Вступ в мовознавство

34. Дистрибуція фонем і алофонів

Дистрибуція фонеми -- це сукупність всіх можливих алофооточень, в яких виступає певна мовна одиниця,можливість їїсполучуваності. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції. Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатні стю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а; не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови зву косполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) -- це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення сло ва не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли під ставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати). Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації -- це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фо нема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).



35. Структура фонологічної системи мови. Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Отже, кількість фонем у певній мові залежить від здатності фонем творити фонологічні опозиції. Так, в українській мові нараховуємо 38 фонем:

6 голосних: а о у е и і та 32 приголосних.

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) та недиференційні (нерозрізнювальні) ознаки.

Диференційні ознаки - ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік - пік - тік - сік - лік). Диференційними ознаками можуть бути:

-ознаки за участю голосу і шуму

-ознаки за місцем творення

-ознаки за способом творення

-твердість/м якість

-короткість-довгота

-назальність-неназальність

-відкритість-закритість

Недиференційні, або інтегральні, ознаки - ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота / короткість є інтегральними ознаками в українській мові, оскільки вони не розрізняють значень слів, а для англійської - диференційними (sit [s i t] - сидіти, seat [s i: t] - місце для сидіння.

36. Критерії класифікації голосних фонем

Голосні звуки складаються з чистого тону. В українській мові 6 голосних фонем: а, о, у, є, и, і. Кожній голосній фонемі притаманні чотири розрізнювальні (диферендійні) ознаки: чистий тон, ряд, піднесення, наголошеність чи ненаголошеність.

Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення -- наскільки високо піднімається відповідна частина язика.

В українській мові є три голосні переднього ряду є -- и -- і; і три -- заднього: а -- о -- у.

За міжнародною класифікацією і та у -- звуки високого піднесення, и -- високо-середнього, є та о -- середнього, а -- низького. Але якщо брати до уваги відносне положення язика при творенні різних суміжних звуків у кожному ряду, то в передньому ряду и сприймається як звук середнього піднесення (між і та є), а є --низького. Саме так розрізняють їх наші мовнослухові аналізатори.

Проміжки між положеннями язика при творенні голосних переднього ряду менші (бо вужча передня частина ротової порожнини), ніж при творенні голосних заднього ряду. Тому у сприйманні голосних переднього ряду частіше трапляється попарне сплутування їх (є -- и, и -- і), ніж голосних заднього Ряду (а --о, о --у).

під час вимовляння звуків о та у губи заокруглюються і витягуються трохи вперед -- таким чином збільшується об'єм ротового резонатора. Тому ці звуки називають ще лабіалізованими (огубленими). На розрізнення звуків як фонем ця ознака (лабіалізація) суттєво не впливає, вона відіграє лише допоміжну роль. Голосні бувають наголошені й ненаголошені.

Наголошений голосний вимовляється з більшою силою голосу й трохи довше, ніж ненаголошений. Голосні під наголосом, а також в абсолютному кінці слова звучать чітко: великий -- велич, зелень -- зелений, сидить -- сидячи, голубка -- голуб, сяюче -- сяючи, випише -- випиши, поле -- поли.

Ненаголошені голосні в українській мові не редукуються, тобто не скорочуються і не зникають, проте часом втрачають диференційну ознаку -- нечітко фіксується піднесення. Тому ненаголошені голосні, які творяться поряд, можуть сплутуватися. Сплутування можливе в таких чотирьох парах голосних

є -- и: село [сило], директор [диеректор];

и -- і: тривога *[трівога], потім *[потим];

а - о: погони *[пагони] ;

о -- у: кожух [коужух], зозуля 1зоузул'а].

Загалом у літературній вимові ненаголошені голосні вимовляються досить виразно (особливо а, о, у, і), мало чим різняючись якісно від наголошених. Найменш розрізняють ненаголошені є та и.

Крім того, голосні характеризуються різною висотою тону, яка визначається другою формантою. Найнижчий тон має звук у, найвищий -- і. Голосні фонеми позначаються 10 буквами: а, о, у, є, и, і, я, ю, є, ї.

37. Критерії класифікації приголосних фонем

Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які виникають унаслідок проходження видихуваного повіпря через різні перепони, утворювані органами мовлення. В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізняють так:

а) за участю тону й шуму: сонорні -- тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі -- шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, г, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі -- складаються тільки з шуму: п, ф, т, т', ц, ц', с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»);

б) за місцем перепони на шляху видихуваного повітря:

губні -- утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами:

м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні -- утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні -- утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика

язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові -- задньоязикові г, к, х, що творяться

внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г;

в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) -- під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) -- під час вимови їх струмінь

видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) -- вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц*, дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у

щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3--4 рази (тому ці звуки називають вібрантами);

і) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді -- середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які -- середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т-,

г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч, ж, дж («ще їж­

джу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз'.

Від місця приголосної фонеми в системі залежать її артикуляційні й правописні особливості.

38. Комбінаторні та позиційні зміни звуків у потоці мовлення

Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший - комбінаторним. Існують деякі звукові зміни, які можна водночас розглядати і як позиційні ,і як комбінаторні. До позиційних змін належать редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. Редукція голосних - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Напр. у словах кленок і клинок е в ненаголошеному складі своїм звучанням наближ до и , а и до е, так що ці слова звучать однаково. Різниця в звучанні наголошених і ненаголошених складів у різних мовах не однакова. Редукція голосних буває кількісною та якісною. Кількісна редукція - редукція, за якою голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у 2му слові є слабшим та коротшим, а в 3му-ще слабшим і коротшим, але тембр залишається незмінним. Якісна редукція-редукція за якою голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість. Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. Для сучасної укр.м якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях зберігають свої якісні характеристики, тільки [о]перед [у]стає більш губним (зозуля, кожух),а [е] і [и]в ненаголошеній позиції звучать однаково. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в рос, білор, польс, нім та ін.мовах: рос. Дед [дэт], дуб [дуп].Протеза-поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення мови: острий - гострий. Протеза поширена в укр. Говірках (Гандрій). До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза. Акомодація-зміна одного звука під впливом іншого, сусідського; часткове пристосування сусідніх звуків.

В укр.м та інших слов'янських мовах голосні звуки змінюють свою артикуляцію під впливом м'яких приголосних. Після м'який пригол. звуки а,о,у,е стають більш передніми, закритими, пружними (саду і сяду). Акомодація може бути консонативною і вокалічною, прогресивною(попередній звук впливає на наступний) і регресивною (наступ. звук вплив. на попередній)(боротьба).Розрізняють декілька різновидів асиміляції: за результатами-повну і неповну;за спрямуванням - прогресивну і регресивну;за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну(суміжну) і дистанційну (несуміжну). Дисиміляція-розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. напр.: укр. займенник хто виник із колишнього кто. Дисиміляція буває прогресивною (срібро - срібло) регресивною (рицар-лицар) контактною (легкий) дистанційною (верблюд-верблюд). Гаплологія -випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.(дикообраз-дикобраз). Діереза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(корисний-корисний). Епентеза - поява у словах чужого звука своїм.(строк із срок павук із паук). Метатеза-взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.(слово суворий виникло із суровий).Крім позиційних і комбінаторних, у мові бувають зміни, зумовлені звичною для мовців артикуляційною базою. До них належить субституція звуків-зміна в запозичених словах чужого звука своїм.

39. Слово як центральна одиниця мови. Слово та морфема

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти). У кожній мові слів значно більше, ніж інших її одиниць. Хоч практичне виокремлення слів не викликає, як правило, труднощів, наукове визначення слова виявилось складною проблемою.

ознаки слова 1)самостійність: слово може змінювати своє місце в межах речення, бути ізольованим, виокремленим з висловлювання, легко відтворюватись;

2)формальна цілісність: виявляється як фонетична оформленість (слова розділені паузами і об'єднані наголосом, фонетичною і структурною організацією), граматична оформленість (слова мають морфологічну форму і виконують синтаксичну функцію) і непроникність слова (всередину слова не можна вставити інше слово);

3)ідіоматичність полягає у довільності зв'язку звучання зі значенням. У похідному слові ідіоматичність виявляється і в тому, що з морфемного складу не можна однозначно вивести його значення. Наприклад, у слові жовток корінь жовт- і суфікс -ок не вказують на те, що їх поєднання означає «частина яйця».В актах мовлення більшість слів певним чином варіюється, змінює свою граматичну форму: вода, води, воді, воду. Такі граматичні видозміни слова є словоформами. Кожне слово має мінімум одну словоформу,але, як правило, їх буває більше. Деяким словоформам притаманні фонетичні варіації.Вони виконують однакову граматичну функцію, але розмежовуються стилістично. Варіюється не тільки форма, а й зміст слів: голова -- «людина» і голова -- «частина тіла». Це лексико-семантичні варіанти слова голова.Лексема-- абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ, яка реалізується в мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.За своєю природою лексема близька до фонеми: фонема виявляється в мовленні у ряді алофонів, а лексема -- в сукупності варіантів, тобто алолексів, або лексів . Поняття «алолекс» ширше за поняття «словоформа», воно охоплює всі видозміни слова. Лексема значно складніша за фонему, оскільки є семантичною одиницею.Зіставлення фонеми та лексеми свідчить, що фонологічний і лексичний рівні мовної системи організовані подібно. Обидва вони мають одиниці, кожна з яких існує як сукупність різновидів -- алофонів чи алолексів.

Основною одиницею морфологічного мовного рівня є морфема. Морфема-- найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням. Ця мовна одиниця є компонентом слова, його будівельним матеріалом. Поєднанням морфем формується не тільки матеріальний бік слова, а і його лексичне та граматичні значення. Морфемам як значущим одиницям мови властиві три типи значення -- речове, дериваційне та реляційне.

Морфеми поділяються на два основних типи -- кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Корінь -- основна значуща частина слова. Корінь є обов'язковою частиною будь-якого слова -- не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

Афікс -- допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).

40. Функції слова. Класифікація лексем

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти).

Основною функцією слова є його позначальна (референтна функція). Слово позначає предмет, дію, якість чи відношення. У психології таку функцію прийнято називати «предметною віднесеністю».

Слово подвоює світ і дозволяє людині подумки оперувати з предметами. Людина може довільно викликати різні образи незалежно від їх реальної наявності і, таким чином, може довільно керувати цим другим світом. Народжується «вольова дія» -- регулювальна функція мовлення людини.

За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.

Слова можуть бути простими (однокореневими) та складними (утвореними з кількох коренів).

Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є означальним для слова, хоч і обов'язковим.

Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма ви щого ступеня порівняння прикметників може виражатися дво ма частинами: більш поміркований, менш придатний.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, -- це наявність у ньо му певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати -- дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, шо належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значен ня має кожне слово (гнути -- дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу -- іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контек стом займенник він не має лексичного значення, а грама тичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

Отже, слово -- це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є бу дівельним матеріалом для речення.



41. Структурно-системна організація лексики

Сукупність слів мови утворює її лексико-семантичну систему. Зв'язок слів у ній відображає пов'язаність речей та явищ об'єктивної дійсності. Лексико-семантична система мови об'єднує семантичні класи: назви предметів (іменники), процесів (дієслова), ознак (прикметники), відношень (службові слова) тощо, на ґрунті яких формуються частини мови. Крім семантичних класів, до лексико-семантичної системи входять семантичні поля, кожне з яких є мовним відображенням певної ділянки об'єктивної дійсності.Семантичне поле -- сукупність лексем чи окремих їх значень, що об'єднуються спільністю змісту і відображають предметну або функціональну спільність позначуваних явищ.На відміну від семантичних класів семантичні поля поєднують слова тільки за значенням, не зважаючи на їх граматичні ознаки. Наприклад, слова йти і нога (дієслово й іменник) належать до одного семантичного поля, оскільки їх семантика має функціональну спільність.Останнім часом у зв'язку з розвитком когнітивної лінгвістики деякі мовознавці ставлять під сумнів засади виділення семантичних полів, посилаючись на те, що семантика слова зумовлена зв'язками його звучання з об'єктивною дійсністю, а отже, породжується за межами слова і взагалі мови. Кожне семантичне поле об'єднує кілька лексико-семантичних груп (ЛСГ), які за змістом становлять тісні семантичні єдності. Так, у семантичному полі «рослинний світ» виокремлюють такі лексико-семантичні групи: назви лісових дерев; назви плодових дерев; назви квітів.Компоненти одної ЛСГ, як правило, пов'язуються між собою такими семантичними відношеннями:--родовидові відношення, тобто зв'язки гіперонімів та гіпонімів-відношення цілого й частини: дерево - стовбур, гілка, листя.Семантичне поєднання ЛСГ забезпечують також синоніми та антоніми. Якщо антоніми утворюють пари (вхід -- вихід), то синоніми мають таку ж організацію, як і різновиди семантичних зв'язків слів у ЛСГСемантичні відношення слів у межах ЛСГ засвідчують, що значення кожного слова можна виразити шляхом переліку елементарних смислів, семантичних компонентів. Так, значення лексеми зелений охоплює компоненти «ознака», «якість», «колір», «третій колір спектра», «простий». Такі компоненти семантики слова, його семантичні множники називаються семами.Саме значення слова позначають терміном «семема». Виокремлення сем, що входять до семеми, є компонентним аналізом. Відношення семеми й семи схожі до зв'язків фонеми та її диференційних ознак. Однак семема охоплює, крім сем, що формують її смисл, також стилістичне забарвлення та деякі інші компоненти.Значеннєва структура семеми є досить складною побудовою. В ній об'єднані поняття (або уявлення) та конотативний компонент. Отже, лексико-семантична система мови чітко організована. Вона охоплює семантичні класи і семантичні поля, до яких входять об'єднані за змістом лексико-се-мантичні групи, що утворені синонімічними і родовидо-вими рядами та іншими єдностями. Окремі лексеми складаються із семем, які являють собою сукупність сем

42. Поняття семантичного поля, лексико-семантичної та тематичної групи

Семантичне поле - сукупність лексем чи окремих їх значень, що об'єднуються спільністю змісту і відображають предметну або функціональну спільність позначуваних явищ.

Кожне семантичне поле об'єднує кілька лексико-семантичних груп, які за змістом становлять тісні семантичні єдності. Компоненти одної ЛСГ, як правило, пов'язуються між собою такими семантичними відношеннями:

- родовидові, тобто зв'язки гіперонімів і гіпонімів: дерево - дуб, клен, липа.

- відношення цілого і частини: дерево - стовбур, гілка, листя і тд.

Семантичне поєднання ЛСГ забезпечують також синоніми та антоніми. Якщо антоніми утворюють пари(вхід-вихід), то синоніми мають таку ж організацію, як і різновиди семантичних зв'язкі слів у ЛСГ: одному слову(домінанті) підпорядковується цілий синонімічний ряд.

43. Внутрішні та зовнішні шляхи збагачення лексичного складу мови

Лексика кожної мови постійно змінюється, за 100 р. лексика змін. Бл.20% свого складу. Постійно в мові з'являються нові слова - неологізми (гр неос - новий, логісмос - судження)- слова, створення для позначення нових реалій дійсності; новації, які зберігаються в мовній системіЄ внутрішні та зовнішні шляхи збагачення лексичного складу мови. До внутр. належать способи морфологічного словотворення та семантичний спосіб збагачення словникового складу мови, а до зовн. - запозичення.

Шляхи:

1. дериваційний (за допомог.словотвору): ваучер(документ, який дозволяє отримати частину власності)- ваучерний-ваучеризація; ксерокс-ксерити-відксерити;

2. семантизація - шлях появи у слів нових значень - розширення обсягу значень одного або іншого слова. Напр: морж- 1.тварина, 2.людина, котра купається зимою.

3 .Конверсія - перехід від однієї частини мови до іншої зоря(ім.)-зоріти(дієслово);

4. Запозичення - перехід слів з однієї мови до іншої при їх контактуванні (мітинг, футбол, бізнесмен, дрескод, салоган(заклик) - з анг.). Запозичені слова обов'язково адаптуються до законів мови, до якої вони залучаються (стосується форми). Потрібно відрізняти такі слова від кальки: буквального, по морфемного їх перекладу(напр.:правопис-калька з грец - орфос, та графо; хмарочос та небоскреб); запозичена абревіація набуває самостійності(ВУЗ, вчитися у ВУЗі, ВУЗом, ВУЗа; українці запозичили абревіатуру БОМЖ, вона зараз використовується як самостійне слово,та вже має похідні слова(бомжувати, бомжатник); також запозичуватися можуть і штучні слова, які утворюють письменники(напр робот-запропонував Карл Чанок, робот - механізм-людина, той хто виконує роботу; гном, ліліпут - Даніель Дефо. 5. абревіація - поява скорочених слів (СП - спільне підприємство,ЗОШ - загальноосвітня школа).

Які елементи мови запозичуються? Головним чином запозичуються, звичайно, «номінативні», називние одиниці, і найбільше іменники. Запозичення службових слів має місце лише зрідка. У складі знаменних слів запозичуються коріння і можуть запозичувати афікси. Так, багато грецьких і латинських словотворчих афіксыв стали дуже продуктивними в багатьох мовах.

44. Граматична будова мови. Предмет граматики як наукової дисципліни

Граматика - термін, який вживається в двох пов'язаних значеннях: як будова мови і як розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Граматика, як будова мови, це характерна для конкретної мови сукупність правил за якими слова об'єднуються в змістовні фрази і речення, набираючи при цьому залежних від функції в реченні форм, а також правил утворення слів. В граматиці мови виділяють морфологічні одиниці, категорії та форми, синтаксичні одиниці та категорій, а також словотвірні одиниці і способи словотворення.

Граматика, як наука про граматичну будову мови, вивчає спільні закономірності граматик різних конкретних мов та відмінності між ними. Вона складається з двох розділів: морфології та синтаксису. Деякі вчені відносять до граматики також розділ словотвору, зокрема питання про способи морфологічного словотворення - афіксацію і основоскладання, - що тісно пов'язуються з ученням про частини мови.

Морфологія - розділ граматики, який вивчає структуру слова, способи вираження його граматичних значень і систему видозміни.

Синтаксис - розділ граматики, що вивчає способи поєднання слів у словосполучення і речення, а також властивості цих одиниць.

45. Граматична форма, граматичне значення, граматична категорія

Кожне слово співвідноситься з певним явищем дійсності, тобто має лексичне значення, напр.: рука -- «верхня кінцівка людини», стіна -- «вертикальна частина будови». Хоча ці слова відрізняються семантикою, їх об'єднують в одну групу граматичні значення іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду.

Граматичне значення--абстрактне значення, яке характерне групам слів і має регулярне формальне вираження.Розвинулися граматичні значення як узагальнені відображення найтиповіпіих ознак і властивостей об'єктивної дійсності. Так, значення іменника, прикметника, дієслова та інших частин мови сформувалися тому, що реальний навколишній світ складається з предметів, ознак, процесів тощо. Від лексичного значення граматичне відрізняється передусім тим, що воно притаманне не одній лексемі, а групі слів. Якщо лексичне значення розрізняє слова, то граматичне значення об'єднує їх, відрізняючи від інших груп слів.

Граматичне значення, порівняно з лексичним, характеризується значно вищим рівнем абстрактності. Віднесення значення до лексичного чи граматичного здійснюється, зважаючи на одиничність чи масовість його вияву. Граматичне значення наявне лише в протиставленнях (відмінків, чисел, родів, осіб, часів тощо). Граматичні значення властиві не тільки словам, а й словосполученням та реченням. Граматичні значення словосполучення збігаються з граматичними значеннями його головного члена. Так, словосполучення синє море має такі граматичні значення: іменник, середній рід, називний відмінок, однина. Реченню притаманні особливі граматичні значення, наприклад синтаксичного часу (минулого, теперішнього, майбутнього), об'єктивної модальності (розповідності, питальності, спонукальності, бажальності, умовності, імовірності, переповідності) тощо. Синтаксичні граматичні значення притаманні тільки реченням і служать для їх розрізнення, відмежування від інших мовних одиниць.

Граматична категорія. Усі ознаки, властивості об'єктивної дійсності узагальнені в граматичних значеннях, однотипні сукупності яких (грамемні або частково-категоріальні значення) утворюють граматичні категорії. Так, грамеми однина і множина в українській мові представляють категорію числа. Граматична категорія -- сукупність однотипних граматичних значень, або грамем, об'єднаних певним змістом. Оскільки граматичні категорії реалізуються в граматичних значеннях, кожна з них обов'язково існує в протиставленнях. Та сама граматична категорія може бути в одних випадках дериваційною (категорія роду іменників), а в інших -- реляційною (категорія роду прикметників). У іменників, що вживаються тільки в одному числі {сани, окуляри), категорія числа дериваційна, а в інших випадках -- реляційна. Реляційні граматичні категорії завдяки активній участі в граматичній організації речення, як правило, є більш абстрактними, ніж дериваційні граматичні категорії, і виявляють тенденцію до формалізації. Так, відмінок, число та рід прикметника в українській мові не відображають ніяких властивостей об'єктивної дійсності, а зумовлені відповідними категоріями іменника, з яким прикметник узгоджується {веселий день, весела розвага, веселе свято). Ці граматичні категорії прикметника спрямовані всередину мови, за її межі не сягають і тому належать до формалізованих, формально-граматичних. Прикметникова граматична категорія ступеня відображає реальне співвідношення якостей, спрямована за межі мови і тому не є формальною, зберігає своє семантико-граматичне наповнення {Остап веселіший за Семена). Загалом, більшість реляційних граматичних категорій певною мірою зберігає свій зміст і не формалізується або формалізується частково, тобто поєднує семантико-граматичне і формально-граматичне значення. Із граматичними категоріями не слід ототожнювати не категоріальні словозмінні форми, зокрема розрізнення першої та другої дієвідмін в українськіймові, які не стосуються змістового аспекту мови. Певна схожість граматичних категорій у різних за походженням мовах спричинена тим, що граматичні категорії узагальнюють ту саму об'єктивну дійсність, спираються на однакові її ознаки та властивості.

Граматична форма -- поєднання граматичних значень і граматичних способів їх вираження. Вона вказує, які саме граматичні значення властиві конкретному слову і якими граматичними способами вони виражені. Наприклад, граматична форма слова зима представлена граматичними значеннями іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду і виражена флексією. Різні граматичні форми може виражати флексія - іменник знахідного відмінка однини жіночого роду: воду, стіну; іменник родового відмінка однини чоловічого роду: журналу, часу; дієслово першої особи однини теперішнього часу: веду, сиджу.

46. Частини мови як лексико-граматичні категорії. Критерії виділення частин мови

Частини мови -- великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.Частини мови -- одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. За допомогою частин мови людина диференціює речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності.Три основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.

Семантичний - критерій, який передбачає віднесення до однієї частини мови слів із спільним загальним граматичним значенням, як, наприклад, предметність, дія, якість тощо. Так, зокрема, слова зі значенням предметності утворюють клас іменників, хоча до такого класу, як іменники, в українській мові належать слова, які позначають предмет (стіл, книжка), якість (краса, сила), дію (ходіння, крик), кількість (сотня, тисяча) та ін., але більшість непохідних іменників позначає саме предмети. Отже, граматичні значення частин мови не рівнозначні поняттям, що виражаються словами, не рівнозначні й логічним узагальненням цих понять. мова не тільки відображає дійсність, а й інтерпретує її. Дієслово також є розуміння чого завгодно в дійсності як дії: працювати -- дія, сприйнята як дія; порозумні-ти -- якість, інтерпретована як дія; подвоїти, подесятерити -- кількість, інтерпретована як дія.значення і форма існують у єдності, тому при класифікації слів на частини мови потрібно враховувати й форму, тобто формально-граматичний (морфологічний) критерій виділення частин мови.

Морфологічний - критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за відмінками і числами, дієслова -- за особами і часами, прислівники не змінюються. Кожна частина мови характеризується особливою системою граматичних категорій. в українській мові іменнику властиві категорії роду, числа й відмінка, прикметнику -- категорії ступеня порівняння, роду, числа та відмінка, дієслову -- категорії способу, часу, особи, стану, виду тощо. Крім значення і форми, слово має здатність функціонувати в реченні, причому різні слова виконують не однакові синтаксичні функції, тому при класифікації слів на частини мови використовують синтаксичний критерій.

Синтаксичний - критерій, за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні функції (йдеться головним чином про первинні синтаксичні функції). Наприклад, однією з ознак, за якою розрізняють іменник і дієслово в українській мові, є здатність бути головним компонентом атрибутивної конструкції. Однак для іменника функція підмета є первинною, а присудка -- вторинною, тоді як для дієслова функція присудка є первинною, а підмета -- вторинною. Вторинні синтаксичні функції мають деякі обмеження. Синтаксичним за своєю суттю є критерій сполучуваності, який як додатковий стали активно використовувати при класифікації слів на частини мови в останні десятиліття. Не всі слова можуть поєднуватися одне з одним.

Словотвірний - критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель, -ник, -щик, -ар тощо. для різних за будовою мов провідними є різні критерії.не всі частини мови виділяють за одним принципом. Зокрема, займенник і числівник виокремлюють на основі виключно семантичного критерію, тоді як інші частини мови в українській мові -- за морфологічним критерієм.

47. Морфема: принципи виділення, основні характеристики, види морфем

Морфема - найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення - фонем.

Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків.

Морф - найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше - текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф -- конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Аломорф - морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в слові. Морфема виступає як клас позиційно зумовлених аломорфів. Ця абстрактна одиниця маніфестується (реалізується) в текстах як сукупність аломорфів.

Аломорфи морфеми характеризують три ознаки. Вони:

- мають те саме значення

- наділені формальною (фонемою) близькістю, тобто частково подібним складом фонем і порядком їх слідування

- замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в контексті взаємовиключення

Так, морф -ін- у наведених прикладах з'являється лише після коренів, що закінчуються йотованим. У цій позиції не можливий морф -ин-. Морф -юват- зі значенням неповного вияву ознаки приєднується лише до коренів з кінцевим приголосним н.

Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном (звуком мови), алофоном та фонемою. Важливо розуміти, що аби дві морфи відносилися до одного аломорфу, вони не обов'язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.

Класифікація морфем

Корені та афікси.

Морфеми поділяються на два основних типи - кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Корінь - основна значуща частина слова. Корінь є обов'язковою частиною будь-якого слова - не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

Афікс - допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).

Класифікація афіксів

Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові. Найбільш поширені в мовах світу два типи афіксів - префікси, що стоять перед коренем, та постфікси, що стоять після кореня.

Префікс уточнює смисл кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і граматичне значення (наприклад, вид у дієслів).В залежності від значення, що виражається постфіксами, вони розділяються на суфікси (що мають дериваційне, або словотвірне значення) і флексії або закінчення (що мають реляційне значення, тобто вказують на зв'язок з іншими членами речення). Суфікс передає лексичне та (частіше) граматичне значення.

Є мови, в яких не вживаються префікси (тюркські, угро-фінські), а всю граматику виражають постфіксами. В деяких інших мовах, наприклад, суахілі (родина банту, Центральна Африка), використовуються префікси і майже не використовуються постфікси. Індоєвропейські мови, до яких належить і українська мова, використовують і префікси і постфікси, але з перевагою останніх.

Окрім префіксів та постфіксів зустрічаються й інші типи афіксів. Інтерфікси -- службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв'язування коренів у складних словах (наприклад, вод-о-спад). Конфікси - комбінації префікса з постфіксом, які завжди вживаються спільно, оточуючи корінь (як, наприклад, в німецькій мові ge-lob-t -- «хвалений»). Інфікси - афікси, що вставляються в середину кореня, і служать для вираження нового граматичного значення; зустрічаються в індонезійських мовах (наприклад, ta-n-go) . Трансфікси - афікси, які, розривають корінь, що складається лише з приголосних, і визначають граматичне значення слова (характерні для семітських мов, наприклад, для арабської).

48. Морфема і аломорф

Морфема - найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення - фонем.

Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків.

Морф - найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше - текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф -- конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Аломорф - морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в слові. Морфема виступає як клас позиційно зумовлених аломорфів. Ця абстрактна одиниця маніфестується (реалізується) в текстах як сукупність аломорфів.

Аломорфи морфеми характеризують три ознаки. Вони:

- мають те саме значення

- наділені формальною (фонемою) близькістю, тобто частково подібним складом фонем і порядком їх слідування

- замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в контексті взаємовиключення

Так, морф -ін- у наведених прикладах з'являється лише після коренів, що закінчуються йотованим. У цій позиції не можливий морф -ин-. Морф -юват- зі значенням неповного вияву ознаки приєднується лише до коренів з кінцевим приголосним н.

Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном (звуком мови), алофоном та фонемою. Важливо розуміти, що аби дві морфи відносилися до одного аломорфу, вони не обов'язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.

49. Функціонально-семантична клас-ія морфем

Класифікація морфем

Корені та афікси.

Морфеми поділяються на два основних типи - кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Корінь - основна значуща частина слова. Корінь є обов'язковою частиною будь-якого слова - не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

Афікс - допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).

Класифікація афіксів

Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові. Найбільш поширені в мовах світу два типи афіксів - префікси, що стоять перед коренем, та постфікси, що стоять після кореня.

Префікс уточнює смисл кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і граматичне значення (наприклад, вид у дієслів).В залежності від значення, що виражається постфіксами, вони розділяються на суфікси (що мають дериваційне, або словотвірне значення) і флексії або закінчення (що мають реляційне значення, тобто вказують на зв'язок з іншими членами речення). Суфікс передає лексичне та (частіше) граматичне значення.

Є мови, в яких не вживаються префікси (тюркські, угро-фінські), а всю граматику виражають постфіксами. В деяких інших мовах, наприклад, суахілі (родина банту, Центральна Африка), використовуються префікси і майже не використовуються постфікси. Індоєвропейські мови, до яких належить і українська мова, використовують і префікси і постфікси, але з перевагою останніх.

Окрім префіксів та постфіксів зустрічаються й інші типи афіксів. Інтерфікси -- службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв'язування коренів у складних словах (наприклад, вод-о-спад). Конфікси - комбінації префікса з постфіксом, які завжди вживаються спільно, оточуючи корінь (як, наприклад, в німецькій мові ge-lob-t -- «хвалений»). Інфікси - афікси, що вставляються в середину кореня, і служать для вираження нового граматичного значення; зустрічаються в індонезійських мовах (наприклад, ta-n-go) . Трансфікси - афікси, які, розривають корінь, що складається лише з приголосних, і визначають граматичне значення слова (характерні для семітських мов, наприклад, для арабської).

50. Основні поняття словотвору. Морфологічний та синтаксичний словотвір

Словотвір (також деривація) -- розділ мовознавчої науки, що вивчає структуру слів і способи їх творення. (лексичні одиниці за структурою і способом творення їх).

Словотвір вивчає словотворення (деривацію), тобто утворення від наявних у мові нових слів з новим лексичним значенням.

Словотвір є:

· синтаксичний

- словоскладанням (гол-о-дранець) й словозростами (Велик-день)

· морфологічний

- афіксами (префіксом: гомін -- відгомін: суфіксом: ліс -- ліс-ов-ий)

- абревіатурою (сіль-рада, кол-госп, УНР -- уенер).

Словотворні способи поділяють на прості та складні. Прості:

- суфіксація вчи-ти - вчи-тель

- префіксація вчи-ти - ви-вчити

- постфіксація вчи-ти - вчити-сь

- інфіксація

- транс фіксація

- конверсія

Нескладене слово може включати такі морфеми (пере-пис-ува-ти; за-город-ній): кореневу (-пис-, -город-), звичайно як носія загального лексичного значення, префіксальну (пере-, при-) й суфіксальну (-ува-, -н-), що конкретизують значення слова і разом з кореневою морфемою складають основу слова, -- і флексійну, закінченнєву морфему -ий (подекуди й постфікс, напр., -ся і специфічного суфікса інфінітива -ти,), як носія граматичного значення слова, що визначає відношення слова до ін. у реченні чи словосполученні. Кількаскладне слово має дві або більше кореневих морфем (водо-гін, високо-думний, благо-словити). Коренева морфема може виступати в кількох варіантах (бр-а-ти, бер-у, з-бир-ати, з-бор-и, з-бір), що є наслідком давніх словотвірних і фонетичних процесів. Суфікси широко вживаються при словотворенні іменників та прикметників, менше дієслів. За функцією вони поділяються на: 1) словотвірні, що утворюють нові слова (кар-а-ти, карайоний: кар-а), і 2) формотвірні, що утворюють граматичні форми і належать до засобів словозміни (для вищого ступеня прикметників і прислівників: гарн-іший, -іше, для дієприкметників і дієприслівників: твор-ен-ий, твор-ячи). За активністю вживання наростки поділяються на продуктивні, що вживаються далі для творення нових слів (-ач: вимик-ач, -ник: боліль-ник), та непродуктивні, що даються виділити лише мовознавчою аналізою (-р: да-р, -к: зна-к, -т: моло-т). Дуже поширені наростки утворювати емоційні форми слів (мат-ус-я, -усеньк-а, гарн-есеньк-ий, здоров-езн-ий, пс-иськ-о, паруб-ійк-а, див. Пестливі форми), вживані в іменах та прізвищах (Тимко, -цьо, -ченко, -чук, -чак, -цюра, -ченя). З лексичних запозичень вичленовуються інколи нові наростки (-ущий: загреб-ущий, за церк. стражд-ущий; -унок: дар-унок, пор. рах-унок; -із-ація: яров-изація, пор. колон-ізація; також інтеграцією частини ін. наростка; благальн-ий, спершу звич. в якійсь вужчій стилістичній функції. Число приростків порівняно невелике; більшість їх виступає ще як прийменники; вони широко вживаються при С. дієслів для творення нових слів (пис-а-ти: ви-пис-а-ти, нерідко в сполученні з наростками) та при суперлятиві для творення нових граматичних форм (най-); при творенні видів дієслова: (роб-и-ти: з-роб-и-ти); для розмовної мови характеристичне скупчування кількох приростків (по-поспати); запозичених приростків мало (ц.-слов. пре-багатий, грец. архі-дурень).

Абревіатурний тип С., вживаний спершу в підпільній літературі (есер 'соціал-революціонер', РУП), дуже поширився під час першої світової війни і зокрема в підсов. добу був спопуляризований пресою й адміністрацією (сельбуд 'сільський будинок', НКВС -- енкавеес). Інфікси застосовуються при С. вигуків та в арґо. Редуплікація як форма словозростів, уживана при вигуках (зокрема приманках: тась-тась! у дитячій мові: ту-ту 'трубка') й частках (ледве-ледве) виникла з повторень (довго-довго).



51. Синтетичні та аналітичні способи вираження граматичних значень

У кожній мові граматичні значення слова виражаються певними способами. Залежно від використовуваних мовних засобів розрізняють два типи способів вираження граматичних значень - синтетичні і аналітичні.

Синтетичні способи вираження граматичних значень. Граматичні значення слова можуть виражатися за допомогою мовних засобів, які знаходяться у його межах. Ці способи вираження граматичних значень є синтетичними. До синтетичних способів належать афіксація, внутрішня флексія, редуплікація, суплетивізм, синтаксичне словоскладання, наголос.

Афіксація. Вона полягає у вираженні граматичних значень з допомогою різних афіксів. Виокремлюють такі різновиди афіксації:

а) суфіксація - вираження граматичних значень за допомогою суфіксів.

б) префіксація - полягає у вираженні граматичних значень префіксами.Існують мови, у яких вираження граматичних значень здійснюється тільки способом префіксації (мови банту в Африці) або лише способом суфіксації (тюркські, фінно-угорські мови). Це означає, що префікси й суфікси можуть виконувати однакові функції, виражати ті самі значення. Наприклад, вираження найвищого ступеня порівняння прикметників здійснюється з допомогою суфікса в російській мові (добрейший, высочайший), а в українській - з допомогою префікса (най-добріший, найвищий). У мовах з перевагою префіксації префікси утворюють дериваційну та реляційну групи,тобто мають словотвірне або словозмінне значення, чим подібні до суфіксів і закінчень;в) інфіксація - вираження граматичних значень за допомогою інфіксів;г) трансфіскація - полягає у вираженні граматич них значень трансфіксами.;ґ) конфіксація - вираження граматичних значень за допомогою конфікса. У слов'янських мовах конфікси виконують дериваційні функції: син - пасинок. Крім цих різновидів афіксації, виокремлюють ще й такі її типи, як аглютинація і фузія. Ці два типи афіксації розрізняються не в складі однієї мови, як, наприклад, суфіксація і префіксація, а в різних мовахПрикладом аглютинативної мови є казахська, а фузійної - українська. При аглютинації одна словозмінна морфема є носієм тільки одного граматичного значення.При фузії злиття морфем виражається не тільки на звуковому рівні, а й на рівні змісту.