Актуалізація української етнорелігії в європейському контексті

Автор розвиває думку В. Моторина про те, що релігійність східних слов'ян доречніше було б називати терміном „православне язичництво”, бо майже вся категоріально-понятійна система язичництва була перенесена до християнства зі старої віри, оскільки і філософія, і богослов'я, і культове мистецтво все ще залишались язичницькими.

Дисертант припускає, що назва ортодоксального християнства „православ`я” може бути реліктом автохтонного язичницького світогляду. Саме в цьому розумінні ця назва використовується рідновірами України, Росії та Білорусі, що грунтується на понятті Прави як універсального закону руху Всесвіту. Він відомий і іншим індоєвропейським народам: індійська Рита, іранська Аса, вірменська Арт, давньогрецька Діка. Цим поняттям позначали космічну закономірність, за якою невпорядкований стан (хаос) перетворюється в упорядковану гармонію (космос, лад). У слов'ян залишки уявлень про Праву знаходимо в зводі законів „Правда Руська”, у казці про Правду і Кривду, в народному календарі (Права середа), у сербському фольклорі (Светог Праве), в хронографі Гельмольда (Бог Прове) та ін.

Розвиваючи думки про циклічність розвитку людства, про золотий, срібний, мідний та залізний віки (Рігведа, Гесіод, Овідій), згідно досліджень вітчизняного археолога М. Чмихова, спрогнозовано період етнорелігійного відродження космічного світогляду - єдності різноманітного і нових взаємин людини з Богами природи.

У підрозділі ІІІ.2. - „Еволюція та динаміка релігійних вірувань автохтонного населення давньої України” приділена увага розгляду релігійно-світоглядної системи трипільців, як основи хліборобської культури на теренах України, що впродовж тривалого часу формувала менталітет автохтонних мешканців нашої землі. Для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору, закріплення його в космогонічних культах, розвиток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий уклад суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культ предків (поява курганних поховань), закон Прави (Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп. Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов'янських Рожаниць Лади і Лелі, але й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності - занепаду і відродження. Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-бика (Тура) - чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір'ям Тільця. У вигляді Бого-бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій - “дощовик”), а давні слов'яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика).

Наступний етап розвитку автохтонних релігій на теренах України пов`язують з так званими „аріями”. Автор спирається на ведійсько-слов'янські паралелі, які залучали майже всі дослідники старовинних релігій. Розглянуті джерела релігійних вірувань на території України вказують на генетичний зв'язок різних уявлень, починаючи ще з окремих аграрних культів трипільської доби та індоарійських світоглядних архетипів до слов'янських, давньоруських та українських. Успадкований запас релігійних уявлень, як правило, не зникає безслідно, а переосмислюється і використовується для нових потреб, які відображають нові інтереси і запити суспільства.

У підрозділі ІІІ.3. - „Відновлення світоглядних засад та обрядовості рідної віри (на прикладі культу Матері Землі)” здійснена реконструкція світоглядних та богознавчих основ, розглянуто обрядову практику українських рідновірів, що спирається на багату народну та наукову спадщину. Так, відновлено культ Матері Землі, який поєднує глибинно народне і сучасне філософське осмислення, що надає йому священного значення: Земля як рідна мати - символ місця, де народжується людина, Земля заселена (село) - місце появи Роду людей, Земля родюча - ґрунт для вирощування врожаю, Земля священна - хранилище предків - місце, що випускає (народжує) і приймає (хоронить), щоб знову і знову народжувати. Розуміння нерозривної єдності людини з Родом і Землею притаманне етнічній релігії з глибокої давнини. Відірваність від силового поля рідної Землі спричинює генетичні і ментальні зміни. Втрата зв'язку з рідними Богами, на думку рідновірів, неминуче призводить до занепаду індивідуальної і народної душі. В рідній традиції священний шлюб Батька Неба (Сварога) і Матері-Сирої-Землі набуває сакрального осмислення. Цей шлюб стає джерелом щорічного весняного оновлення природи-космосу.

У підрозділі ІІІ.4. - „Відновлення морально-етичних та екологічних основ рідної віри (на прикладі культу Сонцебога)” зазначено, що морально-етичні та екологічні засади рідної віри досі не систематизовані належним чином, хоча й вивчалися фрагментарно в різних галузях народознавства (етнографії та фольклору), рідше - в юридичних галузях (Звичаєве право).

Автор робить спробу реконструкції цих засад на прикладі сонячного культу. Стверджується, що уже в ранніх формах арійської релігії центр уваги до Сонця як фізичного тіла переміщується на саму ідею Сонця як святості: Сонце є те, через що проявляється Бог. Конкретний образ світила переростає в ідею, моральний зразок святості, норму людської поведінки. Через Сонцебога, Сварога (небесний Вогонь) і Сварожича (земний Вогонь) людина здійснює своє очищення. В українців досі існує віра в те, що Сонце радіє добрій людині. В рідній вірі ідея Сонця-Людини тісно переплетена з ідеєю Людини-Сонця.

У підрозділі ІІІ.5. - „Язичницька концепція часу та принципи реконструкції календаря рідної віри” приділена увага аналізу вчення про Вічне Повернення, що підтверджує думку про циклічність та відрізняє язичницьку концепцію часу від християнської (початок і кінець світу). Язичницькі релігії розрізняють священний і буденний час, які періодично змінюють один одного. Увесь священний час пов'язаний між собою. Під час релігійних обрядів буденні проміжки ніби зникають, а священний час набуває цілісності, єднаючи людину з предками - таким чином відновлюється цілісність етносу. В обрядах Кола Сварожого, за уявленням язичників, можливе відновлення початкового стану речей і явищ (наприклад, в обряді Різдва Світу переживається на ідеальному рівні упорядкування первісного хаосу і встановлення божественного ладу).

За Л. Гумільовим, зміна календаря може призвести до змін в етнопсихології. Релігійний календар внаслідок численних реформ зазнав значних змін. Тому в рідновірів виникла потреба у реконструкції язичницького календаря. Громади рідновірів відзначають свої свята за астрономічним календарем, що відповідає григоріанському стилю. Автор на основі вивчення астрономічного календаря та фольклорно-етнографічних джерел встановлює датування головних язичницьких свят „Кола Сварожого”.

У четвертому розділі: „Діячі українського етнорелігійного відродження в пошуках духовного ідеалу” здіснено аналіз переоцінки духовних вартостей українськими мислителями ХІХ - ХХ ст.

У підрозділі ІV. 1. - „Переоцінка духовних вартостей українськими мислителями ХІХ - ХХ ст.” зазначено, що складовою частиною дослідження є не тільки вивчення духовно-культурного феномена етнорелігії, а й процес її реалізації через діяльність окремих людей, релігійних громад і центрів, організацій, наукових і періодичних видань і рідновірських видавництв. Український етнорелігійний ренесанс розглянуто в його видатних постатях (персоналіях) через поставлені ними проблеми.

Серед предтеч цього духовного переосмислення вагоме місце посідають праці Г. Сковороди, де Біблія прирівнюється до „потопу зміїного”, діячів „Руської Трійці”, які жалкують за втраченим язичництвом („Русалка Дністрова”), Т. Шевченка з його викриттям „візантійського Саваофа”, І.Франка з язичницькою молитвою до Перуна і критикою „святого письма” християн („Біблійне оповідання про Сотворення Світу”), М. Коцюбинського як „великого сонцепоклонника”, Л. Українки, що дала нищівну критику „мертводухого християнства” („Руфін і Прісцила”), поетів О. Ольжича, В.Пачовського та ін., які в своїх творах сформували позитивний погляд на духовну культуру власного народу.

Залучено до наукового аналізу праці В. Шаяна „Григорій Сковорода - лицар святої борні”, „Біблія як ідеологія” та факти про військовий загін УПА „Група імені Перуна”, Львівську газету „Дажбог” (1932-1935 р.) та еволюцію поглядів особистостей, які відреклись від християнства і звернулися до „віри в Перуна і Дажбога” (спогади Войновського). Ці маловідомі факти по новому розкривать картину переосмислення духовних цінностей у ХІХ - ХХ ст.

У підрозділі ІV.2. - „Етнорелігійний ідеал „Панарійського ренесансу” у спадщині Володимира Шаяна” осмислена спадщина професора Львівського університету Володимира Шаяна (1908-1974), основоположника руху відродження рідної віри в Україні. Започаткований ним напрямок „Панарійського ренесансу” в 30-х роках минулого століття мав вплив і на близьких нам сусідів, насамперед слов`ян, і на інші країни (Англія, Канада, США). У праці „Проблеми української віри” В. Шаян робить кілька важливих висновків: „Нарід, який покидає свою віру, покидає свою душу, свої ідеали. Іде на службу чужим Богам. Там може бути тільки рабом або прислужником... Не зачалася українська культура в 988 р., але пропала. Зачалася культура чужа...”. Шаян розумів, що нині „мусить бути синтез старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема, філософії”.

Дисертація В. Шаяна „Індра в Рігведі”, що започаткувала слов`яно-арійську компаративістику, втрачена в ІІ світовій війні. У праці „Про Перуна знання таємне” він доводить ідентичність Індри й Перуна та розкриває сутність вічного творення всесвіту, що „підлягає законам жертви”. Космогонія жертовності набуває в Шаяна довершеності у його праці „Студії над Ведійською думкою”. Він також обгрунтовує концепцію слов`янського генотеїзму. У 30-х роках ХХ ст. дехто намагався звинуватити його в прихильності до гітлеризму, однак Шаян пояснив відмінність між нацистським „арійством” Гітлера і „всеарійським” відродженням етнічних релігій у Європі. Ідею „Панарійського ренесансу” В. Шаян розвинув у своїх дослідженнях текстів Велесової Книги, де вказав на слов`яно-арійські паралелі. Створений ним „Орден лицарів Бога Сонця” фактично став першою язичницькою конфесією в Україні (30-40 роки ХХ ст.). Внаслідок радянських репресій щодо членів УПА В.Шаян змушений був емігрувати в 1943 р. і продовжив діяльність у Лондоні (Англія).

У підрозділі ІV.3. - „Ентропія ідеї „Панарійського ренесансу” в середовищі української діаспори” досліджено праці послідовників В. Шаяна Ярослава Оріона (Романа Драгана) в Австралії та Лева Силенка в США, які не змогли розвинути етнорелігійне вчення і стали на шлях спрощення започаткованих основ рідної віри. Я. Оріон запропонував суто громадянську форму віросповідання, яка носила персональний характер. Він модифікував особисте богорозуміння на основі монотеїзму Дажбога, відкидаючи фольклорно-етнографічні та обрядові форми культу. Ця тенденція до монотеїзму була перейнята і неорелігійним реформатором Л. Силенком, який в 1970-х роках сакралізував себе як „рідного пророка рідної української національної віри” (РУНВіри), яку сам назвав „Силенковою вірою в Дажбога”, і яка „не має нічого спільного ні з паганством, ні з неопаганством, ні з ідолопоклонством”.

Автор робить висновок, що такі явища свідчать про певну ентропію витокової ідеї рідної віри, що відображає наявність у системі елементів хаосу і безладу, які проявляються в негативній, деструктивній ролі по відношенню до рівня порядку. Ентропія в релігійній сфері набуває різних форм недосконалості і навіть патології, однак вона притаманна будь-якій системі і може бути подолана або з`являтися періодично як стан хаосу, який час від часу необхідно впорядковувати.

У підрозділі ІV.4. - „Духовні засади актуалізації рідної віри в Україні” розглянуто актуалізацію рідної віри як автохтонної політеїстичної релігійно-світоглядної системи. Про ідеї відродження рідної віри українці довідалися лише на початку 90-х років ХХ ст., коли інформація про В. Шаяна та сучасні язичницькі рухи стала доступною. Нині язичники мають свої осередки в кількох містах України, які утворюють Релігійний центр Об'єднання Рідновірів України (ОРУ), офіційно зареєстрований в Державному комітеті України у справах релігій. Головним гаслом рідної віри є триєдність: „Рідна Земля - Рідна мова - Рідна Віра”. Надаються пріоритети національним цінностям: вірність своєму Роду і Народу, збереження його самобутніх традицій, рідної мови, рідних святинь, природи рідної землі. Як найвищі цінності людської особистості визнаються збереження чистоти роду, працьовитість, чесність, активна позиція в житті, людська гідність, взаємоповага між представниками свого і сусідніх народів, але водночас і засудження чужопоклонства, рабства й зверхності, неприпустимість зради. Духовні засади рідної віри відроджуються шляхом вивчення багатої наукової, фольклорно-етнографічної спадщини та реконструкції на її грунті світоглядних і обрядово-звичаєвих основ етнорелігії.

У підрозділі ІV.5. - „Подолання ентропійних явищ у сучасному рідновірському русі України та інших країн” узагальнено деякі негативні тенденції сучасного рідновірського руху з метою їх подолання майбутніми рідновірами. Констатується, що природне прагнення багатьох українців повернутися до віри предків і водночас інформаційна блокада з боку державних ЗМІ спричинили поліваріантність язичницьких віровчень, що виникають стихійно в різних осередках. Розпорошеність сил стала причиною відсутності доцентрових об'єднавчих рухів у межах своїх країн.

Складність відродження рідної віри полягає, насамперед, у тому, що в автентичному (чистому) вигляді віросповідні й культові особливості віри предків зникли, її провідна духовна верства давно знищена, тому й створився певний простір для спекуляцій не тільки язичницькими міфами, обрядами, але й привласнення титулів, створення різного роду особистих „легенд” (від чудесного „знаходження скрижалів”, до „посвячення в рідну віру прадідами” та ін.). Причому ініціатори таких віровчень створюють фантастичні версії рідної віри, не підтверджені ні наукою, ні народною традицією. Отже, є цілий ряд підстав для застосування щодо таких рухів терміну „псевдоязичництво”.

Автор вважає такі явища негативною тенденцією, здатною до руйнування або підміни етнічних цінностей. У деяких випадках є підстави вважати їх спецрозробками (напр. „старовіри-інглінги”). Звернено увагу на доцільність створення державної системи духовної безпеки. Українські рідновіри шукають шляхи подолання цих ентропійних явищ: влаштовують спільні форуми, конференції, обмін досвідом та спільні обряди. Головна особливість цих заходів - відкритість до діалогу та роз`яснення.

П'ятий розділ: „Філософія етнорелігійного ренесансу в Європі ХХ-ХХІ ст.” Оскільки Європа має багату етнічну історію та міфологію, яка вимірюється широким діапазоном історичного та етно-культурного простору, водночас становлячи велику, хоч і важкоосяжну цілість, у цьому розділі розглянуто найголовніші філософські ідеї етнорелігійного ренесансу.

У підрозділі V. 1. - „Консерватизм і традиціоналізм - ідейні предтечі етнорелігійного руху” приділена увага пошуку тих витокових ідей, що стали основою рідної віри, як її вічні духовно-культурні матриці. „Консервативна революція” початку ХХ ст.- це насамперед, сукупність ідей, спрямованих водночас на перетворення світу (революція) і на збереження (консервацію) багатої духовно-інтелектуальної спадщини предків, або „захист традиційних цінностей революційним шляхом”, що передбачає революційність мислення і традиційність способу діяльності.

Показано процеси відродження рідних релігій у країнах Європи, з'ясовано, що їхні витоки були наявні вже в ідеях „консерватизму” і європейського „традиціоналізму” кінця ХVIIІ - початку ХХ ст; доведено, що великий вплив на формування філософсько-теоретичної думки справили погляди Ф. Ніцше, що викликали підвищення інтересу до езотеричних знань: аріософії (Герман Вірт), давньо-індійської культури, проблем походження людських рас (граф Гобіно), язичницької релігії предків (В. Шаян, Я. Стахнюк), рунічної традиції (Гвідо Фон Ліст), шляхетних цінностей і священної ієрархії (Ю. Евола). “Німецька міфологія” Якоба Грімма стала поштовхом до виникнення народних груп (“фьолькіше”), ліг і орденів, що поставили за мету відродити давню культурну і релігійно-магічну Традицію.

У підрозділі V. 2. - „Ідея „Вічного Повернення” як стимул етнорелігійного ренесансу” розглянуто ідеї циклічності розвитку культури, зазначається, що в культурософії вони не нові. Одним з перших згадує ідею циклічності давньогрецький історик Полібій (ІІ - І ст. до н. ч.), автор “Всесвітньої історії” в 40 томах. Він відзначив історичні закономірності в появі великих особистостей, здатних впливати на розвиток подій і культурних явищ. Ідею циклічності висловлював також китайський історик Сим Цянь (І ст. н. е.).

Для Ф. Ніцше ж вона стала початком переосмислення духовних вартостей християнства. Він надав цій ідеї новітнього звучання і викликав поштовх до переосмислення християнського світогляду “новими правими” ХХ ст. Ідеї Ф. Ніцше на початку ХХ ст. розвинув О. Шпенглер у „філософії майбутнього”. Цей принцип повторюваності споконвічних цінностей вже на новому етапі життя є певним стимулом етнорелігійного ренесансу, виступаючи теоретичною опорою природної закономірності такого повернення.

У підрозділі V. 3. - „Філософське осмислення світових релігій як „вспакультури” показано, що закон єдності та боротьби протилежностей на суспільному рівні проявляється у все наростаючих суперечностях етнічного (родового, природного, локального) з позаетнічним (універсальним, штучним, глобальним). Осмислення цих процесів пов`язане з ім`ям польського філософа Яна Стахнюка, який теоретично обґрунтував проблеми духовного регресу людства, що отримали назву “вспакультури” (від wspakultura - „культура навиворіт”, антикультура або псевдокультура). Він зазначив, що періоди антикультури, регресу, заперечення культури, як правило, значно довші. Це “найнебезпечніша хвороба людства, спрямована проти космічної волі”. На його думку, антикультура з'явилась ще „перед греками”, коли індоаріям не вдався перехід від натуралізму до культури. Усі штучні реформаторські релігії (буддизм, зороастризм, юдаїзм, християнство, іслам) Я. Стахнюк відносить до „вспакультури”. Ці системи, на його думку, сприяють руйнуванню здорової етнічної самосвідомості, а замість ідеалу загальної „калокагатії” (тілесної і духовної досконалості людей) на арену виходить ідеал одного „мудреця”. Погляди філософа викликали репресії проти Я. Стахнюка і довголітнє тюремне ув`язнення. Радикальна критика християнства нині застосовується і російським автором В. Істарховим, книга якого „Удар русских Богов” стала знаковою серед язичників східнослов`янських країн.

У підрозділі V. 4. - „Археофутуризм - постхристиянська доктрина майбутнього Європи” показано, як на тлі глобальної деградації шляхетних цінностей виник новий філософсько-теоретичний напрям „археофутуризм” - доктрина, згідно якої майбутнє знову звернеться до цінностей предків на новому етапі, коли вже поняття модернізму і традиціоналізму будуть перевершені. Промотором цієї ідеї в сучасній Європі став французький філософ Гійом Фай, автор книги „Археофутуризм”. Прогноз мислителя уже сьогодні справджується в безлічі спроб актуалізації етнічних релігійних традицій, що розгорнулися в усій Європі та далеко за її межами. Він вважає, що в основі відродження етнорелігій стоїть Прометеїзм - внутрішній вогонь, що возвеличує європейську людину, якого ніколи не могло стримати „смирення перед Богом” (як в релігіях спасіння). ХХІ століття, на думку Г. Фая, стане свідком викликів, які космополітична західна буржуазна ідеологія вважала похованими: боротьба самобутніх форм релігій і традицій, геополітичні конфлікти, етнічне питання, підняте на світовий рівень, боротьба за рідкісні ресурси, тотальний наступ ісламу - ось що чекає Європу в недалекому майбутньому. Язичництво, на думку Г.Фая, не антихристиянське - воно нехристиянське і постхристиянське.

У шостому розділі „Європейський контекст етнорелігійної діяльності сучасних язичників” показано зміст і форми актуалізації етнорелігій у країнах Європи, встановлено їх закономірності та місце України в цьому контексті.

Підрозділ VІ.1. - „Актуалізація ідей археофутуризму в Балто-слов`янському регіоні” присвячений аналізу процесу актуалізації етнорелігії в Литві, Латвії, Польщі, Росії, Білорусії, Болгарії, Словаччині, Сербії. Цей своєрідний етнокультурний феномен, що є альтернативою глобальній демографічній кризі білої людини, розглядається як історико-культурне тло, на якому розгортається процес відродження рідної віри в Україні. Спорідненість слов`янських народів дала змогу інтенсивного обміну досвідом і багато в чому виявилися спільні тенденції відродження рідної віри. Самовираження етносів через їхні рідні етнорелігійні рухи досліджуються у їхніх взаємозв'язках з етнічними культурами європейських народів, враховуючи динаміку їхнього розвитку, а також етнорелігійні способи впровадження у сучасне життя народних обрядів, звичаїв, календарних систем, фольклору, народного мистецтва та ін.

У підрозділі VІ.2. - „Кельтські етнорелігійні рухи в Західній Європі” проаналізовано особливості відродження кельтсько-друїдського руху, поширеного переважно у Франції, хоча групи галльських і кельтських друїдів існують також у США, Австралії, Новій Зеландії та деяких інших країнах. Етнічні традиції друїдів беруть свої генетичні витоки від культури кельтів - великої суперетнічної спільноти І тис. до.н.е., що заселяла простори Європи, розміщені переважно на північ від Альп, а з середини 5 ст. до. н.ч. захопила значні території, включаючи Галлію, Богемію, Англію, Ірландію, Північну Італію і Середній Дунай. Розглянуто пантеон та друїдичне вчення як давніх, так і сучасних язичників, відзначено наявність у ньому поняття про ієрархію, упорядкований характер знань, правових і моральних норм. Водночас вказано на певну аполітичність друїдів, що відрізняє їх від слов`янських та грецьких язичницьких рухів, які прагнуть активно втручатися в політичне життя своїх держав, відстоюючи етнічну традицію і свої права.

У підрозділі VІ.3. - „Одіністські етнорелігійні рухи в Північно-Західній Європі” розглянуто рідновірський рух Німеччини, Ісландії, Великої Британії, Норвегії, які практично актуалізують віру предків у нордійських традиціях культу Тора та Одіна. У Німеччині язичницький рух з'явився ще задовго до Другої світової війни і не мав нічого спільного з нацизмом. Наведені факти свідчать, що Гітлер не тільки не сприяв розвитку язичницьких ідей, але й призупинив їх на тривалий час. Він не зрозумів до кінця ні доктрин Тулє (нині Тулє-семінар - товариство з вивчення індоєвропейської культури), ні ідеології руху Матільди Людендорф. Гітлеризм лише звульгаризував ідеали арійського язичницького руху. Сучасні одіністи відроджують релігію предків на основі північногерманських саг, зібраних і упорядкованих С. Стурлусоном на початку ХІІІ ст. При порівнянні довоєнного руху Людендорф встановлено, що у своїх духовних основах він був схожий з польською „Задругою” Я. Стахнюка та українським „Орденом лицарів Бога Сонця” В. Шаяна, хоча мав і ряд відмінностей.

У підрозділі VІ.4. - „Актуалізація еллінізму, мітраїзму та інших етнорелігій Євразії” розглянуто рух „Справжніх Еллінів” - сучасної язичницької організації, що має дві мети: перше - представити сучасну версію стародавньої грецької релігії й філософії та повернути її грецькому суспільству; і друге - позбутися переслідувань з боку Грецької Ортодоксальної Християнської Церкви. Нині кількість прихильників еллінізму в Греції, як повідомляють лідери руху Dodecatheon, близько 2 тисяч рідновірів, які складають ядро, а в загальнонаціональному масштабі можливо й сто тисяч симпатиків. Показано також актуалізацію рідної віри римлян в Італії, де в 2002 р. офіційно зареєстрована Язичницька Федерація (Federazione Pagana). Члени італійської язичницької громади працюють для відтворення язичництва в обрядах, іменах, традиціях, здійснюють ритуали біля м. Падуї. Очолює італійську язичницьку організацію Головний Жрець (Pontifex) Клаудіо Сімеоні. Ідея відродження рідної віри захопила не тільки європейський континент, але й поширилися за його межі - скрізь, де проживають індоєвропейці, наприклад, відродження мітраїзму у Вірменії, що став найбільш яскравим спалахом язичницького ренесансу в Азії. Подібні рухи язичників актуалізуються також в Республіці Марій Ел, Чуваській республіці, на Уралі.

У підрозділі VІ.5. - „Принципи консолідації та загальні закономірності світового етнорелігійного руху” проаналізовано критерії єднання рідновірів на міжнародному рівні та встановлено їх закономірності, що спираються в основному на родовий принцип генетичної спорідненості. Ці консолідаційні рухи вилились у міжнародні наради і з'їзди язичників різного таксономічного рівня за етнородовим принципом (Родове Слов'янське Віче, Уральська співдружність, Світовий Конгрес Етнічних релігій та ін.); а також встановлено закономірності періодичного відродження етнорелігії в циклічності її розвитку.

Етнорелігійні рухи або окремі мислителі рідної віри з`являються приблизно синхронно в багатьох країнах: Німеччина, Італія, Литва, Польща й Україна (30-ті роки ХХ ст.); Греція, Росія, Вірменія - початок 90-х років ХХ ст. В усіх багатонаціональних державах внаслідок довгого періоду тоталітарного режиму відбувається загострення етнічних конфліктів. Україна не становить винятку в духовних пошуках, що відбувається в ході етнорелігійного ренесансу, а органічно входить у європейський контекст. На загальноєвропейському тлі вона посідає одне з перших місць у цьому духовному, мислительному та організаційному процесі, оскільки традиційна культура українців виявляє ознаки архаїчності, кращої збереженості і цілісності в порівнянні з іншими народами, а побутова релігійність українців є винятково високою.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі вперше здійснено цілісний аналіз актуалізації української етнічної релігії (язичництва) в контексті аналогічних процесів у європейських країнах, виявлено спільні тенденції та закономірності звернення народів до своїх власних етнічних цінностей як альтернативи глобалізації.

У роботі показано, що постмодерністська “фрагментарність” світу робить індивіда беззахисним перед глобальними процесами хаотизації життєвого простору, в якому людині з класичними європейськими стандартами світосприйняття стає холодно і незатишно. Ця навала квазікультурних “цінностей” відносить на узбіччя масової свідомості перевірені часом класичні національні форми духовності та культури. На цьому тлі відбувається масова дезорієнтація суспільства, але водночас - і вияскравлення духовно самостійних особистостей, які ведуть пошук нових культурних моделей, альтернативних глобальному стилю. Встановлено, що ностальгія за високим духовним минулим своїх предків і турбота про майбутнє своїх нащадків спонукає їх вдихнути нове життя у перевірені часом класичні європейські форми світогляду, шляхетного людського спілкування і порядного, розміреного стилю життя.

У дослідженні доведено, що перехід від політеїзму до монотеїзму не був закономірним еволюційним явищем у межах однієї релігії, а був збігом негативних етнічних контактів та історико-політичних обставин. Насаджений силоміць як чуже етнічне явище, монотеїзм лише замінив природну етнічну віру штучною „світовою” і тим самим поставив рідну релігію під загрозу знищення. Висловлено припущення, що універсальні (так звані „світові” або „інтернаціональні”) релігії використовуються і цілеспрямовуються світовими латентними структурами як засіб глобальної інформаційної війни проти етнічної різноманітності планети. Водночас, диференційована методика дослідження юдаїзму і християнства (що провадяться окремо одне від одного) не дає змоги побачити проблему в цілому і до певної міри приховує від дослідника, що християнство є логічним продовженням юдаїзму; обидві релігії містять в собі ідеї та ідеали глобального проекту створення так званого „нового світового порядку”.

Показано, що внаслідок впроваджуваного плюралізму політичних і релігійних доктрин, цілеспрямовано знижується (руйнується) рівень гомогенності корінних європейських націй, що призводить до зниження компліментарності, підвищення внутріетнічних та міжетнічних протиріч, фрагментаризації свідомості - посилення енергії розпаду. Оскільки в самих універсальних релігіях закладена своєрідна „вибухівка” („вищість” і винятковість однієї релігії), яка породжує релігійний фанатизм та антагонізм щодо іновірців, то логічно було б спрямувати пошук релігійної гармонії в русло природних етнічних систем за принципом „єдність різноманітного”, що проголошується Світовим Конгресом Етнічних Релігій (WCER).

Дисертант відзначає, що, оскільки всі народи відмінні між собою, то етнорелігійний ренесанс позначений багатоманітністю. Кожен етнос з його рідним мікрокосмом є лише цеглинкою в космічній структурі макрокосму; він по-особливому віддзеркалює та інтерпретує макрокосм, що виявляється в якісній різноманітності і унікальності кожної з етнічних духовних традицій. Аргументовано, що феноменальність рідної віри полягає в тому, що вона консервує, а за сприятливих умов - самовідтворює власні етнічні цінності: така актуалізація може відбуватися у підсвідомості носіїв власної етнічної культури як своєрідне „пригадування” окремими представниками колективного досвіду своїх предків. Таким чином, етнорелігія (язичництво) - природний генератор духовного життя етносів і упорядник їхнього життєвого простору та морально-звичаєвих відносин, де гарантом цілісності етнічної спільноти виступає сама етнічна група з її усталеними етнічними звичаями і цінностями Роду.

Встановлено причинно-наслідковий зв`язок втрати етнічної релігії з негативною історичною долею слов`янських народів (деіцид, втрата споконвічних територій, лінгвоцид, асиміляція, занепад родової пам`яті). Обгрунтовано, що штучне цілеспрямоване вихолощення етнічної специфіки з духовно-культурної сфери, викликало стихійний етнічний протест за принципом самозбереження націй - своєрідну компенсацію за деетнізацію, що проявило себе у вигляді народних спроб відродити свої власні витокові релігії (язичництво, рідну віру). Поняття, виражене словом „рідна” в його застосуванні до того чи іншого народу, є тотожним поняттю „етнічна”; отже, рідна віра (етнічна релігія) - це автохтонна система світогляду, культу та обрядовості даного народу.

Здійснене дослідження дозволяє стверджувати, що наступним етапом має стати презентація нового упорядкованого типу мислення і життєдіяльності, формування соціального інтересу до нього і, нарешті, ідентифікація членів цього напрямку в рамках обраної етнокультурної форми. Вказується, що сучасний етнічний ренесанс постає як подальший процес пошуку національного „Я”, як на рівні всього етносу, так і на рівні окремих представників етно-національних спільнот. Як правило, ренесансна смуга в еволюції етносу - це час оживлення його історичного менталітету, час оціночного погляду народу на самого себе; відновлення історичної пам'яті; героїзація минулого; перегляд системи культурного освоєння світу, освіти та виховання.

Проаналізовані у дисертації факти синхронної появи і діяльності язичницьких громад у кількох десятках країн впродовж майже всього ХХ століття свідчать про те, що такий збіг не може бути випадковим; цих фактів цілком достатньо, щоб констатувати початок чергового етнорелігійного ренесансу в Європі. Значний фактологічний матеріал дає право дисертанту зробити науковий висновок про закономірність процесу відродження етнічних релігій (за схемою циклічної повторюваності ідей, явищ, тенденцій), що знайшло своє відображення в ідеях Ф. Ніцше про „Вічне Повернення” всіх речей і явищ та В. Шаяна щодо пробудження Європи і „Панарійського ренесансу”.

У дисертації обґрунтовується думка, що актуалізація рідних релігій серед багатьох європейських народів - нова якісна ознака ідеології „правих” рухів у Європі, альтернативна глобалізації і „новому світовому порядку”. Доведено, що традиційні язичницькі (автохтонні) релігії є невід'ємною складовою частиною національної культури і мають бути включені у загальнодержавні програми етнокультурного відродження та отримати державну підтримку.

У дисертаційній роботі показано, що зв'язки, які об'єднують людей в етноси, поширюються не лише в просторі (рідна земля), але і в часі (традиції предків і їх розвиток нащадками). Отже, багатотисячолітні духовні традиції, що склалися природним шляхом, мають переваги перед матеріалістичними глобальними релігійними доктринами, виявляють більшу життєздатність, і тому вони зберігають властивість періодично відроджуватись. Аргументовано, що в процесі життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується духовними провідниками, входить в кров і плоть народу своєю обрядовістю, світоглядом, моральними нормами поведінки. Якщо розвитку етнічної релігії не перешкоджають якісь зовнішні чинники - війни, поневолення, окупації, якісь асимілятивні процеси, - то рідна віра може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу, навіть на самому модерному.

У дисертації підкреслюється, що ототожнення віросповідної спільноти з етнічною спільнотою має свої позитивні природні якості і очевидні переваги над штучною „плюралістичністю” і поліконфесійністю громадян однієї країни. Це насамперед: єдність інтересів людини, суспільства і держави, зниження конфліктності на релігійному ґрунті, консолідація всіх державотворчих елементів. Маючи власну національну віру, народ здатен зберегти свою самобутність, державність, справжню незалежність, етнічну ідентичність. Встановлено, що політеїстична віротерпимість рідної віри до інших етнічних релігій виявляється позитивним контрастом у порівнянні з монотеїстичною релігійною зверхністю, „винятковістю” та „месіанізмом” світових релігій. Язичницька толерантність і повага до інших етнорелігій звичайно, позитивно впливає на розвиток відносин із сусідніми народами.

Аргументовано, що методологія етніцизму є науковою альтернативою матеріалістичному розумінню суспільних процесів, ніби-то обумовлених виключно соціально-економічними мотивами: бо всеохоплююче проникнення етнічної ідентичності в усі сфери суспільного життя свідчить про домінування етнічних та духовних цінностей над класовими та економічними. Показано, що глобальні ідеологи розробляють різні способи протидії етнічному відродженню. Головна їхня методика - підміна етнічних цінностей, спотворення чи вихолощення основного їх змісту. В роботі показано, що такими новотворами є „інглінги”, „вєдісти”, „ньюейджери”, „мертвоводники”, „віртуальні язичники” та інші квазірелігії, висловлено припущення щодо їх створення глобальними спецслужбами. Такі явища мають не просто ентропійний характер, оскільки вони не властиві самій системі, а привнесені зовні, тому, на думку дисертанта, є підстави для введення поняття „псевдорелігія”, а також нагальна потреба у державних розробках системи духовної безпеки для захисту народу України від псевдорелігійної експансії.

На основі всебічного аналізу актуалізації етнорелігій у багатьох досліджених країнах, дисертант робить науково-теоретичний прогноз щодо перспектив розвитку етнічної релігії в Україні, Європі та світі. Виходячи з того, що здатність до переосмислення духовних вартостей притаманна, насамперед, людям з високим рівнем етнічної самосвідомості та достатнім загальноосвітнім рівнем, - у недалекому майбутньому можемо очікувати поступового утвердження етнорелігії як елітарної (аристократичної, інтелектуальної, мистецької) духовної культури. Етнічна релігія створить світ власних цінностей, які виявлять свої переваги перед догмами інтернаціональних космополітичних систем. Ці етнорелігійні цінності стануть престижними завдяки своїм ідеалам, естетиці, стилю життя, людським якостям.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЛОЗКО Г.С. ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

1. Лозко Г. С. Європейський етнорелігійний ренесанс: витоки, сутність, перспективи (на матеріалі відродження етнорелігій у європейських країнах). - К.: Вид-во „Такі справи”, 2006. - 424 с. (21, 0 др. а.).

Монографії за темою дисертації, затверджені ВАК України

2. Лозко Г.С. Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. - К.: Вид-во „АртЕК”, 2001. - 304 с. (19,0 др.а.).

3. Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Вид-во „АртЕК”, 2004. - 472 с. (29,5 др.а.).

4. Лозко Г. Велесова Книга - волховник. Серія: „Пам`ятки релігійної думки України-Русі”. Літературний переклад і релігієзнавчий коментар Г.Лозко. - Вінниця: Континент-Прим, 2004. - 504 с. Авторське свідоцтво № 5599 Міністерства освіти і науки України та Державного департаменту інтелектуальної власності (29,01 др. а.).

5. Лозко Г.С. Пробуджена Енея: Європейський етнорелігійний ренесанс. - Харків: Див, 2006. - 464 с. (29,0 др.а.).

6. Лозко Г. Іменослов. Імена слов'янські, історичні та міфологічні. -- К.: Редакція часопису „Сварог”, 1998. - 176 с. (11,0 др.а.).

7. Лозко Г. Волховник: карби язичницького віровчення. Серія: „Пам`ятки релігійної думки України-Русі”. - К.: Вид-во „Сварог” „Такі справи”, 2001. - 144 с. (9,0 др.а.).

8. Лозко Г. Коло Свароже. Відроджені традиції. - К.: Український письменник, 2004. - 222 с. Авторське Свідоцтво № 9592 Міністерства освіти і науки України та Державного департаменту інтелектуальної власності (11, 76 др.а.).

Статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України

9. Лозко Г. Релігійна святково-обрядова культура давніх українців; Двовір`я в українській релігійності // Історія релігії в Україні у 10 т. / Редкол.: А.Колодний (голова) та ін. - К.: Укр. центр духовної культури, 1996 - 1998. - Т. 1. - С. 126 - 150; 273 - 305 (3, 56 д.а.).

10. Лозко Г. Релігієзнавство та українознавчі дисципліни // Рідна школа. Щомісячний науково-педагогічний журнал. - К., 1997. - № 1 (0,5 д.а.).

11. Лозко Г. Велесова Книга (Святе Письмо українців) // Рідні джерела. Науково-методичний часопис для вчителів української діаспори й України. К., 1999, № 4. С. 20 30 (0,8 д.а.).

12. Лозко Г. Язичницькі святині Медоборів на туристській карті України // Наукові записки КІТЕП. Щорічник. Випуск 1. - К.: Український центр духовної культури, 2001. - С. 130 - 147 (1,0 д.а.).

13. Лозко Г.С. Етнорелігія як наукове поняття: дефініції “знання” і “віри”, “природного” і “надприродного” // Українське релігієзнавство. Бюлетень Української Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. К., 2001. С. 3 12 (0,8 д.а.).

14. Лозко Г. Етнічні та надетнічні релігії: світоглядні протилежності та проблеми співіснування // Філософія, культура, життя. Міжвузівський збірник наукових праць. - Випуск 11. Дніпропетровськ, 2001. С. 188 199 (0,8 д.а.).

15. Лозко Г. Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин (на прикладі релігійного життя громад Рідної Віри і Рунвіри в Україні) // Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні / За загальною редакцією А. Колодного, П. Яроцького, О. Сагана. К.: Гнозис, 2001. С. 249 258 (0,8 д.а.).

16. Лозко Г. Рунвізм як рудимент монотеїстично-християнського світогляду // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис НАН України. Інститут філософії імені Г.С. Сковороди - Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка. - Полтава, 2002. - № 8. - 165 - 183 (1,0 д.а.).

17. Лозко Г. У истоков Родной Веры // Атеней. Русский международный журнал. - 2003. - № 3 - 4. - С. 41 - 47. - Москва, Росія (0,5 д.а.).

18. Лозко Г. Религия трипольцев // Атеней. Русский международный журнал. - 2004. - № 6. - С. 78 - 81.- Москва, Росія (0,5 д.а.).

19. Лозко Г. Ренесанс язичництва. Етнорелігійні рухи в країнах Європи // Політика і час. - К., 2004. - №1. - С. 89 - 96 (0,5 д.а.).

20. Лозко Г.С. Коло Свароже як філософська парадигма виходу із суспільної кризи // Український світ. - К., 2005.- № 7-9. - С. 40- 42 (0,3 др.а.).

21. Лозко Г.С. Під знаменами Рідної Віри. Релігійні аспекти воєн князя Святослава // Політика і час. - К., 2005. - № 11. - С. 85-93 (0,5 др.а.).

22. Лозко Г. (Волхвиня Зореслава). Таємні механізми ідеологічної боротьби з рідною вірою // Персонал. - К., 2006. - №4. - С. 42-47 (0,4 др.а.).

23. Лозко Г.С. Переоцінка духовно-релігійних цінностей українськими мислителями ХІХ - ХХ століть // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Збірник наукових праць. - Міністерство культури та туризму України. Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. -Вип. ХVІІ. - К.: Міленіум, 2006. - С. 164 - 173 (0,5 др.а.).

24. Лозко Г.С. Компаративні засади вивчення ведійсько-українських світоглядних паралелей // Культура і сучасність: Альманах. Міністерство культури та туризму України. Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв.- К.: Міленіум, 2006. - №2. - С. 5-11 (0,5 др.а.).

Інші публікації та статті в наукових збірках і матеріалах конференцій:

25. Лозко Г. Велес; Відьма; Віщуни; Вогнепоклонство; Волхви; Волховник; Дажбог; Диявол; Дідько; Домовик; Замовляння; Купайло; Лісовик; Мавка; Перевертень; “Православ`я”; Рідна Віра; Світовид; Стрибог; Язичництво; Яровит // Релігієзнавчий словник. За ред. проф. А.Колодного, Б.Лобовика. - К., 1996. - С. 54, 61, 65, 65, 67, 67, 86, 94, 94, 97, 119, 175, 179, 183, 237, 255, 283, 293, 322, 387, 388 (0,5 др.а.).

26. Лозко Г. Українське язичництво; Етнічна дерматогліфіка; Етнічні складники українського характеру; Етнографія в Україні; Мова і національна психологія; Палеоантропологія; Проблема первісного субстрату; Соматична антропологія; Соціопсихічні складники українського характеру; Українська етноніміка; Етногеографічне районування в Україні; Атрофія національного почуття; Гіпертрофія національного почуття; Д.М. Овсянико-Куликівський // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - Національна академія наук України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - Під редакцією академіка УАПН Ю.І.Римаренка. - К.: Ґенеза - Довіра, 1996. - С. 33, 57-58, 62, 93-94, 128, 131, 137-139, 147, 160-161, 476, 663-664, 672, 869 (1,0 др.а.).

27. Лозко Г. Українське Рідновір'я і сучасність // Християнство в контексті історії і культури України: Матеріали першої Міжнародної наукової конференції 28 - 29 листопада. - К., 1997. - С. 85 - 86 (0,12 др.а).

28. Лозко Г. Український Олімп // Хрестоматія з української літератури. - Укл.: Жебка І., Жебка М. - К.: Наукова думка, 1997. - С. 75 - 97 (1,5 др.а.).

29. Лозко Г. Володимир Шаян - основоположник відродження Рідної Віри // Християнство і духовність. Збірник матеріалів другої міжнародної наукової конференції циклу наукових конференцій „Християнство: історія та сучасність”. - К.: Знання, 1998. - С.178 - 184 (0,4 др.а.).

30. Лозко Г. Хліб в обрядах Кола Сварожого // Сварог. - К., 1998. - Вип. 7. - С. 40-47 (1 др.а.).

31. Лозко Г. Велесова Книга як культова пам`ятка української етнорелігії // Історія релігій в Україні. - Т. 1. - Львів: Логос, 1999. - С.203 - 206 (0,4 д.а.).

32. Лозко Г. Різдво Сонця непереможного // Українська культура. - 2000. - № 1 - С. 34 - 35 (0,3 др.а.).

33. Лозко Г. Українське язичництво // Академічне релігієзнавство. За науковою редакцією проф. А.Колодного. - К.: Світ знань, 2000. - С. 446 - 452 (0,5 др.а.).

34. Лозко Г. Наукова реконструкція календаря етнічної віри українців // у кн.: Товстуха Є. Фітоетнологія українців. - К., 2002. - С.345-351 (0,6 др.а.).

35. Лозко Г. Священний смисл Присяги на тлі суспільного хаосу // Сварог. - 2003. - Вип. 13 - 14. - С.17 - 22 (0,5 др.а.).

36. Лозко Г. Мировоззрение славян в контексте идеи Вечного Возвращения // Славянское Вече-2. - Минск, 2003. - С. 206 - 218 (0,8 др.а.).

37. Лозко Г. Сакральна символіка птахів в українській етнорелігії // Минуле і сучасне Волині й Полісся: народна культура - шлях до себе. Матеріали Волинської обласної науково-етнографічної конференції, 10 - 11 квітня 2003 р., м. Луцьк. - Збірник наукових праць. - Луцьк, 2003. - С. 94 - 98 (0,5 др.а.).

38. Лозко Г. Релігійні вірування трипільців на матеріалі археологічних джерел // Трипільська цивілізація у спадщині України. Матеріали наукової конференції, присвяченої 110-річчю відкриття Трипільської культури, Київ, 30-31 травня 2003 р. - К.: Видавничий центр „Просвіта”, 2003. - С. 223 - 230 (0,5 др.а.).

39. Лозко Г. Христианство как инструмент глобализации // Славянское Вече-3. - Минск, 2005. - С.156-173 (0,8 др.а.).

40. Лозко Г.С. Слов`янська етнічна релігія і Велесова Книга // Велесова Книга - пам`ятка української культури: Матеріали Всеукраїнської конференції “Велесова Книга - пам`ятка української культури” / Міністерство Освіти і Науки України; Київський Міжнародний університет. - Київ, 2005. - С. 34-43 (0,8 др.а.).

41. Лозко Г.С. Этнорелигия как естественная альтернатива глобализации и ассимиляции славян // Культура XXI века. Четвертый международный конгресс-фестиваль мировой и национальных культур. - Под ред. В.Н.Пруса. - Ялта, 2005. - С.91-94 (0,25 др.а.).

42. Лозко Г. Арійський політеїзм і семітський монотеїзм як пара світоглядних протилежностей // Діалог цивілізацій. Матеріали Четвертої Всесвітньої наукової конференції. - К., 2006. - С.168 - 175 (0,5 др.а.).

43. Лозко Г.С. Україна в контексті європейського етнорелігійного ренесансу // На перехрестях світової науки. - Матеріали ІІІ міжнародної наукової конференції „Вікно в європейську науку”. - Чернівці, 20-21 травня 2006 р. - С. 112-115. (1 др. а.).

44. Лозко Г.С. Коло Свароже як етнічна парадигма Часу // Етнос. Культура. Духовність: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції „Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське та світове старообрядництво: історія, культура, туризм”. -Чернівці, 23-24 вересня 2006. - Ч. 2. - С.136 - 145 (0,5 др.а.).

45. Lozko H. Rodzima wiara ukrainska. - Wroclaw, Polska, 1997. - 125 s. - (монографія в перекладі на польську мову, Польща, Вроцлав, 7,8 др. а.).

Размещено на Allbest.ru