Образ Марусі Чурай в українській літературі

Перебуваючи в сім`ї Чураїв, Грицько немовби до пори, до часу ізолювався від негативного впливу матері і набувався всього доброго, що було в сімейному середовищі Марусі.

Він був ніби її молодшим братом, і тому ось те початкове ніжне ставлення Марусі до нього нагадує сестринське почуття. Це було почуття старшої сестри до меншого брата. З часом воно набуло більшої прив'язаності - переросло у любов.

“Гриць - вихованець Марусі. Вона піднімала його до себе, до свого духовного рівня” [17;37]. І багато чого їй вдалося досягти у цій справі. Врешті-решт Грицько Бобренко став усіма шанованим козаком, хорунжим, свідомим воїном - захисником Батьківщини. Маруся гордилася цим і навіть в один час прирівнювала його до свого героїчного батька:

- Та він не в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

Так, Маруся високо, навіть дуже високо підняла Гриця, проте стати нарівні з нею він не зміг. Їхнє кохання отруєне страшною у своїй підступності зрадою. Ми переживаємо її разом з Чураївною протягом усього твору, буквально з першої романної сцени і навіть по його прочитанню. Таким чином, все минуле життя дівчина постає у спогадах, болем зради. У постаті Марусі Чурай Ліна Костенко подала гармонійні звучання особистості героїні з її внутрішнім “я”. Назвавши такий стан “вірністю собі”, літературознавець О.Никанорова зазначить, що в “контексті всієї творчості поетеси - це не прагнення душевного комфорту в його спрощеному розумінні. Вірність собі - це і вірність своїм переконанням, і вірність друзям і коханим, і вірність Вітчизні, тобто - вірність кращому в собі”(21;89). Маруся Чурай у своїй великій і небуденій любові найповніше представлена у розділі “Сповідь”. Всі сторінки життя дівчини, які тепер в самотині, постануть з пам'яті, будуть підсвічені одним нерозкритим питанням: хто ж він насправді, її Гриць? І саме оце, спочатку - незнання і небачення істинної суті коханого, а тепер - вже по тому, що сталося - “пекуче прозріння”, болить Марусі нестерпно. Саме через ракурс цього питання перепущена історія любові Марусі і Грицька:

Бо ж річ не в тім - женився, не женився...

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в чому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був?

Гриць любив Марусю, але любов його була аж надто звичайною для любові, яку не змогли б зруйнувати жодні обставини, він просто не був здатний. Для такої любові треба було глибше, сказати б, адекватніше розуміти Марусю, а Гриць на це не був спроможний. Навіть у пору розквіту їх взаємної любові і відчувалась очевидна несумісність їх душ, а “нерівня душ - це гірше, ніж майна!”.

Грицькова душа, справді, дуже хирлява і непевна. Чітко і точно прочитає її Яким Шибилист: “Від того кидався від того берега до того, любив достаток і любив пісні; Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані.” Саме таким суперечливим у внутрішніх порухах і в житті постає Грицько. Дивно, але він сам зізнається в цьому Марусі: “Як хочеш знати, - так, я їм продався, але в душі на тебе я молюсь.”

Грицькова душа з кореня Бобренкового, а, отже і серце його здатне так само розчахнутися, як колись і в батька, бо в нього давно “була така Лукера, він п'ятами від неї накивав”, нагадає Бобренчиха Грицьку, який, прийнявши материне “Ой чим журитись? Дівка не галера, тебе до неї Бог не прикував”, піде свататись до Вишняків. Недорослу Грицькову душу (вона ж не могла дорівнюватись, дотягнутись до душі коханої) пізнаємо і в його щирому зізнанні: “Душа розм'якла. Якось, заморилась...” Для Бобренихи багатство Вишняка - це своєрідний поміст для того, аби піднятись вище від загалу, увійти “в значимість між людьми”.

Любити Марусю дуже не просто. У неї глибинна, вразлива душа. Вона надто піддається настроям, як правило, мінорним. Вона, як сказала Бобренчиха, “пасмурниця”, а для декого й “чаклунка”. Характерна ситуація для неординарної особистості, яка через своє особливе обдарування змушена підняти над середовищем, стоїть вище нього, і від цього постійно карається одинокістю, відсутністю зріднених душ, чужими заздрощами та несправедливими намовами. Так, одвічна внутрішньо-конфліктна проблема “поет і натовп” є суттєвою для Марусі, хоч, треба бачити, що вона не настільки загострена, як це часто буває у подібних випадках - все-таки зовні Маруся звичайна дівчина і у неї самої, швидше всього, навіть гадки немає ставити себе вище інших. Свою вищість вона просто не усвідомлює.

Стосунки Марусі та Івана Іскри за своїм художнім смислом, за психологічною вирізбленістю і за естетичною виписаністю - одна з найпрекрасніших сторінок роману усієї української літератури загалом. Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця, допомагає розуміти її глибинність. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість своєї особистості. Він - аристократ не тільки за походженням (син гетьмана Остряниці), а й, що набагато важливіше, - аристократ духу. Якщо Маруся піднімала до себе, ушляхетнювала Гриця, то з Іваном була зовсім інша ситуація - їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі (“ця дівчина не просто так Маруся. / Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа”) засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення - він дуже точно розумів значення талановитого митця для суспільства, і цим різко виділявся з-посеред інших. “У трактуванні образу Івана Іскри Ліна Костенко виявила певне “забігання вперед” - Іван мислить не як людина XVIІ століття, хай навіть і виняткова для свого часу, а як непересічний інтелектуал XІX, а то й XX століття. Він, так само, як і Маруся Чурай, чужий більшості у полтавському середовищі:

“Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша”, -

заявляє він усім присутнім у суді, що чинився над Марусею” [17;39].

Іван, розуміючи високе призначення митця, рятує не тільки кохану дівчину, але й піснетворця.

Лінію стосунків Марусі та Івана проймає щось фатальне: по суті найближчі духовно люди, народжені одне для одного, вони навіки розділені.

І все-таки Маруся Чурай наблизилась до Івана. Для цього їй довелося пройти через пекельно перепиту зраду. Через потрясіння суду, через подорож “від Лубен до Києва”, яка розширила її світорозуміння.

Хвилюючим є прощання з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною: “Як не полюбиш, в мене вистачає на двох любові. Якось проживемо”. Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:

- Мене, Іване, - отаку понівечену?

Мене, Іване, - отаку гірку?

Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,

ще будеш ти щасливий на віку.

На тому досить. І кінець розмові.

Не треба й говорити нам про те.

Моє життя - руйновище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте.

Це розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей - розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу - вона відчула в ньому по-справжньому близьку людину:

...І я, котрій давно вже все байдуже,

уже нічим я сльози не впиню.

Прощай, Іване, найвірніший друже,

Шляхетна іскро вічного вогню

Вічний вогонь - це любов, а Іван - його шляхетна іскра. Тільки хвороба Марусі зупинила цей процес зародження в ній нової по-справжньому великої, і, треба думати, щасливої любові.

У жодних документальних свідченнях про життя співачки і поетеси Марії Гордіївни Чурай не збереглося. Вона - легенда, начебто сама українська історія, яка була, проте прочитати про неї тривалий час було ніде. Вона промовляла до нащадків лише голосом пісні. І самі пісні - єдине джерело інформації про Марусю Чурай. Тому згодом увагу саме в XІX столітті, коли література звернула увагу на її творчість, й виникли сумніви в існуванні цієї постаті. У літературі і літературознавстві виникла суперечка.

С.Теманюк пише: “Я перечитав поезії Марусі Чурай і повірив: вона була, вона жила” [40;208]. Та не стільки повсюдність легенд про неї і навіть не інтуїція дослідників - переконують спостереження над психологією народної творчості, які засвідчують: народ ніколи не вигадує знічев'я.

У деяких рецензіях, що з'явилися після виходу у світ роману, зустрічалися докори, що нібито Маруся Чурай не показана безпосередньо як творець пісень. “У Ліни Костенко нема Марусі-піснярки. ...жаль, що не бачимо в романі Марусі-піснярки. Жаль, що пісня Чураївни не посіла такого місця в романі, яке їй по праву належиться”, - писав один із рецензентів [6;175]. Справді, суто в кількісному плані про пісенну творчість Марусі йдеться не так і часто. Але є чимало деталей, якихось штрихових моментів, які у своїй сутності складають вельми цілісну концепцію Марусиної піснетворчості. Творення пісні для Марусі є чи не найголовнішим способом самовираження. Багата, надзвичайна емоційність життя Марусі - це той “тиск” почуттів, від яких вона звільнюється характерним для всіх обдарованих митців способом - через художню творчість.

В розмові я, сказати б, то не дуже,

А в пісні можу виспівати все, -

признається Маруся. За словами Івана Іскри, Маруся навіть думає піснями. Звичайно ж, найбільші творчі миттєвості вона переживає, коли висловлює свої любовні почуття в ту пору, коли любов у неї була щасливою:

Любились ми, не крились. У мене

душа, було, піснями аж бринить.

Якщо ж її переповнює душевний біль, творення пісні стає для неї порятунком. Це помітив навіть Грицько:

Тобі то добре, ти цього не знаєш.

У тебе мука піде у пісні.

Але ані Горбаню, ані Бобренчисі не під силу осягнути тієї гострої потреби людської душі в пісні. Їм до таких висот не дорости, та й потреби такого доростання вони не мають, бо ж ні тіні сумніву у їх словах. Таким людям не дано збагнути велич обдарування дівчини, їх дрібненькі душі занурились в інше - Горбань “з комори мєстной дьоготь крав” і не тільки, зрозуміло; отож, виявивши свою обмеженість і ницість, зовсім не розуміючи цього сам, здивується на Іванові слова: “При чому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.” Бобренчихи теж вистачає на самовпевнені, самодостатні міркування, котрі оголили суть її єства: “Хіба ж то дівка? То ж таке ледащо. Усе б співала. Боже упаси!... Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?”

“Маруся - співець природний, органічний. Вона не силує себе, не творить пісню заради пісні. При цьому вона розділяє “естетичний” матеріал, тобто той матеріал, який вартий, на її думку, пісенного вираження, від матеріалу “неестетичного”, що не гідний бути втіленим у пісню” [10;54]. Подружнє життя, позначене зрадою, неможливе для неї, - у її розумінні воно позбавлене естетичного сенсу. Саме тому вона не погодилась на повернення Гриця до неї, вважаючи, що його зрада “цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!”

Одним із суттєвих складових естетичного кредо народної піснетворки є щирість. У пісні вона просто не здатна лукавити: “Я зроду не співала на два криласи”.

Помітно, що з часом Маруся ставиться до своєї творчості більш усвідомлено. Вона еволюціонує від співачки стихійно-природної, для якої піснетворчість є інстинктивним за своєю природою способом самовираження, до творця, який уже задумується над призначенням пісенного слова, здогадується про його нетлінність у часі.

Процес осмисленого ставлення до слова продовжився під впливом мандрівного дяка, який не раз ділився з Марусею думками про словесну творчість. Врешті-решт Маруся і сама почала простежувати долю своїх пісень. Чи ж співає, йдучи у похід, полтавський полк її пісень? А якщо співає - то які? У цьому ревному стеженні за популярністю своїх творів, вона уже цілком подібна до сучасних поетів.

Ліна Костенко настільки повно показує Марусю Чурай як піснярку, що охарактеризувала навіть її творчу “техніку”, природу її таланту. Маруся володіла імпровізаційним даром:

А я піснями біль тамую.

Увечері, бувало, сидимо, -

задумаюсь, затихну, засумую.

Пряду печаль... Співається само:

“Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прошу,

Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!”

Особливо наочно продемонстровано Марусину здатність до експромту в розділі “Проща”, в епізоді, коли під впливом роздумів мандрівного дяка про зрадництво Яреми Вишневецького, у Марусі раптом “слова самі на голос навернулись” і вона без всякої підготовки почала імпровізувати пісню на цю тему.

На перший погляд може здатися, що Маруся, як глибоко лірична, сповнена любовними переживаннями дівчина, повністю позбавлена громадянської свідомості. Проте це не так, навіть зовсім не так.

Тут у тонкому конструюванні образу героїні треба побачити одне принципово творче вирішення, до якого, вдалася Ліна Костенко. Її Маруся Чурай - уособлення жіночності. “Цим образом поетеса, можливо навіть підсвідомо, протестувала проти поширеної в радянську добу тенденції зображати жінку як “героїню праці”. Громадянськість радянської жінки виявилась в тому, що вона, “відповідаючи на заклик партії”, їхала на “комсомольські будови комунізму” або ж сідала на трактор. Низька продуктивність праці, характерна для соціалістичного способу виробництва, була причиною постійного дефіциту “робочої сили”, що і обумовлювало заклики до жінок оволодівати суто чоловічими професіями. Ось і вважалися справжніми патріотками саме ті, хто сідав за кермо трактора або ж брав до рук кельму будівельника” [17;43].

У романі показано український народ, як народ воюючий, такий, що у безперервних битвах відстоює свою волю. Зображення полку, що вирушає у похід, є наскрізним у романі. Це хвилюючі, сповнені високого патріотичного смислу картини. Маруся завжди була учасницею цих проводів. Навіть перебуваючи ув'язненою, вона подумки була з полком, що черговий раз вирушав у похід жіночість Марусі ніби відтінює мужність воїнів. “Жіночність Марусі - це жіночність Ярославни, яка величезною силою свого кохання оберігала мужа-воїна від ворожих стріл. Маруся не бере безпосередню участь у війні - це все-таки не її справи. Проте її пісні були дуже потрібними борцям за волю українського народу” [38;36]. Про це сказано словами Івана Іскри:

Коли в похід виходила батава, -

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

Як донька патріота-воїна, що загинув за Україну, Маруся перш за все цінувала в мужчині здатність захищати Батьківщину. Те, що її коханий Гриць брав участь у визвольній війні, викликало у неї гордість:

А я все жду. Та й не така бідненька.

Не думай, Грицю, справді не така.

Бо я чекаю не кого, а месника

я ж лицаря чекаю, козака.

І взагалі Маруся Чурай оцінює чоловіків за тим, настільки вони є патріотами України і здатні для її захисту тримати у руках зброю. З великою зневагою вона думає про Романчика Струка, який “зброї і не брав до рук”:

Десь перебув, десь нишком пересидів

на пасіці чи, може в лободі,

Ніхто його в походах і не видів...

Образ Марусі органічно зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети” [13;17]. Основні персонажі роману згуртовані навколо Марусі не тільки сюжетно-композиційно, а й психологічно, вони відтінюють різні риси характеру героїні, допомагають виразно висвітити всі грані її внутрішнього світу. Наприклад, дяк - бувалий, освічений і для самої Марусі досить авторитетний, висловлюючи суголосні Марусиним думкам про невідповідність церковної ідеології завданням національно-визвольного руху, тільки формулює і обґрунтовує те, що вже хвилювало Марусю і що, в свою чергу характеризує саму героїню як людину, глибоко перейняту трагедією її народу.

Маруся - національний тип. Ні, вона не з тих жіночих типів, що представлені відомою Одаркою із “Запорожця за Дунаєм” чи бабою Палажкою І.Нечуя-Левицького. Вона - інша. Жіночна, ніжна, лірична. У неї пісенна душа, що так відповідає пісенній душі її народу.