Тарас Григорович Шевченко

Дещо погіршало становища поета після смерті Ісаєва - Шевченка знову повели в Казарми, посилили муштру. У Вірші “А.О. Казачовському” він писав:

Благаю бога щоб смеркало бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати

І в цих важких умовах заслання, солдатчини поет не тільки вижити, але й творити для народу, в чому бачив основну миту життя. Революційна незламність, а завидки й оптимізм - найхарактерніші риси вдачі Шевченка, що давали йому змогу додати всі труднощі і в надзвичайно складних умовах творити, писати малювати.

Шевченко одразу відкинув думку. Пізніше в щоденнику поет записав, що навіть у дитинстві його не вабили солдати, як інших дітей. І хоч майор Машков намагався вишколити Шевченка, але марно “. . бравий солдат - писав він у щоденику, - здавався мені менше за осла схожим на людину, через що я навіть думки боявся бути схожим на бравого солдата”.

Провідною рисою невільницької музи Шевченка є нескореність, революційна непохитність. Ми не знаємо кому саме визначено непохотлевість, але в ній виявлена вірність поета своїм переконанням: “Караюсь мучусь. ., але не каюсь”.

Оскільки коло остережень Шевченка в підневільних умовах було дещо звуженим, у його творчості того періоду чимало місця посідає автобіографічна лірика (Мені тринадцяти минало) “А.О. Казачовському” та ін. Завдяки широким соціальним узагальненням це одна з художникова усієї поетової лірики.

Розпочавши свою невільницькому поезію сучасними темами, роздумуючи над долею поневоленого народу, Шевченко не міг не звернутись до історичної теми, бо коріння поневолення народних мас були в минулому. Історичні роздуми маємо в поезіях: “Сон” (Гори мої високі) “Іржавець”,”Чернець”, “Хустина”. Для всіх творів поета на історичні теми характерне гостро сучасне звучання. Скрізь ми відчуваємо людину середині XIX віку, яка дивиться на зад, а в перед, у майбутнє. Разом із тим Шевченко ніде й ніколи не модернізує, не осучаснює історії. Він не належав до тих письменників, які, за висловом Пушкіна, перебираються в минулу епоху “із важким запасом хатніх звичок, передсудів, щоденних вражень”. Тоді не було історії України з вісвітленням провідної ролі народних мас, а їх, визвольною боротьбою. Шевченко змушений, був сам, як мислитель, розбиратись у минулому нашого народу й оцінювати події з позицій сучасника. Він бачив усе зло не тільки в іноземних поневолювачах, а й у своїх “Вітчизняних” визискувачах:

Мій краю прекрасний розкішний багатий! Хто тебе мучив? Якби розказати. Про якого-небудь магната Історію правду, то перелякати Саме б пекло можна. А данта старого Полупанком нашим можна здивувать

Скрізь і завжди виявляється патріотизм Шевченка:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що Поклену святого бога За неї душу погублю!

У березні 1848 р. до Оренбурга прибув капітан-лейтенант флоту Олексій Бутаков, відомий мореплавець і географ. Його призначено начальником експедиції для дослідження й опису берегів Аральського моря. До нього звернулись друзі Шевченка з проханням узяти в експедицію і поета. Бутаков як гуманна людина, не зважаючи на царську заборону малювати, дав згоду включити Шевченка до складу експедиції саме як художника, дуже йому потрібного, бо фотографія в Росії була мало поширена. Командир корпусу, йдучи на зустріч із проханням Бутакова,5 травня видав наказ перевести Шевченка в 2-ю роту 4-ого батальйону. Саме ця рота мала йти з Бутаковим.

На початку травня було закінчено спорядження двох шхун“Константин” і “Николай” - і досить численного складу експедиції.8 травня вийшов загін під командою штабс - капітана

К. Герна, 10 травня. До складу флотської команди Бутакова зараховано й Шевченка. До поета співчутливо ставились й офіцери експедиції О. Макєєв та К. Поспєлов.

Олексій Макшеєв, відомий учений мандрівник, учасник підпільного демократичного гуртка М. Петрашевського, закінчив академію Генерального штабу призначили до складу експедиції. На підставі своїх записів під час експедиції він відав потім книжку “Путешествия по киргизским степям і Туркестанскому краю”, в якій є чимало згадок про Шевченка.

Співчутливо ставився до поета перший помічник Бутакова, командир шхуни “Николай”, прапорщик корпусу флотських штурманів Ксилофон Поспєлов.

Сам Шевченко шлях експедиції описав у повісті “Близнець”, але тут не слід забувати, що це художній твір, і автор мав цілковите право на певну міру художньої фантазії.

Так, за одними спогадами відомо, що почав похід Шевченко як звичайний солдат. Тоді була велика спека поет знепритомнів, і лікар уклав його в похідний візок

За спогадами О. Макшеєва, він познайомився з Шевченком на першому переході й запропонував йому місце у своїй “джоломійці”. Під час плавання на Шхуні “Константин” вони жили в одній офіцерській кают-компанії, а під час зимівлі в одній землянці.

Одним із перших малюнків Шевченка в поході була акварель “Пожежа в степу”. Змалював він і окремі населені пункти: “Форт Кара-Бутак”,“Укріплення Іргизкала” та ін.

Умови переходу були надзвичайно важкі: спека, недостача води. Пізніше в повісті “Близнеці” Шевченко писав: “До криниць зоставалось ще верстов десять, та ці десять здались мені в десятеро довшими. Спека була нестерпна.

Умови експедиції були надзвичайно важкі, особливо погано було з харчуванням. За спогадами О. Макєєва, чорні сухарі зеленіли від цвілі, масло таке солоне, що його неможливо було їсти, солонина зіпсувалася. Проте весь екіпаж тримався мужньо, виконуючи завдання, поставлені перед експедицією.

23 вересня шхуна “Константин” повернулась до гирла Сардар'ї, і незабаром її поставили на зимову стоянку в затоці острова Косорал (нині з'єднався з суходолом). Поет виїжджав до Ра'їма, де одержав листи від А. Лизогуба і М. Олександрійського. В листі останнього в дещо завуальованій формі йшлося про революцію 1848 р. У Франції.

Умови зимівлі на косарі теж були не легкі. Учасники експедиції зимували нашвидкоруч збудованому бараку, а зима була сувора, голодна. Ходили на полювання й цим дещо поліпшували своє харчування. Шевченко полювати не любив, але одного разу взяв у ньому участь і намалював убитого тигра, який завдавав багато шкоди місцевому населені.

Тепер у Шевченка було трохи більше вільного часу. Він знайомився з життям і побутом місцевого Казанського населення, намалював картини “Казахська стоянка на косарі”,”Казахи біля вогню”,”Казах у юрті” “Казах на коні” та ін.

Крім багатьох портретів і малюнків, Шевченко писав і вірші. Четверту захалявну книжечку він почав в Оренбурзі, намалювавши на чистій сторінці чорним олівцем”1850” і трохи нижче червоним олівцем “4”. заспівом була поезія”Лечу в неволі дні і ночі”, де є такі рядки:

І четвертий рік минає Тихенько поневолі, І четверту начинаю Книжечку в неволі Мережати... .

Він завжди жив одними дуками й болями із своїм поневоленим, уярмленим народом. Тому майже в кожному ліричному вірші проривається його трагічний настрій, зокрема, й цьому заспіві:

Кров'ю та сльозами, Моє горе на чужині, Бо горе словами Не розкажеш нікому Ніколи, кіколи, Нігде на світі! Нема слов В далекій неволі!

Лірика поета, як і раніше, сповнена великого соціального змісту. Особливу увагу має автобіографічна лірика. Вона не носила вузько інтимного характеру - скрізь були широкі узагальнення, типізація важливих суспільних явищ. Поезія “N. N. ” (Мені тринадцяти минало) була одною з перших. Згодом при переписуванні в “Більшу книжку” Шевченко не переніс її, можливо, через кінцівку, в якій проявились рефлексії, жаль, чому він не залишився в юнацькі роки на селі (“Умер би, орючи на ниві”). Поезія “А.О. Козачковському” за жанром є ліричне послання давньому знайомому й другові, своєрідною сповіддю. Сама назва дописана олівцем пізніше. Спогади про дитячі, шкільні роки переплітаються з роздумами про віршування. З іронією писав він про поетичні. При переписуванні до “Більшої книжки” Шевченко скоротив і значно переробив ці роздуми у зв'язку із згадкою про сина Козачковського, хоч певна іронія лишилася й тут:

Щоб не довелося, брате І йому каратись як я тепер у неволі караюсь брате.

Зрештою, як і завжди, поет переборював сумні настрої, висловлював сподівання на волю.

Поезія “І виріс я на чужині” побудована на споминах про відвідини Кирилівки; ці спомини викликали патріотичні почуття поета, глибокий жаль і біль, що гинуть “У ярмах лицарські сині”. У рядках “аж страх погано погано у тім хорошому селі” виявилась критичного реалізму Шевченка, широта соціальних узагальнень, різкий протест проти кріпосництва. Бєлінський, підкреслюючи широту узагальнень у ліриці великих поетів, зокрема, Лермонтова, писав: “Великий поет, говорячи про себе самого, про своє я, говорить про загальне - про людськість, бо в його натурі лежить усе, чим живе людство”. Так само й натурі Шевченка лежало все, чим жив народ. Тому, вказував він, страх погано людям не в одній Кирилівці:

Однією з найзначніших політичний поезій часів заслання є поема, відома під традиційною назвою “Царі”. В ній подані сатиричні образи напівлегендарного царя Давида, його сина та Київського князя Володимира. Завершується поема сатиричним епілогом із широким політичним узагальненням:

Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських.

Невільницька поезія Шевченка засвідчувала його революційну незламність, вірність принципам реалізму, народності, дальше зростання поетичної майстерності.

Як свідчать документи, командир Оренбурзького корпусу.

В. Обручов мав намір відрядити Шевченка у складі експедиції на півострів Мангишлак із метою розшукати в горах поклади кам'яного вугілля. Та незабаром характер цього “відрядження” змінився...

22 квітня 1850 р. Прапорщик Ісаєв подав донос командирові корпусу, що Шевченко ходить у цивільному і живе на квартирі, а не в казармі.В. Обручов про це добре знав, але повинен був реагувати на донос, що міг дійти до столиці, до самого царя. Він дав наказ заарештувати Шевченка й зробити в нього обшук. Наказ зумисне було давно в присутності горна, який, звичайно, встиг попередити Лазаревського, а той Шевченка. Частину паперів, зокрема, листів, довелося спалити, захалявні книжечки й деякі малюнки забрав Герм і згодом повернув поетові.

Проте заховати або знищити все не було змоги. Під час обшуку забрали частину листів С. Левицького, А. Лизогуба, М. Олександрійського, альбоми з віршами та з малюнками, малярське приладдя, книжки Шекспіра, Лермонтова, Пушкіна тощо.

Шевченка ув'язнили на гауптвахті, а 27 квітня Обручов наказав повернути його в 5-ий батальйон.12 травня поета звільнили з гауптвахти й відправили до орська з наказом установити за ним найсуворіший нагляд. Командиром бота льону був той самий Мєшков, який раніше особливою чуйністю не визначався. В наказі сказано, що крім батального й ротного командирів, за Шевченком повинні стежити благонадійні унтер-офіцер та єфрейтор. Однак і в Орську знайшлись добрі люди. Зі спогадів відомо, що він там зустрівся зі своїм давнім другом П. Лаврентієвим, познайомився із засланням у солдати петрашевцем О. Ханиковим.

Слідство проводилось паралельно в Оренбурзі і в Петербурзі (ІІІ відділ). При розгляді паперів Шевченка в Оренбурзі особливу увагу привернув лист С. Левицького з Петербурга, в якому сповіщалось про настрої української інтелігенції, прихильників Шевченка, зокрема згадувався Микола Головко, магістр математичних наук, походженням із Харкова: “... от де правдива душа, і як зійдемося, то перерве слово його об вас.

Про листи знайдені в Шевченка, командир корпусу Обручов наділяв рапорт військовому міністрові Чернишову. Цей доповів Миколі І, який наказав заарештувати “рядового” Шевченка, виявити винних, які дозволили йому листуватись й малювати, зокрема, командира 5-ого лінійного батальйону та інших ближчих начальників. Після закінчення слідства перевести Шевченка в інший окремий батальйон. Міністр передав царський наказ до ІІІ відділу та до Оренбурга.

ІІІ відділ наказав заарештувати Левицького й Головка.

Червня було заарештовано Левицького. Головко ж не дивився -вистрілив у жандармського полковника й сам застрелився. Проте жодної таємної організації жандарми не розкрили, незабаром Левицького випустили. Начальник ІІІ відділу Орлов доповів 23 червня цареві, щоб він “продолжал прежний образ мислей или писал бы и рисовал на кого-небудь пасквиль”. Микола І, вислухавши доповідь, сказав, що в порушенні вироку 1847 р. Більше винне начальство Шевченка, а не він сам.

А тим часом 24 червня поета в Орську заарештували знову й посадили на гауптвахту. Для дослідувань сюди прибув підполковник Чигир.1 липня він склав запитання, на які Шевченко дав докладні відповіді. При цьому виявилось, що він свого часу не приймав присяги, і від нього тепер прийняли.

Коли стали наслідки розслідування в Петербурзі, військове міністерство давало розпорядження перевести Шевченка в один із найвіддаленіших батальйонів під найсуворіший нагляд.5 вересня командир корпусу Обручов наказав звільнити його з-під арешту й перевести в одну з рот 1-ого лінійного батальйону, розташованого у Новопетроському укріпленні, під наглядом благонадійного унтер-офіцера, та щоб він міг прибути в укріплення до кінця навігації на Каспійському морі.

Сувору догану було оголошено командирові 5-ого батальйону майору Мєшкову та капітан-лейтенантові Бутакову (Останньому за те, що Шевченко ходив у цивільному).

За зв'язки з поетом Ф. Лазаревського не підвищили по службі, а В. Репніна одержала листа від Орлова з повелінням порвати зв'язки із Шевченком і не втручатись у справи Малоросії.

8 жовтня поет був уже в Уральському, де познайомився із засланим петрашевцим О. Плещеєвим, деякий час вони листувалися, а після заслання Плещеєв переклав російською мовою декілька поезій Шевченка. Познайомився поет також із польським засланцем М. Ятовтом, який у своїх спогадах писав про Шевченка: “Незалежна Україна була його мрією, революція - прагненням можна сказати, що він дивиться на світ крізь червоні окуляри”.

Щоб устигнути виїхати до кінця навігації, Шевченка з Уральська видра пили не етапом, а на перекладних.13 жовтня поет був уже в порту Гур'єв, звідти на поштовому човні через Каспійське море прибув 17 жовтня до Новопетровського укріплення. Засноване воно було лише 15 років тому на мисі Тюб-Караган Мангишлацького півострова на високій горі, приблизно за дві версти за узбережжя. Мангишлак у ті часи був малозаселеною пустелею. Нині це великий промисловий край. Нині це великий промисловий край. Новопетровське укріплення стало нині містом Форт-Шевченко, а за п*ядесят кілометрів од нього виріс цілком новий великий промисловий центр області місто Шевченко.

У ті часи кріплення складалось з казарм, кількох будинків і церкви.

Шевченка зарахували до четвертої роти 1-ого батальйону, дві роти якого були в Уральську й дві в Новопетровську. Командиром роти був штабс-копітан Потапов. Оскільки за наказом командира корпусу за Шевченком встановлено тепер особливий нагляд, а ротний командир зобов'язаний був секретно повідомляти про “непокірність” або щось “недозволене”, Потапов особливо суворо ставився до засланого поета. Почалася щодень муштра й різного виду роботи.

Проте й тут траплялися великі світлі промені. Доброю людиною виявився комендант укріплення підполковник Антон Петрович Маєвський. Він дозволив Шевченкові листуватися, взяти участь в офіцерському гуртку. Дружина Маєвського померла, жив він з двома дітьми, і природно, зблизився із Шевченком, який навіть навчав його дітей грамоти, незважаючи на сувору заборону, поет почав і малювати. Про це він згадує в листах, а Лизогубові навіть посилає один із малюнків, назвавши його “шматком матері”шматком.

Маєвський вів Шевченка до складу геологічної експедиції у гори Кара Тау, що відбувалась влітку 1851 року, і знову як художника. на чолі експедиції стояв гірничний інженер штабс-капітан Антипов, який не завжди рівно ставився до засланого.

Знову почалась виснажлива й образлива муштра. Важко було Шевченкові, але добрі люди і тут як могли полегшували його життя. Головна роль у цьому належала вже згаданому Маєвському. Чуло поставився до Шевченка й гарнізонний лікар С. Никольський. Завдяки йому поета не посилали на важкі роботи. У казармі Шевченко спав не на нарах, а мав окреме ліжко. Згодом Нікольський став “скарбником” поета-в нього зберігалися гроші, одержані від друзів за малюнки.

Офіційного дозволу малювати Шевченко не мав. Маєвський звернувся був до вищого начальства з проханням дозволити поетові малювати іконостас у церкві, але йому відмовили. І все-таки Шевченко малював і навіть пересилав твори своїм друзям для продажу під назвою “шматків матері”.

Близьким другом Шевченка був рядовий Андрій Оберменко, його земляк із Звенигородщени. Пізніше поет записав “... я полюбив його за те, що він протягом двадцятирічного солдатського прошлого, мерзеного життя не опошлив і не принизив своєї національної і людської гідності. Він залишився вірним у своїх відношеннях своїй чудовій національності... Якщо траплялися світлі хвилини в моєму темному багаторічному ув'язнені, то цими солодкими хвилинами в зобов'язаний йому, моєму простому благородному другові Андрію Обеременику”

1852 р. Потапов одержав інше призначення, а командиром роти став капітан Є. Косарєв. У порівняні з Потаповим він був не таким запопадливим служакою і згодом навіть написав спогади про поета, правда, дещо перебільшивши свої заслуги перед засланням.

Кожен, хто відвідував Новопетровське укріплення, вважав за свій обов'язок познайомитись і порозмовляти із Шевченком.

Дуже теплими були зустріч й розмови з молодим ученим - природознавцем, кандидатом Московського університету, а через час професором Ярославського ліцею Андріаном Пилиповичем Головачовим, який 1 жовтня 1852 р. Розповів Шевченкові про всі літературно-мистецькі новини.

Шевченко відновив листування зі своїми друзями. Так,8 червня 1851 р. він написав листа до Одеси колишньому польському засланцеві Аркадію Венгжиновському, із яким познайомився в Оренбурзі. зв'язки з Репніною, яка знову почала клопотатись про поета.

Налагодилось листування з його давнім другом артистом співаком, солістом Петербурзької опери Семеном Гулаком-Артемовським, який допомагав поетові матеріально. Це саме слід сказати і про лікаря Андрія Козачковського, Федора Лазаревського і Йосипа Бодянського. В кінці 1852 р. помер комендант укріплення Маєвський, а новопризначений комендант майор Іраклій Усков не міг прибути, бо вже припинилася навігація. Листи до Шевченка находили на ім'я Маєвського. Після його смерті ніхто не наважувався їх розкривати. У квітні 1853 р. прибув новий комендант, який хотів листи ці повернути, і Шевченко ледве впросив його розкрити ті листи і передати йому.

Усков зовні був дуже суворим, але насправді - це добра, гуманна людина. Незабаром Шевченко познайомився з його дружиною, полюбив їхнього хлопчика Митю, дуже пережив його смерть. У листі до Казачковського в кінці червня 1853 р. Шевченко написав: “Я полюбив це прекрасне дитя, а воно, бідне, так прив'язалось до мене, що, бувало, і в сні кликало до себе лисого дядю. Я тепер зовсім лисий і сивий. І що ж? Воно, бідолашне, захворіло довго мучилось і померло. Мені жаль мого маленького друга, я сумую, я іноді приношу квіти на його дуже раню могилу і плачу” Шевченко був автором скульптурного пам'ятника на могилі хлопчика.

Так само полюбив поет згодом і доньку Ускових Наташеньку, яка народилася в укріплені і пізніше написала спогади про нього.

Усков дозволяв Шевченкові листуватися, а пізніше й писати. Поет став бувати в Ускових удома. Разом вони захопилися новою для тих часів справою - фотографією.

Шевченко досить вільно малював, інколи виготовляв копії своїх малярських робіт. Після експедиції 1851 р. склалася думка, що йому дозволено малювати, але на справді, це було не так. Коли Усков у січні 1854 р. подав начальству рапорт з проханням дозволити Шевченкові намалювати образ для місцевої церкві, йому відмовили. Чимало уваги віддавав художник скульптурі. Річ у тім, що займатися скульптурою Шевченкові ніхто ніколи не забороняв. Тому в багатьох листах і спогадах є чимало згадок про його скульптурні роботи. На жаль, жодна з них не збереглася.

Складніша справа з російськими повістями. Коли саме відновив Шевченко літературну діяльність -невідомо. Перший начерк - план повісті “Из ничего почти барин” - записано в альбомі 1846-1850 рр. Його забрали в поета під час арешту 1847 р., потім повернули. В альбомі чимало малюнків часів Аральської експедиції. Удруге його забрали під час арешту 1850 р. І вже не повернули. Судячи з почерку, план повісті написано в перші роки заслання. План цей не був здійснений і не використаний у жодній повістей.

Перша відома на повість Шевченка російською мовою “Наймичка” має фіктивну дату “25 февраля 1844”. Робив це Шевченко на випадок обшуку і виявлення рукопису - він міг пояснити, що написав її ще до заслання. Справді ж 25 лютого в Переяславі Шевченка не було. 19 лютого повернувшись з України, він був уже в Москві. Деякі згадки про археологічні пам'ятки могли з'явитися тільки після жовтня 1845 р. Згаданий у повісті Густинський монастир відновлено тільки 15 травня 1844 р. В повісті відбилися думки, які могли з'явитися в автора тільки в часи заслання.

У повісті “Наймичка” Шевченко використав фабулу однойменної поеми 1845 р. Можливо, і цей вибір пов'язаний з фіктивною датою повісті - , мовляв, написав у ті роки, що й поему

Пишучи прозові твори, Шевченко не змінив своїх поглядів.

Чим далі розширює коло знайомих Шевченка. Його найближчим другом був капітан, артилерист М. Мостовський, поляк, учасник національно-визвольного повстання 1830 р.

1855 року помер Микола І. Шевченко сподівався на певне полегшення своєї долі. Унаслідок клопотань поетових друзів генерал Г. Фрейман ще в 1854 р. Порушив справу про надання Шевченкові чину унтер-офіцера. Але не тоді, ні пізніше, у зв'язку з маніфестом нового царя Олександра ІІ, це клопотання задоволене не було.

І все таки незважаючи ні, на що, Шевченко писав нові твори. Протягом 28 листопада 1854-15 січня написав повість музикант. Музикант має цілком оригінальний сюжет. Шевченко порушив у ній нову тему - страждання кріпацької інтелігенції.

Шевченко володів цим мистецтвом, але в той час не наважився дати повість до друку.

Через кілька днів після закінчення “Музиканта” 24 січня 1855 р., письменник почав нову повість “Несчастный” і закінчив її дуже швидко - 20 лютого. Пояснюється це тим, що твір писався під свіжим враженням. В листі до Бр. Залеського 9 жовтня 1854 року Шевченко повідомляв: “Цього літа прибуло сюди кілька конфірмованих; та краще було б не бачити мені їх ніколи. Пустота, страшенна! ” Назва повісті - іронічна. Солдат називали “нещасними” вкрай розбещених дворянсько-поміщінських синків, яких батьки видавали в солдати за різні кримінальні злочини. Таким є головний герой твору Іполитушка Хлюпін, взятий у солдати на прохання рідної матері. Шевченко нещодавно викривав кріпосництво, яке розбещувало людей. Мати Іполитушки знущається не тільки з кріпаків, але й з учителя, нерідних дітей. Свого сина - злодія й розпусника - вона змушена віддати в солдати. Зважаючи на гострий викривальний характер повісті, Шевченко також не робив спроби його надрукувати.

15 березня 1855 р. Письменник почав нову повість “Капитанщина”, закінчивши її десь на початку червня того ж року. І цей твір має оригінальний зміст. Провідна думка - викриття розбещеності царського офіцерства.

Між 10 червня і 20 липня 1855 р. написано повість “Близнецы”. Провідною думкою твір близький до попередньої повісті. Близнят підкидає мати-покритка після виїзду з Переяслава кавалерійського полку, а сама кінчає життя самогубством.

Між 25 січня і 4 жовтня 1856 р. Написано автобіографічну повість “Художник”.

На заслані Шевченко почав повсть “Матрос, или Старая погудка на новий лад “, а пізніше названу “Прогулка с удовольствием и без морали”, а закінчив після повернення із заслання.

Була ще написана “Повість о безродном Петрусе”, але до нас вона не дійшла.

Доля повістей Шевченка склалася дуже важко. Усі спроби надрукувати “Княгиню” і “Варнака”, а пізніше й першу частину “Матроса” кінчилися невдачею.

В останні місяці заслання Шевченко звертається до складних тем з античної літератури: “Нарціс та німфа Ехо”, “Помираючий гладіатор”, “Телемак на острові Каліпсо”, “Робінзон Крузо” з античної історії: “Мілон Кротонський”, “Діоген”, із міфології.

Шевченко покладав великі сподівання на маніфест нового царя Олександра ІІ при вступі на престол, але амністію було оголошено тільки декабристам і петрашевцям.22 квітня 1856 р.

Поетові друзі клопотались про нього.

Марні виявились сподівання Шевченка й на другий коронаційний маніфест 26. VI.1856 р.1 травня звільнили рядового Шевченка.

7 квітня 1857 р. Був особливо радісним для поета днем. Він одержав листа від М. Лазаревського з повідомленням про майбутнє звільнення, листа й гроші від свого друга Я. Кухаренка. В цей день Шевченко знову писати вірші.

Коли 21 липня прийшов наказ про звільнення Шевченка, комендант спочатку не дав дозволу на виїзд через Астрахань, хоча й не знав змісту довідки ІІІ відділу. Але потім, очевидно, поступився перед чиїмось проханням і виписав білет на проїзд до Петербурга через Астрахань.

2 серпня о 9 год. Вечора Шевченко залишив укріплення й на благенькому рибальському човні вирушив до Астрахані.5 серпня поет прибув до Астрахані.

22 серпня на пароплаві “Князь Пожарський” Шевченко виїхав з Астрахані до Нижнього Новгорода. В ті часи подорож тривала майже місяць, але ця подорож була приємна. Ще в Астрахані поет зустрівся з О. Сапожниковим, якого знав ще хлопчиком у Петербурзі (можливо навіть вчив його малювати). Сапожников запропонував поетові на застрахованому ним пароплаві безплатну каюту. Ще в Астрахані Шевченко познайомився з капітаном пароплава В. Кишкіним, який зробив запис у “Журналі”, назвавши поета “давнім знайомим”. У Сапожникова були всі числа російських журналів за цей рік, к Кишкіна - чи мало забороненої літератури. На пароплаві не враз улаштовувались літературні читання. Шевченко записав свої враження від слухання “Губернских очерков” Салтикова-Щедріна, одного з кращих зразків французької революційної поезії “Собачий бенкет” Барб'є в перекладі й оригіналі. Шевченко прочитав нелегальні Лондонські видання Герцена: “Голоса из Росии” и т.д.

Все це сприяло велике враження на Шевченка й викликало цілу низьку революційних думок.

Під час зупинки в Саратові Шевченко відвідав матір Костомарова - Тетяну Петрівну, яка за молодих років була кріпачкою. Оглянув він також місто Самару та Казань. Дорогою виконав кілька малюнків -краєвидів і портретів. 20 вересня поет прибув до нижнього Новгорода.

Майже півроку прожив Шевченко в Нижньому Новгороді. Він докладно ознайомився з архітектурними пам'ятками й зробив чимало малюнків. У кожному випадку він цікавився історією пам'яток, розшукував літературу. В ”Журналі” з'явилось кілька записів про відвідання церков записів, що межують із справжнім атеїзмом.

Жив Шевченко у помешканні архітектора П. Овсянникова, родом з України (із Конотопа). Коло поетових знайомих було дуже широке. Тут він зустрів і своїх давніх друзів, вихованців Київського університету О. Бобржецького й К. Шрейдерса та багатьох інших. Серед них були й прогресивно, демократично настроєні люди, в яких Шевченко брав читати нелегальну революційну літературу. Так він зблизився з подружжям Якобі, намалювавши їх портрет, в іншого знайомого, Гранта, прочитав другий том “Полярной звезды” Герцена за 1856 р. Його схвилював барельєф на обкладинці видання із зображенням страчених декабристів.

Друзі Шевченка добилися дозволу на повернення його в Петербург для праці в Академії мистецтв.8 березня поет залишив Нижній Новгород. На поштовій станції у Владимирі він зустрівся з О. Бутаковим і його дружиною, які їхали до Оренбурга.

10 березня Шевченко прибув до Москви. Він зупинився в готелі, а на другий день, розшукавши М. Щепкіна, оселився в нього. Дорогою поет застудився, в нього розпухло око, і лікар заборонив йому виходити з дому. Лікував його російський поет Д. Мін перекладач “Пекла” - першої частини “Божественної комедії”. Шевченка відвідали М. Максимович, М. Кетчер, перекладач Шекспіра, друг Герцена І. Бабст, професор Московського університету, економіст О. Афанасьєв, російській фольклорист, автор кількатомного видання “Русские народные сказки”, син поета й історика М. Маркевича - Андрій, який надсилав Шевченкові ще в Новопетровське укріплення книжки й гроші.

Коли поетові дозволили виходити з дому, коло його знайомих ще більше розширилось: декабрист С. Волконський, рідний брат М. Репніна, син декабриста Є. Якушкін, правник етнограф, історик І. Забєлін, член гуртка Станкевича-Грановського, брат М. Станкевича. особливо теплі записи у журналі про С. Аксакова і його родину: ", Яка чудова, благородна стареча зовнішність! ”, “Чарівний старий... з його чарівною сім'єю”

У Москві Шевченко зустрічався з давніми знайомими: Бодянським, Мокрицьким та ін. М. Максимович дав на честь поета урочистий обід, на якому серед інших гостей були історик М. Погодін та письменник, історик літератури й критик С. Шевирьов. Максимович прочитав свого вірша “25 марта 1858”, присвячений Шевченкові. Так само широке коло московської громадськості зібралось на обід у сина Щепкіна Миколи, прогресивного книговидавця.

Загалом поет лишився дуже задоволений перебуванням у колі своїх друзів і однодумців: “У Москві найбільше мене радувало те, що я зустрів в освічених москвичах якнайсердечнішу привітність особливо до мене і щире співчуття до моєї поезії”.

26 березня Шевченко виїхав із Москви й на другий день прибув до Петербурга.

Поет зупинився спершу у свого друга М. Лазаревського, познайомився з його братом Василем, записавши в щоденнику:

У перші ж дні перебування в Петербурзі Шевченко змушений був з'явитись в поліцію. Спочатку він прийшов до правителя канцелярії обер-поліцмейстера, “землячка” І. Мокрицького, із яким був знайомий ще до заслання. Поет записав у “Журналі”: “Давнє знайомство заявило про себе в дужках. Під кінець він мені порадив поголити бороду, щоб не справити неприємного враження на його патрона графа Шувалова, до якого я повинен був з'явитися як головного глядача”

Шевченко змушений був прислухатись до цієї поради, навіть у відставці, заборонялося насити бороду. Тоді вже з'явилося до обер-поліцмейстера. Ще через кілька днів він пішов до самого шефа жандармів князя В. Долгорукова. Під наглядом поліції поет був до кінця свого життя. Тому ми не завжди маємо певні й точні дані про його революційні зв'язки.

Трохи пізніше Некрасов висловив подібні ж сподівання:

Иних времён, иних картин Провижу я в начало В случайной жизни берегов Моей реки любимой: Освобождёний от оков Народ неутомимий Созреет, густо заселит Прибрежние пустини наука води углубит по гладкой их равнине.

Шевченко давно плекав мрією поїхати на Україну. Ще 25 березня 1859 р. в листі до Максимовича він писав, що як тільки закінчить справу з цензурою, то приїде в Прохорівку. Проте цензурні справи затяглись, і 5 травня поет звернувся з проханням до правління Академії мистецтв видати йому “вид” на проїзд у Київську, Чернігівську та Полтавську губернії на п'ять місяців для поліпшення здоров'я та малювання з натури. Віце президент академії звернувся до міністра імператорського двору. Виконуючий обов'язки міністра граф Адлереберг звернувся до начальника ІІІ відділу.23 травня долгоруков наклав резолюцією й відповів Адлбергові, що в нього немає заперечень до виїзду Шевченка.28 травня Адлерберг повідомив про це віце президента Академії.

Шевченко виїхав до Москви, а звідти разом із своїм знайомим д. Хрущовим на Україну.

Поет ще був у дорозі, а таємні обіжники летіли по всіх усюдах. В останніх числах травня Шевченко приїхав в Орел, де відвідав свого давнього друга Ф. Лазаревського. На початку червня поет був уже на Україні, в Сумах, Лебедині. Гостюючи на хуторі біля Лебедина, він подарував своєму знайомому О. Залеському офорт “Приятелі” із написом “На пам'ять 6 июня на Нови”.7 і 8 червня Шевченко завітав до маєтку Д. Хрущова в. с. Лихвині, Харківської губ.

З Лихвина Шевченко виїхав до Пирятина, де зупинився у П. Мокрицького-Таволги, який пізніше написав вірш на смерть поета.

З Пирятина Шевченко приїхав до Переяслава і зупинився у свого давнього знайомого лікаря А. Козачьковського.

З Прохорівки він переїхав човном на правий берег Дніпра, відвідав с. Пекарі й Канів. Місцевість йому дуже сподобалась. Він намалював краєвид “Коло Канева” й вирішив придбати тут ділянку землі, щоб оселитися назавжди.

Поліція весь час стежила за поетом. Пристав Доброжинський, довідавшись із розмови з Хропалем, що в нього ночує Шевченко, дуже зрадів:

Література

Тарас Григорович Шевченко. Життя і творчість. (Київ 1979 рік)

Відзначення 100-річчя від дня смерті та 150 річчя від дня народження Т.Г. Шевченка. Є. Кирилюк. “Наукова думка” 1867 рік. стр.315

Тарас Шевченко -Грушевський. Львів, стр.233

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у десяти томах,1 VII. №181,

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах, I. III

Біографія Т.Г. Шевченка да спогади участників. с.288