Непрочитаний Шевченко

Твір генія вивчено, осмислено, оцінено. Навіть поблажливо покритиковано. Тепер ідеться тільки про “якнайширше розповсюдження” цих висмоктаних з пальця “насвітлень”, які переконують тільки в тому, що аналітичну віртуозність автора можна порівняти хіба з його стилістичною вправністю...

Не будемо коментувати цю “студію” шанувальника “ефектовних плям”: віриться, що шановні читачі успішно справляться з цим і самі.

Важливіше зосередитись на тому, що спільне для обох цитованих праць - писаних різними людьми, в інший час і за якісно відмінних умов.

1. Обидві праці (особливо друга) - це результат опису вигляду полотна, але не аналізу картини: наче перед ними не сповнений драматизму художній твір, а якийсь декоративний орнамент.

2. В обох випадках висновки щодо художньої суті і вартості твору чисто суб'єктивні, не аргументовані, не випливають із самої фактури твору.

3. Обидва автори повністю ігнорують системність твору і функціональність (особливо змістову, когерентну) його елементів.

4. Обидва вони описують явно не те, що бачать: зокрема, селянина на картині одностайно називають “дідом” (“дід-ложкар”, “царинний дід”).

Цей феномен потребує вияснення. Важко повірити, що два вчених мужі не можуть відрізнити чоловіка середніх літ від старого діда. Ну хай уже Д.Антонович: той взагалі зміст поеми забув, мотиву і сцен розлуки в ній не помітив, сплутав різець у правій руці селянина з ложкою, і вийшло, що чоловік на картині чи то так приготувався до інтенсивного харчування, чи збирається щось зіграти ложками. Але щоб зір однаково підвів обидвох?.. А справа в тому, що вони й не приглядалися до цього образу - як і до всього іншого. Люди книжні, вони більше повірили чужим текстам, ніж власним очам. А в цих текстах уже півтораста літ кочує цей самий “дід”. І “винен” у цьому... сам Шевченко: це з його легкої руки тотальна сліпота вразила українське шевченкознавство - “в Украйні і не в Украйні”.

А було так. У листі до Григорія Тарновського 25 січня 1843 року Шевченко серед іншого пише: “Ще ось що: намалював я се літо дві картини і сховав, - думав, що Ви приїдете; бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував, але Скобелєв таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя “Катерина”), то я думаю послать її до Вас. А що вона буде коштувати, то це вже Ваше діло, - хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село; у царині під куренем дідусь (виділ. нами. - В.І.) сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака моя картина”.

І цей камуфлюючий опис вчені мужі сприйняли всерйоз і розцінили як авторський синтез. А звідси - і ковзання по поверхні змістоформи геніального твору, і підміна аналізу інвентаризацією, і “дід-ложкар”, і “царинний дід”, і дві ложки в “студії” Д.Антоновича, і все інше. Вони не врахували наступного.

По-перше, треба бути обережним із Шевченковою самооцінкою та оцінкою власних творів: вона майже завжди занижена, часто просто самознищувальна (“скомпонував”, “намалював”, “уклав”, “надрюкував”, “на біса я пишу”, “марно трачу папір і чорнило”, “я ніколи не був справжнім малярем” тощо).

По-друге, слід враховувати, кому пише Шевченко. Так, поміщик Г.Тарновський цікавився живописом, мав власну картинну галерею. Але водночас це той самий Тарновський, якого в повісті “Музикант” Шевченко на засланні так нещадно змалював в образі поміщика Арновського. Це, а також згадка в листі про “кусок сала” не залишають сумніву, що Шевченко усвідомлював, до якого “цінителя” звертається і що саме про картину йому варто написати.

По-третє, якби Шевченко у цьому листі розкрив істинний задум і зміст своєї картини, то не виключено, що в казематі він опинився б на п'ять літ скоріше. Тому його опис більше скриває, ніж розкриває. Звідси й “дідусь”...

Але є й четверте - головне: авторські висловлювання про власний твір не можуть замінити потреби в його науковому дослідженні. Чи треба це доводити?

Якби обидва цитовані вище автори не переказували чуже, а робили самостійний аналіз цього твору, якби вони не описували його, а спробували прочитати, - то й результати були б, по-перше, різними, а по-друге - напевно кращими.

Але перший не міг цього робити - у його ситуації за “єретичне” наближення до суті Шевченкового твору можна було втратити не тільки посаду чи свободу, а й голову. І за менше втрачали...

Другий автор теж не міг - ні забивати собі голову якимись методиками, методами чи методологіями дослідження, ні сумніватись у власній аналітичній спроможності: заважали хвороблива самовпевненість і агресивний апломб. А що йшлося про самого Шевченка... Ну й що? Шевченко, як на те пішло, навіть не був професором. А от автор “студії” - був!.. Звідси й судження за принципом asinus ad lira (осел про ліру). Є, правда, ще один варіант: на діаспорному безриб'ї і тотальній демолібералізації навіть “студія” Д.Антоновича могла сприйматися як шедевр мистецтвознавчої аналітики. Навіть у 60-х роках. Навіть Б.Кравцівим...

Загостро? А що робити з наступним?

Часто чути нарікання, що молодь замало цікавиться творчістю Т.Шевченка. А якщо зацікавиться, то що із шевченкознавства порадите їй рекомендувати: те, підсумком чого є “Шевченківський словник”, чи таке, як несе цитований чотирнадцятитомник? Інше ж для масового читача практично недоступне. Ото ж бо...

А щоб перевидавати масовим, загальнодоступним тиражем справді наукові шевченкознавчі праці, нема грошей. А фінансувати нові дослідження нікому. Олігархам різного калібру і проби наш Шевченко - “без надобності”. А бізнесу в нас - тільки дві різновидності: або грошовитий, або український. А керівним злодіям - не до цього. А керівні не-злодії - або не українці, або зманкуртизовані, або не мають грошей. А наша клептократична держава вже десять років будується без будь-якої - хоч би про людське око! - національно зорієнтованої ідеології державотворення. А через це майбутнє та фінанси України плануються, здається, де завгодно і ким завгодно - навіть паханами на “сходняках”, але - не українською національною владою в українській національній державі. А тому на національні справи українців, на “якесь” українське літературознавство чи мистецтвознавство у “нічийно”-безнаціональної влади ніколи нема ні часу, ні коштів. І не буде - доки не послухаємо Шевченка і не створимо власної, української національної держави.

А от така ж ожебрачена, але й надалі імперська Росія щедро фінансує продовження своєї понад трьохсотлітньої нищівної практики культурологічного імперіалізму щодо України. А хтось інший - не менш щедро обсипає доларами антиукраїнську п'яту колону вже нового, але такого ж агресивно-антинаціонального космополітично-демоліберального культурологічного імперіалізму.

От і гарцюють по забур'яненій шевченкознавчій ниві постмодерні “міфотворці” та “десакралізатори” - різні грабовичі, бузини, забужки та іже з ними, паплюжачи українські святині і витолочуючи до решти те, чого знищити не насмілились, не зуміли чи не встигли їх імперкомуністичні попередники. “А братія мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята...” Правда, “знайшовсь таки один козак із міліона свинопасів” і нам'яв яничарське рило одному такому “знавцеві”: зробив, що міг. Але кулак не може замінити науки, а потреба бити не усуває потреби вивчати...

І на завершення - таке. Ми зробили спробу структурно-функціонального прочитання картини Т.Шевченка “Катерина” з позицій національно-екзистенціальної методології. І ми справді читали цей твір, виявляючи і беручи до уваги навіть найменші носії та генератори інформації в ньому. Бо ж відомо: форма, кожен її елемент - змістовні, а зміст формується. І, як могли переконатися читачі, жоден образ, найдрібніша художня деталь на картині і виявлені зв'язки між ними та численні аналітичні контексти не були “порожніми”, німими, зайвими. Бо в справді художньому творі не буває зайвини - усе працює на розкриття теми і вираження ідеї твору. А твори Шевченка - не просто художні: вони високохудожні.

На перший погляд може видатись, що ми помітили все, прочитали все, сказали все про цей твір. Але так тільки здається: художній твір невичерпний для інтерпретації. Ми, наприклад, лише торкнулися чисто живописної специфіки образотворення й експресії та її реалізації в цьому творі. А вона теж дуже промовиста. Багато нової інформації дало б, приміром, архетипне, екзистенційне чи семіотичне прочитання цього твору. Ми дізналися б значно більше про картину і її автора, якби розглянули її в різних контекстах - усієї малярської спадщини Шевченка, школи К.П.Брюллова, модного тоді караваджизму і т. ін. Але це - завдання для фахівців-мистецтвознавців. Наша мета була значно скромнішою - як і наші можливості.

На початку цієї розмови ми висловили кілька тез, які мали допомогти нам у прочитанні твору Т.Шевченка. Підтвердити їх методичну і методологічну доцільність та ефективність мала наша коротенька розвідка. Завданням її було, отже, не “сказати все” про аналізований твір, а передусім ознайомити читача зі структурно-функціональним методом пізнання художніх явищ, показати його природність, простоту і практичність, заохотити до його засвоєння та використання.

Автор буде приємно вражений, якщо дізнається, що хоч комусь ця розвідка відкрила щось нове у цьому добре знайомому творі або допомогла глибше пізнати якийсь інший живописний чи літературний твір. І мріється, щоб у шкільних програмах поруч із реченням “Опис художньої картини” з'явилось продовження: “Прочитання художньої картини”. Але як мріяти, то мріяти!.. А мріється, щоб шевченкознавство в Україні процвітало і щоб розвивалося воно на науковій основі, таки з національних позицій і несло людям неспотвореними і думки, й образ, і славу Шевченка.