Фольклорний і літературний образ народного героя Олекси Довбуша

У творі є моменти, які стоять дуже близько до реальних історичних. Мова йде про стосунки братів - Олекси та Івана.

Автор насичує архітектоніку п'єси своєрідними знахідками. Так, у монологи дійових осіб він уводить романтично-фантастичні епізоди з опришківського фольклору. Не можна погодитись із деякими критиками, які доводять, що ці ідеї Ю.Федькович узяв у Нойбауера (Б, 212). Драматург прекрасно знав гуцульський епос і уміло використав його у творі.

Основою драматичного конфлікту п'єси, що призводить до трагічної розв'язки, є фатальна любов. У змалюванні кончини опришківського отамана письменник наслідує народнопоетичні джерела. Твір багатий на тропіку. Так, символічне та містичне значення в драмі мають Громовий топір, Знахарський хрест та день Вартоломія. Ці художні образи посилюють тенденцію фаталізму, що спостерігається в п'єсі, сприймається як вища необхідність, сила, що не залежить від людини. Ця думка особливо виразно лунає в сцені загибелі ватажка.

Отже, драма “Довбуш” як у дзеркалі відобразила специфіку романтизму Ю.Федьковича: з одного боку, захоплення міфологією і, з другого, бунтарська наснаженість. Обидві ознаки спостерігаємо як у ліриці, так і в трагедії “Довбуш”. Цим частково пояснюється відхід драматурга від історичної вірогідності: Довбуш для автора не стільки історична постать, скільки уособлення народної мрії про заступника й месника. Є істотні індивідуальні особливості в цьому характері. Вчинки Довбуша начебто залежать від його особистих пристрастей, - але то, швидше, для зовнішньої дії, по суті ж це характер бунтарський, націлений проти тиранії. Є й інша основа, яка визначає високу трагедійність цього образу: активність щодо різних обставин.

Відомий галицький письменник Дмитро Вінцковський (1846 - 1917) у 70-х роках XIX століття написав поему про славного ватажка опришків “Як Олексу Довбуша представив Дмитро Вінцковський”. Для цього автор опрацював опришківський фольклор та історичні матеріали.

Письменник повніше й докладніше, ніж М.Лисикевич, змалював у своїй поемі образ Довбуша. Він відкрив широку панораму життя і діяльності славного ватажка опришків. Поет змалював його юнацькі роки, намагався розкрити причини становлення на шлях боротьби з гнобителями. Яскраво й виразно малює він життя опришків та їх справи, спрямовані на встановлення справедливості в суспільстві.

Олекса Довбуш - головний герой поеми. Грізним і справедливим месником, справжнім захисником простих людей постає перед нами ватажок.

У поемі отаман змальований людиною з крилатою мрією, яка не може жити в клітці. З молодих років його натура, пригнічена тягарем важкого життя і нещастя, що випали на його родину, бажала волі, щоб зняти камінь з душі, розправити плечі й відчути себе людиною. Автор не приховує своєї симпатії до Олекси Довбуша, який є основним виразником романтичного пафосу. Домінуючим мотивом характеристики ватажка є уславлення його першості у всьому: і вдачею, і красою. При характеристиці Довбуша автор іде від побутових реалій до незвичайних, специфічно романтичних (“Так я орлом туди літав, і вздовж, і впоперек буяв”. - Б, 238).

Письменник у творі ставить проблему фатуму. На думку автора, Олексові було на роду написано стати народним месником і загинути. Головний герой не дуже радіє з цього, бо розуміє, що стати охоронцем простого люду означало одне: бути вигнанцем, зацькованим диким звіром (“Нині я став лиш диким вовком”). І він спрямовує свої сили на виконання благородної місії, уготованої йому долею.

У цьому питанні автор поділяв думку Гомера про залежність долі від характеру героя: тільки людина з героїчним характером могла стать на двобій з долею заради досягнення своєї мети. Довбуш загинув, але його смерть була результатом його особистого вибору, його дій (Б, 239).

Добрим і справедливим до простих селян і побратимів малює свого героя Д.Вінцковський, але суворим і грізним до ворогів.

У поемі подається досить детальна портретна характеристика Довбуша. Автор змалював головного героя надзвичайно вродливим, який “як підкрутить чорні вуса і як махне головою, то в п'ятах тобі постигло і дощем стрясло б тобою” (Б, 240). Це порівняння дуже близьке до змалювання зовнішності ватажка Ю.Федьковичем у його романтичній баладі “Довбуш”, але першоджерелом портретної характеристики славного лицаря гір для обох письменників була усна народна творчість. Зовнішній вигляд говорить про потяг головного героя до прекрасного, про розвинені естетичні смаки й уподобання. І ці риси невипадкові в характері Олекси, бо він - син Карпат, а, як відомо, краса для гуцула - це “після волі, найперша з духовних потреб” (Б, 240). Так, саме краса й  воля стали домінуючими рисами характеру гуцульського народу, і вони гармонійно поєдналися в Олексі Довбушеві.

Герой Карпатських гір помирає, але його дух, вільний і нескорений, живе й продовжує боротися.

У величезній художній скарбниці Івана Франка є твори про героїчне минуле українського народу і людей, які боролися за його краще життя. Однією з таких героїчних постатей є славний ватажок опришків Олекса Довбуш, якого Каменяр змалював у повісті “Петрії й Довбущуки”. Найпершим матеріалом для неї послужив фольклор. Твір має дві зовсім відмінні редакції. У післямові до другого варіанта, який готувався для видання у 1910-1912 роках, І.Франко зазначав, що перший варіант був написаний у роки його університетського навчання для скромного літературного заробітку “мало виробленою мовою та ще менше виробленим етимологічним правописом”. Готуючи матеріал для окремого видання, І.Франко виправляв мову, стиль і вніс чимало змін у зміст.

Повість “Петрії й Довбущуки” є соціально-романтичним твором. У ньому Каменяр зробив спробу розв'язати опришківську тему під соціальним кутом зору. Свою повість письменник вважав “документом молодечого романтизму” (Б, 247).

Червоною ниткою у творі проходить образ Олекси Довбуша, майже повністю побудований на фольклорній епіці. І.Франка зацікавила не так народна оцінка соціальної ролі Довбуша, як легенди про фантастичні подвиги славного ватажка опришків, перекази про його надприродні якості, про його скарби. Письменник взяв з народної творчості те, що відповідало романтично-фантастичній природі твору, змішав фольклорну фантастику з містикою, де й потонуло золоте зерно оцінки опришків, близької до історичної правди (Б, 250).

При створенні образу Довбуша І.Франко майже повністю відійшов від історичної правди. Хоч за основу письменник взяв народну епіку, проте більша роль належить все-таки художньому домислу. Вже сам час, місце, в якому відбуваються події, пов'язані з Олексою Довбушем, є результатом домислу. За історичними даними життя і діяльність отамана опришків закінчилися у 1745 році. У повісті ж Франка ми зустрічаємося з живим Довбушем у 1856 році. Виходячи з досліджень М.Грушевського, В.Грабовецького, ватажок народився в 1700 році (Г, 60), то ж під час подій, що відбуваються в повісті, йому повинно бути 156 років. Крім того, О.Довбуш до кінця життя залишався активним борцем проти поневолювачів, а Франко зробив героя бездіяльним біля 100 років. Історично достовірним є той факт, що народний герой народився в селі Печеніжині на Покутті і аж ніяк не у селі Перегинську, а точніше в окремій частині цього села, у Довбущуківці, де, за І.Франком, жили тільки Довбущуки. За народними легендами та переказами Довбущуківка (Довбушанка, Довбушівка, Довбошанка) - це була гора, де знаходилась хата Довбуша (Б, 251).

Боротьба за Довбушеві скарби та використання їх для соціальної діяльності стали основною ідеєю твору “Петрії й Довбущуки”.

І.Франко малює Довбуша, який нібито не загинув і не може вмерти, не передавши своєї справи боротьби нащадкам. Ідея спадкоємності, продовження славних традицій народно-визвольної боротьби проповідується також за допомогою Довбушевого скарбу, що призначений для народного діла, для об'єднання української землі.

У повісті є два розділи, виконані в реалістичних тонах, що ведуть читача в далеке минуле, до часів дійсного життя Олекси Довбуша, - “Мій дім - моя твердиня” та “Внучка воєводи”. Вони включені з метою пояснити родовід сучасних нащадків Довбуша та їх загадковий зв'язок з іншими персонажами. Основою для сюжету розділу “Мій дім - моя твердиня” послужив переказ про блискучу операцію ватажка, який хитрим маневром оволодів шляхетським маєтком біля Болехова. Але одруження отамана опришків з внучкою цього шляхтича і народження нею сина - це, без сумніву, художній домисел І.Франка. Екскурс у минуле є цікавим сам по собі, як спроба відтворити на основі народної творчості історично правдивий образ мужнього повстанця - Олекси Довбуша.

Відомо, що славний лицар і опришки підтримували тісний зв'язок зі Скитом Манявським - опорним форпостом проти католицької експансії. Саме про монастир у Скиті Манявському та відносини Довбуша з ним йде мова у творі, як і про Гошівську церкву та монастир біля Болехова. Художньому домислу автора належить і думка, що монастир побудовано на гроші Олекси Довбуша.

Описуючи події в розділі “Сповідь опівночі”, І.Франко спирається на цілком достовірні дані про обіцянку панів у 1744 році за голову ватажка опришків видати нагороду - шапку золотих. У повісті це має місце лише в 1772 році, коли Олекси вже давно не було в живих.

Зображення Довбуша як освіченої людини є без сумніву художнім домислом автора, бо жодний історичний документ не подає такої інформації (Б, 254).

Образ славного опришка І.Франко створив повністю в дусі романтизму. Каменяреве трактування ватажка сприймається як афоризм про Довбуша. Автор використовує розмаїті зображально-виражальні засоби, щоб показати силу, мужність, роль і значення цієї людини у визвольній боротьбі.

У творі ми зустрічаємо два портрети Олекси Довбуша: в останній рік його життя та в роки активної боротьби разом з опришками. Опис зовнішності Олекси Франко подає за фольклором, але велика роль належить і фантазії письменника. Ми декілька разів зустрічаємо опис якоїсь людини й кожного разу до попереднього опису додасться якась нова деталь. Але жодного слова немає про те, хто це. Ця таємничість народжує цікавість, привертає увагу читача, зосереджує її на невідомій особі, якою, як виявляється пізніше, є Олекса Довбуш. Це данина традиціям романтизму.

До опришківської теми звернувся і Михайло Старицький у драмі “Юрко Довбиш”. Сюжет твору запозичений з роману австрійського письменника Карла Францоза “За правду”. Обидва письменники використали багатющий опришківський фольклорний матеріал. У драмі М.Старицького замінено імена відповідних персонажів роману К.Францоза. Головним героєм став Юрко Довбиш. Його образ має багато аналогій із історичним Олексою Довбушем. Обидва вони вихідці з Прикарпаття, їхнє дитинство пройшло у великих злиднях. Вони рано пізнали весь тягар феодального гніту і стали замислюватись - як раз і назавжди скинути пута голоду, холоду, бідності.

Не витерпівши важкої каторжної праці, несправедливості, обидва легені вступають у загони опришків, так званих “чорних хлопців”.

Драматург добре знав історію опришківського руху, тому-то й наділив свого героя Юрка рисами Олекси Довбуша. М.Старицький підкреслює трагічність образу месника. Приреченість ватажка опришків мала історичні причини: ні торжество справи, за яку боровся, ні особистого щастя він не міг досягти, бо ще не з'явилася на світ сила, здатна перебудувати життя на нових, справедливих началах. Це добре усвідомлює Юрко Довбиш у кінці свого життя.

Щодо художнього опису історії Довбуша до 90-х років XX століття за нетотожних суспільно-політичних обставин у різних регіонах України, то слід зазначити, що на західноукраїнських землях у цей час далі продовжувалась офіційна антиукраїнська кампанія з боку панської Польщі та боярської Румунії. І все-таки національно-патріотичні сили з метою пробудження самосвідомості народу засновували і видавали в Галичині й на Буковині найрізноманітніші періодичні видання, що відігравали величезну роль і для всієї України. Це й дало підставу С.Єфремову заявити, що на початку XX століття “українство позбавлене було всіх засобів (літературних - П.Б.) і коли б не Галичина, то фізичної б не мало змоги подавати свій голос як окрема нація”.

Однак навіть у такий важкий час літературний процес на Україні продовжував вирувати. Серед нечисленних за тематикою та жанрами художніх витворів вагоме місце належить і літературній Довбушіані.

У жанрі оповідання одним з перших зробив спробу відтворити образ Олекси Довбуша А.Кучурак. який у 1900 році в Коломиї видав невеличку за обсягом книжечку “Олекса Добуш - славний ватажко опришків”. І хоч сам автор визначає жанр свого твору як історична повість, проте за всіма специфічними ознаками - це три типових оповідання про життя славетного лицаря гір, своєрідний сплав історичної правди та художнього вимислу з метою змалювання образу відважного печеніжинця. У даних зразках немає жодного діалектизму, що в певній мірі збіднює їх художню палітру. У третьому оповіданні “В Довгопіллі” автор художньо переробляє історичну пісню “Ой попід гай зелененький”.

Тісний зв'язок малої прози С.Васильченка з українським фольклором яскраво простежується в його новелі “Довбищук”. Сюжет її запозичений письменником із народних легенд про здобуття Олексою надзвичайної сили та безсмертя.

З історичним Довбушем герой С.Васильченка на початку твору немає майже нічого спільного. Поступово штрих за штрихом письменник створює яскравий образ казково-романтичного героя з глибоко внутрішньою красою. Образ Довбуша у творі С.Васильченка певною мірою символічний. Він символізує собою красу людської душі, красу почуттів, добро, людську здатність до самопожертви. Це символ усього найкращого, що є в людині, символ любові до людей.

У малій українській прозі про Довбуша в першій третині XX століття помітним явищем стало історичне оповідання Г.Хоткевича “Потомок Довбушів”. Образ народного месника поданий тут ретроспективно - крізь призму оповідей одного з персонажів твору Івана Галети, який виступає носієм гуцульського фольклору про Довбуша.

Передаючи в оповіданні легенди й перекази про ватажка опришків, яких Іван знає безліч, автор розкриває внутрішній світ гуцулів. Ще темні й забобонні, вони свято вірять у Довбушеву непогрішимість, його добро, справедливість та безсмертя.

Досить поверхово, фрагментарно зображається Олекса Довбуш у казці П.Костецького “Дівоча хустка і кухоль горілки” та оповіданні І.Козаченка “Месник”. Обидва автори не вдаються до поглибленого розкриття внутрішнього  світу народного месника, його “діалектики душі”, та й художня мова обох творів досить збіднена. Проте заслуга згаданих авторів полягає в тому, що вони поповнили лаву представників малої прози про славного ватажка опришків.

Паралельно з розвитком малої прози про печеніжинця продовжує поповнюватись і ліро-епічна Довбушіана. У 1904 році поет Василь Щурат видав збірку “На трембіті”, в якій були вміщені дві поеми про славного лицаря волі, “Олекса Довбуш” та “На синій Чорногорі”.

Обидва твори мають фольклорну основу, і в них розкриваються соціальні суперечності між представником народних інтересів Довбушем і світом гніту. Ватажок у даних зразках - романтична натура. Він постає як людина честі, втілення народної моральності як внутрішньої сили, здатної звіряти й сполучати власні прагнення і бажання з інтересами свого народу.

Обом творам притаманна як багата фольклорна основа, так і історична правда, адже в образі ватажка поет художньо узагальнює типові риси волелюбного українського народу. У поемі “На синій Чорногорі” Довбуш зображений як ватажок-трибун, який надлюдським зором охоплює територію “з-за Дону аж до Сяну”, спостерігаючи як “за воями йдуть вої”. Засобами поетичного слова В.Щурат втілює заповітну мрію багатьох поколінь українського народу про незалежність, яку треба здобувати в боротьбі. Розв'язка твору досить несподівана. Побачивши готові до боротьби за волю України лави воїнів, Довбуш вирішує зійти з історичної сцени, уступивши місце представникам молодшого покоління.

До історичної тематики звернувся письменник Гнат Хоткевич, вирішивши змалювати силу, велич, дух українського народу через долю національного героя Довбуша в однойменній п'єсі та повісті.

У роботі подається історія створення драми, втрата її рукопису (1909 р.), віднайдення (1974 р.) та публікація в журналі “Бахмутський шлях” (1997 р.).

Драма Г.Хоткевича “Довбуш” - це не чисто історичний і не чисто фантастичний твір, як вважав сам письменник, а героїко-романтична п'єса, в основу якої покладено реалістичний та романтичний підхід до матеріалу про діяльність славного месника. Сама фабула засвідчує, що події тут відбуваються в 30-40 роках ХVІІІ ст. Художній образ ватажка опришків, створений драматургом, не є дзеркальною точною копією Довбуша - історичної особи. Основу п'єси й особливо її закінчення становить історична пісня “Ой попід гай зелененький”. Г.Хоткевич подає опосередковану характеристику Довбуша, вкладену в уста інших  дійових осіб. Вони належать до різних соціальних верств, через те і є діаметрально протилежними. Ватажок діє у творі впродовж 7 років (1738-1745 рр.). Отже, письменник йде свідомо за історичними документами. Він не намагається показати Довбуша лише в середовищі друзів-опришків. Для автора важливим було звернути увагу на ватажка-людину, живу постать, а не на легенду, хоча й це письменник змалював. Драматург створює образ Довбуша, позбавленого родини, сімейного щастя і власної оселі. Високі смереки - його хата, легені-опришки - його сім'я. Наймиліший для нього звук - це посвист опришків, яких він називає “соколами”, “браттями”, “легінцями”. Письменник у п'єсі відтворює справжні епізоди з життя ватажка (його поранення, вбивство Дідушка). З розповідей деяких гуцулів Олекса Довбуш наділяється міфологічними рисами, однак ватажок - приречена на неспокій людина, бо бореться за щастя людей. Торкається письменник і проблеми фатуму. Це усвідомлює Олекса й прагне діяти по-лицарськи - не вбиває ворогів, відпускає економа. Такий романтичний протест проти фатуму відчутний і в сцені зі священиком, який здається Довбушу його злою долею. Вбиваючи його, ватажок таким чином протестує проти сили обставин, фатуму. Отже, Олекса в п'єсі сприймається як художнє узагальнення народного месника періоду антифеодальної боротьби і як романтичний образ. Г.Хоткевич зображує Довбуша, людину виняткову, в досить незвичайних для нього обставинах, коли ватажок змушений розбиратися у власних почуттях. Олекса відмовляється від усього й стає на шлях самовідданої боротьби за народні інтереси. Для романтизму характерна особлива позиція героя, яка полягає в його відчуженні від інших, у чому Довбуш зізнається дідові-пастуху. У п'єсі відчутна підвищена емоційність і напруженість у зображенні подій і характеру головного героя. Характерні для романтизму дещо екзотичні пейзажі - дикі Карпатські гори - теж сприяють саморозкриттю Довбуша. У трактуванні Г.Хоткевича моральний вчинок Олекси (пролиття невинної крові), моральна оцінка усвідомлюється, відчувається насамперед душею, переживається особисто. Автор звертає увагу на емоційну сферу особистості (Б, 346).

Багатющий фольклорний, історичний, літературний матеріал про Довбуша змусив Г.Хоткевича розширити родові та жанрові рамки художнього осмислення образу славного ватажка. На початку 30-х років він закінчив повість “Довбуш”. “Вона - суто реалістична, справді історична, хоч і щедро помережана народнопоетичним матеріалом” (Б, 347).

У даному творі образ відважного месника є головним, а вже навколо групуються інші - другорядні. Тут діють персонажі, які згадуються і в багатьох документах тієї епохи, і в народних легендах, переказах та піснях. Сюжетна канва теж в основному розгортається навколо подій, які справді відбувалися.

Історичні події і факти ніде не перекручуються, правильно висвітлюються. Але, залишаючись вірним історичній правді, письменник не йде сліпо за фактами, він не стає рабом документів чи їхнім коментарем. Окремі компоненти повісті пов'язані не стільки хронологічно, скільки логічно. Г.Хоткевич нерідко змішує окремі деталі, порушує їх хронологічну послідовність. А багато епізодів і навіть цілі сюжетні лінії є взагалі результатом художнього домислу. Їх джерело слід шукати не в історичних документах, а в усній народній творчості. Фольклорний та історичний матеріали тісно переплітаються в повісті. Крім особи легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша, у творі ми зустрічаємося й з іншими історичними постатями - відомими опришками Павлом Орфенюком, братами Джамиджуками, Василем Баюраком, Іваном Бойчуком, Андрієм Лаврівим та іншими.

Реальними історичними особами є і полковник Пшелуський, пан Потоцький, сільський багач Дідушко, убивця Довбуша селянин Стефан Дзвінчук та інші.

Трактування образу ватажка Г.Хоткевичем вирізняється новаторством. На зміну романтичному герою (у драмі) приходить герой реалістичний. Що спонукало його взятися за зброю, що зробило з нього легендарного ватажка, у чому сила й слабкість отамана? Відповіді на ці й подібні питання є в роботі (Б, 346-355).

Славному народному звитяжцеві присвятив свій історичний роман “Опришки” В.Гжицький. Це наслідок більш ніж тридцятирічної роботи автора, яку він розпочав ще у 1931 році, а завершив у 1962 році. Письменник на широкому історичному тлі відображає боротьбу карпатських опришків на чолі зі своїм отаманом Довбушем. У романі вдало поєднані історичні факти з художнім вимислом. Головний герой твору - народний заступник (Г, 183). Йому притаманні такі риси, як чуйність, людяність, безстрашність, доброта. Письменник наголошує на розумі, далекоглядності народного ватажка, його організаторських здібностях. В.Гжицький не ідеалізує свого героя, не приписує всіх удач опришків тільки його талантові й винахідливості. Довбуш усвідомлює, що сила його - в єднанні з народом (Б, 410-411).

Отаман ніколи даремно не проливав людської крові. Терор Довбуша - це помста народу у відповідь на жорстокість і свавілля шляхти.

З великою повагою й шаною ставиться Олекса до жінки, особливо до жінки-матері. Для нього - це символ чистоти, вірності, святості. Він залишив у живих полячку-породіллю Карпінську з немовлям - майбутнім класиком польської літератури. Цей мемуарний факт письменник використав у творі. Ватажок з опришками нападає на замок княгині Єви, коли в неї народилася дитина. І просить наректи немовля своїм іменем. Це художній домисел, бо насправді Довбуш ніколи не нападав на Яблуновський замок, а коронна княжна Теофіля, прототип образу княгині Єви, ніколи не бачила живого Олексу , весь час тримала ситуацію з опришками під контролем (Б, 415).

Народний месник вирішив розправитись із космацьким війтом Миколою Дідушком, який грозився ліквідувати славного отамана. Олекса спіймав багача, і його вбив опришок Крига. Це художній домисел, бо насправді Дідушко проживав у Довгопіллі, на його маєток напав Довбуш і власноручно знищив.

Отаман люто мстив визискувачам за людські кривди. Так, він розправився у Борщеві з панським управителем Золотницьким: Василь Баюрак відрубав йому голову. Було знищено і його дружину, яка вбила побратима Андрія Лавріва (Б, 415). У дійсності Золотницький був не управителем, а великим польським магнатом, його знищив власноручно Довбуш, а маєток спалив (НГ, 75).

У творі смертельно пораненого Андрія Лавріва побратими залишили в лісі, де він і помер (Б, 416). Насправді Андрій Лаврів був спійманий смоляками і після важких тортур четвертований (НГ, 83-84).

Добре відомий гуманний акт Олекси Довбуша, який пожалів польського ротмістра Пшелуського та його смоляків, і бою не було (НГ, 82-83). В.Гжицький художньо домислює ймовірну криваву січу опришків зі смоляками. У цьому бою Довбуш шаблею вбиває Пшелуського, гине і побратим Василь Баюрак (Б, 416). Історичні документи засвідчують, що полковник Пшелуський надовго пережив ватажка опришків, а Василя Баюрака було страчено у 1754 році в Станіславі (НГ, 136-137).

Багато уваги відведено змалюванню особистого життя ватажка, його психологічних переживань та почуттів. Через увесь твір червоною ниткою проходить романтична сюжетна лінія “Довбуш - Дзвінка”, яка є найбільш опоетизованою, піднесеною серед усіх інших. Всупереч народним легендам, письменник описує історію цього кохання піднесено, з вагомою долею романтичного елементу. Ватажок гине, а його вбивцю наступного дня знищив опришок Фока. Поховали отамана у високій стрімкій скелі вище Кедроватої. Отже, майстер слова свідомо відходить від деяких історичних фактів, даючи волю своїй творчій фантазії.

Письменник Р.Федорів видрукував цікаву повість у легендах “Жбан вина” про карпатських опришків і їхнього ватажка Олексу Довбуша. Поклавши в основу фольклор, письменник захотів створити ватажка таким, яким його бачив народ: бути добром для отчої землі. Звідси його сила, його чари й невмирущість (Б, 423). У роботі подається історія написання твору, його жанрова своєрідність, синтез літератури з народнопоетичною традицією. Висвітлюється проблема історичної і художньої правди. Називаються конкретні історичні особи, змальовані художньо, як і творчо домислені сюжетні лінії: Довбуш - Анничка, Довбуш - Дідо Велет, Олена - Дідо Велет, Дзвінчук - Антипко. Олекса у творі - особа легендарна, міфологічна і разом з тим - це тип героя-самородка, героя-визволителя (Б, 421-437).

Центральною постаттю повісті гуцульського художника Г.Смольського “Олекса Довбуш” є славний ватажок. Реальність і казка. Правда і легенда. Олекса - правдива легенда, непридумана казка. Саме таким побачив і змалював його письменник (Б, 356-364).

Відомий поет Богдан-Ігор Антонич написав лібрето опери “Довбуш” про історію життя, боротьби та трагічної загибелі відважного печеніжинця. Значну частину твору становить художнє переосмислення співанки-хроніки “Послухайте, люди добрі”, пісні “Ой попід гай зелененький”, опришківських легенд та переказів. Олекса Довбуш наділений рисами реалістичними та романтичними (Б, 364-370).

Легендарною постаттю виступає отаман опришків у повісті Р.Єндика "Проклін крові" (Б, 370-380).

Історик та філолог І.Єрофеєв у повісті “Олекса Довбуш” художньо модифікував наявні історичні документи про ватажка опришків і створив реалістичний образ месника, позбавлений глибокого внутрішнього душевного спокою та теплоти (Б, 380-387).

Історично приреченим і одночасно великим стратегом з деякими романтичними елементами змальований ватажок опришків у драмах Л.Первомайського та Л.Дмитерка “Олекса Довбуш” (Б, 387-395; 437-445).

Народна поетична творчість становить основу драм Ю.Шкрумеляка “Довбушева слава”, Я.Яроша “Топір помсти”, В.Босовича “Легенда про Довбуша”, роману В.Волкова “Довбуш”, поеми С.Пушика “Довбуш”. Славний лицар гір виступає у даних творах як особа казково-міфологічна та реалістична (Б, 395-410; 451-471).

Олекса Довбуш у однойменному романі А. Хлистової вийшов досить сухою, схематичною і надуманою особистістю (Б, 445-451).

Багату поетичну Довбушіану умовно можна розділити на три групи:

1. Твори про чарівну гуцульську природу, її людей та окремі епізоди опришківської боротьби під керівництвом славного ватажка.

2. Зразки, що славлять народного героя, його побратимів, їх боротьбу проти визиску, гніту та загибель Довбуша.

3. Поезії про його безсмертя.

У роботі висвітлюється специфіка даних поетичних зразків (Б, 471-478).

У висновках зроблено загальні підсумки дослідження. Фольклорна та літературна Довбушіана уже більше двох століть привертає увагу істориків, фольклористів, письменників, мистецтвознавців, широкого кола читачів.

Уснопоетичні твори про славного месника - це живий поетичний літопис широких трудящих мас. У центрі їх уваги - образ Олекси. Народ наділив його рисами реалістичними, романтичними, фантастичними.

Найпоширенішим зразком про відважного печеніжинця є історична пісня “Ой попід гай зелененький”. У роботі визначається жанр, авторство, час і місце виникнення твору, розглядається його поетика.

Під кутом зору проблеми історичної та художньої правди аналізується співанка-хроніка “Послухайте, люди добрі, що хочу сказати”, висвітлюється своєрідність її створення, специфіка, констатується, що це цілий синтез фольклорної Довбушіани.

Розглядаються в роботі епічні опришківські жанри. Автор уперше розв'язує проблему - як виникли легенди та перекази про чудодійну та богатирську силу Довбуша, доказує, що дані фольклорні твори - це своєрідний синтез язичницьких і християнських уявлень про природу, про боротьбу двох начал - добра і зла, про політеїзм вірувань. Епічна уснопоетична Довбушіана з'явилась у середині ХVІІІ століття і продовжує існувати в наш час.

Уперше висвітлюється специфіка коломийок про лицаря волі, розкривається його образ.

В основі літературного зображення опришківського руху та його славного ватажка 30-40 років ХVІІІ століття на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині лежать історичні твори, етнографічні, краєзнавчі, літературознавчі матеріали, фольклор та рукописні джерела. Перш за все - праці К.Вуйціцького, Ю.Целевича, М.Білоуса, Є.Косачевської, В.Грабовецького тощо.

Письменники, які спиралися на історичні матеріали про Довбуша та його побратимів, використовували їх по-різному. Одні запозичували лише факти, взяті з праць Ю.Целевича, Ф.Карпінського, В.Шухевича, та інтерпретували їх (Г.Хоткевич, М.Старицький, Б.-Ігор Антонич, В.Гжицький, Я.Ярош). Інші використовували роботи польських істориків І.Беньковського, Ю.Дзежковського (М.Устиянович), тому-то й Олекса в них зображується дещо в негативному плані. Значна частина українських письменників у своїх творах спиралися на фольклор (Ю.Федькович, І.Франко, Р.Федорів, С.Пушик тощо). Це дозволило їм досить вільно поводитись з певними історичними фактами та документами. Переважна ж більшість майстрів художнього слова у своїх зразках використовували народну поетичну творчість та історичні матеріали згаданих дослідників опришківського руху, що посприяло їм стати на міцний історичний грунт, заглибитись у конкретні події та факти життя народу 30-40 років ХVІІІ. Однак деякі з них (А.Хлистова) зловживали документальним матеріалом, зокрема працями В.Грабовецького, внаслідок чого образ Довбуша вийшов дещо штучним, заздалегідь запланованим, інертним.

Народна поетична творчість була головним джерелом для письменників, які закладали основи літературної Довбушіани. Автори, які стояли на реалістичних позиціях, брали з фольклору та уснословесних досліджень те, що дійсно відображало події, що мало місце в житті, залишаючи осторонь фантастичні елементи. Найчастіше використовувалась історична пісня “Ой попід гай зелененький” (п'єси Л.Дмитерка, В.Босовича, Г.Хоткевича). Автори, які дотримувались романтичного принципу зображення, зверталися до легенд, переказів, співанок-хронік (Ю.Федькович, І.Франко).

Фольклорні твори беруться не ізольовано, а у зв'язку з тими чи іншими тематично спорідненими уснопоетичними сюжетами.

Художній домисел певною мірою доповнював названі джерела при створенні цілісної картини боротьби Довбуша.

Це стосується найперше епізодів, де мова йде про батьків героя, його дитячих і юнацьких років, відносин з селянами, побратимами за межами Прикарпаття, Закарпаття, Буковини. Такі моменти письменники домислювали по-різному, іноді прямо протилежно.

Основне місце в літературі про печеніжинця посідають твори великої та середньої епічної форми.

Представники української літературної Довбушіани XIX - початку XX століття з різних причин, а головним чином через цензурні заборони, обмеженість джерел, не ставили перед собою мету всебічного розкриття теми, історично-конкретного зображення особистості народного героя.

Спроби історичної конкретизації в зображенні опришківського руху під проводом Олекси Довбуша належали М.Устияновичу, І.Франкові, М.Старицькому, В.Щурату. Вони виділяли в житті та діяльності славного ватажка декілька етапів: становлення його як месника, боротьби та загибелі. Олекса у тих зразках - чесна, безкорисна, смілива людина, яка бореться за соціальну справедливість.

У багатьох художніх творах про Довбуша на ватажкові тяжіє печать приреченості (Г.Хоткевич, М.Старицький, Л.Первомайський тощо).

Інші письменники XX століття, включаючи й українську діаспору, намагаються показати народного героя у трьох аспектах. Одні майстри художнього слова творили його як борця за соціальну справедливість (Б. Ігор Антонич, Г. Смольський, Р. Єндик, В. Волков), інші робили його мало не політиком (Л. Дмитерко, І. Єрофеєв), треті змальовували його романтичним коханцем (Ю. Федькович, В. Босович).

Чимало творів ліричного та ліро-епічного жанрів присвячено Довбушу. Балади, поеми, вірші про ватажка стали з'являтися, починаючи з творчості Ю.Федьковича. Далі цю справу продовжили поети М.Лисикевич, В.Щурат, Д.Загул, Д.Осічний, А.Малишко, Л.Забашта, Д.Павличко, С.Пушик, М.Влад, Н.Стефурак, Ф.Малицький, Є.Титикайло тощо.

Менше творів про Довбуша написали представники малої прози (А.Кучурак, Г.Хоткевич, С.Васильченко тощо).

Лібрето опери про народного героя створив поет І.-Богдан Антонич.

Сценарій кінофільму “Олекса Довбуш” належить Л.Дмитеркові та В.Іванову.

Кращі твори про Довбуша мають велике історико-пізнавальне, естетичне, виховне значення саме завдяки своїй привабливій силі правди, художній довершеності. Вони поширюють серед народу різні наукові знання, виховують інтерес до героїчного минулого нашої Вітчизни, патріотизм.