Правда – найголовніша морально-психологічна складова журналістського професіоналізму

Ліна Костенко влучно описала українську терпеливість у “Записках українського самашедшого”: “Огидна річ - наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас”. Актуальність казки ще й у тому, що кінець твору дуже схожий до початку Революції Гідності в Україні. Адже лише після важких випробовувань, лише після вигнання, знущань, катувань і нарешті майже смерті, до Ося приходить Доля, яка плаче і просить козака, щоб він отямився, вона ж йому “щастя кувала”.

Під час виборів четвертого президента усі знали, що Янукович колишній в'язень, що людина він нечиста, цинічна і що справжнього президента з нього не вийде. Але більшість за нього проголосувала. Після його перемоги люди знали, що, ввійшовши в Партію регіонів, теж зможуть красти (як і наші політики), це допоможе їм з “підняттям” кар'єрного росту, а там зможуть і хабарі якісь брати, та й зрештою якось воно буде.

І лише тоді, коли дійшло до самого краю, коли вже очі не заплющиш, бо країна потопає у корупції, чиновники розкрадають національні багатства, високі ціни і ще менші зарплати, суцільна брехня і окозамилювання, - українці почали прозрівати, усвідомлювати, що Янукович і його блюдолизи зраджують, віддають Україну Москві. Заплакана і виснажена Доля сказала: “Українці - ви нація, ви народ! Розплющуйте очі, знайдіть у собі сили та не піддавайтесь брехні. Росія вкотре хоче вас знищити, покладіть цьому край. Я ж для вас щастя кувала”. А Доля - це уособлення усіх загиблих, усіх, хто віддав своє життя за Україну, усіх, хто страждав, кого зморили голодом, катуваннями, хто помер під час війн, хто жив і творив для однієї неньки - України. Доля у вигляді усіх загиблих спонукала нас вийти на Майдани. І далі вона з нами, і далі вона нам повторює, що ми повинні вистояти у цій боротьбі.

Юрій Кічало: Читаючи думу-казку Степана Васильченка, я був приємно вражений тою іронічною манерою написання, якою автор висміює брехливу російську владу, яку уособлює в собі Ась, та наївність українського люду, які занадто довірливо ставляться до “братів-слов'ян”, що уособлює в собі Ось.

Дума-казка тісно переплітається із останніми подіями, які, на жаль, відбуваються на території України. Очевидно, що Росія завжди хотіла, хоче і буде хотіти, щоб української за духом України не існувало. Скільки було спроб нас винищити, знищити нашу культуру, забрати мову, але незламний українських дух завжди протистояв загарбникам. В історії України завжди були патріоти: славнозвісні козаки, січові стрільці, безстрашні воїни УПА, а зараз - добровольчі батальйони, самооборона та українська армія. Війна - це найстрашніше, що може трапитись у житті кожної людини. Вона завжди приходить неочікувано і приносить з собою біль, сльози, жертви.

Двадцятого лютого 2014 року війська Російської Федерації окупували Автономну Республіку Крим - територію України. Це можна порівняти з приходом непроханого гостя Ася, в образі якого автор показує нам всю суть загарбницької політики Кремля. Через недбалість українських політиків, Крим без будь-якого спротиву відійшов до рук Росії. Терористи, які були заслані з Російської Федерації, окупували значну частину території Донецької і Луганської областей.

Різними способами Ась намагався позбутися Ося. Спочатку відправив ходити по світу із зав'язаними очима, та це не зламало козака і він вернувся. Потім хотів переконати його в тому, що він мертвий, але і це Асеві не вдалося. Так і Росія завжди намагається позбутися української державницької ідеї. Та які б труднощі вона не створювала, ми все долаємо і будемо долати.

Також цікавими персонажами є діти Ося, яких одурив Ась і натравив на власного батька. Цих дітей можна порівняти із жителями Донецька та Луганська, багато з яких зазомбовані брехливим російським телебаченням. Вони вважають, що терористи та російські війська це - визволителі, які прийшли їх врятувати від небезпечних “биндєр і правосеков”, які, мовляв, винищують російськомовний люд.

Та правда перемогла, діти прозріли. “Биймо, тату, москаля з хати! Всі гуртом гукали. Тоді як не вхоплять - одне за рогач, друге за лопату: - Геть, москалю, з нашої хати!”. Вірю, що і в російсько-українській війні буде такий же кінець.

Христина Ненич: Як і багато століть тому, так і сьогодні, росіяни вважають українців хохлами, і стараються всяко їх принизити, зробити себе вищими від нас. Хоча в цій ситуації мене радує, що у думі-казці щасливий фінал для українців, тому, спостерігаючи за сьогоднішніми подіями та стосунками між Україною і Росією, є надія, що скоро і в реальному житті українцям усміхнеться доля. Я вважаю, що недаремно Степан Васильченко описав так багато знущань над Осем, всі перешкоди, які траплялися на його шляху, були лише для того, щоб показати людям, як важливо не здаватися і дотримувати свого слова, не відрікатися від своєї національності.

Звісно, не варто казати, що Ась уособлює в собі весь російський народ, адже сьогодні багато росіян підтримують та розуміють українців. Так само не можна сказати що і Ось приклад для всіх наших побратимів, адже ситуація, яка склалася зараз у нашій країні, частково почалась з тих українців, які шукали кращої долі у нашого ворога, і відрікалися від своєї національної сутності. Зрозуміло, що сусідство з Росією дало певні наслідки у менталітеті цих людей.

Вражаючий художній ефект у думі-казці досягається завдяки тому, що неправдоподібність ситуацій, витворених письменником на чудернацький лад, виявляється великою правдою історичного масштабу. Степанові Васильченку вдалося “розіграти” багатовікову історію підневільного становища українського народу завдяки поєднанню давніх жанрів, чим і досягається модернізація народнопоетичної традиції.

У моїй уяві постають два брати. Хоч у сюжеті думі-казці такого немає, але десь глибоко між рядками в мене виникла така доволі дивна асоціація. Адже всі ми добре знаємо оповідь про Авеля і Каїна, як один брат намагався бути кращим за іншого і завжди заздрив йому, хіба не те саме відбувається з Україною і Росією зараз? Степан Васильченко показує, якими шляхами представник російського народу цього добивається: брехня, підлість, зажерливість, лиш би чим швидше спекатися суперника і загарбати більше території та більше майна.

Гіркий досвід показує, що люди змінюються дуже повільно. Промине ще багато часу, а ця дума-казка буде актуальною, адже просто так заздрість, загарбницька психологія росіян, яку примножували століттями, зразу нікуди не зникне. Думаю, що автор не хотів принизити російський народ, але вважаю, що таких творів в нашій країні потрібно більше, адже вони виховують національну свідомість, навчають поважати себе та любити свою Батьківщину, відстоювати свої права та інтереси, показувати світу свою гідність, мову, культуру, звичаї, традиції.

Катерина Зуб: Я дотримуюся тієї думки, що немає ні “хохлів”, ні “москалів”, є український і російський народи у “співмирному існуванні”. Поважаю інші національності, адже це - окрема культура, звичаї, традиції й побут, та коли зазіхають на наше, українське, те, що ми споконвіків будували по цеглинці - віра, дух, патріотизм, і намагаються зруйнувати вщент, то у бій повинна вступити справедливість... У казках вона перемагає завжди. Прикладом цьому і є дума-казка про Ося та Ася.. Ось - щирий, працьовитий козак, який все життя жив, спираючись на принципи гуманності, а також тримав господарство і був собі зразковим ґаздою, а от Ась захотів його “.учить уму- разуму”. Москаль придумує неймовірні плани як заволодіти багатством Ося. Щирий ось каже: “Не журися тим, брате мій Асю, серця свого не в 'яли, головки не суши: аби між нами, братику, правда була, а сили у мене ще за чорного вола!”. Отже, правда - на “вагу золота”. Хитрюга же цей Ась! Та “брехня стоїть на одній нозі, а правда - на двох”.

Степан Васильченко написав цю казку для того, щоб розплющити очі на історичну правду страхітливих подій, особливо на теренах нашої країни. Великий уклін письменнику за його прагнення показати “насущне”, те, що досі не втратило своєї актуальності. А з іншої сторони важко навіть переосмислювати зараз той факт, що Україна з Росією веде кровопролитну боротьбу вже на цей раз за вічну перемогу. Адже жага до волі все одно, що хотіти дихати на повні груди..

Кажуть, у кожного своя правда. Після прочитання цієї думи-казки я ще довго не могла прийти до тями, усвідомити те, яким же даром передбачення треба бути наділеним, щоб показати ситуацію сьогодення. Чи то відчути, чи то любити нестерпно усім серцем, до болю, до втрати свідомості. Але любити.. Зрештою, любити дано не усім., а С. Васильченко умів!

Підкреслюю: не варто боятися подивитися у вічі ворогові, боятися потрібно тих причин, які примушують набувати цих ворогів. До них належить російське телебачення, яке малює російським глядачам викривлений образ України. Малює виключно чорною та червоною фарбою. Малює досить професійно та якісно. Малює Бандеру, малює закриття російських шкіл, малює повний розвал України, малює нас, як дику, негостинну, озброєну, некультурну націю із фашистськими поглядами... Малює, як погано росіянам в Україні і як погано в Україні взагалі. Навіщо? Якби я знала! Можливо, щоб росіяни не звертали уваги на проблеми, які існують в їхній країні? Але чому для відволікання своїх громадян російське ТБ обрало саме Україну? Регулярно на екранах Росії з'являються фільми про те, що Голодомору не було, про те, що після розвалу Радянського Союзу в Україні все розвалюється... Чому, чому їх так цікавлять наші внутрішні справи? Ну невже ми самі не зможемо розібратися зі своєю історією та сучасшстю?..(Ьйр://ро1Шко.иа/Ь1о§ро81;48674).

Прикро, що нам, українцям, довелося зіткнутися із диктаторською силою Путі- на, раніше це був Сталін, Гітлер.. Нині Путін наслідує політику цих негідників, які намагалися масово знищити нашу націю. А я вірю, що для нас, українців, під небом блакитним переможна слава розлого бринітиме .

Олександра Присташ: - Тату, чорт в хату лізе! - Не біда, синку, аби не москаль! Сатиричний афоризм, який зараз, як ніколи раніше, став, до болю, актуальним, адже нині Україна переживає такі жахливі часи, коли би сам диявол став для неї проблиском яскравого світла серед пітьми і хаосу.

Росія в черговий раз намагається загарбати наші землі своєю імперською лапою та знищити все українське. Україна одягає чорну хустину жалоби і проводжає своїх героїв у вічність. Але будьмо відверті: російсько-українська війна насправді ніколи не припинялась. Змінювалися її форми. Єдиною зброєю, яка не проливала ні краплі крові у будь-якому протистоянні, але давала успішні плоди, було і залишається Шевченкове Слово. Воно виховувало, закладало фундамент, пробуджувало національну свідомість, надавало сили і розуму. В українській літературі неодноразово порушувалися теми непростих українсько-російських відносин, які змушували українців згадати про власну гідність і боротися за національне відродження. Яскравим прикладом цього є написана відомим українським письменником Степаном Васильченком дума-казка “ Ось та Ась”. Цей твір у символічній формі показує історичний шлях українського народу і відображає ставлення сусідньої держави до українців.

Сотні років поневолювала Московія-Росія український народ, морально і фізично винищувала його, зросійщувала. Україну ще досі називають пострадянською країною, а прикрим є те, що не всі українці поспішають вириватися з лещат московського імперіалізму, бо ще самі не визначилися де їм бути: в сяйві золотого Тризуба чи в тіні двоголового орла.

Тому важливо виховувати дітей змалку в любові до рідної Батьківщини, її культури та мови, навчати поважати себе та відстоювати власні права, інтереси на прикладах подібних казок, бо основною проблемою сучасного суспільства є відсутність патріотизму та елементарних знань власної історії. Спершу потрібно закінчити війну у власній голові. Це і стане нашим світлим початком і кінцем для кремлівської хунти, бо скільки би нас не надламували - зламати не зможуть.

Ми сильна нація, і ця війна є нашою реабілітацією на шляху до світлого і щасливого майбутнього. Я переконана - ми переможемо! Я вірю в казки, а там добро завжди перемагає зло.

Ольга Петрів: Коли в одинадцятому класі на уроках української мови темою твору було “Майбутнє України”, “Братні народи” тощо, то одразу брала собі за епіграф слова великої і всіма шанованої майстрині слова - Ліни Костенко: “Колись прокинемося в іншій країні, бо проспали свою”. Рядок за рядком виростали крилаті фрази під моїм пером. Критикувала, давала настанови, впадала у відчай, знову критикувала, вважаючи себе свідомою та розумною особистістю. Я закривала зошит і з чистим серцем бігла на вулицю радіти чи то першому лапатому снігу, чи то вдихати запах перших весняних квітів.

Та жоден твір школяра на патріотичну тематику більше не буде таким, як писали ми і писали до нас. Більше не “сплагіатиш” в інтернеті будь-який твір, бо наша свідомість повернулася на повних 180 градусів. Чи розуміла я тоді, будучи безтурботною сімнадцятирічною ліцеїсткою те, що подібними словами і цитатами не закликаю громадян до масштабного морального і фізичного повстання, а тільки душею корюся ворогу, даючи топтати себе в багно?

Тепер я інша, бо прозріла з мільйонами українців. Щодня, щогодини, щохвилини відчуваю біль і, на жаль, ненависть. Читаю відчай і ненависть до московських загарбників в налитих слізьми очах бабусь, у тремтячих руках матерів, переляканому обличчі хлопчика. Вона тягнеться із Заходу на Схід, її магістралі прокладені з Півночі на Південь. Національна гідність, незламність охопила майже кожен будинок, кожен сад українця.

До глибини всього єства, до кісток пронизує дух вірша, написаного крихітною, шістнадцятирічною дівчинкою Зоряною Макаренко (http://ukrainka.org.ua/node/4049). І саме у ньому я знайшла відбиток казки Степана Васильченка “Ось та Ась”.

Скажи, невже ти після цього брат?

З тобою братались ми дуже довго,

Ділили воду та хліб на двох,

Казав, що не зрадиш, клявся Богом,

Але ти не знаєш,що значить Бог!

Скажи, що не так, чом відцурався?

Скажи, чом пішов проти мене, за що?

До мене додому із криком ввірвався,

І всеє святе вмить одцвіло...

Ми ж разом з тобою йшли проти вітру,

А ти за спиною мене проклинав..

Ми ж пили одну спільну воду,

І їли з тобою один спільний хліб,

Один за одного стояли горою,

Один на двох ділили політ.

Що трапилось, брате, чом відцурався?

Чом зі зброєю до мене прийшов?

Ти в мене стріляв і щиро сміявся,

Ти радів, коли лилась в мене кров.

Царя свого слухаєш, ідеш проти мене,

А що він тобі обіцяв, скажи?

Щастя, багатство, золоті гори напевно,

Так от: не вір подібній брехні!

Ти, брате, продався, повівся на жарт,

Кому ти віддав своє серце вогненне?

Не пробачу і не буду чекати,

Я візьму зброю і піду проти тебе.

Як ти - так і Я, взаємність - найвище,

В мене вдома - господарка Я!

Ти мене і мою неньку так покалічив,

Що до дружби нема тобі вороття!

Постати проти царя нема тобі духу?

Звільнити свою неньку від зла нема сил?

Пробач мені, брате, що я злюка!

Але твій святий цар - всім дебілам дебіл!!!

Ти називаєш мене по-різному, брате,

Але я не відриваю від тебе шматки.

Кричиш, що це твої землі насправді,

Ти більше ніколи так не кажи!!!

З тобою ділили ми щастя та горе,

Ти клявся мені, що не буде зрад,

А в моїй країні вже з крові - море,

Скажи, невже ти після цього брат?!!

І не втримується гірка сльоза, котиться по обличчю, читаючи ці щирі рядки. У ньому і відголос казки Степана Васильченка, і той же мотив. От тільки досвідчений письменник не раз робить наголос на недолі козака Ося, яка водить його по світу, плентається біля стомлених ніг і бажає на волю. А Зорянка в шістнадцять юних літ абсолютно свідома того, що жилося б Україні добре, якби не “брат”, який кров проливає, який руку на сестру підіймає.

Христина Лушина: У думі-казці Степана Васильченка росіянин Ась постає людиною, яка не здатна адекватно обґрунтувати свої вимоги, але виявляє бажання диктувати власні правила. “О, с этим мне разбираться нет времени. У нас по-московски все делаеться быстро: раз-раз и вышел такой приказ! Хорош ли, дурен ли -- опосля разберут, а ты хоть лопни -- исполняй!”, - каже він. Однак не маємо права казати, що абсолютно всі росіяни мають рабську психологію. Так, історія - жорстока вчителька і вона показує, що у цій великій азійській країні, яка тепер називається Росією, демократичні лідери на довго не затримувались. Там затребувана така політична еліта, для якої думка суспільства не була б надважливою. Думка нинішнього глави держави Володимира Путіна підтримується населенням.

Україна географічно не захищена від конфлікту з Росією, яка не є безпечним сусідом і все частіше іде на конфлікт. Та все ж таки серед сучасних росіян є притомні, розважливі і мудрі люди, які вміють мислити самостійно. Ми знаємо, що людину формують три елементи - це нація, середовище і момент. Для російської народності, власне, елемент “середовище” замінив два інші... Великою країною керувати важче і, здається, ніхто ніколи не робив цього совісно у Росії. Через це і створилась дещо апатична нація, яка має таку суперечливу для нас історію. Але притомні люди таки є у Російській Федерації сьогодні і вони вміють не потрапляти під вплив тамтешньої брехливої пропаганди. Це історики, журналісти, публіцисти, письменники, актори, співаки та інші критично і скептично настроєні люди. Завдяки їм та їхній підтримці росіяни гіпотетично здатні на протест. До речі, стосовно революційності, повстань та спротиву, то в казці “Ось та Ась” ці риси проявляє саме українець. Він терплячий, покірний і спокійний, але коли терпець вривається, “хохол” бунтує і виганяє “москаля” зі своєї хати. Яскравим також є і той момент, коли Ась після усього гостювання-перебування заявляє: “Ничего -- у меня и на вербе хлеб уродит ”. Жорстоко чи не так? Особливо показовими і сьогодні є випадки такої демонстративної невдячності, зарозумілості і вседозволеності з боку представників російської національності.

Якщо бути відвертим, то росіян треба пожаліти, а часом і підтримати. Справа формування нації, національної ідентичності та національного самовизначення складна і довготривала. Теза про “великую могучую Россию”, по суті, є нічим іншим як самонавіюванням. Нібито: “ти те, у що ти віриш”. Однак за тезою про “велику Росію” сьогодні не стоїть вагомих аргументів, окрім як масштабної географічної території. Росіянам ніхто нічого не винен і вони мають зрозуміти, що певна невдячність, зарозумілість чи зверхність є абсолютно недоречними. Поспівчувати ж варто тим росіянам, які живуть за межами батьківщини, не шанують тамтешню культуру, а пояснити, хто вони і що там роблять, не можуть. Національне самовизначення - це, напевно, одне із найважливіших понять у людському житті. І ті, люди, які не знають, частиною якої нації вони є - нещасні і загублені. Адже невизначеність - це гірше, ніж страх бути відкинутим у своєму суспільстві.

У творі Степана Васильченка москаль Ась споює Ося: “Помрешь, родной! Помрешь, страдныйЮт тебя уж, братец, сырой могилой пахнет!” Та й чарку йому за чаркою! І упився козак Ось ік лихому дідькові, тяжко упився, не на час, не на годину, а на довгі роки спати повалився.

Звичка запивати горе, забувати про проблеми, напиваючись “до забуття” і є тим моментом, який перейняли українці від росіян. Адже колись в українських селах проблема алкоголізму майже не поставала. Можливо, такий наголос зроблений через те, що твір написаний тоді, коли на українських землях відбувалась громадянська війна. Був шоковий стан, тоді багато чого переосмислювалось і українці у стресових ситуаціях могли частіше вживати алкоголь.

Загальне враження від твору неоднозначне. З одного боку автор має рацію, називаючи частину росіян жорстокими і підступними. Ця думка має право на існування і сьогодні, бо ми часто чуємо абсурдні заяви і претензії з боку нашого північного сусіда. Однак вважаю, що не варто закладати думки і судження про окрему націю як негативну чи ворожу у голову молодого покоління. Такий підхід вважатиметься негативною пропагандою. Для нормального виховання дітей, їхнього інтелектуального розвитку і прищеплювання норм моралі і культури краще роз'яснювати “чому українці такі, а не інакші”, “чому росіяни такі, які вони є”. Тоді у нас будуть здорові й обґрунтовані аргументи для дебатів, без переходу на особисте. Крім того, такий підхід і розуміння психології російської нації стане у нагоді при захисті українських інтересів.

Тетяна Люта: Степан Васильченко показує долю українців, які зазнавали невимовного горя під московською ферулою. Метафорично він порівнює шлях до становлення незалежності нашого народу як повноцінної нації із дорогою козака Ося, якому “світ зав'язано, ще й говорити заказано”.

Автору досконало вдається передати сутність та менталітет двох сусідніх народів, які живуть пліч-о-пліч, немов вовк із ягням, навіть не зважаючи на те, що дума-казка має лише кілька сторінок. Прочитавши її уважно, побачимо паралелі між тим, як імперія намагалася заживо поховати українців як націю, а разом із тим і нашу мову, культуру та все, що могло коли-небудь у майбутньому нагадати про нас нашим нащадкам. Саме невиліковний “комплекс Наполеона”, який тече по жилах росіян, і є передумовою їхньої агресивності.

Степан Васильченко критикує та висміює не тільки риси підлого москаля Ася, але й нашого “доблесного захисника своєї нації” - козака Ося. Він у перебільшеному тоні показує наївність українців, їхню довіру до всіх, хто “заходить” в гості. Можливо саме ця “гостинність” і є причиною усіх наших бід?! Адже не важко провести аналогію із сучасними подіями у нашій країні. Так само, як і багато років назад, при чому неодноразово, Росія “заходила в гості” і не поверталася додому із “незапланованого” відпочинку. Але ми, як наївні діти, замість того, щоб прогнати ворога, щоб більше не захотілося йому зазіхати на нашу землю, просто намагаємося вести переговори про мирне вирішення конфлікту.

Видатна українська поетеса Ліна Костенко у своїх “Записках українського самашед- шого” написала дуже влучні рядки: “А ви думали, що Україна так просто? Україна - це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни!”

Як на мене, золоті слова. Ціни немає нашій нації, яка пройшла крізь усі випробування, які тільки можна вигадати у сучасному світі. Зараз ми проходимо новий-старий етап в історії творення справжньої держави. Бо вже не одноразово Україна була під владою московитів і завжди нам вдавалося збити ці кайдани із рук та ніг наших. Так буде і зараз, бо ми не маємо ні морального, ні етичного, ні національного, ні громадянського права віддати нашу землю загарбнику.

Роздуми-коментарі студентів про думу-казку “Ось та Ась” Степана Васильченка викликають дуже важливі висновки стосовно гуманітарної та інформаційної політики в Україні. Адже маніпулятивно-дезінформаційна війна російського імперіалізму досить потужна. Керівник Головного департаменту з питань гуманітарної політики президентської Адміністрації Юрій Рубан слушно наголошує, що метою російської інформаційної війни є створення передумов для перегляду кордонів, що склалися в Європі після розпаду Радянського Союзу, позбавлення суверенітету держав, що утворилися після цього розпаду, ослаблення чи навіть демонтаж Євросоюзу та встановлення російського домінування в Європі. Щодо України - метою цієї війни є делегітимізація Української держави та влади... На думку Кремля, це дасть змогу “возз'єднати розділений народ”, тобто включити територію і населення України, чи принаймні велику їхню частину, до складу Росії (https:// www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=310334029159115& id=100005475617183).

Отже, ключовим елементом війни є боротьба за оволодіння свідомістю громадян самої РФ, України, країн ЄС та багатьох інших країн з метою формування потрібного Кремлю образу подій, що виправдовує порушення державного суверенітету України, анексію Криму та агресію на сході України. Війна називається “інформаційною”, але ведеться не лише в просторі повідомлень засобів масової інформації. Російські телеканали, радіо і друковані видання, що здійснюють агресію, взагалі перестали бути засобами масової інформації в демократичному розумінні. Вони не описують і навіть не інтерпретують події - вони їх формують. У Росії домінує створена Кремлем комунікаційна система, яка не передбачає простору для полеміки [3].

Такий психологічний стан створювали у Московії-Росії не роками і навіть не десятиліттями. Лауреат премії імені Джеймса Мейса, публіцист, луганчанин Валентин Торба наголошує, що одвічний український ворог плекав потужну систему маніпу- лятивної пропаганди віками. “І головне - сила пропаганди ворога не в тому, хто її створює і як, а в споживачі. Споживач пропаганди ворога - багатовіковий «москаль», якому байдужа істина. У нього є лише комплекс меншовартості, який російські ЗМІ компенсують відповідними навіюваннями про «вєлікость» і «нєдєлімость» [4]! Надто велика кількість росіян, як і герой думи-казки С. Васильченка Ась, живуть міфами, істина травмує їх. Тому легко піддаються маніпуляції свідомістю, яскравим свідченням морально-психологічної травми-деградації є масова підтримка агресивно-цинічної, злодійсько-підступної ідеології і політики В. Путіна та його брехливих поплічників.

Маємо визнати, що українські журналісти не готувалися до ідеологічно-інформаційної війни з московськими «братами»-Асями. Російська гібридна війна проти України спонукає працівників засобів масової комунікації працювати на випередження, відшліфовувати нові евристичні підходи до інформаційних контратак. “Саме контратак, адже за контратакою має йти безпосередня атака” (В. Торба).

Для просвітлення російського імперського мислення, у полоні якого досі перебуває велика кількість громадян України, остаточного подолання байдужості, інертності, роз'єднаності українців потрібно кардинально змінювати концепцію функціонування усіх ЗМІ, діяльність яких має ґрунтуватися на українськоцентричних гуманітарних засадах. Адже “тиражована доморощеними та чужоземними телевізійними каналами, безплатно поширюваними різношерстими “вєстямі”, “вєдомостямі” та “ізвєстіямі” інформація про “фашистську” та “бандерівську” владу в Києві й надалі розпалює з-поміж людей ворожнечу, сіє зневіру, особливо на сході України” [5], - наголошує професор Микола Тимошик.

Проаналізувавши, осмисливши науково-публіцистичну творчість Євгена Онацького і стандарти його журналістської діяльності, М. Тимошик привернув особливу увагу нинішніх доморощених “акул пера” до програмного журналістського стандарту - понадпартійного, соборницького мислення і українськоцентричного переконання Євгена Онацького [6]. Утвердженню цього морально-психологічного, політико-ідеологічного стандарту журналістського професіоналізму мало би також сприяти Міністерство у справах інформаційної політики, створення якого викликало неоднозначну реакцію у журналістському середовищі, серед депутатів Верховної Ради, політичних та громадських організацій.

У сучасних умовах антиукраїнської інформаційної та військової агресії, потрібна інституція, діяльність якої була би спрямована на вироблення української національної інформаційної політики, інтелектуально-кваліфіковане відбиття маніпуляційно-про- пагандистських атак, просування єдиних, правдивих проукраїнських смислів за кордон, розвінчання в Україні промосковської п'ятої колони, створення в Європі та світі справжнього, а не викривленого недругами, образу України та українця, формування у громадян України національно-патріотичних переконань, яке полягає в органічному поєднанні регіональних, всеукраїнських і загальнолюдських цінностей, створення українського національного інформаційного простору - основи національної безпеки суспільства і держави. Якщо ці проблеми буде кваліфіковано розв'язувати Міністерство у справах інформаційної політики, то журналістська братія покликана на засадах українського центризму всебічно підтримувати його діяльність.

росія україна агресія

Список використаної літератури

1. Лизанчук В. Правда - це... / В. Лизанчук // Журналіст України. - 2014. - №5. - С. 45-47.

2. Грабовський С. Постмодерна доба, війна і журналістика / С. Грабовський // День. - 2014. - 1718 жовт.

3. Грабовський С. “День” - про загрози в гуманітарній сфері / С. Грабовський // День. - 2014. - 20 листоп.

4. Торба В. Наша зброя - правда / В. Торба // День. - 2014. - 14-15 листоп.

5. Тимошик М. Стандарти українського журналіста / М. Тимошик // День. - 2014. - 7-8 листоп.

6. Тимошик М. Стандарти українського журналіста / М. Тимошик // День. - 2014. - 5-6 груд.

Размещено на Allbest.ru