Соціолінгвальний контекст життєтворчості Лесі Українки
Розкриття мовно-національного світогляду Лесі Українки в соціолінгвальному контексті. Ставлення письменниці до зовнішньої суспільно-політичної історії мови і її внутрішнього розвитку. Вплив мовних стратегій Лесі Українки на формування мовного світогляду.
| Рубрика | Иностранные языки и языкознание |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 08.11.2022 |
| Размер файла | 64,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Проте Лесину безсторонність щодо галицьких діялектизмів заперечує її ж лист до М. Кривинюка 13(26) листопада 1902 року з Сан-Ремо, де авторка зауважує: «Щодо мови, то я виправила москалізми і погану фонетику (напр(иклад), пАганий замість поганий) і раджу замінити чисто галицькі вирази, як, напр(иклад), також, лише, позаяк, аналогічними загальноукраїнськими, бо коли книжка має дістатись, напр(иклад), до якої Карловки, то там сих слів не зрозуміють <... >. бо люди ж не винні, що не мають навчитись своєї ж таки літературної мови і не мають нагоди розмовляти з дальшими земляками, а як не розуміють, то не розуміють і треба на те вважати. Зрештою, позаяк і також не такі вже перли, щоб за їх конче обстоювати» (Іваненко).
Зауважимо, що ці «перли» давно стали загальнолітературними, про що свідчить Словник за редакцією Б. Грінченка (1907-1909 рр.): також «также» (т. 4: 243), а також у значенні і прислівника, і сполучника з покликом на вжиток у М. Коцюбинського (СУМ 1979, т. 10: 23); позаяк у синонімному рядові тому, що; через те, що з покликом на українських класиків зовсім не галицького походження: Позаяк цікавого не маю що писати, тягтиму далі свою подорож, хоч, може, вона тобі теж не цікава (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 140); Якби я вмів писати оповідання, то міг би заробити і в своїй літературі з «Київ. старини», але позаяк не вмію, то мушу вдатись у переклади (Володимир Самійленко, II, 1958, 472); - У вчених людей завжди буває лисина. Ось ти вивчишся, і в тебе буде, позаяк - голові ж робота велика (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 50) (СУМ 1975, 6: 802). Щодо обмежувальної частки лише у значенні «тільки», то Леся Українка сама її вживає: «...я лише на власних терезах мішечок кожний зважу» (СУМ 1973, 4: 504).
Не викликала цілковитого схвалення Лесі Українки й тодішня, як висловилася письменниця, «галицько-українська мова» в науковій царині: «За тісність і бідність мови я приймаю вину цілком на себе... се у мене мова вийшла така через реакцію против новітньої галицькоукраїнської мови наукової, так пересипаної неологізмами і чужими словами та зворотами» (т. 12: 284). Прикметно, що мова самої Лесі Українки, зокрема в її листах - це калейдоскоп мовних кодів і феєрверк мовного багатства: поряд співіснують українські фраземи й дотепи, латинські, французькі, німецькі, польські та ін. афоризми, творячи чар співіснування різних світів на матриці власної мови.
Безцінними є для нас «радикальні» думки Лесі в листі до Івана Франка (1892 р.) про неусталений на ту пору правопис, зокрема її наголос на твердості губних (в'яне, а не вяне), йотованість Ї в одному рядові з я, ю, є; буквене позначення м'якости після передньозубних (слізьми), початкове и в лексемі инший, окремі зауваги про подвійний наголос прикметника ясний: «Я стою за правдиву фонетичну правопись (радикальну) <...>. Слово в ь я н е можна писати або так, або в й а н е, але ніяк не в я н е, бо то, власне, вийде російська вимова. И н ш и й нехай теж так зостається» (т. 10: 136).
Віднаходимо і стилістичні поради щодо вживання лексики, зокрема гадано синонімної пари зараз / тепер: «зараз по-українськи значить - хутко, незабаром, але не тепер, в даний момент», злободенна синтаксична заувага: «по-українськи вживається вчитися чого, а не вчитися чому, як то скрізь у живається під російським впливом» (Іваненко).
Мова як політика
З листів Лесі Українки бачимо її оцінку мовно-національного руху як у підросійській Україні, так і в підавстрійській Галичині. На тлі суцільних заборон української мови в Російській імперії українське мовно-національне питання в Галичині було зриміше: 1867 року започатковано журнал «Правда» -- цей «злучник» межи двома частинами України з промовистим національним гаслом «В своїй хаті своя правда і сила і воля!»; 1868 року виникла «Просвіта» як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою - з одного боку, і москвофільській, - з другого. 1873 року постало «Наукове товариство ім. Т. Шевченка», що від 1892 року фактично стало нашою національною академією наук. Ці видання та інституції мали левову частку матеріальної підтримки наддніпрянських українців: П. Куліша, О. Кониського, Є. Милорадович-Скоропадської.
Проте коли Леся Українка приїхала до Відня й сама побачила, як розв'язувано проблему українськомовної (руської) освіти, видань у Галичині, то не змогла стримати свого сарказму в листі до М. Драгоманова 17 березня 1891 р.: «І дві руські гімназії, і урядова кореспонденція (ба навіть урядова газета!) по-нашому, і оборона уряду проти поляків, та що! Навіть самі поляки вже будуть за нами, то тепер уже й «сам чорт не брат!». Воно правда, що для України то й «написи на поштових скриньках» були б великим поступом, але тут хіба тільки плакати можна над таким поступом» (т. 10: 83-84). Цей сарказм Леся спрямовувала на галицький угодовський «лояльний патріотизм» за умов конституційної монархії. Українці в тодішній Галичині становили три чверти всього населення, і мовно-національний рух аж ніяк не мав би задовольняти інтересів цієї більшости, що за рівнем національно-політичної зрілости мала пройти ще чималий шлях, аби стати провідною та експансивною політичною силою. Саме це питання згодом сформулював Іван Франко у своїй славетній статті «З кінцем року» (1896 р.), яка викликала полеміку з Лесею Українкою, що відповіла статтею «Не так тії вороги, як добрії люди» (1897 р.).
Розмисли цих двох велетів літератури і суспільно-політичної думки неминуче стосуються мовної проблематики. Зокрема, Іван Франко, пройшовши еволюцію від соціалізму і позитивізму до націонал-демократизму чи націоналізму, зауважує: «Нині ми впевнилися, що ті дороги не ведуть до ціли, що ані чужою мовою та літературою не будемо багаті, ані ласкою польських панів та міністрів не будемо ситі, ані безполітична наука не оживить народа, ані безнаукова революція не підійме його. Нині ми розуміємо, що перша і головна основа розвою народного - освідомлюванє і розбуджуванє мас, праця над їх просвічуванєм у кождім напрямі» (цит. за Горинь 1998: 18).
Натомість Леся Українка на цю пору належала до щойно заснованої Української соціалдемократичної групи (1896 р.), і їй ще судилося пройти шлях від федералістичного «роздрагоманення» до націєцентричних переконань. Тоді вона не підтримувала щойно здійнятий на поверхню націоналістичний рух на чолі з М. Міхновським. І. Франко натомість нещадно розбиває базові ідеї соціал-демократії, передбачаючи їхнє повне злиття з імперським московським соціал-демократизмом, виродженим згодом у більшовизм і комунізм: «...коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в 'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті» (Франко 1986 45: 272). Проте навіть за такого короткого захоплення провідними ідеями того часу Леся Українка насправді ніколи не поступалася національними принципами та ідеалами, що були природним станом її існування. Вона аж ніяк не сприймала повного ігнорування російськими соціал-демократами (до речі, створеними на два роки пізніше 1898 року, ніж українська СДГ) національних прав українців та творення самостійної держави.
Саме про це йдеться в її листі до свого політичного побратима М. Кривинюка 26 березня 1903 року: «Тільки тоді починається справді вільна, не шовіністична, але й «нерабська» національна психологія, коли чоловік каже: «Я може б і вмів бути іншим, але не можу і не потребую, бо я хоч не ліпший, так зате і не гірший за інших, принаймні від тих, що хочуть мене на свій лад перестановити. Приймайте мене таким, як я є, ким я хочу бути, не ваше діло вибирати мені мову і звичаї»....<...> Нехай іде кожний до свого намету, коли так. Ініціятива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців, ще за часів Драгоманова, та навіть Шевченка, і потім повторялась не раз і не була підтримана з боку «старших