хмельницький» було для М. Старицького - драматурга не тільки серйозним іспитом (перший твір на історичному матеріалі), а й важливим кроком уперед. Десятирічна затримка драми цензурою не могла загальмувати творчого шляху драматурга. За цей час, крім переробок (про що буде далі), він написав три драми («Розбите серце», «Без світу», «Талан») на побутовому матеріалі того часу, і лише після дозволу цензурою драми «Богдан Хмельницький» (1897) М. Старицький продовжив працю над історичною тематикою.
Драма «Розбите серце». Драму «Розбите серце» було закінчено, як свідчить автор своїм написом наприкінці рукопису, в Києві 23 жовтня, очевидно, 1891 р., бо вже 9 січня 1892 р. п'єсу одержано в канцелярії цензури -- в Петербурзі, розглянуто за рапортом цензора в Цензурному комітеті 26/1--1892 р. і заборонено.
Драма «Розбите серце» цікава й оригінальна вже хоча б тим, що дія відбувається в м. Львові і показує взаємовідносини панів з простим трудящим людом, а також відносини поляків з українцями («русинами»). В основу сюжету покладено конфлікт кохання в умовах нерівності станів. Єдиний син вельможної пані Яворовської -- Костя, що закінчив університет,-- хоче одружитися з ніжно любимою ним дівчиною Теклею--малописьменною дочкою бідного сторожа Недольського, яка кохає Костю, Пані Яворовська, довідавшись про це, умовляє Теклю зректись Кості і вийти заміж за іншого. Текля з самопожертви хоче вийти заміж за німця Фішера, але крутий поворот ламає її ніжну натуру, і вона умирає на горе Кості, якому вона призналась у всьому, і на каяття Яворовської, яка відчула, кого вона втрачає.
Цей особистий мотив драми ускладнюється, переплітаючись з соціально-побутовими та національними мотивами колізій драми. Костя знаходиться в центрі боротьби серед студентів-українців (русинів) і поляків. І скли -- в оточенні темряви і заздрості, старий же Недольський -- сторож при дворі, батько Теклі, зазнає натиску лихварів і бідності.
В мотивах кохання навіть цензура не вбачала чогось «небезпечного», але при розгортанні цієї картини соціальних і національних взаємовідносин, зокрема суперечки між студентами, на думку цензора, мають «політичну тенденцію», «здатні хвилювати й розпалювати народні, а тому їх «в жодному разі не можна визнати придатними для української сцени». Ось чому було визнано, що драми «не слід допускати ні до постановки на сцені, ні до друку».
Драма «Розбите серце» -- цікавий документ, що свідчить про намагання М. Старицького на матеріалі з галицького життя відтворити соціально-побутову картину взаємовідносин на відшматованій тоді частині України. Але намагання це було підбите на першій же спробі.
«Без світу». В 1982 році М. Старицький написав драму «Без світу».
Подана п цензуру 6. VII. 1892 р., драма була заборонена; того ж року автор у тотожній редакції, тільки під новою назвою «В темряві» надіслав її у Львів, де вона й була надрукована 1893 року. Через рік драматург знову надіслав драму в цензуру (Петербург) в зміненому вигляді під назвою «Кривда й правда». Драма «В темряві зображає побут на селі, тематично нібито нічого нового проти, скажімо, драми «Бурлака» Тобілевича (1883) не становить, тим більше, що вона побудована зовні немовби на конфліктах кохання. По суті ж, драма «В темряві» показує оригінальну картину соціально-побутових взаємовідносин в українському селі в 80-і роки XIX ст. Це жорстока, тяжка драма сільської бідноти, чесних людей на селі в пазурах у ненажерливих багатіїв-паразитів, шахраїв, що розперезалися «в темряві», яка заважає трудящим стати на боротьбу з гнобителями, вирватись з недолі нужденного життя.
М. Старицький правдиво показує класове розшарування на селі, де верховодить купка багатіїв і здирщиків крутіїв, очолюваних типовим глитаєм -- шахраєм старшиною Тягнивусом, до яких належить багата вдова Коломійчиха, писар-крутій Лобчинський та шинкар Шпігель, що висуває шахрайські плани, споює громаду.
Об'єднує здирщиків жадоба наживи за рахунок громади темних, затурканих, систематично споюваних селян» В центрі цього паразитичного кола -- ненажерлива й жорстока куркулька Тетяна Коломійчиха, яка через позички все село прибрала до рук, згромадила запаси хліба з розрахунком на голод, що дійсно насувається. Навіть особисту долю своєї єдиної дочки Домахи Коломійчиха хотіла використати для наживи, одруживши її з побічним сином поміщика, а коли намір цей зірвався через наглу смерть пана, вона скаженіє від люті: ненавидить зятя, пробує отруїти його, пхає дочку на розпусту з Лобчинським і т. д.
Багатіям-здирщикам з крутіями протистоїть в драмі трудове селянство, серед якого визначаються такі, як дід Мороз, Явтух, Свирид та інші.
Спочатку глухе незадоволення, а потім і протест селянства виражає в драмі молодий, освічений, м'якої гуманної вдачі Степан Петраш, який, бувши з походження побічним сином пана й селянки-покритки, зазнав уже недолі, коли його кидали «з безбатченка -- в паничі, з паничів -- в мужики, а з мужиків -- в машталіри», як він гірко згадує.
Батько Степана -- старий-поміщик, як виявляється, домовившись з Коломійчихою, що дасть за ним багато ґрунту й грошей, силоміць віддав його за зятя до ненажерливої глитайки, одруживши з її дочкою Домахою, яка його покохала.
Степан, познайомившись з горем і злиднями селян, став їм безкорисно, всупереч тещі, допомагати, а вони, поважаючи його, як чесну людину, обрали наглядачем запасного магазина з зерном.
Драма «В темряві починається тоді, коли такі протилежні характери, як гнобителька Коломійчиха і народолюбець Степан Петраш, зіткнулись в основному, антагоністичному конфлікті, який дедалі загострюється й, сплітаючи фабульні лінії розвитку дії твору, приводить в фіналі до катастрофи -- смерті героя і відкритого масового протесту селян проти здирщиків.
Реалізм драми не тільки в тому, що в ній створено-типові художні образи, мотивовані конфлікти, але й характерні ситуації і деталі боротьби, що відтворюють типову атмосферу, в якій ця напружена боротьба точилась.
Степан намагається згуртувати сільську бідноту. Він вказує селянам, що треба відкрити школу, не ходити в шинок, знаходить засіб, як через «обчеську запашку» можна здобути громадські гроші і т. д. Та з Степанових заходів нічого реального не виходить, бо здирщики посилюють боротьбу проти нього, споюють селян горілкою, примушують їх працювати за 10--15 копійок на день.
Степан хоче переконати бідняків, відкрити їм очі:
«-- Ех, люди, браття, поки ви не будете купи держатися, боронити один одного, поки не перестанете кланятися скляному богові,-- доти вас, як овець, стригтимуть, і не оборонить ніхто, бо самі себе віддаєте в руки; а один хто, хоч розірвись,-- нічого не вдіє: там хижа влада з в'язницями, з військом і з такими, як ваше начальство, зухами, а тут отара сліпих» (дія II, ява 3). Але активних прихильників здобуває він надто мало.
Особиста драма кволого на здоров'я Степана полягає в тому, що він давно покохав дівчину Марину, яка теж була вихованкою пана, і не любить своєї дружини Домахи. Особисті відносини загострюються, бо Степан знов зустрів Марину і бачиться з нею потай. Це було негайно використано ворогами Степана. Коли не вдалось його отруїти, то було заарештовано вкупі з Мариною, хоч, як потім виявилось, це була його єдинокровна сестра.
Обдуривши громаду селян, щоб здихатись Степана, багатії провели на сільському сході постанову про висилку його в Сибір як «небезпечного».
Оповите темрявою, визискуване і залякане селянство частково поступилося отруйному впливові багатіїв і за невеликим винятком залишалось пасивним, коли старшина і його прихильники чинили наругу над чесним громадським діячем Степаном Петрашем, який боровся проти кривди.
Степан, безневинно засуджений і закований, умирає перед сільською громадою в волості.
Домаха в особі Степана втратила коханого чоловіка, Марина -- любимого брата, а трудове селянство втратило, нехай і нетривкий, іноді, може, й не зовсім ясний, але чистий промінь світла, що засяяв був «в темряві» й згас від злої руки гнобителів.
Перед смертю Степан говорить до людей: «В темряві бродите, і вас, як сліпців, напасники куди хотять пхають, здирають останню сорочку, одпасують черева з вашої крові та поту, туманять бідний ваш розум страхами, дурницями, а найпаче горілкою! І нема у вас ні братерства, ні правди, а тільки кривда панує!» (Дія V, ява 6).
Твір «У темряві» має недоліки, і основний з них у тому, що постаті селян не індивідуалізовані, вони не виросли в образи представників знедоленого села, а наділені лише загальними рисами (Мороз, Явтух, Свирид, Карпо та ін.).
Драма була останнім сценічним твором автора з сільської Тематики.
Заслуга автора в тому, що він прагнув реалістично відобразити тогочасну дійсність, спростовуючи, по суті,
облудні буржуазно-націоналістичні стверджений про «незайманість» сільського побуту, «безбуржуазність» української нації. На жаль, драма в цій редакції не була поставлена.
«Талан». В 1893 році, ніби підсумовуючи своє десятирічне перебування на чолі української професіональної трупи, М. Старицький написав на матеріалі з життя і праці українських акторів драму «Талан», яку того ж року дозволено до вистави г, а через рік і надруковано.
Зайвим і недоречним було б вишукувати серед персонажів драми точний портрет того чи іншого з відомих тоді діячів української сцени, ба й самого автора, чи якоїсь конкретної події, що в той час сталася, хоч натяків на це, аби було бажання, можна чимало назбирати. Але, безумовно, загальні типові риси характерів, настроїв, матеріального становища та морально-етичної атмосфери всередині тодішнього українського театру й навколо нього відтворено в драмі «Талан» правдиво, зворушливо.
В цьому розумінні драма має глибоко пізнавальне значення як реалістичний твір, в якому, передусім, виражені кращі громадські поринання прогресивної української інтелігенції, її віддане служіння своєму народові.
Головна героїня драми -- талановита українська актриса Марія Іванівна Лучицька -- свідома свого громадського покликання, не дивлячись на всі інтриги, невдачі інтимного життя і тяжкий стан, стверджує, що український театр «діло велике й чисте: воно наставляє на розум молоді, проводить високі думки..» (дія друга, ява 10).
Основна увага драматурга приділена постаті талановитої актриси Лучицької. Це видно хоча б з того, що драма побудована на епізодах з її роботи й життя. Всі інші персонажі або сприяють, або заважають її талантові на сцені й в житті, або навіть тільки дають колорит обставинам, серед яких вона перебуває.
В такому принципі побудови драми -- основна причина того, що загалом постаті і розкриті не досить повно, хоч часто й глибокими рисами, що вдало накреслюють характери. Такими е Палажка -- бабуся, мати Квітки, Лемішка -- суфлер, Жалівницький -- актор, Маринка -- годованка Лучицької, Гірявий -- помреж, Кулішевич -- актриса, Рябкова і Богданиха -- хористки, Гаша -- ключниця, Антипов -- редактор.
Трохи детальніше показано постать Антона Квітки, але виключно з погляду відносин його з Лучицькою, та Безродного, який розуміє силу ії таланту. Степан Іванович Безродний, колись багатий пан, стає антрепренером, бо любить театр, а витративши на театр усі свої багатства, служить помрежом у колишнього режисера, а тепер і антрепренера Юрія Савича Котенка, деспотичного інтригана, заздрісної людини й розпусника, жадібного до наживи.
Односторонньо змальовано постать актриси Квятковської -- честолюбниці і підступної заздрісниці, брехливої і двоєдушної, яка стала мало не безпосередньою причиною загибелі Лучицької.
Постать репортера Юрковича як представника преси досить яскрава. Юркович не має своєї думки про гру акторів і піддається впливу Котенка і Квятковської, впливу брудних пліток за кулісами, бо для нього рецензія -- це просто мізерний заробіток, не більше. Відчувши, що на зайнятій позиції йому загрожує неприємність, він вирішує краще перейти «на фейлетон», а згодом знов стає рецензентом.
Драма «Талан» -- різномовна: учасники трупи говорять по-українському, Антипов і мати Квітки -- тільки по-російському, а решта -- мішаною мовою, ще й з неправильними зворотами. Такої «натуральної» мови, щоправда, вимагала тодішня театральна критика, але драмі це пошкодило.
До цікавих і справді нових епізодів в українській драматургії належать сцени із закулісного життя трупи, хоч вони й недостатньо спрямовані на розгортання дії чи краще виявлення обличчя того чи іншого з персонажів.
Основна фабульна лінія драми -- боротьба й загибель талановитої актриси -- доведена до кінця, але інші фабульні ходи не розгорнені в додаткові лінії, а лише наведені (наприклад Маринка -- Жалівницький), або про них тільки згадується (Котенко -- Квятковська). Така прямолінійність у побудові драми не могла допомогти виявленню ч найбільшою повнотою рис окремих характерів, тобто поглибити твір у цілому.
Показуючи правдиво трагедію високообдарованої артистки (Лучицька), яка присвячує своє життя громадському служінню народові, терпить наругу й гине від нелюдського знущання в панському середовищі, в яке вона попала, драматург реалістично відтворив типові болячки в досить затхлому побуті української трупи в умовах матеріальної скрути акторів, низького етико-морального стану в умовах безправ'я їх в капіталістичному суспільстві. Отже, в ідейному розумінні драма «Талан» безумовно перекликається з комедією О.М. Островського «Таланти й поклонники».
Драма «Талан» була новим, нечуваним явищем в історії української драматургії тим, що тематично є мало не першою ластівкою чисто «сюртучної» п'єси, а для драматурга -- цікавою перехідною ланкою між історичними творами. З цього погляду цікавою тут є «сцена на сцені» (IV, карт. 2), де показано у виконанні уривок з драми «Богдан Хмельницький», яка тоді була, як відомо, під забороною цензури (III дія, 2 одміна). Вміщення уривка саме цієї драми зайвий раз свідчить, що заборону цензури М. Старицький приймав як лихо, яке треба вміти перебороти всіма засобами.
«Маруся Богуславка». Коли цензура дозволила нарешті драму «Богдан Хмельницький» (1897), М. Старицький опрацьовує п'єсу на мотиви відомої історичної народної думи -- «Маруся Богуславка», яку ще в 70-х роках розробляв разом з М. Лисенком, у зв'язку з працею І. Нечуя-Левицького над лібрето опери «Маруся Богуславка», музику до якої збирався писати М. Лисенко.
Тепер, знову звернувшись до історичної тематики, М. Старицький створює на цьому матеріалі драму «Маруся Богуславка», яка була надрукована в 1899 році, а до вистави дозволена в 1900 році.
Написана вона десь в 1898 році, бо вже 13 червня 1898 року в листі до Панаса Мирного драматург згадує її поруч з драмою «Богдан Хмельницький».
Побутово-історична драма «Маруся Богуславка» в п'яти одмінах була створена на основі досить широко використаної в українській літературі народної думи «Маруся Богуславка», з використанням мотивів народних пісень: про брата, що продає сестру в неволю, про матір, яка шукає свою дочку-бранку. Дія твору, за авторським визначенням, відбувається в XVII сторіччі.
Майстерно будуючи віршовану драму, М. Старицький намагався якнайглибше втілити ідейний зміст народнопісенних творів в художньо-драматургічні образи, що й зумовило створення автором драматургічних колізій і характерів головних героїв драми. Ґвалтовний полон богуславської попівни Марусі автор умотивовує тим, що її продав турецькому мурзі Гірею, давно закоханому в прославлену красуню, її рідний брат Степан, програвшись шахраям-шляхтичам.
В народній думі Маруся -- попівна Богуславка -- визнає перед козаками-невільниками, що вона «потурчилась, побусурманилась, для розкоші турецької, для лакомства нещасного», її вчинок нічим не пояснюється в думі, нічим не виправдовується, тобто без слів у народі беззастережно засуджується.
Старицький, ідучи за народною думою, вмотивовує цей вчинок Марусі станом її як владної пашівши, силою палкого кохання з Гіреєм і відсутністю інтимних почуттів до нареченого Сохрона, яким вона захоплювалась лише як лицарем. Але любов до батьківщини виявилась сильнішою за все, а тому Маруся через шість років, хоч вона і кохана дружина Гірея, і щаслива мати двох дітей, тяжко мучиться. Не може забути свого рідного українського народу, України, що все раз по раз перед нею в спогадах,--
Мов марево далеке вирина,
Хвилюється, прозоре та хороше.
Образ Марусі Богуславки дуже складний в патріотичній драмі М. Старицького, глибокий психологічно, насичений великими пристрастями повнокровного жіночого характеру. Героїня, епічно оспівана в історичній народній думі, тут розкрита як ніжно-лірична, одночасно сповнена бурхливим драматизмом переживань, привабна натура української дівчини, здатної на високий героїзм.
В драмі показано, що Маруся не зразу дала волю спогадам про минуле. Навіть коли її найближча подруга дівочих літ Леся Кушнірівна, яку вона з радістю забрала до себе в палац після її поневірянь в тяжкій неволі, тяжко сумуючи на ненависній чужині за свободою, за рідним краєм, нагадує, що ти, мовляв, хоч і владна пашівна, але бранка, чужа, в краю неволі,-- Маруся, гостро заперечуючи, намагається виправдати свою поведінку.
Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, в коханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує її почуттям. Маруся, довіряючи Гірею, признається йому, що кохає за те,
Що ти не став невільників держать, Що ти змінив жорстокості на ласку, Що твій гарем тепер взяв людську стать... За те, що дав еси мені двох діток Любесеньких, гарнесеньких... та ще За те, що ти поклявсь мені пророком, Що до життя вважатимеш мій край І що його не будеш руйнувати.
Вона доходить навіть до висновку, що минуле вже не вернеться, що коріння її «в турецькій вже землі».
І саме в цю хвилину невільницька козача пісня «Ой у полі два явори» долетіла до неї й зруйнувала все дощенту. Глибоке патріотичне почуття, здавалось, поховане навіки, спалахнуло дивним полум'ям, спаливши особистий спокій, щастя й віру героїні в зрадливого пашу: *
Горить... пече... Україна моя Озвалася сльозами... застогнала!
Велика любов у серці Марусі повела її без вагань до невільників, хоч вона й не знала.ще, кого вона там побачить, але несхибно вже рішала, що --
Повинна я забуть себе для них...
Спалахнула велика любов, викликала палку ненависть в душі героїні драми, повела її на муки, на боротьбу в ім'я свободи для братів, в ім'я батьківщини.
Саме в тяжких муках, в гострій боротьбі, яка дедалі загострюється й ускладнюється іншими ситуаціями, коли Маруся зустрілась з Лесею, з матір'ю, з козаками-невільниками і Сохроном, коли переконалась в соціальній зрадливості Гірея, -- розгортається дія драми «Маруся Богуславка».
Народна дума оминає питання про дальшу особисту долю героїні, бо надто тяжка її провина. Тільки заради її патріотичного вчинку -- визволення козаків-невільників -- вона оспівана в народі. Саме цим підкреслюється, у всій силі звеличується почуття патріотизму, якого ніщо не може знищити.
В драмі Старицького героїня Маруся теж, не вагаючись, виконує святий громадський обов'язок. Вона не тільки звільняє козаків, обдуривши Гірея, але й дає зброю звільненим козакам, і навіть хоче тікати разом на Україну.
Але набуті зв'язки тиснуть на неї з надмірною силою, й тоді виникає найбільша для неї суперечність:
Тут діточки... тут батько любий їх... Там мати, люд, дружина, край коханий...
Всякі спроби Марусі подолати цю суперечність в напруженій боротьбі виявились марними, й вона стала на трагічний шлях. Вона вирішила, що «єдина порада -- смерть».
І тільки труп її і діти, бо «душа її у них» та пам'ять про попівну-бранку Марусю Богуславку поплили з вільними козаками через море «на ясні зорі, на тихі води» -- «а Україну.
Драма «Маруся Богуславка» в цілому твір реалістичний. Тому-то безпідставно закидати авторові порушення реалізму і навіть «відхід від життєвої правди» зокрема тому, що мати Марусі після щирого каяття дочки прощає її тимчасове відступництво, обіцяючи їй прощення й від України, а, мовляв, «народ і вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів». Це не відповідає художньому змісту твору, бо Маруся показана ні зрадницею, ні, тим більше, ворогом, а мати зовсім не «символізує... матір - Україну».
Років десять тому була спроба В. Чаговця перекомпонувати драму, а особливо образ Марусі. В цій «композиції», що була поставлена в деяких театрах, Маруся ненавидить Гірея, а він її, хоч вона все-таки владна пашівна й мати двох дітей, і вони ведуть між собою спочатку приховану, а дедалі відвертішу смертельну боротьбу. Маруся з насолодою сама вбиває Гірея, жменька козаків-невільників перемагає ціле військо яничарів, і Маруся з дітьми відпливає на Україну.
Навряд чи слід доводити, що ця «композиція» нівечила класичний твір і зокрема образ Марусі Богуславки.
М. Старицький, розгортаючи сюжет драми білим п'ятистопним ямбом, в напруженій дії створив не тільки романтизований образ Марусі, але й ряд таких життєво-правдивих індивідуалізованих характерів, як Ганна -- мати Марусі, Степан -- брат її, Сохрон -- її наречений, Леся -- подруга її, Гірей -- її чоловік, а також чимало менш значних епізодичних персонажів драми.
Іноді драматург наділяє героїв драми мовою надмірної для них пишноти й філософічної узагальненості. Прикладом може бути хоча б такий уривок з монолога Марусі, зверненого до Сохрона (І дія):
Хіба тобі, мій орле, мало раю?
Хіба тебе і він не вдовольни?
Чого ж ждать прийдешньої хвилини,
Коли оця сучасна чарівна?
Коли б моя була над часом воля,--
Я б крикнула цій миті; «Зупинись
В своїм прудкім польоті; ти прекрасна,
Ти радістю мені сповняєш світ!».
Ідучи за народною думою та мотивами народних пісень, М. Старицький правдиво відтворив картини історичного минулого українського народу, його незламність в боротьбі проти турецько-татарських загарбників.
До найсильніших реалістичних картин належить масова сцена українських козаків-невільників, які в найтяжчих муках не втрачають свого оптимізму, непохитності в боротьбі. До найбільш хвилюючих картин належить сцена зустрічі Марусі з матір'ю, де виявляється ціла гам а відчуттів героїв і зокрема безодня, яка лягла між матір'ю і дочкою, а також фінальні сцени драми, в яких у найвищому напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв.
Соціально-побутова драма «Маруся Богуславка» М. Старицького, написана добірною віршованою мовою, в якій майстерно розв'язано основне ідейно-художнє завдання. Драматург, палко оспівуючи героїв-патріотів, що боролись і ніколи не корились гнобителям-поневолювачам, засуджує одночасно прояви відступництва від батьківщини.
«Маруся Богуславка» М. Старицького ввійшла в класичну спадщину української драматургії, досить широко використовувалась для постановки на сцені і, зокрема в радянському театрі, по праву користуючись великим успіхом у широкого глядача.
«Крест жизни». Останнім завершеним оригінальним драматичним твором вважається написана російською мовою на початку 1901 року драма в 5 діях «Крест жизни». Дозволена того ж року цензурою до постановки 2, драма «Крест жизни» не була використана на сцені й залишалась неопублікованою до останнього часу.
Як зазначено в драмі, дія її відбувається в ті ж роки в університетському місті. В збіднілій панській родині Наумових (мати -- Марія Сергіївна, здеморалізований син -- студент Кирило (Кира), дочка років 16 -- Люба) готується вечір заручин Люби з давнім другом сім'ї Сумкевичем -- середніх літ буржуазним ділком-юристом, порадником і спільником багатого підприємця барона Гольдштейна, що теж вхожий до Наумових. У останнього, як виявляється, є полюбовниця Ніна -- артистка, що була нареченою старшого сина Наумових -- Володимира, засудженого царським судом.
Коли Сумкевичу вдалось, не дивлячись на попередження Стьопи, обдуривши матір -- Наумову, умовити Любу на фактично безшлюбне співжиття під виглядом одруження за кордоном і т. п., з'являється Володимир, про якого 4 роки не було й звістки. Він викриває брудні наміри свого колишнього друга Сумкевича, але останньому вдається зберегти зв'язок з Наумовими. За допомогою Ніни він влаштовує Володимира на службу до барона.
Одначе Володимир не зраджує своїх переконань. Побувавши на підприємствах Гольдштейна, він упевнився в тяжкому стані робітників, довідався про обдурення селян і викриває хижацтво барона та його спільника Сумкевича, приваблюючи до себе все, що залишилось здорового (мати, Люба, Стьопа, Гаврило, Ніна, Руден-ко) в боротьбі проти зла й неправди.
Не дивлячись на погрози барона Гольдштейна, Володимир повний рішучості відстоювати правду й далі нести свій «крест жизни» з вірою в те, що «земля наша не без-судна», що скоро зійде сонце й тоді всі побачать, хто вороги, а хто друзі вітчизни.
О, я вірю в божественну силу людської душі! Вона подолає і внутрішній занепад, і зовнішній гніт.. Прийде час,-- і все чесне, добре, сповнене високих поривань, стане на чолі і, осяяне яскравим денним світлом, піде до перемоги любові, свободи і правди!
(Дія V, ява 19).
Основне завдання драми, очевидячки, в тому, щоб показати розклад і розмежування тогочасної інтелігенції, краща частина якої йде до трудового народу, а гірша занепадає, продаючи себе капіталізму.
Це підкреслено (хоч і не мотивовано належно), в драмі на прикладі розходження братів Володимира й Кирила Наумових, останній з яких геть занепав і навіть за гроші жениться на Каті, щоб віддати її на розпусту Гольдштейну.
Старший брат Володимир, що очолює кращу частину інтелігенції, діє проти капіталізму, який, за його висловом, «є зло...».
Він ненавидить багатіїв-визискувачів і, високо цінуючи труд, карає тих інтелігентів, що продають свій труд експлуататору:
Адже ж це один з найогидніших продажів - це продаж тіла, ні, гірше - це продаж духу!
Перед бароном він образно викладає об'єктивно-економічну причину руйнування капіталізмом тогочасного суспільного устрою, поданого у вигляді піраміди, в основі якої є «неимущие рабочие классы» (ява 15) і пояснює прокурору на вечірці, як сталося, що його було засуджено:
Володимир. Ми були ентузіастами; громадські інтереси захоплювали нас цілком; капіталізм ми вважали за величезне зло і для боротьби з ним намагалися висунути асоціації дрібних сум і праці. Приятель мій, що ман гаряче серце і захопився ідеєю загального добра, був необоротним.
Прокурор. Хо-хо! Розумію. Приятеля, звичайно, чи стукали, арештували, та й саму громаду, не дозволену урядом, зарахували до товариства протизаконних.
Володимир (іронічно). Архівірно. Ми були легковажними і не подумали про дозвіл.
(Дія 4, яка.4).
Володимир, нарешті, торкаючись припиниш суспільної діяльності, вважає, що йому важче було б туї, де розклад поразки, розчарування, аніж н ув'язнені далеко:
«...Там, удалині, я все-таки жив своїм минулим воно світилося і гріло душу сподіванням... Одна лише; плямки були в ньому -- це єзуїтське правило, що мета виправдує засоби... Ні, не виправдовує! Я й тоді так думав, а тепер іще більше в тому переконався: чисте діло вимагає чистих засобів, а той, хто зняв меча,-- від меча й загине!»
(Дія III, ява 12).
Навряд чи потрібно доводити, що в драмі «Крест жизни», як на той час, е. чимало елементів прогресивних, демократичних.
Палкі промови Володимира Наумова про капіталізм як зло, про визиск трудящих, про правду, сонце, свободу й т. д. могли справити з сцени вплив небажаний для царизму.
Одначе в драмі нема й натяку на революцію, на революційність в теоретичних висловах Володимира чи кого з його прихильників.
Навпаки, «передовими» в драмі з явним глузуванням, розрахованим на сміх, рекламуються пошляки й розпусники.
Не менш показові є згадані «ассоциации мелких сумм и труда», які Володимир висував разом з спільниками в боротьбі з капіталізмом, інакше кажучи, артілі, чи «спілки», як їх називали на Україні
В згаданому листі до М. Стороженка -- професора Московського університету -- М. Старицький, назвавши «Крест жизни» драмою «из интеллигентного быта», просить підтримати його клопотання про те, щоб вона була поставлена на московській сцені.
При цьому М. Старицький згадує, що він звертався вже так само колись з драмою «Богдан Хмельницький», але «ни отзыва о ней, ни даже цензурованного экземпляра, несмотря на мои просьбы, комитет до сих пор мне не препроводил...»
Нічого не одержав він і на цей раз. Царські чиновники «императорской сцены» й на цей раз показали свою реакційність. Однак ці факти дуже промовисті в творчій біографії українського драматурга, який прагнув вийти за межі національної сцени, мріяв побачити свої твори в російському театрі. Але здійснити ці кращі прагнення й мрії в умовах гнобительського ладу М. Старицький не мав змоги, до смерті бувши вірним ідеям прогресивності й демократизму.
В основних рисах розглянуті тут тринадцять завершених оригінальних драматичних творів з документальною точністю позначають розвиток драматургії М. Старицького, даючи надійну основу для дальшого поглибленого і поширеного її вивчення.
Звертає увагу високоякісна мова драматичних творів М. Старицького як поета-драматурга, що заслуговує спеціального дослідження її літературних, драматичних і сценічних властивостей. Загалом вона досконало чиста, реалістична, за винятком, коли драматург, намагаючись підкреслити натуральний стан мови в даному середовищі, вживає двомовності («Не судилось», «Талан») чи певної мовної характерності. Важливо, що М. Старицький чи не вперше в українській новітній драматургії так широко й досконало запровадив білий вірш в таких своїх високо поетичних драматичних творах, як «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Чарівний сон», ідучи за традицією велетнів світової драматургії Шекспіра, Шіллера і особливо Пушкіна, в чому легко пересвідчитись, і про що говорив, як згадувалось, сам драматург.
старицький творчість поезія драматургія
Список використаної літератури
1. Комишанченко М. Михайло Старицький. - К.: Знання, 1997. - 124 с.
2. Куриленко Й. М.П. Старицький. - К.: Знання, 1997. - 153 с.
3. Садовський М.К. Мої театральні загадки. - К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1996. - 348 с.
4. Скрипник І.П. Михайло Петрович Старицький/ Передмови до книги: М. Старицький. Вибрані твори. - К.: Знання, 1997. - 457 с.
5. Скрипник І. Матеріали до вивчення історії української літератури. - К.: Знання, 1996. - 311 с.
6. Сокирко Л. М.П. Старицький: Критико-біографічний нарис. - К.: Знання, 1996. - 205 с.
7. Старицький М. Твори у восьми томах. - К.: Дніпро, 1963-1965.
8. Стеценко Л. Історія української літератури: У 8 т. - М., 1999. - Т. 4, - Кн. 2. - С 306-312.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Короткий нарис життя, особистісного та творчого становлення великого українського письменника М.П. Старицького, особливості та відмінні риси його драматургії. Мотив самотності героїв драматичних творів Старицького, історія створення "Не судилось" та ін
курсовая работа [66,9 K], добавлен 07.04.2009Драматургія Старицького в оцінках літературознавців. Особливості використання і функціонування фольклорних джерел у драмі Михайла Старицького "Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці". Дослідження елементів народної драми у творчості цього письменника.
курсовая работа [49,3 K], добавлен 13.12.2011Розкриття проблеми віри, єдності народу та опис епохи Хмельниччини у трилогії "Богдан Хмельницький". Змалювання періоду Руїн в одноіменному романі М. Старицького. Зображення гайдамацького руху - Коліївщини - в історичному романі "Останні орли".
дипломная работа [67,7 K], добавлен 24.09.2010Творчість Байрона у контексті англійської поезії романтизму. Особливості образів та художньої мови у поезії Байрона. Мотиви мандрування та потойбічної реальності. Відображення бунтарського духу, незадоволення життям, бажання змінити життя на краще.
курсовая работа [43,2 K], добавлен 19.05.2014Самобутність міфотворчої поезії Б.-І. Антонича. Множинність змістів поезії та багатовимірність її світів. Новаторство у драматургії І. Кочерги ("Свіччине весілля"). Життєвий і творчий шлях П. Филиповича. Український футуризм: М. Семенко та Ш. Гео.
курсовая работа [129,3 K], добавлен 27.07.2009Історія розвитку Китаю в Стародавні часи. Особливості стародавньої китайської літератури. Біографія і основні етапи художньої творчості поета-патріота Цюй Юаня. Аналіз його найважливіших творів. Дослідження проблемно-тематичного змісту його лірики.
курсовая работа [39,8 K], добавлен 25.04.2014Поняття романтичних мотивів у літературознавстві. Творчість Едгара Алана По у контексті американської літератури романтизму. Особливості творчості письменника, новаторство у мистецтві. Образ "прекрасної жінки" та романтичні мотиви в новелі "Легейя".
курсовая работа [70,3 K], добавлен 02.01.2014Життя та творчість Вергілія, його образ. Основні мотиви першої поетичної збірки поета. Історична основа появи та сюжет героїчної поеми "Енеїда". Люди та їх взаємовідносини з богами, різноманітність жанрів у творі. Світове значення поезії Вергілія.
курсовая работа [37,0 K], добавлен 14.04.2009Дослідження рівня впливу античної культури на поезію Середньовіччя. Характеристика жанру лірики вагантів: тематичні та стилістичні копіювання, метричні особливості, розміри і строфіка. Особливості настрою, пафосу віршів, любовна тема і викривальна сатира.
курсовая работа [37,1 K], добавлен 14.12.2013Специфіка літературного руху "Буря і натиск" в німецькій літературі 70-80 рр. XVIII ст. Естетична і культурна основа руху та його видатні представники. Головні мотиви в поетичних творах Й.В. Гете. Образна та жанрова природа поезії Фрідріха Шиллера.
курсовая работа [47,3 K], добавлен 30.03.2015
